Текст книги ""Володар Всесвіту""

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Розділ XIII
РОЗБОМБЛЕНІ МРІЇ

Два різких вибухи гримнули майже одночасно. Від першого в кімнату приснули друзки скла й тріски з віконниць; прошурхотів і ляпнув об стіну осколок. Від другого – схитнулась підлога, брязнула додолу кришталева люстра й погасло світло.

– А-а-а! – дико заверещала Бетсі Кніпс. Вона вчепилася в Харвуда, звалила його на підлогу, ховалася за ним і верещала, верещала, верещала…

– Та замовкніть, зрештою! – виривався від неї Харвуд. – Пустіть, я дізнаюсь, що трапилось.

Але де там! Бетсі нічого не хотіла чути. Тоді він різко відштовхнув її й вибіг на ганок.

Було тихо й темно. Віддаляючись, гуркотів літак.

«Хто бомбив? Що пошкоджено? – Харвуд біг до енерговузла, не вибираючи шляху. – Партизани?.. Може, вони вже пробралися до Грінхауза?»

Тільки ввімкнувши резервну електросітку, Харвуд зітхнув з полегшенням: все гаразд, бомби не завдали великої шкоди. Електростанція ціла, зруйновано тільки трансформаторну будку.

Слід було перевірити електричні захисні пристрої на баштах, але Бетсі галасувала й досі, а незабаром до неї приєднався й старий Кніпс:

– Містер Харвуд, де ви є?.. Звеліть негайно подати машину, ми виїжджаємо!

О, тут уже зволікати не можна! Товстун не з тих, що люблять чекати.

– Перепрошую, сер! – винуватим голосом промовив Харвуд, підбігаючи. – Вибухнув склад боєприпасів. А все той Сміт!.. Скільки разів я говорив йому, що треба грунтовно перевірити електросітку в складі…

Цю версію довелося вигадати спеціально для Кніпса, який страшенно боявся партизанів.

– Гм… гм… – мільйонер посопів носом, критично озирнув залиті яскравим світлом прожекторів будинки і раптом запитав єхидно: – Сподіваюсь, ваш склад боєприпасів не на горищі лабораторії?!

Харвуд простежив очима за поглядом Кніпса і ледве не зойкнув: дах у лабораторному корпусі був розвернутий силою могутнього вибуху. Якщо пошкоджено головний інтегратор – все загинуло.

– Детонація, сер! – відповів він підкреслено байдуже. – Вибухнули міни до міномета, який там було встановлено. Пошкодження незначні, я перевірив.

– Гм… гм… Але ми таки поїдемо завтра. І не опівдні, а рано-вранці.

– Дуже шкодую, сер! – Харвуд низько вклонився, щоб приховати тривогу й злість. – Дуже шкодую!

Отже, – виїздить, а про гроші – ані слова?.. Паркер, як і личить порядній людині, хоч підписав угоду. А цей старий кнур вихляє й крутить, зволікає з заручинами і угодою, і за його словесними вивертами ніяк не добереш, чого ж він хоче. Ясно одне: грошей не дасть і він… Мільйони вислизають з рук… То треба їх втримати за всяку ціну!

Харвуд подивився на свою наречену благальним поглядом закоханого до нестями:

– Я хотів би сподіватися, що хоч міс Бетсі лишиться ще на кілька днів у нашому чарівному Грінхаузі…

Але Бетсі Кніпс зараз було не до лірики. Вона й досі тремтіла і полохливо озиралася на всі боки.

– Ні, ні, Генрі!.. З мене досить… Кінчайте ваші досліди і негайно приїздіть до нас… До речі: можна поставити варту з кулеметами біля цього будинку?

– Не турбуйтесь, моя люба!… Вас охороняє могутній інтегратор! Спіть спокійно!

– Добре, Генрі, я спатиму спокійно. Але ви поставите хоча б одного вартового, гаразд?

– Так, так, моя люба! – Харвуд поцілував руку нареченої, зітхнув так, що йому позаздрив би не один з провінціальних Ромео, а коли Бетсі пішла, аж скривився від злості: нічого не допомагає.

Лише тепер він міг обміркувати, що трапилось.

«Партизани! Кляті тубільці! – думав він, біжучи до лабораторного корпусу. – Але де вони взяли бомбардувальник?.. Хвалити бога, у нас не Індо-Китай… Чи, може, то якийсь Джонні з п'яних очей пошпурив оці дві бомби, а зараз доповідає, що розгромив партизанський центр?»

