Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

– То що ж тут такого? Ваш приятель мав добру уяву чи, може, яке добре куриво…

– Можливо, – знизав плечима Натан. – Але якось, посварившись зі своєю агентинею, він зник невідь-куди. А потім на одній із його картин, посеред вулиці того міста, з'явилася деталь, котрої там раніше не було – грубий смугастий шарф, що його носив художник перед тим, як зникнути, бо якраз тоді хворів на застуду.

– Оно як! – ще ширше заусміхався сусід. – Яка розкішна легенда! А ви, часом, не думали складати казки? Для старшого шкільного віку? Ні? Невже ви, доросла людина, поважний учений, можете вірити в подібне безглуздя?

Натан знизав плечима. Зітхнув. А й справді! Барт Антолій, напевне, вирішив шукати кращого життя деінде та й поїхав собі, лишивши на полотні такий своєрідний автограф. Та й усе. Нічого більше.

Сусід дивився глузливо. Ну, звичайно ж, доросла людина, поважний учений… це все про нього. Дурисвіт, ось він хто. Казкар-нездара.

– Та не журіться, – усміхнувся чорнявий. – Ще знайдеться той ваш знайомий. Хоч, певне, вірити в таку легенду значно приємніше, ніж у щось інше, сумне і брутальне… Чи не так?

Натан не відповів. Він затято розглядав посічені дощем краєвиди за вікном. Його добрий настрій десь зник, не лишивши й цидулки. Потяг тим часом рипнув гальмами, сповільнюючи ходу. За вікном блимнула розмита назва якогось містечка. «Моїра»… Натан придивився – звідколи це назви станцій пишуть на кой-не? Мойра, тобто доля, призначення, кінець мандрівки… Та ні, це було б уже занадто.

Це йому, певне, здалося… Назва блимнула і пропала. Скреготнувши колесами, поїзд став.

– Моя станція, – повідомив Натанів сусід, підводячись. – Дякую за частунок. На добраніч, пане Вара. Приємних снів.

– Я не бачу снів, – пробурмотів Натан Вара йому навздогін. – Ніколи не бачив…

Чорнявий сяйнув глузливим усміхом і зник за дверима.

– Агов, зачекайте! – підскочив Натан: – Ви забули свій…

Та поїзд уже рушив, лишаючи позаду просякнуту дощем станцію і чудного Натанового сусіда. На сидінні навпроти лежав забутий ним згорток жовтого паперу, сповитий грубою пакувальною мотузкою.

Якусь хвильку Натан вагався, та зрештою він усе ж таки вирішив оглянути пакунок – ану як там знайдуться якісь відомості про забудькуватого власника? Жодних надписів, проте, ніде не було видно. Зітхнувши, Натан розгорнув пакунка. Дивно… Там була ковдра. Стара пошарпана ковдра, котру можна знайти хіба на забутому горищі чи в бабусиній скрині. Вона була стара, та ще й досі гарна: чепурне біло-червоне плетиво, блищики бісеру, м'які кошлаті китички… Натан пустив ковдру між пальцями, тішачись несподіваним відчуттям тепла й затишку. Хотілося одразу ж загорнутись у неї з головою і заснути. І бачити сни. Такі ж ясні й барвисті, як ця ковдра.

Натан Вара посміхнувся, згортаючи знахідку. Сни й дійсність… Можливо, колись він навчиться бачити різницю, і тоді нарешті настане час прокинутись. Можливо, колись. Згодом. Не сьогодні.

ΤΕΛΟΣ