Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Гуч присів на колоду, дістав люльку й заходився набивати її чимось цікавим із полотняного капшучка.

– Ну знаєте… – протягнув він. – Тут, куди не плюнь, – всюди народний побут. Іншого, вважай, і не маємо. Та коли я правильно зрозумів, вам би чогось більш мистецького, так?

Він тихо розсміявся.

– Тут щонеділі в сусідньому селі фольклорну програму влаштовують. Для, так би мовити, приїжджих… Танці на вугіллі – танцюристів аж зі Сварни везуть! Вишиванки – з останньої колекції сезону… І – ага! – народні пісні виконує якась там капела з філармонії. Приходьте, не поушкодуєте!

– Невже ніхто з місцевих не пособляє? – здивувався Барт.

– А чого ж! – гмукнув Гуч: – Посуд миють, вино розносять. Таке всяке.

Барт тяжко зітхнув.

– Бозна-що… Напихають нас сурогатом – що вдома, що тут! їж, не вдавися! Набридло!

Гуч кинув на нього глузливий погляд:

– А вам, значить, справжнє подавай? Чули, може, торік тут одна красуня втопилася.

– Будете здивовані – таки чув!

– А знаєте, чого? Барт знизав плечима.

– Теж справжнього хотіла, бідака. І дістала, либонь…

Художник ошелешено зиркнув на діда. Вигадник, значить, і казкар?

– Гуч, а… що вона там побачила? Старий випустив дим, проводжаючи гордовитим поглядом низку ошатних білих колечок.

– А хтозна… – відсторонено мовив він: – Може, нічого. Може, себе. А може, – кордон. Межу можливого. Яку, між іншим, непогано бартують.

Осінь в Евдейї була, безумовно, завершенням, але завершенням грандіозним, як то іноді буває на величезному ярмарку, з феєрверками останніх сонячних днів, хмільним шарварком весіль та срібними стрічками туману над пишнобарвними шатрами гірських схилів.

Коли Гаян повернувся додому, осіння веремія вже вщухала, огортаючи містечко передчуттям довгого, затишного і трохи млосного очікування тепла. Гаян спостерігав, як залягають на обличчях його земляків тіні сонного впокоєння, розуміючи, що ніколи не зможе розділити з ними цю зиму. Що б не сталося далі, вдасться чи не вдасться його задум, Гаян знав, що невдовзі він муситиме залишити ці краї, подавшись за невгамовним птаством, що прямувало до свого неминучого вирію.

Слід сказати, що це рішення явилося Гаянові самочинно й було результатом довгих тужливих розмірковувань, тож новина, почута від Кея, не могла спричинити його остаточний від'їзд, котрий хтось недостатньо обізнаний цілком міг би назвати втечею.

– Знаєте, панотче, – сказав коваль, присівши на Гаянів поріг, – поки ви в той Труад ходили, у нас тут купа всього відбулося.

– Та ну, – скептично гмукнув Гаян, чудово знаючи, що «подією» за евдейськими мірками могла стати навіть купівля кметовою дружиною нового шалика з мальвами.

– Це ж ви ще не чули! – зрадів коваль: – А в нас дурник Бузь повісився!

– Чого ж це? – вразився Гаян. – Чого ще йому бракувало?

– А хто його зна… Кажуть, він перед смертю цілком доладний став, припинив бачити невідь-що та реготати як дурний. А потім каже: як, мовляв, так жити можна… І повісився. А ще, знаєте? Тілла заміж вийшла. За Марушчиного Ганя.

– А! Нарешті! – Гаян зітхнув. – А то вже думали, так сама й лишиться вікувати.

– Ну! Все вона за вашим, панотче, братчиком сумувала. За тим, що у війну згинув.

Молодий жрець замружився:

– Мені теж… його бракує.

– Ну, то звісно, – кивнув Кей, – все-таки родина. А ще – ледь не забув! – до вас тут один гість навідувався, все розпитував, що та де.

– Який ще гість?

– Та… Ніякий такий… У мишастому плащі з каптуром. Олах казав, ви знаєте.

Гаян ледь не підскочив, ураз пригадавши нетутешнього добродія із його чудним попередженням: «Скажи йому… Скажи: коли він втручатиметься… надовго його не стане». Олах сказав, що то був вартовий, а бог тоді ще стенув плечима і промовив: «Це ж ви їх створили».