Та, зрештою, не в цьому справа. Далеко важливіше знати, чи не пошкоджено інтегратор?

– Цілий! – радісно закричав Харвуд, вбігши до, лабораторії. – Цілий!

Бомба, мабуть, була невеликого калібру. Вона проломила дах, прогнула сталеву стелю, обвалила штукатурку. А головний інтегратор – велетенська споруда під ковпаком з прозорої пластмаси, як і раніше, виблискував склом і нікелем, – бездоганна конструкція, шедевр радіотехніки.

Одсапуючись, Харвуд надів «радіошолом» і ввімкнув інтегратор. Але екран лишився холодним і німим.

Харвуд кинувся до другого приладу, третього… Результат був однаковий – жодної дії.

Здавалося: все мало бути справним. Як завжди, тьмяним рожевим світлом і сяяли численні, мініатюрні радіолампочки. Жоден з індикаторів не вказував на якесь пошкодження схеми.

Харвуда аж морозом пройняло: отаке трапилось, коли тільки-но змонтували головний інтегратор. З якихось невідомих причин установка заковерзувала, а потім і зовсім відмовилася працювати… Понад місяць копирсався тоді Харвуд у неймовірній плутанині дротів, поки знайшов незначне пошкодження. То скільки ж часу доведеться витратити зараз, коли агрегат вийшов з ладу після вибуху бомби?.. Навіть маючи повну схему й детальний опис, необхідно перемацати кожен з провідничків, перевірити всі деталі… А їх – десятки тисяч.

«Сміт… Де ж Сміт? – з одчаєм думав Харвуд, поквапно перевіряючи основні вузли головного інтегратора. – Невже загинув од бомби?»

Одверто кажучи, в перші хвилини після тривоги Харвуд навіть побажав такої долі своєму помічникові. Але зараз було вже не до особистих рахунків: хоч який там із Сміта інженер, але і його допомога здалася б.

«То де ж це Сміт?»

Кілька разів підходив Харвуд до телефону, дзвонив і до «експериментальної», і в енерговузол, і на сторожові башти. Сміт мов крізь землю провалився.

Він з'явився аж перед ранком. Увійшовши до лабораторії, Сміт здивовано вирячився на Харвуда:

– Чого ти тут мордуєшся? Щось вигадав?.. А я оце йду, коли бачу…

Харвуд не дав йому договорити:

– Біжи швидше до Вагнера. Приведи його сюди. Негайно!

Сміт байдуже посвистів:

– Пізно! Вагнера вже нема. Я щойно звідти. Харвуда наче хто батогом хльоснув:

– Мерзотник! Виродок! Що ти наробив?! Та чи знаєш ти…

– А – мерзотник?! Я – виродок?! – Сміт вихопив револьвер і вистрілив у Харвуда. Але його рука вже втратила колишню точність. Він не вцілив. А через якусь мить на нього наліг Харвуд.

Кілька секунд на підлозі біля інтегратора качався клубок із двох тіл, а потім пролунав ще один постріл, і Харвуд підвівся, похитуючись.

– Ідіот! – просичав Сміт. – Ідіот…

Це були його останні слова.

Розділ XIV
БАНКРУТ ШУКАЄ ПОРЯТУНКУ

Нудотна, волога, задушлива ніч. Ані зірочки, ані проблиску в небі – воно затягнуте суцільною ковдрою важких хмар.

І на землі – морок. Грінхауз, цей маєток-лабораторія в глибині джунглів, замовк, причаївся. Лише де-не-де тьмяно виблискують невеликі лампочки – енергію економили. Тимчасовий власник Грінхауза Генрі Харвуд – банкрут. Він не може купити навіть якихось там кілька сот тонн пального, щоб наповнити спорожнілі цистерни. Йому нема чим сплачувати лаборантам і охоронцям, і їх доведеться звільнити. І це тоді, коли слід напружити всі сили, щоб відремонтувати головний інтегратор і докінчити монтаж приладу, успішне випробування якого тільки й дасть довгождані мільйони. Даремно звертатися до Паркера, Кніпса, навіть до Бетсі. Харвуд для них потрібний лише як «Володар Всесвіту», а зовсім не як жебрак-винахідник. Їм байдуже, якою ціною дістався успіх: украв, одняв, знайшов – все одно. Переможців не судять. Харвуд відсвяткував часткову перемогу і одержав за неї аж надто великий аванс. Тепер надходить черга сплатити по векселях…

