Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

– Читаєте? – запитав хтось поряд. – Ну і як вам?

То був Гуч, який нечутно піднявся стежиною й ниньки став позаду, позираючи гостеві через плече.

– Даруйте? – здивувався художник. – Читаю – що?

Дід знизав плечима й кивнув на краєвид, над принадами якого Барт щойно розмірковував.

– Справді?! – Барт скептично вигнув брову: – А що там написано? Щось не збагну: чи то мова іноземська, чи то просто недбалий почерк?

Гуч хитро вищирився і, обійшовши лаву, присів поряд з гостем:

– Та чого ж, почерк цілком каліграфічний. От лише мова… Вивчати її треба до скону, та й то не поспієш… Вільно розмовляють нею лише боги. Знав я одного, так той якось зізнався, що він неписьменний. Я ще довго не міг збагнути, у чому річ, і лише потім допетрав: їм ні до чого наші книжки, їхня книга – он-во навколо, як гарно розгорнулась…

Барт іронічно пирхнув. Старий, значить, із богами знається, а ті йому щиросердо жаліються на свої негаразди… Дуже симптоматично.

– А ви, як, – усміхнувся художник, – можете щось прочитати?

Дід насупився:

– Та… лише якісь кілька слів. Тяжка то грамота…

– Ну і?! – зацікавився Барт: – Давайте хоч кілька слів!

– Це буде дуже приблизний переклад, – попередив Гуч.

– Та переб'юся!

– Ну… – старий примружився, придивляючись. – Отже, десь таке:

 
Вертаюсь.
Лишаю позаду
Втомлені крила.
 

Барт ледь не вдавився схололим чаєм:

– Ви жартуєте?! Оце таке там написано?

– Я ж казав, – засоромився дід, – тільки приблизно…

Барт Антолій уважно озирнув виднокрай, де між темними хвилями гір сочилися густі бурштинові потоки сутінкового сяйва. А що? Це дійсно можна було прочитати таким чином.

– А де ви навчилися цієї… грамоти? – обережно поцікавився Барт.

Гуч звів на гостя дивний тяжкий погляд, мовби митник на кордоні, роздумуючи, чи можна пускати подорожнього на той бік.

– Та тут неподалік, – нарешті промовив він, дістаючи з просторих кишень капшук і люльку.

Натоптавши чубук, Гуч дмухнув рясним сизим димом, в якому чулися пахощі яблук, меду і ще чогось невимовного. Барт заздрісно повів носом. Гуч, глузливо глянувши на нього, почвалав до хати й невдовзі приніс звідти ще одну люльку.

– Тримайте, – запропонував він. – Ми звемо цей димок «аромат Єрухалому». На згадку.

– Про місто снів себто? – уточнив Барт.

Старий Гуч раптом розплився в широчезному бандитському вищирі:

– Авжеж… Тільки згадка й лишилась.

– А ви там були, чи що? – спитав Барт, очікуючи на чергове казкове одкровення.

– Та ні, не встиг, – стенув плечима дід: – Він швидше завалився, ніж я зібравсь у мандри… Правда, малий Олах мені оповідав, що його мамця якось туди нагодилася… Хороший був хлоп, тямущий. Він ще, як виріс, подався до Труада вчителювати. Книжок повно розумних награмузляв: виправдання чогось, засудження чогось, критика іще чогось…

– Це ви, чекайте, – захоплено перервав його Барт, – це ви, часом, не про Олаха Труадського, легендарного декана тамтешнього Університету й автора кількох філософських трактатів?

– Та певно, що про нього, – ствердно кивнув дід. – Завжди казав, що він далеко піде.

– Але… але ж Гуч! Це було, либонь, майже сім століть тому!

Гуч тяжко зітхнув, запустивши долоню в сиві вихри:

– Е-е-ех… Час як біжить!

Барт ледь не застогнав від стримуваного реготу. Старий був просто неперевершений.

– До речі, – лукаво усміхнувся той, – він як заїжджав до нас на гостину, залишив мені ковдру – оту якраз, що у вас у кімнаті. Казав, що вже має вдосталь добрих снів і бажає щось на зміну… Вона була ще його материна. Гарна, правда?

Художник урвав мовчазний регіт, сторожко глипнувши на господаря. Легенди легендами, та коли одну з них підкидають тобі в ліжко… Якось наче незатишно від того.

– А що вона робить, та ковдра?

