Текст книги ""Володар Всесвіту""
Автор книги: Микола Дашкієв
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)
Розділ X
КОЖЕН ПРАГНЕ СВОЄЇ МЕТИ
Витриманим, шанобливим, уважним постав перед професором Вагнером його новий сусід Петер Фогель. Він засвідчив свою повагу геніальному винахідникові інтегратора й вийшов, навіть не позирнувши на захаращений паперами стіл. До кабінету Вагнера він більше не зайшов ні того, ні наступного дня.
Вагнер поступово сповнювався почуттям незадоволеної помсти, невилитого гніву.
О, хай тільки з'явиться отой Фогель, – він йому покаже!.. Не вперше засилає Харвуд своїх шпигунів, але всі вони були дурні й клювали на першу-ліпшу принаду. А цей – підступний, лукавий… Бач, не йде, грає на нервах!
І старий таки не витримав. Він викликав свого сусіда внутрішнім телефоном, і коли Фогель прийшов, сказав йому з єхидною посмішкою:
– Ви – шпигун. Я це знаю. То знайте й ви: нічого вивідати не вдасться. Оці папірці, – він недбало змів з стола кілька змережаних формулами аркушів, – для таких дурнів, як Харвуд. За те, що ви не набридали, дарую їх вам. А решта – ось тут! – він поляскав себе по опуклому лобі. – І звідти їх не видере ніхто й ніколи.
Фогель-ІЦеглов шанобливо схилив голову:
– Дозвольте сісти, гер професор?
– Сідайте! – незадоволено буркнув Вагнер. – Тільки не брешіть. Краще признайтесь, що ви шпигун, і я, шануючи свою батьківщину, подарую вам незначний секрет, за який Харвуд заплатить готівкою.
Дивна річ: щойно Фогель сів, як його наче хто змінив. Нахмурилися брови. Гострим, пронизливим став погляд сірих очей. У голосі геть щезли запобігливі інтонації.
– В ім'я батьківщини ви хотіли подарувати мені незначний секрет? Чхати на цей секрет і на готівку Харвуда!.. Ви зрадили свою батьківщину, продали геніальний винахід мерзотникам та ще й потрапили до почесної в'язниці. Соромно! Я мріяв побачити професора Вагнера знесиленим, але нескореним. А він – сидить у цьому комфортабельному кабінеті, як мокра курка в курнику, і втішається з того, що найвищий витвір людського розуму загине разом з ним!.. Я скінчив, гер Вагнер! Можете донести на мене Харвуду.
Він різко підвівся й вийшов, не попрощавшись.
О, це була гостра гра!.. Власне, Щеглов не рискував собою: навіть коли Харвуд підслухав розмову – нічого страшного не трапиться. Але біс його знає, як реагуватиме Вагнер. Невідомо, хто він такий, як опинився тут і про який винахід, зрештою, йде мова. Доводилося орієнтуватися на ходу: коли Харвуд – дурень, значить Вагнер – геній. Коли пущено крокодилячу слізку за Німеччиною – то хай Німеччина й вимагає від свого блудного сина розкриття таємниці. І якщо вдалося врахувати всі обставини й вибрати вірний тон – оця розмова не піде на марне.
Минув день, другий, третій… Вагнер не викликав Фогеля-Щеглова, навіть не подавав ознак життя. Мовчав і Харвуд, – отже, старий не розповів йому про розмову. Це вже був якийсь шанс на успіх, і Щеглов заспокоївся.
Коротко проінструктований Харвудом, він швидко опанував методи роботи з інтегратором, його не приголомшили, як Петерсона свого часу, надзвичайні можливості цього приладу, – хоча б уже тому, що в старанно екрановану лабораторію не долітав жоден звук. Зате Щеглов одразу ж оцінив можливість мислити й відчувати в тисячі разів яскравіше. З десятої ранку й до десятої вечора, – увесь час, коли працювали інтегратори, – інженер сидів з «радіошоломом» на голові, буквально поглинаючи книжки, досліджуючи радіосхеми, поновлюючи в пам'яті те, що давно забулося.
