Текст книги ""Володар Всесвіту""

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Розділ XX
ПОДІЇ РОЗГОРТАЮТЬСЯ НАВАЛЬНО

Рівно о сьомій Чен зайшов до передпокою спальні Харвуда і натиснув кнопку біля великих різьблених дверей.

– Сьома година, містер. Ви наказали вас збудити.

З репродуктора, врізаного в стіну і замаскованого ажурними ґратами, почулося голосне позіхання, дзенькіт пружин матраца, а потім різкий голос Харвуда:

– Ванна?

– Готова, містер!

– Зайди.

Тихо задзижчав мотор. Повільно відчинилися товсті, сталеві, тільки зовні облямовані деревом двері.

Чен підійшов до вікна, натиснув ще одну кнопку. Одразу ж поповзла угору дірчаста сталева запона. Крізь товстелезні плексигласові шибки, яких не проб'є жодна куля, у кімнату зазирнув похмурий ранок.

Тепер треба ввімкнути радіоприймач і прилад для осушення повітря. Температуру в спальні знизити точно на п'ять градусів.

Усе тут механізовано. Вжито всіх заходів безпеки проти несподіваного замаху.

Автоматичні пристрої працюють чітко. І так само чітко й безшумно виконує свої нескладні обов'язки Чен – людина-автомат. На його обличчі застиг шанобливий, навіть побожний, вираз, до якого приєднується ще й самовдоволення: завдання хазяїна виконане, ванна готова. Хазяїн, коли його ласка, може похвалити свого вірного слугу.

Так принаймні. розшифровує думки старого китайця містер Генрі Харвуд. Але навіть він, кандидат у «володарі всесвіту», маючи змогу зруйнувати, підкорити перший-ліпший людський мозок, водночас безсилий зрозуміти, прочитати хоча б найпростішу з думок Чена.

А Чен зараз вирішує дуже складне питання: чи не знищити, часом, Харвуда негайно, доки ще не пізно?

Сталевий нагрудник… Дивлячись на химерно вигнутий, схожий на висохлу крабову шкаралупу лист сталі, Чен завжди ледве стримує посмішку. Понад півтора року життя Харвуда висить на волосинці, і цю волосинку Чен перетне в ту ж мить, як дістане наказ. Дарма Харвуд наказує йому куштувати їжу з кожної тарілки. Пусте, що спить він у кімнаті з сталевими стінками, під охороною. Вже давно знято копії з усіх ключів і вивчено, як вимикається той чи інший захисний пристрій. Чен ще не одержав наказу на страту Харвуда. Злочинця має судити трибунал. Але солдат народної армії в скрутну хвилину може приймати рішення самостійно. Зараз така хвилина настала.

Тільки одне й стримує Чена: ще не вдалося довідатися, де схована та страшна машина, про яку говорив товариш Чеклоу. Тут, де земля пробуравлена всілякими тунелями та склепами, можна сховати все, що завгодно. Шукатимеш і день, і два. А за цей час нагрянуть окупанти з Сінгапура, і все пропаде. Отже, треба вистежити, де міститься «випромінювач влади».

– Чен, Джонсон повернувся?

– Ні, містер.

– Ч-чорт!.. Одягатися!.. Мерщій!

Цього разу Харвуд навіть порушив режим і не висидів у ванні належного часу.

Нашвидкуруч вдягнувшись і не випивши какао, він побіг до радіорубки.

Справи були кепські: Джонсон повідомив, що по дорозі до аеродрому було вчинено напад на поліцейські машини. Кілька поліцаїв убито, арештанти втекли. Джонсонові ледве пощастило врятуватися.

– Санавабіч! Сучий сину! – просичав Харвуд. Радіозв'язок підтримувався на спрямованих хвилях, тому ніхто підслухати не міг. – Ви не варті рому, який всмоктує за добу ваше дурне черево!.. У вас на плечах не голова, а черепок!.. Чому ви не попросили ще двадцять-тридцять охоронців?!

Харвуд лютував, лаявся, але нічого вдіяти не міг. Раніше як увечері вивезти в'язнів із Сінгапур-Джел не можна. Такий наказ губернатора.

