Текст книги ""Володар Всесвіту""
Автор книги: Микола Дашкієв
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)
– От так історія! – зажурено свиснув Джек. – Ну, голубе, спіймався ти, як миша до пастки!.. З Грінхаузом, безперечно, доведеться розпрощатися… І з доларами теж.
І раптом на душі у інженера стало приємно й легко. Зараз, коли він цілком виразно побачив себе викинутим з лабораторії, перспектива знову стати безробітним здалася зовсім не страшною– Так завжди траплялося: йому трудно було примусити себе розлучитися з ілюзією, але потім він легко знаходив виправдувальні мотиви, з цілковитою ясністю доводячи, що все йде на краще.
– Пусте! – бурчав інженер. – Краще бути безробітним, аніж з'їхати з глузду в оцій ідіотській лабораторії!.. Та й хто знає, які темні справи отут кояться?
Йому дуже закортіло дізнатися, чим займається професор Харвуд? Навіть один погляд на кабінет боса міг би сказати дуже багато.
В долонях, як під вітром, Джек запалив сірника. Червоне мерехтливе світло вихопило з темряви цілий ряд шаф з книжками, диван, великий письмовий стіл і грубезну бетонну тумбу, заставлену приладами. На краю тумби Джек помітив знайомий обрис інтегратора з приєднаним до нього радіошоломом.
Навіть під страхом смерті інженер тепер не пішов би з цього кабінету. Він обережно підкрався ближче до інтегратора, вмостився в зручне м'яке крісло, надів шолом і ввімкнув прилад.
За хвилину, коли нагрілися радіолампи, на екрані інтегратора почали витанцьовувати зелені змійки. А ще через кілька секунд імла в кімнаті почала танути.
Інженер сторопіло стежив за тим, що відбувалося. Кожен предмет, кожна дрібнісінька деталь проступала в примарному сріблястосірому сяйві. Це було світло, яке ні з чим не можна порівняти: воно сприймалося як щось нереальне, химерне. І все одно Джек, навіть не встаючи з місця, міг бачити абсолютно все в кабінеті!
Погляд інженера зупинився на книжковій шафі. Всупереч сподіванням, у ній було мало технічних книг. На палітурках інженер читав: «Психологія», «Анатомія», «Експериментальна хірургія», «Нервові захворювання».
– Сто чортів! – прошепотів він. – Невже бос сконструював свій «радіошолом» для…
Дивно: сама згадка про харвудівську антену викликала в Джека цілий потік думок. У пам'яті цілком виразно постав увесь день. Розрахунки, які робив інженер, пробуючи розкрити секрет конструкції Харвуда, перебігали один по одному, формули змінювалися формулами, і Джек уявляв їх так яскраво, наче перед його очима знову лежали змережані складними значками аркуші. Але й справді, і ці аркуші бачив Джек!.. Ось – пом'ятий шматок ватмана, в якому він приніс свій сніданок. У лівому горішньому кутку – невелика масна пляма. Нижче плями – перекреслена формула… Помилка?… Так, Джек пам'ятає, що формула тоді здалася йому не відповідною. Однак, слід було взяти саме її, а не оцю, що підкреслена потрійною рисою…
Напрочуд легко Джек виявив, чому його розрахунки зазнали невдачі. Він зміг би зараз точно скопіювати «радіошолом». Та водночас стало зрозумілим, що конструкцію можна значно спростити. Розрахунок має бути таким…
Джек понишпорив у кишені, шукаючи записну книжку й олівець, але з подивом відзначив, що вони йому зовсім не потрібні. Він виконував усі обчислення в думці, нічого не забуваючи. Складні формули, вивчені чверть віку тому, поставали перед очима, як на екрані. Джек бачив не тільки формулу, а навіть усю сторінку підручника, де ця формула містилась!
Інженерові стала потрібною таблиця логарифмів. І одразу ж перед ним з'явилися довжелезні стовпчики семизначних чисел. Трапилося неймовірне: таблицю логарифмів, неохоплюване уявою збіговисько цифр, Джек Петерсон міг повторити напам'ять!
Оце останнє відкриття настільки здивувало й злякало інженера, що він уже почав сумніватися: чи не сниться усе це йому і чи сповна він розуму?