Він саме заглибився у якийсь дуже складний розрахунок, коли до його кабінету зайшов професор Вагнер.
Щеглов підвів голову й відсахнувся: перед ним був не владний і самовпевнений товстун, а якесь убоге пухле створіння, схоже на мішок, сяк-так напханий шматками м'яса. Інженерові аж защеміло в грудях: невже старий отак взяв до серця його докори? А може, він захворів? Адже це людина, можливо, навіть чесна, яку силоміць запроторили в оцю в'язницю?
Вагнер, ледве пересуваючи ноги, дочвалав до крісла, впав у нього й прохрипів:
– Я прийшов сюди, щоб показати… яким ви станете через три роки… коли сидітимете за інтегратором… по дванадцять годин на добу… А тепер… дайте мені шолом…
Здивований цим вступом, Щеглов мовчки поступився місцем. Але він здивувався ще більше, коли за якусь секунду Вагнер сповнився сили і жвавості.
Старий дивився на нього з насмішкуватою доброзичливістю:
– Харвуд вас не попередив, що користуватися інтегратором слід дуже обережно. Та він і сам. цього не знає. Він – як дурне хлоп'я, що запопало десь заряджену гранату і грається нею, не знаючи, що вже тліє гніт і незабаром гримне вибух… Мій інтегратор страшніший за гранату: вона вб'є одразу, а цей прилад забере вашу енергію по краплині, згасить ваші пориви й бажання, зробить вас глухим, сліпим, дурним, нездатним рухатися, – перетворить вас в жабу. І оце – за ті нечисленні хвилини, коли ви підноситесь на недосяжні для решти людей висоти і перед вами розкривається невідомий заповітний світ… Дорога ціна! Але що ж – за щастя треба платити… Пам'ятаєте «Шагреньову шкіру» Бальзака? Там доводилося розплачуватися за здійснення мрій частками життя. Мій інтегратор зажерливіший: лише за яскравість мрій він забере ваш розум. І ви не зможете опиратися: досить просидіти за цим приладом п'ять тисяч годин, – трохи більше за рік, щодня по півдоби, – і ви станете його рабом. П'яниці, наркомани, курці опіуму ладні продати останню сорочку з тіла, щоб задовольнити своє бажання. А ви продасте й тіло й душу, аби надіти «радіошолом»… Оце – перша таємниця, про яку, певне, ще не знає Харвуд і яка зведе його з світу рано чи пізно. Все. Можете: донести йому чи скористатись з мого Повідомлення якось інакше – мені байдуже. Я своє зробив.
Вагнер скинув шолом і знову перетворився в якусь недоречну подобу людини. Він насилу підвівся й почвалав до виходу.
Щеглов схопився з місця, допоміг старому дійти до його кімнати, а повернувшись в кабінет, позирнув на інтегратор навіть з деяким острахом: небезпечна штука, коли так!.. Дуже короткі радіохвилі, мабуть, руйнують мозок і нервову систему. Тільки чому ж не пошукати якогось захисту, – хоча б екранів з металу? Та гадати навмання – марна річ. Вагнер усе розповість згодом, адже крига скресла.
Навіть з цього короткого повідомлення вже вдалося дещо встановити. Але Харвуд про таємницю Вагнера знає: недарма ж він визначив термін – три роки… А може й Вагнер обставив цю «таємницю» підкреслено ефектно, щоб навмисне заплутати?.. І хто цей Вагнер – жертва чи переможений іншим хижаком хижак?
Відповідь треба шукати самотужки, знаючи, що найдрібніша помилка може призвести до загибелі всієї справи. Але зараз Щеглову ще не доводилося розв'язувати цих питань. Слід було продовжувати свою лінію.
Другого ранку він по внутрішньому телефону поцікавився станом здоров'я шановного професора і дістав, у основному, доброзичливу відповідь.
А увечері того ж дня Вагнер подзвонив до нього сам.
– Петер, – сказав він. – Я щойно розмовляв з Харвудом і дізнався, що сюди вмістять якогось Петерсона. Візьміть це до уваги, а завтра приходьте до мене о десятій.
Саме тоді Щеглов і здибався з Джеком.
