Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Отож, поки я споживала своє замовлення, яке виявилося надто гострим, надто пряним невідомо чим, хазяїн примружено позирав у мій бік, щось швидко товкмачачи своєму помічникові. Це мене бентежило, і я вже зібралася йти, аж тут коло мого столика виник якийсь незнайомий суб'єкт у темному повстяному халаті. Не питаючись мого дозволу, він присів поряд. То був невисокий смаглявий дядько, трохи схожий на скуйовдженого ґава.

– Сен де амма делі ха оглум! – глузливо промовив він.

– Даруйте? – якомога ввічливіше проказала я.

Незнайомець ляснув себе по чолі, заусміхався:

– Кажу, ну і дурень ти, синку!

Ага! По-перше, він знав мою мову, а по-друге… Синку? Оце так новини!

– Покарай мене Ілла, то ти з Архади! – не знати чому зрадів незнайомець. – Бююк чаршиси… тобто, е-е-е, цей ринок тобі, либонь, усі баки заморочив?

– Ну… тут таки трохи гамірно, – обережно промовила я.

Незнайомець зареготав:

– Гамірно, є? Ха-ха! – Нараз він посерйознішав: – Та хай би там як, не слід отими скельцями світити перед усією корчмою. Бо знаєш, що буде, є? – він черкнув по горлянці ребром долоні, висолопив язика і знов зареготав. Ну що за чарівний веселун!

– Дякую за попередження, – зітхнула я, підводячись, – та я мушу йти.

Він – от біда! – підхопився разом зі мною.

– Спішимо, є? Вино? Куриво? – він лукаво примружився: – Гарненькі дівчатка? Є на що купити, є? Я знаю ринок, знаю, де дешевше!

О! Чимдалі веселіше!

– Даруйте, але мені треба якнайшвидше знайти того, хто покаже мені дорогу на Єрухалом. Маю там термінові справи.

Дядько сів, тобто, швидше, впав на лаву, кліпаючи очима.

– Е, джаним… Ніхто тут не ходить до Єрухалому, хлопче, – повідомив він. – Ніхто не знає дороги. Хіба маджнун, – він гидливо сплюнув на втоптану долівку. – Ті знають.

– Значить, мені потрібно знайти отих маджнун, – зітхнула я. – Це складно?

Він змовницьки заусміхався, перехилившись через столик:

– Складно – ні. Дорого – так.

Я знизала плечима. Чомусь я була певна, що моїх заощаджень вистачить для оплати цієї прогулянки. Дядько схвально кивнув, простягаючи мені долоню:

– Джума.

– Е-ее… Еллан, – знайшлася я.

Він радісно потис мені руку, поплескав по плечі й виголосив:

– Тамам, Еллан! Товаришуй зі мною – буде тобі щастя!

Згодом я мала нагоду переконатися, що вчинила правильно, не виправивши Джуминої помилки. Подорожуючи разом із ним вулицями Бедестану, я збагнула, що не бачила тут жодної жінки – окрім тих, звісно, що на продаж. Не те, щоб моє вбрання чи зачіска робили мене аж такою вже подібною на хлопця, та Джума, здається, просто не був готовий побачити в самотньому подорожньому когось іншого. На моє запитання щодо тутешніх жінок він зауважив, що від них, мовляв, лише блуд і сором, отож доводиться їх зачиняти вдома і взагалі пильнувати як око в лобі. Правильно, щоби блуд часом не вивітрився… Чарівні порядки, що не кажи.

Джума, схоже, знав тут абсолютно все. Маджнун? Ні, в Бедестані їх нема. Ніхто їх, клятих, сюди не пустить. Чому клятих? Бо вони – всі як один божевільні, брудні чаклуниська, що знаються з мерцями й мішаються з пустельною нечистю. Що значить – мішаються? Тут Джума зареготав і ткнув мене ліктем в бік. Ясно… Значить, шукати маджнун слід десь там, у пустелі…

Виявилося, через кілька днів вирушає караван за трояндовим маслом і прянощами, який, прямуючи до землі Сахнех, ітиме якраз повз їхню стоянку. Джума, який планував приєднатися до каравану, пообіцяв і мене туди прилаштувати. Він взагалі настільки перейнявся моїми проблемами – і моїми грішми, – що мені довелося збрехати, ніби я шукаю Єрухалом за дорученням Труадської Ради… Не знаю, чи повірив Джума, та його настирливість дещо вщухла, і мені навіть вдалося на якийсь час здихатися його компанії. Бо й справді, повів би мене по вино й дівок – і все, вважай, пропало моє хире маскування.

Проте вже вирушивши в дорогу, я ще не раз пошкодувала, що завчасно не розпитала Джуму стосовно особливостей подорожі пустелею. Дуже пошкодувала.

