Текст книги ""Володар Всесвіту""
Автор книги: Микола Дашкієв
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)
Розділ XVI
МІ-ХА-ЛО
Довгий вузький ствол гармати, добре замаскованої гіллям і травою, повільно пересувається зліва направо. А в улоговині, за якихось сто метрів, – також праворуч, – по тимчасовому містку через болото переповзає великий плямистозелений бронетранспортер.
Лишилося подати сигнал, і американський термітний снаряд, вилетівши з американської протитанкової гармати, прониже американську броню й викурить з бронетранспортера тих кількох, які в цю мить заклякли біля кулеметів і тривожно позирають на ворожі їм буйні хащі.
Але сигналу все не було…
Смаглявий юнак-наводчик докірливо й благально дивиться на командира, а той, не одриваючи погляду від бінокля, заперечливо хитає головою:
– Ні, ні, Чен! Не можна!.. – командирові, певно, теж кортить підпалити оцей бронетранспортер, але є щось вище, важливіше, що змушує стримати порив. – Не маю права, Чен!
Юнак ображено закопилив товсті, по-дитячому рожеві губи, але глянув на годинник і зойкнув:
– Дванадцята!.. Що передати?
– Все гаразд. Один – на Грінхауз. Звідти – нічого. Примостившись на скриньці радіостанції, юнак почав квапливо шифрувати зведення.
Усе тут американське та англійське: авторучка, блокнот, годинник, гармата, радіостанція. А люди – місцеві. І новітня «імпортна» техніка їм, певно, до смаку.
– Швидше, Чен! – квапить командир, стукаючи пальцем по циферблату першокласного хронометра. – Ти запізнився на три хвилини! Мі-Ха-Ло тобі цього не подарує!
– О, Мі-Ха-Ло – славетний радист! – засмучено зітхає юнак, ввімкнувши радіостанцію. – Його передавач співає, немов цикада! А мій…
Він не докінчив: у навушникам почулося голосне верещання передавача партизанської бази. Але воно скидалося не на спів цикади, а скоріше на кулеметну чергу.
Чен ледве встигав записувати. За півтори хвилини радіоприйому він встиг облитися потом, але все одно був змушений передати сигнал «РПТ» – «повторіть!» Зате й своє зведення він проторохтів ключем буквально за кілька секунд і аж тоді зітхнув з полегшенням.
Командир спостерігав юнака з дружньою посмішкою:
– Ну, то передав тобі Мі-Ха-Ло «сто чортів»?
– Передав! – відповів з гордістю Чен. – Але то – за запізнення. А за прийом – ні!.. Я ж тільки один раз попросив «РПТ»!.. Не вірите?
– Вірю, вірю, тільки розшифровуй швидше!
В радіограмі нічого особливого не було. Пропонувалося причаїтися, посилити спостереження і відкривати вогонь тільки для самозахисту. Зведення на базу надсилати голубами.
– Голубами! – презирливо повторив радист і любовно витер кришку радіостанції досить-таки брудним рукавом. – Що там оті голуби?!.. Повільно, ненадійно… Підіб'ють того голуба, та й потрапить зведення до чужих рук!
Він був зовсім юний, оцей радист-наводчик, і досвідчений командир гармати тільки посміхнувся нишком: вона. Теми для розмов знаходилися; Мишко вправно оперував своїм скромним запасом китайських та англійських слів. Цього було досить.
Все йшло так добре… І от – на тобі! – трапилась халепа…
Коли вперше вдалося «спіймати» Москву, Михайло від радощів схопив Паріму на руки і підкинув так високо, що ледве не проламав покрівлю хижки, – а потім, – уже зовсім ненароком, – ще й притиснув дівчину до грудей…
Весела щебетлива Паріма образилася, ясно. Коли Михайло поставив її на підлогу, вона подивилась на нього зосереджено, сумно і тихо сказала:
– Ти, Мі-Ха-Ло, як слон!
На саму згадку про це в Михайла спалахнули вуха: та й справді, як слон!.. Похизувався своєю силою… От тобі й маєш!