«Шпигун! – одразу вирішив інженер. – Цей буде стежити за обома: за Вагнером і за мною».
Справді: обличчя Петерсона не схиляло до довір'я. А крім того, оте провокаційне запитання щодо знайомства, ота начебто випадкова поява в чужому кабінеті… Це треба врахувати?
Як і передбачав Щеглов, професор Вагнер поцікавився його біографією. На це запитання була давно заготовлена цілком вірогідна історія; Щеглов навіть вдався до інтегратора, щоб пригадати німецькі міста в яких йому доводилося бувати під час війни. Деяку кострубатість німецької вимови він вирішив звалити на довгочасне перебування в Радянському Союзі, куди його нібито було заслано як агента німецької розвідки.
Для більшої вірогідності, – на той випадок, коли Харвуд чи Петерсон підслухують, – Щеглов навіть поцікавився, чи не може чути його хтось сторонній, і тоді Вагнер вимкнув всі інтегратори в лабораторії, крім свого.
Старий слухав розповідь про Німеччину байдуже. Він пожвавішав тільки одного разу:
– То ви жили на Рудольфштрассе? Номер сім?.. О, о!.. Це поруч з кав'ярнею «Золоте Руно»… Я просиджував там довгі години, але то було так давно, ще за кайзера… Ви, певно, стрічалися з паном Кнопке? Такий собі одноокий товстун…
Щеглов насторожився: питання було поставлено підступно.
Цей район Берліна Щеглов знав досить добре, бо прожив там півтора року після Вітчизняної війни. Бував він і в кав'ярні «Золоте Руно»… Але Кнопке… Та біс його знає, хто такий Кнопке!
– Далебі, не пам'ятаю, – дипломатично відповів Щеглов. – Адже це було так давно!
– Ах, справді, – похопився Вагнер. – Це мені з інтегратором видко все, як на фото… Досить про Німеччину. Я на власні очі бачив усе це і втік звідти на початку сорок п'ятого року. Розкажіть краще про Москву. Це цікавіше.
Щеглов заспокоївся – розмова переходила на безпечнішу тему.
– Ну, що ж – Москва, як Москва…
Він намагався бути холодно-недоброзичливим і лаконічним, але Вагнер зажадав подробиць, особливо цікавлячись змінами, що сталися за роки радянської влади. Хоч-не-хоч Щеглову доводилося деталізувати, і це було страшно: він відчував, що провалюється, як той учень-невдаха на своєму першому в житті екзамені.
Здається, все було правильним: він наводив конкретні епізоди, нічого не хвалив, ганив – стримано. Але коли про Москву, про кожен її будинок, він міг говорити принаймні п'ять хвилин, згадуючи подробиці, які впадають в око лише юнакові, то про Берлін, де, згідно з вигаданою біографією, минула його юність, він говорив з позицій сорокалітнього.
Коли він скінчив свою розповідь, Вагнер довгий час сидів мовчки, потім сказав:
– Ага, я пригадав: кав'ярня «Золоте Руно» в двадцять п'ятому році була не поруч з вашим будинком, а на розі. Пам'ятаєте, той будинок згорів у тридцять восьмому році?
– Ні, не пам'ятаю, – твердо відповів Щеглов. – Адже я тоді вже був у Росії.
– Ах, так, так! Це вірно, вірно. Ну, гаразд. Погляд Щеглова зустрівся з пронизливим поглядом
Вагнера, і інженер зрозумів, що гру програно.
Розділ XI
ХИЖАК ПРОТИ ХИЖАКА
Сміт прокинувся в дуже поганому настрої. Йому снилося щось кошмарне: він борсався уві сні, намагаючись звільнитися від чогось безформного, мокрого і важкого, що навалилося йому на груди, не давало звести подиху. Тепер він лежав на ліжкові пітний, знесилений, пригнічений.
З недавнього часу Сміт взагалі почував себе негаразд. У нього значно погіршився зір, притупився слух, зник апетит. А головне – важко було зосередитися на чомусь, щось пригадати. Щоранку на нього нападала дивна кволість – не хотілося робити жодного зайвого руху.
