Текст книги ""Володар Всесвіту""

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

«П'ятсот плюс триста – вісімсот! – думав Джек, сідаючи в крісло перед інтегратором. – Отже, кожна касета коштує сто мільйонів доларів!.. Чи мріяв ти, голубе, про таку можливість?!»

Але до уявного щастя було ще дуже й дуже далеко! Тільки-но він надів шолом, як почув:

– …А чи не пізно, моя люба?

– О, ні, ні, Генрі! Я хочу, нарешті, побачити ваші чудеса!

Отже – Харвуд з дочкою мільйонера таки йдуть сюди!.. Наближається хвилина, яка вирішить все.

Джека охопив дивний спокій. Обвівши поглядом кімнату, інженер зупинив свій вибір на масивному бронзовому прес-пап'є, – в сильних руках воно стане за страшну зброю. Визначив на око відстань до головних предметів, щоб запам'ятати їхнє взаємне розташування. Підняв і поклав на стіл кинутий ним раніше олівець. Потім вимкнув інтегратор і помацки добрався до дверей. Став за портьєрою.

Минула хвилина, друга, третя… А кроків у коридорі не чути.

Чекання ставало нестерпним. Вже або так, або інакше – аби тільки швидше.

– Ну, іди ж, іди! – шепотів Петерсон, ледве стримуючи нервовий дрож.

Джек належав до категорії людей, які здатні на рішучі, одчайдушні вчинки, але тільки в хвилини афекту. Всяке загаяння розхитувало йому волю, будило сумнів у доцільності задуманого, надавало змоги шукати якийсь інший, кращий вихід з становища.

Ось так трапилося й зараз. Збудження заступили апатія й байдужість. Примара золотого тільця вже не бентежила душу. Над усе в світі захотілося опинитися на своєму ліжкові й заснути.

Можливо, саме через це Джек і втратив єдиний зручний момент.

Петерсон чекав на Харвуда з коридора. А бос з дочкою мільйонера з'явились несподівано, раптово, – як з-під землі. Стіна за бетонною брилою легко слизнула вниз, і виявилося, що кабінет боса є лише частиною величезної лабораторії.

Петерсона й Харвуда розділяла відстань хіба що трохи більша за метр. Варто було напружити м'язи, стрибнути, і…

Але приголомшений, засліплений яскравим світлом Джек Петерсон у першу мить розгубився, а коли схаменувся – було вже пізно. Харвуд і Бетсі Кніпс пішли до грандіозної споруди, яка стояла на бетонній підставці посеред лабораторії.

Це було щось схоже на збільшеного в тисячі разів жука-плавунця, що підібрав під себе ноги. Тільки навряд чи хоч один із цих водяних мешканців мав такі досконалі Обтічні форми та такий бездоганно блискучий панцир з прозорої пластмаси. А коли Харвуд натиснув на якусь кнопку, схожість ще посилилася: під панциром замерехтіли, запульсували численні вогники радіолампочок – так, наче споруда ожила і ось-ось рушить з масивного п'єдесталу, знищуючи все на своєму шляху.

Нікель і скло, пластмаса й проводи, химерні котушки, перемикачі, циферблати приладів – усе загалом створювало величну, неповторну картину. Двоє людей поруч цієї споруди здавалися жалюгідними, немічними комашинами.

Дочка мільйонера позирала на головний інтегратор з захопленням і навіть острахом.

– О, яка феєрія! – прошепотіла вона в захваті. – То оце й є отой мозок, з яким нездатні змагатися наймудріші з мудрих?!

– …і який цілком покірний вам! – галантно додав Харвуд.

– У такому разі, я хочу негайно скористатися з свого права! Кажіть, на яку кнопку треба натиснути?

– Ні, Бетсі… – Харвуд пригладив рукою своє волосся і, ведучи за собою дочку мільйонера, пішов до канапи. – Не слід вам торкатися цієї машини. Вона – страшна… Сідайте, моя люба. Помріємо удвох. Ви чули про такого собі професора Темплера?

Бетсі, безтурботно хитаючи ногою, зморщила ніс:

– А, це отой божевільний піп?