Випробовування «випромінювача влади» відкладалося на цілу добу. Чи захоче ж Паркер чекати стільки часу?.. Він може обуритися, виїхати, і тоді піде прахом усе.

А Джонсон передав ще неприємнішу звістку: містер Кніпс до Сінгапура не прибув. Отже, з ним приключилася якась халепа.

Звісно, «випромінювач» можна було б дослідити на тубільцях з числа обслуги Грінхауза. Та в тому й річ, що Паркер вимагав масового експерименту. Він уже бачив, як шаленіють, плачуть, сміються, б'ються головою об стіну поодинокі люди в камерах під впливом всевладного проміння. Тепер він прагне побачити цю дію на багатьох людях, на значній віддалі. Практичний мільйонер навіть запропонував свій план досліджень: після опромінювання в'язнів у камері вивезти їх на автостраду і випустити на волю, а потім увімкнути «випромінювач влади», – з відстані хоча б півкілометра. Якщо жоден з в'язнів не втече, інтегратор буде прийнято з оцінкою «відмінно».

Харвуд зітхнув з полегшенням, коли почув таку умову: він чекав на далеко складніше завдання. З таким упоратися легко, слід тільки ввімкнути проміння, яке паралізує роботу мускулів.

І ось тепер усе пішло шкереберть.

Йому вдалося зволікати до дванадцятої. А потім Паркер поставив питання руба: час починати.

Довелося з'ясувати, що трапилось. А щоб мільйонер не спробував виїхати раніше, Харвуд з перебільшеним острахом повідомив, що, на його думку, сер Кніпс з дочкою потрапили до рук партизанів.

Він і не сподівався, що це викличе у Паркера зовсім не бажану реакцію.

– Негайно… по радіо… танкову колону… Я зараз виїду… – мільйонер заметушився по кімнаті, не знаючи, за що взятися. – Ми проведемо дослідження потім… потім…

– Містер Паркер, я повинен повідомити вас, що у чорношкірих на озброєнні є американські протитанкові гармати. Хто може гарантувати, що снаряд не влучить саме в той танк, у якому… А може, викликати вертоліт?

Мільйонер тільки махнув рукою і сердито засопів носом.

– Містер Паркер… – Харвуд підійшов до нього і шанобливо схилив голову. – Я гарантую вашу цілість і недоторканність. В першу-ліпшу мить ми сядемо з вами у «випромінювач влади» і через кілька годин будемо в Сінгапурі. Я поставлю плівку з промінням жаху. Од автостради тікатимуть усі так, наче вона стане розжареною лавою. Ми проїдемо вільно, і на нас не зможе ніхто навіть звести погляд. Це кажу я, Генрі Харвуд, і запевняю, що бережу своє життя не менше за вас… Ми можемо виїхати хоч зараз.

Так, Харвуд вибрав вірний тон! Паркер поступово заспокоювався.

– Зв'яжіться з резиденцією губернатора. Я гадаю, для мене можна зробити дещо поза правилами.

Але минуло ще години зо дві, аж поки Джонсон повідомив, що вилітає вертольотом, маючи на його борту двадцять закутих у кайдани в'язнів.

Треба було скінчити останні приготування, зібрати потрібні папери й речі, підготувати до знищення зайве. Сьогодні вночі Грінхауз мав зникнути з лиця землі.

– Перепрошую, містер Паркер, я мушу залишити вас до прибуття Джонсона. Раджу вам спочити: на нас чекає дальня подорож, а мій «випромінювач влади», на жаль, не дуже комфортабельний.

Гречно відкланявшись, він поспішив до своєї спальні.

Листи, ділові папери, чернетки й незліченні варіанти проектів «випромінювача» – увесь той мотлох, який колись здавався таким необхідним, летів із сейфа на підлогу. Блиснувши золотою монограмою: «Отто Вагнер. Німеччина. Берлін», ляпнула об стінку під столом і папка з рукописом старого професора. Тепер все це було непотрібним. Потрібне – ось що…

З тайника у сейфі Харвуд витяг чималий портфель з важкої крокодилячої шкіри. Тут було все, що давало можливість здійснити найдерзновенніший у історії людства задум.

Гроші, – недоторканний запас… Проект останньої моделі випромінювача… Касети з фотоплівкою, – фотокопії рукопису Вагнера.