Ось і зараз він знехотя підвівся з ліжка, мимохідь зазирнув у дзеркало і, провівши долонею по густій рудуватій щетині на підборідді, махнув рукою: ат, чи не все одно!
В самій тільки піжамі він вийшов на балкон, обвів поглядом купу незграбних залізобетонних будов, байдуже позирнув на залиту яскравим промінням буйну рослинність парку за лабораторним корпусом. Сьогодні був напрочуд гарний ранок. Але Сміт незадоволено промимрив:
– Клята Малайя! Як вона мені остобісіла!
Парком до фонтана йшло двоє. Сміт напружив зір і таки впізнав: це – Харвуд і Бетсі Кніпс. Дівчина йшла легкою ходою, наче аж пританцьовувала, розмахуючи чимось яскравим, – чи сумочкою, чи, може, букетом квітів. Сміт крутнув за ручку настройки – червона стрілка не зрушила з місця. Зате в протилежний бік вона попливла вільно. Отже, на цьому періоді досягнуто межі посилення?
Сміт ввімкнув наступний період і занепокоєно глянув на прилади: ні, це йому не подобалось. Ще два періоди, а тоді?
Ну, то доведеться прилаштувати ще кілька ступенів посилення, та й годі.
Сміт заспокоївся і, виключивши увагу від усього стороннього, поринув у напівзабуття. Перед ним пропливало побачене, відчуте, почуте, а він переживав усе заново, обминаючи неприємне, затримуючись на хорошому.
Його ніхто не турбував: Харвуд з приїздом Бетсі Кніпс заходив до лабораторії вряди-годи. Отже, можна було робити все, що заманеться.
По обіді Сміт не ліг спати, а знову подався в лабораторію.
Довелося ще збільшити посилення, – цього разу червона стрілка пересунулась аж на дві поділки. Певно, давалася взнаки перевтома.
Минула і десята, і одинадцята вечора, а Сміт усе ще не вимикав головного інтегратора: йому не хотілося розлучатися з енергійністю та піднесеністю. Але час уже й спочити.
Як завжди, перед тим як піти з лабораторії, Сміт старанно прослухав увесь діапазон звуків.
Щебетання Бетсі… Хворобливе кахикання Гаррі Блек-вела, – цей скоро помре, ясно… Громохке хропіння Кніпса… Кроки вартового на північній башті…
Стоп! А що це за шепіт?.. Брязкає зброя чи взагалі щось металеве… Чвакає грязюка у когось під ногами… Це на болоті з півночі…
– Поглянь сюди, Мі-Ха-Ло! – шепоче хтось досить чистою англійською мовою. – Бронетранспортери в'їжджають в оті он ворота. А отам, біля крайнього ліхтаря, – майстерня…
Сміт кинувся до пульта захисту Грінхауза. Ввімкнув мікрофони розшуку на сторожових баштах, настроїв їх на шепіт. Тепер куди б не пішла оця дівчина, чи хто там, мікрофони вестимуть за нею свої довгі хоботи, а разом з тим пересуватимуться й удосконалені кулемети, цілячи їй просто в серце. Треба тільки натиснути на кнопку, і…
Він з насолодою натиснув на кнопку. Пролунали постріли.
– Тікай, Мі-Ха-Ло! – зойкнула дівчина. – Я ж казала, що тут дуже небезпечної
Під чиїмись ногами захлюпало болото. Бігли двоє, а може й більше, поступово притишуючи ходу. Ось замовкли кулемети, – певно, втікачі вийшли за межі встановленої дистанції вогню. Чийсь басовитий голос промовив:
– Нічого, Парімо, це була тільки розвідка! Сміт роздратовано сплюнув:
– Утекли, кляті! Ну, то зачекайте!
…З того вечора головний інтегратор Грінхауза працював безперервно. Але мікрофони розшуку на сторожових баштах не рухалися, а кулемети мовчали.
Розділ XII
СПОВІДЬ РОЗВІНЧАНОЇ «НАДЛЮДИНИ»
Інженер Щеглов лежав з розплющеними очима. Заснути не давали думки.