Він тоді спробував обернути все на жарт. Назвав Паріму «макакою», – вона ж бо справді прудка й спритна, як мавпочка. А дівчина образилась ще дужче і з того часу не приходить.
І от сидить тепер Мі-Ха-Ло в своїй хижці, слухає, як стугонить злива по пальмовому листі покрівлі, позирає з нудьгою то на двері, то на годинник і пригадує, пригадує…
…Звивиста дорога вела його через «рімбу» кудись убік від місця, де точився бій. Це було дуже прикро, але що зробиш? Мишко тільки пильно вдивлявся в кущі, шукаючи хоча б вузенької стежечки.
Ага!.. Ось якась прогалина у заростях!
Він просунувся у вузьку щілину між стовбурами якихось дерев, подолав ще кілька метрів відстані й плюнув з досади: перед ним стояла суцільна стіна височезного й товстелезного бамбука. Довелося вернутись.
Він саме озирав себе, чи не вп'ялася де якась п'явка, аж помітив раптом, що попереду, біля повороту стежки, на мить виткнулась і одразу ж заховалась постать людини в синьому.
– Зачекайте, прошу! – Побоюючись, що ця людина зникне, Лимар щодуху побіг стежкою.
Але й незнайомий бігав непогано і, певно, добре орієнтуючись, зник за одним із поворотів, наче крізь землю провалився.
Зазнавши невдачі, злий, Лимар сів край стежки, пильнуючи на обидва боки. Хай там що, а втікача він таки спіймає!
Кілька хвилин було зовсім тихо. Та ось праворуч від себе Лимар почув якийсь рух у кущах.
Він кинувся туди. Одхилив гілку… і стрівся поглядом з якоюсь милолицьою смаглявою дівчиною. Їх відділяло кілька десятків сантиметрів.
Вона, зіщулившись, охопивши руками груди, дивилась на нього тоскно й злякано. Очі в неї були схожі на стиглі тернини, – сизуваточорні, оторочені густими віями, – але з східним розрізом. Зачіска – дивна: чорне блискуче волосся акуратно зібране вгорі в жмутик, невідомо як скріплений. Шкіра на обличчі й оголених до ліктя руках – ніжна, чудового бронзового кольору. Губи – свіжі й рожеві. Красуня!
– Здрастуйте, дівчино! – вкрай розгубившись, Лимар вимовив це українською мовою. – Не бійтесь мене, я не ворог.
А вона одхилялась від нього все далі й далі, ладна щезнути, піти крізь землю, аби не потрапити до рук чужинця.
– Я не зроблю вам нічого поганого… Мені треба в Сінгапур! – вже англійською мовою сказав Лимар.
Дівчина мовчала. Тоді він узяв її за руку і вивів на стежку. Полонянка не пручалася. І оця покірність бентежила й дратувала: хіба можна так?.. Дівчина гадає, що перед нею ворог. То хай же й буде гордою, нескореною!.. Чи, може, вона вже зрозуміла, що їй не загрожує небезпека?
– Дівчино, я – Росія! – Лимар нарисував на землі вістрям ножа якусь подобу географічної карти. – Я – моряк. Мені треба додому. Наш пароплав… ну, от розумієте… втопився…
Запас англійських слів вичерпувався. А дівчина, здавалося, почала цікавитися розповіддю. Вона позирнула запитливо, присунулася ближче… і схопила пістолет, який лежав на землі.
Та хоч який швидкий був цей рух, а Лимар все-таки встиг перехопити руку дівчини і вирвав у неї зброю.
– Е, моя люба, не гаразд!.. Я до вас із щирим серцем, а ви…
Йому не вдалося докінчити. Дівчина схопила його ніж і стрибнула вбік.
З її обличчя зник вираз приреченості й покори. Тепер воно було зосередженим і рішучим. Тендітна, струнка, вона стояла напружившись, готова захищати своє життя до останнього подиху.
Михайло посміхнувся: ну що могло зробити оце дівча з ножем проти вогнепальної зброї?.. Але – молодчага!
Кілька секунд тривала пауза. А потім Лимар взяв пістолет за ствол і повільно простягнув дівчині:
– Візьміть!