Він зважив на руці округлі пластмасові скриньки. Якихось там сто грамів, не більше. Але навіщо, зрештою, оці фотокопії? Хай летять на підлогу, щоб згоріти через кілька годин.

Ще раз, востаннє, обвів Харвуд поглядом свою спальню: чи не забув, часом, чогось. Він уже не збирався повернутися сюди. Перевірив, чи замкнено двері, опустив сталеву запону на вікні. Потім натиснув на кнопку в глибині сейфа, і ця брила металу, легко обернувшись навколо осі, відкрила хід до тунелю, який круто спускався вниз.

Ніхто, навіть Вагнер і Сміт, не знав про існування цього ходу. Харвуд користувався ним тільки у виняткових випадках.

Звідси, через підземне сховище, де стояв «випромінювач влади», можна було пройти в перший-ліпший куток Грінхауза і навіть за його межі. Двері були тут обладнані надійними цифровими замками. Ультразвукові свищики – іграшка. Тим чи іншим способом, хай навіть з великими труднощами, проте можна підібрати відповідний тон. А тут треба повернути десять коліщат з цифрами на обідках так, щоб склалося одне, цілком певне число. Щоб випадково натрапити на це число, треба перепробувати мільярд комбінацій.

На кілька хвилин Харвуд затримався біля свого «випромінювача», щоб перевірити його в останній раз.

Зовні це був звичайнісінький середній танк з невисокою круглою баштою, але без озброєння. Навколо башти, підтримувані масивними кронштейнами, спиралися на рухоме кільце чотири великі, відполіровані до дзеркального блиску параболічні рефлектори. Всередині машини було повно найскладнішої радіоапаратури. Тут справді не лишилося жодного вільного куточка, – навіть портфель довелося покласти на сидіння.

Харвуд завів мотор «випромінювача», перевірив роботу інтеграторів, – основного і допоміжного, – заклав у касету Плівку з чітким записом і, задоволений з огляду, вийшов потайним ходом до другого корпусу, а звідти – назовні.

– Містер, перепрошую! – До Харвуда з боку головної лабораторії поспішав Чен.

– Що трапилось?

– Перепрошую, містер… Містер Петерсон велів передати вам, що він скінчив роботу. Просить, щоб ви зайшли.

– Передай, що мені ніколи. Зайду завтра.

– Гаразд, містер, – китаєць вклонився і одійшов.

Харвуд подивився на годинник: до прибуття вертольота лишалося десять-п'ятнадцять хвилин. А чому б, зрештою, і не зазирнути до Петерсона?.. Відремонтував інтегратор… Що ж – це під силу тільки неабиякому інженерові.

А що, як подарувати Петерсонові життя?.. Зрештою, і в Америці, при побудові заводу інтеграторів, потрібні будуть і фахівці, і наглядачі. За ним, певна річ, слід добре назирати. Але він таки працюватиме.

І Харвуд рішуче повернув до лабораторного корпусу.

* * *

Навіть тепер, коли інженер Щеглов остаточно переконався в тому, що Джек Петерсон аж ніяк не шпигун, не було рації розповідати американцеві про майбутній наступ партизанів на Грінхауз. За себе інженер міг поручитися цілком, за інших – лише частково. Але навіть тимчасовий спільник повинен дещо знати. І Щеглов розповів. Петерсону, що Чен, якого вони обидва так недолюблювали, бажає помститися Харвуду за давню образу, тому готовий допомогти їм в усьому. На доказ своїх слів інженер показав один пістолет і передав Джекові другий.

Джек ухопився за це повідомлення. Він одразу ж запропонував викликати сюди Харвуда, схопити його і яким Чен, прошу вас… – владна інтонація змінилася у Петерсона прохальною. – Скажіть, де Блеквел?

Старий китаєць подивився на Щеглова. Той зробив ледве помітний жест.

– Інженер Блеквел через кілька хвилин буде тут, – сказав Чен і вийшов з лабораторії.

Харвуд одвернувся, заплющив очі. Як хижак, що потрапив до пастки, після першого нападу шаленої люті він знітився, причаївся, вишукуючи шанс на порятунок, його мозок працював у ці хвилини шалено.

