Текст книги ""Володар Всесвіту""

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Розділ XXII
КІНЕЦЬ «ВОЛОДАРЯ ВСЕСВІТУ»

Із спостережного пункту, – височенної секвойї, звідки було видно майже весь Грінхауз, – повідомили, що у стані ворога відбувається щось незрозуміле: чулася приглушена стрілянина, а потім група озброєних" людей провела через двір двох арештантів.

– Це Щеглов і Чен! – зойкнув Лимар. – Треба негайно починати наступ. Їх ще можна врятувати.

До штурму, власне, було все готове. В глибокій улоговині перед Грінхаузом скупчилося кілька сот бійців; артилеристи й мінометники закінчували останні приготування. Але наказ на просочування в розташування ворога загін одержав аж перед смером.

Один по одному, намагаючись не виявити себе жодним звуком, бійці виходили з улоговини, повзли чагарником і зникали в отворі колодязя. Вентиль було закручено докраю, але вода заповнювала трубу майже до половини.

Що чекало на оцих відважних людей там, попереду?

Непоборні в своїй згуртованості, партизани в хвилини пересування по трубі та виходу з неї були безсилими. Кожного з них могла зустріти куля або навіть чіпкі пальці ворожих солдатів. Та ніхто не відмовився від важкого й небезпечного завдання.

Раптом з усіма пішов і Михайло Лимар. Його не пускали, але він таки домігся свого, наполягаючи насамперед на тому, що тільки він знає товариша Щеглова.

Бувають хвилини великого збудження, коли людина, здійснивши ряд вчинків, пізніше не може пригадати нічого, крім найголовнішого. Свідомість, спрямована на досягнення мети, обминає неістотне, не фіксує деталей.

Отак трапилося і з Лимарем.

Парімі не дозволили піти в бій. Вона провела Мишка до виходу з улоговини, затримала коханого, старанно перевірила, як припасовано на ньому зброю, навіщось застебнула гудзик на комірці його гімнастьорки, припала всім тілом, прошепотіла по-малайському якусь фразу, поцілувала і легенько штовхнула в плече: – Йди!

Мишко хотів ще на якусь хвильку затримати її, щоб сказати щось дуже щире, дуже хороше, – таке, чого ніхто не говорив нікому й ніколи, – але дівчина вислизнула з його обіймів і зникла в темряві.

Що вона йому сказала?.. «Люблю»?.. «Чекатиму»?

Він цього не знав. Різні мови існують ніби навмисне, щоб люди не могли порозумітися одне з одним. Але одне й те саме слово якої завгодно мови може звучати по-різному. Незначна зміна в наголосі, тембр, сила звуку визначають не тільки зміст слова, але й ставлення однієї людини до іншої. І оці відтінки розрізняє не вухо, а серце.

Лимареве серце відчуло: «Вона кохає! Кохає по-справжньому, щиро, навіки».

Дивно складається людська доля! Довелося побачити світу, зустрічати красивих дівчат, які закохувалися в нього, зітхали, бомбардували ніжними листами, а він лишався холодним і байдужим. А тут, на чужині, стала на шляху тендітна смаглява Паріма, назвала коханим, заполонила серце й розум і зробилась найдорожчою в світі.

Отак приходить кохання, – невідомими, нез'ясовними шляхами…

Худорляві, жилаві малайці прослизали вільно, а йому, широкоплечому велетневі, було скрутно: кілька разів довелося сьорбнути води. Муляв шию автомат. Чіплявся за стіни й гальмував просування мішок з патронами та гранатами. Шлях здавався надзвичайно довгим, просто нескінченним. Але, як на диво, все неприємне забулося одразу.

Чиїсь міцні руки допомогли йому стати на ноги. Блиснув вогник ліхтарика, освітивши прямовисну вузьку драбинку. Чоловік у замащеному комбінезоні мовчки показав рукою, куди рухатись далі.

І на дні резервуара, і на горішній площадці насосної станції було повно бійців. Проміння ліхтаря, падаючи знадвору через вікно, не могло освітити це темне приміщення, але на мокрому одязі й на зброї партизанів вигравали незліченні блискітки. Стояла тиша, в якій навіть дзенькіт крапель води, що падали в резервуар, здавався голосним.

На горішній площадці порядкував літній китаєць. Це, певно, й був майстер Чжоу, спільник Чена.

– Чжоу? – пошепки спитав Лимар. – Де товариш Щеглов?