Більш як півмісяця тому потрапив він до цієї комфортабельної в'язниці, познайомився з професором Вагнером, але до своєї мети не наблизився ані на крок. Не вдалося роздобути схему інтегратора. І досі лишалося незрозумілим, як саме відбувається посилення електромагнітних коливань мозку.
Харвуд, здавалося, зовсім забув про Щеглова. Професор Вагнер його не турбував. І тільки Петерсон з недавнього часу почав надокучати йому своєю настирливою доброзичливістю. Посилаючись на одвічні принципи гуманності, Джек раз у раз прозоро натякав на необхідність видрати у Вагнера всі секрети.
Щеглов уникав бесід на такі теми, а сьогодні, нарешті, не витримав:
– Послухайте, любий: мені остогидло ваше патякання. Вам доручено шпигувати – шпигуйте. Але не так настирливо, прошу. Навіть підлість має певні межі.
Петерсон схопився, почервонів:
– Я не підлий! Я чесніший у тисячу разів за вас… – він пронизливо подивився на Щеглова і докінчив з притиском, зловтішно: – За вас… товаришу Чеклофф!
Почувши з уст Джека своє справжнє ім'я, Щеглов не здивувався, а тільки впевнився у тому, що має справу дійсно з шпигуном Харвуда.
– Не будьте дурнем, Джек! – Щеглов презирливо знизав плечем. – Ваше щастя, що інтегратор не працює і Вагнер не підслухає нашу розмову. А коли старий дізнається, що я зовсім не Фогель, Харвуд вам цього не подарує.
Петерсон ухопився за голову, одбіг у протилежний куток лабораторії, зненависно зиркнув на Щеглова:
– Мерзотник! Подвійний шпигун!.. Фогель, Чеклофф… чи як там ще вас!.. Згадайте день, коли ви в одному з фіордів північної Норвегії вдавали з себе сталевого радянського офіцера!.. О, ви чудовий артист!.. Але тепер я розкусив вас!.. Я міг би вас забити, так. Але я помщуся інакше: ви станете чесною людиною!
Він розлючено вибіг з кабінету. Щеглов провів його здивованим поглядом: цей шпигун з'їхав з глузду, чи що?.. До чого тут Норвегія? І що за «страшна» погроза?
Щеглов намагався пригадати, коли це він вдавав з себе «сталевого офіцера». Але спогади про норвезьку кампанію були тільки неприємними: саме там союзники вперше показали своє непривабливе обличчя на повну силу, – вони докладали всіх зусиль, щоб загальмувати просування наших військ у напрямі до заводів «важкої води» і навмисне перебріхували розвідувальні дані. А тепер з наказу американців там поглумилися з могил радянських воїнів.
Щеглов не стикався у Норвегії з союзниками безпосередньо. То де ж міг його бачити Петерсон?..
Перебираючи в своїй пам'яті англійців та американців, з якими доводилося зустрічатися під час другої світової війни, Щеглов лише на якусь мить у довгій шерензі військових помітив обличчя, трохи схоже на Петерсонове. Але то, певно, була випадкова схожість. Отже, знову йдеться про якусь провокацію. З якою метою?
Ця пригода не сходила з думки протягом цілого дня. Ще й зараз Щеглов марно бився, шукаючи справжніх причин дивацтва людини, яку він вважав за харвудівського шпигуна.
Мелодійно задзеленчав дзвоник внутрішнього телефона.
«Ага, не витримав!», зловтішно подумав Щеглов. Він зняв трубку, промовив недбало:
– Слухаю, Джек!
А у відповідь почувся незадоволений, різкий голос:
– Не Джек, а Вагнер. Отто Вагнер… шановний товаришу Чеклофф!.. Негайно зайдіть до мене. Хочете?
– Хочу! – уривчасто сказав Щеглов і шпурнув трубку на апарат: з ласки того дурня Петерсона все зійшло нанівець. Отже, критися вже не випадає.
Похмурий, рішучий, він зайшов до кабінету Вагнера і запитав з порога:
– Ви підслухали?
– Так, – з насмішкуватим докором похитав головою старий. – Сідайте, прощу – розмова буде довга.
– Як ви підслухали? Адже це було до десятої ранку!