– Ні. Дуже тверезий фізик, спеціаліст з автоматики й телемеханіки. Він сконструював прилад, бундючно названий – «радіомозком». Цей апарат має понад десять тисяч радіоламп і займає триповерховий будинок, розв'язує найскладніші математичні задачі, реагує на колір, звук…

– А у вашому апараті, мабуть, аж сто тисяч лампочок?

– О ні, – самозакохано посміхнувся Харвуд. – Менше за тисячу!.. Так оцей Темплер висунув надзвичайно сміливу гіпотезу про створення мислячих роботів. Машина з найпримітивнішою, звірячою свідомістю, автомат, який сліпо виконує накази розумної сильної людини, – хіба це не ідеальні солдати, робітники, фермери? Мислячі машини, кинуті проти комуністів, протягом кількох тижнів встановлять на землі золотий вік. Мислячі машини не зрадять і не обернуть зброю проти нас. Хай вони гинутимуть сотнями й тисячами – інші, ще більш примітивні мислячі автомати на заводах поновлять лави наших сталевих солдатів… Робітників – знищити… Фермерів – стерилізувати… Міста – зруйнувати… Хай на землі настане ера божественних людей!

Харвуд був страшний. Його високе чоло почервоніло й спітніло, тонкі губи хижо скривилися, пальці судорожно охопили коліно. Дочка мільйонера дивилася на нього з захопленням і острахом.

А Джек стояв у своїй схованці, похитуючись. Почуте виходило за межі найрозгнузданішої уяви.

Кров… Озера, моря, океани крові, – ось що лишила б після себе мисляча машина… Ні, цього не повинно статися!

– Професор Темплер правий, – уже спокійніше провадив Харвуд. – Новий світ, справді, треба воздвигнути на плечах роботів. Але мій колега, на жаль, ні машина для обчислень обладнана десятьма тисячами радіоламп, – хоча й мікрогабаритних, – то скільки ж їх потрібно для мислячого літака, наприклад?.. Сто тисяч?.. Мільйон?

Харвуд замовк і, пригорнувши до себе дочку мільйонера, зашепотів.

– Я пішов іншим шляхом. Роботами, автоматами в мене стануть живі люди. Тобто, не люди, а всілякі там негри, китайці та до них подібні. Оця машина… – він показав на агрегат посеред залу, – може відтворювати записані на плівку почуття жаху, неймовірного болю, радощів, сп'яніння – чого завгодно!… Настане час, і я з її допомогою прищеплю мільйонам людей звірячу ненависть одне до одного!.. Хай це-буде Росія й Китай, наприклад… Вони перегризуть одне одному горлянки!..

– А ми? – дочка мільйонера тремтіла.

– Ми?! – злісно зареготав Харвуд і, підбігши до інтегратора, схопив «радіошолом». – Ось ваша корона «Цариці Космосу». Хай на ній не виграють діаманти, але з нею ви зазнаєте неземного блаженства!.. Дивіться: я вмикаю прилад… За кілька хвилин ви будете бачити й чути те, що сховане від усіхсмертних назавжди!

Харвуд надів «радіошолом». І в ту ж мить Джек Петерсон зрозумів, що зволікати не можна: Харвуд почує його подих, биття серця, запах…

Як тінь, вислизнув він з-за портьєри і кинувся до Харвуда. Дико зойкнула Бетсі. Харвуд злякано озирнувся і поквапно засунув руку до кишені.

Джек розмахнувся… і опинився на підлозі. Він спіткнувся об край килима.

– Стій! Стій! Стріляю! – кричав Харвуд. Він встиг видертися на бетонну тумбу і вихопити револьвер. – Руки вгору!

Джек Петерсон облишив прес-пап'є, перевернувся на спину, поклав руки під голову, – байдужий, готовий до всього.

…А на екрані інтегратора вихилялися, витанцьовували дві яскравозелені химерні змійки.

Розділ VI
ЛЮДИНА СТАЄ МАШИНОЮ

Бронетранспортер різко загальмував. Почувся вигук:

– Ч-чорт!.. Знову зірвали місток!.. Звертай праворуч, Боб!

З натужним ревінням машина подерлась кудись угору, потім спустилася вниз і, скрегочучи гусенцями по камінню, перевалюючись з боку на бік, почала переповзати якийсь шумливий, але, мабуть, неглибокий потік.

