Текст книги ""Володар Всесвіту""
Автор книги: Микола Дашкієв
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)
Микола Дашкієв
"ВОЛОДАР ВСЕСВІТУ"
Науково-фантастична повість
Розділ І
«У ЧОМУ Ж СПРАВА?»
– Я більше не можу, Джек! Ти чуєш: не можу! Висока худа людина з запалими збудженими очима схопилась з місця і забігала по кімнаті. Краплини поту стікали по її зморшкуватому обличчю; вона дихала хрипко й уривчасто.
– Джек, ще кілька днів такої роботи, і я збожеволію!.. Я вже не володію собою… Як мені хочеться розтрощити оцей клятий інтегратор!.. О-о-о!.. – людина простогнала, стиснула руками скроні і схилилася на підвіконня.
За вікном пливла густа, волога, тропічна ніч. Ні звуку, ні вогника у м'якому податливому хаосі. Лише з вікна каламутним потоком лилося жовте світло і, не досягаючи землі, захлиналося в тумані.
– Джек, ну чому ти такий жорстокий?! – голос людини болісно здригнувся. – Ми знаємо один одного чверть віку… Ти ніколи не був таким…
Присадкуватий мужчина з хворобливим одутлим обличчям, сидячи біля стола, захаращеного складною апаратурою, як і раніше, мовчав, байдуже смокчучи сигару. Нарешті, підвів голову і сказав сухо, навіть злісно:
– Ти теж ніколи не був психопатом, Гаррі! Сідай-но краще на місце та заряди нову касету. Чув, – бос повернувся?
Гаррі зітхнув і поплентався в протилежний куток лабораторії. Джек попередив його вчасно: контрольна лампа інтегратора показувала, що начальник вимагає нову касету.
Гаррі швидко замінив касету і сів до пульта керування: як завжди, після перезарядки треба настроїти прилад.
– Джек, дай контрольний сигнал! – Гаррі вимовив ці слова вже звичайним діловим тоном.
Джек клацнув вимикачем:
– Готово!
– Зменшуй… поступово… Ще… ще… – Гаррі пильно стежив за приладом. На молочнобілому екрані танцювали й вихилялися дві яскравозелені лінії: вони перестрибували одна через одну, скручувалися в пасмо, нарешті злилися в одну – тонку й рухливу. Лише вгорі лінія ще ділилася на дві.
Гаррі ледь-ледь пересунув важельок настройки і в ту ж мить дико зойкнув, повалившись на спинку крісла. Він відчув, як йому в очі вдарило світло надзвичайної сили. Фіолетове проміння вкручувалося в зіниці, розтинаючи їх незліченними тонісінькими лезами, вливалося в мозок цівками розплавленого металу.
– Джек… – затуливши обличчя долонями, Гаррі вже не кричав, а ледве чутно стогнав. – Звідки це світло?.. Вимкни світло… Вимкни…
Цього разу Джек не витримав:
– Що ти верзеш, Гаррі?! – вигукнув він грубо, але водночас і злякано. – Яке світло? Ти ж не сова, щоб боятися стоватної лампи?!
Гаррі не відповідав. Він лежав, відкинувши назад голову, – смертельно блідий, нерухомий. Джек підбіг до нього, трусонув за плечі, переніс на диван, побризкав водою. Гаррі розплющив очі й застогнав:
– Спасибі, Джек. Ти – справжній друг… Скажи, що це було? Блискавка?.. Ну, ввімкни ж світло, – я нічого не бачу!
Джек відсахнувся: під стелею, як і до того, горіла яскрава лампа.
– Зараз, зараз, Гаррі… Горішнє світло погасло, я спробую засвітити настільну… – Джек навмисне клацнув вимикачем і повернувся до друга. Той кліпав повіками і квапив:
– Ну, швидше ж… Дуже темно, а я повинен перевірити прилад.
– Не хвилюйся, Гаррі. Певно, аварія на станції… – Джек швидким рухом ткнув пальцем мало не в око друга. Гаррі навіть не моргнув. По спині у Джека побігли мурашки: перед ним сидів або сліпий, або ж божевільний.
– Гаррі, ти відпочинь, я почергую за тебе. – Тремтячою рукою Джек налив у склянку трохи спирту. – На ось, випий, а я піду до монтера.
