Текст книги ""Володар Всесвіту""

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Розділ VIII
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

– Я міг би розчавити вас, мов комаху. По краплині висотати життя з вашого тіла… Але я не зроблю цього. Я не тільки прощаю вас, але й надаю можливості вільно працювати. Тільки й того, що ви втратите можливість милуватися з оцієї сахаринної екзотики та будете дихати не гнилим задушливим повітрям, а чистим, профільтрованим. Коротко кажучи, за вашу провину я ув'язню вас в лабораторії на три роки. А потім – ідіть хоч під три чорти. За кожен день цього ув'язнення ви одержите потрійну платню. Знайте: ви будете працювати. Будете! І найбільшим лихом стане для вас заборона користуватися інтегратором. Дивіться ж – не гнівіть мене. Все!.. Сміт, проведіть містера Петерсона.

Джек Петерсон слухав Харвуда мовчки, тупо дивлячись у підлогу. Дивна апатія, що охопила його після невдалого замаху на боса, приглушила поривання й надії. Ув'язнення? – то хай так, аби тільки дали спокій.

Байдужим поглядом ковзнув Джек Петерсон по чорних касетах з фотокопіями рукопису німця Вагнера. Вісім касет вартістю вісімсот мільйонів доларів, – ат, яка дурниця!.. Зараз вони лежать на столі у Харвуда – кругленькі пластмасові скриньки, непоказні й непотрібні, як дитячі іграшки.

– Ходімо! – Сміт видобув з кишені револьвер, торкнув Джека за плече і відступив крок назад. – Не спробуйте тікати. Рука в мене тверда.

Джек мовчки рушив до виходу з кімнати.

– Ні. Ліворуч, – командував Сміт. – Тепер – прямо. Через потайний хід вони вийшли з лабораторії Харвуда і почали кружляти по нескінченних переходах, тунелях, східцях. Скидалося, що Сміт навмисне вів Петерсона найдовшим шляхом, щоб заплутати, збити з пантелику.

Якось непомітно вони опинилися і в лабораторії. Перша, друга, третя кімната… Мотори й трансформатори… Верстати й радіоприлади. Скло, нікель, мідь. Усе – німе, холодне, байдуже.

Нечутно відчинялися двері, пропускали двох людей і автоматично зачинялися знову. І позаду тиша, і попереду тиша. Мертва, прозора, як вода.

Нарешті, скінчилися лабораторії. Сміт завів Петерсона до невеликої добре умебльованої кімнати і скомандував:

– Ляжте на ліжко. Лицем донизу. Так. Почулися його кроки, потім шарудіння, і все затихло.

Петерсон підвів голову. Сміт зник.

Кожен в'язень передусім повинен оглянути свою камеру, і Джек машинально зробив те саме: зазирнув у всі закутки, дослідив, що міститься у шафах та столах. Потім підійшов до дверей, посмикав за ручку, натиснув на неї. Двері вільно відчинилися. Передпокій. Санітарний вузол. Знову двері – до коридора. Усе залите рівним рожевим світлом люмінісцентних ламп.

Петерсон пройшовся коридором – сорок шість кроків – і зупинився перед крайніми дверима. Одчинив їх. Якийсь кабінет. Книжки, письмове приладдя, аналітична машина. На великому столі – інтегратор. А за столом, у глибокому м'якому кріслі – якась незграбна маса, щось схоже на купу брудної білизни. Але ні, це людина. Ось підвелося її одутле обличчя, розплющилися водянисті вирячені очі. Почувся хрипкий голос:

– Хто?

Джек підійшов ближче, сів на край стола і сказав:

– Я.

Обличчя повільно нахмурювалося, в очах проступало здивовання.

– Хто?

– Джек Петерсон.

Купа м'яса поворухнулася, посопіла носом.

– Наглядач?

– В'язень.

– То це добре. Ти довго не протягнеш. Загинеш. Але перед тим станеш таким, як я. Котра година?

– Десята.

– О, добре! – Опудало пожвавішало, простягнуло руку до інтегратора і ввімкнуло його, потім натягнуло «радіошолом» на абсолютно лису голову.