Десь зовсім близько гримнув вибух. У відкриту площадку бронетранспортера хлюпнула вода. По бортах зацокотіли кулі.

– Швидше, Боб, швидше! – стурбовано сказав усе той же голос. – Зараз ми – як на долоні. Назад поїдеш іншим шляхом. Тепер вони чекатимуть на нас.

«Хто – «вони»?.. Яким саме шляхом?»

Вперше за кілька годин Щеглов почув хоч слово з уст оцих людей. Тільки почув, не знаючи навіть, кому з них належить різкий уривчастий голос.

Зв'язаний, з мішком на голові, інженер лежав на дні бронетранспортера, знемагаючи від задухи, захлинаючись від гніву.

Все трапилося ак несподівано, так раптово…

Коли пролунав авральний сигнал, інженер кинувся до трюму, щоб врятувати найважливішу частину свого ультразвукового локатора – кварцові стабілізатори. Захисний кожух з приладу вдалося зняти швидко, але потім справа загальмувалася. Не маючи під руками відповідних інструментів, інженер орудував кишеньковим ножем. Роботу довелося припинити: крізь ілюмінатор звукометричної кабіни ринула вода.

Коли Щеглов вибрався на палубу, «Ігарка» вже глибоко сиділа в воді. Вона дуже нахилилася на правий бік, і всі шлюпки відійшли геть ліворуч, щоб не затягло у вир. А Щеглову вже ніколи було вибирати: він стрибнув з правого борту і швидко поплив далі від судна.

З інженера був непоганий плавець, тому він і не турбувався, що запливає в протилежний бік. Ось ще трохи, а потім можна завернути й назад… Але попереду заблимав тьмяний вогник – так, наче хтось курив цигарку. Розсікаючи воду енергійними неквапливими рухами, Щеглов поплив у тому напрямі.

Вогник згас, а потім блиснув через хвилину вже лівіше.

– Гей, на човні! – закричав інженер. – Зачекайте! Ніхто не відповів. Тоді Щеглов прискорив рух. Та й човен, що вже почав проступати в імлі сірою плямою, рухався все далі в море. Інженер перейшов на брас, наче йшлося про перше місце в змаганні на швидкість, наздогнав надувний гумовий човен і, відсапуючись, сказав сердито:

– Ну, що це ще за жарти?!

Йому мовчки простягнули весло і допомогли вилізти з води. А потім на його скроню впало щось важке. Запали темрява і тиша.

І ось тепер Щеглов навіть не зміг би сказати, скільки ж минуло часу з дня загибелі «Ігарки». Тьмяно, невиразно згадувалася вузька металева камера. Хтось, схилившись над ним, зв'язаним, витягає з його кишені гумовий гаманець з документами.

– Чеклофф… інженер… – говорили англійською мовою. – Ну, цього можна передати Харвуду. Пам'ятаєте, він просив?

Щеглов щось закричав, але що саме – забулося. І тоді йому на обличчя впала мокра ганчірка, почувся неприємний, нудотний запах якоїсь рідини. І тільки отут, – у бронетранспортері, коли судити з гуркоту мотора та скреготу гусениць, – Щеглов остаточно прийшов до тями, – з важкою, немов після хвороби, головою.

Він не лаявся, не погрожував – усе це було зайвим. За таких обставин краще вдавати з себе непритомного, – може вдасться щось підслухати. Але, як на те, супутники трапилися не з балакучих. Тільки несподівана пригода й порушила мовчанку одного з них.

«Хто зірвав місток?.. Хто стріляв по машині?»

Інженер міг припускати все, що завгодно, з однаковим шансом помилитися.

«Може – партизани?»

Так, може й партизани: уся південно-східна Азія охоплена визвольним рухом. Але яка ж це країна?.. В'єтнам?.. Корея?.. Таїланд?..

Бронетранспортер знову вибрався на рівний шлях. Мотор гуркотів приглушено, машина йшла плавно, без поштовхів і гойдань, – мабуть, по автостраді.

– Коли повернешся до Сінгапура, – промовив той же голос, – встанови на транспортері ще один кулемет. Та не завадило б також зміцнити борти.