Дівчина позирнула на Лимаря з неприхованим подивом, але пістолет таки схопила і в ту ж мить скомандувала англійською мовою:
– Руки вгору!
Він засміявся і навмисне схрестив руки на грудях:
– Послухайте, дівчино, давайте без цього – я занадто втомився і вмираю з голоду.
– Руки вгору!
– Ну, гаразд, – Лимар підвів руки. – А тепер що? Дівчина теж, мабуть, не знала, що їй робити з полоненим. У всякому разі, в її очах промайнула розгубленість.
– Дівчино, надходить вечір. Коли ви партизанка – ведіть мене до свого командира. Коли ні – доведіть до якогось селища. І зрозумійте, прошу: я не англієць, не американець, а росіянин. Москва. Розумієте: Москва!
Дівчина стрепенулась, наче аж хотіла щось запитати, але потім її обличчя знову прибрало офіційного виразу:
– Вперед!.. Не озиратися!
І Михайло пішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Слово честі, пригода йому подобалась! Краще вже йти під конвоєм, аніж продиратися крізь мертві джунглі.
– Швидше!
Кляте дівчисько! Воно вміло йти, не відчуваючи втоми. Проте й справді слід поспішати – вже сутеніє.
Ніч впала майже раптово, – непроглядна, задушлива. Метлялися перед очима різнокольорові світляки. Тьмяно виблискували трухлі стовбури мертвих дерев. Але це світло не розвіювало мороку, а робило його ще страшнішим.
– Ну, що ж далі? – Михайло зупинився, і дівчина наткнулась на нього. – Я нічого не бачу.
– Я буду вас вести. Не спробуйте тікати!
Вона взяла Михайла за ліву руку, приставила пістолет до його спини. Скомандувала пошепки:
– Вперед!
– А ще далеко? Дівчина не відповіла.
– Моя люба, – тихо засміявся Лимар, – давайте я сам триматиму свій пістолет проти власного серця. Так принаймні безпечніше. А то – спіткнетесь, чи що… А я хочу жити.
Він повільно, але владно, притягнув до себе дівчину, забрав у неї зброю.
– Не забувайте: у мене лишився ніж! – сказала вона з погрозою.
– Так.
Тепер дівчина зайшла з правого боку і поклала Михайлову руку з пістолетом собі на плече. Звичайно, це була дуже наївна пересторога, але, зрештою, їх було тільки двоє у джунглях, і зараз, уночі, коли кожну мить на них міг напасти якийсь хижак, решта небезпек відступали на задній план.
Отак вони і йшли, майже обнявшись. А «рімба» жила своїм тривожним нічним життям. Невгамовно дирчали цикади. Не вщухало шарудіння у гущавині. Пролунав та й урвався жалібний зойк якогось звіряти. Щось гупнуло глухо – може, впало дерево.
Всі оці звуки були для Лимаря таємничими й однаково загрозливими. Але малайська дівчина, яка, певно, і народилася, і виросла в джунглях, тонко розрізняла кожен з них. Вона то змушувала потиском свого плеча рухатися швидше, то затримувалася, прислухаючись. Зір у неї був, як у кішки: навіть у темряві вона бачила не тільки дорогу, а кожну вибоїну і кожен пагорбок.
– Тс-с! – дівчина притиснулася до Лимаря і пошепки вимовила якесь слово, певно по-малайському. – Стріляти!.. Приготуйтесь! – додала вона по-англійському.
Лимар нашорошив вуха, але не почув нічого.
– Швидше!.. Сюди… Сюди… – дівчина кинулась назад, потягла його до кущів. – Лізьте!.. Угору!
Куди вгору – біс його знає!.. Руки Лимаря натрапляли на суцільне плетиво гілок. А дівчина вже забралася на дерево, що перевисало над стежкою, немов справжня арка, і тягнула за собою Михайла. Нарешті видерся й він.
Аж тепер йому стала зрозумілою причина тривоги: на стежці, просто перед ними, пролунало хиже ричання.
– Лев?.. Тигр?
Дівчина намацала його обличчя й закрила йому губи маленькою теплою долонею. Вона притиснулась до нього при цьому, і він відчув, як колотиться її серце.