– Робить? Та нічого. Правда, Маалех якось казав, що то – «справжня річ». Що це значить – не питайте…

– Маалех? – усміхнувся Барт. – Так ви ще й з тим гостем знайомі?

Дід блимнув глузливо:

– Та довелося трохи. Коли ми втрьох, з Айну, прийшли в долину річки Ара…

– Стривайте! Айну – це ще той, котрий з Евдейї?

– Ага, – радісно кивнув Гуч. – Так от, Маалех провів нас на той бік, і там Айну звів місто, куди потім, як завалився Єрухалом, перебралися всякі біженці.

– Айну звів місто? – розгубився Барт. – Тут, у Хону?

– Та не зовсім у Хону. Кажу ж – на тому боці! І власне, не зовсім звів, а швидше – став містом. Знаєте, із тими богами поки знайдеш відповідне слово, десятим потом обіллєшся…

Барт ошелешено хитнув головою. Старий Гуч був, очевидно й однозначно, цілком божевільний. Одна казка – це ще дивацтво. Але отакий-от оберемок чудернацьких вигадок… І попереджали ж його! Не дивина, що бідний Натан так перейнявся!

– Мабуть, гадаєте, що старий Гуч посунувся глуздом? – скривджено, зате дуже точно зауважив він. – Правильно гадаєте. Хіба ж можна вірити дурному дідові?

Гуч тихо реготнув, мовби пригадавши тільки йому відомий дотеп:

– Віра не потребує доказів. Вона лише міцнішає, коли не мусить спиратися на очевидне.

Він звівся і, дружньо поплескавши Бартові по плечі, побажав приємних снів. Художник провів його зачудованим поглядом, а потім, закинувши ноги на огорожу, що оточувала ґаночок, затягнувся навдивовижу смачним димом. Згадка про Єрухалом, ясно ж як божий день…

А все-таки добре, що він вирішив відвідати Хону. Давно він так не дивувався, а подив – найліпші ліки від хандри. Вдома такого немає… Цивілізація сахається найменших прикмет безглуздя, а тут воно – частина повсякдення; тут навіть можна втопитися, задивившись на місто, котрого не існує. Хіба не автентика?

Розчулено зітхнувши, Барт підвівся з лави. Спати не хотілося взагалі, але ставало дедалі холодніше, тож слід було накинути щось тепле. Правда, підвівшись, Барт ледь не впав, бо його голова зненацька зробила якесь кособоке сальто. Хороший димок, іронічно виснував художник і, насилу виструнчившись, подався до хати. Зайшовши досередини, Барт роззирнувсь у пошуках чогось теплого й затишного, та як з'ясувалося, тікаючи від велелюбної агентині, він не прихопив нічого такого, що придалося б зимним надвечір'ям. Лишалось хіба загорнутися в ковдру та так і піти хутором, хизуючись блискітками, мов бедестанський принц.

Справді, слід було прогулятися, бодай трохи вивітрити той гаспидський тютюн. Отож, начхавши на забобони, як справжній митець, Барт убрався в теплу ковдру й рушив вниз стежкою. Та, власне, почавши чхати на забобони, зупинитися вже тяжко, отож місцем для нічної прогулянки був обраний берег річки Ара. Хай собі теревенять місцеві тюхтії за глечиком виноградівки, а він, художник зі столиці, хоче й буде блукати, де йому заманеться.

Барта трохи гойдало, тож він мусив притулитися до стовбура білої верби понад самим берегом. Нічого, зараз розвіється, подумав собі художник, присідаючи на колоду. Йому було спокійно й затишно, дарма що річку обступила непроникна сутінь, оздоблена шерехом, і плюскотом, і студеним місячним сяйвом.

Вода мінилася світлотінню, креслячи звичний чорно-білий офорт. Жодних інших барв… Аж ні! Барт блимнув. Полиск бузкового, жовтого, рожевого… Його улюблені кольори. Барт підвівся, озираючись.

Якраз за каскадом порогів прозирав місточок. Тонкий, сріблястий, з кованим поруччям, у примхливому візерункові якого в'юнилися гнучкі крилаті змії. Над поруччям стриміли легкі ліхтарі кольорового скла.