Класичним способом – ущипнувши самого себе за носа. – йому вдалося встановити: ні, не спить. А ясність свідомості… О, Джек ніколи не мислив так чітко й яскраво, як зараз!.. Його пам'ять загострилася до неймовірних меж: він пам'ятав буквально все, починаючи з дитинства. Та й не тільки пам'ять. Лише тепер Джек помітив, що його нюх і слух, які зовсім притупилися останнім часом, тепер набули надзвичайної гостроти.
Джек чув запахи речей. У кімнаті пахло гнилизною, старими книжками, залізом, буковим деревом, духами «Атом», сірчаною кислотою… і цукром.
«Чому – цукром? – ошелешено думав Джек. – Адже цукор не пахне?»
Але дивно знайомий і водночас незвичайний запах бив у ніздрі тонкою відчутною цівкою. Інженер простягнув руку, і його пальці наткнулися на склянку з міцно притертою скляною пробкою.
Так, тут був цукор! Джек висипав на долоню кілька прозорих кристаликів і лизнув їх язиком.
До знайомого з дитинства смаку приєдналися десятки сторонніх присмаків. Джек зміг би описати історію цього цукру: його перевозили в джутовому лантусі поруч з тютюном і оселедцями, потім зберігали в мідному чи латунному посуді. До нього торкалися руки містера Харвуда, – так, Джек виразно чув цей запах!
Це виходило за межі можливого. Джека била пропасниця. Він справді був у стані, близькому до божевілля, але не робив жодної спроби звільнитися від «радіо-шолома». Він жадібно поринув у дослідження, заново пізнаючи світ, який здавався вже дослідженим і вивченим повністю.
Звуки… О, увесь простір був наповнений звуками! Джек чув, як десь у кутку повзе крихітна комашина; оглушливо цокав кишеньковий годинник, крізь зачинене вікно або, може, навіть крізь стіни, звідкись доносились неквапливі важкі кроки; десь аж у джунглях заричав хижак; а ось, продираючись крізь хаос звуків, почувся характерний шум морського прибою… Як це могло трапитися? Адже до моря звідси не менш як сорок миль?!
Можна було б розгубитися в оцьому гармидері звуків, коли б Джек не набув здатності легко концентрувати свою увагу на одному з них. Як під час настройки приймача, в його вуха вривалися шерехи, вищання, вигуки, а він проминав їх, бажаючи почути ще щось цікавіше.
І раптом він здригнувся. Лагідний дівочий голос, – дивно знайомий, але, водночас, наче ніколи не чуваний раніше, – промовив:
– Ну, мій любий «володарю всесвіту», розповідайте!
– Гаразд, Бетсі… – відповів голос Харвуда. – Але спочатку я покажу вам дещо. Ходімте до мене в лабораторію.
Джек Петерсон схопився з крісла. Від його різкого руху інтегратор розладнався. Яскравозелені лінії на екрані розбіглися. Одразу ж погасло сріблястосіре сяйво навколишніх предметів. Затихли звуки, розвіялись запахи.
За вікнами одноманітно шумів дощ. У густій темряві пливли гнилі випари боліт.
Розділ IV
ОДИН У МОРІ
Глухо, протяжно кричав потопаючий теплохід. Завивала авральна сирена. Надривалися електричні дзвоники. Це була страшна хвилина, коли й людині хотілося заволати на всі груди…
Але нічого цього Мишко Лимар не чув.
Втомлений попередніми безсонними ночами, він заснув мертвим сном молодої, здорової людини в ту мить, коли його тіло торкнулося постелі.
Торпеда вибухнула саме під його каютою, розвернула борт, кинула геть сплячого і тільки завдяки щасливому випадкові не накрила його куском дерев'яної перебірки.
Мишко отямився вже на поверхні води. Його руки судорожно вчепилися в якусь деревину, в голові дзвеніло, в роті було повно чогось солоного й липкого. Він спробував закричати, але не зміг видавити з себе й звуку. Тоді, ще не здатний міркувати, він, підсвідомо борючись за життя, насилу стягнув з себе тільняшку, прив'язався до уламка, гріб кудись убік, щоб не потрапити під корабель, і, зрештою, поринув у якесь чудне напівзабуття. Остаточно він опритомнів тоді, коли через нього з плюскотом перекотилася хвиля.
Зовсім близько від того місця повільно пропливав підводний човен. На його містку стояло кілька чоловік.
Лимар зовсім забув про події минулого вечора; він не припускав і думки, що саме ця субмарина торпедувала «Ігарку»… Та, зрештою, ніколи було й розмірковувати що до чого.
