Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Він озирнувся, примружившись – не від сонця, ні, цього пустельний народ уже давно не потребував – він начебто намагався пригорнути поглядом сизі гори й аж порепаний від спеки виднокрай. Пригорнути й ніколи не відпускати…

Шаддад був, як би це точніше… найстарший серед маджнун; вони називали його царем, але мені якось у голові не вкладалося, що можна царювати над сімома душами, не рахуючи верблюдів. Цар маджнун, маленький мов щиглик і суворий мов шуліка, таки дійсно був старий – з пишною сивою чуприною та ясною павутинкою зморщок на засмаглій шкірі. Тож я мала підстави здивуватися, дізнавшись, що малий Ебмі, у чиєму товаристві я тікала з каравану, – його син. Порятувавши малого від купецького поглуму, я, здається, сподобилась царевої дещо поблажливої вдячності… Принаймні, мені обіцяли показати шлях до Єрухалома, але чомусь, лише наступної ночі.

Отож, я мала цілий день і вечір для задоволення тої хижої звірини, котру кличуть «допитливість». Адже я ще ніколи раніше не бачила напівджинів – саме ними, здається, і були ці сіромахи маджнун… Спершу я вжахнулась, уявивши такий союз, але царева дружина, сміхотлива бабця на ймення Мейя, регочучи з моєї фантазії, розказала, як воно було насправді. Як і інші кочівники, вони блукали пустелею, тільки от шукали маджнун не лише джерела води, але й джерела підземного вогню, котрим тамують спрагу джини. Так вони отримували особливі вміння, властиві духам, і були часи, коли плем'я «одержимих джинами» – саме це означає наймення їхнього роду – панувало над усією пустелею.

Ті часи, схоже, давно вже минули. Підземний вогонь якось воднораз вичерпався, джини відцуралися своїх послідовників, але манджнун, безвладні та упосліджені, все ж продовжували свої мандри безлюддям…

– Ми не можемо піти з пустелі, – сказав Шаддад. – Десь тут – наша втрачена домівка… Ми шукатимемо її, доки стане води в землі Руб аль Кхалі.

Цар підвівся з курної долівки і, підібгавши засмальцьованого халата, рвучко рушив наглянути, як-то його підданці вичісують обскубаних верблюдів. Цариця відпровадила його тужливим поглядом, та потім із посмішкою повернулася до мене:

– На відміну від нас, Шаддад бачив Ірам. Тоді ми ще не звалися «одержимими», тоді нас кликали «ніфілім», гіганти…

Я зиркнула на царя, котрий ледь діставав до пупа кульгавому верблюдові. Отже, гіганти. Стара знов щиросердо розсміялася, закотивши куривні очі, на денці яких танцювали сині жаринки. Еге, побачиш таке вночі, та ще й зненацька… Втім, я вже потихеньку почала звикати.

– Ви шукаєте цей… Ірам? – не вщухала моя допитливість. – А де це?

– А ніде! – пирхнула Мейя. – Ірам – це марево, тінь міста, якого ще не існує. Але тільки там – наша справжня домівка.

– Не існує? Та як же? Ви ж кажете, Шаддад його бачив?

– Тоді, коли ми ще були гігантами, – радо пояснила старенька. – Ірам майже існував – його от-от збиралися побудувати. Кожен із нас може бачити те, що вже майже є… Та відтоді, коли зникли джини, ми вже нічого й не бачимо. Але продовжуємо шукати.

Дивовижна цілеспрямованість, подумалося мені – не полишати справи, навіть коли упевнений, що будь-які зусилля марні. Але ж, зрештою, і я нічим не краща! Мені раптом стало гірко до крику – за останні кілька тижнів, поки я волочилася пустелею, мені геть відпекло всі жалобні думки про грядущу кончину… Що, як я не знайду в Єрухаломі ніякого Князя перевертнів? Що, як то був несмішний Далетів жарт?

Тим часом Мейя, крекчучи, підвелась і повідомила, що настав час готувати бургуль. Не те щоб я знала, що то, до біса, таке за бургуль, але запропонувала допомогти – ввічливості заради. Цариця трохи повагалася, та, схоже, я не викликала в неї достатньої довіри для такої відповідальної справи. Отож, отримавши люб'язну відмову, я попленталася гуляти навколо табору.

