Текст книги ""Володар Всесвіту""
Автор книги: Микола Дашкієв
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)
Розділ XVIII
З ЗАКЛИНАННЯМ – ПРОТИ БОМБ І КУЛЬ
Джек Петерсон сидів у невеликій камері зосереджений, мовчазний, урочистий.
Коли б хтось позирнув збоку, то побачив би досить кумедне видовище: новісінький візитний костюм і «радіошолом», – щось схоже на гібрид водолазного шолома й каски пожежника, – зовсім не пасували одне до одного. Але для Петерсона зараз не існувало нічого в світі. Напружуючи всю свою волю, він намагався думати тільки про радісне, хороше.
Він викликав у своїй пам'яті хвилини розчуленості, які охоплювали його в дитинстві, коли сивенький рожевощокий пастор з амвона змальовував картини райського блаженства. Він силкувався пригадати усіх тих старців та калік, кому свого часу пожертвував хоча б кілька центів. Намагався відновити почуття піднесеності й радості, які супроводять закінчення напруженої праці. Звертався до першого кохання і до останнього подиху своєї матері. До вірності й чесності. До щирості й щедрості. Він за всяку ціну хотів думати тільки про хороше, обминаючи лихе.
Та непереборна сила витісняла спогади про пасторове благочестя, а натомість підсовувала іншу, далеко яскравішу картину: розлючений, з піною на вустах, пастор стьобає прутом його, Джека, за якихось там двойко яблук з пасторського саду.
«Ні, ні, то було правильно! – намагається затушкувати Джек давню образу. – Хлопчаків треба привчати до чесності!»
Але саме тільки нагадування про чесність знову приводить до того ж таки пастора: підступний піп, використавши неграмотність Джекового батька, примусив сплатити двічі, – та ще й з процентами! – один борг.
«Ні, ні, – одмахується Джек од власних думок. – То трапилося якесь непорозуміння!»
Ледве вдалося здихатися спогадів про пастора і перейти до розділу «Пожертвування», як зовсім не схотілося згадувати про ті жалюгідні центи, що перепадали від Джека голодним та убогим.
Так, Джек одного разу оддав два долари, – все, що мав, – бідоласі Едді Гопкінсу. Гопкінса за борги виселили з ферми, в нього помирала дружина, а дочка, – оте блакитнооке золотокосе перше Джекове кохання, – голодувала… Джек не наважився запропонувати їй свою допомогу – то була б образа і для нього, і для неї. Він віддав гроші Гопкінсу, а той одразу ж завернув до салуну та й пропив з горя усі до цента…
От тобі й щедрість… От тобі й чесність… А хто винен?.. Хто?
«Ні, ні, – благає сам себе Джек. – Треба про щось інше. Це – дуже сумне!»
Але й інше не радує. Друзі – зраджували. Напружена, тривала праця не забезпечувала од наступного безробіття. Дружина, яка справді любила його, – загинула… Про що ж іще думати?
Зникає піднесеність, щезає урочистість. Настирливо лізуть буденні думки: в оцій камері надзвичайно душно, отже, слід поліпшити вентиляцію… Кляті лаковані черевики так стиснули пальці, що нога аж задубіла!
«Геть к бісу вентиляцію! Геть черевики! – сам проти себе лютує Джек Петерсон. – Думай про світле! Думай про хороше!»
…А в касетах інтегратора шурхотить та й шурхотить плівка. Електромагнітні коливання мозку Петерсона, посилені в сотні й тисячі разів, лягають на неї химерними шпилястими лініями.
Біля апарата – Щеглов. Виконуючи дивне бажання Джека, він старанно стежить за записом.
Спалахнула табличка «Закінчено». Щеглов вимкнув інтегратор.
Через кілька секунд до лабораторії зайшов похмурий, сумний Петерсон. Сів у крісло, зняв і роздратовано шпурнув у куток лаковані черевики, у самих носках підійшов до приладу.
– Як запис?
– Хороший.