– Там, – Чжоу заклопотано махнув рукою в бік великого, тьмяно освітленого будинку. – Трапилося нещастя, інженер Чеклоу в небезпеці.

– Тоді час починати! – захвилювався Лимар.

– Ні, ні, не можна!

Лимар замовк і припав очима до вікна.

Ось і довелося потрапити на територію загадкового, страшного Грінхауза. Десь тут уже багато днів живе й бореться Петро Сергійович Щеглов. Його життя увесь час було в небезпеці, а зараз, певно, висить на волосинці… Він сподівається на порятунок з боку партизанів, він вірить у перемогу, йому, мабуть, і на думку не спадає, що разом з малайськими партизанами через кілька хвилин піде в бій і Мишко Лимар, радист потопленої піратами «Ігарки».

По сходах будинку, на який вказав Чжоу, швидко пробігла якась людина.

– Чжоу! – зашепотів Лимар. – Дивіться!

Але зайвим було навіть вказувати. Там пролунала автоматна черга. Їй відповіли безладною стріляниною звідкись з-за насосної.

– Чжоу, світло! – крикнув командир групи. Одразу ж гримнув вибух. На Грінхауз впала темрява.

– Вперед!

З грюкотом розчинилися двері. Нестримною навалою висипали бійці, бігли за своїми командирами. Хтось ухопив Михайла за руку:

– За мною!

Чжоу, Лимар та ще кілька чоловік помчали до лабораторного корпусу.

Ззаду точився бій. А тут було зовсім тихо.

На сходах корпусу чорніло дві фігури. Лимар шпурнув туди гранату, а коли вона розірвалася, кинувся вперед.

– Стійте! – вигукнув Чжоу. – Небезпечно!

Він намацав на простінку кнопку, натиснув на неї, вимикаючи захисну електросітку, і, обережно обмацуючи перед собою повітря дулом автомата, рушив східцями вгору.

Та ось попереду почувся стогін. Чжоу пришвидшив ходу, блиснув ліхтариком і зойкнув:

– Чен!.. Чена поранено!

Старий китаєць підвів голову, прошепотів:

– Праворуч… перші двері… товариш Чеклоу…

Широченними стрибками, вже незважаючи на небезпеку, Лимар помчав туди, смикнув за ручку дверей, але ті навіть не здригнулися. Він почав гатити в них підборами – і теж марно.

– Гранату!

Лимар вихопив з рук бійця гранату, прилаштував її разом із своєю до одвірка. Лишилося тільки висмикнути запобіжну чеку, але ззаду почувся голос Чжоу:

– Зачекайте!.. Чен, любий, де ключ?.. Ключ, ключ! Старий китаєць помирав. Він не міг уже сказати й слова, але ціною надзвичайного, останнього в житті зусилля випростав затиснуті в кулак пальці правої руки, і на мармурові східці брязнула в'язка ключів.

– Товаришу, сюди!

Нарешті одчинено стальні двері. Промінь ліхтарика вихопив з темряви велику чудернацьку споруду під прозорим ковпаком. А біля цієї споруди, міцно прип'яті до опор, вирисувалися інженер Щеглов і ще якийсь, незнайомий Лимареві, лисий кремезний чоловік.

– Швидше! – вигукнув Щеглов. – Швидше!.. Негайно дати сигнал відступу! Через кілька хвилин цей маєток зникне з лиця землі!

* * *

Три червоні ракети вирвалися з-за насосної станції, крутими дугами врізалися в беззоряне похмуре небо, кинули на будинки, на стіни, на дерева тривожні багряні відблиски. Три червоні ракети, а потім ще три, – наказ негайного відходу на початкові позиції.

Що трапилося? Адже захоплено майже весь Грінхауз, – ворог одстрілюється тільки з однієї башти. Але наказ є наказ.

І ось через головні ворота захопленої і добровільно відданої фортеці швидко– проходять мовчазні, пригнічені бійці. Ідуть, тамуючи сором і образу, несуть кількох убитих і тяжкопоранених.

А попереду всіх з мертвим Ченом на руках іде старий майстер Чжоу. Ніхто не побачить у темряві, як по щоках у Чжоу котяться скупі суворі сльози. А коли й побачать – нехай. Право на ці сльози дала більш як тридцятилітня дружба, спільні поневіряння, спільна боротьба.

