Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Марина Соколян
Ковдра сновиди

Коли він нарешті дістався Хону, сонце вже сідало, вкладаючись на схили Альбійських гір, мов стомлений заволока – на свою шкарубку подушку. Барт і сам мріяв якнайшвидше потрапити до ліжка, пірнути під ковдру й чекати на лукавого Маалеха-сновідника, котрий поведе його крізь зачаровану блакить на інший берег сну.

Хутір, позіхаючи, загортався в теплі сутінки; лише де-не-де ніяково блимали вогники у вікнах хонівських досвітників – диваків чи, може, міщан-заброд, котрі приїздили сюди придбати дещицю заміської тиші. Барт цілком міг би бути одним із тих розпачливих шукачів спокою, хоча насправді він приїхав шукати відображення примарного міста у струменях гірської річки… І ще невідомо, кому пощастить.

Старий Гуч, з яким Барт домовився заздалегідь, зустрів гостя коло зачиненого нині поштового відділку і, побурчавши трохи з приводу Бартового запізнення, відвів його короткою, зате стрімкою стежкою до свого будиночка, котрий приїжджі винаймали на літо.

Переважно їх вистачало тижні на два, після чого, знуджені омріяним спокоєм, вони повертались до своїх чадних осель, де за них бралася звична міська пропасниця.

Отримавши ключа, Барт виставив балакучого дідка за двері й зітхнув з полегшенням. Нарешті він був на самоті. У кімнаті духмяніло нагрітим за день деревом та гіркувато-медовими травами, за вікном випиналися з рясних сутінків гірські схили й далекі вершини. Барт запалив газовий світильник і озирнув кімнатку. Тут було просто і затишно – світле дерево стін, кострубаті килимки на підлозі та величезна яскрава пляма плетеної ковдри на високому ліжку.

Барт присів на краєчок постелі й обережно торкнувся цієї дивовижної ковдри. Вона була стара як світ, така ж бита й обшарпана і така ж незнищенна. Сплетена зі шматків усього, що лише надавалося до плетення – ниток, прядива, лискучих тасьм, прикрашена сяйним бісером і пухнастими китичками, це була мати всіх на світі ковдр, прекрасний і самовладний матріарх, якому одвіку немає і не було рівні.

Таку ковдру могла сплести лише чарівниця, вирішив Барт. Він усміхнувся, уявивши вродливу чорнявку, яка, наспівуючи магічних замовлянь, звиває м'які волокна своїми тоненькими пальчиками. Які ж сни відвідають того, хто спатиме під цією ковдрою? Безперечно, такі ж ясні й барвисті, замережані мріями і присмерковими чарами… Спи, зморений подорожній. Спи і знай, що твоя подорож лише починається.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Уявімо собі магічну казку. Цей різновид казок, на відміну від казок побутових чи байок із мораллю, своєму читачу – чи то пак, слухачу – пропонує конденсат природної, первинно-естетичної магії. Цією магією просякнуте все: звичайні люди перетворюються на чарівників, предмети – на магічні артефакти; природні явища набувають особистості, а людська доля обертається буремною стихією. Як можна бачити, магія виступає в ролі життєтворної сили, даючи життя та свободу волі неживому. Отож, магія, за уявленнями наших предків – це предковічна душа всього сущого, яка уможливлює перетворення неживого вживе і навпаки.

Таким чином, у казках наших попередників магія була «каналом», за яким торувало собі дорогу саме життя. І, отже, життя як таке було для них дивом, а казка – життєписом дивовиж, які часом із захопленням, а часом – з побожним страхом спостерігали наші пращури.

Що ж сталося потім – із винаходом письма, аграрною, а далі – індустріальною революцією? Магічна казка зникла, поступившись місцем побутовим казкам, релігійним притчам, згодом – урбаністичному епосу, а магія відійшла до царини авторських фантастичних вигадок, зганьблених тавром ескапізму.

Невже магічна казка зникла, якось сама собою втративши той полум'яний пульс життєдайної енергії? Невже магія загинула, без бою поступившись своїм віковічним багаттям?

Надзвичайно складно відстежити той момент, коли магічна казка остаточно втратила свої позиції. Із достатньою мірою вірогідності можна стверджувати лише, що магічні казки нашого краю поступово почали зникати після так званої Приморської війни, коли сельджабська армія вступила до Архадської долини й заволоділа північним узбережжям Беллеро-спонту.