Гаян так і не зібрався розпитати Айну, але після сельджабської навали він неоднораз згадував той вечір, роздумуючи, чи не було часом гостеве попередження погрозою. Так чи так, поява вартового нічого доброго не віщувала, отож не слід було відкладати задумане на невиразне потім.

Проте молодий жрець не знав, із чого йому починати. Якби мова йшла про людину, що собі спить, слід би шукати її вдома, але Айну був усюди й не був ніде; він приходив, коли йому заманеться, і Гаян зовсім не був певен, що той потребував якоїсь домівки. Те, що евдейське святилище не було богові оселею, Гаян збагнув уже давно. Айну почувався там, як привид на поминках; його вівтарем був брід коло запруди, і танок при багатті, і світлотінь поміж олив… Гаян обійшов усі куточки, де він колись зустрічав бога, але жоден порух не виказував його присутності.

Якось після звичних ранкових славоспівів, Гаян присів на приступці храму, задумливо озираючи округу. Легкий морозець притрусив траву і східці сизим інеєм; Гаянові було холодно навіть крізь пухнастий ліжник, у котрий він загорнувся, прихопивши перше, що стрибнуло під руку. Молодий жрець не знав, що йому робити далі й чи є в тому бодай якийсь сенс. Багато років тому він став на цю дорогу, але дорога, як годиться, надурила його, принадивши обрієм, і…

Раптом Гаянові ясно згадалось, як він стояв тут, на цій же приступці, коли ще будучи молодшим жерцем намірявся обійти півсвіту, аби знайти тому світові задовільне пояснення. Тоді він ще подумав, що всесвіт просто з порога підкидає йому ману – тінь хибкої хатинки на сусідньому узгір'ї… Гаян притримав подих, а тоді зареготав мов навіжений. Яка ж то була мана?! Він нікуди не мусив іти, бо вже тоді він мав перед очима й пояснення, і відповідь на всі запитання. От тільки він не зумів іх побачити!

Зараз на узгір'ї не прозирало жодних сторонніх обрисів. Але Гаянові це було байдуже. Він кинув ліжника й ледь не бігцем подався шукати дорогу нагору. Стежка була крива і благенька, як бідарський талан, тож Гаян обдер свою останню парадну мантію на якихось вражих шпичаках та гіллі. Це вже, правда, не важило ані крихти, і пошарпаний, зате затятий Гаян вибрався на верхів'я пагорка й роззирнувся.

Галявинка не мала нічого бартого уваги, окрім хіба краєвиду. З того пагорка видно було все містечко, нині сонне й незграбне, огорнене першими цівками диму з димарів. Видно було храм, смішний і невиразний, коли дивитися згори. Дійсно, виснував Гаян, бог міг би обрати для себе таку… точку зору.

Він знав, що не помилився. Однак слід іще було виконати пораду колеги з храму Йогде, і Гаян не мав жодної певності, що це спрацює. Ця порада видавалася йому трохи наївною та якоюсь навіть недоладною. То була вранішня молитва, таке собі побажання доброго ранку і, як завжди, прохання бути почутим, звернене до всесвіту…

Гаян зітхнув, пригадуючи.

Шма колейну Елохай хамаавір шена мейай-най атнама мейафапай.

Почуй нас, Той, що скидає сон з очей, сновиддя – з повік.

Шма колейну Елохай ханотейн лаяейф коач.

Почуй нас, Той, що надає сили заслаблим.

Шма колейну Елохай матір асурім.

Почуй нас, Той, що звільняє бранців.

Шма колейну Елохай…

Ця молитва була іншою, не подібною до тих гімнів, що звучали у храмах. Вона не потребувала жерців та ритуалів, бо її святилище містилося прямісінько в серці. Якщо, звісно, воно ще не цілком затерпло.

Договоривши, Гаян розплющив очі й роззирнувся. Нічого не змінилось.

Дійсно, а на що він розраховував? На те, що ось тут, просто зараз відкриються осяйні двері в захмарну далечінь? На те, що світ вивернеться підбоєм назовні – тому лише, що він, Гаян, вимовив кілька слів? Ха! Гаян привітав себе з безболісним завершенням розумового затьмарення й розвернувсь, аби йти геть.