– Допоможіть! – крикнув радист. Але з його грудей вирвалося тільки приглушене хрипіння.
Язик ще відмовлявся служити йому, однак сили поступово відновлювалися, Лимар це відчував. Тому він наважився одв'язатися від уламка й поплив до човна. Йому пощастило ухопитися за якийсь трос, – напевне, за антену.
Тримаючись за провід, він поповз до містка. Тут його помітили. Але замість того щоб допомогти підвестися, хтось грубо навалився на нього, закручуючи йому руки за спину.
Коли б це трапилось іншої хвилини, добре перепало б отаким «рятівникам»! Лимар міг жартома справитися з двома чи трьома. Навіть зараз, хоч який знесилений, він скипів, випручався і з усієї сили вдарив когось, ногою. Той з прокльоном полетів у воду. А на Мишка накинулося зразу кілька і таки приборкали, зв'язали й потягли до підводного човна. В тісній бойовій рубці його чи ненароком, чи навмисне так ударили головою об гострий металевий одвірок, що Лимар знову, – і, певно, надовго, – втратив свідомість.
* * *
Підводний човен, мабуть, лежав на грунті, бо мотори не працювали і качки не відчувалося.
Лимар смикнувся, труснув головою, проте шум у вухах не зник, і перед очима ще стояла дрібна рожева сітка. Він спробував поворухнути руками, але вони були зв'язані за його спиною. Не можна було також і випростатися: ноги впиралися у вузькі металеві двері.
Лимар сіпнувся ще раз, напружився й сів. Намацав пальцями мотузок, що стягував його зап'ястя. Це був міцний, добре просмолений джутовий трос, надійно зав'язаний подвійним морським вузлом. Але радист вирішив за всяку ціну звільнитися від пут. Відчувши за спиною якийсь виступ на стіні, він почав настирливо терти вузлом по грані цього виступу. Мотузок врізався в тіло, шорстка поверхня погано пофарбованого металу дряпала шкіру на долонях, але на це вже не доводилося зважати.
Можливо, йому, зрештою, і вдалося б перетерти оцей трос. Та ось клацнув засув і дверцята відчинилися. Два широков'язі матроси мовчки витягли радиста з каземату й поставили на ноги. Один із них – старший, коли судити з нашивок, – показав рукою, і Лимар покірно пішов невисоким вузьким коридором.
Ніколи до цього Лимар не бував у підводному човні, але зараз йому не випадало роздивлятися. Він цілком машинально пересував ноги, а сам напружено обмірковував, що означає оцей несподіваний полон та чого можна сподіватися в майбутньому від тих, у чиї руки він потрапив.
Перший, другий, третій засік… Машинний відділ… Радіорубка… В кінці коридора матрос зупинився і постукав у двері. Вони одразу ж відчинилися.
– Заходьте, прошу вас – промовив ламаною російською мовою якийсь миршавий чоловічок у цивільному і одступив убік.
Лимар похмуро озирнув крихітну каюту, зміряв поглядом незнайомого.
– На якій підставі мене ув'язнили? Я – радянський підданий.
На обличчі цивільного відбилося удаване здивування:
– О, ви самі змусили нас до цього! Ви мало не забили одного з наших матросів!.. А щодо підданства… – він глузливо поглянув на майже голого Лимаря. – Треба мати хоч якісь документи!
– Ви можете запитати про мене по радіо.
– Так, так!.. Сідайте, прошу, – чоловік у цивільному сів до невеликого металевого столика і взяв чистий аркуш паперу. – Ваше прізвище?.. Посада?.. Рік народження?.. Домашня адреса?.. Сімейний стан?..
Лимар спочатку відповідав терпляче, а потім розлютився:
– Та навіщо вам усе це потрібно?! Запишіть одне: радист Михайло Лимар з «Ігарки».
– Е, ні, ні! Знаєте, дипломатичні процедури тощо… Вам треба підписати також оцю заяву… Пробачте, англійською мовою – перекладача у нас немає.
Колись давно, ще у семирічці, Лимар вивчав англійську мову абияк, вважаючи її за найбільшу кару для учня. В зрілому віці братися за наполегливе навчання було пізно, але, підтримуючи зв'язок з короткохвильовиками закордону, Лимар таки трохи почав тямити по-англійському.