Гаррі випив, скривився і одразу ж заснув. Джек умостився поруч нього на дивані, обмірковуючи пригоду. Він не знав, що робити. Повідомити боса?.. Але містер Харвуд раз і назавжди заборонив турбувати його в лабораторії, хай там що. Сказати лікареві? Але той бовдур відразу ж запроторить Гаррі до божевільні…
З щирим жалем дивився Джек на свого друга. Той спав дуже тривожно – важко дихав, іноді скрикував, стогнав. Так, Гаррі, безумовно, тяжко хворий. Ну, то хай спочине.
Власне, Джек Петерсон не був черствим і дуже любив Гаррі Блеквела. Вони познайомились ще в коледжі Вінстона понад двадцять років тому і відтоді пліч-о-пліч ішли безрадісною стежкою обдарованих інженерів, які не вміють робити бізнес. У них інколи траплялися щасливі дні, але здебільшого вони бідували, одчайдушно борючись за існування. Тільки справжня дружба до часу допомагала їм більш-менш спокійно зносити злигодні й невдачі. Грубуватий жарт чи навіть мовчазний потиск руки могли розвіяти поганий настрій, повернути до того стану сумнівного оптимізму, який підтримує «середніх американців» примарою щасливого випадку.
Тепер відбувалося щось незрозуміле. Можливо, у всьому винна нестерпна тропічна задуха, напружена праця, оці щоденні галюцинації Гаррі, але у Джека вже невистачало витримки лишатися спокійним. Він став причепливим і жорстоким; страждання Гаррі давали йому навіть якесь відчуття задоволення. Проте напади похмурого настрою у Джека зникали щоразу, як тільки він виходив з лабораторії; його починало гризти сумління… Ні, треба забиратися звідси і якнайскоріше.
Джек накрив Гаррі плащем. Перевірив роботу приладів. Сів у крісло й замислився.
Ось уже десять днів, як вони з Гаррі працюють у цій лабораторії, а їм ще й досі ніхто не з'ясував ані напряму, ані мети досліджень. Професор Харвуд найняв їх як висококваліфікованих інженерів-радіотехніків, а доводиться виконувати обов'язки звичайних лаборантів… Звідкись приходять дуже короткі радіохвилі, їх треба прийняти, посилити, записати на спеціальну плівку, а потім за першою вимогою відіслати кудись високочастотним кабелем… Що це – дослідження новітнього радіолокатора?.. Ні схема, ані принцип роботи непридатні для цього… Якесь «проміння смерті»?.. Дурниця, безперечно… Але чому ж Гаррі, завжди такий витриманий і спокійний, перетворився на істеричку?.. То йому вчувається стогін, то біль пронизує різні частини тіла. А сьогодні, – навіть збагнути важко! – після уявного спалаху світла він осліп…
Джек так замислився, що зовсім забув про інтегратор. Телефонний дзвінок примусив його зірватися з місця.
– Так, так, містер Харвуд!.. Не спав, містер Харвуд… Гаррі захворів, містер Харвуд… Такого більше не буде – сидітиму біля апарата…
Джек поквапно витер спітнілу лисину й кинувся до приладу. Касету він замінив легко, але настроїти інтегратор не вдавалося. Коли засвітилася табличка: «Запис!», Джек все ще порався з реостатом.
Тихо дзижчав мотор. На екрані ворушилась хвиляста лінія. І раптом один із вигинів цієї лінії підскочив угору гострим шпилем і затремтів, розпадаючись на дрібнісінькі язички. Водночас почувся стогін.
– Що це?.. – Джек стурбовано подивився на Гаррі. Той уже заспокоївся й хропів уві сні. А стогін все посилювався, і не вдавалося встановити, звідки він долітає: його було чутно одночасно з усіх боків. А в мозку у Джека виникали якісь незрозумілі тривожливі слова, перебігали невиразні видіння, неспокійно й уривчасто стукало серце.
Джек заплющив очі й потер лоба. Він тепер починав розуміти Гаррі: дивні позасвідомі думки паралізували волю, знесилювали тіло. Чомусь захотілося одсмикнути ліву руку – Джек відчув, що її ніби вогнем обпекло.