І ледь не впав, перечепившись через якусь колоду. Як же він її раніше не помітив? Гаян люто вилаявся, пригадавши блюзнірську юність – покалічений палець болів немилосердно. І звідки ця колода взялася, стрибнувши під ногу, наче якийсь непоказний… поріг? Гаян ошелешено підняв погляд і побачив, що край галявини між двома ялицями бовваніє похилена халабуда. Слід було вглядатись, аби вирізнити між гіллям благенький навіс, півпрозорі подоби стін і за плетеною завісою – кучугуру картатих ліжників. Гаянове серце теленькнуло вівчарським дзвіночком, та мужньо ігноруючи раптову слабкість у колінах, він навшпиньки рушив ближче.

Мешканець халабуди солодко спав, заховавшись десь у потаємних надрах ковдр, лише лікоть та край світлої чуприни прозирали між подушкою, смугастим рядном та хутровиною.

Гаян розгубився. Що йому робити далі? Чи має він право… втручатися? Може, краще лишити все як є? Може…

Він легенько поторсав сновиду за плече. Той пробубнів щось несхвальне й накрив голову подушкою. Гаян погриз ніготь, роздумуючи, а потім поторсав сильніше. Айну дратівливо чмихнув і відмахнувся. Гаян прикусив губу. Ні, не так він собі це уявляв, зовсім не так…

Нарешті Айну розплющив одне око й осудливо зиркнув на гостя:

– Ну?! – сонно промимрив він. – Якого біса?

– Е-е-е, я… – Гаян присів навпочіпки: – Пробач, коли я невчасно… Але ти спиш уже чотири роки. З гачечком. От я й подумав…

– Скільки?!

Айну стражденно насупився, а потім, крекчучи, сів на ліжку. Вигляд у нього був кволий і скривджений, а в нечесаній чуприні заплуталась пір'їнка. Гаян мимохіть усміхнувся. Айну роздратовано зиркнув на нього, скрививсь і потер скроні.

– Оце так задрімав, – він ніяково усміхнувся. – Не голова, а горщик із бджолами… А чого ти раніше не явився?

Гаян соромливо кахикнув:

– Та я, е-е-е… не знав, як це робиться. Думав у книжників розпитати, ну, в Труаді. Про замовляння Мертвих Імен, і…

– Ти що, дурний? – миттєво підкинувся бог. – Збожеволів? Це ж наче як із душі зробити опудало, тирсою набити й ґудзики – замість очей!

– Та мені пояснили, що це… не годиться. Там одні вже спробували, навіженці, у храмі Йогде…

Айну підняв на жерця тяжкий тьмяний погляд, майже як тоді, давно, пропонуючи йому навіч познайомитися з безоднею. Гаян навіть замружився, але нічого страшного не відбулось.

– Та-а-ак… – протягнув бог. – Отже, Магараль і його здібні учні…

– Еге, вони, – озвався Гаян. – А я навіть пообіцяв повернутись і помогти навести лад.

Бог скептично гмукнув:

– Ти диви. Пообіцяв? Та ще й, либонь, від мого імені? Хоча, що я нарікаю, це ж твоя робота… Ну, пообіцяв, значить треба йти.

Айну рвучко підвівсь, але відразу ж був змушений спертися на стовбур найближчої ялиці. Гаян збентежено спостерігав за ним, починаючи підозрювати, що чотири роки вимушеного сну не минулися богові задурно. Щось та й змінилося…

– Може б, нам не поспішати? – запропонував він. – Час ми маємо…

– Час? Який час? – здивовано запитав Айну, позираючи кудись через Гаянове плече.

Той обернувся і, прослідкувавши за боговим поглядом, побачив храм і ту саму приступку, де він сидів ще зовсім недавно. Тепер коло дверей храму, уважно роззираючись, стояв давній знайомець у сірому плащі. Він підібрав залишений Гаяном ліжник і, мовби натрапивши на слід, зиркнув кудись у їхньому напрямку.

– Ай дійсно, – промовив Гаян, – навіщо відкладати?

Шлях до Труада був смутним і студеним, зате коротким. Та дорога, що забрала би в Гаяна тижні зо два, нині згорнулася, мов кодола в бурту, обернувшись якимись трьома днями. Коли Гаян зауважив це, Айну лише похмуро буркнув: «Дурне. От колись було…» Гаян, для котрого «колись» мало незборну чарівну силу, не припиняв смикати свого супутника, аж доки той не розповів про давні дні, коли боги, ще юні й довірливі, щойно вступили до світу. То були дні вільної сили, яка не знала нічого, крім забав та дивовиж… Дужий Йогде полюбляв колобродити в портовому шинку, Тахея-доля перебиралась ворожкою, Матір Лахес бавилася, заради жарту зводячи до шлюбу такі чудернацькі пари, що аж уся Архада повнилася кумедними легендами. Він, Айну, часто приставав до військових походів, розважаючись влаштуванням прикрих пригод, як-от різні знамення чи раптове покращення влучності окремих хирих пращників… Тоді було вільно й весело, і кожен жив собі, як вважав за потрібне, та згодом людство завдало свого першого удару у двобої, що його боги не могли виграти. Людство побудувало храми.