Уважно, старанно вивчав він надрукований на машинці текст, але зрозумів тільки першу фразу: «Я, колишній підданий СРСР, емігрувавши з Радянського Союзу, прошу притулку в…»
– Розв'яжіть мене! – погрозливо сказав Лимар.
– О, так, так! – поквапно заговорив цивільний. – їсти вам зараз дадуть… Води?… Чарлі – води!
– Досить грати комедію! Я не емігрант і жодних папірців підписувати не буду. Вимагаю негайно звільнити мене.
– Га, звільнити?! – цивільний вийшов з-за стола й поляскав Лимаря по плечу. – Справді, досить гратися! – голос його прозвучав сухо. – Не забувайте, що ви потрапили на військовий корабель і можете бути розстріляні як шпигун. Звідси є два виходи: або акулам на сніданок, або… або до табору переміщених осіб.
Мишко Лимар ніколи не відзначався особливою витримкою, а оці слова подіяли на нього, як удар нагая. Він прореагував на них несподівано й швидко: схилив голову і так стусонув нею чолов'ягу в цивільному, що той аж п'ятами блиснув.
На крик вбігли матроси, і в каютці зчинилася справжня бійка. Але де вже то було одному, зв'язаному, проти двох!
Його скрутили, перемотузали ще міцніше і шпурнули на підлогу.
– Гаразд… гаразд… – зловісно повторював цивільний, витираючи хустинкою заюшеного носа. – В разі незгоди – будете розстріляні!.. Даю вам п'ятнадцять хвилин на обмірковування.
Він вийшов з каюти, люто грюкнувши дверима.
Лимар лишився насамоті.
П'ятнадцять хвилин!.. Ні, це не жарти!.. йдеться про життя й смерть.
Умирати, та ще отак безглуздо, не хотілося. В бою – інша справа. Але бої давно скінчилися, і радист Михайло Лимар уже почав забувати, як смерть шугала над ним у окопах та на фронтових дорогах.
«А що, як схитрувати?.. Ну, підписати оцей папірець, а потім втекти при першій-ліпшій нагоді?»
Він одразу ж прогнав од себе цю підступну думку: варто схитнутися один раз – і потрапиш до лабет, з яких годі й вирватися. «Переміщені особи!» О, їх міцно тримають в руках, залякуючи, агітуючи, прищеплюючи найгірші людські, – чи, певніше, звірячі, – навички. Краще загинути, аніж стати одним із таких запроданців!
Ну що там оті п'ятнадцять хвилин?.. Викурити дві цигарки, випити кухоль пива десь у буфеті або погомоніти з молодою красивою дівчиною, – ось уже й збігли вони, і не шкода цих хвилин, бо за ними ще будуть та будуть години, дні, тижні, місяці… Але коли п'ятнадцять хвилин – останні в житті, то й набувають вони зовсім іншого сенсу.
Тридцять один рік прожив на білому світі Михайло Лимар. Воював. Працював. Не зробив нічого надзвичайного. І от тепер має зникнути, щезнути, як щезає слід пароплава на поверхні моря.
Ох, як багато було змарновано часу на більярд! Як часто, замість того, щоб посидіти за підручником, він з друзями «забивав козла» так, що аж виляски розлягалися і кісточки доміно тріскалися!.. Не встиг навіть закохатися, – так ото, все шукав кращої… А про свої дитячі мрії й забув…
Давно, ще в технікумі, довідався Михайло, що людський мозок випромінює радіохвилі. І запала тоді йому в голову ідея побудувати такий приймач, щоб з його допомогою читати людські думки.
Викладач фізики дружньо посміявся з проекту, зате якось запропонував піти до інституту експериментальної фізіології.
Саме там шістнадцятирічний Мишко Лимар і побачив енцефалограф – прилад для записування електромагнітних коливань мозку.
У невелику, обтягнуту свинцевими листами камеру увійшов якийсь юнак. Йому на голову натягли пружний обруч з кількома графітовими стержнями. Од стержнів через стіну камери до енцефалографа тягнувся лускатий металевий провід.
Двері камери зачинилися. Минуло кілька хвилин. І ось на екрані приладу, трохи схожого на телевізор, з'явилася яскравозелена вихиляста лінія. Спочатку кожен з її виступів витанцьовував, розсипаючись на ряд тонших, але поступово рух лінії почав уповільнюватися, вигини ставали східчастими, набували сталої форми.
