Текст книги ""Володар Всесвіту""

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Джек спробував заговорити з перехожими. Але всі були байдужими, мовчазними.

І він облишив свої спроби розвіятися, знайти у когось підтримку. Справді, хто в Нью-Йорку, та й взагалі у Америці, може зацікавитися чужою долею?.. Тут кожен за себе, кожен проти всіх. А він хотів один зробити добро їм усім… Але чи може інтегратор, хоч і найпотужніший, збудити оцей сірочорний потік людей?.. Ну, опроміниш їх раз і вдруге… Їм здасться, що й справді слід бути чесними, товариськими, роботящими… А потім вони підуть на роботу, повернуться звідти втомленими й голодними, з розладнаною цілоденним гармидером і скаженими темпами праці нервовою системою… Опромінювати їх знову й знову?.. Але тоді жоден мозок не витримає такого перевантаження, і чудесний інтегратор стане звичайнісіньким засобом знищення… А ті, хто володіють мільярдами, – хіба вони згодяться на опромінювання? Хай проти нового, надпотужного генератора не вистоять сталеві каски. Але будуть винайдені нові засоби захисту, – монополісти лишаться монополістами, і все буде як і раніш… Отже, треба ізолювати всіх, кого приваблює війна, всіх, кому до смаку поневолення людини людиною, всіх, хто, не працюючи, живе з чужої праці… Добровільно на це вони не згодяться, ясно. Вони почнуть боротьбу з найновішою зброєю в руках… Ну, то, значить, треба вирвати у них цю зброю і…

Петерсон подумав про це, і в нього затерпло серце: та він же дослівно повторив те, що пропонують комуністи!.. Зброя проти зброї. Знищити монополістів…

То яка ж тоді рація мучитися, мріяти, існувати лише заради майбутнього чудесного інтегратора?

Джек ішов усе повільніше й повільніше. Зупинився, позирнув назад.

Нью-Йорк, місто-велетень, місто-хижак, поставав звідси у всій своїй красі.

Вогні… Мільйони вогнів… Мерехтять, переливаються, міняться в кольорах. Скупчуються в групи. Тягнуться смугами. Все живе, все пульсує, наче місто перетравлює людей, які потрапили до його пащеки.

З лівого боку, на південному кінці Манхеттена, вогні подерлися на неймовірну висоту. Це скупчилися хмарочоси, які повинні кожного, хто підпливає до Нью-Йорка, ще здалеку вразити, пригнітити. Десь там, в порту, стоїть статуя Свободи. Але тьмяного вогника її факела не видно, його надійно затулили доларові цитаделі Уолл-стріту.

– Свобода! – прошепотів Джек Петерсон.

Він позирнув через поруччя Бруклінського мосту вниз.

Різкий вітер зірвав з нього благеньку кепку, помчав і аж ген далеко шпурнув у брудні й холодні хвилі Іст-Ріверу.

А услід тій кепці, наче жалкуючи за нею, стрибнув з Бруклінського мосту і Джек Петерсон, людина, яка натрапила на правильний шлях тільки тоді, коли в неї вже невистачало сили зробити по цьому шляху хоча б один крок.

Він летів довго – Бруклінський міст височезний.

І в останню секунду, в момент найбільшого напруження мозку, перед ним яскраво, як на екрані, виникла повна схема інтегратора, – схема, яка вже була йому зовсім непотрібною.

* * *

Щеглов завів Паріму до великого світлого залу і з підкресленою урочистістю сказав:

– Ви хотіли бачити диференціатор?.. Ось він!

– Де?

Паріма здивовано поводила головою: не те що диференціатора, а й взагалі будь-чого, що говорило б про медицину, вона не помічала. Це приміщення скоріше скидалося на радіостудію: на підлозі – м'який килим, біля стін – прожектори й гучномовці, невелика тумба, облямована красивою пластмасою. Оце й усе.

Дівчина по черзі зазирнула в усі кутки, постукала кулаком по м'якій обшивці стін, позирнула навіть на стелю, і ніяково знизала плечима:

– Не бачу!

Їй здавалося, що інженер просто жартує. Вона скінчила курси радистів, понад рік працювала в Сінгапурській радіостанції і, безперечно, зразу могла б помітити оту складну радіотехнічну споруду, про яку так багато розповідав Щеглов.