Раніше він, певна річ, того місточка не завважив. Але тепер… Хіба ж можна було обминути таке химерне видиво? Барт підійшов ближче і ступив на білі дошки мосту. За кілька кроків темрява розійшлася, мов театральна завіса, явивши гостеві осяйний коридор. То була простора вулиця, з обох боків оточена подвійними низками колон, на вершечку яких палали тарелі бузкового вогню.

Потрапивши з мосту просто на вулицю, Барт Антолій навіть не здивувався. Він, певна річ, спить, заколисаний Гучевими недоладними казками та цілком доладним куривом. Сон, проте, був напрочуд детальний і кольоровий. А втім, інших Барт і не бачив.

Під ногами хрускала різнобарвна жорства; здалеку линули голоси, сміх і музика. Барт пришвидшив крок. З-за колон почали визирати будинки – кам'яниці з дерев'яними надбудовами, чиї покрівлі хизувалися лискучою, мов луска, мозаїкою кахлів. Барвисте світло ліхтарів множилося на сріблястих ґратках, флюгерах та блискучих ланцюжках, що тримали мальовані вивіски. Місто здавалося подібним до Месабра, того неймовірного Месабра, який не старів би, не руйнувався, але змінювався б за власним смаком і бажанням.

Попри пізню годину, місто вирувало якимось святковим піднесенням: вулицями сновигали безжурні й начебто трохи захмелені мешканці, причім більшість із них носили тонкі напівмаски. На майданчику, мощеному круглим білим камінням, зібралася ціла юрба, що ритмічно плескала в долоні. Підійшовши ближче, Барт почув пустотливе брязкання бубна і ще за крок розгледів панянку, яка танцювала, цвигаючи тим бубном по власних округлих стегнах. Вона була юна і вродлива: чорні кучері нижче пліч, величезні чорні очі, замережані пухнастими віями, пурпурові вологі губи, такі, наче вона щойно… ну, скажімо, надпила червоного вина. Барт закляк, затримавши погляд – танець був незмірно чуттєвий, роблячи танцівницю принадною до тої межі, що глядачева кров самочинно запульсувала в ритмі танку… Та ось, начебто відчувши Бартів погляд, танцівниця стрельнула на нього очима, коротко всміхнулась і, востаннє вдаривши в бубон, пірнула кудись у натовп, зникнувши за атласними масками та широкими рукавами.

Художник спробував був проштовхатись за нею, але танцівниця, схоже, подалася в один із провулків, що зіркою розбігалися від майдану. Не знаючи, куди йти, Барт подався навмання.

Місто подобалось йому все більше – тут було просто, яскраво й вільно. Ось за столиком дрібонької кав'ярні худезний дядько в гаптованому халаті читає вірші добродієві, загорненому в чорний оксамитовий плащ; поет жестикулює так завзято, що срібне горнятко, яке витає перед його слухачем, щоразу мусить ухилятися, розплескуючи запашний дим. Ось коло кам'яного фонтанчика смаглявий, аж чорний юнак витинає запальні наспіви на маленькій гітарі, а купка його однолітків підспівує, відбиваючи долонями ритм; Барт здригнувся, побачивши, що хлопцеві очі тьмяніють чорним куривом із блищиком червоного вогню. Ось біля якоїсь старезної скульптури влаштувався художник із мольбертом. Барт тихенько підібрався ближче й зазирнув тому через плече. Ну, непогано… але бігме, він зміг би краще! Барт примружився, вже уявляючи, де б він поклав тіні, а де скоригував би обриси, додавши влучності та виразності… Аж тут зображення ворухнулося – на аркуші війнув вітер, сипонувши на підніжжя статуї мідне листя платану; незнайомий художник насупився й відкинув непрохане листя пензликом.

Барт стенув плечима й пішов собі далі. Його не полишало відчуття, що він міг би все ж таки… Раптом, йому здалося, неподалік промайнула граційна тінь звабливої танцівниці – блиснув бісером димчастий флер, теленькнули срібним дзвіночком двері. Коли йому не примарилося, вона мусила ввійти до шинку, над яким метелялася вивіска «NA02», а при вході бовваніли дві білі колони. Не те щоби Барт направду знав кой-не, але щось підказувало йому, що «Наос» означає не що інше, як святилище. Вдала назва, як для шинку!