В «рімбі» відбувалася драма. З несамовитим тупотом промчали якісь великі тварини. За ними – дрібніші, якщо зважати на тонкий цокіт копит. А потім щось закричало, – та так, що Лимаря аж морозом пройняло.
Що могла б зробити людина зараз, коли така темрява, що хоч у око стрель? Оці два чи три метри над землею для хижака – ніщо.
Та, пригортаючи до себе маленьку хоробру дівчину, Лимар все одно готувався до бою. І дівчина, яка, можливо, краще за нього зуміла б захистити себе, відчула це і, вже не стримуючи свого страху, притулилась ближче до мужчини, якому споконвіку належало бути і хоробрішим, і сильнішим.
Настала тиша. Даленів тупіт. І знову з легким посвистом «ті-ті-дю» промчала, хлопаючи крильми, нічна ластівка. А двоє людей все ще сиділи на товстелезній гілці дерева, не наважуючись продовжувати свій небезпечний шлях.
– Як вас звуть, дівчино? – пошепки спитав Лимар.
– Паріма… – вона помовчала і підняла голову з його грудей. – А вас?.. Ви справді росіянин?
– Так, росіянин. Михайло Лимар.
– Мі-Хау-Ло-Лі-Мау… – дівчина затнулась і дуже серйозно прошепотіла: – Яке довге, яке складне ім'я!
– Ми-хай-ло! – повторив він ще раз. Але для Паріми й це було занадто складно. Довелося погодитися на «Мі-Ха-Ло».
…Ось так і познайомився Мишко Лимар з малайською партизанкою Парімою.
Як з'ясувалося пізніше, Паріма того дня поверталася з далекої розвідки. Лимаря вона зустріла зовсім близько від партизанської бази, але повести його туди побоялася і вирішила добратися до найближчого селища. Ніч настала несподівано швидко, от і довелося їм заночувати в «рімбі».
Паріма була колишньою «мі-цай». Так звуть у Малайї дівчаток, яких продають їхні зубожілі батьки за служниць у багаті родини. Їй пощастило: вона не зазнала поневірянь та знущання, які чекають на «мі-цай», коли ті досягають дівочого віку. Її хазяїн втік, коли почалася війна з Японією, і з того часу Паріма виконувала в партизанському загоні відповідальну й небезпечну роль розвідниці.
Саме Паріма і стала для Лимаря провідником, перекладачем, найближчим другом. А коли виявилося, що пробратися до Сінгапура, в зв'язку з оголошеним там воєнним станом, не можна, саме вона запропонувала Михайлові взяти на себе налагодження радіозв'язку в партизанському загоні.
Мила, хороша дівчина!
Аж тепер Михайло зрозумів, що не отам, під стінами Грінхауза, він покохав Паріму. І не отам, на стежці в «рімбі». Це відбувалося день за днем, повільно, непомітно… І ось уже немає сили опиратися почуттям… О, коли б тільки Паріма прийшла сюди! Він підхопив би її на руки, зацілував би!..
…Він сидів, заплющивши очі, прислухався до своїх думок, до стугоніння дощу і не знав, що вже давно на порозі його хижки, охопивши коліна руками, сидить кохана дівчина і дивиться на нього щасливим і сумним поглядом.
– Мі-Ха-Ло… – Паріма промовила це так тихо, що й сама ледве почула за шумом дощу. – Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?
А йому здавалося: вчувається.
– Чому ти зітхаєш, Мі-Ха-Ло?.. Адже я – ненавмисне…
Він розплющив очі. Розгублено кліпнув повіками: чи не ввижається, часом?.. А потім, – де й поділась ота рішучість! – підійшов до дівчини, сів поруч неї, запитав тихо:
– То ти не гніваєшся, що я тебе підкинув так високо? Вона здивовано подивилась на нього:
– Ні, ні! То було так чудесно!
– Чудесно?! – Михайло зірвався на рівні ноги – сяючий, повний сили й щастя. – А ще – хочеш?