Щоб позбутися цього чудного стану напівнестями, Джек усю свою увагу зосередив на приладах. Лінії на екрані так і лишилися роздвоєними – прилад все ще не був настроєний. Обережним рухом Джек пересунув на кілька поділок важельок настройки, і… його руку раптом охопив нестерпний біль. Джек виразно відчував: на шкірі горить якась рідина. Він одсмикнув руку, але біль не припинився. Долоня червоніла, вкривалася пухирцями; м'язи напружилися так, немов руку обплутали вузлуваті вірьовки. Біль був таким сильним, що вже майже не відчувався. Та все перекривало почуття неймовірної ненависті, впертості, злості. В цю мить Джек не зміг би згадати жодного англійського слова – в його мозкові суцільним потоком пливла якась нісенітниця.
Спалахнув напис: «Закінчено!», і Джек, насилу підвівши руку, вимкнув інтегратор.
Одразу ж зник біль. Від долоні одступила кров.
Обхопивши руками голову, Джек розгублено дивився у вікно. Він відчував: кілька днів такої роботи – і можна збожеволіти.
Розділ II
ТОРПЕДА ОПИСУЄ КОЛО
Наприкінці квітня 195… року з Владивостоцького порту вийшов радянський теплохід «Ігарка» з вантажем пшениці для Індії. Спочатку рейс проходив без особливих пригод, але в Південно-Китайському морі корабель потрапив у жорстокий шторм.
Тут, на південно-східному кордоні Азії, де холодна течія Куро-Сіво стикається з гарячими екваторіальними водами, міститься кухня погоди тропічної смуги. Мілке Південно-Китайське море неспокійне взагалі, а шторми, або тайфуни, як їх тут називають, часом досягають надзвичайної сили. Подеколи хвилі мають висоту двоповерхового будинку і мчать із швидкістю кур'єрського поїзда.
Лихо вутлому кораблику, який потрапить у центр тайфуна! Вода й повітря, змішані воєдино, розметуть снасті, покремсають дерево, – від кораблика не зостанеться й сліду.
Але й великому пароплаву доводиться скрутно. Сотні й тисячі залізних кістяків лежать на мілинах цього моря. Вони захаращують і без того вузький фарватер. Відхилитися від лінії, прокладеної на карті – значить рискувати багато чим.
Давно скінчилася друга світова війна, але плавання в морях на підступах до Азії все ще було небезпечним. Затонулі кораблі, мінні поля, численні мілини обмежували маневровість суден. Лоції – морехідні довідники, що їх видають «хазяїни» цих берегів, англійці та американці, – рясніють розбіжними, а часто навіть навмисне перекрученими даними. До того ж, біля воєнно-морських баз щодня закладаються нові мінні поля, і радіостанції Сінгапура, Гонконга, Маніли безперервно попереджають, що до берегів наближатися не можна.
Тайфун шарпав «Ігарку» три дні. Нарешті, вранці третього травня пориви вітру почали вщухати, небо вияснилось. Було визначено координати судна. З'ясувалося, що «Ігарку» однесло на північний захід від звичайного курсу на кілька десятків миль. Цей район, за лоцією, вважався небезпечним щодо мін, тому на теплоході були ввімкнуті ультразвукові локатори і вжито всіх запобіжних заходів.
Після шторму, як це часто буває, запав повний штиль. Було парко, як в лазні; надвечір усе небо знову затягло низькими хмарами. На вершечках щогл, на всіх гострих предметах спалахували тьмяні тремтливі язички полум'я – вогні Ельма. І море було незвичайним: воно світилося прозорим блакитним сяйвом; вилискувала кожна хвиля, сяяла кожна рибка в глибині.
Це було надзвичайне, фейєричне видовище. І пасажири, і члени екіпажу, вільні од вахти, зібралися на палубі, поглядаючи на чудову гру світла.
На носі теплохода, перегнувшись через поручні, стояло двоє – худорлявий невисокий звукометрист «Ігарки» інженер Петро Сергійович Щеглов і височенний широкоплечий радист Михайло Микитович Лимар. Радист, що вперше потрапив у далеке плавання, цікавився всім, як хлоп'я.
– А це що, товаришу інженер? – показав він на довгу світну стрічку у воді.
– А, певно, морський вугор, – байдуже відповів інженер.
– Чому він світиться?
– У тропічних водах розмножуються певні світні бактерії.
Лимар провів поглядом звивисту стрічку і глибокодумно сказав:
– Таке освітлення, мабуть, не дуже вигідне для вугра! Якась акула пропливла б мимо, а так – ось він, як на долоні!