Барт штовхнув двері й опинився у сповненій димом та галасом вітальні. Тут товклись напрочуд симпатичні пани й панянки, які дзенькали келихами, сміялися, оповідали щось чи вели зичливу полеміку. Звідусіль линули такі слівця, що потішили б слух Натана Вара і його поплічників, а кому іншому здались би нечемною лайкою: «маніфестація божественного», «космогонічний ритуал», «сакральний простір» чи таке подібне… «Як-то можна пиячити та ще й вимовляти при цьому подібні конструкції?» – усміхнувся до себе Барт, рушаючи до бару.

З іншого боку шинкваса протирав склянки меткий білявий молодик у ясно-синій полотняній сорочці.

– Чого налити? – поцікавився шинкар. – Легковажного? Кумедного? Чи зовсім дурного?

– Та, мабуть, легковажного, – пирхнув Барт. – Дурного я вже й так набрався…

Білявий кивнув, єхидно зиркнувши, і за мить подав гостеві келишок.

– То ще нічого, – довірчо промовив він. – Деякі тут п'ють нестяму нерозбавленою…

– Не знаю, як так можна? – весело поцікавився дзвінкий дівочий голос. – Я завжди кладу принаймні цитринку!

То була Бартова втікачка – та сама весела танцівниця.

– Ти тут новенький? – запитала вона. – Я відразу помітила!

Художник кивнув, ошелешено розглядаючи приязну красуню.

– То як тобі моя оселя?

– Твоя оселя… це місто?

Вона радісно кивнула.

– А як воно зветься?

– Як? Ти не знаєш? – вона схилилась до Бартового вуха і прошепотіла: – Ірам Зат Ал-Імад. Ну… просто Ірам.

– Що? – сторопів художник.

Дівчина підсіла ближче і, змовницьки посміхнувшись, кивнула на шляхетного сивого діда, котрий сидів у куточку, розкурюючи кальян.

– Це він вигадав таку назву, коли ще місто ходило безіменне. Він у нас цар і великий романтик.

– А! Он воно що! – нічого не розуміючи, кивнув Барт.

Дівчина лукаво усміхнулась і сіпнула його за рукав:

– Ти ж тут, либонь, ще нічого не бачив! Хочеш, покажу тобі місто?

Барт, певна річ, не змусив довго себе умовляти. Похапцем допивши легке прохолодне вино, він підхопився, поспішаючи за чарівною провідницею. Шинкар кивнув йому, не вимагаючи платні, але немовби прощаючись зовсім ненадовго.

Юна танцівниця виявилася супутницею цікавою, з якого боку не глянь. Вони блукали містом, озираючи тутешні дивовижі, і Бартова долоня спершу знайшла її долоню, потім – розшукала гнучку талію, і коли вони якимось чином знову вибрались на сріблястий місточок, він наважився обійняти її за плечі, а вона стала навшпиньки, пропонуючи м'які червоні губи для поцілунку.

– Ти подобаєшся мені, – тихо проказала вона, – Залишайся!

– Тут, в е-е-е… Ірамі?

Вона кивнула.

– Зі мною.

Барт зітхнув. Якось усе це було швидко й неймовірно. Десь там далеко була Сварна, й агентиня, і персональна виставка, запланована на другий місяць… А це місце – він не був навіть певен, що воно існує.

– Хіба тобі тут не сподобалось? – відчувши його сумнів, скривджено промовила танцівниця.

– Та навпаки! От лише… вдома, я ж мушу ще…

Він запнувся. Ну як їй пояснити?

– Мусиш… – химерно всміхнулася дівчина. – Насправді – це тільки твій вибір. Більше нічого. То лишаєшся?

– Я хотів би, – хитнув головою Барт. – Тільки не зараз і… не так. Я ж зможу повернутися, правда?

Вона опустила погляд:

– Якщо захочеш.

Раптом опора під ногами зникла. Місточок пропав, пропало мінливе світло ліхтарів і далекий відгомін міста.

Над Бартовою маківкою зімкнулася чорна студена вода річки Ара.

До берега, на щастя, було зовсім недалеко.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Наприкінці цієї роботи я хотів би зосередити увагу на результатах зміни світоглядних формацій після періоду переходу. Як ми вже зазначали, хаос у колективних уявленнях із часом поступається місцем космосу, себто впорядкованому просторові. Основною рушійною силою виокремлення світу з безладу виступає Логос, або, інакше кажучи, раціональність.

Та чи тривкою виявилася ця нова рівновага?