Доки розігрівалися лампи приладу, Джек уважно вивчав цю людину. Кожен її рух був загальмований, – так, наче сила мускулів була неспроможна оживити це тіло. Тьмяний погляд, байдужий вираз обличчя… Жодної краплини інтелекту. Хто ж це такий?

Невідомий настроював інтегратор. Все ближче й ближче на екрані збігалися дві зелені лінії… І водночас з оцією купою м'яса відбувалися дивні зміни: рухи незнайомого стали жвавішими, заблищали очі, випросталася фігура.

Ні, це вже було не опудало!.. В кріслі перед Петерсоном сидів літній огрядний мужчина з поглядом жорстоким і владним.

Джек сторопіло стежив за дивним перетворенням. А чоловік закричав:

– Хто вас вчив сідати на стіл?! Геть звідси!.. Гм – Петерсон! Хто такий Петерсон?!. Х-ха, пам'ятаю!.. Нікчемне сліпе цуценя, ви повинні плазувати переді мною навколішках, бо це я врятував вам життя… А на папери, які ви пожмакали своїм задом, ви повинні дивитися як на святиню!.. Там – розрахунки конструкції, перед якою оцей інтегратор – як іграшкова шабля проти атомної бомби. Геть звідси! І не заходьте, аж поки я вас не покличу! Я – Вагнер. Зрозуміло?

Джека Петерсона наче вихором змело зі стола. Він не злякався, ні! Але перед ним був винахідник інтегратора, та ще й ув'язнений!

– Пробачте, професоре! – сказав він збентежено. – Я навіть не підозрівав, що… Коли я прочитав ваш рукопис…

– Прочитав рукопис?! – гостро позирнув на нього Вагнер. – Я чую, як колотиться ваше брехливе серце. Ви – шпигун Харвуда, але шпигун нікчемний. Геть!

Знизавши плечима, Джек вийшов з кімнати. Збудження, яке щойно охопило його, знову заступила байдужість. Що ж – хай так. Чи не все одно йому, зрештою, хто винайшов інтегратор?

Не з цікавості, а просто щоб кудись подіти себе, він зайшов до сусідньої кімнати. Це був такий самісінький кабінет, як і у Вагнера, – хіба що менший.

Джек сів до інтегратора, хотів надіти «радіошолом», але несподівано одчинилися двері, і на порозі став невисокий худорлявий чоловік середніх літ.

– Ви помилилися, – сказав він сухо. – Ваш кабінет – поруч.

– Перепрошую.

Джек вимкнув інтегратор, підвівся й попрямував до дверей, але, позирнувши на худорлявого ще раз, зупинився. Цю людину він десь бачив.

– Пробачте, ми з вами незнайомі? Чоловік вклонився:

– Фогель. Петер Фогель.

– Німець?

– Так.

– Дивно… А я – Джек Петерсон.

– А чому ви здивувалися?

– Та просто… Просто, мені здалося, що я зустрічався з вами.

– Цілком можливо. – Фогель байдуже ковзнув поглядом по його постаті й попрямував до стола.

– Ну, то пробачте! – Джек вийшов з кабінету й пішов коридором.

«Байдужа, неприємна людина! – думав він. – Що й казати: німець, та ще й, певно, гітлерівець. Отакі в концтаборах замучили сотні тисяч людей».

Джек зупинився, замислився… Може, він стрічався з Фогелем у концтаборі?.. Занадто вже знайомі йому оці сірі холодні очі і скептична посмішка єзуїта. І стриманість рухів. І енергійна хода добре натренованого спортсмена… Але разом з тим є у цій людині і щось незнайоме, несподіване, наче аж невластиве їй… Невже просто дивна схожість двох різних осіб?

– Фогель… Петер Фогель… – мимрив собі під ніс Джек, ходячи з кутка в куток кімнати. І раптом бацнув себе по лобі: інтегратор! Та з допомогою цього приладу можна пригадати все, що бачив колись хоч раз!

Петерсон побіг до визначеної йому лабораторії. І тільки-но затанцювали на екрані зелені змійки, неясні спогади враз набули чіткості й виразності.

Так, він зустрічався з Фогелем раніше. Але… Але то був не Фогель, а…

І в пам'яті виникло:

…Початок травня 1945 року. Норвегія. Тромсе-фіорд. Підземна гідроелектростанція, пристосована гітлерівцями для видобування «важкої води».