Проте дослідникам відомі приклади казок та легенд, що з'явилися за кілька десятиліть до цієї події. У наукових колах такі оповіді називають казками періоду переходу. Втім ніхто ще й досі не намагався дослідити походження дивовижних явищ, що їх зберегли для нас тогочасні казки та легенди. Візьмемо для прикладу оповідь про Чарівницю і Бартового. Всім, певне, відомий її сюжет: Чарівниця поступається Бартовому своїм магічним даром, аби врятувати життя власної дитини. Такий сюжет є загалом тенденційним для періоду переходу – чарівники, ворожки, провісники та інші особи, наділені особливими магічними вміннями, обмінюють їх на якісь земні блага. Хто ж такі ці Бартові, що здійснюють такий вигідний, але фатальний, як для існування магії, обмін? Представники домінуючої релігії? Місцевої влади? Самої ревнивої реальності?

* * *

Мамо, матусю, матінко… Моя найрідніша, добра й лагідна! Доле моя, лиха й нещадна! Навіщо ви зробили це? Навіщо, заради світлого Айну?! А зробивши, навіщо мовчали?

Що змусило вас укласти угоду, тоді, все моє життя тому? Тоді, коли ще ніякого життя не було, а був лише холод, який оточив колиску, і ваше нестямне гаряче серце, яке зрадило вас, підштовхнувши до злого, безглуздого вибору? Любов? Горе? Чого вам забракло тоді? Волі? Чи, може, покори?

Ви віддали все, що мали – свої чари і свою силу, придбавши, а радше позичивши моє коротке безталанне життя… Ви заплатили занадто високу ціну, матусю. Невже ви не знали?

Час повертати борги… час. Але чому саме зараз? Чому – сьогодні?

Я ішла до вас, несучи в долонях божевільну пташку, що заходилася п'янким любовним співом… Я несла вам своє нинішнє, і прийдешнє, і довічне щастя – мою любов, що дістала омріяну винагороду, сяйне віддзеркалення в серці коханого. Я мріяла, як ми з вами плануватимемо весілля, збиратимемо посаг… мріяла, що ви розділите моє щастя, освятивши його своєю радістю, яка нарешті зітре гірку риску з вашого високого чола…

А натомість… натомість ви сказали, що час, випозичений у смерті, збігає. Мені лишився рік, тільки один нещасний куций рік замість довгого, щасливого життя з тим, кого обрала я, і хто, попри біль і сумніви, обрав-таки мене. А тепер виявилося, все це було намарне… Матусю, що ж ви наробили?!

Дивіться, мамо, сонце сходить. Якби ж то воно могло спинитись, урвавши свій нещадний, невтримний рух… Якби ж то воно завмерло, перетворивши день на безмірний, невичерпний ранок, який міг би вмістити безжурну дещицю мого життя…

…Дивіться, мамо, ранок надворі – ранок, сповнений марних сподівань, що розтануть разом із росою. Не просіть пробачення, ні, не треба… Благаю, не просіть нічого. Я знаю, ви хотіли кращої долі для мене, а як не кращої, то бодай якоїсь. Мені нема з чим порівнювати. Нема з чого вибирати.

Я… я не зможу витримати цього. Витримати тортури знання, муки невідворотності. Краще було би… Ні, не відмовляйте мене! Я не зможу жити так! Розумієте? Мені не стане сили урвати цей шлях, але якраз стане для того, щоби піти звідси й ніколи не повертатися… ніколи не бачити лиця мого Кея і… і вашого рідного й нестерпного лиця.

Я піду з Евдейі. Назавжди. Сьогодні ж, доки не догорів день. Ви не спинятимете мене? Ні? Добре… Я вдячна вам за все, я… О боже світлий Айну, врятуй, визволи! Я не хочу вмирати! Мамо, не хочу!

* * *

Барт Антолій любив давнє місто Месабр, любив корисливо й зрадливо, щоразу залишаючи його заради столичних гонорарів і щоразу повертаючись заради його вузьких причалів та битої бруківки. Богині древньої Архади, кажуть, щороку мились у чарівному джерелі, яке повертало їм неоднораз втрачене дівоцтво… Барт Антолій щороку приїздив до Месабру десь приблизно за тим самим.