Насамперед, треба за всяку ціну виграти час Незабаром прилетить Джонсон, а тоді справа може обернутися по-іншому. Отже, слід відмовчуватися, зволікати по краплинці розкривати оті таємниці, яких зажадають від нього.

Він чекав на вимоги, на запитання, але їх не було Щеглов не поспішав: до смерку ще далеко, а раніше нічого зробити не вдасться. Петерсон, схвильований наступною зустріччю з другом, якого вже не сподівався бачити живим, збуджено бігав по лабораторії з пістолетом у руці, – лисий, кремезний, схожий на кого завгодно тільки не на інженера.

Аж ось почулися кроки в коридорі. Петерсон кинувся туди й закричав:

– Гаррі!.. Друже!.. Як же тебе… Він затнувся.

У кімнату, підтримуваний Ченом, хиткою ходою увійшов дуже високий і такий худий чоловік, що його здавалось, можна було б зав'язати вузликом. Обличчя мало блідий, аж зеленкуватий колір. Голова тіпалася. Великі чорні очі були сповнені скорботи й болю.

В першу мить Блеквел, певно, не зрозумів, що тут діється. Зв'язаний бос… Джек і незнайомий з пістолетами в руках… А потім зойкнув і тицьнув на Харвуда гострим як веретено, пальцем:

– Він… він… катував мене! – А – катував??

Петерсон, «всесвітній миротворець», який поставив собі за мету перевиховати наймерзенніших злочинців, забувши всі свої пацифічні настанови, стрибнув на Харвуда, ухопив його за класичний ніс, прищемив і крутив, повторюючи:

– Катував?!. Катував?!

– Досить! – Щеглов одштовхнув Петерсона. – Він дістане те, що заслужив, але трохи пізніше.

Джек підвівся, похитуючись, важко одсапуючи.

– Ну, містер Харвуд, тепер відповідайте: куди ви сховали «випромінювач влади»? – Щеглов сів на стілець і закурив цигарку. – Потім: де міститься потайний хід з Грінхауза?

– Не скажу!.. Нічого не скажу! – істерично вигукнув Харвуд.

– Не так голосно. Я вас попередив.

Блеквел підбіг до Щеглова, ухопив його за рукав:

– Я скажу. У другому корпусі. Мене туди водили одного разу. Там є замасковані двері. Унизу великий зал. «Випромінювач» змонтовано у танкові.

– Ви туди не пролізете! – аж засичав Харвуд. – Ні, ні, не пролізете!.. Містер Петерсон, я можу повернути вам фотокопії рукопису Вагнера. Касети лежать у мене на столі, в спальні.

– Гаразд, ми їх заберемо, – кивнув головою Щеглов. – Прошу, повідомте, як туди потрапити. І ще: коли прибуде Джонсон?

– Зараз, зараз! Ви загинете всі!

– Ну, це ще побачимо. Чен, прошу вас: попередьте містера Джонсона, що дослідження «випромінювача» переноситься на завтра. З'ясуйте також, що містер Харвуд ласкаво дозволяє не турбувати його до ранку. А тепер… Тепер…

Щеглов позирнув на Петерсона, затримав погляд на Блеквелові. Малий, дуже малий загін навіть для того, щоб держати оборону, не кажучи вже про спробу захопити весь Грінхауз. Та й що може зробити Гаррі, коли він ледве тримається на ногах?.. А зараз слід негайно почати шукання «випромінювача» та потайного виходу.

Він зважив на руці чималу в'язку ключів, одібраних у Харвуда, позирнув на пласкувату скриньку з ультразвуковими свищиками, з допомогою яких відчиняються найгрубіші двері.

Ясно, що з Харвуда не вирвеш зізнань, або коли й добудеш, то брехливі. Доведеться шукати самотужки. Але біля полоненого треба когось лишити, – мало які несподіванки можуть трапитися отут, де розступаються стіни, одкриваючи потайні ходи.

– Ідіть, Чен. А ви, Блеквел…

Ще раз позирнув Щеглов на довготелесого американця. Чи можна звіритися на нього?.. І вирішив: можна. Хоча б тому, що жодна людина не забуде знущань і не побажає їх повторення.

– А ви, Блеквел, лишаєтесь на варті.