Ні, старий Вагнер помилявся: Харвуд зовсім не був нездарою і марно часу не гаяв! Він майже закінчив побудову «випромінювача влади» – портативного інтегратора, конструкцію якого почав розробляти ще Вагнер. Це мала бути закута в суцільний сталевий панцир споруда на гусеничному ходу, з кількома дзеркальними антенами-рефлекторами. Десь у череві цієї потвори, копіюючи химерні звиви шпилястих ліній на плівці, виникатимуть електромагнітні коливання. Вузьким незримим пучком ці коливання вирвуться з антен, помчать на сотні кілометрів, щоб викликати в усіх, хто трапиться на шляху, почуття жаху, приреченості» пригніченості; розхитувати й ламати волю, порушувати найточніші процеси, якими людський мозок забезпечує існування всього організму.

Головний інтегратор Вагнера – пройдений етап. Цей прилад конче потрібний, щоб з його допомогою якнайшвидше сконструювати щось інше. Але він непридатний як зброя. Обчислення показали, що, навіть збільшивши потужність інтегратора в тисячу разів, бажаного ефекту досягти не вдасться: електромагнітні хвилі розпорошуються в повітрі, згасають, не досягнувши об'єкту. А Харвуду насамперед потрібна далекобійність апарата. І це дасть «випромінювач влади» – прилад, що випромінює коливання короткими імпульсами надзвичайно великої потужності.

Тільки троє людей знало про «випромінювач влади». Навіть лаборанти й техніки, монтуючи цей прилад, вважали, що мають справу з новим типом радіолокатора. Зараз, після смерті Сміта, доведеться розкрити таємницю ще комусь, бо самотужки не впоратися… Що ж робити?

Як хижак у клітці, Харвуд бігав з кутка в куток свого кабінету, шукаючи виходу з скрутного становища.

«Можна взяти в помічники Петерсона?.. Але це однаково, що підписати самому собі смертний вирок… Притягти ще й росіянина? Нацькувати їх одне на одного?.. Спокусити грошима, славою, зіграти на честолюбстві?.. – гарячково обдумував він різні комбінації. – Тільки не дати їм домовитися».

Це був риск, але нічого іншого не лишалось.

І ось перед головним інтегратором, за кілька кроків од того місця, де п'ять тижнів тому Джек Петерсон мало не забив Генрі Харвуда, сидять двоє надзвичайно люб'язних і чемних людей.

– Отже, містер Петерсон, забудьмо колишнє. Сміта я вигнав геть, – це був страшенний мерзотник. Тепер мені потрібний помічник. Я міг би викликати першого-ліпшого інженера з Америки, але вибрав саме вас і певний, що не помилився. В разі мого успіху на вас чекають багатство й слава. А невдачу я переживатиму один – це не позначиться навіть на вашому заробітку… Щоб бути певними один одного, ми складаємо угоду. Ось вона… – Харвуд підсунув Петерсонові заздалегідь приготовлений текст. – Підпишіть. Чи вас задовольняє платня?

Джек Петерсон слухав Харвуда у дивному сп'янінні. Несподівана зміна долі здавалася йому чимось неймовірним.

Але сумніву нема: чорним по білому написано, що на Джека Петерсона, інженера, покладається повна відповідальність за головний інтегратор і всі досліди, які будуть провадитися з цим приладом.

Ще раз, востаннє, в голові Джека блиснула думка про ті незчисленні багатства, які може дати інтегратор. Та зразу ж її затьмарила інша, яскравіша й величніша думка про майбутнє царство справедливості.

– Згоден! – сказав він хрипко.

– То приступайте до роботи. Насамперед треба перевірити інтегратор, – той дурень Сміт тут щось накоїв. Копирсатися одному – річ дуже марудна, тому з вами працюватиме вже знайомий вам містер Чеклофф. Талановитий інженер, але… але… небезпечна людина. Прошу, стежте за ним і не давайте йому волі. Щоб він не втік, я вживу запобіжних заходів.

– Я хотів би працювати з Гаррі Блеквелом.

– На жаль, це неможливо, – зітхнув Харвуд. – Блеквел звільнився і виїхав до Америки.

Джек здивувався, але не допитувався. Про долю свого друга він таки дізнається і стане йому в пригоді.