Попрацювавши понад два роки в задушливій, отруйній атмосфері електролітичного цеху, Джек Петерсон захворів на суставний ревматизм, та ще й у такій гострій формі, що навіть гітлерівські лікарі були змушені покласти його до госпіталю, – на території концтабору, звичайно.

Перед кінцем другої світової війни становище в Тромсе-фіорд було тривожним. Серед ув'язнених поповзла чутка, що «важка вода» потрібна гітлерівцям для створення надзвичайно сильної вибухової речовини, грам якої може зруйнувати найбільше місто світу, – Нью-Йорк, наприклад.

Це були перші натяки на атомну бомбу, яку так і не встигли виготувати гітлерівці. Невідомо, як могли просочитися ці чутки в повністю ізольований концтабір, – можливо, їх поширювали самі фашисти, щоб підтримати настрій своїх же солдатів, – але ув'язнені тепер зрозуміли, чому так часто і настирливо над Тромсе-фіордом кружляють американські та англійські літаки.

Жодна бомба ще не впала на підземний завод, – бомбардувальники методично руйнували навколишні села, – та хто міг би поручитися, що основний бомбовий удар не буде спрямований саме сюди?

А тут ще з півночі щораз сильніше почав долітати відгук артилерійської канонади, – казали, що там висадився десант союзників і прямує на Тромсе.

Хворі в госпіталі концтабору втратили сон і спокій. Кожен з них палко бажав якнайшвидшого визволення… і боявся тих страшних хвилин, коли гітлерівці в останньому пароксизмі спробують винищити всіх в'язнів.

Одного ранку в таборі зчинилася метушня. Трапилося щось несподіване і, певно, прикре для фашистів. Охоронці кинули свої пости, медичний персонал зник; метушилися Денщики, збираючи речі.

Аж ось у двір заїхала військова машина під білим прапором.

– Наші! Наші! – закричав один із в'язнів, росіянин.

В машині було двоє – солдат-шофер і худорлявий мужчина у формі радянського майора.

Назустріч парламентерам підтюпцем біг комендант табору, червонопикий, огрядний полковник. Обличчя в Нього було перелякане, але він намагався стримати себе і, наближаючись до майора, уповільнив ходу, набундючився, ще дужче почервонів.

Майор мовчки передав йому пакет. Комендант прочитав ультиматум, зібгав папірець, шпурнув геть і вигукнув:

– Ні!.. Я здам об'єкт лише в тому разі, коли зможу вивести звідси усіх зі зброєю й обладнанням.

– Це ваше останнє слово? – радянський майор ввічливо посміхнувся і кивнув головою в бік гори, що височіла на півночі. – А чи знаєте ви, що ваш об'єкт буде стертий з лиця землі нашою артилерією за якихось кілька хвилин?

– Не буде! – зухвало вигукнув полковник. – Я виведу на поверхню ув'язнених. Вам не дозволять їх вбивати.

– М-да… – обличчя майора набуло заклопотаного вигляду. – Дозволите скористатися з радіостанції, щоб передати вашу відповідь?

– Прошу!

Майор підійшов до своєї машини, настроїв передавач і сказав звичайним, діловим тоном:

– «Квітка», «Квітка»!.. Я – сьомий!.. Ультиматум відхилено. Комендант табору погрожує вивести в'язнів на поверхню… Доведеться вжити заходів номер два…

Майор швидким рухом повернувся до коменданта і різко скомандував:

– Батарея!.. На мене!.. Вогонь!

Хворий росіянин, який, стоячи біля загратованого вікна палати, перекладав пошепки цю розмову, стрибнув убік і крикнув:

– Стріляють!.. Лягай!

І зразу ж десь далеко пролунали глухі вибухи, а потім почулося зловісне завивання снарядів.

Все ближче, ближче, ближче… І ось ляснуло, гримнуло, загуркотіло; схитнулася підлога, приснули скалки скла, посипалася штукатурка; в палату увірвалися клуби диму.

Тільки-но замовкли вибухи, як знову почувся той самий голос:

– Батарея!.. Праворуч – нуль-п'ять!