Інженер засміявся:
– Але й акула пливе з такою ж ілюмінацією. А тому, що вона більша, то її далі й видно. Отже, це на користь таки вугреві.
Щеглов помітив щось вдалині і схопив Лимаря за руку:
– Ану, гляньте он туди!.. Та ні, правіше… У Лимаря спалахнули очі:
– Акула?
Щеглов уважно вдивлявся у білясту імлу:
– Можливо… можливо… Але…
Повз теплохід на значній віддалі пропливала довга й вузька світна пляма. Її центральна частина була яскравішою, і од неї розбігалися такі ж блакитнуваті промені, як і від носа «Ігарки».
– Підводний човен… – прошепотів Щеглов.
– Підводний човен?! – Лимар уже приготувався закидати інженера запитаннями, але той побіг до капітанського містка. За кілька секунд теплохід зменшив швидкість, а світна пляма попливла далеко вперед.
– Ну, от і запобігли ми з вами аварії, – посміхнувся Щеглов, підійшовши до Лимаря. – Бачите: навіть свічення моря треба враховувати інколи. Ось таким чином, наприклад, легко помітити косяк риби в морі. А під час Вітчизняної війни ми не один ворожий підводний човен потопили саме тому, що вони світилися. Світіння води спостерігається подеколи навіть у Льодовитому океані.
Помовчали, дивлячись у мінливу синизну моря. Потім Лимар запитав:
– А це… справді був підводний човен?
– Так, Михайле. Певно, американський. Адже близько Сінгапур.
– А до чого тут американці? Сінгапур, здається, англійська база? – здивувався Лимар.
– Юридично – так. Але американці простягли свої пазури вже й сюди, а бундючним англійцям довелося поступитися. Хто володіє Сінгапуром – той контролює підступи до Азії від Індії до Кореї. Недарма ж японці в січні 1942 року свій головний удар спрямували саме сюди. Післязавтра ви побачите місця, де свого часу англійці покинули могутні форти без жодного пострілу й утекли від японців, а країну захищали партизани…
Того вечора інженер довго розповідав радистові про Малайю, яку вони незабаром проминуть. Наприкінці другої світової війни Щеглову, як працівникові радянського відділу штабу союзників на Тихому океані, довелося кілька місяців прожити в Сінгапурі, тому він добре знав цю першорядну воєнно-морську базу. Мишко Лимар слухав розповідь з напруженою увагою: те, що вже стало історією, розкривалося перед ним у найдрібніших деталях.
Опівночі повіяв легесенький вітерець, і море почало поступово втрачати своє феєричне забарвлення. Лимар пішов до каюти: він мав заступити на чергування о шостій ранку. А Щеглов усе не сходив з горішньої палуби, тривожним поглядом озираючи горизонт.
Інженера турбувала поява невідомого підводного човна та його дивні маневри. Коли кілька годин тому на правому траверсі «Ігарки» з'явився характерний світний силует субмарини, інженер аж ніяк не припускав можливості зіткнення. На теплоході випробовувалися вдосконалені ультразвукові локатори, які мали сигналізувати про наближення будь-якого предмета – чи то на воді, чи то під водою. Але, як не дивно, сигналізатор не працював. На екрані локатора замість чіткого силуета підводного човна виднілася тьмяна величезна пляма. Скидалося, що невідомий човен, виявивши роботу локатора «Ігарки», почав випромінювати' спеціальні ультразвукові хвилі, щоб замаскувати себе.
Кілька разів Щеглов змінював частоту. Вдалося сфотографувати силует підводного човна і встановити, що субмарина йде у бойовій позиції, під перископом. Але потім звукометристи підводного човна знову паралізували роботу локаторів «Ігарки».
Про все це Щеглов доповів капітанові теплохода. Було вжито додаткових запобіжних заходів: увімкнули магнітні локатори і стопсигнальний прилад. Однак підводний човен більше не наближався до «Ігарки», а незабаром і зовсім зник з очей.
«Хай тобі чорт! – думав Щеглов, роздратовано смокчучи цигарку. – Якщо американським звукометристам з такою легкістю вдається перехоплювати частоти ультралокатора – такий прилад ані шеляга не вартий!»