Табір був усього лише невеличкою втоптаною площиною, що тулилася до крихких пустельних скель. Втім, ці скелі виявились особливими: їхній камінь мав властивість накопичувати воду, про що свідчили кволенькі патьоки вологи та звитяжні пальми, що, скоцюрбившись, мостились у розколинах. Що ж, кожен намагається вижити, як уміє…

Цікаво, хто ж такі оті перевертні? У нас перевертнями кликали вовкунів, що крали овець із пасовищ. Хоч, напевне, їх вигадали меткі чабани, котрі були недогледіли яку овечку, накидавшись квасного. Я запитала в Шаддада – той заусміхався, повідомивши: перевертні – повсюди, особливо ж якщо зазирнути в чисте джерельце погожого дня. Так то ж залежить іще, хто зазиратиме, чмихнула я. Отож-бо й воно, сказав Шаддад. Словом, розумій собі, як знаєш…

Вечоріло, а отже, наближався час мого відбуття до Єрухалому. Притулившись до самотньої скелі, я недвижно спостерігала, як відходив день, волочачи за собою курний поділ бузкового присмерку; один за одним виринали на поверхню неба білясті вогники зір. Аж тут я вгледіла щось чужорідне – тінь, що впала на прозорий підбій сутінків. Тінь наближалася, хрускаючи жорствою, і за якусь мить я розгледіла її потворні обриси: нелюдське лице з довгими іклами, по-вовчому зігнута постать, вбрана, тим не менш, у дорогий гаптований халат, на поясі якого метелявся мідний каламар. Узрівши мене, потвора завила так пронизливо, що я мимохіть затулила долонями вуха. Потвора рушила в моєму напрямку, бурмочучи щось немовби навіть римоване – ця остання обставина чомусь настрашила мене найгірше. Тепер уже заволала я, і, певно, кинулась би навтьоки, якби поряд не виник роздратований Шаддад:

– Знову виліз, ґуль проклятий! – злостиво кинув він і тут-таки пробурчав щось по-тутешньому: – Бісмілля-ахі арки-ик'я!

«Ґуль проклятий» відскочив наче від вогню і, жалібно заскавучавши, пошкандибав собі геть.

– Що то б-було? – запитала я. – Перевертень?

Шаддад чмихнув глузливо:

– Оце ще! То – ґуль, упир… Колись був собі божевільний поет, а тепер – не менш божевільний мрець. То Ебмі його розбуркав, коли вивчав замовляння Мертвих Імен, то тепер-от здихатись не можемо…

Он, значить, чим у них діти бавляться! Виходить, іще невідомо, кого від кого я рятувала тоді в каравані! Чаклуниська, що знаються з мерцями – згадала я Джумині слова. От би, либонь, втішився, бідака…

Втомлено стенувши плечима, цар почвалав до єдиного намету, з боку котрого вже линув запах чогось їстівного – певно, дозрівав обіцяний бургуль. Я подалася назирцем, сподіваючись і собі на дещицю наїдку: щойно тепер я усвідомила, як немилосердно скрутило мені нутра від голоду.

Маджнун сиділи навколо вогнища: замурзані смугасті халати, чорні порепані підошви, бляклі скельця дешевих оздоб, куривні провалля очниць на змарнілих обличчях. Мені запропонували присісти поряд, вручивши порожню череп'яну мисочку. Шаддад став навколішки коло казанка з варивом і почав говорити значуще й ритмічно незнайомою мені мовою мешканців землі Сахнех: «іннахула юхіббу альмуа-атадіна…»

– Думаєш, молиться? – штовхнула мене ліктем Мейя, лукаво зблискуючи блакитними іскрами.

– А як ні, то що? – пошепки спитала я.

– Нагадує… То слова з Книги, котрій вклоняються послідовники Ілли. Ми мусимо пам'ятати: між нами не буде згоди. Ніколи, доки стане води в землі Руб аль Кхалі… Ілла не любить тих, хто порушує кордони. Це – про нас.

– Ви порушуєте кордони? – уточнила я.

Мейя заусміхалася:

– З того й живемо!