Він простяг Гаррі відібраний у Харвуда пістолет:

– Стріляйте без жалю. Але тільки у крайньому разі.

Оце й була помилка. Велика помилка інженера [Цеглова, яка згодом спричинилась до цілого ряду неприємних подій.

…Минуло хіба що п'ять хвилин з того часу, коли Щеглов і Петерсон подалися на розшуки «випромінювача», як здалеку, наростаючи, почувся гуркіт мотора.

Харвуд стрепенувся. Гаррі Блеквел насторожився. Вони обидва дивилися у вікно, – один нетерпляче й зловтішно, а другий – з острахом.

Гуркіт посилювався. І ось, нарешті, повз вікно промайнула тінь: великий вертоліт, сповільнюючи ходу, спускався на майданчик за господарськими спорудами, – метрів за двісті від цього корпусу.

Відтепер вся увага Блеквела мимохіть зосередилась на тому кутку Грінхауза. Він не хотів цього. Він одвертався, примушуючи себе думати про що завгодно, та тільки не про те, що ось-ось до лабораторії вдеруться охоронці. Але його погляд почав усе частіше зустрічатися з поглядом Харвуда, – торжествуючим, хижим, – і у Гаррі ставало млосно на серці.

Кволий і слабовольний, з розхитаною, зламаною психікою, Блеквел поруч з іншими не боявся б нічого. Та зараз, віч-на-віч з переможеним, але все одно страшним ворогом, він злякався.

Харвуд це помітив, йому здалося, що вихід знайдено.

Зростаючи в країні, де кожен прагне видерти шматок з рота слабішого, Харвуд свого часу захоплювався гіпнозом, йому здавалося, що, здобувши загадкову владу над мозком людей, можна розбагатіти, стати мільйонером. Його надії не справдились, але він простудіював усю літературу з цього питання, чимало тренувався і досяг певних успіхів у гіпнозі. Найбільш сприйнятливі до гіпнотизування виснажені, слабі люди. Блеквел саме такий.

Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин… Ніхто не з'являвся. Блеквел почав заспокоюватися. Видно було, що на нього напосідає дрімота. Він міг заснути, зрештою. Але це було зовсім не те, що потрібне Харвуду: розв'язатися чи викинути кляп з рота – не вдасться. А треба поспішати – дорога кожна секунда.

Він вирішив удатися до хитрощів.

Блеквел саме протирав очі, коли це раптом почув харчання позад себе: мотаючи головою, багровочервоний з натуги, Харвуд задихався.

Жалісливий зроду, Блеквел не міг бачити мук іншої людини, хоч би й ворога. Він підбіг до Харвуда, повернув того на бік, але харчання посилилось.

– Попереджаю: не закричіть, бо стрілятиму! – Гаррі витяг кляп з рота Харвуда і націлив на нього пістолет.

– Дякую… – прошепотів той. – Ви врятували мене від задухи. У мене в носі поліпи… Як хочеться спати… Хочеться спати… Хочеться спати…

Голос Харвуда щораз міцнішав, набував твердості, владності:

– Приємна теплінь припливає до голови… Слабішають м'язи… Згинаються ноги!.. Хочеться спати… Спати…

І Гаррі відчув: так, справді, мускули відмовляються служити, все тіло охоплює солодка розслабленість і безвілля.

«Та що ж це зі мною?! Я на посту!» Він струснувся, підскочив до Харвуда, крикнув:

– Мовчіть! Стрілятиму!

Дивлячись йому просто в очі, Харвуд замовк на кілька секунд, а потім сказав неголосно, твердо:

– Закрийте очі!.. Так… Спіть!

Оце було останнє, що пам'ятав Гаррі Блеквел у своєму житті.

Покірний волі Харвуда, байдужий до усього, крім наказу гіпнотизера, він як сомнамбула підійшов до нього й розв'язав дріт на його руках і ногах.

– Ляжте!.. Спіть!

Харвуд схопився з місця, розправив закам'янілі м'язи, підбіг до відкритої шахти ліфта, яким щойно спустилися Щеглов та Петерсон:

– Встаньте!.. Йдіть сюди!.. Прямо!

З заплющеними очима Гаррі наблизився до отвору, зробив ще крок і впав униз, на гранчасте залізяччя.