Інженерові неприємно було зізнатися, що його друзі мали рацію: простота конструкції локатора, з якої він так пишався, мала значення тільки при плаванні у внутрішніх морях, але не тут, де щохвилини можна сподіватися на якусь провокацію. То як же вдосконалити прилад?
Роздум інженера перебив пронизливий дзвінок у капітанській рубці, а слідом за цим – поштовх: величезні гвинти теплохода зупинилися на мить, крутнулися в протилежний бік, потім знову загальмували, й «Ігарка» пішла вперед, наче нічого й не трапилося.
Щеглов кинувся до борту: отака короткочасна зупинка свідчила, що зовсім близько перед кораблем на великій швидкості промчав якийсь металевий предмет і локатор ввімкнув автоматичні прилади керування. Але що то могло бути?
Інженер перегнувся через поручні, обводячи поглядом просторінь навколо «Ігарки», і раптом вигукнув з жахом:
– Торпеда!
По поверхні моря, яке ще ледь-ледь світилося, круто завертаючи до корми теплохода, пливла світна доріжка. Лише кілька сот метрів відділяло корабель від торпеди, і загибель його була неминучою. Магнітна торпеда не може не влучити. Проскочивши перед носом теплохода, вона притягувалася до залізного корпусу з усе зростаючою силою. Існував єдиний вихід: розстріляти торпеду з гармат. Але «Ігарка» була мирним торговельним судном і озброєння, звичайно, не мала.
За кілька секунд по авральному сигналу вся команда вибігла на палубу, а в ефір полетіли тривожні сигнали:
– SOS! SOS! SOS! Радянський теплохід «Ігарка» торпедований невідомим підводним човном. Наші координати…
А ще за якусь мить глухо пролунав дуже сильний вибух, і корма теплохода почала занурюватися в воду.
Одразу ж було спущено великий моторний бот і шлюпки. Швидко, без метушні, зібрано корабельні документи й цінності. Рятувальна команда востаннє перевіряла спорожнілі каюти, забираючи все, що можна було винести.
Нарешті, від «Ігарки» відійшла остання шлюпка.
З сумом, з гнівом дивилися люди на потопаючий корабель. Високо задерши ніс, він повільно поринав у пучину моря. І коли над ним зімкнулися брудножовті неквапливі хвилі, всі як один підвелися й схилили голови.
Зробили перекличку. Врятувалися всі пасажири. Із членів команди не було тільки звукометриста «Ігарки» інженера Щеглова та молодшого радиста Лимаря.
Кілька годин кружляли шлюпки навколо місця загибелі «Ігарки». У всіх ще жевріла надія, що Лимар та Щеглов не загинули, а просто згубилися десь у морі. Комусь навіть причулися далекі вигуки; хтось запевняв, що помітив з півночі тьмяні спалахи вогню; а один із пасажирів твердив, що останньої хвилини з тонучої «Ігарки» було спущено надувний гумовий човен… Але то все були домисли людей, які палко бажали побачити своїх друзів живими.
…Через кілька годин, рано-вранці, радянські багатомоторні гідроплани підібрали людей. Вертольоти обстежили увесь цей район, але не виявили нічого: ані човна, ані окремих плавців.
Доводилося визнати, що Лимар і Щеглов загинули.
Розділ III
«ЧАКЛУН ДВАДЦЯТОГО СТОРІЧЧЯ»
Другого дня Гаррі працювати не міг. Хоч «сліпота» минула, він скаржився на сильний головний біль і раз по раз прикладав примочки до запалених очей. Та й Джек почував себе кепсько: пухирі потріскалися, і рука вкрилася виразками. Друзів не залишало почуття пригніченості, тривоги і навіть страху.
Джек Петерсон і Гаррі Блеквел – практичні американці, досвідчені інженери – були далекі від віри в надприродність подій. Вони чудово усвідомлювали, що дивні порушення психіки, які можуть призвести до найтяжчих наслідків, викликані певними, хоч і невідомими причинами.
– Гаррі, а чи не впливають на організм мікрохвилі? – запитав Джек, задумливо погладжуючи лисину.