– Отже, інтегратор працює… Працює… – задумливо повторив Петерсон. – Сміт свого часу катував людей, щоб записати на плівку людські страждання. А я хотів записати думки про щастя… І це було дуже важко… Скажіть, добродію, чи могли б ви Му хоча б з годину думати тільки про приємне?.. Відповідайте правду – мені це дуже важливо знати…
Щеглов уважно подивився на Петерсона. Джек і справді поводить себе дивно. Іноді просто хочеться вірити, що тоскнота в його очах – це почуття сильної, чесної, але зламаної долею людини.
– Можу, Джек. Згадуючи свою батьківщину, я думаю про хороше і день, і два… і завжди! Це не значить, що я не бачив поганого або в нас усе бездоганне. Але то все неістотне, другорядне… Коли в людини є світла мета і вона простує до неї, то мозолі на ногах не перешкодять.
Петерсон роздратовано позирнув на свої черевики:
– А мені – перешкоджають. Хоч у мене мета світліша за вашу.
Він помовчав, пройшовся кілька разів по лабораторії. Запитав різко:
– Скажіть, зрештою, містер Фогель, хто ви?.. Я ненавиджу вас і одночасно захоплююсь вами. Вашою витримкою. Вашою майстерною грою. Вашою талановитістю, зрештою. Відремонтувати оцей інтегратор міг тільки справді талановитий інженер… То як же ви, людина розумна й освічена, не розумієте, що війна в другій половині двадцятого сторіччя означає самогубство всього людства?! Я ненавидів німців: ви забили мою дружину, ви два довгих роки знущалися з мене в концтаборі. Але я простив вас в ім'я майбутнього миру… І ось тепер ви мрієте про те, щоб з допомогою інтегратора підкорити увесь світ… То невже з вас недосить двох розгромів Німеччини?.. Навіщо ви тягнете її до остаточної загибелі?.. А Харвуд і собі мріє про те саме. Півтора місяця тому у оцій ось кімнаті я чув його жахливе маячіння про винищення всього людства заради життя небагатьох обранців… Навіщо?.. Навіщо?.. І для мільйонера, і для безробітного цілком вистачить кілограма хліба на день і шматка м'яса…
Ні, отак вдавати з себе чесну людину не можна. Це – справжній зойк душі!
Щеглов підійшов до Петерсона, поклав йому руку на плече:
– Джек, даремно ви мене агітуєте. Я зовсім не Фогель, зовсім не німець і аж ніяк не шпигун. Я радянський інженер. І теж не бажаю, щоб повторився кошмар війни. Інтегратор мені не потрібний, його треба знищити!
Петерсон подивився на Щеглова так, наче хотів проникнути в найглибші тайники його душі. А той сказав серйозно й щиро:
– Джек, це правда. Розповідайте, що ви затіваєте? Удвох – легше.
Ще кілька секунд Петерсон мовчав, обмірковуючи всі «за» і «проти». Надів «радіошолом», послухав… Потім поманив до себе Щеглова:
– Інтегратор треба не знищити, а використати!.. Записати на плівку найсвітліші людські почуття, найкращі поривання, зафіксувати електромагнітні коливання радості й незлобливості. А потім з допомогою цього інтегратора… опромінити увесь світ!
Так ось що вигадав оцей дивак!.. Щеглов ледве стримав посмішку.
– З молитвою – проти бомб і куль?!
– Ні, з інтегратором! – твердо відповів Петерсон. – І для здійснення цього величного завдання треба насамперед захопити «випромінювач влади»!
– А це що за штука?
– Це – новий інтегратор надзвичайної потужності. Завтра вранці Харвуд його досліджуватиме… На людях… Маю всі підстави вважати, що на нас з вами.
Отут Петерсон і переказав Щеглову підслухану розмову.
Довгий час обидва сиділи мовчки: становище справді було кепським.
– Де той «випромінювач»? – тільки й запитав Щеглов.
– Здається, у другому корпусі. Там була якась лабораторія, куди нікого з нас не пускали.
– Гаразд, – сказав Щеглов. – Беру цю справу на себе. Тільки прошу: не втручайтесь і не перешкоджайте. А зараз – лягайте спати.
Петерсон знизав плечима. Він уже пошкодував, що розповів колезі про грізну небезпеку.
Розділ XIX
КОЛИ ПСУЄТЬСЯ МОТОР
Містер Харвуд зайшов до своєї спальні в чудовому настрої.