– Добре, містер Харвуд. Хай буде Чеклофф.

Він промовчав про свої підозри щодо Фогеля-Чеклоффа, маючи досить грунтовні підстави вважати його за одного з наглядачів Харвуда.

* * *

…А Щеглов, навіть не підозріваючи про події, які відбувалися в Грінхаузі, у цей час нишпорив по закутках своєї в'язниці, клянучи харвудівську підступність і особисту легковажність. Він тепер справді перетворився на в'язня і, як кожен в'язень, шукав можливості втекти.

Його перенесли сюди сплячим. Сміт під час відвідин Вагнера потурбувався перш за все позамикати решту кімнат. Не вдалося навіть помітити, звідки він з'явився і куди зник. А дверей назовні начебто ніде не було.

Інженер обмацував усі виступи, зазирав у кожну шпарку – ніде нічого.

У передпокоях кабінетів за товстими герметичними заслонами містилися автоматичні підйомники. Свого часу їх, певно, використовували для постачання лабораторій матеріалами, а тепер звідти можна було одержати їжу в термосах. Але в ті отвори зміг би пролізти хіба кріль.

Про всяк випадок Щеглов вирішив дослідити це пристосування детальніше. Натискаючи на кнопки керування, він кілька разів підіймав і опускав площадку підйомника. Туди й назад – двадцять секунд. Отже, відстань До горішнього поверху чимала.

Інженер засунув руку в отвір, щоб докладніше вивчити механізм пристрою, і ледве встиг одсмикнути її: площадка раптово посунулась угору.

Чому?.. Щось зіпсувалося?.. Чи, може, там влаштовано якийсь запобіжний механізм?

Але схожа на неглибоку каструлю площадка одразу ж повернулася. На ній лежав невеликий гострий ніж.

– Дуже дивно! – промимрив інженер і враз похопився: треба покинути дурну звичку міркувати вголос. Можуть підслухати.

Це могла бути вигадка Петерсона, – недарма ж він після смерті Вагнера зник, наче крізь землю провалився.

«Ну, то зачекай! – зловтішно подумав інженер. – Тепер пожартую я!»

Він нашвидку написав на аркушику паперу: «Потрібний револьвер!» – і послав цього «листа» разом з ножем нагору.

Відповідь надійшла негайно. На уривку цупкого обгорткового паперу було надряпано незграбним почерком: «Через дві години».

Щеглов зовсім розгубився. Коли це справді друг, то звідки він тут взявся? А коли провокація, то з якою метою?.. Ніж, звичайно, пусте! Але револьвер…

Там, за сталевими стінами оцього склепу, певно, коїлося щось незвичайне. З дня смерті Вагнера не працював інтегратор. Цілу добу Щеглова тримали замкненим і не давали їсти. А тепер оце листування…

Чи не пов'язано усе це з медальйоном старого професора?

Щеглов нишком витягнув з кишені невеличку срібну чотирикутну скриньку.

Так собі, – нічого особливого. А в скриньці – зовсім крихітний свищик.

«Це – ультразвуковий свищик… – згадав Щеглов написані рукою Вагнера поквапливі рядки. – На його тон настроєний один з не позначених на схемі вузлів головного інтегратора. Вмикається «пекельна машина». Харвуд про це не знає».

Зрештою, це було цілком імовірно. Щеглов, маючи повсякчас справу з ультразвуковою технікою, одного разу для штуки влаштував у своїй московській квартирі дивовижний замок. Двері відчинилися автоматично, тільки-но дмухнеш в малесенький свищик такого високого тону, що звук його навіть не сприймався вухом. Конструкція працювала бездоганно; підібрати «ключ» до такого замка було майже неможливо. Інженер переконався в цьому на власному досвіді: згубивши якось того свищика, він морочився кілька годин, але замок таки не відімкнув і був змушений виламати двері.

Але чому ж Вагнер не скористався з цього свищика?.. Мабуть, тому, що звідси до інтегратора не проходить жодний звук?

Інженер видобув свищик з медальйона, дмухнув раз, другий, третій… Ні, нічого… Ну, то хай полежить до часу.

Щеглов позирнув на годинник – минуло тільки півгодини.

Щоб якось згайнувати час, він знову зазирнув до кімнати Петерсона, довго копирсався серед книжок у кабінеті Вагнера і, нарешті, попрямував до підйомника.