Ця дорога звалася Саабхара, що, як мені оповіли, означає «тяжкий шлях». Дуже влучне ймення, як на мене. Спершу, правда, мені навіть подобалося: цибаті верблюди зі смішними бундючними мордами, величні неосяжні краєвиди й ночівля під зорями в цілком пристойних зерібах – просторих прихистках із сухого пальмового листя. Та, як виявилося, ця частина шляху хоч і звалася пустелею, була дуже навіть обжитим краєм – порівняно з тим, що чекало на нас попереду. Скоро не лише зеріби – будь-які згадки про людське житло остаточно щезли. Зникли також останні хирляві деревця та зелене терня, що тулилось до каміння та розколин, зник імбат, свіжий вітер із узбережжя, а з раціону – все, крім якогось гидкого прісного варива. Зате разом зі шпарким вітром, що звався хамсин, з'явився колючий пісок, який краяв відкриту шкіру, забивався в ніс та очі, і не знана доти спека, від якої, здавалося, танеш, поволі розтікаючись тремким пустельним маревом. Вода, що її діставали з глибочезних криниць, була бридка і тхнула гнилизною, та й тої ніколи не було вдосталь, а я ще, до того ж, попекла собі потилицю, надто пізно здогадавшись загорнутися з головою в цупку ряднину; губи порепалися, страшенно боліли натерті всюдисущим піском підошви.

Попервах веселун Джума ще кепкував із моїх потерпань, але невдовзі й він ущух, як той далекий прохолодний імбатп; кепсько було всім, ми могли цілими днями не обмовитись ні словом, перекидаючись лише тоскними поглядами. Сил не було навіть на розмови, не те що на якісь пригоди. І все ж без того таки не минулося.

Це сталось одного вечора, коли караван, щойно впали сутінки, зупинився на ночівлю. Я все не могла звикнути до того, як швидко нестерпна спека обертається пронизливою студінню, ще якийсь час по настанні ночі мене пробирали дикі дрижаки, аж доки я не загорталась у свою ковдру й не сідала до вогню. Багаттячко було тремке і кривувате – клятий хамсин не дозволяв більшого. Але й без нього ніяк: слід було зварити остогидлу вже юшку з жиром і трохи зігрітися. Джума, мандрівник значно досвідченіший за мене, припас олов'яного кухля, в якому вечорами він заварював якесь таємниче зілля. Того вечора, зітхнувши, він вирішив почастувати й мене. Виявилося – чай, гіркий і кислий, проте гарячий! Я вмить перейнялася глибокою вдячністю до свого супутника.

– Завтра буде перша оаза, – розім'явши закляклий поперек, повідомив Джума. – А там, як Ілла зглянеться, вже й земля Сахнех.

– Це там живуть маджнун? – поцікавилась я.

Він кумедно скривився:

– Е, бок! Далися тобі ті маджнуні їдьмо з нами по трояндове масло. Купиш дешево, продаси дорого – буде тобі щастя!

Я здивовано хихотнула.

– Ти знаєш, що таке щастя, Джумо? Він замислився:

– Добра негоція – щастя. Вірний спільник – щастя. Гарячий чай, коли зимно – теж щастя. Хіба ні, є?

Він підвівся й пошкандибав кудись у пітьму, очевидячки, за якимись природними потребами. Тут-таки з другого боку почулися голоси інших подорожан, тих, що ходили збирати – хмиз? Е, аби ж то! – сухий верблюжий кізяк для вогнища. Щось вони аж надто розкричалися – незвично як на таку пору! Та скоро всі згуртувалися коло вогню, і я нарешті побачила, у чому справа.

Мандрівні купці привели з собою хлопчика. Зовсім ще маленького – рочки три-чотири. Звідки б йому тут узятися? Це було дивно, але найбільше дивувало інше: хлопчина був весь пошарпаний, заюшений кров'ю і брудом. Втім, дуже скоро з'ясувалося чому. Купці кинули малого коло вогню й почали, бавлячись, штовхати його один до одного, кожен додаючи стусана чи плюючи на маківку. Хлоп'я вже навіть і не плакало, лише нажахано скиглило, затинаючись. Це було настільки страшно, що я на якусь мить вклякла, не в силі ворухнутися.

– Оце і є маджнун, – повідомив Джума, що нечутно виник поряд. – Мале – з їхнього племені.

І тоді я побачила… Попри те, що вже споночіло, мені вдалося розгледіти: оченята хлопчика містили замість звичної зіниці на білому тлі – куривне провалля із блищиком вогню. Ну, маджнун… Але за що ж так – дитину?!

Я незчулась, як опинилася посеред кола розправи.

– Ти куди?! – розгублено гукнув Джума: – Е, бок! Пропало твоє життя!

Пропало? Ну, то це для мене не новина. Я підхопила малого на руки, відступивши на кілька кроків.

– Нелюди! – виголосила я. – Не смійте!

Власне, байдуже, що я виголосила – однаково ніхто нічого не зрозумів. Купці отетеріли від такої зухвалості, лише один із них, певно, проводир гнівно вибухнув: «Маль амр?! Маса турідіін, шармута?!»