Прощай, старий Чен!.. Прощай, друже!.. Ти не дожив до остаточного звільнення країни, яка стала тобі другою батьківщиною, але в майбутній перемозі є й твоя крихітна часточка, і про тебе співатимуть пантуни малайські матері, а в людській пам'яті ти назавжди лишишся не старим і немічним, а молодим, сильним, красивим Ченом-переможцем.

Несе мертвого Чена його друг, старий майстер Чжоу…

А в тій же колоні, за кілька кроків звідти, виривається з рук Щеглова американський інженер Джек Петерсон:

– Пустіть!.. Ви не маєте права!.. Я не можу лишити Гаррі на загибель!.. У спальні Харвуда лишилися всі рисунки інтегратора! Пустіть! – кричить він майже істерично. – Я ще встигну!

Його слова тонуть у потужному гуркоті. Ззаду, там, де в темряві залишився Грінхауз, розкололося небо, роз верзлася земля. Сліпучий спалах підскочив аж до хмар, сіпнувся назад і вирвався знову, – вже червоночорний від нафтового диму. Десятки тонн найновітнішої вибухової речовини, газова суміш у спорожнілих цистернах для пального, напалмові міни під найголовнішими об'єктами, – все вибухнуло одночасно. Грінхауз, цей страшний маєток-лабораторія, приречений з самого початку до знищення після того, як виконає своє завдання, перестав існувати.

Самостійно, без наказу, спинилась колона. З полегшенням зітхнула численними грудьми: відступ був не даремним. Отже, бій виграно?

Та через кілька хвилин знову почулася команда:

– Зайняти оборону!.. Мінери – до шосе!.. Надіти на голови каски й казанки!.. Швидше!

Бій не скінчився. Він тільки починався.

* * *

Звук громохкого вибуху пробився навіть крізь гуркіт мотора «випромінювача». На мить загальмувавши машину, Харвуд позирнув у заднє броньове віконце і задоволено хитнув головою: – Все!

Паркер не розчув. Він зіщулився в кутку, блідий, тремтячий, задихався від запаху пального і вихлопних газів і прощався з життям. Далебі, він оддав би зараз половину свого багатства, аби опинитися в розкішному особняку біля Сентрал-Парку в Нью-Йорку.

– Все! – прокричав Харвуд, схилившись до його вуха. – Грінхауза більше не існує!

Попереду лежала ідеально рівна бетонована автострада. Проміння фар не натрапляло на жодну живу істоту. Але Харвуд не вимикав інтегратора. На броньовій кабіні безперервно, один раз у секунду, оберталося кільце з чотирма дзеркальними рефлекторами. Потужні пакети хвиль надвисокої частоти виривалися з цих рефлекторів, мчали в усі боки, щоб паралізувати навіть щонайменшу спробу завдати шкоди тому, хто став «володарем всесвіту».

– «Смійся, паяц… – виспівував Харвуд, кидаючи зневажливий погляд на Паркера. —….над розбитим коханням»…

Але надто рано було святкувати перемогу!

В ту ніч на автостраді чергували всі партизанські пости: не була виключена можливість того, що Харвуд викличе у Грінхауз допомогу з Сінгапура.

Коли харвудівський «випромінювач», промчавши підземним тунелем, з потужним ревінням вискочив з кущів поблизу Грінхауза і подався автострадою, було одразу ж надіслано по радіо наказ перехопити цей дивовижний танк.

Перший пост, біля зруйнованого мосту, йому вдалося проскочити. Але за кілька кілометрів, на крутому повороті, перед «випромінювачем» рвонув вибух, і на автостраду впало товстелезне дерево.

Харвуд загальмував так, що Паркера шпурнуло вперед, просто на важелі. Він роз'юшив собі носа й заверещав:

– Що ви робите?! Наказую…

– Цитьте! – огризнувся Харвуд, уже не додержуючись правил хорошого тону. – Дорога на Сінгапур одрізана!

Він спробував об'їхати те дерево, але кілька снарядів, які лягли перед «випромінювачем», показали, що йдеться не про випадок.

Харвуд негайно повернув назад: за мостом є інша, хоч і не асфальтована; але таки проїжджа дорога.

Біля мосту повторилася та самісінька історія: вибух міни, падіння важкого дерева поперек автостради, а потім постріли з гармати.