Столиця, як на власній шкурі пересвідчився Барт, висотувала зі своїх мешканців усі душевні соки, сповиваючи пластиком та оздоблюючи належним прейскурантом. Цнотливість була коштовним, але нетривким товаром, який у неонових променях прогресу псувався швидше, ніж риба на сонці. А Барт певною мірою заробляв якраз на власній цнотливості: він був художником, одним із небагатьох, хто не спокусився електричними конвульсіями сучасного мистецтва, залишившись вірним первісній магії природної краси.

Бартові полотна містили світ, який можна побачити, зазирнувши у власні сни або щільно примружившись, щоби світло порснуло врізнобіч, огортаючи дійсність присмерковою млою. Або ж просто відвідавши Месабр.

Бартова агентиня, єхидно шкірячись, називала його казкарем. І справді, йдучи поміж старовинними будиночками, оздобленими барвистою керамікою та мереживними простирадлами, пірнаючи під навіс із лапатого виноградного листя та виринаючи над пінявим урвищем, навколо якого срібними стрілами шугали чайки, цілком можна було уявити, що опинивсь у казці.

Власне, так воно й було. Принаймні, для Барта, котрий ні в що не вірив, чи, радше, вірив у все відразу. Так воно було і для Натана Вара, Бартового приятеля, який теж стверджував, що стоїть однією ногою в казці, хоча насправді він давно вже скочив туди з головою.

Вони познайомилися тут же, в Месабрі, давній Мессаламбрії, чиє ім'я вкоротилося, сточене корозією історії. Барт якраз закінчував одного зі своїх дозвільних ескізів, останніми штрихами окреслюючи старого вітряка, оплетеного зеленою лозою із розсипом багряних квітів. «Чоловіче, продайте мені цього малюнка, – попросив Натан Вара. – Він схожий на сон, якого я ніколи не бачив». – «Беріть так, – відказав Барт, – мені мої сни дістаються задурно».

Втім, Натан Вара наполягав на бодай якійсь матеріальній компенсації митцевих щедрот, тому художник і його купець вирушили до найближчого ресторанчика пити вино, яке тут ішло як не задурно, то за безцінь. Отож, цмулячи «чайчине молоко», як месабрійці називали витвір своїх виноробів, Натан оповів Барту про власні наукові пошуки, які наразі перетворилися на поневіряння жерця, що шалено скучив за своїм втраченим божеством.

Казки, легенди, магія… Барт слухав і впізнавав у затятому фольклористі самого себе. Проте виглядали приятелі майже контрастно: Барт гордо носив митецьку триденну неголеність і максимально барвисті шати, в яких особливе місце посідали смужки й ремінці; Натан же мав дещо безпорадний вид, завдяки, мабуть, своєму м'ятому полотняному піджакові й довірливому погляду з-за круглих скелець окулярів. їхня спільність лежала десь значно глибше, недоступна окові стороннього спостерігача, котрий, маруда, ще й пирхнув би, либонь, побачивши їх поруч.

– Ось гляньте, – вказував Вара на незмірно прекрасні руїни давнього храму, що виринали з-поміж ресторанних парасольок. – Це – храм Тахеї Елеус, доброї долі. Хто з нас лишень не молився їй? Але храм її лежить нині в руїнах, на вівтар видираються п'яні туристи, аби нашкрябати там свої криві ініціали, а тубільці намагаються якнайближче притулити свій ресторанчик, щоб і собі урвати прибутків від того вандальського шалу… Чому не відновити храм? Та ж ми, либонь, боїмося визнати в собі адептів богині, боїмося втратити лице, тобто маску сучасного цинічного, досвідченого покидька. Чому тоді не знищити храм взагалі? Е-е-е, ні… Навіть такі, якими ми стали, ми не можемо не відчувати, що доведеться різати по живому… Адже боги не можуть померти, лише заснути чи, може, втратити пам'ять.

– Пам'ять – так, – підхоплював Барт, – але пам'ять лишається. Подивіться на бабусь, що продають на береговині намиста з фарбованих мушель, чи на рибалок, які вивантажують із човнів своїх лускатих потвор: хіба щось змінилося за останні кілька століть? А вслухайтесь у назви вулиць Месабру – Русалка, Бриз, Чайка… Здається, саме море викарбувало ці вулиці з крайбережного каміння.

