Текст книги "Кольори наших споминів"

Автор книги: Мішель Пастуро

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Нейтральний тон

У 1979 році у видавництві «Мінюї» побачила світ книжка П’єра Бурдьє «Розрізнення. Соціальна критика судження». Ця розвідка відомого соціолога збурила значний резонанс в університетських та інтелектуальних колах і до того ж мала комерційний успіх. Про неї багато говорили в пресі, і, відповідно, вона зацікавила широкі читацькі маси. Книжка, втім, була вельми не простою для розуміння, позаяк передбачала різні прочитання, починаючи хоча б зі самого слова distinction [фр.: розрізнення, вишуканість], що має якнайменше подвійний сенс. Викладені в ній дослідження не лише ґрунтувалися на польових спостереженнях і персональних одкровеннях, а й були підкріплені твердими статистичними фактами. Ця непересічна праця присвячена смакам, соціальним кодам, нормам поведінки, діалектичним стосункам між вишуканістю та вульгарністю, ієрархіям у соціальному просторі не лише за ознаками (грошового) капіталу (згідно з марксистською концепцією), а й за ознаками капіталу культурного, який тут визначається як «символічний» капітал. На думку соціолога, домінування панівних класів обумовлене не так володінням певними багатствами чи засобами виробництва, як радше нав’язуванням власних смаків і цінностей.

Пригадую, я придбав цю книжку, щойно вона вийшла з друку, і ми дуже багато обговорювали її ідеї у своєму колі, з багатьма друзями, зокрема з моїм дядьком. Я відразу помітив, що серед незчисленних аналізів, спостережень, прикладів, які бере П’єр Бурдьє, у його книжці бракує двох аспектів: власних імен і кольорів. Я переконаний, що якраз ці два критерії розрізнення рекурентні для французького суспільства впродовж довгих десятиліть. Чому Бурдьє не звертає на них уваги? Адже власне ім’я характеризує нас усе життя, воно може створювати певні труднощі або навіть змушувати страждати людину до кінця її днів. У колежі, в ліцеї, в професійному середовищі, у дружніх і любовних стосунках, хочеш не хочеш, тебе оцінюють за ім’ям. Добре це чи погано, але разом із прізвищем і зовнішністю ім’я – це один з найперших критеріїв соціального розрізнення. Хтозна, Бурдьє не зважає на це, бо сам має ім’я, що не створює якихось особливих конотацій у його поколінні: так, ім’я П’єр поширене, хоч і не занадто, притаманне для всіх соціальних верств, тож на його основі годі зробити висновки про соціальне походження. А Бурдьє, який наголошував, що завжди потерпав через своє походження, вочевидь не мав якихось незручностей через своє ім’я.

Отож брак теми власних імен іще можна зрозуміти. Але брак кольору? У розвідці, де стільки місця присвячено практикам вдягання та дрес-кодові, як можна знехтувати використанням кольорів? Невже автору здається це малозначущим? Хіба Бурдьє не розуміє масштабу цього явища? Або ж він убачає в ньому лише другорядне «питання естетики», що відволікає від суті? Або просто не хоче ходити наосліп, відчуваючи, що предмет майже не піддається аналізові? Для соціологів, як і для істориків, тема кольору завжди була незручною, їм віддавна здавалося, що колір неможливо дослідити належним чином.

Може, Бурдьє не мав компетентних радників у цьому питанні. Доскіплива увага та пильність у виборі кольору одягу притаманна переважно буржуазії. Утім, у «Розрізненні» здебільшого трапляються не справжні представники цього класу. Часто-густо соціолог змішує їх із «панівними» класами, ба навіть із соціальними вискочнями, парвеню. Одначе справжня буржуазія інша. На противагу тому, як її собі уявляє Бурдьє, «питома» буржуазія – це не багатії, а середній клас. Буржуа не можуть похвалитися великими статками й не надто цікавляться політикою. Буржуазія вибудовує свій «спосіб життя» навколо тих цінностей, які не впадають в око сторонньому спостерігачеві, тож останній дещо спотворює цей образ, додає до нього щось від себе.