Дорога тут пролягала по узгір'ю. На круті східні схили обіч неї ніяк не можна було видертися: там суцільною стіною височіли джунглі. З заходу насип автостради спускався до низькорослого чагарника, що його, без сумніву, міг би подолати потужний гусеничний «випромінювач». Але там, в долині ріки, була трясовина.

Не наважуючись продиратися через болото, все ще сподіваючись на щасливий випадок, Харвуд носився на своєму «випромінювачі» по кількакілометровому відтинку автостради, і з кожним рейсом ця віддаль звужувалась і звужувалась: партизани стискали кільце новими перешкодами.

Спочатку Харвуд не бачив жодної людини. Йому здавалося, що проти нього стали на герць самі сили природи: падають дерева, перетинаючи шлях, вибухають шматки мертвої сталі, заряджені такою ж мертвою вибуховою речовиною. Це було страшно, та лишалася хижа надія на те, що коли партизани спробують наблизитися, «випромінювач» паралізує їх своїми хвилями, зламає їхню волю.

Але партизани знахабніли. У світлі фар на відстані кількох сот метрів Харвуд побачив людей, які рухалися йому назустріч з круглими коробками-мінами в руках. Вони йшли непевною ходою, похитувалися, але йшли.

Харвуд ввімкнув якнайбільше посилення. Це була межа «випромінювача влади», – коливання такої потужності, які повинні були зламати кого завгодно.

Партизани вже не могли йти. Вони попадали на шосе, але все одно повзли і повзли вперед.

Харвуда охопив жах. Він не помітив касок на головах малайців, забув, що навіть тонкий шар металу затримує значну частину надвисоких коливань. Але навіть коли б і згадав, це не додало б йому хоробрості. Звикнувши до холодних і байдужих машин, беззастережно повіривши у їхню могутність, він уперше зіткнувся з людьми, які готові були зустріти смерть непереможеними, – смерть не заради грошей та слави, а в ім'я майбутнього життя.

Його «випромінювач» мчав просто на них. Через кілька секунд вони загинуть, підірвані власними мінами. Невже вони витримають оцей подвійний натиск руїнницького проміння і жаху перед сталевою гусеничною потворою?! Але не витримав сам Харвуд.

Вже неспроможний загальмувати, повернути «випромінювач» назад, він рвучко смикнув на себе лівий важіль керування.

З шаленим завиванням, ламаючи на своєму шляху чагарник і дрібні дерева, «випромінювач» ринув ліворуч униз крутим схилом. Марна була б спроба спинити його навальний рух. Розігнавшись в улоговині, машина підстрибнула на одному з горбків, наче на трампліні, ляскаючи в повітрі гусеницями, промчала метрів з десять і з розгону ляпнула в пружне, липке багно.

Мотор ще працював. Сталеві траки греблися, дерлися вперед. Але багатотонна стальна потвора, не рухаючись з місця, вже почала занурюватися в трясовину.

– Вилазьте! Швидше! – вигукнув Харвуд, ухопивши Паркера за комір. Та той тільки верещав, одбиваючись руками й ногами.

– Чорт з вами! Здихайте, дурна мавпо! – Харвуд схопив дорогоцінний портфель, пістолет, одкрив кришку й виліз, вишукуючи очима, куди стрибнути.

До болота підбігали партизани. На багряному фоні неба вирисувалася постать високої, широкоплечої людини в чудній касці. Це був один з тих, що перетнули Харвуду шлях і вистояли перед інтегратором.

Шалена лють охопила Харвуда. Він прицілився й випустив у цю постать увесь магазин свого пістолета. Людина схитнулась і впала.

– Здохни! Здохни! – просичав Харвуд. Він пригнувся, бо повз його вухо просвистіла куля, посковзнувся… і відчув, що його прищемив кронштейн одного з рефлекторів «випромінювача».

Кілька секунд, поки ще працював мотор, сталевий важіль тягнув за собою Харвуда, здираючи з цього шкіру, трощачи йому ребра.

Але Харвуд цього болю не відчув. Надвисокочастотні коливання, увесь оцей сконцентрований до найбільшої густини потік найстрашніших у світі страждань врізався в нього, у свого винахідника.

Ніщо не могло спинити цього потоку: конструкція «випромінювача» була бездоганною, і після зупинки мотора резервні джерела електрики ввімкнулися автоматично, а коли багно засмоктало перший інтегратор, самостійно ввімкнувся запасний.