Щеглов підійшов до тумби і одкрив кришку:

– А це?

– Це?! – здивувалась Паріма. – І отут – понад п'ять тисяч радіолампочок?

– Цього я не говорив! – засміявся Щеглов. – Я сказав: «тріодів». Але це не лампи, а кристали. Кожен з них має обсяг два кубічних міліметри. Схема – Друкована. Тільки це й дало можливість досягти такої портативності.

Він відкрив бічну кришку приладу, і Паріма захоплено зойкнула: який монтаж!

Але слово «монтаж» сюди вже не пасувало. Тут не було дротів та звичайних радіотехнічних деталей, до яких ці дроти припаюються. Кожен з каскадів диференціатора становив собою тонку пластмасову пластинку, на поверхні якої стріблом та спеціальними фарбами було видруковано радіосхему. Срібні смужки проводили струм так, як і проводи. Опорами правили смужки фарби. А крихітні кристалічні тріоди, що виконують роль електронних радіолампочок, були заштамповані в пластмасу, і лише цятки металу в місцях приєднання до схеми і вказували на їхню присутність.

– Надзвичайно!.. Надзвичайно!.. – Паріма не втрималась і по-дитячому сплеснула в долоні. Потім позирнула збентежено на Щеглова. – Ой, пробачте… Петре Сергійовичу, скажіть: то оце й є отой інтегратор, який ви почали проектувати ще в Грінхаузі?

– Не інтегратор, а диференціатор, дівчино! – посміхнувся Щеглов. – Це – по-перше. Апарат служить тільки для лікування. А по-друге… Як би вам сказати?.. Я дійсно проектував щось схоже. Але… Але коли я повернувся з Малайї до Радянського Союзу і запропонував свій проект, мені без зайвих слів показали два пристрої. Один із них – інтегратор, тільки такої потужності, яка Харвуду й не снилася. А другий… – інженер кивнув головою в бік пластмасової тумби.

– Диференціатор?

– Так. Моя заслуга полягає в тому, що я дав йому оцю коротку назву замість довжелезної, якої натщесерце й не вимовиш… ну, та ще в тому, що я запровадив у ньому друковані радіосхеми і тим зменшив обсяг приладу рівно в двадцять разів.

– Ви обіцяли з'ясувати принцип роботи диференціатора.

Щеглов позирнув на годинник:

– Хай пізніше, Парімо. Зараз почнеться сеанс. Я приведу Михайла, а ви залазьте в куточок і сидіть тихо-тихесенько, як мишенятко. Гаразд?

Паріма серйозно хитнула головою. Вона буде виконувати що завгодно, аби тільки бути присутньою на першому лікувальному сеансі, од якого, можливо, залежить так багато.

Щеглов привів Лимаря, посадив його на канапу й вийшов.

Паріма сиділа від коханого не далі як за п'ять метрів. Підійти б зараз до нього, поцілувати, промовити щось таке ніжне, таке хороше, щоб після цих слів стало йому на душі легко й ясно!.. Але заборонили, щоб не хвилювався… То хіба ж він не хвилюється зараз?

Сидить Мі-Ха-Ло на канапі такий самісінький, яким був і п'ять років тому, – широкоплечий, високий, – тільки дуже блідий. Ніхто б не сказав, що він сліпий, – просто замислилась людина, утопила в простір погляд задумливих ясних очей, пригадує, міркує… Ось промайнула згадка про щось прикре – і на обличчі з'явився вираз болю… А ось – розпливлися зморшки, набігла посмішка… Може – про Паріму?

Крізь нещільно причинені двері з коридора почулися голоси. Паріма одсунулась далі, за ширму. Вона ще встигла помітити, як Мишко схопився, поправив піджак, а до кімнати ввійшли інженер Щеглов і високий сивобородий чоловік. Це, певно, й був академік Довгополов, керівник дослідного інституту біофізики.

Відтепер, не наважуючись виткнути носа із своєї схованки, вона, як і Мі-Ха-Ло, покладалася тільки на слух. Але Паріма хоч знала, яка з виду ота людина, на яку було стільки надій. А Мишко міг лише фантазувати.

Лимареві здалося, що академік чимось надто розгніваний. Він промимрив своє прізвище, потиснув протягнуту Михайлову руку і, продовжуючи розмову, накинувся на Щеглова:

– Дати отаке посилення?!. Мій любий, та чи знаєте ви, яка це серйозна справа – вивчення людського мозку?!