Я, здається, чула це слово! Ну, звичайно! Джума ж казав мені, оповідаючи про бедестанських дівок… Шльондра тобто, чи щось таке. У Джуми ледь очі не вискочили, коли він приголомшено переводив погляд із проводиря на мене й назад. Не міг, бідака, повірити… А потім, оговтавшись, він чомусь підскочив до проводиря й зацідив йому в писок.

Я не знаю, чому він так вчинив. Не знаю навіть, як закінчилась ця дурна бійка. Не знаю, бо якраз тоді я підхопила свою сумку і, міцніше притиснувши затихле маля, чимдуж чкурнула геть. Тікати було цілковитим безумством, але й лишитись я не могла! Не після цієї сутички, не після цього раптового викриття… Світлий Айну, як же мені було соромно! Так підвести єдину людину, що правила мені за друга! Сподіваюсь, він мені вибачить, бодай колись…

– Ти можеш мене поставити, – тихо промовив хтось поряд. – Вони нас уже не знайдуть.

Я ледь не випустила малого з рук. Оце було несподівано! Тепер, далеко від табору, його очі світилися лагідними жовтими вогниками.

– Ти вивела мене звідти… Дякую! – схлипнувши, промовив хлопчик. – Тепер я хочу додому. Підеш зі мною?

Виявилося, селище маджнун – зовсім неподалік. Я сподівалась на це, тікаючи з табору. Тільки от я не думала, що їх так мало! Троє чоловіків, четверо чи п'ятеро жінок, кілька верблюдів і віслючок… Плем'я, котрого боялись і котре ненавиділи в усій землі Сахнех, нині ледь животіло, змушене ховатися від людей у найлютішому куточку пустелі. Ще кілька років, і я, можливо, не застала б тут нікого.

* * *

– Знав, що застану вас тут! – пролунав над Бартовим вухом знайомий голос. – Естетів легко передбачити! Слід просто знайти кав'ярню, звідки відкривається найбільш запаморочливий краєвид – і можна бути певним, що ви сидите саме там!

Барт засміявся й повагом відклав течку з цупкими альбомними аркушами.

– Доброго ранку, Натане! Страшна штука – дедукція. Правда, ви не цілком вгадали. Краєвид – так, але найголовніше – тут готують найкращу каву по-бедестанськи.

Натан Вара присів поряд і допитливо зазирнув у Бартове горнятко:

– По-бедестанськи? Це ж як? З мускусом, трояндовим маслом і анашею, розігріте на лоні чарівної невільниці?

Барт вражено струснув головою:

– Ого, то ви теж – поціновувач? Замовимо ще?

– Чом би й ні? – розсміявся Натан. – Я якраз маю до вас ділову розмову. Отож, як знавці східної культури поговоримо, манірно сьорбаючи оте ваше гірке вариво… Хоча, власне кажучи, у Бедестані п'ють радше чай, аніж каву…

– Не прискіпуйтесь! – відмахнувся Барт. – Надто гарний ранок як для спростування помилок історії!

– І то правда, – зітхнув Натан, розкошуючи в лагідному промінні ранкового сонця.

Краєвид тут і справді був надзвичайний: пригірок, на вершечку якого примостилась кав'ярня, стрімко спускався до узбережжя, покраяного розгалуженнями причалів і руїнами фортечних мурів. Далі, за вигином месабрської бухти, здіймалися блакитні пагорби й гостроверхі обриси далеких Страджан. Море, мовби закохана юнка, вбралося в улюблені Бартові кольори: сріблястий і молочно-волошковий.

– То що у вас за справа? – поцікавився Барт, щойно йому та Натанові принесли дрібнесенькі горнятка, які курилися терпкою, запашною бадьорістю.

Фольклорист побожно вказав на течку з ескізами:

– Ви дозволите?

Художник кивнув, передаючи приятелеві стос малюнків – усе, що він створив у Месабрі цього літа. Комусь іншому він би, може, й не дав своїх малюнків на поталу, але Натан… Бартові подобалося спостерігати, як той роздивляється зображення – зі смутною втіхою, мовби давні сімейні фотографії.

– Те, що мені подобається у ваших роботах, – замислено промовив Натан Вара, – це сюжетність і такий особливий настрій… Я назвав би його тугою за невимовним. Так, саме це… Туга за тим, для чого людство не винайшло відповідних слів, так і не зумівши знайти йому місце у стрункій будові буденності. Ну от, знов мене кудись занесло – і то в такий гарний ранок!

– Та ні, продовжуйте, – всміхнувся Барт: – Мені цікаво – це ж про мене!

– Хіба про вас? – єхидно вищирився Натан. – Я ж про ваші роботи. Ну от, скажімо, цей малюнок… Ви привезли його з Ахелою, чи не так? Ще казали, що там мальовничі руїни… Тут у вас рештки аркади й обеліск – повалений обеліск, на якому сидить, опустивши погляд, втомлена бабця з маленьким козеням на колінах. Ви розумієте, що це – алегорія?