– Є такі місця, – побожно кивав Натан Вара. – Місця, які оминає час, як хвиля оминає узбережні скелі. Месабр, без сумніву, – одне з них. Але бризки, ядучі бризки часу сягають і сюди. На жаль, на жаль, друже мій… Чи не доводилося вам бувати в Хону? Маленькому хуторі в Альбійських горах? Ні? Що ж, дарма. Це теж одне з таких місць. Говорять, ніби там ясними ночами можна бачити потайне місто, що відбивається у швидких водах річки Ара.

Барт Антолій усміхнувся, відкинувшись у плетеному кріслі ресторанчика, який і собі заробляв на доволі-таки вигідному «вандальському шалі».

– Ви збираєте казки, Натане? Такі гарні сумні історії про примарні міста і зниклих богів? Хочете, я розкажу вам одну з таких казок? Я почув її від місцевого рибалки – старого дивака Мерли.

Художник не міг не помітити, яким котячим вогнем зблиснули скельця Натанових окулярів.

– Жартуєте? Звичайно ж, хочу! Ви зробите послугу не лише мені особисто, але й усій народознавчій спільноті!

Барт скептично гмукнув. Утім, якщо ота спільнота містить таких самих навісних фанатиків, як і Натан Вара, то що ж… їм це вже не зашкодить.

– Ну, отже… Якось старий Мерла розповів мені про острів Фаеллан – острів, якого насправді не існує.

* * *

Одного ранку Гаян прокинувся з розумінням, що він мусить відшукати бога. Живого бога. Чого б це йому не бартувало.

Біда полягала в тому, що Гаян був жерцем, вирощеним і вишколеним для служіння. Старійшини відібрали його для навчання у святилищі ще в ніжному віці, коли до нього щойно почали приходити сни про польоти над стрімчаками. Гаянові батьки, чия химерна спадковість спричинила появу всіх дванадцяти відзнак жерця на хлопчачому тілі, щиро втішилися, сподіваючись, що їхньому синові перепаде некопітка й вигідна праця. Принаймні, так вони уявляли собі служіння Айну, божеству доброму й невибагливому. Якого, звісно, ніхто ніколи не бачив.

Біда була ще й у тому, що Гаян, вихований у сім'ї працьовитих і простодушних ткачів, приніс із дому, крім окрайця хліба й теплої ковдри, ще й розуміння служіння божеству як роботи – такої ж серйозної та відповідальної, як і всі решта. Спершу, казав він собі, доки ти ще ходиш в учнях, подаєш теслі рубанок чи жерцю – ритуального ножа, тебе, власне, й не повинно обходити, що виготовляє майстер і хто замовник. Та чимдалі відповідальнішими ставали Гаянові обов'язки, тим менше він розумів, із чим йому доводиться мати справу.

– Звідки ми знаємо про бога? – питався він у старшого жерця.

Той бентежно озирав юного послушника, дратівливо смикаючи ріденьку сиву борідку. Гаянова щиросердна допитливість була тяжким випробуванням не лише його віри, але й терплячості.

– Божественне буття вимірюється самим існуванням всесвіту, – нарешті значуще відповідав жрець.

– А, е-е, більше ніяк не вимірюється? – не вгавав Гаян. – Звідки ж тоді ми знаємо, який він, чого хоче?

– Ну, ось послухай, – зітхав старий. – Якщо небо похмуре й сонця не видно, ти ж усе одно знаєш, що воно є – десь там, за хмарами?

– Так! Але я ж бачив сонце! А якби не бачив, то думав би, що то хмари світяться, як надходить день… Чи бачив хто Айну? Може, ви, панотче?

– Не мели дурниць! – лютився той, і цілком даремно, бо Гаян зовсім не глузував, а щиро сподівався знайти бодай одного свідка хоч би якого завалящого богоявлення.

Після цього Гаянові, переважно, доручали вигрібати стійла храмових овець, і проблема божественного на якийсь час втрачала свою актуальність. Але, швидко встановивши тісний зв'язок теологічних бесід і копирсання в овечому гної, Гаян відмовився від пошуку істини у досвіді жрецької братії. Він вирішив шукати бога самотужки, а знайшовши, взяти нарешті до рук той матеріал, із якого твориться професійне священнодійство.