Все йшло гаразд. Кніпс побоявся виступити проти Паркера і задовольниться подачкою в кілька сот тисяч доларів. Паркер сьогодні остаточно погодився відкрити необмежений кредит на побудову заводу інтеграторів одразу ж після випробування «випромінювача влади». Джонсон повідомив, що вилетить з Сінгапура опівночі,– раніше цього часу вивозити чорношкірих з тюрми на аеродром просто небезпечно.
Отже, ще день-два – і прощай, клята Малайя!
Як добре, що немає вже ні Вагнера, ні Сміта, – менше мороки.
От тільки Бетсі… Трохи шкода: вона таки гарненька. Але хай: переказиться та й зрозуміє, що шлюб Генрі Харвуда з Едіт Паркер, яку навіть її власний дядько називає «банькуватою жердиною», є просто одним із видів комерційної угоди. Після весілля молодожони дістають повну свободу, дій, – тоді можна зустрітися й з Бетсі Кніпс. Дівчатко хоче потриматися за корону «цариці космосу». Він може запропонувати їй таку втіху… за невеличку платню, звичайно!
Харвуд реготнув і вигукнув:
– Чен, ванну!
Кандидат у «володарі всесвіту» дуже дбав про своє здоров'я. Нещодавно він прочув, що одна з видатних вчених Радянського Союзу, місис Лєпешінскі, пропонує використовувати звичайну питну соду для зміцнення нервової системи та посилення обміну речовин у організмі. Тепер щодня, перед тим як лягти спати, Харвуд приймав содові ванни і був задоволений з результату дії цього простого засобу.
– Чен, ванну!
Уже вдруге наказує Харвуд, та чомусь не чує у відповідь шанобливого: «Готова, містер!» Що це сталося з косооким? Адже такого запобігливого лакузи, як запевняє губернатор, не знайти на всю Малайю!
Харвуд просидів ще кілька хвилин і вже почав нервувати, як у двері нечутно прослизнув Чен. Він був такий блідий і переляканий, що Харвуд аж схопився з місця:
– Що трапилось?
– Я… я…
– Ну, що – ти?.. Що? – роздратовано вигукнув Харвуд.
– Я… не приготував ванну…
– Х-ху! – Харвуд витер піт, але і взнаки не давав, що ладен зареготати з розпачу китайця. – В отаку спеку не приготувати ванну? Та що це, зрештою?!
Коли б це трапилось якогось іншого дня – Харвуд, напевне, розгнівався б не на жарт: ще цього бракувало – позбавляти себе комфорту через неуважність тубільців! Щось надто часто почало у них все псуватися – мотори, трансформатори, автомашини.
Але сьогодні Харвуд був настроєний досить лагідно: та біс з ним! Устаткування за три роки в оцьому гнилому повітрі й справді може вийти з ладу. Ремонтувати його, звісно, ніхто не буде. Через день-два увесь маєток, а головний інтегратор насамперед, перетвориться на пил і вугіль… На Чена Харвуд нагримав для годиться. Китаєць злякався, аж затремтів. Це й добре, – отакими й повинні бути ті «люди-роботи», які забезпечать золотий вік нечисленним обранцям!
…Та коли б Харвуд позирнув у цей час на свого служника, він би вкрай розчарувався в своєму ідеалі «живих машин».
Ледве Чен-Старший вийшов з будинку, як його обличчя прибрало спокійного й зосередженого вигляду.
Рабська покора, принизливе самознущання – все лишилося там, у кімнаті того, хто вважає себе за пуп землі. Він звик плазувати перед сильнішими і дуже любить, коли перед ним плазують слабі. То хай же бос вважає Чена за стеблинку, яка хилиться від подиху вітру, за мокрицю, яку можна розтоптати в першу-ліпшу мить. Хай!.. Містер Харвуд навіть не підозріває, що на нього чекає доля всіх попередніх хазяїв Чена-Старшого. Його повісять партизани, як повісили свого часу японського генерала Кането Фурухаші, колишнього губернатора Макдональда Бейлі і ще кількох злочинців!
Не варто було б дратувати містера передчасно. Хай купався б собі в соді, – все одно це не продовжить йому віку, коли буде проголошено вирок народу.