– Хто – оця стара куріпка?

– Та ну вас! – дратівливо відмахнувся Натан. – Не бабця – вся композиція. Наче історія на рештках минувшини з безборонним іще майбутнім на руках…

– Так ось чого вона туди сіла! – зрадів Барт: – Щоби служити допитливим подорожнім за алегорію!

Натан осудливо хитнув головою:

– Не намагайтеся здаватись цинічнішим, ніж ви є.

– А ви, – Барт підняв вказівного пальця, – ви – не намагайтеся вимовити моє невимовне!

– Ну… квити. Не буду. Дозволите запитання? У вас тут багато ескізів, на яких зображені руїни. Скажіть, що саме вас у них приваблює?

Художник замислився, притримуючи горнятко з кавою коло вуст. Нарешті він вдихнув духмяну пару, трохи дратівливо знизавши плечима:

– Ніколи не вмів формулювати такі речі словами… Всі мої відповіді там, – він кивнув на течку. – Але якщо спробувати… Ну, напевне, для мене це наче як магія…

– Тобто? – Натан ледь не перекинув столика, нахилившись уперед, аби не пропустити жодного звуку.

Барт Антолій мрійливо усміхнувся:

– Це – наче розбиті шкаралупки, з яких випурхнув фенікс… Ще зберігають спогади – відбитки свого чарівного вмісту.

Фольклорист примружився:

– О, а ви казали – не вмієте! Цікаво… Значить, ви гадаєте, що руйнування порядку – це і є магія?

Барт Антолій здивовано кліпнув:

– Такого я не казав! Крім того, нам же точно відомо, що спричинило ці катаклізми. Приморська війна, сельджабська навала…

Натан засмучено кивнув:

– Авжеж… Ви теж помітили цю прикру тенденцію? Нова влада, нова сила, що захоплює чужу землю, намагається дискредитувати або знищити культурні надбання попередньої епохи. Під час Приморської війни постраждали не лише будови: завойовники начебто поклали собі за мету знищувати всіх тих, хто мав якийсь духовний авторитет – служителів культу, магів, віщунів. Таке складається враження, що це була не стільки війна, скільки вбивство на замовлення.

Барт відставив горнятко, піднявши на приятеля дещо сполоханий погляд:

– На чиє замовлення? Ви так говорите, що навіть мені стає лячно! Пригадуються різноманітні всесвітні змови та інше параноїдальне жахіття.

– Чиє замовлення? – Натан незатишно пересмикнув плечима. – Якщо я вам розкажу про свої підозри, ви вирішите, що я нарешті таки посунувся глуздом…

– Як на мене, – розсміявся Барт, – то божеволійте собі на здоров'я! Чого-чого, а здорового глузду в нас нині зовсім не бракує.

– Отож-бо й воно! – зітхнув Натан. – Проте мені іноді здається – ті чи… те, що спричинило ці зміни, виграло, але не остаточно… Ще не остаточно. От із цим якраз і пов'язана моя до вас ділова пропозиція. Наразі я завершую роботу над своєю монографією, і так сталося, що ваші роботи надзвичайно близькі мені за духом. Ви не заперечуватимете, якщо я візьму кілька ваших робіт для оформлення книжки? Я майже певен, що зможу домовитись про гонорар… То як вам ідея?

Барт примружився: сонце вже видерлось досить високо, і йому довелося притулити долоню до чола, аби бачити обличчя свого візаві.

– Ви знаєте, – повагом проказав він, – У мене чомусь таке враження, що ви рекрутуєте добровольців для партизанської війни… Проти кого, Натане?

Фольклорист стиха розсміявся:

– Проти нудьги, друже. Проти отого – як ви сказали? – здорового глузду.

* * *

Чутки про війну дістались Евдейї на другий тиждень по тому, як гострі дзьоби гурабів – сельджабських кораблів-круків – торкнулися південного узбережжя Архади. Спершу евдейці не хотіли вірити, і староста наполегливо радив Гаяну закласти богові щедру жертву в особі необачного купця, який приніс лиху вістку. Потім, коли в долину посунули юрби втікачів з узбережжя, евдейці миттю змінили невір'я на паніку. Пан кмет знову занадився до святилища, прагнучи неодмінно когось пожертвувати, і Гаянові все тяжче було переконувати мирян у беззмістовності подібної практики. Миряни, втім, продовжували нести до храму клунки і глечики, благально зазирати в очі й вимагати обґрунтованих запевнень у порятунку. їм не було куди тікати: з одного боку були сельджаби, які вже зруйнували Ахелой і наразі штурмували Мессаламбрію, а з іншого – гори, де можна було вижити, але аж ніяк не жити. Труад же був надто далеко, щоби надати збройну підтримку… За таких умов люди готові були запропонувати віру і владу будь-кому, але Гаян не бажав такого щастя навіть задурно. Тому він за першої-ліпшої оказії тікав у гори й там, засівши на узвишші, намагався розгледіти далеке узбережжя й сельджабські кораблі.