Був пронизливо сонячний ранок, коли Гаян, віднині молодший жрець, кощавий і вихрастий, але наділений тією гордовитою поставою, котру здатні виховати лише регулярні урочисті відправи, спинився на порозі святилища, аби набратись наснаги перед далекою дорогою. Сонце немовби теж зупинилося на якусь мить, зачепившись гарячим краєм за пелехату чуприну сосен на сусідньому узгір'ї. Гаян усміхнувся сонцеві, в яке повірити було значно легше, ніж у божий промисел, і в ту мить йому здалося, ніби між соснами прозирає хибка хатина, що примостилася над самим урвищем. Молодий жрець ніколи не бачив там ніяких хаток, та й справді, придивившись, він збагнув, що то лише мішанка світла й тіні проміж дерев. Що ж, усміхнувся до себе Гаян, я йду шукати бога, а світ уже з порога підкидає мені якусь ману.

Отож, молодий жрець приречено зітхнув і рушив у дорогу.

Відтоді збігло кілька років, ущерть натоптаних знахідками та розчаруваннями. Правда, розчарувань було значно більше, і що далі він ішов, то легшим ставав вантаж Гаянових сподівань. Ніхто й ніде не зміг показати йому бога. Але дещо він таки здобув – це були якісь уривки оповідей, снів і вражень, які тулилися докупи, мов латки великої строкатої ковдри. У труадському храмі Йогде, бога-коваля, Гаян бачив, як вино, вилите на вівтар, всотується, неначе камінь жертовника мордувала якась невгамовна хтонічна спрага. У храмі Сефес, діви-мудрості, що в Анхіало, йому розказали про те, як раз на рік, удень вшанування богині, божевільним вертається здоровий глузд. У Мессаламбріі, побувавши у храмі Тахеї Елеус, Гаян бачив, як сплетена жрицями тонка пелерина, якою вбирали мармурову статую богині, гойдається, мовби від живого дихання.

Світ повнився маленькими, куцими дивами, на яких балансувала релігія, наче втомлений канатоходець над галасливим натовпом. Вона ледь животіла, але й не гинула, підтримувана тривкою тичиною ритуалу. Гаян дивувався, нащо ж і кому це все потрібно, аж доки одного дня, точніше, ночі, він не збагнув найголовнішого. Сталося так, що, зморений дорогою і не маючи чим заплатити за ночівлю, Гаян вирішив влаштуватися на ніч у храмі Лахес, вельми шанованої в Ахелої богині-матері.

Шумовиння дня вляглося, і Гаян, втомлений до тої межі, коли вже й спати не міг, почув дивний звук, що коливався на порозі чутності – тихе, рівномірне дихання. Сонний подих храму.

Гаян був таки жерцем попри всі свої сумніви й поневіряння. Недарма старійшини рахували йому родимки й заглядали в очі. Ніхто інший, мабуть, і не почув би цього, точніше, навіть почувши, не зміг би збагнути… Боги не померли, ні – всі вони спали, подолані довічним забуттям.

Наступного ранку Гаян облишив свої мандри. Не знайшовши бога, але здобувши задовільне пояснення, він вирушив додому, до білокам'яного святилища Евдейї.

Повернувшись, Гаян довідався, що старший жрець нещодавно відійшов до своєї захмарної вічності, і тепер йому, Гаянові, буде доручено служити відправи для евдейського бога. Гаян не заперечував, адже тепер він бачив цілком доладний сенс у своїх діях. Бог спав, жерці співали йому колисанку… Якщо чесно, Гаянові було навіть трохи шкода Айну, чия божественна могутність була йому нині зовсім ні до чого.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Дозвольте нині детальніше розглянути магію та магів як стрижневий мотив чарівних казок.

Аналізуючи ритуали народної магії, дослідники найчастіше послуговуються двома категоріями магічного дійства: принципом подібності та принципом збереження зв'язку. Проте розглядаючи казки не як ритуальні практики, а радше, як продукт художньої уяви, маємо розширити цю типологію. Слід мати на увазі, що магія, оприявлена казкою, не має нічого спільного з дійсністю, а отже, не несе на собі тавра функціональності. Така магія – чиста естетика, сказати б навіть, поетична метафора, покликана не змінювати, але доповнювати всесвіт.