– Зачекайте! – хрипко вигукнув комендант. – Я згодний. Так, згодний.

– Від-ста-а-вити! – співуче протягнув майор. – Ультиматум прийнято!.. Передайте на «Розу»: майор Щеглов вступає в обов'язки коменданта об'єкта номер три.

Хворий росіянин кинувся до вікна і, махаючи рукою крізь грати, закричав:

– Товаришу майор! Товаришу майор!

Майор озирнувся, привітно хитнув головою, вказав: зачекай, мовляв, друже! – і пішов з полковником до входу в підземний завод.

– Щеглов!.. Майор Щеглов! – шепотів росіянин, проводжаючи його закоханим поглядом. – Який молодець!.. Вогонь на себе, га?

І Джек Петерсон теж лопотів услід за радянським солдатом:

– Чеклофф… Містер Чеклофф…

…Перебігло та й погасло видіння. Тільки й бачив тоді Джек майора Чеклоффа. Але сильне то було враження, коли й тепер, через багато років, у обставинах, за яких виключалася навіть думка про можливість зустрічі з радянським громадянином, людина, що назвала себе Петером Фогелем, здалася надзвичайно знайомою.

«Але чому – Фогель? – міркував Петерсон. – Може, у Радянському Союзі вивідали про інтегратор і майор Чеклофф просто посланий у розвідку?»

Та в ту ж мить Джек почув фразу, яка його остаточно спантеличила:

– …Мене заслали до Радянського Союзу, і я прожив там понад двадцять років. Я втерся в довіру, вступив до партії, навіть дістав звання майора… Мене ніхто не турбував до часу. Я мав здійснити лише одне-єдине, надзвичайно важливе завдання…

Це говорив Фогель-Чеклофф! Говорив німецькою мовою, не підозрюючи, що його хтось може почути!

– …Але завдання я так і не одержав. А потім… Пробачте, гер Вагнер, нас ніхто не чує?

– Ні, ні! Я сам сконструював оце підземелля для найточніших експериментів. Сюди не долетить жодний звук, хай навіть на поверхні землі рвуться бомби.

– А звідси?

– Теж. Я перевіряв це з допомогою інтегратора. А через броньовий захист стін вони не зуміють прокласти проводи для мікрофонів, хай там що.

– А оцей шпигун Петерсон?

– Сто чортів! Справді! Вимкніть-но, будь ласка, всі інтегратори, крім мого, і говоріть тихше… Он отой вимикач. Ні, крайній… Ну, то що ж далі?

– Я…

Екран перед Петерсоном згас. Увірвалися звуки.

Джек скинув шолом, задумливо потер лисину.

«Втерся в довіру… Дістав звання майора… – повторював він у думці. – Але навіщо ж було рискувати власним життям?»

І от тепер – шпигун… Не Чеклофф, а Фогель. Петер Фогель… То яку ж треба мати силу волі, щоб отак грати чесну людину?!. І де взагалі кінчається людське благородство і починається підлість?.. Якими приладами можна виміряти правдивість слів і щирість вчинків?.. Якими ліками треба напувати мерзотників, убивць, брехунів, скупих, ледарів, щоб кожен з них став чесним, щирим, роботящим?.. Адже якості людини певним чином залежать від структури її мозку. Цю структуру можна змінити. То, значить, зміниться й характер?

Джек зупинився, вражений. Він дійшов оригінального й несподіваного висновку: досить знайти чудесний елексир і дати випити найзавзятішому гангстеру, як той одразу ж стане чесною людиною. Напоїти мільярдера – і він роздасть свої скарби старцям. А старці під впливом цих ліків посоромляться свого ледарства, почнуть напружено працювати… Досить тільки ліквідувати у людях дрібне, егоїстичне, звіряче, і на землі справді запанує золотий вік. Не «золотий вік» Харвуда з купкою напівбогів над безликою масою людей-роботів, а щось світле, радісне, як вранішня зоря… І навіщо тоді боротьба?.. Комунізм, – хай його назвуть навіть так! – прийде не через класову боротьбу, а легко, спокійно, радісно… І це зробить інтегратор! Так, інтегратор!.. Якщо Харвуд мріє прищепити з допомогою цього приладу звірячу ненависть одного до одного мільйонам людей, то чому б не спробувати прищепити взаємну любов?!