Напередодні Гаян мав досить-таки незатишну розмову зі своїм богом.

– Чому ви не готуєтеся до захисту? – дивувавсь Айну. – Чому не озброюєте людей, не тренуєтесь до бою?

– Ніхто не знає як, – розпачливо мовив Гаян. – Ми – вівчарі, а не воїни! Крім того, чи є в нас шанси? Якщо не встояв Ахелой з його гарнізоном, якщо вже майже впала Массаламбрія з її ровами й мурами? От скажи, як гадаєш, чи зможемо ми відстояти Евдейю?

Айну пригнічено мовчав. Гаяна гірко вразила ця відповідь, хоч він, власне, і чекав на неї. Він таки сподівався, що бог заперечить, переконає, пообіцяє, що все буде гаразд. А той мовчав… Отож, єдине, що лишалося – кидати все й тікати, намагатися перечекати навалу в горах? Поневірятись, лякатися кожного звуку, бачити, як гинуть від негоди й голоду найслабші? Від Евдейї ж тим часом лишиться хіба спустошене згарище.

– Авжеж, спустошене згарище… – промовив бог, озиваючись на Гаяновове мовчазне ремство.

Молодий жрець аж підкинувся – голос Айну відлунював туманним дзвоном, глухо й тоскно, мов по загиблім.

– Але я міг би… – почав був Айну, та Гаян відразу ж урвав його:

– І не думай! Я знаю й ти знаєш, чим це завершиться! Згадай Аспаруха з Ахелою! І взагалі: ти, може, останній лишився… Не можна тобі.

Гаян ледь не пошкодував про свої слова – такою чорною люттю зайнялося богове лице. Навіть узгір'я хитнулося, настрашене, ледь не кинувши Гаяна долілиць.

– Вибач, я… – затинаючись проказав молодий жрець, – я просто не хотів, щоби ти ризикував.

Айну гірко розсміявся:

– Не хотів він! А я й не буду! Хіба я схожий на самогубцю? Втручатись я не збираюсь. Але я міг би навчити тих недоумків тримати зброю, влаштовувати засідки і… Між іншим, у кмета є карти ще з часів перших поселенців, там позначені сховки й вигідні для бою місця. Ти зможеш їх прочитати.

– Я? – здивувався Гаян.

– Ну не я ж! – дратівливо пирхнув бог. – Я, до твого відома, неписьменний.

– Як це? – ошелешено закліпав очами молодий жрець. – Як таке може бути?

Айну нарешті розвеселився:

– Я ж тебе не питаю, чого ти не літаєш! У кожного свої обмеження!

І от кузен Айвен з Ахелою взявся до справи. Він нещадно ганяв евдейських вівчарів, змушуючи їх махати мечами та натягати луки, заповзято пояснював їм тактику ближнього бою й переваги обстрілу із засідок… Айну й сам, здається, тішився з тих маневрів – принаймні, спостерігаючи за ним, Гаян мимохіть пригадував, як він сам іще хлопцем бавився глиняними вояками коло запруди. Той самий азартний, безтурботний ентузіазм, який, втім, чимдалі більше передавався самим евдейцям. Розпач пропащих поволі відступав з їхніх сердець – але чи надовго? Що можна було встигнути за кілька днів?

Гаян підхопився з місця. На самому краєчку виднокола здіймався масний куривний шлейф. Отож, вони вже в Анхіало… Сельджабське військо було в двох днях дороги.

Збиваючи ноги та плутаючись у власній хламиді, молодий жрець метнувся вниз. Слід було попередити громаду. Вони домовлялися про це: щойно сельджаби з'являться на горизонті, хапати зібраний завчасно реманент та виводити жінок із дітьми й вівцями подалі з долини. Кметові карти допомогли знайти прийнятний сховок, де можна було протриматись достатньо довго. А там – або вертатися в Евдейю, або шукати кращої долі на тому боці Страджан.

Чоловіки, звісно, лишалися. Вони, здається, були навіть вдячні кузенові Айвену, котрий надоумив їх чинити опір, таким чином уберігши від втрати власної гідності й довічного поневіряння. Але це не значить, що він зміг позбавити їх від страху…

Вибігши на майдан у центрі містечка, Гаян побачив, що споряджання втікачів уже йде повним ходом. Бекали настрашені вівці, брехали пси, метушилися вівчарі, не знаючи, як розірватися між родиною та отарою. Жінки, мовчазні й суворі, вантажили собі на плечі клунки з припасами, закликали до послуху сполоханих дітлахів, прощалися – хто як умів – із тими, хто лишався. Дружина старости в шалику з жовтими мальвами ридала, насилу обійнявши його огрядний стан, бондарева Марушка лише тяжко зітхнула, озирнувши чоловіка, який незграбно тримався за дідівський меч, Тілла… Тілла підійшла до Гаяна, дивлячись зухвало й бентежно.