Спершу боги вірили, що релігія піде лише на користь, надавши їм відомості про найбільші потреби, болі й біди людства, а отже, можливість змінити щось на краще. Проте довідавшись, що таке відповідальність, боги втратили свободу. Виявилося, що, пішовши зі свого краю, вони губили силу, тоді, коли храми набували все більше могутності, принаджуючи й упокорюючи. І тому богам лишилося або втекти світ за очі, втішаючись малими рештками своєї сили, або ж заснути, підгодовуючи храми недобитками колишніх чудес. Більшість із них так і не змогла піти, поневолена хмільною брагою поклоніння.

І навіть тоді їм не давали спокою. Мешканці Труада були надто пожадливими, щоб випустити силу з рук.

Отож, Труад. Третього дня Айну та Гаян дісталися брами найбільшого міста Таланти. Переважно коло брами юрмилися подорожні, намагаючись до смерку потрапити в місто. Сьогодні ж тут громадилися радше самі труадці, підводами й верхи прямуючи до чужих країв. Гаян лише знизав плечима й рушив до брами, де його, як завжди, змірявши кислим поглядом пропустили досередини. А от Айну вартові впускати не поспішали.

– Вхід до міста – четвертак! – радісно виголосив молоденький вартовий, заступаючи прохід. Для нього, схоже, то був чи не перший за день подорожній, з якого можна було підживитись.

– А його, – Айну обурено кивнув на Гаяна, – його ж ви пустили задурно!

– А-а-а! – скривився вояк. – Так то ж, значиться, жрець, служитель культу. їх наказано на дурняк пускати. А ти, друже, хто? Ага! От і плати за вхід!

Айну приголомшено пирхнув:

– Ну-у, ти мене потішив! – уїдливо промовив бог, – Тільки-от я не маю четвертака.

Він покопирсався в кишенях і видобув звідти золотого. Монетка сяйнула, перелітаючи в гостинно розкриті долоні нового власника.

– Дужий Йогде! – ошелешено проказав вартовий.

– Е, та ні, – усміхнувся Айну, – але колись ми були близькими друзями.

– А що йому буде тепер? – поцікавився Гаян, коли вони нарешті ввійшли до Труада. – Золотий пропалить йому штани чи, може, до лоба пристане?

– Нічого такого! – Айну глузливо хитнув головою. – Хіба, може, мармизу начистять, коли він спробує ним розплатитися. Довірливість – то ще не віра, та якось не випадає харчами перебирати… А до речі, чого тут так тоскно? За моєї пам'яті Йогдівська парафія виглядала трохи жвавішою…

Гаян роззирнувся. І справді: якщо минулого разу Труад лихоманило голодною маячнею про грядущий рай, то нині тут панувала якась зосереджена, хоч і безладна метушня. Молодий жрець знизав плечима й перепинив першого-ліпшого перехожого, який швиденько дріботів собі, лякливо позираючи довкіл.

– Поштивий пане, – звернувся до нього Гаян, – чи не підкажете, якою бідою заклопотані мешканці цього славного міста? Чи не скоїлось чого лихого?

Поштивий пан ледь не розсипав затиснений в обіймах оберемок дрібно пописаних сувоїв. Якусь хвилину він приголомшено кліпав очима, мовби до нього звернулася якась занедбана міська примара.

– А, панове – з провінції! – нарешті виснував він. – Ну, звісно, ви не знаєте! Купка навіженців, що кличуть себе Адептами Вчення, випустила на вулиці якесь жахливе чудовисько. Вони звуть його Лялечка… Ха! Вночі та цяцька прокидається і трощить усе, що перестріне: мури, підводи, двері… А вчора лишень весь гарнізон міський розкидала, мов тріски. Словом, хто вночі буде вештатись, ризикує прокинутися в баюрі пласким як січеник. Казав я бургомістрові: розігнати оте паскудне кубло, та хто мене слухав? От і маєте тепер! Моя вам порада – знайдіть собі на ніч якийсь прихисток із міцними стінами!