Магію, як і будь-яку іншу людську діяльність, можна категоризувати за шкалою упорядкування, де початком відліку є хаос, а екстремумом – складна, свідомо створена структура. Так, найбільш «хаотичним» різновидом чарівних дій, застосовуваних у казках, є магія стихій. Ідеться, звісно, про здобуття влади над стихіями: викликання дощу, вгамування пожежі або ж навпаки – спричинення засухи чи повені. Така магія вважається переважно жіночою – факт, значною мірою зумовлений параноідальним ставленням наших пращурів до жінки, з якою вони неминуче споріднювали самочинність природи.

Другим різновидом магічних дій, котрий залучає чарівника до більш складної, предметної взаємодії, є магія перетворень. У казках Архади та сусідньої Таланти можна знайти згадки про перетворення магів у тварин чи предмети, а також зміну якостей окремих предметів. Цей вид магії найчастіше виконується чоловіками, хоча зрідка до нього вдаються й жінки. Переважну маскулінність магії перетворень можна пояснити більшою зайнятістю чоловіків у ремеслі – діяльності, котра якраз і передбачає зміну якостей речовини.

Третій різновид магії, найскладніший у цьому переліку, дає чарівникові можливість здійснювати інформаційний вплив на реальність. Мова йде про магію імен, тобто отримання влади над людьми чи об'єктами за рахунок знання їхнього істинного імені. Цей тип магії вважався виключно чоловічим. Навіть більше того: у казках і легендах, складених жителями Архади та Таланти, є численні згадки про Раду дев'ятьох, яка мала резиденцію в місті Труад – умовно кажучи, йдеться про елітне магічне об'єднання, члени якого, і лише вони, мали право користуватися магією імен.

Період переходу привніс свою дещицю в історію Труадської Ради. У переказах того часу змальовується протистояння Дев'ятки та загадкової Сірої Барти, яке завершилося поразкою магічної спільноти. Автори тодішніх казок оповідають, що Вартові подолали своїх супротивників, уразивши їх невідомою недугою, яка призвела до поступового розумового зубожіння й божевілля магів-книжників. Прикметно, що психіатри ще й досі сушать голови над природою легендарної недуги, відчуваючи, що в цьому випадку йдеться зовсім не про магію, а про щось значно реальніше і значно згубніше.

* * *

Він вибрав гірську дорогу з Труаду до Мессаламбрії цілком свідомо, хоч, звісно, якби його візник Вонда знав про це, Абеландер був би змушений здійснювати подорож під акомпанемент його невпинного скорботного ремства. Евдейська дорога буцалася, мов норовлива конячка, щедро підкладаючи під колеса жорству, каміння й рівчаки. Екіпаж лихоманило з такою силою, що його єдиного пасажира раз у раз підкидало аж до стелі, однак Абеландер зовсім не заперечував, насправді ж саме цього він і прагнув. Так йому було легше. Невпинне гойдання й підстрибування відволікало його, даючи можливість бодай на хвильку забути про того хижого звіра, який, сховавшись десь за очима, скуб його невсипну свідомість… Невсипну, так, уже не перший місяць – ані крихти сну, ані дрібки дрімоти… Часом йому здавалось, що він обсувається кудись у пекучу прірву безумства, але ні, він ще тримався, хоч і з останніх сил. А слід сказати, що в мага Труадської Ради їх було немало.

Нині Абеландер тримав у долонях срібне горнятко, наповнене темною запашною рідиною, яка звалася ґахва – то було неймовірно бридке зілля, що його привозили до Труада засмаглі кочівники землі Сахнех. Зілля було таке гірке, що аж наверталися сльози, зате після ковтка ґахви серце дивовижним чином підкидалось, ненадовго обдаровуючи власника гарячковою бадьорістю.

Збоку здавалося, ніби пасажир задумливо розглядає вміст горнятка, та якби хто мав нахабність зазирнути йому через плече, він побачив би, як рідина під пильним поглядом подорожнього починає клекотати й пінитись. Абеландер шпарко всміхнувся, пересвідчившись, що напій готовий. Та щойно він підніс горнятко до вуст, як екіпаж виконав черговий пірует, жбурнувши пасажира разом із його зіллям вперед, лицем у стінку. Абеландер насилу встиг випростати руки й виректи слово, котре найбільше нагадувало якусь екзотичну лайку. Гойднувшись, горнятко повисло в повітрі.