Тільки позавчора довелося послати з шифрограмою останнього голуба, а сьогодні товариш Чеклоу попросив негайно надіслати на базу дуже важливе повідомлення. Таке важливе, що коли його не доставити вчасно, то загинуть сотні, а може й тисячі людей. Отже, треба йти на риск.
Існував один вихід з Грінхауза, – вихід, про який зовсім забули і Сміт, і Харвуд, – труба водопроводу.
При будівництві оцих лабораторій виявилося, що найзручніше місце для закладання артезіанського колодязя знаходиться метрів за двісті од головного корпусу Грінхауза. Від цього колодязя проклали трубу на значній глибині в землі до великого басейну біля майстерень, а вже звідти воду викачували у водонапірну башту.
За кілька тижнів по тому уся місцевість за стінами Грінхауза поросла чагарником. Кущі закрили й люк над артезіанським колодязем, і для всіх уже давно стало звичним, що вода в Грінхаузі, так би мовити, «власна».
Цей потайний хід цілком випадково відкрив спільник Чена – слюсар водопроводу.
Тільки один раз і скористався Чен з цього ходу, – кілька місяців тому, коли Харвуд і Сміт зовсім несподівано виїхали до Сінгапура. Саме тоді Чен і приніс до Грінхауза клітку з поштовими голубами Паріми, а їй показав, де знаходиться люк.
Але щоб вибратися цим шляхом, треба насамперед знизити рівень води у вивідній трубі, припинити роботу насосів. Ось чому довелося терміново «зіпсувати» мотор.
Коли Чен зайшов до насосної, то побачив картину, яка переконала б кожного: ремонт у розпалі, майстер та його помічник з шкури пнуться, аби закінчити його вчасно. Але коли б хтось, – навіть не фахівець, – простежив за роботою цих людей протягом кількох хвилин, то пересвідчився б у протилежному: тут чисті деталі навмисне вимащували в брудне мастило й розкидали по кутках, справне перетворювали на зіпсоване, надійне – на хитке.
Майстер, – худорлявий літній китаєць, – підвівся, запитливо подивився на Чена. Той заперечливо похитав головою, показав півпальця, сів почіпки й закурив люльку.
Майстер зрозумів: слід почекати хвилин з тридцять. Він мазнув себе по обличчю брудною рукою, посміхнувся: чи добре, мовляв, виробився? І знову почав завзято грюкати залізом.
Час од часу Чен виходив з насосної й поглядав на вікна спальні Харвуда. Нарешті, світло в них згасло.
Ще раз, востаннє, китаєць перевірив, чи не забув виконати якесь із доручень боса.
«Піжама – на стільці… Содова вода – на столику… – шепотів він зосереджено. – Пантофлі?.. Є… Збудити о сьомій… Збудимо. Обов'язково збудимо…»
Він підійшов до майстра й торкнув того за плече. Майстер кивнув головою, пославши помічника до дверей.
– Коли назад?
– Може й ранком, – пошепки відповів Чен. – Зброя?.. Одяг?
– Є… – майстер відкрив люк і показав пальцем униз. Вони мовчки потиснули руки один одному. Чен зробив прощальний знак помічникові майстра й поліз у люк.
Залізна драбинка вела прямовисно вниз. У кінці неї, аж над водою, містилась чимала ніша для мотора. Саме тут і було влаштовано тайник.
Чен хутко переодягнувся, захопив добре змащений карабін, поклав у гумовий водонепроникний мішок кілька гранат, електричний ліхтарик і лист інженера Щеглова. Скінчивши приготування, рішуче ступнув у воду, яка сягала йому по груди.
Труба, через яку наповнювався оцей резервуар, була досить широкою. Людина могла проповзти нею цілком вільно на чотирьох. Але повітря було тільки в її верхній частині, сантиметрів на п'ятнадцять.
Хоч як мало було часу, проте Чен не поспішав. Занурюючись у воду, він просувався вперед на метр-два, спираючись на слизькі стіни керамічної труби, піднімав руку вгору і, тільки пересвідчившись, що вона потрапляє в повітря, перевертався на спину і робив кілька квапливих подихів. Це була не марна пересторога: минулого разу Чен замалим не втопився у тому місці, де труба трохи знижувалась.