Вельми сумнівно. Ми усунули хаос із наших уявлень, позбавивши його права голосу при формуванні світогляду, та ніхто й ніколи не зміг би усунути хаос із самого життя. Отож єдине, чого ми досягли, це відречення від безладу, відмова бачити його і брати до уваги. Ми просто закрили на нього очі, затаївши його в таких глибинах без-свідомого, у котрих і самі мало що тямимо.

Що це означає для історії цивілізації? До періоду переходу метаморфози уявлень відбувалися через процес обміну, що його нинішні фізики називають динамічною рівновагою. Порядок збагачувався за рахунок осмислення хаосу, а безлад, у свою чергу, поглинав відпрацьовані рештки. Говорячи про ентропію, сучасний природознавець обов'язково згадає і про самовпорядкування, до якого прагне будь-яка система. Отож, нічим не обмежені, ентропія та процес самовпорядкування природно врівноважують одне одного.

Нині ж космос наших уявлень втратив ресурс свого поновлення, неспроможний водночас позбутися залишків уже відпрацьованого матеріалу. Як наслідок, порядок починає пожирати сам себе, створюючи безліч відображень і варіацій на вже давно віджите. Часто чуємо, що все найважливіше було вже сказано, все найгарніше – створено, найдраматичніше – пережито. Сучасна цивілізація, щораз більш розпачливо вимагаючи нового, і досі наснажується спадком античної доби.

Таким чином, заборонивши безлад, ми прирекли свою культуру на виродження. Хаос, однак, ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок «табу». Часом він стукає у двері нашої свідомості, і часом йому відкривають. На жаль, за довгий період «схизми» між раціональним та інтуїтивним ми відвикли від нього, ми втратили над ним будь-який контроль, і зіткнувшись із безладом віч-на-віч, ми вже не спроможні дати йому відсіч.

Цікаво, що цей процес передбачив і описав ще визначний мислитель повоєнної доби, декан першого університету Таланти Олах Труадський. Ідеться, звісно, про його трактат «Виправдання безладу», котрий надбав дещо скандальної репутації ще за життя декана. Тодішні теософи та мислителі, а особливо ж політичні радники князя Труада сприйняли цей трактат як викладення ідеології анархії, тож Олаху Труадському довелося пережити утиски та загрозу втрати посади. Як твердить офіційна історія, зрештою, побоюючись за безпеку своєї родини, декан знищив оригінал та рукописні копії трактату. Хоча немає фактів, які би підтвердили чи спростували цю версію, повного тексту трактату ще не знайдено, і нам залишаються тільки уривки, що їх цитують інші автори того часу. «Ми звели свою оселю над безоднею, – пише Олах Труадський. – її стіни міцні, її ворота незламні, але що врятує нас від повіддя?

Воістину, замість тяжких мурів слід було збудувати човна».

Під хибким порогом нашої свідомості – безодня, і ми не готові до її вторгнення в наше життя. Самогубства, масові психози, розумові розлади – ось ціна, яку ми платимо за позірну безпеку порядку. Одного дня наші сни повстануть проти нас, і єдиний шлях до порятунку лежатиме через божевілля.

* * *

Дзвінок верескнув розпачливо і рвучко, мовби опираючись нарузі. Слід було вимкнути, подумав Барт Антолій і голосно чхнув.

Столична осінь розлилася над містом неминучим, але ніким не сподіваним прокволистим водопіллям із присмаком зотлілого листя та бензину. Перехожі шкутильгали по коліно в холодній мряці, осінь прослизала у взуття й за комір, викликаючи до життя всілякий занепад, нудоту й застуду.

Барт пив якісь новітні пігулки навперемінно з народними горілчано-перцевими мікстурами, проте застуда на те чхати хотіла, прирікаючи свою жертву на цілковито жалюгідне животіння. Втім, поринаючи у свій барвистий творчий лімб, Барт припиняв реагувати на більшість зовнішніх та внутрішніх подразників і забував про таку недоладну річ, як чхання. Але, у ту мить, коли його висмикували з-під теплої ковдри натхнення, застуда знову бралася за своє.

Отож він голосно чхнув і побажав відвідувачу всіляких лих. Може, не відчиняти? Барт уже майже надумав так і вчинити, але дзвоник знов теленькнув – вимогливо й обурено, мовляв, спробуй-но не відчинити, поганцю, і побачиш, на що я здатна, коли зла… Художник тяжко зітхнув і, щільніше загорнувшись у грубезний смугастий шарф, почвалав до дверей.