– Так.

«Сінгапурі – майже зрадів інженер. – Отже, це – Малайя!.. Обстрілювали – малайські партизани… Ну, то говори ж, говори далі, виродку!»

Але знову, – І дуже надовго, – запала мовчанка. Аж ось бронетранспортер кудись звернув, притишив ходу, зупинився. Почулося брязкання металу, скрипіння, – певно, відчиняли браму, – а слідом за тим чийсь вигук:

– Хелло, Джонсон! Привіз?

– Хелло, Сміт!.. На жаль, тільки одного. Але за цього ти мені ще маєш віддячити: справжній росіянин та ще й інженер!

– Хо!.. Чи не отой, що…

Голоси віддалялися. Інженер уже ледве-ледве розбирав слова:

– Так, так!.. А де ж бос?.. Я маю йому дещо передати.

– Давай мені. Харвуд зайнятий…

«Джонсон. Сміт. Харвуд».

Ці прізвища вкарбовувалися в мозок Щеглова, як щось надзвичайно важливе. Він не бачив облич цих двох, але запам'ятовував кожну інтонацію голосів.

«Ну, то зачекайте, Джонсон, Сміт і Харвуд! – думав інженер. – Ми ще поквитаємося з вами за все!»

Знову загуркотів мотор, і бронетранспортер рушив з місця. Він звернув праворуч, в'їхав у якесь приміщення, – гуркіт враз став лунким, – і зупинився.

– Перенесіть його в п'яту, – сказав хтось. Загуркотіло залізо. Чиїсь руки схопили інженера, підняли у повітря.

– Чи не дав він дуба, часом?

– Та ні, дихає. Непритомний, мабуть. Лихо з цими кволими – довго не витримують.

Отут уже й Щеглову стало страшно. Байдужі голоси, загадкові натяки… Куди ж, зрештою, він потрапив? Що чекає На нього отут, десь у нетрях Малайї?

Та знову ж ніхто йому не відповів би на ці запитання.

Його поклали на ноші, понесли кудись… Праворуч… ліворуч… Вгору… вниз… Нарешті, як мішок з просом, перекинули на щось досить тверде, розв'язали руки й ноги, стягли з голови запону і вийшли. Клацнув засув.

Лише тоді інженер розплющив очі.

Крихітна камера, обшита блискучим металом. Металеве ліжко, стіл, стілець, пригвинчені до підлоги. Жодного вікна, – зате низка темних отворів у стінках. Під стелею – тьмяна лампочка. На столі – чистий папір і кілька олівців.

Зовнішній вигляд камери не розкривав нічого. Тоді інженер розпочав більш старанний огляд.

Двері – металеві, суцільні, без жодної шпаринки. Під ліжком – пусто. В отвори на стіні можна засунути кулак, але він одразу ж натикається на якісь грати. Вентиляція? Тоді навіщо стільки патрубків? Досить було б і одного. Та до того ж і спрямовані ці отвори якось дивно: навскоси до поверхні стінок… Так, оцей сюди – до столу… І цей також… А ці?.. На ліжко… Що ж це означає?..

Мозок, звичний до проектування, одразу ж визначив: коли б продовжити оці отвори в камеру, вони перетнулися б у двох точках – над столом, на рівні обличчя і над ліжком, саме там, де під суцільним матрацом зроблено підвищення для голови.

Може, це труби для спостереження?.. Але чи не краще було б встановити один екран, – хоча б на стелі?

Так, небезпека могла прийти саме з оцих отворів.

Хоч як був збуджений зараз Щеглов, але тривала подорож з мішком на голові далася взнаки. Млосно щеміли м'язи. Паморочилася голова. Хотілося лягти, заснути і спати й спати. Справді, слід, було спочити, щоб, про всяк випадок, набратися сили.

Інженер вмостився на ліжку, поклавши ноги на підвищення. Але так було незручно лежати. Незабаром у нього заболіли в'язи і перед очима пішли кола, – кров з усього тіла припливала до голови, яка лежала найнижче. І тоді Щеглов, махнувши рукою, ліг навпаки, – саме так, як цього, напевне, добивався той, хто обладнував цю камеру.