Харвуд вив, реготав, кричав, наче його краяли на шматки… А поруч, у баговинні, яке почало заливати вже й горішню площадку «випромінювача», борсався містер Паркер, колишній американський мультимільйонер.

* * *

Ніхто б не врятував ні Паркера, ні Харвуда, навіть коли б хотів цього, – надто далеко стрибнув «випромінювач».

Удосвіта все скінчилося. Тільки тьмяна пляма серед підступної зелені на поверхні болота й свідчила, що саме тут відбулася остання дія фарсу за участю того, хто мріяв стати «володарем всесвіту».

Дорогою ціною дісталася партизанам ця перемога. Вісім забитих, тринадцять поранених та кілька десятків заглушених та засліплених інтегратором – такі втрати нічного бою.

Але цей бій – не перший і не останній. Ще будуть і будуть безсонні ночі, штурмові походи, наступи й відступи. І тому колона втомлених людей не плентається, а йде чіткою, швидкою ходою непомітними стежками, через гірський хребет, в глиб «рімби», яка і захищає і годує відважних.

На перевалі колону наздогнала Паріма. Дівчина ще здалеку почала шукати очима найвищого. Але його ніде не було видно.

– Мі-Ха-Ло… Де Мі-Ха-Ло? – стурбовано запитала вона у одного з бійців.

Боєць, не відповідаючи, сумно схилив голову.

І тоді Паріма відчула, що сталося щось неймовірно страшне, непоправне…

Розштовхуючи людей, вона кинулась вперед… І раптом стала, мов укопана. Просто перед нею рухалися ноші, на яких лежав її коханий.

– Забитий?? – Паріма зойкнула, перетнула шлях носіям. – Стійте!.. Забитий… Не несіть його в «рімбу»!.. Він любив сонце…

Вона, ридаючи, впала на нерухоме тіло.

– Що ти робиш, божевільна! – закричав якийсь боєць, тягнучи її за плечі від нош. – Мі-Ха-Ло не забитий, він – поранений!

– Поранений? – Паріма скочила на ноги і, ще не вірячи бійцеві, зашепотіла: – Мі-Ха-Ло, це я… Мі-Ха-Ло, ти мене чуєш?

Та Мі-Ха-Ло нічого не бачив і не чув. Він був тяжко поранений в голову. Але він дихав. Він жив. І цього вже досить.

– Відійдіть. Я сама, – дівчина взялась за один край нош. – Повільніше!.. йому дуже боляче.

І знову колона рушила вперед.

…Розвіювався туман над перевалом. Щораз світлішало, блакитнішало, глибшало небо.

Сходило сонце, і слід було сподіватися, що наступаючий день буде безхмарним.

ЕПІЛОГ

Почувся мелодійний гудок. Петро Сергійович Щеглов, підійшовши до візефона, натиснув кнопку:

– Слухаю.

Абонент мовчав. Телевізійний екран не спалахував.

– Слухаю вас, товаришу!

І знову – жодного звуку. Але контрольна лампочка горіла, і це свідчило, що апарат справний.

– Товаришу, ви, напевне, вперше користуєтесь візефоном?.. То натисніть червону кнопку поруч диска.

І щойно він це промовив, як враз по екрану промайнули різнобарвні лінії, набули чіткості й рельєфу, обрисували погруддя вродливої смаглявої дівчини в червоній сукні.

– Парімо! – вигукнув Щеглов на всі груди. – Яким чином?.. Чому не писали?.. Де ви зараз?.. Негайно їдьте сюди!

– Я тут, у Москві… Вилетіла несподівано, ракетопланом… – дівчина, певно, ще не отямилась після блискавичної подорожі в стратосфері, не призвичаїлась до думки, що вона таки потрапила до Радянського Союзу. Її обличчя було безпорадним і розгубленим.

– А де… Мі-Ха-Ло?.. – Паріма зашарілась, затнулась: вона вже давно оволоділа російською мовою, але в цю мить на вуста мимохіть навернулося те ім'я, яке назавжди лишилося в її серці.

– Мі-Ха-Ло працює… – Щеглов збентежився і не міг цього приховати.

– Михайло хворий?.. З ним щось трапилось?.. – Паріма стурбовано звела брови, підійшла ближче до екрана. – Кажіть… Одразу кажіть… Я не одержувала від нього листів майже місяць…

– Ні, все гаразд, Парімо!.. Просто я не хочу, щоб він… Ззаду з гуркотом впав стілець. З вітальні до кабінету, обмацуючи руками повітря, йшов Лимар.