Мені випало народитися в родині інтелектуальної богеми, не багатої й не бідної, навіть не «середньої». Мої батьки вже не ототожнювали себе з буржуазними цінностями – ті були притаманні навіть не їхнім батькам, а їхнім бабусям і дідам. Однак у моєму підлітковому віці багато хто з приятелів належали до того середовища, в якому ті цінності ще були в пошані. А що ті цінності я спостерігав на певній відстані, то вони водночас і дратували, і зачаровували. Безперечно, мій погляд, як і погляд Бурдьє, був стороннім, а отже, про об’єктивність не йшлося. Однак він був іншим: «мої» буржуа радше були представниками «старої Франції»; вони були ближчими до дрібних дворян, що занепали, ніж до тих нуворишів чи промислових магнатів, які терлися біля влади. У цьому середовищі все визначала традиція. Нехтувати традиціями означало тут не бунтарство або непристойність, а звичайну глупоту. Бунтарство та нонконформізм якраз і полягали у тому, щоб традиції підтримувати. А два суспільних класи, від яких обов’язково потрібно було дистанціюватися, перебували зовсім не в сільській місцевості: навпаки, селяни вважалися людьми «шанованими»; ні, це були мешканці великих міст: робітники і щобільше (вирок остаточний) – «багаті вискочні».

У середовищі «моїх» буржуа звички й традиції цілком утілювались у практиках носіння одягу. Їх супроводжували численні заборони, зокрема, у тому, що стосувалося барв, забарвлення. На початку 1960-х років тітки одного мого друга в наших ігрищах на пляжі, що належали до давньої, однак, збіднілої буржуазної родини бретонських морських офіцерів, неодноразово в моїй присутності перелічували помилки, яких треба уникати «порядній» молодій людині зі смаком. Щонайперша серед них стосується штанів: ніколи, за жодних умов штани не мають бути темнішими за піджак чи пуловер. Краватка: ніколи не вдягати краватку з білою сорочкою, ніколи не вдягати краватку світлішу за сорочку, краватка може бути лише одного тону, в смужку або в шотландську клітку (тартан). Навіть краватка у крапочку неприпустима. Щоб молодик міг зняти піджак (а таке дозволено робити в спеку), потрібно виконати дві умови: перша – сорочка має бути з довгим, а не з коротким рукавом і друга – краватку тоді потрібно також зняти. За будь-яких обставин, для будь-якого костюма тканини одного тону кращі за будь-які візерунки; у крайньому разі можлива смужка, але тільки тонка й непомітна: якщо смужка на костюмі або сорочці бодай трохи ширша, молодий чоловік з порядної родини відразу перетворюється на потенційного гангстера. До того ж будь-якої пори року, за винятком осені, треба уникати коричневого кольору чи його відтінків. Краще надати перевагу синьому кольорові. Але в жодному разі не має бути синього на червоному або червоного на синьому – це поганий тон. Щодо джинсів, вони прийнятні, однак тільки з блакитною сорочкою і темно-синім пуловером. Ніяких джинсів із курткою, навіть спортивною; у крайньому разі під них потрібно вдягнути дощовик.

Такий принциповий вибір на користь синього і блакитного кольорів нагадав мені фразу, яку мій батько і його друзі-сюрреалісти віднайшли в одній судовій промові на захист уніформи, яку склав 1934 року якийсь священик-ораторіанець, директор колежу для юнаків: «Блакитний і синій кольори утворюють поєднання, що відважує учня від поганих думок». Вони страшенно захоплювалися цією фразою. Я втішаюся не менше, коли згадую слова, що вирекли тітки мого бретонського товариша. На їхнє святе переконання, в усьому, що стосується одягу, потрібно добирати «нейтральний тон». Що ж таке «нейтральний тон»? Чи можливе поєднання таких відмінних понять? Та й загалом, що вважати «нейтральним», середнім, коли взяти до уваги, що все, що ми зазнаємо на собі, все, що любимо, відчуваємо, ненавидимо й думаємо, проходить крізь призму погляду інших людей? Ролан Барт, який присвятив цій темі останні лекції в Колеж де Франс, помер, так і не сформулювавши для нас остаточної відповіді. Нотатки лекцій, що залишилися, свідчать, що це масштабна, складна й захоплива тема.

Беж Міттеран

Уперше вислів «беж Міттеран» я надибав в одному з романів Фредеріка Дара, які він публікував під псевдонімом Сан-Антоніо. Його герой, улюбленець публіки, що розкрутив тиражі до кількості півмільйона примірників, Александр-Бенуа Берюрьє був вдягнутий, як зазначає автор, у плащ кольору «беж Міттеран». Той плащ, як нерідко трапляється, був у масних плямах. Згодом, на початку 1990-х, я вже чув цей вислів у різних авторів і в різних контекстах. Це було позначення кольору без будь-якого політичного підтексту, без відтінків жаргонного, розмовного чи журналістського характеру; вислів суто літературний, майже науковий і збіса влучний.