…Отак міркував Джек Петерсон, гарячково бігаючи по своїй кімнатці. В нього палали щоки й вуха, сильно й радісно билося серце.

Ні, не про якісь там мільйони, не про розкоші та жінок слід було мріяти в ті хвилини, коли на плівку фотоапарата «Контако» відбивалися сторінки рукопису професора Вагнера!.. Оволодіти секретом інтегратора треба! Хай доведеться усунути Харвуда, Сміта, Вагнера і оцього німецького шпигуна Фогеля. Це – в ім'я життя на землі. В ім'я світлого й щасливого майбутнього усього людства… І тому він, Джек Петерсон, буде лагідним і хитрим, підступним і жорстоким. Він витисне з себе всі свої знання, всі сили, стане помічником Харвуда. А потім… О, потім він заплатить за все. Добром за зло. Він добром винищить ту несправедливість, яка споконвіку панує на землі!..

…Бідолашна сліпа людина!.. Він і гадки не мав, що оцей його проект був красивою нездійсненною утопією І що, стаючи один на боротьбу проти зла, він підписує самому собі смертний вирок.

Розділ IX
В ДЖУНГЛЯХ

Підлітком будучи, – може, так самісінько, як і ви, мій читачу, – Мишко Лимар часто мріяв про подорож у далекі, чарівні країни.

Джунглі!.. Яке привабливе слово для людини, якій сповнилось тринадцять років!

Взимку, коли над містом стугоніли завірюхи, Мишко любив забратися до віварію зоопарку, вмоститися в куточку під пальмою і уявляти себе десь на Борнео чи Суматрі, – словом, на екваторі.

Надворі завивав вітер. Мороз малював на вікнах химерні силуети неіснуючих рослин. Блідооранжове сонце ледь-ледь проступало крізь морозну імлу. А тут, у круглому залі віварію, було тепло й душно, сяяло яскраве світло, тихо дзюрчав фонтан, верещали, сварилися одна з одною кумедні мавпочки, цокотіли, виспівували пташки. Це був шматочок джунглів, – так, принаймні, здавалося тоді Мишкові.

Він не став натуралістом, бо ніколи не цікавився ботанікою та зоологією. Його вабила романтика незвіданого, далекі мандрівки, надзвичайні пригоди.

І ось тепер, через багато років, Михайло Микитович Лимар таки потрапив у справжні джунглі.

Цікаво було спостерігати крокодила в зоопарку. Лежить собі величезна товстошкіра потвора, – лежить нерухомо і годину, і другу. Очі – заплющені, вузенькі ніздрі– закриті Аж не віриться, що оцей хижак здатний рухатися.

Але ближче знайомство з крокодилом було не дуже приємним: він кинувся на Лимаря з неймовірною спритністю. Велетенські щелепи клацнули з запізненням хіба на якусь частку секунди.

Не тямлячи себе, Лимар вискочив на берег і вистрелив просто поміж маленькі, тупі й зловісні очиці плазуна.

Ясно, це був безглуздий вчинок: маючи обмаль патронів, не варто, витрачати їх без пекучої потреби. Але людина не завжди здатна контролювати свої дії.

– Ну, й створіннячко! – сердито бурчав Лимар, ледве стримуючи нервовий дрож.

Він вирішив продовжувати подорож човном до верхів'я цієї річки, де, можливо, крокодилів уже не буде.

Ну, а далі що?..

Власне кажучи, Лимар розгубився. Ще кілька годин тому в нього була цілком визначена мета: за всяку ціну досягти суходолу. А що ж робити тепер?.. Як добратися до Сінгапура, не потрапивши до пащі звіра чи до рук англійців та американців?.. І ще одне: чи шукати зустрічі з малайцями, чи уникати її – адже кожен з малайців вважатиме його за колонізатора?

Складні то все були питання для людини, яка опинилася в чужій, незнаній країні.

Лимар вирішив пливти річкою проти течії, аж поки натрапить на якесь селище, а там діяти відповідно до обставин.