– Паріма?.. – запитав він гірко. – Ви пишете Парімі листа?.. Не треба… – Мишко наткнувся на стіл і поморщився від болю. – Тобто напишіть. Тільки все, як є. Досить її обдурювати. Я сліпий, так. І листи за мене пише інженер Щеглов.

Щеглов зробив Парімі поквапний знак і, не гасячи екрана візефона, вимкнув мікрофон і динамік. Потім підійшов до Михайла, посадив його на стілець і сказав:

– Гаразд. Листи писав я. Що ж далі? Михайло скипів:

– Петре Сергійовичу! Я поважаю вас, як рідного батька. Але… Не можна жартувати. З цим не жартують… Паріма знала мене дужим, зрячим. А тепер…

Щеглов узяв його за руку, міцно стиснув її:

– Я не жартую, друже. І ніхто, крім мерзотників, не наважиться глузувати з чужого лиха… Але Парімі я не напишу… бо написав про це ще чотири роки тому. Вона знає все, все. І тільки про те, що тобі відновили слух, я ще не встиг написати.

– Написали?? Чотири роки тому?

Лимар схилив голову.

Різкий біль краяв йому серце: чому все так сталося?.. Яка несправедливість долі: мати чисті, неушкоджені очі і не бачити майже нічого, ледве розрізняти світло від темряви, бо куля пошкодила ту частину мозку, яка відає зором…

Виходить, обдурювали не Паріму, а його… І у Паріми замість кохання тепер – жалість. Жалість до каліки…

– Михайле! – докірливо сказав Щеглов.

Лимар навіть не поворухнувся. Тоді Щеглов підійшов до візефона, повернув апарат екраном в цей бік і ввімкнув мікрофон.

– Заспокойте, – промовив він пошепки до Паріми. – Йому не можна хвилюватися.

Але дівчина не бачила й не чула Щеглова, тягнучись поглядом кудись убік, до шафи. Їй, певно, було погано видно, і вона аж налягла на екран.

Щеглов присунув апарат ще трохи ближче, і по тому, як радісно спалахнули очі в Паріми, зрозумів: тепер – бачить.

– Мі-Ха-Ло… – прошепотіла дівчина. – Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?

Це не було навмисним звертанням до минулого, до тих далеких днів, коли там, у малайських джунглях, тільки народжувалося їхнє кохання. Вуста промовляли самі те, що хотіло сказати серце.

А Мишкові, як тоді в «радіорубці», здавалося: вчувається, бринить у мозкові ніжне-ніжне, давнє-давнє… Пробувши понад три з половиною роки майже глухим, він якось ще не звик до відновлення слуху.

– Мі-Ха-Ло… Мій любий, мій хороший… Я знаю все… І ось приїхала, щоб бути з тобою завжди…

Мишко схопився, поквапно обвів кімнату незрячими очима, скрикнув:

– Петре Сергійовичу! Я божеволію… Я чую голос Паріми…

– Ні, ні, любий, – тепло відповів Щеглов. – Це справді її голос.

–. Не може бути! – захвилювався Лимар. – Я не хочу… Я не можу…

– От бачиш – нерви!.. – засміявся Щеглов, погрозивши Парімі пальцем. – Доведеться знову відкласти лікування. Паріма приїде днів через…

– Мій любий, – тихо й радісно сказала Паріма. – Я вже приїхала. Петре Сергійовичу, як до вас дістатися?

Мишко кинувся на голос. Зрушив стілець. Вдарився об тумбу візефона. Охопив руками холодне скло екрана.

– Парімо!!

* * *

Як часто буває, що людина страждає, нудить білим світом тільки тому, що сама собі вигадає привід для мук!

Найчастіше це трапляється з закоханими. І він, і вона жити не можуть одне без одного. Це бачать усі довкола, і лише вони самі не здатні розібратися в своїх почуттях. Блукають у п'янкому тумані, зітхають, не помічаючи нікого й нічого, а позад них білою стежкою стелеться ромашковий цвіт. «Любить – не любить»… Як на гріх, завжди випадає «не любить»… Ось тобі й трагедія. А ненароком зустрінуться оці двоє на травневій росяній стежці, у садку, залитому місячним промінням, промовлять одне до одного кілька слів або навіть мовчки послухають до ранку солов'я – ось і з'ясувалося все, що було таким простим і водночас таким заплутаним.