Гаррі неквапно похитав головою:
– Не знаю, Джек. Я помітив тільки одне: хворобливі симптоми і галюцинації починаються в мене при точній настройці приладу і поблизу від нього. Біля вікна, наприклад, стогін ледве чути, а болю я не відчував зовсім…
– М-да… А чи не запитати нам Харвуда… Гаррі злякано замахав руками:
– Та що ти, Джек?! Пам'ятаєш умову: «Жодних запитань! Жодних експериментів!» Чи ти хочеш, щоб нас вигнали звідси?.. Ні, краще збожеволіти отут, аніж здохнути з голоду на батьківщині. Єдине, що можна зробити, – спробувати захищатися власними засобами. Давай поміркуємо: а що, коли заекранувати інтегратор листом свинцю, наприклад?.. А потім, слід було б…
– Тс-с-с, Гаррі! Десята!
Професор Харвуд, як завжди, зайшов до лабораторії точно о десятій. Він одразу ж помітив запалені очі Гаррі й забинтовану руку Джека, але не сказав нічого й схилився над інтегратором.
– Містер Харвуд… – Джек переступав з ноги на ногу. – Гаррі захворів. Днів зо два мені доведеться працювати одному…
Харвуд холодно хитнув головою:
– Гаразд. Блеквел, ідіть до лікаря. Петерсон, продовжуйте вашу справу. Експериментальний час буде зменшено на дві години. Це вас влаштовує?
– Так, містер Харвуд. Але я хотів би одержати інструктаж – адже я не працював з інтегратором. Крім того, мене цікавить…
– Мені цілком байдуже, що вас цікавить, містер Петерсон! – професор Харвуд стиснув тонкі білі губи й пригладив рукою аж надто прилизане ріденьке волосся. – Все, що вам слід знати, я з'ясую.
Він вийшов з лабораторії і за кілька хвилин повернувся з чудним металевим, схожим на велику автомобільну фару шоломом в руках. Від шолома тягнувся гнучкий металевий лускатий кабель. Харвуд приєднав цей кабель до інтегратора і кивнув Петерсонові: – Ввімкніть перший період. Хвиля сімдесят п'ять.;. Ні, не так. Спочатку перевірте стабілізатор.
Джек заметушився над приладами. Його страшенно обурював зневажливий погляд і нахабний тон голосу Харвуда, але він боявся заперечити босові не тільки словом, а й поглядом.
– Ну, то йдіть сюди. Бачите: оці криві лінії на екрані повинні збігатися. Зрозуміло?
– Так. Але…
– Вам зрозуміло, містер Петерсон?.. У цьому й полягає ваше завдання. З ним упорався б перший-ліпший вихованець коледжу. Але… Але я вирішив найняти досвідченого фахівця. Просто, про всяк випадок.
Петерсон знітився. Натяк Харвуда здався йому більш аніж прозорим.
Літній інженер дивився на молодого професора з неприхованою тривогою. Харвуду було не більше як тридцять п'ять. Правильні риси обличчя, високе чисте чоло, владні очі. Харвуд був навіть красивим. Але його обличчя було застиглою маскою, в погляді світилася холодна жорстокість, а чоло… Що могло критися за оцим сократівським чолом?.. У всякому разі, в мозкові Харвуда не знайшлося б місця для сантиментів. Тільки розрахунок – безжальний, сухий. Такі люди здатні і на грандіозні відкриття, і на неймовірні злочини.
Харвуд, не скидаючи шолома, сидів біля інтегратора мовчки, наче дослухаючись до власних думок. Потім зірвався з місця і, кусаючи губу, занепокоєно обвів поглядом кімнату. Вій і справді наче прислухався: крутив головою туди й сюди, напіводкривши рота. Нарешті посміхнувся, – зловтішно, переможно, – вимкнув апарат і, захопивши з собою шолом, швидкими кроками вийшов з лабораторії.
А через дві-три хвилини по тому до під'їзду майже безшумно підкотив шикарний автомобіль. З нього вийшов товстун з сигарою в зубах і молода вродлива дівчина. Професор Харвуд поспішив їм назустріч сліпуче посміхаючись.
Джек одвернувся од вікна і, насупивши широкі руді брови, почав роздратовано ходити по лабораторії. Його заінтригувала дивна поведінка Харвуда: можна було заприсягнутися, що бос зачув гуркіт мотора тоді, коли автомобіль був ще за кілька кілометрів од маєтку. Отже, таємничий інтегратор – не що інше, як удосконалений звукоуловлювач? Але навіщо тоді оцей шолом – без мікрофона, без навушників?
Минула година, друга, третя – Харвуд не заходив до лабораторії, сигналу початку роботи не було.