– Це – так звані «альфа-ритми», – пояснив професор. – Електромагнітні коливання мозку цього юнака в спокійному стані. Юнак може набути нових знань, змінити фах, постаріти, стати зовсім не схожим на себе зовні, але «альфа-ритми» лишаться для нього незмінними протягом усього життя. Це, так би мовити, паспорт мозку.
Михайло був такий вражений, що не міг і слова вимовити. А професор, прилаштовуючи до приладу кіноапарат, пояснював далі:
– Зараз ми сфотографуємо коливні процеси мозку за різних обставин. На стрічці ми одержимо енцефалограму… Зверніть увагу: я дам піддослідному певне завдання. – Він зняв кришку з переговорної труби і вимовив у неї чітко й роздільно: – Перемножте дванадцять на вісім!
Диво дивне: на екрані приладу миттю порушився плавкий хід «альфа-ритмів». Підскочили вгору гострі язики, затремтіли, розсипалися на дрібніші, побігли вперед, а їм на зміну приходили все нові й нові – неспокійні, химерні.
– Дев'яносто шість! – почувся з переговорної трубки приглушений голос юнака. І одразу ж впали язики, рух лінії почав сповільнюватися.
– Скільки вам років?
– Двадцять!
І знову по екрану пробігла хвиля, – тільки іншої форми, іншого розмаху.
Професор ще і ще ставив запитання, вмикав світло й дзвоник, вимагав уявити те чи інше, читати, співати… І усе це відбивалося на екрані своєрідним, неповторним і нез'ясовним рухом зеленої лінії.
– Ну, от, хлопче, – серйозно сказав професор. – Тепер бачиш, яка це серйозна справа – вивчення людського мозку.
– Бачу.
Оце й усе, що міг відповісти вражений Мишко Лимар. Але він заприсягнувся тоді перед самим собою, що таки здійснить свою мету і розкриє усі таємниці апарата мислення.
Гай-гай, то було так давно!.. Налетіла війна. А потім почалася напружена робота. Розвіялися дитячі мрії, заслонило їх іншим, – може навіть неістотним, другорядним. Певно,коли б не довелося зводити баланс на тридцять другому році свого життя. А тепер – пізно. Пізно мріяти про апарат для записування думок, – бодай написати б хоч кілька слів, що Михайло Лимар загинув чесно, як і личить радянській людині.
– Ну, то як? – почувся в'їдливий голос.
– Іди ти під три чорти! – з підкресленою байдужістю відповів Лимар і одвернувся.
– Гаразд… гаразд… Заберіть його!
Один із матросів звільнив Лимарю ноги, другий – з автоматом в руках – штовхнув його: йди, мовляв.
Задзижчали мотори. Човен, певно, спливав на поверхню.
Хвилин зо дві довелося перечекати на горішній площадці, перед люком. Аж ось він одчинився, і у підводний човен ринув легкий вітерець.
Роздимаючи ніздрі, Лимар дихав хрипко й прискорено. Благодатне морське повітря! Здавалося, воно саме змогло б вилікувати людину від усіх хвороб!.. З солоними краплинками вологи, п'янке, воно було зараз найдорожчим у світі. І ось тепер він дихав ним востаннє.
Матрос із автоматом підштовхнув Лимаря, і той, зціпивши зуби, вийшов на місток.
Над морем залягла імла. Плюскотіли хвилі. Ось одна з них – білогрива, лагідна – підкотилася аж до ніг… І раптом Лимаря охопила неймовірна жадоба життя. Коли б тільки звільнити руки! Він зумів би дати чосу оцим двом, навіть озброєним!.. Чи, може, стрибнути у хвилі, пірнути і пливти під водою скільки духу?.. Але знов: куди попливеш із зв'язаними руками?
Лимар озирнувся. Просто на нього дивилося мовчазне дуло автомата.
– Хлопці, – жагуче зашепотів Лимар. – Не вбивайте! Я теж був солдатом. Вас захищав. Москва… Сталінград… Берлін..
Автомат здригнувся. Лимар ступив крок уперед.
– Хлопці, ми за мир… Москва…
Другий матрос, що стояв біля поручнів, жадібно курячи цигарку, раптом кинув її геть, підійшов до першого, поклав руку на автомат і щось заговорив – швидко, схвильовано. Лимар зрозумів тільки одне слово: «Сталінград». Старший заперечував, але невпевнено. І тоді перший рішуче підійшов до Лимаря, гострим матроським ножем перетнув мотузок на його руках, поклав йому той ніж на долоню, легенько штовхнув у плече й показав пальцем кудись у темряву:
– Малайя!