Посадник значуще кивнув і прудко потупцював геть – кудись, де, певно, стіни десять ліктів завтовшки.

Гаян невпевнено зиркнув на свого супутника:

– Вечоріє, до речі…

Айну люто посміхнувся:

– Ага, нема чого тягнути. Я, здається, ще непогано пам'ятаю дорогу, але за останнє століття тут усякого набудували… Покажеш, раптом що.

Гаян насилу наздогнав бога, котрий рішучим кроком рушив уперед.

– Чекай… Але це ж ти ідеш до храму Йогде!

– Ну?! – знизав плечима Айну. – А ти як думаєш, де вони тримають свого опецька? Лялечка… Ну, не покидьки?

Вони йшли до храму, а метка осіння ніч наступала їм на п'яти. Мовчазне й налякане місто ледь світило тьмяними віконницями, блимаючи з-під завіс: ану раптом скоїться щось барте уваги? Миршаві пси люто скублися за шмат чогось – когось? – поживного, під ногами хлюпала густа сморідна багнюка. Гаян відзначив, що місто чомусь зовсім не викликає в нього прихильності. Як тут живуть лише ті збочені городяни?

У провулку, що вів до храму, Айну спинився.

– Зачекаймо тут, – мовив він. – Не думаю, що штурм Магаралевої твердині принесе якусь користь, окрім тамування праведної люті. Скоро воно саме сюди явиться.

– Ну і… що ми з ним будемо робити? – сторожко поцікавився Гаян.

– Не знаю, – зізнався бог. – Щось.

Чекати довелось довше, ніж собі сподівався Гаян. Він устиг добряче змерзнути і змокнути, бо якраз почала сіятись гидка крижана мжичка, але Айну був незворушний і, здавалося, не помічав жерцевих потерпань. Та вкінці з'ясувалося, що він, як і личить богові, таки мав рацію.

На вулицю ступила постать, що ніяк не могла бути людською, хоч виглядала й рухалась немовби за людською подобою. Таки дійсно – лялька, але лялька лиха й велетенська… Вона посувалася, ледь волочачи тяжкі безформні ступні, проте в усій цій жаскій фігурі відчувалася безтямна нищівна сила. її очі світилися примерклим полум'ям.

– Здоров! – сказав Айну, виступаючи вперед.

Гаян затримав подих. Постать пригальмувала, вдивляючись у раптову перепону.

– Невже не впізнаєш? – зітхнув Айну. – Відколи це ти, Довбешко, міського гонору набрався?

Чудовисько ворухнуло величезною долонею, прагнучи, певно, відкинути з дороги прикру перешкоду. Айну зграбно ухилився і ступив ближче, немовби намагаючись потвору обійняти. Аж і правда, він обхопив ляльку руками і притис до себе. Потвора судомно смикнулась і завмерла.

Полум'я у глиняних очницях поволі згасло. а ще за мить химера тріснула й розсипалася на дрібні черепки.

Айну розімкнув обійми й відступив. Його трохи хитало, тож Гаян мусив допомогти йому дістатися стіни й там присісти на якусь брудну приступку. Він почув, як за дверима хтось притишено зойкнув і зробив крок назад, очевидячки, від замкової шпарини. Гаян криво усміхнувся.

– Оце і все, – ледь чутно промовив Айну. – Він більше не повернеться.

– Йогде? – навіщось уточнив Гаян. – Але ж так йому буде краще, хіба ні?

– Краще, – Айну гірко зітхнув: – Авжеж. Ну то… йдемо звідси? Зараз я трохи перепочину, і йдемо з цього дурного Труада, – він позіхнув, – додому.

– У мене є ліпша пропозиція, – раптом пролунало поряд.

У млистому присмерку вималювалася висока фігура. Попри пітьму та мряку Гаян зміг розгледіти довгу хламиду й лукавий блиск непроникно-чорних очей.

– А… ти, – втомлено проказав Айну. – Слід було чекати.

– От усі ви так, – ображено проказав незнайомець. – А даремно. Йогде – той казав, що ліпше з'їсть свою довбню, аніж мене буде слухати. Гордий був, ні? І де він тепер?

– Наче ти не знаєш, – уїдливо мовив Айну.

– Я, певна річ, знаю, – реготнула темна постать. – Але ж і ти знаєш: вдома нічого доброго на тебе не чекає.

– А я невибагливий, – огризнувся Айну.