В цій фразі було щось дуже й дуже знайоме. Лимар напружив пам'ять і раптом згадав: професор!.. Так, саме цю фразу промовив з цими ж інтонаціями багато років тому високий сивіючий професор. Це було в інституті експериментальної фізіології, де шістнадцятирічний Мишко Лимар вперше побачив прилади для записування електромагнітних коливань мозку.

І такою приємною здалася Михайлові ця несподівана зустріч, що він, забувши про урочистість моменту, про тривогу, яка не залишала його всі останні дні перед вирішальним досвідом, присунувся ближче і басовито сказав:

– Альфа-ритми!

– Та до чого тут альфа-ритми! – напався Довгополов і на нього. – Для дослідження альфа-ритмів, справді, цю методику можна використати. Але тут… Даремно ви, Петре Сергійовичу, баламутите хворому голову. В нашому випадку йдеться про мозок, у якому внаслідок травми виникло гальмування. Ну?.. Що ви мені на це скажете?

І знову, ледве стримуючи сміх, втрутився Михайло:

– Юнак може набути нових знань, змінити фах, зістарітеся, стати зовсім не схожим на себе зовні, але «альфа-ритми» лишаться для нього незмінними протягом усього життя!

Тиша. Михайло виразно уявив, як академік ошелешено позирає то на нього, то на Щеглова, наче запитуючи: чи не збожеволів, часом, оцей хворий. І це була така виразиста картина, що Лимар не витримав і зареготав:

– Товаришу академік, я повторив вашу фразу, яку почув од вас понад двадцять років тому. Як бачите – юнак встиг зістарітися, став не схожим на себе, але про «альфа-ритми» не забув. А мене ви, мабуть, забули. Я приходив до вас з викладачем фізики.

– Забув! – засміявся й академік. – Хіба мало до мене приходило таких, як ви?.. Ну, гаразд, мій любий, у нас ще буде час для спогадів. А зараз – почнемо.

Калатнуло та й завмерло Мишкове серце. Ось воно, наближається, невідоме, тривожливе, – може, радісне, а може… й страшне.

– Сідайте сюди!

Його привели до крісла, посадовили, натягли на голову якусь холодну металеву річ.

– Увага! – сказав академік. – Петре Сергійовичу, струм!

Паріма вже не могла сидіти спокійно. Вона підсунулась ближче до краю ширми, визирнула звідти. Їй в очі вдарило сліпуче, аж фіалкове, світло. Довелося надіти сині окуляри, які заздалегідь дав їй Щеглов. Тепер можна було дивитись вільно.

Михайло з металевим шоломом на голові сидів перед прожектором. Світло било йому просто в очі. Академік увалено спостерігав прилади на шкалі диференціатора.

– Що ви бачите, любий?

– Бачу тьмяне світло, – хрипко сказав Михайло.

– А зараз? – академік пересунув важельок настройки.

– Не бачу нічого! – стурбувався хворий.

– Ну, то зараз побачите! – Довгополов подав знак, і Щеглов увімкнув ще один прожектор.

– Бачу. Кілька разів посилював світло Щеглов, і щоразу після якогось руху руки академіка на панелі диференціатора Михайло заявляв, що не бачить нічого.

Паріма не розуміла, що тут відбувається. Щеглов не встиг з'ясувати методику лікування. Та коли б і з'ясував, навряд чи зрозуміла б Паріма усе.

Цьому хворому можна повернути зір двома шляхами. Посилити, наприклад, електромагнітні коливання пошкодженої частини мозку з допомогою інтегратора. Людина почне бачити. Але дуже дорогою ціною доведеться розплачуватися за це згодом: інтегратор повільно вб'є людину.

Академік Довгополов обрав інший шлях. Він змушує боротися за зір власний мозок хворого.

Ось в очі Лимаря падає потік світла. Хоч і дуже слабенькі, але в мозкові хворого таки виникають електромагнітні коливання. Диференціатор ці коливання сприймає, посилює і надсилає знову в мозок, – але, як кажуть, «у протифазі», обернено. Ці коливання не посилюють коливань мозку, а послаблюють, пригнічують їх.

Та мозок бореться. Він мобілізує всі сили і таки переборює зовнішні подразнення. Тоді треба ще посилити дію диференціатора. І знову мозок стає на бій. На допомогу клітинам, які були пошкоджені, приходять інші.