Знову ж таки по гілках, він добрався до своєї піроги, поморочився чимало, але таки витяг її з мулу і переволік до гирла річки, яка перетнула йому шлях. Сяк-так змайструвавши собі примітивну кобуру до пістолета та поповнивши свою зброю похватним дрючком, він рушив у дальшу подорож.

Був свіжий прохолодний ранок. Над річкою шугали чайки, голуби, пурхали великі яскраві метелики. У повітрі роїлися численні комахи, яким навіть не добереш і назви. З води раз по раз вистрибували грайливі рибки. Скрізь вирувало життя.

Ця неширока повновода річка пролягала через джунглі, як вузька вуличка поміж височезними будинками. Тільки угорі й виглядала смужка неба, а з обох боків стояла суцільна кошлата зелена стіна. Окремі стовбури велетенських дерев видно було на значній висоті, а нижче все переплутувалося – повітряні корені, ліани, мохи, Численні повзучі рослини й кущі, поцятковані білими та червоними квітками. Граціозні пальми й могутні дуби, зарості бамбука й бананів, найдрібніші і найбільші представники рослинного світу жили поруч.

Чимало велетнів уже підгнило, похилилося, але випасти не було куди, і вони, підтримувані ліанами, догнивали в повітрі.

Біля одного з таких дерев, що схилилося над річкою, наче справжній місток, Лимар спинився перепочити.

Він зовсім знесилів. Течія була швидкою, та й сонце, підвівшись, стало дошкуляти чимраз дужче.

Було парко, як перед грозою. І як перед грозою, замовкало й летіло кудись птаство. Лише москіти та ще якісь надзвичайно смердючі крихітні комахи аж гули над річкою, завдаючи нестерпних мук напівголій людині на човні.

Припнувши пірогу шматком пружної ліани до якогось повітряного кореня, Лимар спробував рибалити. Він морочився може з півгодини, поки таки підштрикнув саморобною острогою чималу рибину. Його не цікавило зараз, до якого виду належить ця риба та як вона зветься, – він уп'явся в неї зубами, але зразу ж виплюнув: її м'ясо тхнуло болотом.

Озирнувшись у пошуках чогось їстівного, Лимар побачив на протилежному березі дерево з великими жовтими плодами. Якесь крихітне руде звірятко вчепилося зубами в один з плодів, їло швидко, пожадливо, – а потім, певно чимось налякане, гайнуло в гущавину. Отже. – плоди були їстівними!

Лимар видерся на стовбур поваленого дерева і попрямував до протилежного берега.

Бронзовотілий, майже голий, наче справжній тубілець, він ішов балансуючи, не випускаючи про всяк випадок зброї з рук, уважно вибирав місце, куди ступнути. Це була не марна пересторога: серед моху та повзучих рослин, які обвивали: оцей «місток», вільно могла сховатися якась гадюка.

До заповітного дерева лишилося кілька кроків. Повійнуло ніжним ароматом спілих плодів. Ковтаючи слину, Лимар мимоволі пришвидшив ходу, посковзнувся і мало не впав.

І може саме оцей несподіваний рух і врятував йому життя. Ззаду, з-за повороту ріки, пролунала кулеметна черга. Біля вуха Лимаря просвистіла куля.

Він припав до стовбура, обережно визирнув з-за гілки.

Вниз за течією по річці плив плоскодонний броньований катер. На його палубі стояв якийсь європеєць у білому шоломі і вказував паличкою на повалене дерево.

– Англійці! – прошепотів Лимар.

Він, власне, не злякався, бо свого часу призвичаївся до обстрілу. Але його охопила шалена лють: як, загинути від дурної кулі якогось пройдисвіта після всього того, що було пережито за ці кілька останніх днів?

Тримаючи пістолет напоготові, він поповз ближче до берега – слід хоча б заховатися у гущавині.

Але за ним добре стежили. Черкнула ще одна черга з кулемета. В обличчя Лимареві бризнула порохнява та дрібні тріски. Поки він протирав очі, катер проплив під самісіньким стовбуром і пустив чергу прямовисно вгору.

Лимар причаївся. На катері поступово заспокоїлися. Та, як на гріх, чоловік у білому шоломі помітив пірогу і щось скомандував. Загуркотів мотор. Катер попрямував до човна.