Проклинаючи вимушене неробство, Джек Петерсон тинявся по кімнаті. Він не міг сидіти без діла – у нього свербіли руки щось стругати, паяти, свердлувати або хоч робити якісь складні розрахунки. І може саме тому, порушуючи найсуворіші накази та застереження, Джек Петерсон почав конструювати щось подібне до «радіошолома» професора Харвуда.
Того дня бос до лабораторії не заходив зовсім, тому Джек міг працювати спокійно. В результаті найскладніших обчислень йому вдалося визначити розмір і форму антени. Але виходило зовсім не те, що слід: споруда за своїми розмірами годилася б хіба на слона, – лише на обід «радіошолома» довелося б витратити понад сто двадцять кілограмів срібла.
Джек, мабуть, не врахував якоїсь незначної обставини. Якась мікроскопічна похибка, повторена багато разів, призводила до нісенітниці. Але хоч як він напружував свій мозок – нічого не виходило.
Інженер відчув наближення того обтяжливого стану отупіння, який так часто охоплював його з наближенням вечора. Тіло, змучене нестерпною спекою тропічного дня, чекало на нічну прохолоду. Проте й ніч не приносила полегшення: задуха ставала просто нестерпною; на землю спускався густий, насичений гнилими випарами туман; небо прошивали блискавиці, раз у раз гуркотів грім; низькі хмари вивергали суцільні потоки дощу, але скидалося на те, що це тільки пролог справжньої грози. Природа тоскно чекала на свіжу прохолоду, а її не було.
Джек сидів край стола, схиливши велику лису голову на свої жилаві руки. У такі безрадісні хвилини, коли здавалося, що життя пропало марно, він звик втішати себе спогадами про колишні мрії. Свого часу йому пророкували блискуче майбутнє. Він працював над створенням одного з перших типів радіолокаторів, сконструював кілька оригінальних радіоприладів. Але потім…
Перед очима інженера виникла усміхнена Меггі. П'ятнадцять років тому вони зустрілися й покохалися. Вона була завжди весела й безтурботна; Джек, перебуваючи на посаді консультанта лондонського відділу фірми «Дженераль-Електрик», одержував понад триста доларів на тиждень і мав широкі можливості експериментувати в спеціальній лабораторії… О, то були чудові часи!.. Меггі, правда, не подобалася похмура й манірна Англія, та вони мріяли про невелику затишну віллу десь у Каліфорнії, і Джек запевняв, що віллу купить, як тільки скінчиться термін контракту.
Але Меггі довелося залишити Англію далеко раніше. Коли, спалахнула друга світова війна і німецькі бомбардувальники почали рватися до Лондона, Джек примусив Меггі виїхати на батьківщину, до Америки. Він завбачливо вибрав для дружини місце на пароплаві нейтральної країни, однак лайнер «Уругвай», вийшовши з Лондона, зник без сліду. Біля Азорських островів було знайдено тільки шлюпку з цього судна. Меггі, безперечно, загинула.
Відтоді щастя зрадило Джека Петерсона. Не тямлячи себе від тоскноти й ненависті до гітлерівців, він вирішив піти до діючої армії; зазнав страхіть Дюнкерка, воював з фашистами в Африці, керував звукометричним судном у Північному морі і там потрапив у полон, його запроторили до одного з найстрашніших гітлерівських концтаборів на півночі Норвегії.
О, цей табір!.. Джек там посивів, облисів і втратив три чверті свого здоров'я!..
Захопившись спогадами, інженер непомітно для самого себе заснув біля лабораторного стола. Перехід до сну не дав спочинку збудженому мозкові: минуле виникало знов і знов, набувши яскравіших форм.
Петерсонові снився ранок у таборі. Він починався з пронизливого верещання електричних дзвоників. Як хотілося тоді, втягнувши голову в плечі, не чути нічого, дати хоча б ще на кілька хвилин спокій виснаженому, знесиленому тілу…
Джек аж зіщулився, чекаючи уві сні, що ось-ось на його плечі з посвистом впаде нагай…
…А над дверима лабораторії дзеленчав та й дзеленчав дзвінок. Це був сигнал закінчення роботи. Через п'ять хвилин у лабораторному корпусі не мав права перебувати жоден працівник.