З годину, або може й зо дві, Щеглов не міг заснути, хоч як силкувався, а потім зразу наче впав у провалля. Він спав, мабуть, довго, – міцно, без сновидінь, – і прокинувся тому, що його почав душити сміх.

– Ох-хо-хо!.. Ох-хо-хо!.. – реготав інженер, протираючи очі. І раптом отямився, скочив з ліжка, сів до столу, помацав доба: що це – божевілля? Та чи ж до сміху зараз?

Але йому все одно хотілося сміятися. Реготати. Іржати, тримаючись за живіт. Несамовите бажання доводилося стримувати, ціною величезного зусилля волі.

Нараз йому стало невимовно тоскно. Потягло схилитися до когось на плече, заплакати, поскаржитись на лиху долю. І він, оцей дорослий мужній чоловік, який не раз дивився смерті в очі і мовчки терпів найбільше горе, справді, мало не заплакав. Обхопив голову руками. Застогнав… І враз скочив: у ньому прокинувся несподіваний гнів – невідомо проти кого. Захотілося громити, трощити, ламати. Не тямлячи себе, він ударив кулаком по металевому столу так, що аж письмове приладдя приснуло в різні боки. Це ще більше роздратувало його, і він почав шматувати папір, нівечити олівці. Один із них закотився під стіл, у куток. Щеглов нагнувся, щоб покремсати і його… і схаменувся: та що ж це таке? Треба взяти себе в руки. Почати якісь обчислення, чи що – аби тільки зосередитись на чомусь і не давати волі збудженим нервам.

Але щойно він підвівся, як гнів охопив його ще з більшою силою. Олівець! Клятий олівець у кутку під столом! Його треба розтрощити, розпорошити!

І знов у інженера прояснилося в голові, коли він забрався під стіл. Повернулася здатність до міркування.

– Стривай, стривай… – мимрив Щеглов собі під ніс. – Отвори… Проти столу… А що, коли підвестися на єдину мить?

Він визирнув із своєї схованки лише на частку секунди, але й цього було досить, щоб встановити: так, хворобливі явища спостерігаються над столом, а під ним безпечно.

– Якийсь газ? – міркував уголос інженер. – Ні, тоді скрізь було б однаково… Може, якісь хвилі?.. Так, мабуть хвилі – бо інакше навіщо ж оці металеві стіни? А металева кришка стола – добрий захист… Ну, то, панове, хто ви там не є – прошу!.. Провадьте свої експерименти, а я посиджу під столом!

З виглядом хлопчака, який перехитрував супротивника, Щеглов умостився зручніше у своєму затишку.

– Сміх, горе, гнів… Несподівані різкі зміни настрою… Як це пояснити?.. А що ви ще приготували для мене, містери? І, певне, не тільки для мене…

Він звик міркувати і говорити з самим собою, – так чомусь легше було дійти правильного висновку.

– Отже, проміння сміху, проміння горя, проміння гніву… Кепське ж оте проміння, коли від нього можна врятуватися, надівши на голову хоча б каструлю, не кажучи вже про каску… А чому на голову? – заперечив він сам собі. – А може, на все тіло?

Перевірка одібрала небагато часу: спочатку Щеглов висунув із схованки руку і потримав її над столом, потім – ногу, нарешті примудрився, стоячи на руках, «опромінити» нижню частину тіла. Жодної дії.

Але як тільки він спробував підвестися – йому в вуха ударив звук неймовірної сили. Скидалося на те, що з усіх отворів кімнатки загуділо враз по паровозній сирені.

Інженер затулив вуха долонями, але це не допомогло.

– Щось нове… нове… – бурмотів інженер. – Проміння звуку?… Безглуздя!.. А коли відійти в протилежний куток?

Він попростував до дверей. І з кожним його кроком звук сирен слабішав, згасав.

– Дивно… дуже дивно… Так, це якісь хвилі… Але які?

Звук раптово увірвався, зате перед очима у Щеглова з'явилося якесь світло. Крок назад – світло посилилося.

Ще крок – почало засліплювати. Можна було заплющити очі, одвернутися, закритися – все одно, сліпуче сяйво не послаблювалося анітрохи.