В ту ж мить Лимар слизнув у воду, пірнув і виринув аж ген далеко від того місця. А ще через секунду пролунала автоматна черга. Трасуючі кулі летіли високо над ним, на захід, до берегів Малайї, і в той же бік вказував рукою невідомий матрос, коли підводний човен, набираючи швидкості, пішов своїм шляхом.
Ось уже й розтанув у імлі силует субмарини. Людина в морі лишилася одна – за десятки кілометрів від суходолу.
Один у морі – це страшно! Але цей одинак не боявся: тепер він тримав свою долю у власних руках.
Міцно стискаючи ніж, – свою єдину зброю, – Лимар плив і плив… І так само неквапливо котилися й котилися нескінченні плюскітливі хвилі Південно-Китайського моря.
Розділ V
КОРОНА «ЦАРИЦІ КОСМОСУ»
Першим бажанням Джека Петерсона було кинутися до вікна й вистрибнути на двір: падіння з висоти другого поверху могло кінчитися хіба що переломом ноги, тоді як зустріч з Харвудом у його кабінеті загрожувала далеко більшим. Інженер тепер зрозумів, що Харвуд зробив надзвичайно важливий винахід і, не вагаючись, знищить того, хто розкрив цю таємницю.
Але і втеча через вікно, як зрозумів Джек після короткого роздумування, була не менш небезпечною. Навряд чи лишиться непоміченим падіння важкого тіла. До того ж, слід сподіватися, що саме кабінет Харвуда, а вікно – в першу чергу, обладнані найбільш надійним електричним захистом. І ще одна обставина утримала Джека від рискованого кроку: Харвуд прийде сюди удвох з дівчиною, в яку, мабуть, закоханий. Цілком можливо, що вдасться вибрати слушну хвилину й вислизнути звідси слідом за ними.
І знову Джек Петерсон надів «радіошолом». Кімнату сповнило вже знайоме сріблястосіре сяйво, яскраво й багатогранно розкрився понурий світ! Та Джек тепер не захоплювався й не умлівав. Серед хаосу звуків він гарячково шукав голоси Харвуда і невідомої міс. Нарешті почувся голос боса:
– Бетсі, люба, пробачте! Я маю на хвилинку лишити вас… Сміт, я до ваших послуг…
Скрипнули двері. Виразно, наче зовсім поруч з Джеком, зашепотів Сміт:
– Генрі, прибув містер Паркер. Поводь себе з ним достойно, але не здумай бундючитися, як той дурний півень. Паркер коштує півмільярда, і коли він власною персоною припхався сюди – значить, ми виграли!.. А потім, Генрі, навіщо ти морочиш голову з старим кнуром Кніпсом?.. Бетсі – гарненьке дівчисько, але її татусь має не більш як триста мільйонів. Він нам з тобою тепер не до пари.
Харвуд засміявся, – досить неприродно, як здалося Петерсонові:
– П'ятсот плюс триста – вісімсот, друже!.. До того ж, я не маю наміру одружуватися з Бетсі удвох з тобою. Зрозумів?
– Гаразд, гаразд, Генрі! – похопився Сміт. – Я не стану тобі на перешкоді, ти це знаєш. Іди до Паркера. Бетсі я скажу, що ти повернешся за півгодини. Хай погомонить трохи із своїм ковбасником.
Кніпс і Паркер!.. О, ці два ймення знав не тільки Джек Штерсон!.. «Колоніальні товари Кніпса», «Ковбаси Кніпса», «Консерви Кніпса», «Бекон Кніпса», «Натуральний каучук Кніпса» – таку рекламу можна було зустріти в першому-ліпшому місті Старого й Нового світів. Англієць Кніпс був ковбасним королем Англії, а після другої світової війни – одним із найкрупніших акціонерів каучукової «Денлоп раббер» компанії в Малайї.
Американський туз Паркер рекламував себе далеко менше. З нього було досить скромних, чорних з золотом табличок на дверях непоказних будинків Нью-Йорка, Лондона, Парижа і десятків інших столиць. «Паркер Нейшнл Банк» вже не потребував реклами. Жонглюючи мільйонами доларів, він, лишаючись у тіні, контролював чимало крупних компаній і дрібніших банків. Зараз Паркер поставив собі за мету цілком витіснити з Малайї англійців і, в першу чергу, Кніпса. Агенти Паркера нишком, поволі скуповували акції «Денлоп раббер».