– Лишаєшся? – запитала вона.

Гаян коротко кивнув.

– Може би, пішов із нами? Поміг би дати раду тим мапам… – Вона кинула на нього розпачливий погляд: – Ти ж не вояк, Гаяне!

Що будеш тут робити? Сельджаби – тим же однаково! Прикро буде, якщо ти…

Молодий жрець не знав, розчулитися йому чи вибухнути обуренням, аж тут до них підійшов всевидющий Айну:

– Дай спокій чоловікові, – усміхнено порадив він: – Війна – панянка невибаглива. Усім справа знайдеться. Та і, зрештою, мусить же хтось молитися за наш клопіт!

Гаян кинув на нього злий погляд:

– Так, наче хтось мене буде слухати, – пробурмотів він.

– А ти бережи себе, – тим часом продовжував Айну, звертаючись до Тілли: – Бо це ж хто нам кисляку наллє, коли святкуватимемо перемогу?

Зненацька Тілла схлипнула й повісилася йому на шию.

– Ти… ти – справжній герой! – повідомила вона. – Тим сельджабам краще відразу себе порішити, аніж до нас пхатись! Я вірю в тебе! Чуєш?

Вона швиденько поцілувала ошелешеного Айну і чкурнула геть. Той ніяково кашлянув, мовби прочищаючи горло.

– Мені здається, – мовив він до Гаяна, – здається, мене щойно понизили в посаді. Герой – це все-таки дрібніший масштаб, як гадаєш?

Гаян мстиво розсміявся:

– Як на мене, це – підвищення. Особливо, якщо врахувати поцілунки.

Айну глузливо пирхнув, вирушаючи перевірити, як посувається підготовка до урочистої зустрічі ворожої армії. Герой… Цікаво, на що він сподівається? Так і не зумівши цього пояснити, Гаян подався знайти й собі бодай якусь зброю. Він не вояк, тут Тілла мала цілковиту рацію, але тікати з жінками й дітьми… Тільки цього йому бракувало для повного щастя!

Утім, Гаянові таки перепало належне застосування. Та зрештою, як передбачав Айну, справа знайшлася всім, навіть малому Олахові, котрий лишився з батьком – подавати стріли й заряджати пращі. Глянувши на нього, Гаян замислився: Олахова бабця була чарівницею… Що ж, чари їм би зовсім не завадили.

Айну саме давав останні настанови нечисленному гурту захисників: де стати, звідки посипати камінням ворогів, щойно ті посунуть у долину, коли Гаян підступив до них зі своєю не зовсім розважливою пропозицією.

– Зайти ззаду? – недовірливо перепитав бог. – Захопити зненацька? Це, звичайно, річ хороша… Але як?

– Я… візьмуся відволікти їхню увагу, – нервово проказав Гаян. – І поки вони слухатимуть мою е-е… нагірну проповідь, ви зможете вперіщити по них із тилу.

– А відкиль ти знаєш, що тебе слухатимуть? – здивувався кмет.

– Я тут вивчив кілька висловів, – Гаян усміхнувся, кивнувши на Олаха, – котрі їм буде цікаво почути.

Коваль Кей коротко зиркнув на сина.

– Що, знову?

Сновида Олах уперто кивнув:

– Ти ж знаєш, тату. Це правда.

Кмет ошелешено кліпнув очима:

– Ви що, слухатимете цього пришеле… Вибач, Кею, але він же…

– Все гаразд, йому можна вірити, – упевнено мовив Айну, проникливо позирнувши на малого. Потім перевів бентежний погляд на Гаяна: – То звідки ти збираєшся нести сельджабам слово віри?

Той незатишно пересмикнув плечима. Потім кивнув на узвишшя:

– Он звідти. Там хороша луна. Але мені потрібна буде ваша допомога…

Зрештою евдейці прийняли Гаянів план, бо ж це було єдине, що давало їм таку-сяку надію. Гаян же тим часом вже ледве не шкодував про свою пропозицію. Він сновигав узгір'ям, не знаходячи собі місця, тож коли сельджабське військо нарешті сягнуло входу до евдейської долини, він сприйняв це майже з полегшенням. їх було багато… Юрба смаглявих дикооких вояків у шкіряних обладунках, озброєних кривими шаблями, якимись гаками й канчуками. Вони були лихі й войовничі, перемовлялися мовби винятково лайкою, пожадливо озираючи долину. Гаян подумав, що ліпше б йому було проломитись крізь землю, але земля вперто не бажала розступатися. Що ж, слід було починати, інакше час буде втрачено безповоротно. Горло не слухалось, але Гаян примусив себе заговорити:

– Бісмілля-ахі арки-ик'я! – виголосив він, зненацька зриваючись на лемент.