Кілька останніх метрів були найтяжчими. Вода заповнювала трубу вщерть, і Ченові довелося затримати подих більш аніж на хвилину.
Вибравшись до колодязя, Чен перш за все прикрутив вентиль артезіанської труби, щоб знизити рівень води: на зворотному шляху затримуватися не можна. Кришка люка заіржавіла й не відкривалася, але, нарешті, Чен подолав і цю перешкоду. Він виліз з колодязя і навпростець, через дрібний чагарник, подався ліворуч, до автостради.
Ця частина його шляху була майже безпечною: колонізатори навряд чи поткнуться в джунглі вночі, а хижі звірі не такі вже численні й не такі страшні, як декому здається. Тільки й того, що до найближчого партизанського поста доведеться пробігти понад вісім кілометрів.
Та не годився вже старий Чен у скороходи! До зірваного мосту він добрався такий зморений, що аж упав і довго не міг звести подих. Нарешті, перепочивши, подерся вгору, чіпляючись за віти чагарника.
Біля високого дерева над урвищем Чен зупинився і тихо свиснув.
З хащів негайно почувся відгук – крик нічної ластівки: «ті-ті-дю», «ті-ті-дю», блиснув і зник вогник. А через кілька хвилин Чен-Старший уже сидів поруч свого сина біля гармати.
Вони не бачилися кілька місяців, і тепер, переживаючи радість зустрічі, обмінювалися скупими схвильованими фразами. Але невистачало часу навіть на таку розмову: повідомити базу по радіо, як мав на меті Чен-Старший, не вдалося – по графіку зв'язок з базою буде тільки о шостій ранку.
– Ну, бувай, сину! – Чен підвівся і припасував до пояса гумовий мішок. – Піду.
– Куди?.. На базу?! – вжахнувся Чен-Молодший. – Туди п'ять годин швидкої ходи!.. Зачекай!
З недавнього часу кожному з постів було надано по мотоциклу. Користуватися з цього засобу зв'язку дозволялося тільки у виняткових випадках. Але хіба зараз не винятковий випадок?
На жаль, Чен-Молодший ще не навчився їздити на мотоциклі. Вміє їздити начальник поста, він же й командир гармати. Лишити пост напризволяще начальник не має права. Та все ж йому довелося піти на порушення військової дисципліни: зведення Чена повинно потрапити до штабу негайно.
– Ну, то ж гляди мені, гляди! – в котрий раз повторював командир Ченові-Молодшому. – Не засни!.. Пильнуй!
Мотоцикл витягли із схованки, перевірили балони, поповнили запас бензину, і ось у непролазні хащі, забиваючи різноголосі звуки нічних джунглів, врізався потужний гуркіт мотора.
«Рімба», яка так налякала свого часу Михайла Лимаря, була зовсім не такою безлюдною, як йому здалося. За останні десять-п'ятнадцять років, відколи почалася боротьба проти японських, а згодом і англійських загарбників, у джунглів відвойовувалися все нові й нові ділянки. Спочатку це були тільки крихітні острівці серед безмежного зеленого моря, – притулки для населення та нечисленних партизанів. А пізніше, коли на боротьбу за свою незалежність піднявся увесь народ Малайї, і партизанські загони згуртувалися в єдину Народно-визвольну армію, у джунглях почали виникати справжні висілки, – з невеликими «заводами» по виробництву мін та гранат, ремонтними майстернями, друкарнями, школами, «філіями зв'язку». Численні дороги перетинали «рімбу» в усіх напрямах. Прокласти їх дуже важко, та на побудову доріг виходило майже все населення.
Ось такою дорогою, – не ідеальною, ясна річ, але цілком придатною для пересування, і примчав старий Чен на багажнику мотоцикла до партизанської бази звільненого від окупантів району.
В штабі ще не спали. Головне командування Народно-визвольної армії поставило перед цією групою завдання: захопити Грінхауз. Зараз з цього приводу відбувалася військова нарада.
Великий загадковий маєток у джунглях понад автострадою вже давно викликав підозру у малайських партизанів. Були всі підстави вважати, що там проводяться важливі досліди з метою створення нових засобів масового знищення, – на це вказували тривожні зведення розвідників, яким вдалося влаштуватися на роботу до Харвуда. Але вивідати більш-менш достовірно про напрям досліджень у Грінхаузі не вдавалося.