– Ну, звісно, – погодився незнайомець. – Тільки зажився ти, брате. Сірі стали на твій слід, так що… Та я розумію, всім тепер тяжко. Ти можеш допомогти мені, а я – тобі, то чого ж нам сваритись? Як гадаєш?

– Оно як заговорив! – усміхнувся бог. – Невже все настільки погано?

– Настільки погано, – кивнув той: – Єрухалом ледь тримається. Якщо ми не встигнемо перебратися… Словом, тоді сни вийдуть на вулиці, а це, як сам розумієш, уже занадто. Я, до речі, підшукав чудове місце. Тільки я не можу нічого створити. Фах у мене не той.

Айну зітхнув:

– Ну, ти ж знаєш, тут я вже нічого…

– Та хто ж говорить про тут? – лукаво заусміхався гість. – Ця чудова місцинка – за межею. Що-що, а от провести тебе туди я ще зможу.

– Гм, – сказав Айну, підводячись, – ну, давай подивимося, що ти там надибав.

– За межею? – тихо перепитав Гаян. – За якою?

– За межею можливого, хлопче, – радо пояснив незнайомець.

Гаян розгублено зиркнув на Айну. Він не міг знати, про що йдеться, але розумів, що його бог знову збирається десь пропасти. Ось просто зараз. Айну впіймав його погляд і єхидно вищирився:

– Слухай, – звернувся він до Гаяна, – нащо воно тобі? Там же геть не буде кого дурити!

– Та нічого, – зітхнув той. – Дасть бог, переб'юся.

Айну зареготав і ляснув його по плечі.

– То ми домовилися? – з полегшенням перепитав чорнявий. – Ну хіба не алілуя? Значить, вирушаємо. От тільки я ще маю тут одну дрібоньку справу. Відкладав її й так не знати скільки. Тут усього два кроки.

Він кивнув своїм супутникам і швиденько попрямував до храму Йогде. Там у куточку коло брами сидів безумний старий, котрого Гаян запримітив ще з минулих відвідин Труада. Почувши кроки, він здригнувся і звів запалений погляд. Його потріскані губи прошепотіли щось нечутне, яке, втім, звучало відчайдушним безтямним благанням. Чорнявий присів поряд і поклав йому долоню на чоло:

– Спи, Абеландере… Приємних снів.

Старий судомно зітхнув, очі його закотились, і з промовистою гримасою цілковитого блаженства він поволі зсунувся на брудну долівку.

– Доброчинністю захопився? – глузливо запитав Айну. – Звідколи це, Маалех?

Той знизав плечима.

– У мене теж свої обмеження, – скривджено мовив він, – але тепер – байдуже. Тепер – можна. То що, йдемо?

Айну сумно усміхнувся, ляскаючи долонею по кам'яниці.

– Бувай, старий, – промовив він.

Десь ізгори у відповідь лунко бамкнув величезний мідний дзвін.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

…Отож, ми наближаємось у своєму аналізі архаїчних вірувань до самої суті так званого періоду переходу. Ми вже знаємо, що цьому періодові властива кардинальна зміна колективних уявлень щодо рушійних сил всесвіту – чарівні, фантастичні складники світогляду втрачають свою значущість, тоді як на зміну їм поступово приходять ідеї поступу, розвитку, впорядкування.

Всі ці світоглядні зміни були відображені в символічній формі у вигляді казок та легенд, що містили ряд типових персонажів та функцій. Одна група персонажів – представники «старого світу», безладної чарівної спільноти: провісники, маги, духи стихій і почасти архаїчні божества. Інша група – репрезентанти «нової формації», прості люди без жодного магічного хисту. Старий світ, природно, втрачає свої позиції, добровільно чи вимушено відмовляючись від власної недоладної ідентичності. Як правило це – трагічні постаті, які тяжко переживають втрату, так і не знаходячи собі місця в новому світі. Що ж стосується метафізичних персонажів, ті просто поволі щезають, поринаючи в сон чи забуття.

Герої «нового часу» кардинально відрізняються від попередньої групи. Це – воїни, торговці, мандрівники, люди, що підпорядковують собі власну долю та сприяють формуванню нових устроїв. Це – герої прогресу, а отже, щодалі більшого впорядкування світу.

Не можна випустити з уваги й ту невеличку групу персонажів, яким дослідники приписують допоміжну функцію. Це – вже неоднораз згадані Бартові, або Сіра Барта, за чиєю допомогою, власне, і відбувається процес обміну одних цінностей на інші. Дехто вважає вартових уявними постатями, ще напівмагічного характеру, інші ж ладні ототожнити їх із цілком реальною сектою повоєнного часу, що кликала себе Винищувачами Чудовиськ.