Гірше буває, коли не в оцю першу несміливу, а в глибоку, справжню любов раптом ввірветься велике лихо. Гірше, а може і краще, ба кохання, як і дружба, перевіряється в найтяжчу, а не в найлегшу хвилину.

Велике лихо спіткало Михайла Лимаря. Харвудівська куля завдала йому страшної рани, призвела до сліпоти, порушивши зорові центри мозку.

Лікарі обіцяли провернути йому зір. І справді: після трьох операцій він почав розрізняти світло від темряви. Але оце й була межа. Хірургія вичерпала всі свої можливості.

Лишалася надія ще на один засіб. На який саме, Петро Сергійович Щеглов не говорив, посилаючись на заборону розголошувати недокінчені праці науково-дослідного психо-неврологічного інституту.

Можливо, й справді новий засіб допоможе якоюсь мірою. Але Мишко вже зневірився: хіба повернеш зір людині, яку вразила сліпота?

Кілька останніх місяців його гризло сумління. Як він міг виявити слабодухість і приховати від Паріми своє каліцтво?! Хай він зробив це, щоб не завдати горя коханій; хай мав надію на успішне лікування, – але ж Паріма ніколи не простить обману. Та й чи має право він на її любов? Чи не краще зробити так, щоб вона забула його назавжди?

Якими далекими і якими неістотними здаються тепер йому ці переживання!

Він сидить поруч з Парімою, тримає в своїх руках її руку і уявляє кохану саме такою, якою вона була увечері перед штурмом Грінхауза.

Кажуть, що земля, за яку пролив свою кров, стає назавжди рідною, А для Мишка Лимаря далека Малайя стала рідною вдвоє.

Пожадливо розпитує він про знайомі місця, про тих, з ким пліч-о-пліч боровся за звільнення Малайї.

Минуло так небагато часу з дня остаточного звільнення країни, а вже через «рімбу» пролягли залізниці і шосе, будуються школи й заводи, кінотеатри й порти. А недалеко від того місця, де був колись Грінхауз, недавно закладено потужну гідростанцію.

І мимоволі знов і знов перед очима колишнього радиста «Ігарки» та колишньої малайської партизанки пропливає те, що було і що ніколи не повториться.

– Мі-Ха-Ло, любий, а де зараз містер Петерсон?

– Не знаю, Парімо. Обіцяв писати і, справді, повідомив Петра Сергійовича, що прибув до Сполучених Штатів, а потім замовк.

– Загинув, мабуть. Або забагатів.

Мишко знизав плечима. Він бачив Петерсона лише кілька хвилин і знав про нього дуже мало.

* * *

А Джек Петерсон, «всесвітній миротворець», в цю мить ішов вузькою, непоказною вуличкою Нью-Йорка, – вуличкою, відомою на цілий світ, бо її назва стала символом імперіалізму.

Ні, Джек не став мільйонером, у цьому переконався б кожен, хто побачив би його виснажене обличчя, обшарпаний одяг, подерті черевики.

То чого ж оцей злидар потрапив на Уолл-стріт, на вулицю, де навіть мільйонери здаються бідаками проти тих, хто порядкує мільярдами?.. Чого ж це він вийшов з хмарочоса, на дверях якого висить скупа, чорна з золотом табличка: «Паркер Нейншл Банк»?.. Невже, посилаючись на знайомство з містером Паркером-Другим, канючив у когось із його спадкоємців якихось там кілька доларів?

Ні, Джек Петерсон не простягав долоню за милостинею. Він простягав свої руки: візьміть їх, вони ще сильні й можуть зробити багато! Він не продавав свого самолюбства, але йшов на значнішу жертву: готовий був продати свій мозок, здібності, невичерпаний творчий запал. Хай там що, – він згодний навіть проектувати машини для знищення, аби мати хоч якусь можливість відновити проект інтегратора, з допомогою якого, нарешті, буде встановлено мир і згоду в цілому світі.

Сліпа, нерозумна людина!.. Він і досі уникав політики, тікав, як чорт від ладану, коли його запрошували на мітинг прихильників миру; разом з тисячами інших обивателів услід за жовтою пресою повторював усякі вигадки про комуністів. Грінхауз його не навчив нічому.