Розділ XXI
НА ОСТАННЬОМУ РУБЕЖІ

Події розгорталися навально.

Знаючи всі ходи і виходи, Харвуд шугнув у підземелля, а потім, вибираючи шлях, де двері мали цифрові замки, які відчиняються без ключів, подався у протилежний бік Грінхауза, до розташування охоронного взводу.

У кімнату Джоноона він влетів як вихор, скинув із стола пляшку з ромом, гримнув кулаком, аж забряжчали тарілки:

– Сто чортів і відьма!.. І це – начальник охорони?!. І це – колишній офіцер?!

– Що трапилось? – шматок біфштекса став поперек горла, і Джонсон ніяк не міг його проковтнути.

– Де ваші люди?.. Негайно до зброї! В Грінхауз вдерлися партизани.

– Партизани?? – Джонсон пополотнів і почав здирати з шиї серветку. – От тобі й маєш… Учора Кніпс… А сьогодні…

– Та швидше ж, телепню! – Харвуд вихопив пістолет, покрутив ним перед носом у Джонсона. – Їх тільки двоє та третій – Чен. Негайно спіймати всіх. Живими!.. Вони, мабуть, у другому корпусі. Закидайте їх газовими гранатами.

Не чекаючи відповіді, він подався до свого котеджу. Треба рятувати Паркера. Можна було б, звісно, начхати на оцю трухлятину, але без його мільйонів нікуди не поткнешся.

Як і сподівався Харвуд, Паркер лежав посеред своєї кімнати зв'язаний, з затичкою в роті, і стогнав, заплющивши очі.

– Містер Паркер?!. Що?!. Що таке?.. – Харвуд підскочив до нього, розв'язав і допоміг стати на ноги. – То хоч скажіть: хто посмів?!

– Ох… ох… – Паркер хитався з боку на бік. – Китаєць… Клятий китаєць…

– Який китаєць? – вигукнув Харвуд, надавши голосові неймовірного обурення. – Чен?!. То цього мерзотника зараз повісять! Зачекайте хвилинку, я накажу.

– Ні, ні! – Паркер вчепився за його рукав. – Я не відпущу вас ані на крок!.. І негайно, – ви чуєте: негайно! – Їдьмо звідси! Інакше, я пориваю з вами всякі стосунки!.. Ох… ох… Та дайте ж мені води, зрештою!

– Прошу, містер Паркер!.. Я дуже, дуже завинив перед вами… Зараз ми проведемо дослід. Джонсон привіз чорношкірих.

Вікна цієї кімнати виходили в парк, але постріли, хоч і дуже приглушені, долітали й сюди, тому Харвуд говорив безупинно:

– Так, привіз чорношкірих. Дуже хороша партія: свіжі, ще не виснажені. Сподіваюсь, ви будете задоволені з результату.

– Який дослід?! Які результати?! – Паркер сердито гримнув кулаком по плексигласовій шибці. – Через десять хвилин зайде сонце!.. Ми виїдемо негайно, і це буде випробуванням вашого «випромінювача». Якщо ми доберемося до Сінгапура живими й здоровими, я негайно ж підпишу угоду. В противному разі – вона вам уже не придасться.

– Гаразд!

Харвуд підійшов до телефона, натиснув кнопку:

– Джонсона!.. Немає?.. Скажіть, щоб кінчав справу і негайно йшов сюди… Так.

Незабаром стрілянина вщухла. А через кілька хвилин до кімнати зайшов Джонсон. Уже з його усміхненого пітного обличчя Харвуд зрозумів: спіймані!

Хижою хвилею залило йому груди: а, зачекайте! По краплинці висотати кров, розтягнути муки на незчисленну кількість секунд, зробити так, щоб сама смерть здавалася б щастям, – ось на що здатний він!.. Шкода – обмаль часу. Та все одно він не дасть їм швидкого кінця. Хай сама свідомість стане для них найгіршим катом, з невблаганною чіткістю відраховуючи, скільки ще зосталося дихати чистим повітрям!

– Містер Джонсон, прошу, розважте містера Паркера. Я повернуся через п'ять хвилин.

Не чекаючи заперечень мільйонера, Харвуд вибіг У двір.

– Де вони?