На самому початку цієї роботи ми поставили питання стосовно походження уявлень про Сіру Барту. Нині спробуємо висунути гіпотезу, котра могла би запропонувати адекватне пояснення в рамках символічного характеру оповідей періоду переходу.

Як ми щойно зазначили, світ в уявленні архаїчної людини містив у собі хаотичне начало, яке було водночас і постійною загрозою руйнації, і важелем здійснення магічного впливу. Магія була можливою саме тому, що світ в уявленні наших пращурів ще не остаточно кристалізувався, ще не застиг у своїй незмінній формі. Такий світ мав свої переваги, проте в ньому неможливий ні науковий, ні технічний розвиток. А отже, хаос мусив поступитися місцем космосу.

Ця зміна була неминучою, однак навіть коли свідомість радо погоджується на нові правила, безсвідоме ще деякий час живе за колишніми орієнтирами. Як це завжди буває в часи психологічної кризи, безсвідоме породжує символ, який допомагає людині адаптуватися. У даному випадку йдеться про символ нової сили, котра стала на межі хаосу й космосу. Назвімо цю силу Логосом.

Мова тут саме про раціональну компоненту колективних уявлень, яка дозволила людству відмежуватися від безладу. Тож обраний образ був цілком адекватним: Логос-сторожа, що бартує кордон між дійсним та уявним, не дозволяючи перетинати його під загрозою втрати власної ідентичності.

Нехай ця гіпотеза – лише одна з багатьох, вона, однак, дозволяє зробити ще одне припущення. Замкнувшись мурами раціональності, ми відмежувалися від того живильного джерела, котре напувало нашу підсвідомість здатністю до творення символів, а отже, і самоцінного сенсу існування.

Так, ми зрештою отримали свій технічний прогрес. Та чи знає хто, чим за нього заплачено?

* * *

Облудне осіннє сонце влаштувалося на ґанку, по-котячому випроставши натомлене проміння на кособокому ослінчику. Чоловік на лаві зосереджено майстрував щось із дерев'яної цурки; на встелену жовтим листям долівку сипалися дрібні білясті тріски. Поряд, обхопивши коліна, сидів хлопець, уже майже півпарубок, із розкуйовдженою хвилястою чуприною та не по-дитячому примітливим поглядом з-під пухнастих чорних вій. Старший чоловік гмукнув у відповідь на якусь свою мовчазну думку, тоді коротко зиркнув угору – туди, де на вершечку одного з пагорбів бовваніла біла кам'яниця з колонами при вході.

– Як гадаєш, він повернеться?

Хлопець заперечно хитнув головою. Чоловік ретельно обтрусив тирсу з патичка, оглянув його на світло і знову заходився відтинати зайве.

– Перебендя, – зітхнув він, не піднімаючи очей від роботи. – Як і твоя мати.

Малий звернув на чоловіка уважний незворушний погляд:

– Ти ніколи не розповідав про це.

Той кивнув; обличчя його на мить напружилося, наче прихоплене судомою, різак колупнув дерево, лишаючи на ньому глибокий рівний слід.

– Так. Хочеш знати?

Хлопець відвернув погляд, задивившись на брунатні схили, ще деінде встелені зеленими латками.

– Вона пішла геть із Евдейї, щойно ми вирішили побратися, – не чекаючи на відповідь, проказав чоловік. – її мати – твоя бабця – кажуть, була чаклункою. Та хто її зна? Вона дуже вчасно сконала, відтак не мусячи нічого тлумачити… Отож, твоя бабця їй напророчила, що вона помре за рік відтоді.

– Чому? – стиха запитав хлопець.

Тесля прикусив губу, придивляючись, де зробити наступний надріз.

– Та… Вона мусила згинути ще немовлям, але чаклунка віддала свій чарівний дар якомусь наче… вартовому, придбавши для своєї дочки повних вісімнадцять років життя. Ані дня довше. Щойно дізнавшись про це, твоя мати чкурнула звідси світ за очі.

Малий замружився:

– Так. Авжеж. І що?

– Так от, я гадаю, – тепер чоловік оздоблював цурку кільцем акуратних трикутних зарубок, – що мова була зовсім про інше. Гадаю, що мамця просто хотіла відіслати її подалі з Евдеиї. Подалі від мене.