Згасло й світло. Інженер засміявся. Потім зареготав:

– Ой панове, ваша програма вичерпана. Знову сміх… Знову…

Одначе, цей його сміх був уже неприродним, – і як не дивно, опиратися сміхові було найважче. Інженер знову забрався під стіл.

Смішно, коли під крихітним столом, скоцюрбившись, сидить людина, доросла, солідна. Але Щеглову було не до сміху. Він тепер знав, що на нього чекає тяжке випробування. Увесь оцей «концерт» мав налякати, зламати його волю. Навіщо?.. А може, серед оцих численних «промінь», які, певно, впливають на мозок, є й «проміння балакучості»? «Проміння зрадництва»?.. Але що можна витягти з нього, який працював над новим типом ультразвукового локатора? Ці прилади вже давно перестали бути секретними. Отже – щось інше. Слід бути на сторожі. І протидіяти треба хитро…

Отак міркував інженер Щеглов, сидячи під столом, певний, що йому вдалося перехитрувати ще небачених ним Джонсона, Сміта й Харвуда.

…А Сміт і Харвуд увесь цей час уважно стежили за кожним його рухом на екрані телевізора.

– Хитрий, дияволі – роздратовано сказав Сміт. – Так добре пішло все спочатку, а потім… Невже догадався?.. Ну, то я зараз переведу його в четверту. Там немає жодного захисту. Я його підсмажу! Він у мене затанцює!..

– Облиш, – холодно сказав Харвуд. – Дивуюся: звідки в тебе стільки жовчі? Чим він тобі насолив, зрештою? Виявив себе розумнішим за тебе? Це ж ти проектував камеру, то й мовчи!.. А мені він подобається. Меткий. Винахідливий… Я читав його наукові праці про ультразвук. Талановитий… Якщо вдасться його зламати – це буде чудова «мисляча машина».

– Якщо вдасться! – глузливо похитав головою Сміт. – Ти вже забув його попередника?.. Отакі вони всі, оці росіяни: здихає, але кричить «хай живе!»… Раджу не морочити з ним голови, а пустити на експерименти. Європейська плівка у нас далеко не повна. Я вже давно збираюся записати почуття ошпареного окропом.

– Досить, досить! – махнув рукою Харвуд. – Ходімо до нього. Та прошу, не дивись вовком, а то від одного погляду на тебе стає моторошно.

Харвуд підвівся й пішов до дверей. Сміт позирнув на його спину поглядом, у якому й справді блиснуло щось хиже, вимкнув телевізор і пошкандибав слідом.

Вони спустилися ліфтом у підземелля, пройшли довгим тунелем і зупинилися перед дверима з табличкою «5».

– Тихше! – прошепотів Харвуд. – Його треба застукати зненацька!

…Коли почулося легеньке шкрябання металу об метал, інженер зрозумів, що за ним прийшли. Слід було б негайно вибратися із своєї схованки. Та він не встиг цього зробити: двері навально відчинилися, на порозі стали двоє,– молодий, високочолий випещений мужчина і довгорукий похилий шкарбун.

– Як ся маєте, містер Чеклофф? – привітно запитав молодий.

Щеглов умостився під столом зручніше, глянув знизу вгору, немов у білий світ, і не відповів. Він навмисне вдавав з себе млявого й байдужого, щоб виграти час для орієнтування.

«Джонсон, Сміт, Харвуд… – пригадував інженер. – Хто ж оці двоє?»

Це було щось схоже на алгебраїчну задачу з трьома невідомими. Він знав три прізвища, чув два голоси з трьох, але ніколи не бачив жодного з ворогів у обличчя.

В першу мить Щеглову здалося: задачу розв'язати не можна. Та одразу ж майнула думка:

«Стоп!.. Джонсон – у бронетранспортері. Сміт – при в'їзді в оцю в'язницю. У них голоси не такі. Отже, це – Харвуд».

Тепер лишилося з'ясувати, хто такий оцей другий: Джонсон чи Сміт?

У Джонсона голос був уривчастий, владний, як у військового. Ясно, що старий шкарбун в армії не служив. Йому, певно, властиві жорстокі, єхидні інтонації.

«Отже, другий – Сміт!»