Вартовий показав убік, на караульне приміщення. Харвуд вбіг туди і спинився на порозі.

– А де китаєць? Китайця не було.

* * *

Не легка то справа – шукати правильного шляху в лабіринті переходів, та ще й підбираючи ключа до кожних із дверей.

Майже годину добирався Щеглов і Петерсон до другого корпусу, – а їм же допомогло те, що Джек упізнав ту частину підземелля, якою вів його колись помічник Харвуда.

Щеглов уже почав турбуватися: слід було б навідатися до Блеквела. Але хотілося кінчити справу одним махом. Та й мета, здавалось, була вже близькою.

Тільки де ж ті замасковані двері?.. Блеквел повідомив про основні орієнтири: вузький коридор веде до великої майстерні. У стіні проти фрезерного верстата… Ось і верстат. Але нема навіть натяку на двері. Про всяк випадок Щеглов перепробував усі ультразвукові свищики. Жодного результату. То, значить, треба обмацати всю стіну.

– Є! – вигукнув Петерсон. – Дивіться: ось якісь коліщата з цифрами!.. Може, це…

Але він не встиг докінчити. Лунко відбиваючись од склепіння, заторохтіли автоматні постріли. Зовсім близько розірвалася граната, потім ще кілька.

І зразу ж у очі Щеглова й Петерсона вдарило щось нестерпно болюче, у легені вдерлося задушливе, дряпуче, – як вата, посилана склом. Вони ще одстрілювалися, але вже не бачили й не чули нічого, їх схопили голими руками.

І ось тепер вони стоять, прив'язані до опор головного інтегратора, а Харвуд походжає собі, вимахуючи стеком. – Ну, містер Чеклофф, попрощаємось. Ви програли гру. Рівно через… – він позирнув на годинник. – Рівно через п'ятдесят три хвилини, тобто о вісімнадцять тридцять, оцей інтегратор злетить у повітря разом з вами. Вагнер не збрехав: інтегратор заміновано. Але я дещо змінив схему вмикання фугасів. Вони вмикаються з певного пункту без жодних дитячих свищиків… Ви, мабуть мріяли стерти з лиця землі мій Грінхауз. Сьогодні ваша мрія здійсниться… Отже, прощайте і в лічені хвилини вашого життя думайте про мій чудесний «випромінювач», якого, на жаль, вам так і не вдалося побачити… Запевняю: тепер вас не врятує ніхто і ніщо!

Він підійшов до Петерсона, хльоснув його щосили стеком по обличчю, плюнув і вийшов. Клацнув замок. Щеглов перечекав якийсь час, а потім прошепотів:

– Вище голову, друже! Сьогодні увечері партизани почнуть штурм Грінхауза. Ми врятуємось.

Він не уточнив, що штурм призначено на двадцять три ноль-ноль.

* * *

– Джонсон, я виїжджаю до Сінгапура. Ви лишаєтесь за мене. А коли хочете, то… Може, поїдемо разом? Тільки на автомашині, бо в танку місця немає.

– Щось трапилось, містер Харвуд? – сполохався Джонсон. – Я з великою охотою… Але в машині… У них тепер гармати!..

– Доля людини в руцє господній! – лицемірно зітхнув Паркер. – Але навіщо вам, Генрі, містер Джонсон?.. Щоб закупити обладнання, про яке я говорив?.. Ат, пусте!.. Впораєтесь самі. Хай лишається тут. Хай лишається.

Харвуд добре зрозумів, що означають єлейні інтонації голосу Паркера: Джонсон мусить загинути разом з Грінхаузом. Що ж – може, так і треба: всякі свідки зайві.

– Та й справді. Я не врахував. Лишайтесь, Джонсон! Гуд бай!

– Гуд бай!.. – ошелешений начальник охорони постояв кілька секунд, а потім кинувся навздогін: – Містер Харвуд!.. Містер Харвуд!

У відповідь дзвінко хряпнули металеві двері в сусідній кімнаті.

І тоді Джонсон зрозумів, що його приречено на смерть. Йому пропонували життя – він одмовився. Хіба ж поїхав би Паркер уночі на Сінгапур, – навіть у танкові, – коли б існувала щонайменша небезпека?