– Хочу! – Паріма довірливо, як дитина, простягла до нього руки. А він, відчуваючи, що міг би гори зрушити з місця, схопив дівчину і підкинув так, що її лікоть, вдарившись об покрівлю, зсунув пальмове листя. Але то, певно, було не боляче, бо Паріма, впавши у обійми до Лимаря, тільки радісно сміялася. І струмінь дощу, який полоснув обох крізь пошкоджений дах, не був неприємним: Михайло тільки міцніше притиснув до себе дівчину, захищаючи її власним тілом.
Він випустив Паріму з обіймів лише тоді, як вода почала добиратися до радіостанції:
– Давай швидше плащ!
– Ой Мі-Ха-Ло, любий!.. – аж тепер Паріма згадала про доручення. – Я зовсім забула: негайно біжи до командира. Шифровка з Грінхауза, від Чена-Старшого… А того російського інженера звуть… Чеклоу… Так, містер Чеклоу…
– Зажди, зажди… – щось дуже знайоме вчулося Лимареві у цьому прізвищі.– Чеклоу… Ні, це не російське… Чеклов… Шеклов….
Він зупинився, вражений, і враз вигукнув:
– Щеглов?!. Інженер Щеглов?.. Так, так – ніхто інший!.. Але як він там опинився?
А потім, – Паріма навіть не зрозуміла, як це сталося, – Мі-Ха-Ло поцілував її просто в губи і вискочив з хижки.
– Чеклоу… Шеклоу… – машинально шепотіла вона, притискаючи руку до грудей, де чомусь сильно-сильно стукало серце.
Вона посміхалася радісно й збентежено: тепер їй стало цілком ясно, чому коханому не сподобалося назвисько «слон». Слон – розумний, дужий, але повільний і млявий. А Мі-Ха-Ло – як вогонь, його треба назвати «Полум'яний Слон». І не англійською, а малайською мовою…
…Отут, у хижці, що мала почесну назву «радіорубки», зараз народжувалося нове, милозвучне ім'я. Його трудно перекласти на нашу мову, але воно сподобалося пізніше багатьом малайським матерям.
І це ім'я з сумом, з гордістю, з любов'ю ще довго повторювала смаглява дівчина Паріма. Так довго, аж поки…
Але про це – потім.
Розділ XVII
МІСТЕР ПАРКЕР РИСКУЄ ЖИТТЯМ
Погожого липневого світанку вулицями Сінгапура, – «Міста Лева», як звуть його малайці, – в супроводі бронетранспортера мчав шикарний чорний лімузин.
Місто було пустельним: ще не скінчився «комендантський час».
Дротяні рогатки біля поліцейських дільниць, кулемети та легкі гармати в садибах багатіїв на Джонсон Піар, головній магістралі Сінгапура, свідчили, що партизанів тут бояться страшенно і, мабуть, небезпідставно.
На вулиці Сент Ендрюс Роуд, біля головного поліцейського управління, оточеного, наче справжня фортеця, кількома рядами колючого дроту, до лімузина й бронетранспортера приєднався ще й середній танк. При виїзді з міста ця невеличка колона затрималась, поки знімали з дороги численні міни, а потім подалася автострадою на перешийок Кра, – до дамби, яка з'єднує острів Сінгапур з власне Малайєю. І тільки дуже обмежене число осіб знало, що в чорному лімузині їде містер Паркер.
Мільйонер важив своїм життям: партизани знову з'явилися поблизу Сінгапура. Звісно, краще було б скористатися з вертольота, але після однієї повітряної катастрофи, яка, на щастя, скінчилась благополучно, Паркер боявся навіть підходити до літака. Та, зрештою, і вертоліт не давав повної гарантії під час недавнього нальоту на військовий аеродром партизани захопили батарею зенітних гармат і перегнали на свою територію кілька реактивних винищувачів.
Кожен рух містера Паркера, кожна витрачена ним хвилина були варті великих грошей. А увесь загалом він коштував понад півмільярда доларів, і можна було сподіватися, що після успішного розгрому англійської «Денлоп Раббер компанії» ця сума подвоїться. Отже, тільки дуже великий бізнес змусив мільйонера кинути всі справи й податися в глиб Малайї.