Не знаю, чи належить авторство Фредеріку Дару; мені тільки відомо, що письменник особисто знався з президентом, але ніколи не використовував знайомство для критики. Втім, я майже впевнений, що ця фраза завдячує кольору літнього костюма, який Франсуа Міттеран вдягав два роки поспіль: легкий лляний чи парусиновий костюм, не дуже вдалий і з погляду крою, і з погляду цього бежевого відтінку. Так, треба визнати, колишній президент Французької республіки не мав елегантних офіційних костюмів, надто для літньої пори. Він мав респектабельний і солідний вигляд у твіді або велюрі, однак надто світлі й легкі тканини здавалися на ньому смішними та неприродними. Дивно, що його стилісти не помічали цього або їм було начхати. От навіщо в літню спеку вдягати підстаркуватого президента у бежевий костюм, коли у звичайному темно-синьому було б скромніше та пристойніше в тисячу разів?

Либонь, Франсуа Міттеран недолюблював темно-синій колір? Якщо не він, то, може, його оточення? Мабуть, у Єлисейському палаці наївно (і нерозважливо) гадали, що цей колір занадто помірний, занадто класичний, занадто «правий» для президента-соціаліста? Вражає, як професійний стиліст, іміджмейкер може дати такого маху. У бежевому президент не тільки мав незграбний вигляд, а й був неначе потомлений від свого семирічного терміну, хоча до виборів було не близько, так, ніби він уже зневірився у власних принципах.

По щирості, той відтінок бежевого справді був відразливий. Занадто світлий і водночас дуже крикливий, як-от тілогрійка дрібного провінційного лихваря. Звісно, я бачив цей костюм тільки на фотознімках і в телевізійних новинах, тобто здалека від реальності. Однак, можливо, це був не один костюм, а декілька, скроєних з однієї тканини? Скільки костюмів одного фасону має президент республіки у своїй шафі? Навряд чи ми про це дізнаємося. Хай там як, цей відтінок завжди мав незмінний вигляд: огидний беж, і старомодний, і новісінький, і провінційний, і пролетарський. Вульгарний беж, що зійшов зі сторінок романів 1940-х років і недоладно нав’язаний моді після того, як його занадто грубо попорав фарбар. Одне слово, «беж Сіменон», що перетворився на «беж Міттеран». Геть нічого спільного з тими прекрасними аристократичними бежевими відтінками, які носив мій улюблений письменник Володимир Набоков уже на схилку своїх літ, на березі Женевського озера, де я час від часу бачив його, хоча так і не наважився підійти, ймовірно, через те, що надто схиляюся перед його величчю.

Можливо, хтось візьме й колись підрахує, скільки голосів утратили ліві на початку 1990-х через ті страшні костюми кольору «беж Міттеран».

Кольори, що не повнять

«Він міг би бути просто огрядний, якби не був такий тлустий» (Тantum opimus nisi tam crassus). Отак один із біографів жартівливо змальовує Тому Аквінського (пом. 1274). Фраза кумедна, але без іронії чи зневаги. Бути товстим у XII столітті не було принизливо. Щасливі часи! Усі біографи-сучасники згадували неабияку опасистість великого теолога, «найгладкішого чоловіка з-поміж усіх, що жили», – навіть уточнює один з його учнів. У цьому Тома приєднується до Платона, якого антична традиція часто-густо описує як чоловіка «високого й вельми тілистого». Зізнаюся, що я трохи втішений від усвідомлення, що двоє з найбільших західних мислителів були товстими. За наших часів дуже поширилося переконання, ніби вага несумісна зі спритністю розуму...