Та не встиг він дійти до своєї кімнати, як ззаду почувся легенький шурхіт, а потім бадьорий голос Харвуда:

– Хелло, містер Чеклофф! Ви не гніваєтесь на мене?

Щеглов скоса позирнув на Харвуда, про себе відзначив місце, де могли бути потайні двері, одвернувся й пішов своїм шляхом.

Пістолет!.. От тобі й пістолет!.. Добре, що не дав поглузувати з себе… А от ножа повертати не слід було б.

Проходячи повз отвір підйомника, Щеглов не втримався і зазирнув туди. Зазирнув та й застиг на мить, вражений. Там справді лежав крихітний, майже іграшковий пістолет!

Не випадало міркувати, що та як. Швидким рухом він схопив зброю і сховав до кишені. Це було зроблено вчасно: через кілька секунд до передпокою зайшов Харвуд.

– Хелло, містер Чеклофф!.. У вас дуже похмурий вигляд – так, наче ви збираєтесь мене забити!

Коли б Щеглов мав щонайменшу певність, що в пістолеті є патрони, він випустив би в Харвуда всю обойму. Але довелося ще раз напружити свою волю, згасити спалах гніву і вдавати з себе абсолютно спокійного.

– Ви не помиляєтесь, містер Харвуд. Я це зробив би з насолодою, але без вироку суду – не маю права!

– Я зачекаю, зачекаю, містер Чеклофф! – зареготав Харвуд. – Перепрошую за неуважність до вас. Сподіваюсь, тепер ми будемо бачитися щодня.

– Он як! – глузливо сказав Щеглов. – То вас приваблює молитовна тиша цього склепу?

– Ні. Я пропоную вам вибратися звідси на чисте повітря й стати моїм помічником.

– Н-да! – Щеглов сів у крісло і, як стопроцентний американець, поклав ноги на стіл. – Отже – підвищення? Чим зобов'язаний?

– Випадковим збігом обставин, – Харвуд вмостився в тій же позі поруч Щеглова. – Я вигнав Сміта за те, що він зіпсував головний інтегратор. Ну, та й ще за деякі справи. Тепер, як справжній джентльмен, я хочу дати вам блискучу можливість виявити свій талант. Відремонтуєте інтегратор – виграєте. Не відремонтуєте – програєте. Але й я програю разом з вами, бо втрачу час, за який першокласний спеціаліст обов'язково впорався б з оцим складним завданням.

– О, містер дуже наївний! – люб'язно посміхнувся Щеглов. – Містер вважає, що радянський інженер з усіх чотирьох помчить доводити свою вищість над американським, так?

– Так, – зітхнув Харвуд. – Гол в мої ворота. Почнемо атаку з іншого боку. Необхідно терміново відремонтувати інтегратор, а…

– …а Вагнера вже нема! – дуже серйозно продовжив Щеглов.

– Так. Два-нуль на вашу користь. Вагнер, справді, знав агрегат, як свої п'ять пальців. У мене є інші, далеко важливіші, справи. Інтегратор доручаю вам. Відремонтуєте – вивчите досконало, а через три роки…

– …Ви хотіли сказати – через п'ять тисяч робочих годин?

– О, ви таки зуміли витягти у Вагнера й це?! Вітаю вас! Три-нуль… Може, старий натякнув вам і про «пекельну машину» під інтегратором?

До цього часу Щеглов у думці глузував з Харвуда: усі його хитрощі справді були наївними. Тепер доводилося визнати, що Харвуд і хитріший, і далекоглядніший, аніж це здавалося на перший погляд. Але що ж – хай розмова й далі триває у цьому тоні.

– Один – на вашу користь, містер Харвуд. Була про це розмова, була. Але не тільки про це. Вагнер розповів мені також, що другу «пекельну машину» він завбачливо встановив у вас під ліжком, і вона має ось-ось вибухнути!

– Ат, пусте! – жартівливо одмахнувся Харвуд. – Я її вже давно викинув геть… Ну, то як, любий… – Він по-панібратському стусонув Щеглова в груди. – Згодні?

Щеглов у відповідь теж ляснув Харвуда, але зразу ж одсмикнув долоню:

– Містер вдягає панцир?

– Так! – зовсім не збентежився Харвуд. – 3 недавнього часу. Раджу й вам. Нагрудник з молібденової сталі. Зручне, надійно…

– Куля пробиває? – діловито поцікавився інженер,

– Не всяка. – Харвуд встав і сказав уже іншим тоном. – Отже, запитую востаннє: чи згодні ви бути моїм помічником?