Генрі Харвуд повідомив, що закінчив побудову нового інтегратора і готовий продемонструвати його дію. Поміж рядками листа Паркер прочитав натяк на те, що Харвуд ще не домовився з Кніпсом остаточно і навіть ладен порвати з ним. Це вимагало негайних дій.
Ясно, коли б існувала щонайменша можливість викликати Генрі Харвуда разом з його апаратами до себе, мільйонер зробив би це негайно. Але на перешкоді стояло багато причин, і найголовніша з них та, що в Сінгапурі не вдалося б здійснити того досліду на чорношкірих, який тільки й дасть змогу встановити ефективність нової зброї.
І ось містер Паркер, зіщулившись у куточку просторої комфортабельної машини, мчить автострадою через джунглі, звідки кожну мить може пролунати влучний постріл. Але ця місцевість ще більш-менш охороняється, а от далі, за П'ятим постом, доведеться пересісти в розжарений, смердючий бронетранспортер.
…І не знає мільйонер, що коли б не збіг обставин, то не врятувала б його ані броня транспортера, ані кулемети й гармати танка! На урвищі проти зірваного містка, за кілька кілометрів від Грінхауза, напоготові стоїть непогана протитанкова гармата, і смаглявий наводчик Чен за першим знаком вліпить термітний снаряд туди, куди накаже командир.
Але командир не наказує. Ворожа колона повільно переповзає тимчасовим містком…
А над колоною, над протитанковою гарматою, над Грінхаузом, од Сінгапура в напрямі партизанської бази летять уривчасті радіосигнали.
Довго будуть морочитися англійські та американські шифрувальники, добираючи змісту в тарабарському сполученні знаків. Шифр вибрано надійний.
Радіограма-наказ розшифровується так:
ПАРКЕР ВИЇХАВ ДО ГРІНХАУЗА В СУПРОВОДІ БРОНЕТРАНСПОРТЕРА Й ТАНКА. ЗНИЩИТИ!
Пливуть та й пливуть радіохвилі ефіром. Радист партизанського центра в Сінгапурі рискує собою й радіостанцією…
Але по графіку зв'язок з центром має бути сьогодні тільки о 12.00. І тому «славетний радиста Мі-Ха-Ло не торкається приймача. Він сидить на порозі своєї хижки й тоскно позирає на неприродно яскраву зелень хащів, прислухаючись, чи не повертаються, часом, бійці з завдання.
Нудно Михайлові, тоскно. Принади тропічної смуги, романтика мандрів у незвідані чужі країни зникли геть, розвіялися, ледве-но довелося познайомитися з ними ближче. Лишилося тільки кохання до Паріми та туга за батьківщиною.
Хіба мало де побував Мишко у Радянському Союзі? Народився на Україні, працював на Далекому Сході, бував у Заполяр'ї і в Казахстані. І все це була рідна країна.
Тут його оточують щирі, товариські люди. Джунглі, зрештою, тільки рослинність. Сибірська тайга, а особливо тайга далекосхідна, навіть схожа на «рімбу». І спека та задуха в Малайї не кращі, як у Колхіді, біля Батумі. Та чомусь усе здається тут не таким, як треба, і з'ясовується це дуже просто: серце прагне додому.
То чи доведеться ж повернутися на батьківщину?
Мишко схопився й побіг до приймача. Марна річ почути вдень голос Москви. Але він таки ще раз спробував.
Ні, не чути. Тільки шурхотять атмосферні розряди.
* * *
Рано-вранці, знемагаючи від утоми, інженер Щеглов закінчив перевірку останнього каскаду і, знесилений, сів на тумбу головного інтегратора.
Протягом кількох останніх днів майже не випадало відпочивати: чомусь завжди траплялося так, що розладнаний каскад виявлявся тільки перед світанком, і для його налагодження необхідно було ще п'ять-шість годин попрацювати удвох з Петерсоном.
Американець спочатку сердився, що йому припала роль звичайного лаборанта, чортихався, вимагав помінятися змінами, відмовлявся від допомоги, але згодом принишк. Тепер він майже весь час мовчав і щось зосереджено обмірковував.
Ні, з Петерсона був непоганий інженер. Щеглов мав чимало підстав для такого висновку. Поступка місцем керівника при ремонті інтегратора означала, що американець щось замислив.