Попри свою оглядність, Тома Аквінський, поза сумнівом, не мав жодних проблем з одягом. Він носив білу домініканську рясу, а з нею чорну мантію, що захищала його від холоду та негоди. Певна річ, білий колір ряси підкреслював повняві форми навіть більше, ніж якби він вдягав чорний капюшон ченців-бенедиктинців або сіро-коричневу рясу францисканців, однак тоді саме вбрання робило ченця ченцем, священика священиком. І не так саме вбрання, як його колір. Бенедиктинці вдягалися в чорне, цистерціанці – в біле, домініканці – в чорне з білим, а францисканці, які носили нефарбовані вовняні тканини й прагнули повної безбарвності, попри своє бажання, були наречені в миру «сірими братами». Назва пішла від кольору. Пізніше святий Франциск Ассизький став у багатьох народних легендах «святим Сірим». Звідси й тодішня лайка «Ventre-saint-gris!», яку полюбляв Генріх IV і яку вживали аж до середини XVII століття: йдеться про дещо непристойний вислів, щось на кшталт «Присягаюся сірим сподом святого Франциска!»

Сьогодні, якщо ти в тілі, пошуки одягу за розміром стають завданням непростим і навіть болісним. Я спізнав це на собі впродовж кількох десятиліть. У дитинстві я не був товстим; розповнів я підлітком, і так було до вісімнадцяти років. Потім схуд. Від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років моя вага залишалася в нормі, але потім я став поступово набирати – в середньому два кілограми щороку, тобто двадцять років по тому я вже мав близько сорока зайвих кілограмів. Різні дієти допомагали скинути вагу – за життя я, очевидно, скидав декілька центнерів! – та, звісно, набирав знову стільки ж, і навіть більше. Через це для мене завжди було нелегко ловити на собі погляди інших, а купувати собі одяг і поготів.

Франція, на відміну від Німеччини або, наприклад, Нідерландів, тримає дуже низьку планку для великих розмірів готового чоловічого одягу (в Італії ще гірше). Людині, трохи товщій за середні показники, вже доводиться шукати одяг у спеціалізованих відділах, нудних магазинах для «велетів», де слова, звичайно, добирають стримано, але презирство продавців часом безмежне. Гладун завжди винний. Але це ще не найстрашніше. Що мене найбільше бентежило в цих магазинах для «велетів», так це проблемність пошуку одягу з кольорами, що не повнять, або тих, що такими вважаються: чорний, сірий, темно-синій. Ні, вам на загал запропонують піджак або штани світлих тонів: бежевих, жовтих, зелених, перлово-сірих або ж (як ми вже бачили) так званого темно-синього кольору, але зовсім не того.

Так, ніби повна людина мусить визнати себе такою, як є, і чхати на погляди інших, підкреслено показуючи, яка вона вільна й гордовита; словом, навмисно вибирати тони, що тільки наголошують на її формах. Однак людина відчуває аж ніяк не гордість, не комфорт і не почуття свободи (це я можу засвідчити) – вона сприймає це як покарання, ба навіть приниження. Тим паче що для літнього одягу запропонована палітра кольорів, що повнять ще більше, ніж кольори для зими й осені: білий, світло-блакитний, блідо-зелений, жовтий, ба навіть рожеві та помаранчеві відтінки. Жорстокість виробників одягу не спиняється ні на чому!

А підтвердження цьому – каталоги одягу, які надсилають поштою. Деякі найвідоміші серед них пропонують розділ або окрему брошуру «Спеціальні великі розміри». Ціни, звісно, ліпші, ніж у магазинах для «велетів», але вибір забарвлень, фактур і малюнків тільки пригнічує: світлі тони, безформні тканини, горизонтальні смужки і кричущі малюнки. У цьому одязі огрядна людина кидається в очі на сто метрів. Хто ці творці чи розповсюдники, що уявили собі, ніби в таке можна одягати людей, які страждають від своєї комплекції і прагнуть лише того, щоб знайти собі якомога більш непоказний, темний і нейтральний одяг? Маркетологи-нездари? Закомплексовані стилісти, що намагаються привернути до себе увагу? Промоутери-шкідники? Миршаві худаки, які будь-що мріють помститися товстунам?

У лондонському метро

Лондон восени 2004 року. Накрапає дощик. Я навідався до Британського музею, щоб знову сісти за дослідження неймовірних середньовічних шахів, що були знайдені на острові Льюїс, але доглядач, з яким ми домовилися про зустріч, досі не прийшов. Я маю три години вільного часу. А що погода не сприяла прогулянкам, я вирушив до Сомерсет-гаусу на виставку історії лондонського метро.