Джек Петерсон не знав закулісної діяльності обох мільйонерів. Але він дуже зацікавився можливістю підслухати бесіду, яка, певно, мала велике значення.
Усе той же знайомий дівочий голос, – Джек тепер догадався, що це була дочка Кніпса, – промовив:
– Ну, тату, справа, здається, налагоджується. Генрі закінчує свої досліди. Я назвала його «володарем всесвіту», а він запропонував мені корону «цариці космосу»!
– Примара оцієї корони коштує мені вже шістсот тисяч доларів! – незадоволено пробуркотів старечий голос. – Знай, Бетсі: отой старий мерзотник Паркер припхався сюди недарма. Боюсь, що він затіває щось недобре. Які можуть бути у нього справи до Харвуда?
– Татусю, ти справді – старенький, дурненький товстун! – збуджено засміялася дівчина. – Генрі мені говорив: слід домовитися з Паркером заздалегідь. Просто, щоб він не заважав. А потім… О тату!.. Інтегратор містера Харвуда і мільйони міс Кніпс!.. Та ми розчавимо Паркера, мов комаху!
– Ну, мільйони ще не твої! – пирхнув містер Кніпс.
Ця розмова була не з цікавих. Джек почав прислухатися до іншої.
– …Як мені доповіли… ви, містер Харвуд… умієте робити бізнес… – нудно тягнув чийсь голос. – Але з Кліпсом… у вас навряд чи щось вийде. Старому невистачає розмаху… Я поінформований, що навіть ті півмільйона доларів, які витрачено вами на оцю лабораторію, були… е-е… просто подаровані вам чарівною міс Бетсі… М-м-м… Я зміг би виплатити за вас неустойку… і… надав би вам можливості побудувати нову лабораторію, не обмежуючи вас у коштах…
Настала пауза. Нарешті прозвучав несміливий, запобігливий голос Харвуда:
– Але я люблю Бетсі, і вона згодна стати моєю дружиною…
– М-м… Я не можу запропонувати вам подібної комбінації, бо дочки у мене нема. От хіба племінниця… Але я пропоную вам дещо краще: того дня, коли ваш апарат почне працювати бездоганно… е-е… ви станете моїм компаньйоном… Ваш інтегратор і мої… е-е… мільйони повергнуть увесь світ до ніг Америки…
Запала глибока мовчанка. Джек тримався рукою за груди, де шалено колотилося серце. Він був присутнім зараз при складанні надзвичайної угоди з далекосяжною метою: підкорити увесь світ! Яким чином? Що ж це за інтегратор такий?..
Джек заплющив очі, і в його уяві пропливли нескінченні стовпчики золотих монет. Блиск металу засліплював. У вухах лунав тонкий дзвін… А потім, немов на екрані кінотеатру, замерехтіли універсальні магазини, комфортабельні машини, швидкохідні яхти…
Петерсон не розумів, що з ним робиться. Він тільки відчув, що може мати все це. І навіть дуже просто. Оволодіти секретом інтегратора. Усунути… так, усунути, – вбити, знищити Харвуда й Сміта. А потім…
Джек подивився на свої великі жилаві руки, і йому яскраво уявилося: вони в крові… Так, це було дуже давно, на фермі, в Техасі. Джека, десятирічного хлопчика, батько примусив зарізати кроля. З того часу Петерсона нудило, коли він бачив кров. Ось і зараз…
Та все одно: перемогло хиже почуття. Джека вже не цікавила розмова Харвуда з мільйонером. Знаючи, що в кабінет боса навряд чи вдасться пролізти ще раз, інженер вирішив не гаяти часу. Наскільки вистачало шнура «радіошолома», він відійшов од інтегратора і, ледве дотягнувшись, дістав зі столу перше, що трапилося під руки, – товсту шкіряну папку. На її обкладинці, у горішньому кутку, світилися золоті готичні літери: «Отто Вагнер. Німеччина. Берлін».
– Вагнер… Вагнер… – шепотів Петерсон, розв'язуючи папку. – Хто такий Вагнер?
Спадали на думку славетний композитор Вагнер, потім лейтенант Вагнер з Чікаго, ресторатор Вагнер, ще кілька Вагнерів. Але як оця папка потрапила сюди?