І тільки інженер Щеглов у своєму останньому листі розкрив усе. Правда, тоді він ще не знав про існування «випромінювача влади» і, не надіючись, що серед партизанів знайдеться фахівець з біофізики, не вдавався до деталізації. Зате він запропонував кілька конкретних заходів боротьби проти шкідливого випромінювання інтегратора і, зокрема, порадив придбати для кожного з партизанів каску, казанок, каструлю або взагалі щось металеве для захисту голови.
Коли Чен зайшов до штабу, – звичайнісінької бамбукової хижки на палях, – один із командирів саме доповідав, що його загін виконав завдання і, розгромивши Військовий склад противника, захопив кілька десятків касок та понад тисячу казанків середнього розміру.
– Казанки? – Чен засміявся і підійшов до столу. – З якого це часу ти, Дуллах, захопився кухарською справою?.. Цзін лі, товариші!
І хоч це було слово привітання бійців Китайської народної армії, всі, в тому числі й малаєць Дуллах, одностайно відгукнулися:
– Цзін лі, Чен! – адже в Малайї китайців більше, аніж малайців, а приклад великої держави, яка вигнала геть іноземних загарбників, надихав на визвольну боротьбу всі народи Азії.
– Сідай, Чен, – сказав командир з'єднання. – Отже, ти одержав наказ?
– Ні, – Чен глянув на нього стривожено. – Коли надіслано той наказ? Там було щось важливе?
– Учора вранці. Тільки одне слово: «приходь».
– Ну, то нічого, – заспокоївся Чен. – Але на голубів я більш не звіряюсь. Ви одержали всі три мої зведення?
– Так.
– То ось ще одне. Дуже термінове. Від товариша Чеклоу, – Чен простягнув командирові записку.
Усі мовчки, зацікавлено позирали на невеликий клаптик паперу, заповнений дрібними, чіткими рядками. Радист Мі-Ха-Ло розповів багато хорошого про інженера Чеклоу. Те, що інженер потрапив до Грінхауза і зумів розкрити його таємницю, мало для партизанів неабияке значення.
Командир перечитав записку два рази. Сказав після тривалого роздуму:
– Погана справа, товариші. Товариш Чеклоу радить наступати на Грінхауз не пізніше, як сьогодні вночі.
– Це неможливої – рішуче вимовив один із командирів.
– Аж ніяк! – підтримав його другий.
Решта мовчали. Але видно було, що ніхто не схвалює цієї пропозиції: за кілька годин, які лишилися до світанку, не вдасться навіть підтягти військо до Грінхауза.
– А ти як гадаєш, Чен?
Старий сидів, заплющивши очі. Що він мав відповісти?.. йому, інженеру Чеклоу, ще кільком однодумцям у Грінхаузі загрожує велика небезпека, і саме сьогодні вдень, – як сказав інженер. Але наступати необдумано – це значить покласти трупом багатьох людей. Торік була така спроба. Партизанам не вдалося навіть наблизитися до Грінхауза: їх зустрів надзвичайно влучний кулеметний та мінометний вогонь. Інженер Чеклоу з'ясував, що у Харвуда є такий прилад, з допомогою якого можна бачити вночі і чути на багато кілометрів. Прилад зіпсувався, але вже завтра Харвуд його відремонтує, тому треба поспішати… І Чен поспішав.
Він розплющив очі, глянув на годинник і тихо сказав: – Не можна. Навіть коли зовсім перекрити воду, потрібно не менш як годину, щоб до Грінхауза пробралися хоча б сто наших людей. До того ж, я нічого не приготував.
– Отже – завтра вночі. План штурму лишається без змін. Поспішай, Чен, у тебе обмаль часу.
…І знову крізь «рімбу» по вибоїстій дорозі, яка прорізує буйні хащі, немов тунель, на максимальній швидкості мчить потужний трофейний мотоцикл.
Ось він різко загальмував біля урвища. З його багажника встав худорлявий літній китаєць, мовчки потиснув руку водієві і зник у темряві.
Старий Чен з власної волі повертався туди, де на нього кожну хвилину чекали знущання, а може й смерть.
Наказ є наказ.