Колекція складалася переважно з документальних світлин. На мій превеликий подив, виявилося, що від кінця 1930-х років деякі знімки – кольорові, а за два десятиліття це вже стало звичною справою. У 1970-ті роки кольорові світлини вже кількісно переважають над чорно-білими. На знімках – пасажири біля квиткових кас, на сходах, у переходах, на платформах, у вагонах. Добре помітний їхній одяг, деколи можна визначити належність до того чи того суспільного класу.

Для історика ці світлини – безцінні документи: вони свідчать, що за шістдесят-сімдесят років кольори одягу не надто змінилися. Фасони зазнали змін. Інакшими стали предмети одягу. Але кольори – доволі мало. Тут фотографи знімали не моду, а повсякденне життя, тобто речі, які тодішні лондонці носили насправді. Реальний одяг, не для журнальних фото, не для кіно чи телебачення.

Власне, як у 1940-х, 1960-х, 1980-х, так і у 2000-х – кольори одні й ті самі. Завжди. Чітко переважає чорний, сірий, синій, бежевий і коричневий. Білий і зелений трапляються рідко, червоний – ще рідше. Щодо жовтого, фіолетового, рожевого, помаранчевого, їх немає зовсім. Одна й та сама гама для чоловіків і жінок, для будь-якого віку і соціальних верств, навіть для всіх сезонів року. Втім, що вже говорити про зміни пір року в Лондоні... Але я переконаний, що схожа виставка, присвячена паризькому метро, показала б той самий результат.

Зазвичай ми маємо хибне уявлення щодо свого одягу. Нам здається, що мода впливає на наш вибір, наші смаки, нашу поведінку. Певною – доволі скромною – мірою це так, у тому, що стосується фасонів, довжини, поєднання деталей, можливо, способів вдягатися, але це аж ніяк не стосується кольору. Досить пильніше придивитися до перехожих на вулиці, клієнтів у магазинах, пасажирів у автобусі чи метро. Кидається в очі колірна одноманітність. Переважно чорний, сірий, коричневий, бежевий, білий і синій. Узимку трохи більше чорного та сірого, влітку – синього та білого. Щойно людина (найчастіше жінка) вдягає червоне, жовте чи фіолетове, вона негайно випадає із загалу і привертає увагу. Так само, коли подорожуємо за межі Європи, опиняємося на вулицях великих міст Азії, Африки або Південної Америки, досить кинути оком довкола, щоб за кілька секунд переконатися, наскільки палітра одягу відрізняється від палітри великих європейських міст: вона яскравіша, строкатіша, агресивніша.

Відмінності у кольорових гамах мають багато причин: історичних, етичних, соціальних, матеріальних і, звісна річ, кліматичних. Однак дві з них здаються мені очевидними для розуміння одноманіття та незмінності європейського одягу. По-перше, ніхто не оновлює свій гардероб гамузом; навпаки, кожен із нас, купуючи одяг, намагається поєднати його з тим, що вже має; тому кольори змінюються поволі. По-друге, попри переконання багатьох стилістів і соціологів, людей, які прагнуть не виділятись із загальної маси, таки значно більше, ніж тих, хто прагне вирізнитися завдяки одягу.

Часто я думаю про істориків майбутнього, про тих, хто за двісті-триста років вивчатимуть історію одягу в Європі початку ХXI століття. Серед огрому документації та матеріалу вони візьмуть до рук нинішні модні журнали. Маю надію, ці історики будуть не настільки наївні, щоб повірити, ніби у 2010 році ми справді вдягалися так, як це репрезентують світлини в цих виданнях. У повсякденні ніхто так не вдягається. Йдеться про уявне, а не той одяг, який носять люди в житті. Це справді захоплива сфера для вивчення, але аж ніяк не відбиток нашого повсякденного життя. Те саме можна сказати й про історичні документи, що дійшли до нас із минулого. Наприклад, візьмемо Середньовіччя: вітражі, гобелени, мініатюри, настінний живопис і безліч інших візуальних свідоцтв знайомлять нас із величезною кількістю деталей костюма, фасонами, забарвленням. Але не треба наївно вірити, ніби одяг, який люди реально носили за тієї чи тієї доби, в тому чи тому місці, в тому чи тому оточенні, був саме такий, який ми бачимо на вітражах, гобеленах, мініатюрах. Він був інший. Утім, не був і зовсім відмінний. Але проблема історичних джерел не в цьому. Зображення, як і мова, ніколи не передає реальність у першому ступені. А надто реальність кольорів.