Продихнувши та витерши бризки ґахви зі свого дорожнього плаща, Абеландер усвідомив, що екіпаж не рухається. Здивовано гмукнувши, пасажир штовхнув дверцята, аби з'ясувати, що ж стало причиною такої драматичної зупинки.

Причина ця, варто відзначити, мала вигляд досить неординарний. Худеньке дівча, чия коротка витка чуприна понад усе була схожа на гірський будячок, а завеликий убір – на капустяний жмут, стояло посеред дороги, замружившись, певно, від переляку. Коні дратівливо чмихали, а Вонда шпетив нещасну на всі заставки, велемовно оповідаючи, що він думає про її стрибки просто під колеса екіпажеві, і не десь-інде, а саме тут, на гірській дорозі, де лише якийсь крок до урвища. Замість тікати геть від гнівливого візника, дівча стояло твердо і якось наче затято.

Абеландер мусив протерти очі, бо світ перед ним хитнувся, бгаючись чорними крайками, мов підгорілий млинець. Він позіхнув. Ой, ні, дужий Йогде, треба триматись… Маг струснув головою і змусив себе пильніше глянути на дівчинку. Так, йому не здалося: риси її обличчя, нині запечені й загострені якимось невідомим лихом, нагадували йому жінку, котру він знав колись. Давно, дуже давно… На підтвердження його здогаду на шиї приблуди сяйнув срібний амулет. Точно такий був захований під свиткою Труадського мага.

– Ти – дочка Тес Таларіс? – запитав Абеландер.

Дівчинка розплющила свої величезні темні очі, обпікши його розпачливим поглядом.

– О, так, ви знаєте оце-от лихо в штанях? – візник, урвавши потік добірної лайки, здивовано озирнувся на свого пасажира.

Маг ледве стримався, щоб не уразити пащекуватого їздового псячою трясцею. Якийсь він дратівливий став останнім часом… Аж надміру, як для одного з Дев'ятки.

– Та ні, – насилу опанувавши себе, пробурчав Абеландер. – Але я, здається, знаю її матір. Тебе звати як, нещастя?

– Еллана, – спроквола відповіло дівча.

– Куди йдеш?

– Не знаю…

– О, і я туди ж! – зітхнув маг. – То, може, підвезти? Бодай до Мессаламбрії? Якщо не боїшся, звісно. Ну?

– Нема мені чого боятися, – знизала плечима дівчинка.

– Та, певно, – скептично посміхнувсь Абеландер. Цікаво, вона і справді умисно вибігла на дорогу? Чи, просто, не встигла відскочити? – То давай, застрибуй до екіпажу. Хутенько! Ну що, Вондо, рушаймо?

Вонда почухав потилицю і, гмукнувши, поліз на козли. Абеландер практично бачив, які цікаві здогади вирують між візниковими вухами. Та йому було байдуже. Понад усе маг сподівався, що розмова з Елланою дозволить йому відсунути виднокіл безсоння. Бодай до Мессаламбріі.

Дівчинка обережно вмостилася на обтягнутому стертою шкірою сидінні, сторожко ухилившись від горнятка, що й досі шугало посеред екіпажу. Маг із полегкістю ковтнув гарячого зілля й кивнув своїй несподіваній попутниці:

– Розказуй.

Він не помилився. їй так само розпачливо кортіло говорити, як йому – слухати. Тож доки за вікном білі Евдейські скелі витанцьовували запальну тарантелу, Еллана відсторонено викладала перед незнайомцем свої нещастя, мов товар на ринку – гарячі, свіжі, рум'яні. Кров з молоком.

Він не помилився. Еллана і справді була дочкою його давньої знайомої Тес Таларіс. Чарівниці Тес. Єдиної жінки, котру зроду-віку було прийнято до Труадської Дев'ятки. Вона була, мабуть, найсильнішою з них усіх, обдарована понад міру, дарма, що жінка, дарма, що молода і вродлива. Але правила були сильнішими, як восьмеро завжди сильніші за одного, і коли вона вже носила дитину, старійшини таки витурили її з Труаду. Потім вона десь зникла і, кажуть, втратила свою силу.