Певна річ, то була вона. Слід було чекати. Не варто було сподіватися, що вона раптом забуде про нього та й подасться деінде. Ні, так не буває…

– Привіт!

Якусь мить вона, ніби в нерішучості, стоїть на порозі, вдивляючись у його змарніле від митецького недосипу та незборної застуди лице. Вона молода, але до молодості такого штибу, як правило, додають уточнення «ще» й безліч дорогої косметики. Вона гарна, але така краса, як правило, випозичає сяйво в модних вітрин і глянець – у дорогих журналів. Крім того, вона вбиралася в сіре, бо, як засвідчують знані кутюрьє, «сіре в поєднанні з дрібкою рожевого свідчить про ніжність та вишуканість». Вона полюбляла сіре аж занадто, як на Бартів смак. Він терпіти не міг цього кольору.

Зрештою, надивившись і дійшовши якихось своїх висновків, вона стала навшпиньки і швидко дзьобнула його в неголену щоку:

– Як ти тут? Як робота?

Він відступив, пускаючи її досередини. Жінка роззирнулася, мружачись у напівтемряві студії; її носик примхливо зібгався, відчувши аромат розчинника для фарби, яким була просякнута кімната, рівно ж як і сам Барт.

– Знаєш, – проказала вона, по-хазяйськи кидаючи свої рукавички на підвіконня, – вчора на презентації в «Мерлузі» згадували про тебе. Руда Лола, ти її знаєш. Казала, що ти – гарнюня.

– Правда? – звів брови Барт. – Що вона, знов причмелена була, твоя Лола? Що за радість – набратися фуршетного вина й зачіплятися до людей зі своїми «кицями» та «серденьками»?

Жінка всілася у фотель, попередньо скинувши з нього кілька Бартових ескізів.

– Ти це припини! – вона суворо хитнула пальцем. – Лола – єдина, хто тебе, гарнюню, згоден виставляти. Знаєш, після того, як ти в нетверезому стані образив дією мистецького оглядача «Постера»…

– А що ж мені було робити? – поцікавився Барт, притулившись до стола, окупованого банками, щіточками, шкребками й ганчірками. – Слід було вдячно слухати, як він дозвільно розмірковує про новітній напрямок «дегенеративний ескапізм», очолюваний моєю скромною персоною?

Жінка дратівливо знизала плечима:

– Ти все сприймаєш надто безпосередньо.

Барт пирхнув.

– Якщо нас із тобою витурять ще й з «Мерлузи»… – Вона глянула на нього, скривджено закопиливши губки: – Ти ж знаєш, чого мені бартувало втулити тебе до експозиції! Ну, Барт… тільки не кажи, що тобі байдуже!

Він дивився на неї, сумно усміхаючись. Ця жінка була мовби акторка з античної п'єси: шурх – і з лиця злітає манірна суворість, шурх – і на вустах довірливий дитинний усміх… І треба ж таке – колись ця маска пробуджувала в ньому жагу й ніжність, котрої він ще й досі не забув. «Ну, Барт… тільки не кажи, що не любиш…» Тільки не кажи. Мовчи.

Він мовчав.

– Ну то… – вона повагалася, мовби на мить втративши опору. – Твоя робота просувається, я бачу? Панна Вріколак уже закінчила ремонт у новому офісі. Лишилось тільки картини розвісити і… Ну, насправді вона мені дзвонить ледь не щодня, бо хоче все обладнати до приїзду її партнера з Труада. Ти ж… уже закінчуєш, так? Покажеш мені?

– А ти знаєш, що «вріколак» значить «перевертень»? На койне, – відсторонено запитав він. – Вона ж юристка, хіба ні?

Жінка бридливо скривилась:

– Знаєш, де мені оці твої вихиляси? Клеїш із себе не знати якого мудрагеля замість… – Вона насилу опанувала обурення. – Ну, то гаразд… Облишмо це. Я хочу глянути на роботи.

Барт знизав плечима. Він чекав цього, але водночас трохи непокоївся. Із Хону він привіз щось трішки відмінне від замовленої пасторалі. Не навмисне, бачить бог. Він намагався, чесно намагався, але не зміг нічого вдіяти. Його вело… Його просто волочило мощеними провулками фантазії! Хоча ні. Це він лишень підшукує собі виправдання, бо відчуває, що воно йому знадобиться.