Рідні гори підхопили і примножили Гаянів несамовитий зойк. Сельджаби закрутили головами, силкуючись визначити джерело цього крику. За якийсь час це їм вдалося, і ось завойовники завмерли, позадиравши голови до Гаяна, котрий розкинув руки в такому звичному жесті священнодійства, намагаючись явити собою якнайвеличніше видовище. Тільки б не схопилися за луки, благав він, бо ж із нього ниньки така гарна мішень… Але вояки наче заклякли. Дійсно, не чекали вони, що хтось у цій далекій землі звернеться до них, заклинаючи іменем Ілли. На Гаянове запитання Айну підморгнув, повідомивши, що то – один його колега, але він, Айну, зовсім не проти, щоби хтось закликав до його давнього знайомця у важливих державних справах.

– Ода-ао раббакум табарруа-ан вакху-фуа-тан! – тим часом продовжував репетувати Гаян. – Іннахула юхіббу альмуа-атадіна!

«Вклоніться богові, благаючи про милосердя, бо Ілла не любить тих, хто порушує кордони!» Яке доречне зауваження, подумав собі Гаян. От тільки навряд чи сельджаби отак просто прислухаються до якогось незнайомця з поганою вимовою… Втім, слід віддати їм належне, сельджаби на мить завагалися. І тоді Гаян опустив долоні, скеровуючи божий гнів прямісінько на голови зайдам. Посипалися стріли й каміння… Сельджаби заволали, шукаючи, кого б то порішити. І тоді, не даючи їм оговтатись, евдейці пішли в наступ.

Здається, спрацювало… Гаян знесилено присів на землю; руки йому тряслись мов нерідні, тож залишалося хіба радіти з того, що це не він зараз мусить накладати стріли на тятиву чи стискати руків'я меча. Ні, досить із нього військових вправ… Він закляк, присівши за купою каміння; навколо раз у раз падали ворожі стріли. Так тривало ще певний час, аж ось стріли вичерпались і Гаян ризикнув визирнути з-за свого сховку.

Бойовисько завершилося. Ворожої армії не було видно; приступки до долини встеляли посічені мерці; сельджабів було не так і багато, відзначив Гаян, отож, решта чужинців, мабуть що, дала драла, деморалізована несподіваним наскоком. От і добре, от і нехай…

– Наша взяла! – люто загорлав хтось поряд. Гаян ледве не відскочив, роззираючись. Ну, звичайно, йому ніколи не вдавалося помітити, коли той з'являвся нізвідки.

– Ти – голова! – азартно виголосив Айну, витираючи меча жмутом трави. – Ти би бачив, як вони перестрашилися, коли ти почав звідсіль волати! Я думав, у штани понакладають!

Гаян кволо всміхнувся:

– Правда? Ну, либонь, тяжко битися з таким баластом…

Айну зареготав.

– Еге ж, нелегко. – Тут раптом його сміх урвався: – Та-ак…

Молодий жрець прослідкував за його поглядом. Лісочок при вході в долину аж почорнів… Гаянові ще треба було кілька секунд, щоби збагнути від чого. Сельджаби повернулись, і тепер їх було не просто більше. Не злічити, скільки їх бігцем заюшило до евдейської долини.

– Ти… ти скажи нашим, щоб відступали за узгір'я, – якимось чужим голосом промовив бог. – Чуєш?! Давай, ну!

Гаян, ледь глянувши на нього, загорлав до своїх мирян. Ті вже, правда, і самі бачили, куди талан повернув – стількох їм нізащо не здолати. Молодий жрець панічно глянув на бога – з тим чинилося щось незбагненне. Відчай і лють тугим вузлом сплелися на його обличчі… Він закусив губу, ледь не стогнучи від гніву.

– Айну, – захриплим голосом проказав Гаян, – Айну, не треба… Не треба, я тебе прошу!

Той навіть не глянув на Гаяна.

– Моя земля, ти казав… Мої миряни! Ти думаєш, я зможу просто дивитись, як вони гинуть?!

Айну ледве що не кричав, і Гаянові стало так страшно, як ніколи досі. Та все ж він наважився підскочити й застережливо вхопити того за зап'ясток. Айну легко вивільнився, сяйнувши скорботним усміхом. Повітря навколо нього взялося тремкою млою, і Гаян побачив, як із богових передпліч виростають золотисті крила бойового обладунка… Коли на його світлій чуприні зблиснув високий шолом, Гаян невлад подумав, що молитви, либонь, не брехали, особливо ж про златосяйність і конегривість. А він іще насміхався…

Скоро поряд із ним постав досконалий, прекрасний воїн, цілком гідний не захоплення – обожнення… В його правиці сяйнув довгий важкий спис, чиє вістря світилося тією дзеркальною мішаниною, яку Гаян бачив тоді, коли Айну вирішив був показати йому, що таке кхазма…

Спис злетів, на мить утворивши в небі золотаву арку, і, пружно встромившись у землю якраз посеред сельджабського війська, вибухнув гуркотом і сліпучим світлом.