Харвуд підійшов ближче і повторив своє запитання:

– Як ся маєте, містер Чеклофф?

– Нівроку, містер… Харвуд. «Концерт» закінчено? Щеглов на якусь частку секунди затримався з відповіддю, докінчуючи свій логічний аналіз, але ця вимушена коротка пауза надала його відповіді глузливого тону вищості. Хоч як володів собою Харвуд, але не міг утриматися від подиву:

– О, то ви знаєте навіть моє прізвище?

– Так. І не тільки я. Для вас уже приготовано лаву підсудних.

– Дуже приємно! – з лагідною посмішкою відповів Харвуд. – Та я зачекаю. А от ви – вже в камері.

Щеглов неквапливо виліз з-під столу, глузливо озирнув приміщення, постукав кулаком по металевій стіні:

– Я вважав вас за більш талановитого. Камеру спроектовано по-ідіотському!

– Визнаю, визнаю, – з тою ж лагідністю сказав Харвуд, якось чудно позирнувши на шкарбуна. А той чомусь зблід і міцно стиснув щелепи.

Що ж – нічого, здавалося б, не трапилось. Чи мало як можна з'ясувати поведінку тієї чи іншої незнайомої людини за різних обставин?

І коли б це було іншим часом, коли б не йшлося про життя й смерть, навряд чи зумів би інженер Щеглов так гостро сприймати і так швидко реагувати на дрібниці, які майже завжди збігають непоміченими, хоч і можуть з'ясувати дуже багато.

Лише на мить у погляді Харвуда блиснула глумлива зневага і навіть зловтіха. Лише на частку секунди зловісно спалахнули очі у Сміта. Та вже й цього було досить, щоб зрозуміти: Харвуд і Сміт – вороги. Приховані, потаємні. Старий, мабуть, заздрить молодому, талановитішому, але й боїться його. Молодий зневажає старого, глузує з нього, але обережно, щоб не переступити певну межу. Злісна реакція Сміта свідчить, що камеру проектував він або, в крайньому разі, хтось із його підлеглих.

Не варто було б зайвий раз дратувати старого шкарбуна, але Щеглов не втримався:

– А втім, перепрошую. Провина за невдалу конструкцію камери лягає на… – він зробив паузу, наче пригадуючи. – На містера Сміта, якщо не помиляюсь!

Помічник Харвуда аж сіпнувся, але нічого не сказав. А Харвуд зареготав:

– Ви мені подобаєтесь, містер Чеклофф!.. Ви чаклун, га?.. Вмієте читати чужі думки?

– Ні, я просто бачу мерзотників наскрізь! – байдуже відповів інженер.

Сміт підійшов до нього майже впритул, зіщулився, наче перед стрибком, і сказав тихо, зловісно:

– Я тобі покажу «мерзотників»!.. Ти благатимеш про смерть, але я тобі її не дам. Не дам!

– Тс-с-с!.. Містер Сміт жартує… Він великий жартівник! – Харвуд взяв Сміта за плечі й легенько випхнув до коридора. – А у нас – серйозна джентльменська розмова. Для жартів ще буде час… якщо містер Чеклофф взагалі їх полюбляє.

Сміт пішов. Харвуд, скинувши маску лагідності й легковажності, сказав різко:

– Сідайте. Мій помічник правий: він справді може закатувати людину. Ваш попередник, один із видатних інженерів, потрапивши до цієї камери, не витримав і вкоротив собі віку. Коли я дізнався про це, то замалим не вигнав Сміта геть. Він занадто жорстокий і аж ніякий інженер. Ви бачили: сказився, коли ви зняли мову про конструкцію камери… Отак – завжди… А роботи – сила-силенна… Не думайте, що я тут вигадую якісь нові, надзвичайні засоби знищення. Зовсім ні. Йдеться про щасливу долю всього людства. Мої відкриття – величні, неосяжні. Я майже повністю розкрив таємницю живого мозку. Вам довелося відчути на собі дію моїх апаратів. Але я буду одвертим: оцей «концерт», як ви його назвали, дано тільки для того, щоб зламати вашу волю. Адже ви, росіяни, вперті, немов осли. А мені потрібний помічник, спільник. Пропоную вам працювати удвох. Те, що ми зробимо, – буде назавжди записано в історію людства на золотих скрижалях! Згадайте: ще зовсім недавно для знищення спільного ворога наші країни стали пліч-о-пліч. Отже, – будьмо спільниками, хоч і тимчасовими. Я розкрию вам чимало своїх секретів, рискуючи навіть тим, що ви самостійно розкриєте решту… Я не хотів би цього робити, але все одно доведеться… Ви зможете познайомитися з найновітнішими досягненнями науки. Але три роки ви не бачитимете денного світла. Я вживу надійних заходів, щоб ви не втекли дочасу. А потім – будете вільні. Захочете грошей – я дам вам гроші. Слави – буде й слава. Побажаєте повернутися до своєї чудної й величної країни – будь ласка… Ну?