Отут уже Лимар не витримав. Старанно прицілившись, він вистрелив.

Зойкнув і схопився за ногу один з колонізаторів. Другий кинувся до кулемета.

Але кулі били вже по порожньому місцю: Лимар, пробігши кілька кроків по стовбуру поваленого дерева, стрибнув униз, – таки з чималої висоти, – і сховався у хащах.

Йому не було видно, що діється на річці. Стрілянина незабаром вщухла, а потім подаленів за течією й гуркіт мотора катера.

Коли зовсім стихло, Лимар виліз на берег.

Піроги не було. Чи захоплено її, чи потоплено – все одно. Поганим було те, що на човні лишився увесь запас набоїв для пістолета – три обойми.

Він порахував патрони в пістолеті. їх було сім. Добре, що лишився хоч ніж, – вогнепальну зброю тепер можна використовувати в крайньому випадку.

Стежачи за річкою, готовий у першу-ліпшу мить стати до бою, Лимар нашвидку підживився оранжовими плодами, які й справді були надзвичайно смачними й запашними, а потім пішов ліворуч, через хащі.

Але слово «пішов», власне, аж ніяк не пасує до способу пересування в джунглях. Лимар плазував, продирався, вгвинчувався у щонайменшу шпарку між заростями.

Для нормальної здорової людини пройти за годину п'ять-шість кілометрів зовсім не важко. А тут Михайло Лимар, володіючи неабиякою фізичною силою, за півдня просунувся хіба що на кілька сот метрів і знемігся. Правда, непролазна смуга була вже позаду. Поступово зникали кущі та повзучі рослини: їм тут невистачало світла й повітря, – все п'ялося вгору, на величезну висоту.

Чим далі від річки, тим страшнішими ставали джунглі. Сонце ще не сіло на вечірній пруг, а тут уже панував присмерк. Жодної квітки, жодної травинки. Лише зеленавосірий мох укривав товстим килимом вологу землю, звисав брудними пасмами із стовбурів дерев, з ліан. А покручені ліани скидалися на велетенських полозів, що ось-ось кинуться на свою жертву. Лимар мимохіть здригався, проходячи повз них.

Це був справжній мертвий ліс. Життя вирувало десь там, угорі; де сяяло сонце, а сюди осипалися рештки органічних частинок, щоб перетліти й знову вступити в безперервний обіг речовин.

Лимар спочатку радів з того, що зникли кровожерні москіти та кущі, які так гальмували рух. Та ця радість була передчасною: він не знав, що «рімба», – малайські джунглі, – безжалісна. Лихо тому, хто заблукає в ній, – вона прирече необачного на голодну смерть.

Трудно йти людині по прямій лінії вночі, коли не видно орієнтирів. Кроки лівої й правої ноги неоднакові довжиною, і, кажуть, той, хто заблудив, кружляє та й кружляє серед поля, аж доки розвидниться. В «рімбі» орієнтирів аж надто багато, і саме через це заблудити тут ще легше.

Лимареві почало здаватися, що він іде вже пройденим шляхом. Так, так: ось той велетенський трухлявий стовбур, біля якого у мох прослизнула срібляста гадюка. Але то було недалеко від річки… То невже заблудив?

Шукаючи правильного шляху, Лимар пішов спочатку в один бік, потім повернув назад і не знайшов навіть пам'ятного стовбура. Тепер йому остаточно запаморочилася голова.

А тут, як на те, почалася страшенна злива. Дощ лив суцільними потоками, і ніде не можна було сховатися від нього. Раз у раз прорізували темряву блискавиці, безперервно гуркотів грім.

Отак проминув перший день Лимаревих мандрів. Вночі він майже не спав, побоюючись нападу якогось хижака, а зранку пішов далі. І знову повторилося те саме: місцевість щоразу здавалася знайомою, уже перейденою. Та Лимар тепер не звірявся на свої почуття, а просувався далі й далі. Що завгодно, аби не стояти на місці у цьому гнітючому лісі.

Ранком третього дня десь далеко почувся приглушений крик, схожий на ричання пантери: «Куау-куау».

Хижак – то хай хижак. Лимар був такий знесилений і пригнічений страшною «рімбою», що зрадів би навіть, почувши рикання тигра: у всякому разі, воно допомогло б вибратися з джунглів.