Але з якого ж боку чекати нещастя?.. Партизани?.. Тоді треба негайно організувати оборону. Зібрати всіх у північній башті, – її стіни не проб'є жоден снаряд, Там кулемети, міномети… Да, а отой китаєць?.. Він може підкрастися кожну мить, вдарити ножем, пустити кулю…

Як загнаний вовк, Джонсон обвів поглядом кімнату, підбіг до вікна.

Сонце щойно сіло, а по землі вже котилася важка чорносиза імла. Нещодавно пройшла злива, і, здавалося, оце шматки зловісних хмар знижуються, огортають предмети, поглинають рештки дня.

– Світло!.. Увімкнути світло! – закричав Джонсон у телефонну трубку.

Спалахнули яскраві лампочки. Але од цього темрява стала ще страшнішою. Вона поглибшала, насунулась стіною, і за межами світла тепер могло з'являтися що завгодно, лишаючись непоміченим.

Джонсон не витримав наступу імли. Зіщулившись, він перебіг від котеджу Харвуда до караульного приміщення, скомандував:

– Всім на північну башту! Негайно!

З цієї хвилини Грінхауз фактично не охоронявся.

Лише біля входу в лабораторний корпус усе стояли нерухомі, наче витесані з каменю, два охоронці-даяки.

Напівдикуни, яким дано до рук новітню вогнепальну зброю, обдурені й затуркані істоти, яких колонізатори використовують для найжорстокіших злочинів, оці двоє дістали наказ від самого хазяїна. Ніхто їх не міг би зняти з поста, нікого б вони не пропустили до лабораторії, – навіть власних матерів. Сильні, витривалі, вони могли забити кого завгодно, самі не знаючи за що.

Їх не стурбувала метушня в Грінхаузі, а потім сторожка тиша. Все, що діялось сторонь сходів лабораторного корпусу, їх не обходило. Їхнє завдання було до безглуздя простим: не допустити нікого ближче як за п'ятнадцять кроків.

Ось одному з даяків щось причулося. Він насторожився, зробив крок убік і раптом, кинувши автомат, заметляв руками перед обличчям, – так, ніби хотів одігнати надокучливу осу. Потім зойкнув, упав і затих.

Другий даяк позирнув на нього здивовано й злякано, але не поспішив на допомогу, а, навпаки, одійшов далі, під захист стіни, і поводив очима, вишукуючи в темряві несподіваного й страшного ворога.

Ніде нічого не було чути. Маєток-лабораторія, в якому завжди цілу добу гуділи, дзижчали, дирчали всілякі машини, в цей вечір завмер. Тільки верещання цикад і порушувало тоскну тишу.

Саме ці одноманітні настирливі звуки й сховали в собі тихий шурхіт. Крихітна бамбукова стріла, випущена з «сумпітану», малайської духової рушниці, прослизнула майже нечутно і ледь-ледь дряпнула і другого даяка по руці.

Але ця стріла була страшнішою за розривну кулю «дум-дум». Даяк аж підстрибнув. Не гаючи ані секунди, він почав висмоктувати й випльовувати кров із ранки, сподіваючись не допустити поширення смертоносної отрути.

Тільки марними були його намагання. За хвилину він уже не міг стояти на ногах. Через дві – упав навзнак.

І тоді згори, з-за кам'яної балюстради правого крила будинку, визирнув старий Чен. З спритністю, не властивою для літньої людини, він спустився вниз пожежною драбиною і шмигнув у двері корпусу.

Але не встиг він пробігти кілька кроків, як пролунала черга з автомата. Другий даяк, навіть помираючи, зумів помститися. Дві чи три кулі влучило в Чена.

Ці постріли стали немовби якимсь сигналом. Раптом згасла електрика. Почулася стрілянина з північної башти. Їй відповідав хтось із-за водокачки.

Ішов нічний бій – запеклий, жорстокий.

А старий Чен повз і повз угору кам'яними сходами. Нарешті, впав головою на мармур.

Тільки крок лишився до горішньої площадки. Двадцять кроків відділяло Чена від замкненої лабораторії, в якій прив'язані до інтегратора Щеглов і Петерсон з надією прислухалися до звуків бою.

Але у кожного в житті буває остання межа, за яку самотужки вже не переступиш.