Джек не почув і другого дзвінка. Зате, як це часто буває, ледве-но запала абсолютна тиша, він прокинувся і одразу ж позирнув на світний циферблат годинника.
«П'ять хвилин на одинадцяту! – злякано подумав інженер. – Що ж робити?»
Він навшпиньки пішов до дверей, чекаючи, що ось-ось блисне спалах і струм високої напруги прониже йому груди. О, Джек Петерсон чудово пам'ятав перший пункт наказу про охорону лабораторного корпусу!
Але нічого надзвичайного не трапилось. Добре змащені двері відчинилися без шуму, і Джек після короткочасного роздуму висунув голову до коридора. Він одразу ж сіпнувся назад і швидко замкнув двері на ключ. У коридорі інженер побачив Сміта, помічника Харвуда.
Сміт ішов скрадаючись. Він дивно нагадував хижака на полюванні: похила спина, здавалося, була готова в першу-ліпшу мить випростатися, немов сталева пружина; руки, з притиснутими до боків ліктями висіли посмикуючись, ніби ладні вп'ястися в обрану жертву; його обличчя з рисами, неприємними й дрібними, як у тхора, безперервно рухалося. Навряд чи можна було знайти потворнішу зовнішність, і навряд чи можна було б менше скидатися на інженера. Але працівники Грінхауза, цієї секретної лабораторії, першого ж дня попередили Петерсона і Блеквела, що Сміт дуже розумний, хитрий і жорстокий. З ним треба бути насторожі. Харвуд його любить і в усьому покладається на нього.
Джек відсахнувся напівсвідомо: він не любив і побоювався Сміта. Та як би там не було, тільки Сміт міг допомогти йому вирватися з неприємного стану випадкового арестанта. Тепер уже рішуче інженер одчинив двері й вийшов до коридора.
Сміт копирсався у якійсь ніші проти дверей кабінету Харвуда. Джек міг би заприсягнутися, що ні заглиблення, ані-будь-яких дверцят раніше там не було. За візерунчастим лінолеумом стіни, певно, містився старанно замаскований тайник.
Звертатися до Сміта в цю хвилину було більш аніж нерозумно. Помічник Харвуда ніколи не подарує розкриття однієї з таємниць лабораторії. Вилаявшись пошепки, Джек знову причинив двері, продовжуючи спостереження через вузьку щілину.
Сміт, мабуть, ремонтував обладнання якогось електричного пристрою. Він з'єднував кольорові проводи, коли-не-коли позираючи на великий аркуш паперу, – певно, монтажну схему. Чи то йому знадобився якийсь інструмент, чи, може, виникла потреба перевірити електричне обладнання в іншому місці, але Сміт пошкандибав до виходу. Джек вирішив, що видався якнайзручніший момент вибратися з лабораторії, поки цілий.
Лабораторний корпус мав форму дуги, і коридор, повторюючи обрис будинку, тягнувся на всю його довжину. Лабораторія Петерсона і Блеквела містилась майже в центрі корпусу, поруч з кабінетом професора Харвуда. До сходів, що ведуть на перший поверх, було не більш як двадцять метрів.
Старанно замкнувши лабораторію, Джек швидкими кроками подався до виходу. Та ледве він порівнявся з кабінетом Харвуда, як попереду, за рогом, почувся натужний кашель Сміта.
Джек завмер на місці. Повертатися – пізно. Сховатися – нікуди. Ніша, в якій копирсався Сміт, виявилась незначним заглибленням, повним дротів та апаратури.
Погляд інженера упав на двері кабінета Харвуда. Вони були нещільно причинені. Ключ стирчав у замку.
Можливо, коли б Джек мав час поміркувати, він ніколи б не рискнув забратися до кабінету шефа: з неприємного становища він потрапляв таким чином в аж надто небезпечне. Але здатність до аналізу відновилась у інженера лише тоді, коли він шугнув у заповітну кімнату і припав очима до щілини в замку.
Сміт неквапно докінчив монтаж, зробив якийсь жест рукою, і плита, яка піднялася з вирізу в підлозі, надійно закрила нішу. Після цього Сміт попрямував до кабінету Харвуда.
Джек Петерсон поквапно стрибнув убік. В абсолютній темряві не знайдеш навіть місця для схованки, – він ударився об якийсь масивний предмет, чортихнувся й почув, як замок клацнув двічі. Запала тиша.