– Але й зараз уже після десятої вечора! – Вагнер показав спочатку на годинник, а потім на освітлену шкалу інтегратора. – Головний інтегратор тепер працює безперервно, а ваші прилади вимикав я. І не шкодую: мені вдалося почути багато цікавого… Отже, ви таки шпигун і хочете викрасти мої секрети?
Запала пауза. Вагнер з цікавістю стежив за Щегловим, бажаючи помітити на його обличчі вираз стурбованості або збентеження. Але той добре володів собою.
– Професоре, чи не час розпочати нашу розмову? сказав він, коли мовчанка стала затягуватися. – Я маю тільки пояснити, що я зовсім де шпигун. Але ваші секрети вирву. Коли не у вас, то у Харвуда. Або розкрию їх самотужки. Ваш винахід повинен служити людям, а не вбивцям.
Вагнер задумливо похитав головою:
О, це вже щось нове!.. До цього часу від мене вимагали зовсім іншого… – Він ще трохи помовчав. – Оце я дивлюся на вас і запитую сам себе: які думки пробігають зараз у вашій голові? За кого ви мене вважаєте – за ворога чи друга? Розумного чи дурного?.. Я можу тільки висловити те чи інше припущення та й годі. Я не прочитаю ваших думок навіть з допомогою інтегратора… А колись я мріяв про це… Злиденним, голодним студентом я працював по п'ятнадцять годин на добу, складаючи пфеніг до пфеніга на свою майбутню лабораторію. Я крав, – так, визнаю, – крав у мого вчителя радіодеталі для приладів і скоринки хліба для невибагливого шлунка. Я позичав гроші у кого завгодно і, звичайно, не повертав. Я не соромився випросити у когось із друзів стоптані черевики, аби не витратити якихось дві марки на нові. З мене глузували в очі й позаочі, називали скнарою, дрібним мерзотником, що за шеляг ладен вбити людину… Та останнє, мабуть, таки й відповідало дійсності: щоб здобути необхідні кошти, я міг би і вбити, і пограбувати… І я б знайшов моральне виправдання для себе: я – надлюдина! Коли я переможу – я сплачу за все!
Довго довелося б розповідати про всі мої марні намагання розбагатіти. Скажу тільки, що я не одружився з дівчиною, яку, мабуть, кохав, – не одружився тому, що довелося б витрачати втричі більше, аніж я собі дозволяв, – протягом довгих років не був жодного разу в театрі чи кіно. Коротко кажучи – жив, як хробак.
І ось, коли я вже почав втрачати сили й здоров'я, коли мені почало здаватися, що я обрав хибний шлях і ніколи не дійду ним до мети, мені несподівано пощастило. Вмерла якась моя тітка, якої я і в очі не бачив, і до моїх рук потрапила чимала сума грошей. Я витратив їх майже всі, але таки обладнав, нарешті, свою лабораторію найновішим устаткуванням. І успіх прийшов навдивовижу швидко, хоч зовсім не з того боку, з якого я його сподівався.
Мої досліди з передаванням думок на відстані зазнали невдачі: виявилося, що кора головного мозку, яка відає психічними функціями, побудована дуже складно. Однакові електромагнітні коливання у різних людей викликають різні реакції. Так, наприклад, я передавав записані на плівку почуття радості й піднесення, а піддослідні відчували що завгодно: і сум, і пригніченість, і бурхливу радість, і загальну нервозність. Добре передавалися тільки найпростіші, властиві й тваринам почуття голоду, болю тощо…
Але одного разу мені хотілось дізнатися, що трапиться, коли спрямувати на мозок людини його власні коливання, тільки посилені. Я побудував оцей «радіошолом» і якось на світанку ввімкнув свій перший, ще дуже недосконалий, інтегратор…
Вагнер замовк, насупився, риси його обличчя стали різкими, жорстокими. Він жестом попросив у Щеглова цигарку, невміло закурив, закашлявся і сказав роздратовано:
– Пане шановний, чи доживали ви коли-небудь до здійснення вашої величної мети?.. Чи переживали ви хвилину, коли зникає все звичайне, буденне, коли забуваєш про поневіряння, злигодні і почуваєш тільки радість сильного, розумного переможця; коли в душі звучить тріумфальна симфонія?..