Земля гойднулася. Гаян упав додолу, намагаючись захистити себе від важезних кам'яних брил, що сипалися згори просто на голови чужинцям. Гори двигтіли, здригаючись, мовби від лютого реготу, невтомно сиплючи каміння туди, куди поцілив спис розгніваного бога.

Коли Гаян наважився підвестись, гори вже вгамувалися, зрідка лише бурмочучи щось тихим грозовим відлунням. Вхід до долини було засипано страхітливою мішанкою загиблих сельджабів і титанічних кам'яних брил. Не знати, скільки їх полягло тут, але навіть якщо хто і вцілів, то навряд чи повернеться… Приголомшені евдейці помалу зводилися на ноги коло величезної кучугури, намагаючись збагнути, що ж це сталось.

Гаян роззирнувся. Поряд із ним не було нікого.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Ми вже неодноразово обговорювали декларовану несумісність реальності та задоволення. Хиткий місточок між ними іноді перекидала магічна казка, пропонуючи, замість неможливого задоволення від життя, цілком можливе задоволення від наративу. Втім, навряд чи людство винайшло магію, керуючись логікою реальності, радше навпаки: магія була створена всупереч їй. Звідки ж, у такому разі, були запозичені її закони, її особлива естетика й карколомна, як на тверезого реаліста, логіка?

Для нас можливе лише одне пояснення походження магії – психічний стан, альтернативний до свідомості. Такі стани ми звемо трансом, маренням чи сном. Як нескладно помітити, всі вони мають між собою дещо спільне: по-перше, це суб'єктивність сприйняття (жодне з цих переживань неможливо розділити з іншими), а по-друге, відсутність причинності, характерної для реального світу. Сон, однак, є для нас найбільш звичним станом, знайомим від дитинства, невідхильним і тому певною мірою «легалізованим» реальністю на умовах свого, так би мовити, бідного родича. Сон, таким чином, стає частиною реальності й може здійснювати на неї опосередкований вплив.

Розглянемо кілька різновидів снів, що вирізняються широкою розповсюдженістю та сталістю фабули. Серед них – пророчі сни, повторювані сни, лихі сни, або кошмари. Не виключено, що ці різновиди снів можуть сполучатись, але для початку поговоримо про, умовно кажучи, чисті типи.

Пророчі сни, як правило, розпізнаються як такі вже постфактум, коли через певний час в особи, яка бачила сон, виникає відчуття дежа-вю, тобто «вже баченого», і сон, таким чином, здійснюється. За архаїчних часів особа, чиї сни мали відносно вищу статистику здійснень, здобувала всі шанси стати віщуном; ба навіть більше: ризикну припустити, що сама ідея передбачень виникла на основі асоціативних або ж дійсних дежа-вю.

Повторювані сни завжди мали особливий статус, викликаючи збентеження своєю таємничою настирливістю. Такі сни могли трактуватись як потенційно пророчі або ж, у будь-якому випадку, такі, що несуть певне повідомлення від позареальних сил. Ці повідомлення слід було витлумачити й відреагувати належним чином, і тоді повторювані сни припинялись. Отож, повторювані сни подарували нам ідею спілкування з позареальністю, нехай навіть, у більшості своїй, одностороннього.

Лихі сни, або кошмари – особливо яскрава категорія снів, яка, напевне, нікого не лишає байдужим. Кошмар – царина ірреального страху, перед яким ми дитинно безборонні. Власне, інші сни містять такі ж ірреальні компоненти, але кошмар надає ірреальності вищого статусу. Людина беззахисна перед кошмаром так само, як вона беззахисна перед абсолютом – богом чи смертю. Страх найближче підводить людину до бога, саме тому більшість релігій зовсім не гребувала цим потужним спільником.

У кожному разі, сон дозволяє вийти за межі реальності, вийти – і, у більшості випадків, повернутися. Втім, ми не мусимо забувати про те, що наші предки визнавали дуже незначну відмінність між сном і смертю. Мертві, вважали вони, це ті, хто не зміг прокинутись. Отож, аби мати змогу спокійно відпочити, наші попередники мусили винайти специфічну захисну систему, яка дозволяла би безпечно мандрувати сном. Уособленням цього захисту став провідник – Маалех-сновідник, котрий охороняв сновидця, не дозволяючи йому заблукати в позареальності. Його ім'я належить до мови пустельного народу-ви-гнанця й означає «підняття», «шлях угору». Очевидно, функцією Маалеха було вивести сновидця з безодні сну, з тієї самої безодні, котру наші предки називали хаосом, а ми – несвідомим.

Цікаво, що за іншими свідченнями Маалех охороняв світ снів, як сторожа охороняє скарбницю. Казали, що лише той, хто розгадає його хитрощі, зможе почерпнути з цієї скарбниці, здобувши осяяння чи пророцтво. Маалех, отже, залишається для нас двозначним персонажем – спільником примхливим і лукавим.

* * *

– Піти з пустелі? – здивувався Шаддад. – Ми не можемо. А навіть якби й могли…