– А коли не згоден? – Щеглов теж підвівся й гостро глянув на Харвуда.

– Тоді я замкну вас отут назавжди. Або принаймні надовго.

Інженер уже давно вирішив: треба погодитися. Можна і розкрити секрет інтегратора, і втекти при нагоді… Але пістолет… Хто його переслав?.. Де перебуває той невідомий друг, і чи існує він взагалі?-

– Я матиму в своєму розпорядженні повну схему інтегратора?

– Хай так, зрештою, – Харвуд удав, ніби зважився на великий риск.

– Тоді – згода.

Вони мовчки вийшли з кімнати і попрямували коридором. Біля простінка, який Щеглов раніше обмацав майже весь і не знайшов ані шпаринки, Харвуд зупинився й витяг з кишені крихітний свищик.

– Вагнер захоплювався ультразвуком і обладнав оцю лабораторію надійними дверима. А втім, для вас, певно, це не дивина.

Він дмухнув у свищик. Товстелезний простінок з тихим шарудінням повернувся навколо своєї осі, відкривши два вузьких проходи до невисокого тунелю.

Ще одні двері, ще… Броньована кабіна ліфту… І ось, нарешті, останні двері одчинилися в якусь велику напівтемну лабораторію. Посеред неї під ковпаком з прозорої пластмаси пульсують, мерехтять численні блідорожеві вогники.

– Головний інтегратор! – урочисто сказав Харвуд. Щеглов уважно подивився на агрегат.

Так, професор Вагнер мав чим пишатися! Нічого схожого на цю конструкцію Щеглов досі не бачив.

Розділ XV
ДРУЗІ Й ВОРОГИ

Навіть звичайний радіоприймач широкого вжитку – конструкція вибаглива й примхлива. Наче нічого особливого там нема – котушки, дроти, важельки та кілька десятків непоказних опорів і конденсаторів. А от замовкне – то й шукай тоді, що ж трапилось?

З машинами – легше. Пошкодження там здебільшого зримі: щось зламалося, погнулося, розхиталося. Знайди пошкоджену деталь, заміни новою, та й годі. А в радіотехніці – зовсім не те. Всі оті «штучки» в приладі нібито цілі-цілісіиькі. Але режим порушено. Може, перегоріла лампа, може – пробито конденсатор, або наблизились один до одного дроти, які повинні бути на певній віддалі, або окислився й не пропускає струму якийсь із контактів, або…

Оцих «або» – не злічити. Найскладнішим в радіотехніці є те, що завжди доводиться мати справу з невидимим. Тільки прилади можуть вказати на пошкодження.

Так, нелегко відремонтувати навіть приймач. То яка ж складність постала перед Щегловим, коли він зіткнувся з незнайомим приладом на тисячу електронних радіолампочок!

…Понад тиждень, не розгинаючи спини, копирсаються двоє інженерів у павутинні дротів і все безуспішно.

Вони не розмовляють між собою і лише зрідка кидають один на одного недоброзичливі погляди. Кожен вважає іншого за шпигуна. І це нестерпно. Це неможливо: замість об'єднати свої зусилля вони товчуться на місці.

– Послухайте, любий! – нарешті не витримав Щеглов. – Ви таки інженер чи тільки наглядач?

Петерсон скипів:

– Про це саме я хотів запитати вас! Навіщо ви перевіряєте десятий каскад? Я його вже перевірив.

– А навіщо ви заходилися коло дванадцятого? Я його налагодив ще вчора.

Це й справді було трагікомічно: змарнувати цілий день на безглузду повторну працю.

– Так ось що, містер Петерсон, пропоную працювати по черзі. Дванадцять годин я – дванадцять ви.

– Згода, – пробурчав Джек. – Починайте ви. Я не люблю працювати вночі.

Він одразу ж пішов. Щеглов зітхнув з полегшенням: таки вдалося здихатися сторонніх очей.

Свищик, ніж, пістолет… Те, що було нез'ясовним, лишилося таким і досі. Невідомий друг не подає знаку.

Перевіривши закутки й замкнувши двері лабораторії, інженер зайшов до невеликої, оббитої свинцевими листами камери для досліджень. Там, поставивши за мішень один із зіпсованих конденсаторів, він прицілився крихітним пістолетом і натиснув на гашетку.