Щойно Шаддад зачерпнув вариво своїм полумиском, інші маджнун дозволили й собі по скромній пайці. Бургуль був тим, що в нас, либонь, назвали б мамалиґою, хоч і більш гострий, приправлений димом і пряним духом трав. Так чи інак, це було значно смачніше за те, що перепадало мені в каравані, тож у мене були всі підстави для задоволення життям – аби ж лишень йому тривати довше ніж обіцяно…

Завершивши трапезу, маджнун розібрали по кухлю запашного трав'яного відвару; чоловіки взялися за черевасті барабани, почавши відбивати на них якийсь ламаний ритм. Вони сиділи заплющивши очі; не схоже було, що хтось має серйозний намір показувати мені дорогу… Я повернулася до Мейї, але варто було мені розтулити рота для запитання, як вона відказала:

– Вважай, що твій шлях до Єрухалома вже почався. Вони шукають для тебе безпечний прохід.

Схоже було, що цариця мала ще щось на гадці, аж тут Шаддад відкинув свій барабан і підхопився на ноги. Двоє його підданців скочили за ним, усі чомусь витріщаючись на мене. Мейя перехопила несамовитий погляд чоловіка й теж підвелася.

– Ви бачили його? – спрагло запитала стара.

– Майже, – відказав Шаддад. – Якщо…

Тепер уже всі дивились на мене – так, немовби я була вартовим при брамі раю. Навіть не так: начебто я була ключем до тої брами.

– Еллано, – проказав цар маджнун, – ми знайшли твою дорогу на Єрухалом, і вона збігається з нашою дорогою до Іраму.

Шаддад і Мейя перезирнулась, і Шаддад завершив:

– Ірам буде побудовано, якщо ти потрапиш до Єрухалома. Але потрапивши туди, ти помреш.

Так, наче я не знала… Так, наче не встигла змиритись… Мовби хто крижаної води вихлюпнув на маківку – мені навіть подих перехопило від тої жаскої холоднечі. Отже, я все ж таки сподівалася, незважаючи ні на що. Хіба ж це можна бути такою дурною?! Хіба ж можна було вірити пророку, який давно вже не вміє пророчити?

– Нехай так, – немовби здалеку почула я свій голос. – Хай так і буде. Я хочу, щоб ви знайшли свій Ірам.

І тут цар маджнун – чесне слово! – вклонився мені. Не знаю, сподіваюся, їхня дорога буде щасливіша за мою.

Мейя подала мені мою ковдру, яку вона була взялася відчистити після курної подорожі з караваном. Я відразу ж помітила, що її краї тепер оздоблені м'якими пухнастими китичками, які я раніше бачила на шалику цариці.

– Це – особлива річ, – стиха промовила Мейя. – Вона допоможе тобі зігрітися дорогою до… – цариця насупилася, стримуючи тяжке зітхання: – Ось, тримай.

Вона передала мені кухля з гарячим відваром. Він був терпкий і пронизливо свіжий, та все ж я насилу проковтнула грудку пекучої образи, що раптом стала мені поперек горла. Мабуть, уперше за час своїх поневірянь я пошкодувала, що не можу зараз бути вдома. Нехай я й досі не пробачила матері, та я хотіла би, я б так хотіла, щоб тепер вона була поряд…

Чоловіки знов узялися за барабани; я поволі цмулила свій відвар, вслухаючись у незвичний, гнітючий ритм. Мабуть, саме він винен у тому, що я на мить склепила повіки – мені здалось, я встигла хіба лише кліпнути, але раптом виявилося, що навколо вже нікого немає. Не лишилось ні табору, ані маджнун. Зникло навіть вогнище разом з купою попелу. Була лише пустеля, неймовірно ясно освітлена срібною повнею. Мій шлях, отже, вже почався?

Я підвелась і рушила навмання.

Нічна пустеля відгонила потойбіччям. Таким-от холодом і безлюддям повинні поневірятися душі негідників, якби було у світі бодай трохи ладу. А так – поневірятимусь я, не знаючи і близько, куди його йти. Втім, маджнун, певне, не хотіли, щоб я заблукала, не діставшись Єрухалому, хоча мені було абсолютно байдуже, де сконати… Ця пустеля, принаймні, налаштовувала на відповідний лад.

Я підкинула сумку на плече й закрокувала швидше – нічний вітер-перевертень налітав зненацька і вмить пропікав холодом аж до кісток. І от, обійшовши якісь чергові потрощені скелі, я побачила такі самі потрощені рештки, але тепер уже – рукотворної споруди. То були руїни фортеці, і, судячи з чадного шлейфу, що здіймався над руйновищем, фортеця полягла зовсім недавно. Ну, нехай… Але фортеця? Що, до біса, вона сторожувала тут, посеред пустелі, просто перейти яку спроможний далеко не кожен?