Щеглов слухав оцей монолог мовчки, із скептичною посмішкою на вустах.

З Харвуда був непоганий актор. Щирі інтонації голосу, схвильованість, коли мова зайшла про «долю людства», тонко розрахований цинізм заохочення славою й грошима могли б навіть увести в оману простосерду людину, показати мерзотника хоч і не в привабливому, але вигіднішому для нього світлі. Та Щеглов бував у бувальцях. Понад два роки доводилося йому стикатися з такими, як Харвуд, у англо-американському штабі союзників. Психологію представників капіталістичного світу інженер вивчив добре.

Красивими фразами маскувалися найпідліші задуми. Щоб їх розкрити, необхідно покопирсатися глибше, зазирнути в потаємні бажання й зазіхання.

Яку мету переслідує Харвуд?

Щеглов не міг зараз дати відповіді на це питання. Він не вважав себе за геніального винахідника і знав, що Харвуд може надзвичайно легко придбати «спільника» за помірну плату в першій-ліпшій з капіталістичних країн. Отже, існували якісь інші, ще невідомі обставини. Але, зрештою, хоча б які мав наміри Харвуд чи його хазяїни, од Щеглова вимагалося одного: зради своєї країни, зради своїх переконань.

Було два виходи з становища, в яке потрапив Щеглов: або плюнути в очі Харвуду й померти сильним і нескореним, або ж вдатися до хитрощів, тимчасово піти на угоду, щоб вивідати суть відкриття, боротися проти Харвуда в його лігві і чи загинути, чи перемогти. З ласки звідси не випустять. Надто багато знає радянський інженер.

– Я згодний, – сухо сказав Щеглов. – Моя умова: я мушу знати все. У всякому разі, ви не повинні перешкоджати мені, коли я спробую розкрити вашу таємницю самотужки.

– Гаразд, гаразд! – іронічно погодився Харвуд. – Вам досить хоч раз глянути на схему пристрою, щоб втратити самовпевненість. Я піду вам назустріч: ви будете працювати з професором Вагнером – він вам розповість усе, аж до дрібниць. Талановита людина, але маніяк: мріє винищити все людство з допомогою мого інтегратора; захворів на манію величі. Зробив кілька удосконалень у моїй конструкції і тепер вважає, що я його обікрав. Але в усьому іншому – чудова людина… Гм, ненавидить росіян… і американців, на жаль. Якщо добре володієте німецькою мовою – видайте себе за німця. Він зможе відкрити вам те, чого не хоче відкривати навіть мені… Береже для себе. Хоче вирватися звідси й стати «володарем всесвіту»… Ну, спочивайте, мій любий союзнику! На жаль, сьогодні вам доведеться переспати на цьому незручному тапчані, але вже завтра ви будете мати кімнату, як у першокласному готелі! Харвуд вклонився, вийшов, зачинив двері. Клацнув замок.

Схилившись над столом, інженер Щеглов сидів, пригадуючи кожне слово бесіди, зважував і аналізував обставини.

Чи правильно він вчинив?.. Якщо припустився помилки, то ще не пізно її виправити…

Ні, мабуть таки правильно, бо нічого іншого не лишалося. Але що то за Вагнер?.. Певно, завзятий фашист, один із гітлерівських недобитків?.. І які таємниці він береже для себе?. Зрештою, все з'ясується незабаром. А зараз – спокій.

Повний спокій. Нерви треба берегти.