Пролунав негучний постріл. Куля пробила конденсатор і глибоко врізалась у свинець.

«Непогано! – подумав інженер. – Це таки справжня зброя!»

Він перевірив і порахував патрони, сховав у кишеню пістолет і повернувся до лабораторії. Тепер лишилося розв'язати питання про «пекельну машину» під інтегратором. Коли Харвуд про неї бовкнув навмання, то слід пильнувати: перевіряючи монтаж, можна випадково замкнути керівні дроти міни і злетіти в повітря разом з усією лабораторією.

«Один з не позначених на схемі вузлів… – пригадував Щеглов записку Вагнера. – Де ж його шукати?»

Ясно, що цей пристрій міститься десь у глибині агрегату, куди важко добратися, та ще й невисоко над фундаментом, щоб не визирали дроти, які йдуть до «пекельної машини». А її, напевне, замуровано в фундамент.

Для захисту од вібрації головний інтегратор був змонтований на величезній бетонній тумбі, яка підносилась над підлогою не менш як на метр. Зовнішній огляд цієї тумби не дав нічого. Тоді Щеглов поплазував під агрегат, детально вивчаючи кожен квадратний сантиметр фундаменту.

Правду кажучи, це була не дуже приємна робота: за один необережний рух можна заплатити життям.

Інженер не поспішав. Він часто перевертався на спину й пильно перевіряв монтаж за схемою. Йому, фахівцеві ультразвукової техніки, повинні впасти в око знайомі пристрої автоматики, – слід лише бути уважним.

І він таки знайшов те, що шукав!

У найбільш незручному місці, куди нелегко просунути навіть руку, виднілися крихітні мікрофони – віночком, а біля них – посилювач і перемикач-реле. Од перемикача звисали два коротко обрізані й скручені один з одним проводи.

«Стривай, стривай… – міркував інженер. – Чи не пастка це?»

На охоронних пристроях дуже часто роблять отакі фальшиві пошкодження проводів. Прилад начебто зіпсований, не ввімкнений. Але то – про чуже око. Механізм у напруженому чеканні, і лихо тому, хто торкнеться якоїсь деталі І.. А поруч з цим пристроєм, для надійності, сховане ще одне резервне пристосування.

Професор Вагнер був завбачливим. Він влаштував аж чотири пристрої, які на нечутний заклик малесенького свищика мали відповісти потужним гуркотом руїнницького вибуху. Чотири пристрої різних видів, – по одному біля кожної опори інтегратора, – в таких місцях, куди й не долізеш.

І все одно там уже побувала чиясь рука. Всі вивідні дроти од перемикачів були перетяті. Але де ж поділися ті кінці, що вели до «пекельної машини»?

Вже з меншою обережністю. Щеглов виліз з-під інтегратора і, ввімкнувши потужний прожектор, спрямував його на фундамент агрегату. І тільки тепер, коли наскісне проміння обрисувало кожну цятку на бетоні, а від щонайменшого виступу лягла довга тінь, вдалося помітити: від кожної опори до зовнішньої стінки бетонної брили тяглися неглибокі западини. Вони сходилися в одній точці і йшли далі вниз, під сталеві плити підлоги.

Отже, Харвуд не збрехав. Він справді виявив ультразвукові пристрої і знешкодив «пекельну машину». Оці заглибини – не що інше, як заново забетоновані канавки, де колись проходили проводи до міни.

Інженер витяг з кишені медальйон професора Вагнера, розкрив його, уважно подивився на свищик.

«Пекельна машина», безперечно, лишилася замурованою в фундаменті інтегратора. Видобути її звідти не просто, та навряд чи й потрібно: якщо перетнути всі підвідні дроти, по яких міг би надійти струм, вона стає зовсім нешкідливою.

А коли – не всі? А коли Вагнер влаштував ще десь хоча б один, старанно замаскований пристрій?

«Тоді – кінець!» У Щеглова по спині пробіг неприємний холодок.

Інженер давно вийшов з того віку, коли рискують своїм життям без потреби. Зазнавши щастя, сьорбнувши лиха, він не хотів розлучатися з білим світом і добре усвідомлював, що проти хитрого й підступного ворога теж треба діяти обережно й хитро.

Зрештою, він погодився на пропозицію Харвуда, щоб боротися і здобути перемогу навіть ціною власного життя. Коли міну не знешкоджено, то насамперед буде зруйновано оцей інтегратор, який в руках у Харвуда може завдати людям неймовірного лиха…

Різким рухом Щеглов приклав до губів свищика, дмухнув у нього щосили… і, перечекавши кілька секунд, зітхнув з полегшенням.