Підозра Щеглова зміцнилася, коли Джек якось сказав:
– Прошу, не прохопіться Харвуду, що налагодження майже закінчене. Це небезпечно і для вас, і для мене.
Щеглов розумів це і сам, але заява Петерсона його здивувала: посіпака хоче обдурити свого хазяїна. Чи не думає, часом, Джек захопити інтегратор до своїх рук?
Щеглов пригадував чудернацьку поведінку Петерсона при першій їхній зустрічі, безглузду погрозу зробити з уявного «шпигуна» «чесну людину», натяки на необхідність вирвати у Вагнера секрети, – і губився, не знаючи, який зробити з цього висновок.
Безсумнівним було тільки одне: в боротьбі проти Харвуда з'явився хоч і тимчасовий, але все-таки спільник. Лишилося визначити його позиції.
У всякому разі, й Петерсону не варто говорити, що ремонт інтегратора закінчено. Перед тим, як зважитися на рішучі дії, треба мати принаймні день-два на обмірковування.
Щеглов увімкнув агрегат, пересвідчився в його бездоганній дії і, не відчуваючи втіхи з великої перемоги, почав міркувати, яким чином пошкодити інтегратор так, щоб це було і непомітно і давало б змогу налагодити його при першій-ліпшій потребі.
Тепер він знав цю складну радіотехнічну споруду всю, до найдрібніших деталей. Звісно, людська пам'ять не здатна зберегти хаотичне нагромадження значків та ліній на схемі, проте було схоплено принцип дії кожного вузла і особливості інтегратора в цілому. Щеглов поступово переконувався, що конструкція – далеко не бездоганна. Мало того: у голові інженера щораз ясніше вирисовувалися контури іншого, цілком своєрідного й навіть протилежного за своєю дією апарата. Ще виникали тільки перші несміливі натяки на те, де буде використовуватися майбутній агрегат, але Щеглов уже в думці охрестив його «диференціатором» – в противагу інтегратору професора Вагнера.
Та мрії мріями, а зараз слід відшукати дошкульне місце щойно відремонтованої споруди. Як виявилося, це була нелегка справа, і Щеглов ледве впорався із своїм завданням до приходу Петерсона.
– Невдача! – буркнув він у відповідь на мовчазне запитання Джека і вийшов з лабораторії.
Цього разу він зіграв погано. Як і кожен смертний, він торжествував перемогу над суперником, тому в голосі мимохіть прослизнули трохи інші інтонації, аніж ті, що були потрібні.
Петерсон уважно подивився йому вслід, замкнув двері лабораторії і подався до інтегратора.
Чи допоміг йому щасливий випадок, чи придався досвід тривалого дослідження складних конструкцій, – тільки шкоду, заподіяну Щегловим, він виявив і усунув дуже швидко, – години через дві. І тоді, гордий із своєї проникливості, схвильований близькою можливістю здійснення мрії про перевиховання всього людства, він увімкнув головний інтегратор і надів «радіошолом».
…І як два місяці тому, він виразно, наче під самим вухом, почув знайомий голос Бетсі Кніпс. Тільки в ньому бриніло вже не захоплення, а образа і ненависть:
– …Мерзотник!.. Ви скористалися з мого світлого кохання, щоб зіп'ястися на ноги, а потім зрадити і мого батька, і мене! Ви канючили гроші – я вам їх давала. То де ж моя корона «цариці космосу»?.. Ви віддасте її племінниці Паркера?.. Х-ха! Не діжде! Я заберу у вас все – усі ваші страшні машини, оцей мерзенний маєток, навіть ваші лаковані черевики! Тут усе моє. Моє!.. Я купила вас усього, разом з тельбухами, і можу купити ще тисячу таких, як ви! Навіть тепер, коли ми втратили на «Денлоп Раббер» половину свого багатства!.. Геть звідси, і поверніть мені все!
Вона верещала, як перекупка, і розридалася, як порядна.