Та ледве-но погляд Петерсона упав на перший аркуш грубезного рукопису, як інженер скрикнув од радості.
«Принцип роботи інтегратора», – було написано старанним, чітким почерком. А трохи нижче – підкреслено подвійною рискою – «ПЕРЕДУМОВИ. І. Фізична…»
О, Джек пізнавав знамениту німецьку педантичність! Логічно, пункт за пунктом, розкривалася суть дії апарата, призначеного для сприймання й посилення електромагнітних коливань мозку. Навіть не маючи «радіошолома», який в сотні раз підвищував розумові здібності, інженер зміг би легко розібратися в принципі дії інтегратора. Тепер же йому навіть не доводилося читати: один погляд на сторінку – і весь її зміст моментально вкладався у мозок.
А ось і схема приладу. Ого!.. Дев'ятсот вісімдесят радіолампочок!.. Та й лампи – невідомі: «OX-6-1107», «N-4-ВСУ»…
Інженер старанно дослідив радіосхему. Лише тепер він зрозумів, що інтегратор становив собою один з допоміжних керівних пристроїв. А основна конструкція – з величезним числом деталей і радіолампочок – очевидно, була дуже громіздкою. На схемі її окреслював знак суцільного екранування з приміткою: «Встановлювати на монолітній бетонній брилі масою щонайменше п'ятсот тонн».
Джек зрозумів принцип дії апарата. Він запам'ятав усю схему і міг би хоч зараз перерисувати ЇЇ на такий самісінький аркуш батистової кальки. Але щоб мати оцю неймовірну пам'ять і здатність до аналізу, слід володіти інтегратором.
Петерсон вирішив за всяку ціну переписати основні твердження рукопису і скопіювати радіосхему. Висмикнувши із стосу паперу чистий аркуш, він з запалом взявся до роботи.
Справа посувалася туго. Думка летіла далеко вперед, а рука, виписуючи ланцюжки цифр і хитросплетіння формул, повзла по паперу з швидкістю слимака. Джек зрозумів, що таким чином йому нічого не вдасться досягти, і з досади шпурнув геть олівець.
Був ще один вихід: захопити всю папку і втекти з Грінхауза. Але куди втечеш? Навіть до Сінгапура не дійдеш за добу. На автостраді, безперечно, одразу ж будуть виставлені сищики Харвуда, а піти джунглями – значить потрапити до пазурів хижака або ж до рук бунтівників-туземців. Ех, коли б фотоапарат!
І ледве-но він подумав про фотоапарат, як у повітрі почув запах фотоплівки. Так, так, – слабенький характерний запах, знайомий Джеку з часів захоплення фотографією, посилившись у багато разів, плив по кімнаті. Отже, десь тут були фотоматеріали!
Ще дві години тому Джек зареготав би, коли б хтось запропонував йому нанюхати сховану річ. А зараз він, як, можливо, його доісторичний предок, роздимаючи ніздрі, водив головою туди й сюди.
Там!.. У отій он шафі біля вікна зберігаються фотоматеріали!
Короткий шнур «радіошолома» не давав змоги підійти до того місця, а без інтегратора в оцій темряві людина цілком безпорадна. Але Петерсон зважився й на це. Він ще раз якнайстаранніше прослухав увесь діапазон звуків.
Харвуд бесідував з Паркером лагідно, вкрадливо: —…Мільйони містера Кліпса, поєднані з вашими, становитимуть силу, якій не зможе опиратися ніхто!..
Одночасно почувся вередливий голосок Бетсі:
– …Ну, то коли ж він прийде?!.
Петерсон рішуче зняв шолом і в абсолютній темряві, яка впала на кімнату, помацки рушив до вікна. Насамперед він опустив щільну важку запону, потім увімкнув давно помічену настільну лампу й відчинив шафу.
Йому таки щастило. Він виявив не тільки чималий запас високочутливої плівки, але й найновішу модель апарата «Контакс» з автоматичним експонометром.
Джек Петерсон фотографував сторінку за сторінкою, час від часу повертаючись до «радіошолома», щоб прислухатися до бесіди, яка все ще тривала. Радіосхему він сфотографував про всяк випадок аж десять разів. Нарешті, скінчивши справу, інженер акуратно зав'язав папку, сховав на місце фотоапарат і поклав до кишені вісім касет по тридцять шість знімків у кожній.