– Ну, ходи.

Художник кахикнув і, мерзлякувато зіщулившись, повів свою гостю до невеличкої спальні, де він порозставляв сушитися готові роботи. Тут вони не заважали працювати, та й, чесно кажучи, йому було приємно розглядати їх, поринаючи в сон, і уявляти, що то – вікна, і за ними, лише руку простягни…

– Що це? – сторожко спитала агентиня.

– Ірам Зат Ал-Імад, – зітхнувши, відповів він. – Ну… просто Ірам.

Жінка в сірому скам'яніла перед полотнами, вся цілком висічена з цупкого, мов скеля, зачудування. Пасторалі тут і близько не було. Навпаки – з полотен позирало місто: барвиста бруківка вузьких вулиць, глянець гострих стріх, кольорові промені ліхтарів – жовті, рожеві, бузкові… Перехожі, вбрані до свята, танцівниця зі сріблястим бубном, яскрава і свіжа, мов оберемок троянд…

Це – добре, вкотре вже пересвідчувався Барт, може навіть найкраще з того, що він створив за все своє життя…

– Жах, – пробурмотіла агентиня. – Ти… ти хоч розумієш, що робиш?

– Та наче…

– Ти! – агентиня заводилася миттєво, наче дорога спортивна машина. – Остання егоїстична самозакохана потвора, цілковито позбавлена почуття елементарної відповідальності! Те, що ти мені показуєш, не має нічого спільного із замовленням! Як, от скажи, як мені пояснити це панні Вріколак?! Ти б знав, як мені набридло відбріхуватись за тебе перед клієнтами! Скільки це може тривати?! Скажи!

Трохи видихавшись, вона втупилася в нього навісним поглядом. Де й поділась та наївна юнка! Нині то була не інакше як богиня справедливої – і лютої – кари. Така собі елегантна душогубиця. Барт усміхнувся. Це, не знати чому, ще більше її розлютило.

– Щось мені підказує, – просичала вона, – що ти все це робиш навмисно… Користуєшся моїм до тебе упередженим ставленням і щоразу вигадуєш, яку б таку свиню підкласти! Так?! Як ти мене допік зі своїми примхами і претензіями на геніальність! Знаєш, хто ти? Звичайнісінька нахабна посередність! Та таких – сотні! Тобі пощастило, шалено пощастило, що я з тобою панькаюсь! А ти, замість бути вдячним, сідаєш на голову… Вважай, так тобі це не минеться… Чуєш?!

Він слухняно кивнув.

– Я тобі влаштую! Ти без мене – ніщо. Цілковитий нуль. Зрозумів? Без мене тебе ніхто ніколи нізащо не візьметься виставляти… Ти ще побачиш! Ти ще прибіжиш до мене, приповзеш… благатимеш вибачення…

Геть розійшлася, подумав Барт. У носі страшенно свербіло.

– Барт?! – вимогливо проказала вона. – Ти мене слухаєш?!

– Аякже. Ти все сприймаєш… надто безпосередньо.

На хвильку Бартові здалося, що вона неодмінно мусить вибухнути.

– Ну, все! Тобі кінець! – виголосила агентиня.

Ефектно крутнувшись на підборах, вона закрокувала геть. За мить хряпнули вхідні двері, аж зі стелі посипався на ліжко сірий тиньк. Знайшовши якусь ганчірку, Барт нарешті вичхався. Та що за біда!

Нахабна посередність, значить… Ну, нехай. Ніхто не виставлятиме? Та не дуже і просимо. Він тяжко зітхнув, звертаючи погляд до полотен. Чому лишень він відмовився залишитися в Ірамі? Так, це місто йому примарилось, але там усі ці дурниці нічого не важили. Там він нікому нічого не завинив. Там він міг би, нарешті, бути собою. Якщо це був сон, то він згоден проспати решту життя.

Ірам – це марево, тінь міста, якого не існує. Але тільки там – його справжня домівка.

Якби йому дали другий шанс, він би навіть і не вагався.

Сторожко теленькнув дзвінок. Раз, вдруге… Цього разу, проте, ніхто не відгукнувся.

* * *

– То ви кажете, його так і не знайшли? – Натанів сусід скептично підібгав губи. – Невже правда?