Після паузи заговорив Кніпс, – сухо, погрозливо:
– Збитки ви мені відшкодуєте негайно – по-перше. По-друге, як власник Грінхауза й того, що в ньому міститься, я можу конфіскувати ваші апарати. Щоб цього не сталося, я повинен одержати тридцять чотири проценти акцій компанії по виробництву інтеграторів. Щодо міс Бетсі – це ваша особиста справа. У всякому разі, ви можете вільно одружитися з Едіт Паркер, бо офіційних заручин з моєю дочкою у вас не було.
– А, не було?! – . трагічний плач дочки мільйонера знову перейшов на пронизливе верещання. – Не було?!. Я їду звідси!.. Негайної.. Негайної!. Негайно!!!
– Зачекай, Бетсі, – незадоволено спробував утихомирити її Кніпс. – Тут ідеться про серйозні грошові справи.
Верещання піднялося до таких високих нот, що у Джека аж у вухах закололо.
– Гаразд, містер Кніпс, – ввічливо й твердо сказав Харвуд, скориставшись з невеликої паузи. – Ми про все домовимось післязавтра в Сінгапурі.
– Так. А тепер – подайте нам вертоліт. Як бачите, міс Бетсі дуже знервована.
– Вам доведеться зачекати, містер Кніпс. Вертоліт прибуде з Сінгапура тільки надвечір. Може, скористаєтесь з моєї автомашини?.. Це цілком надійно: вас буде супроводити бронетранспортер і танк.
Навряд чи така подорож приваблювала полохливого мільйонера. Та Бетсі знову завела своє «Негайно!», і він неохоче промимрив:
– Так. Ми поїдемо. Гуд бай, містер Харвуд. Я чекаю на вас у вівторок.
– Гуд бай, містер Харвуд! – вискнула Бетсі Кліпс, і слідом за тим пролунав дзвінкий ляпас. – Гуд бай!
Харвуда, мабуть, ніщо не могло дійняти. Він відповів таким спокійним тоном, наче нічого й не трапилось:
– Гуд бай, містер Кніпс!.. Гуд бай, міс Кніпс!.. До речі, ляпаси тепер не в моді.
Кілька хвилин серед тиші чулися тільки кроки. Потім загуркотіли мотори, дзенькнула брама, гуркіт почав віддалятися.
Неголосно вилаявся Харвуд… Брязнуло скло… Кроки… Чийсь шепіт незнайомою мовою… Знову кроки… Заскрипіли двері…
А гуркіт моторів віддалявся… І раптом у тій стороні почувся різкий вибух, потім ще, ще… Пролунала та й урвалась кулеметна черга… Знову вибух, – дуже сильний…
– Партизани! – пополотнів Джек Петерсон.
Та гуркоту вже не було чути. Зате хтось радісно лопотів щось чи то по-китайському, чи ще якоюсь мовою.
– Партизани!!!
Він боявся партизанів не менш за Паркера й Кніпса, і йому уявлялося, що там, на автостраді, біля розтрощених машин зараз вихиляються в дикунському танці сотні чорношкірих, яких не можна назвати тваринами лише тому, що вони рухаються на двох ногах. Йому й на думку не спадало, що на урвищі біля зруйнованого мосту було тільки двоє чесних миролюбних смаглявих людей, і один із них – Чен-Молодший – вистукує телеграфним ключем радісне повідомлення про виконання завдання, не знаючи того, що в лімузині, який палахкотить поруч розтрощеного танка, їхав не американський, а англійський мільйонер.
– Партизани!!! – шепоче Джек Петерсон. – Треба перевиховати й їх!
І в його мозок, як щось далеке, другорядне, лише ледве-ледве продираються скрипучий голос Паркера і шанобливий – Харвуда:
– Ну, то коли ж ви мені продемонструєте «випромінювач влади»?
– Перепрошую, містер Паркер! Вертоліт з чорношкірими прибуде увечері. Отже – завтра.
– М-м… Кепсько!.. Да, раджу вам знищити головний інтегратор, коли він і справді непотрібний. А також і…
Петерсон здригнувся, наче від удару електричного струму. Він зрозумів, що може бути за тим «і».
– Ну, то побачимо!
Він рішуче вимкнув інтегратор і вийшов з лабораторії.