Вбите в голову з дитинства – не вивіється за кілька днів. Петерсон полюбив російського інженера Щеглова, радиста Лимаря і красиву малайку Паріму, призвичаївся до думки, що й серед малайців є розумні, щирі, хороші люди. Він сприймав кожного з цих людей зокрема, як індивідуума. Але уявити їх усіх у моноліті, у масі, Петерсон не вмів і не хотів. Це він лишав на потім, коли за допомогою інтегратора всі люди на землі й справді стануть рівними за своїми розумовими якостями та буде усунена причина всіляких політичних та військових угруповань.

Понад чотири роки Петерсон самотужки веде свою неймовірно важку боротьбу за створення інтегратора. На постійну роботу його ніхто не бере, бо він справляє враження напівбожевільного, щойно почне оповідати про свої грандіозні задуми. Кілька разів його саджали до божевільні та до в'язниці за бродяжництво, але зразу ж випускали: цей «клієнт» одверто радувався, що знаходив їжу й притулок, і одразу ж брався за розрахунки.

Понад чотири роки, відмовляючи собі в усьому, Петерсон витрачав усе до останнього цента на папір і рисувальне приладдя, не дозволяв собі згайнувати хоч одну хвилину, – розраховував, креслив старанно, ніби на виставку, – і приносив акуратні аркуші ватману в убогу комірчину свого друга, в один з найзлиденніших закутків Брукліна.

І ось нещодавно трапилося непоправне лихо: той старезний будинок завалився, а газ, який вирвався з пошкодженої магістралі, спричинився до пожежі. Загинуло все, – в тому числі й рисунки майбутнього інтегратора.

Почати все спочатку Петерсон не міг. У нього просто невистачить сили довести справу до кінця… Ех, коли б згадати Вагнерівську схему!.. Здавалося, вона колись так врізалася в мозок, що її й не виколупаєш звідти!.. Але то було тоді, коли голову Петерсонові облягав чудесний «радіошолом». А тепер для відновлення в пам'яті схеми інтегратора треба насамперед мати цей інтегратор. Коло замкнулося.

Чотири роки тому Майкл Паркер-Третій, спадкоємець Паркера-Другого, запропонував Петерсонові в знак особливої прихильності неабияку посаду в лабораторії військової радіоапаратури. Джек тоді погордливо відкинув цю пропозицію. Сьогодні, картаючи себе за нерозсудливість, він прийшов до Паркера, щоб заявити про свою згоду. Але Паркер-Третій навіть «не впізнав» його. Податися більш нікуди.

Петерсон постояв на розі Уолл-стріту й Бродвея, намірився звернути ліворуч, до Баттері-Парк, – там були зручні лави, – а потім передумав: холодно. Заночувати краще в Ріверсайд-Парку, хоча б за Сто шістнадцятою Західною вулицею, десь поблизу Колумбійського університету. Там є хоч якийсь затишок проти пронизливого північно-східного вітру.

Але в кишені не було ані цента, а до Сто шістнадцятої Західної вулиці звідси не менш як п'ятнадцять кілометрів. Раз у житті, маючи гроші й вільний час, можна пройти цим відтинком Бродвея, – «Великого Білого Шляху», який і справді вночі освітлений яскравіше, аніж вдень. Від самої думки про таку подорож з порожньою кишенею повз найшикарніші магазини, ресторани та кафе у Петерсона стало на серці тоскно.

Ні, вже краще податися через міст до Брукліна, і там, де-небудь біля Мертл-авеню, знайти вентиляційну шахту метро, – давитиме в ребра гранчаста поверхня сітки, зате не дошкулятиме холод.

Пройшовши два квартали Бродвеєм, Петерсон біля, Сіті-Холл звернув праворуч, до Бруклінського мосту.

Він ішов швидко, майже біг, як бігають усі мешканці цього міста, що вибрало собі за лозунг: «Час – гроші!»

Зараз, у вечірніх сутінках, серед строкатого потоку людей, які посунули з ділових кварталів Манхеттена до Брукліна, Джек Петерсон здавався одним із багатьох, – дрібним клерком чи третьорядним техніком, на якого десь чекає кістлява сердита місіс, благеньке зручне ліжко і пілюлі від головного болю. І, зрештою, ця перспектива, була зовсім не такою страшною, як колись здавалося Джекові. Навіть хотілося мати отаке своє затишне лігво – власне; друга, – хоч якого-небудь, аби він вислухав і підтримав… Друг… Як йому невистачало зараз друга!