Натан Вара поважно кивнув, надливаючи запітнілий келишок з анісовою настоянкою. Коли її добряче охолодити, у білястій гущавині починали витанцьовувати блискучі кольорові зірочки. Пиятика тоді перетворювалася на процес вельми медитативний і споглядальний. Натан мав якраз такий настрій.

За вікном швидкого потяга торохкотіла нічна Архада; позаду була презентація його монографії у Сварні, загалом доладна й виважена, мов чайна церемонія; попереду – затишні, присипані пухнастим порохом архіви Труада. На вулиці люто хльоскав холодний дощ, у вагоні було тепло, м'яко й дозвільно. Хотілося говорити про щось таке мудре і трошечки нетутешнє.

– На жаль, – скорботно промовив фольклорист, – такі були часи. Йому довелося знищити всі копії свого трактату. Це, безперечно, величезна втрата для нас, нащадків… Навіть ті уривки, які дійшли до нас, свідчать про напрочуд глибоке розуміння причинності світу, властиве авторові «Виправдання…».

Натан замислився. А що, непогано сказано. Особливо ж коли зважити на конотацію. Причинності світу… Світ, відтак, причинний. Він, Натан Вара, давно це підозрював.

– Особливий жаль викликає той факт, що ми втратили текст, написаний людиною, яка пережила війну і стала свідком формування нового світогляду, будучи при цьому нащадком старого світу. Кажуть, його мати була чарівницею.

– Та ні, – задумливо відказав сусід, – це ви щось плутаєте.

Натан Вара здивовано блимнув і щільніше приладнав окуляри, змусивши себе придивитися до сусіда, хоч кольорові блискітки поступово емігрували з келишка в навколишню дійсність, заважаючи розбирати деталі. Той був високий і смаглявий, з-під лискучих чорних пасм проглядав гострий погляд, губи глузливо вигинались, і взагалі він мав такий вигляд, мовби всі довкола повдягали штани навиворіт і ніхто того не помічає. Нахаба, подумав фольклорист.

– А ви, може, знайомі з родиною Олаха Труадського? – іронічно поцікавився Натан.

Сусід гостро зломив чорну брову:

– Я? Хіба мова про мене? Чи не здається вам, пане Вара, що ви трохи заглибоко занурились у… так би мовити, предмет своїх досліджень?

Хіба я називався йому? – здивувавсь Натан. Він не міг пригадати такого, але сусід знав його ім'я, отже, певно, називався. Але якось зовсім про те забув.

– До чого це ви ведете?

– Та от до чого, – усміхнувся сусід: – Ви переповіли мені зміст своєї монографії – вельми своєрідного, як на мене, дослідження, – і я не можу не зауважити однієї дивної деталі: ви говорите про старожитні вигадки так, мовби йдеться про історичні факти. У вашому викладі різниця між дійсністю та фантазіями надто непевна. От я й питаю: а чи бачите ви її взагалі?

Натан завмер із порожнім келишком на півдорозі до столу. Він щойно пережив не надто втішне дежавю – після презентації до нього підійшов якийсь газетяр, неприємний такий тип у потертому сірому костюмі, і запитав щось подібне. Автор, заскочении зненацька, ледь не вдавився канапкою, а газетяр, мовби й не чекаючи на відповідь, паскудно всміхнувся й пішов собі геть.

– Чи знаєте ви, добродію, – хряпнувши келишком об стіл, хрипко відказав Натан, – таку простеньку теорему: реальним є те, що має реальні наслідки? От, приміром, міф про Єрухалом призвів до утворення руху хіліастів, які в повоєнні роки ледь не скинули владу труадського князя? То яка нам нині різниця, був Єрухалом чи ні?

На його подив, нахаба-сусід здригнувся і, прикусивши губу, відвернув погляд до вікна.

– Я розповім вам історію, – значно м'якше продовжив Натан, – яка трапилася з моїм другом. Він був художник, обдарований хистом бачити дивовижне там, де іншим ввижалося тільки нудне й буденне… Якось він поїхав до гірського хутора понад річкою, в якій, оповідали, вночі можна побачити відображення чарівного міста. Не знаю як, але йому вдалося там щось розгледіти. Він повернувся до Сварни й намалював це місто. Я бачив ті картини… І, знаєте таке неможливо вигадати – про таке можна хіба мріяти, марити кілька століть поспіль, аж доки марево не стане цупкішим за камінь…

Натанів сусід знову заусміхався, пускаючи очима зловтішні бісики.