Абеландер не помилився. Він взагалі не вмів помилятися. Зате Тес – уміла, та ще й як. Вона обміняла свій рідкісний дар на життя цієї дівчинки, цього кострубатого зарюманого будячка… Хоча, зрештою, де була б вона, відмовившись від цієї угоди? Мабуть, десь там, де й він – на пекучому порозі безумства. Він відчув, як його ліва повіка починає дрібно смикатись. Дужий Йогде, на що ж він перетворився?

– Вона розказувала тобі про Вартового?

Еллана зупинила погляд на власних долонях.

– Лише побіжно. Не думаю, щоб вона сама достеменно знала, що він таке. Здається, в ту мить їй було байдуже.

«Так, – подумав Абеландер, – їм теж було байдуже, їм – могутнім, обраним, всевладним.» Дійсно, вони легко подолали заброд, котрі кликали себе Сірою Бартою. Легко і швидко. Але відтоді жоден із них, Труадських магів, не склепив повік у знемозі сну. Відтоді Абеландер не раз питав себе – хто вони? Що вони? Чому Барта? Кого вони бартують? І не знаходив відповіді. Тим паче… останнім часом думки в'юнкими рибинами вислизали з рук… Якби ж то розжитися бодай годинкою сну…

– Що, пробач, що ти казала? – здається, він прослухав добрий шмат Елланиної оповіді.

Дівчинка пильно зиркнула на нього.

– Я щойно говорила про весілля. Кей і я думали побратися цієї осені.

Весілля? Йой, скільки ж тобі рочків, дитино?. Еллана завмерла, кліпаючи очима. О, невже він сказав це вголос?

– Мені сімнадцять, пане. І ще рік… менше року залишилося до… до, е-е-е, кінця мандрівки.

Абеландер потер очі, роз'ятрені й пекучі, немов гарячі вуглики. Вже й ґахва не допомагає…

– Ви, мабуть, давно не спали, пане, – наче крізь завісу дощу просочився ледь чутний дівчачий голос. – Вам би відпочити.

Овва! Оце так будячок…

– Я не можу, – чомусь вирішив зізнатись він. – Це… така хвороба. Я взагалі не можу заснути.

Якусь хвильку вона мовчала, намагаючись, мабуть, уявити собі розмах цієї недуги. Не спати – взагалі? Нарешті вона заговорила, обережно, мовби ступаючи на ламку кригу.

– Коли я не можу заснути, то уявляю собі, ніби перетворилася на дерево. Ви ж, правда, вмієте таке робити? Мама казала, Труадські чарівники ще й не таке можуть… Так от, я думаю собі, що стала деревом, чиї корені сягають глибоко під землю… я не можу ворухнутись… лише свіжий вітер ласкаво гойдає гілля, і листя шепоче, ведучи у вишині таємну розмову…

Абеландерові здалося, що екіпаж шугонув кудись униз, мов камінець, пожбурений в темне провалля. Він не заснув, ні. Якась частка його й далі незряче дивилась у вікно, вчепившись скоцюрбленими пальцями за жорстке сидіння. Просто він не міг ворухнутися. Просто він… відчув себе деревом.

Отямивсь Абеландер аж десь під Мессаламбрією, коли кощавий вітряк її північної околиці стрибнув у вікно, гарно запнутий сизими сутінками. Почувався Абеландер значно краще, не так як колись, звісно, та він цілком здатен був думати, оцінювати і – відчувати вдячність. Еллана була гідною дочкою своєї матері. Шкода, дійсно шкода, що так склалося…

– Еллано, – наостанку сказав він, – на жаль, я не маю чим тобі зарадити. Але можливо… Можливо, рішення існує. Знайди храм Тахеї Елеус. Запитай Далета. Він – тамтешній провісник, і, ймовірно, він зможе тобі щось підказати.

Дівчина підняла на нього погляд, сповнений такої несамовитої надії, що Абеландер мимохіть прикусив свого балакливого язика.

– Ви повертаєте мене до життя! Довіку вдячна, пане… скільки б його не лишилося!

Абеландер зітхнув. Ну, нехай. Тес, мабуть, знала, що робить. Він не втручатиметься.