На хвильку запала мовчанка. Звіддалік пролунав низький гук храмового рога – попри відсутність жерця-перебенді, служба вершилася вчасно і справно. Хлопчик щільніше загорнувсь у повстяну камізельку, наче йому зненацька війнуло холоднечею.

– Я збагнув це потім, – зрештою проказав чоловік, – коли вже нічого не можна було заподіяти. І відтоді все думаю: а чи варто було її шукати? Може, нехай би жила собі десь там, за крайсвітом?

Він зітхнув, піднявши погляд на малого:

– Але тоді в мене не було б її. І не було б тебе, – він знов узявся обтесувати цурку, хоч вона вже була ідеально гладенькою. – Тільки може… може, вона була б тоді жива.

– А як же пророцтво? – безбарвно запитав хлопець.

– Та як… – чоловік далі не зводив погляду від цурки. – Я знайшов її аж у Бедестані. Коли ми дістались Евдейї, коли побралися, їй уже було вісімнадцять. І нічого лихого не сталося. Вона тоді мовби повернулася до життя, – чоловік гірко посміхнувся: – Ми були щасливі тоді. Занадто, мабуть, щасливі… Не минуло й року, як вона померла. При пологах.

Хлопець звернув до батька погляд, в якому світилося розуміння, а десь за ним – ледь стримуваний ляк.

– Ти… навіщо мені це розповідаєш, тату?

Тесля знизав плечима:

– Ти мусиш знати, хіба ні? Тобі від матері лишилася хіба ота ковдра, яку ти так собі вподобав. Ти не знаєш більше нічого. Я не розповідав. А ти не запитував.

Хлопець кивнув, опустивши очі додолу. Сонячний промінь ковзнув із його темних кучерів, лишивши обличчя малого в затінку й освітивши натомість руки батька, патичок і блискуче лезо. Чоловік так сильно стискав різак, що йому аж побіліли кісточки на пальцях. Цурка позбулась іще кількох рівнесеньких трикутних шматочків.

– Я собі думав, ти будеш мучити мене питаннями. Та ти жодного разу не спитав про свою матір. Це дуже дивно, Олах.

Малий ледь чутно зітхнув:

– Так. Я чекав, доки ти сам розкажеш.

Тесля затримав руку з різаком у повітрі.

– Тобто?

Олах безпорадно знизав плечима. Він не знав, як пояснити батькові, що розказана історія не була для нього новиною. Невідь-як, але ось щойно вона вбралась у плоть слів, та не більше. Він знав її завжди.

Його мати померла, звісно… Але та дівчинка, котра тікала від щастя, тікаючи від смерті – він знав, її шлях іще не завершено.

– Олах! – вимогливо покликав чоловік: – У чому річ?

Малий мовчав.

– Та говори ж нарешті! – вибухнув Кей. Різак й обтесаний патичок порснули врізнобіч. – Ну?! Я розповідаю тобі про смерть твоєї матері, а ти сидиш мов колода й вухом не ведеш!

Олах зіскочив з лави, стискаючи кулаки. Його трусило мовби у пропасниці.

– Чого ви хочете від мене? Вона бажала позбутися чужої жертви, ти – власної провини… Чи не занадто, як на мене одного? Хіба я не можу жити своїм життям?!

Кей приголомшено мовчав, розглядаючи сина, який зненацька обернувся на якогось страшного чужинця. Шалено схожого на власну матір, котрої ніколи не бачив… Невідь-як, але Кей знав, що так буде. Він не зміг втримати матір, не зупинити йому й сина. Що ж… А чи варто?

Олах судомно зітхнув, озирнувши враз посіріле обличчя батька.

«Я не зможу жити так! Розумієте? – волало щось зле й гордівливе десь глибоко під сподом сумління: – Я піду з Евдейї! Назавжди! Сьогодні ж, доки не догорів день!»

* * *

Надвечір Барт вибрався на ґанок, аби випити там гарячого чаю й помилуватися сутінковими краєвидами. Що-що, а от милуватися він умів цілком професійно, відзначаючи сполучення кольорів, прозору глибінь перспективи, вдалу побудову композиції. Вечір над хутором був досконалим, а досконалість – Барт замислився, сьорбаючи чай, – не може бути безглуздою. Його приятель Натан Вара обов'язково приплів би до того якесь лунке тлумачення, про яке гарно посперечатись увечері й забути над ранок…