Тепер інженер відчув, що Харвуд таки сильний ворог і зламати його буде нелегко!

Петерсон зайшов до лабораторії рівно о дев'ятій, невиразно промимрив привітання, тицьнув у руки Щеглова бутерброд:

– Їжте.

– Тсенкю, дякую! – інженер сів на стіл і почав їсти, позираючи на Джека своїми холодними сірими очима.

Незважаючи на втому, у Щеглова був чудовий настрій: вдалося знайти одну з вад головного інтегратора. Цікаво, чи помітить її Петерсон?

– Ні, там я вже перевірив. Черговий каскад. Так і є, проминув!

– Послухайте, любий: я звідси бачу, що індикатор танцює, мов скажений. Невже ви не догадуєтесь, що цей контур розладнався?

Петерсон шарпнувся, ще раз перевірив покази приладів, і його одутле обличчя враз набуло бурякового кольору:

– Дякую. Але чи не хочете ви податися звідси під три чорти?

– Ні, – Щеглов поквапно ковтнув останній шматок бутерброда і підійшов до інтегратора. – Ви ж знаєте, що одному тут не впоратися. Я вам допоможу.

Коли розладнується коливний контур, та ще й у складній апаратурі, налагодити його не так просто. З цим вузлом Щеглов і Петерсон морочилися годин п'ять. Нарешті, десь коло третьої ввімкнули головний інтегратор.

Лише на єдину мить блиснула і одразу ж потьмяніла зелена лінія на екрані. Але й це був чималий успіх.

Вже далеко лагіднішим тоном Петерсон сказав:

– Ходімте обідати, містер Чеклофф.

– То що ж – ходімо.

Втомлені й задоволені, – кожен по-своєму, – вони вийшли з лабораторії і спустилися на перший поверх. Оце й була їхня дозволена траса, їхній «життєвий простір»: лабораторія і колишній кабінет Харвуда на другому поверсі та спальня й їдальня – на першому. Заборонялося переступати за червоні лінії, завбачливо прокреслені впоперек кожного коридора. Хоч-не-хоч, а доводилося скорятися. Першого ж дня Харвуд показав кожному з «помічників» дуже повчальний, як він висловився, фокус: простягнуту за червону лінію палицю негайно розтрощувала куля. Тільки зовнішні двері й не мали електричного захисту, але біля них вдень і вночі стояла варта.

До лабораторного корпусу, крім Харвуда, ще мав право заходити мовчазний, непривітний кухар-китаєць. Петерсон і Щеглов не любили його: він смачно готував і вправно подавав їжу, проте мав дуже неприємну звичку стовбичити біля стола і не моргаючи дивитися на обох зразу своїми байдужими невиразними очима, його намагалися просто не помічати, як не помічають чогось неприємного, але обов'язкового.

Ось і сьогодні: Щеглов, коли з'явився кухар, відповів на його уклін мовчазним кивком голови й схилився над книжкою. Петерсон зробив те саме, але раптом, згадавши щось, запитав:

– Скажіть, де Гаррі Блеквел?

Китаєць знизав плечима.

– Високий, худорлявий, світловолосий, – пояснив Петерсон. – Він працював два місяці тому в оцій лабораторії разом зі мною.

Китаєць, здавалося, почав щось пригадувати, але потім знову повторив свій жест.

– Осел! – промимрив Петерсон.

Кухар і не поворухнувся. Але коли Щеглов потягнувся за мінеральною водою, китаєць, як завжди, попередив його рух: схопив склянку й пляшку, щоб налити. Однак його рука чомусь здригнулась, і на штани інженера бризнуло кілька краплин води.

– Пробачте, містер! – китаєць дуже злякався, вихопив серветку, почав витирати Щеглову руки.

– Ой, облиште! – незадоволено сказав інженер. Лакеїв він не терпів.

– Пробачте, пробачте, містер!

…І раптом Щеглов відчув на своїй долоні щось важке, металеве. Він позирнув і не повірив очам: патрони до його пістолета! Шість штук – комплект!

Китаєць стояв за спиною Петерсона, – такий же байдужий, мовчазний. Тільки на єдину мить його очі блиснули радісно, лукаво та на губах промайнула тепла і щира посмішка.