Оце «Куау» чулося ще кілька разів, – щораз голосніше. І ось, нарешті, знову поміж дерев почали з'являтися кущі й повзучі рослини, стало знову трудніше продиратися крізь зарості.

Останнім зусиллям волі Лимар примусив себе забути про втому, про голод, про численні болючі подряпини на його тілі. «Рімба» була страшніша за все!

Ще кілька десятків метрів… Ще кілька кроків… І, нарешті, Лимар вирвався з хащів.

Це не був берег річки. Джунглями тяглася добре втоптана, але зовсім пустельна дорога, – вірніше, широка стежка.

– Куау-куау! – пролунало просто перед Лимарем.

Він простягнув вперед руку з пістолетом, але зразу ж опустив її і зітхнув з полегшенням: на стежку з оцим криком вискочила красива птиця. Кожне з її пухнастих ніжнобілих пер було розмальоване чорними лініями і крапками, що разом створювали складний чудовий візерунок.

То був лісовий фазан аргус.

* * *

Хто і коли проклав дороги через «рімбу» – невідомо. Може, люди, а може – тварини. Але протоптана стежка ніколи не заростає: її день у день поновлюють кабани,

Мені, тапіри, ведмеді, тигри й багато інших, найдрібніших і найбільших, аж до слона й носорога, тварин. І люди теж користуються цими лісовими дорогами.

Кожна з таких стежок скидається навіть не на ущелину, а скоріше на тунель у суцільному зеленому масиві. Проте світло сюди пробивається, і цього досить для існування живого.

Найдрібніші проміжки між стовбурами обабіч стежки заповнені рослинами їхні листки, надзвичайно різноманітні за величиною й формою, мають спільну прикмету: кожен з них – темнозелений, товстий, цупкий і блискучий, наче полакований.

Красиві дороги в «рімбі», – тільки оця красота якась неприродна, сахаринна і швидко надокучає.

Поснідавши якимись кислуватими, проте досить смачними, ягодами, Лимар ішов стежкою, байдужий до принад «рімби», але сторожкий щодо її небезпек. Зустріч з будь-ким зараз його не приваблювала, тому він, коли десь попереду почувся постріл, сховався у зарості.

Донісся ще один постріл, а потім десь загуркотів потужний мотор.

– Танк? – прошепотів Лимар, – Чи, може, літак? Він висунув голову із своєї схованки, щоб стежити за дорогою; і відчув, як на його плече лягла холодна слизька смуга. Перед очима мигнуло щось коричневочорне, звивисте, довге…

– Гадюка!!

Лимар інстинктивно сіпнувся назад, схопив плазуна, щоб одкинути його геть… Але то була не гадюка, а величезна, сантиметрів тридцять завдовжки і з палець завтовшки, п'явка. Він тяг її щосили, а вона вп'ялася йому в плече, звивалася, пручалася, – потворна, сильна, зажерлива. Щоб звільнитися від неї, довеося вдатися до ножа.

Та це був тільки початок. Приваблені запахом свіжої крові, до цього місця невідомо звідки посунули вже дрібніші, з сірник завдовжки, п'явки. Вони миттю присмоктувалися до Лимаревого тіла, і одірвати їх було неможливо.

Охоплений просто-таки панічним страхом, Лимар кинувся навтіки. Він забув навіть про постріли, які почув недавно.

Щойно він зупинився, щоб звести подих, як знову, почув гуркіт моторів і стрілянину. Це вже скидалося на справжній бій: торохтіли кулемети й автомати, брязкали міномети, а ось, наростаючи, пролунали гучні бомбові удари… Ближче, ближнє… І раптом над лісовою дорогою з оглушливим свистом промчав реактивний літак, розсипаючи дрібні бомби.

– Х-ху!.. От тобі й джунглі!.. От тобі й романтика!.. – сердито пирхаючи, Лимар підвівся з землі й витер пістолет.

Сторожко озираючись, прислухаючись до звуків, він пішов уперед. Тепер йому стало цілком ясно, що треба шукати людей. Якщо реактивний літак бомбардував ці джунглі – значить, тут звільнена від окупантів територія.