Я навіть не чекаю від вас відповіді. Те, що я відчув, увімкнувши інтегратор, не зможе відчути ніхто. Я справді став надлюдиною. Мій винахід компенсував мені за все. А майбутнє уявлялося мені суцільним торжеством вищого розуму…
Справді, що можуть дати людині її п'ять недосконалих органів почуття? Ми втратили навіть те, чим володіли наші доісторичні предки: досконалий слух, надзвичайний нюх, гостроту зору. А наша пам'ять, цей новітній витвір високо розвиненого мозку, ще така безсила, що для запам'ятовування чогось необхідно одне й те ж товкмачити сотні разів.
А коли ви побачите якусь річ тільки один раз в житті? Тоді у вашому мозкові лишиться певний слід, але дуже слабенький. Через якийсь час ви спробуєте пригадати бачене. Мозок напружується, прагне відтворити потрібні електричні коливання. І вони відтворюються, але мають дуже й дуже малу потужність.
Людина напружується, силкується пригадати. Ось-ось, здавалося б, випливе забуте. Вже наче аж з'являються знайомі контури в безформному тумані. Але ні, знов не те!.. Кажуть: «крутиться на думці!» Отак «крутитися» може довго, – аж доки вдасться пригадати обставини та місце дії. А тоді відбувається взаємне посилення коливань і, нарешті, відновлюється пам'ять.
Тепер використайте мій інтегратор. Сприйміть з його допомогою електричні коливання мозку людини в момент пригадування, посильте їх у тисячі разів і знову ж відішліть у той же мозок. Ви зразу ж побачите все, як було. Можна дати навіть таке посилення, що спогади стануть для вас яскравішими за дійсність.
Інженер не потребуватиме жодних таблиць чи довідників, – він пам'ятатиме формули, цифри, правила, методи розв'язання тих чи інших проблем… Художник помітить такі нюанси кольорів, схопить такі характерні риси навколишнього і так зуміє їх відобразити, що кожна картина стане неперевершеним шедевром вічного мистецтва… Умовиводи філософа, обгрунтовані сотнями фактів, силою логіки набудуть характеру непорушних законів…
Вагнер замовк, відкинувся на спинку крісла, відпочиваючи. Зараз його обличчя було сумним і людяним.
– Я володів усім цим, – сказав він тихо. – Я писав вірші й філософські трактати, малював картини, навіть створив оперу. Запевняю: все це було не гіршим за пересічні твори моїх сучасників-фахівців. Але я не став ані Бетховеном, ані Гете, ані Гегелем. Та це й не дивно: навіть мій інтегратор не зробить з невігласа генія, а я в мистецтві був жалюгідним дилетантом… Зате мені вдалося побудувати оцей удосконалений інтегратор… Я вже мріяв про те, щоб створити портативний прилад, – ну, хоча б не більший за шафу середнього розміру. Я вже бачив той день, коли мої інтегратори стоятимуть у робочих кабінетах державних діячів, конструкторів, митців… І ось, коли я був близький до розв'язання цього завдання; налетіли радянські бомбардувальники і зруйнували мою лабораторію дощенту… Я мав право ненавидіти вас, росіян, і справді ненавидів… Але тепер я вам тільки вдячний: ви врятували від страшної долі багатьох талановитих людей світу… Подивіться на мене, коли інтегратор не ввімкнено. Страшно, правда?.. «Надлюдина» перетворюється в якогось сліпого й глухого дощовика… І це закономірно. Природа мудра: вона врівноважує зовнішні подразнення. Я збільшую посилення радооколивань мозку, а організм реагує на них щораз повільніше. І нарешті надходить межа…
Професор Вагнер знову замовк і схилився на стіл, охопивши руками незграбний «радіошолом», схожий на велику автомобільну фару. Майже з одчаєм у голосі він сказав:
– Так, надходить межа… І для мене вона вже надійшла. Кілька днів тому я встановив найбільше посилення. А вже сьогодні, підслухуючи вашу розмову, я так напружував свій слух, що в мене й досі дзвенить у вухах. Ще кілька днів я з допомогою інтегратора буду бачити й чути так, як ви без нього. А потім почне насуватися вічна темрява й тиша… Я викликав вас тому, що мені більш нікому висповідатися перед смертю. І ще: знайте, що жодних секретів я не приховав. Це все вигадки Харвуда й Сміта або, вірніше, їхні сподівання їм вдалося обдурити мене: я спроектував оцей інститут і створив надзвичайно потужний інтегратор, наївно вважаючи, що ковбасник Кніпс і справді здатний зацікавитися можливістю розкрити таємницю людського мозку. Але незабаром я переконався, що йдеться зовсім про інше. Передача на відстані найпростіших фізіологічних почуттів, яка означала собою невдачу моїх перших дослідів, припала до смаку нездарі Харвуду найбільше. Разом із Смітом він почав наполегливо експериментувати на тваринах. Я не міг заперечити, бо Харвуд, мій помічник, фактично був моїм хазяїном, «босом»…
Одного разу, сидячи за інтегратором, я почув якийсь дуже далекий і слабкий, але водночас такий страшний зойк, що мені аж моторошно стало. Звук долітав з 45оку «експериментальної». Я вирішив, що Харвуд експериментує над якоюсь вищою твариною, завдаючи їй неймовірних страждань. Це вже було занадто.
Але коли я відчинив двері камери, то побачив картину, перед якою поблякли б і картини Дантового «Пекла».
…Сміт катував чорношкірого. Рупорні антени, встановлені над головою бідолахи, свідчили, що справа йде про дослідження електромагнітних коливань мозку людини, яка відчуває нестерпний біль.
Подробиць я не встиг помітити: на мене стрибнув Сміт і виштовхнув за двері… Після цього у нас відбулася гостра розмова з Харвудом, і я опинився в оцій сталевій домовині…
Мене лишили живим, бо сподівалися використати мої знання: ні Сміт, ні Харвуд не здатні на щось більше за жалюгідне копіювання. А я навмисне дратував їх, натякаючи на якісь надзвичайні удосконалення інтегратора, на нові пристрої, з допомогою яких нібито можна підкорити цілий світ…
Так, жодних таємниць я не маю. Оце й є моя таємниця, розкриття якої вже давно коштувало б мені життя. І – ще одне…
Вагнер розстебнув комір сорочки і зняв з ланцюжка на шиї невеликий срібний медальйон. Затиснув його в руці, відсунув ящик стола, помацки написав там на аркуші паперу кілька слів, загорнув у цей аркуш медальйон і швидким рухом поклав усе це на долоню Щеглова. Той запитально позирнув на нього. Вагнер мовчки хитнув головою: зачекай, мовляв! Показав рукою на двері, прошепотів:
– Перевірте!
Але Щеглов просто ввімкнув запасний інтегратор і надів «радіошолом».
Тихо… Ефір повний неясних шерехів, приглушеного гудіння, кришталевого дзвону… З посвистом хропе у своїй кімнаті Джек Петерсон…
Та ось, мабуть, дуже далеко забрязкотів метал… Потім грюкнули двері… Почулися вкрадливі кроки…
– Сюди хтось іде! – зосереджено сказав Щеглов. – Здається, Сміт.
– Гаразд, – пошепки відповів Вагнер. – Втікайте… А їх – знищіть!.. Разом з інтегратором!.. Разом з Грінхаузом!.. Ненавиджу!.. Ненавиджу увесь світ!
Він сіпнувся, стискаючи кулаки в безсилій люті…
І раптом щось трапилось з інтегратором. Розбіглися в різні боки яскравозелені лінії. Погас екран.
Вагнер поволі почав осідати, його тіло обм'якло, обвисло. Потьмяніли очі. Якась незрима сила придушувала Вагнера, розчавлювала його.
Він все ще силкувався погрозити комусь, крикнути щось ненависне, зловісне… Але з його уст виривалося тільки хрипіння…
…Отаким назавжди й лишився у пам'яті інженера Щеглова професор Отто Вагнер – жалюгідна розвінчана «надлюдина».