І отак, – звичайно, поступово, протягом багатьох сеансів, – мозок, так би мовити, «тренується», вчиться заново самостійно виконувати свої складні функції. Це щось схоже на відродження перебитих і знову зшитих м'язів. Тільки тренуванням, – хоч яке воно болісне й обтяжливе, – і можна повернути до життя майже мертві м'язи.

Складні, дуже складні все це питання для малайської дівчини, яка не встигла закінчити навіть технікум зв'язку. Але вона вірить у всемогутність науки; вірить у те, що для її коханого знову заграє всіма барвами яскравий, життєрадісний світ. І зараз, в оці хвилини, коли од надій до розпачу – один крок, вона боїться пропустити хоча б єдиний жест, хоча б одне слово, наче від цього залежить все.

– …А зараз? – допитується Довгополов.

– Н-не б-бачу… – шепоче Лимар.

– Як вас звуть?.. – академік уважно позирає, на екран, де бігає, метушиться змійка електромагнітних коливань мозку хворого.

– Як… звуть?.. – повільно, з великим зусиллям перепитує хворий. Він морщить лоба, пригадуючи: а справді, як його звуть і хто він такий?

Не тільки сліпоту, а й багато інших захворювань та вад можна вилікувати за допомогою цього чудесного приладу. Буває, наприклад, що людина втратить пам'ять. Вона одразу ж забуває, що бачить і чує. То хай же з шоломом диференціатора на голові вона примусить свій мозок тренуватися, працювати, – хай напружує його так, як напружує зараз оцей хворий.

– Мене… звуть… Михайло…

– Світло бачите?

– Бачу.

Лише секунду тому він не бачив. Отже, мозок бореться, мозок одужує!

– Досить! – шепоче академік. – Кінчайте. Клацнув перемикач. Згасли лампи потужних прожекторів. Тьмяно, непривітно стало у великому залі.

Мишко схопився з крісла й зойкнув:

– Бачу!.. Вас бачу, товаришу професор!.. Ви у сірому костюмі, так?.. Петре Сергійовичу, і вас!.. Ой, знову темніє в очах!.. Я знову не бачу!.. Не бачу!

– Заспокойтесь, заспокойтесь, мій друже! – лагідно, наче до дитини, говорить академік. – Це ж тільки перший сеанс. Щораз довше світитиме для вас світло. І, нарешті, засяє для вас назавжди.

– Спасибі! – Лимар намацав руку академіка й міцно потиснув її. – Спасибі!

Щеглов одвернувся. Йому в грудях став терпкий клубок, радісним болем стиснулось серце.

Він звик вважати себе за розсудливого, черствого, нездатного до сантиментів. Але в цю мить не міг бути спокійним і він.

Паріма плакала, не соромлячись. То були світлі сльози радості.

Щеглов узяв її за руку й підвів до Михайла. Вона мовчки обняла коханого, припала щокою до його плеча. І він не здивувався, – так, ніби знав, що Паріма увесь час була тут поруч.

– Ходімо, люба! – сказав він тихо.

– Тільки – не хвилюватись! – погрозив услід їм Довгополов. Він витер піт з лоба й повторив уже з іншою інтонацією: – Не хвилюватись!.. Гм… Добре сказати!

Академік посмикав себе за сиву бороду і рвучко обернувся до Щеглов а:

– Прозрів!.. Ви чуєте: прозрів!.. Хай на мить, але ж це тільки початок. Людина, приречена до найстрашнішого, врятована…

Він ще трохи помовчав, а потім жартівливо поскаржився:

– А про що ж мріяти далі?.. Підкорено землю і води, енергію атома і міжзоряні простори… Починає розкриватися найглибше: таємниця живого мозку… Що ж іще?

Щеглов тільки посміхнувся у відповідь: любий академіку, попереду ще роботи та роботи! І завжди, немов полум'яні дороговкази, палахкотітимуть ясні мрії. Без мрій нема життя.

– Я бачу сонце! – почувся з коридора схвильований голос Лимаря.

Довгополов і Щеглов озирнулися. Крізь одчинені двері було видно: біля вікна, залиті яскравими променями сонця, стояли двоє – молоді, сильні, красиві.

1953—54 рр. Харків – Ірпінь – Харків