Я обійшла фортецю навколо. То було величне і страхітне видиво. Таке враження, ніби незнані войовники були гігантами, здатними розтрощити будову одним ударом правиці. А захисники? Чи лишився хто живий?

Ось тут на мене чекала несподіванка. То був чоловік, який притулився спиною до залишків стіни і, здавалося, спокійнісінько розглядав нічні краєвиди… Ні, він усе ж таки був живий, от тільки навряд чи йому було аж так добре: його подерте вбрання було заюшене чимось, що у світлі повного місяця грало розплавленим сріблом, на лиці лежала печать темного болючого заціпеніння. Я ризикнула підійти ближче.

Почувши мої кроки, він обернувся, змірявши мене гострим поглядом чорних, обрамлених довгими віями очей. Він міг би бути цілком гарним, якби не свавільний вигин губ і хижа гачкуватість носа. І якби не його люб'язне вітання:

– А, явилась! Якого ще лиха тобі треба?

Він обернувся, мабуть, надто різко шарпнувши собі ушкоджене плече – про це свідчила швидка гримаса гнівливої муки, що промайнула на його обличчі.

– Це ви до мене, добродію? – здивувалась я. – Чи ви мене, бува, ні з ким не плутаєте?

Він знуджено зітхнув.

– То що тобі?

– Мені? Мені – нічого. Думала, може, вам потрібна допомога?

Тут він невідь-чого пирхнув, а по тому і взагалі нечемно зареготав:

– Допомога! І це – після того, як ви перетворили мій світ на руїну… Ха! – незнайомець стенув плечима. – Ну, гаразд. У твоїй сумці мусить бути шкалик із настоянкою чорнокореня й чиста шмата.

Якщо він думав мене здивувати, то – дзуськи. Надто часто на моєму шляху траплялися добре поінформовані стрічні… Але – що ми наробили? І до чого тут я?

– Про що, власне, мова? – поцікавилась я, витягаючи ще матір'ю спаковані засоби першої допомоги. – Я хотіла б знати, у чому мене звинувачують… і хто позивач!

Він кивнув, кинувши на мене лукавий погляд, а потім взявся доглядати негарно розсічене передпліччя. Я трохи поспостерігала за його незграбними потугами і, не витримавши, відібрала ліки й перев'язала йому руку самотужки. Бодай чогось корисного навчила мене мати-чарівниця…

– І звідки ж це в тобі стільки милосердя? – уїдливо запитав поранений: – Вдома, здається, такого за тобою не водилося… Стражденних не розраджувала, злидням не подавала. З дому втекла, незважаючи на материні сльози. Хіба ні?

Як не дивно, я навіть не обурилася. Що з нього, хирого, взяти…

– До чого це?

– А тепер, – продовжував він, – тепер, значить, бачимо втішний сон, видіння власної шляхетності, жертовного самозречення? Рятуємо одних, допомагаємо іншим, рани ось перев'язуємо третім?

– Е-е-е… сон?

– А ти що думала, все це насправді?

Я роззирнулася, затамувавши подих. Що значить – не насправді?

– Розтлумачити? – тим часом глузливо запропонував незнайомець. – Ну, слухай. Твоя мати була чарівницею. А ти, вибачай вже, ніким. Ти й мусила лишитися ніким, вийшовши заміж за свого коханого Кея… Ти боялася цього, ти прагнула незвичайної долі, далеких мандрів і великих звершень. Ти хотіла змінити світ – твоїй би матері такі амбіції! Подумати лишень: маги, пророки, царі – ніхто з них, нещасних, не зміг без тебе обійтися… Отже, бачимо сон, та такий гарний, що й прокидатися нехіть!

– Дурниця, – прошепотіла я невпевнено. – Не може бути! Думаєте, мені так хочеться померти?

– Померти? – заусміхався він. – Тобі не хочеться згинути беззмістовно. Але померти, приносячи себе в жертву, – це зовсім інше. Ти не можеш пробачити матері не її угоду, ні, а ту жертву, котру принесла вона, і котру ти ніколи не зможеш ні повернути, ні перевершити!

Якусь хвильку я розгублено мовчала, відчуваючи, як вистигає на щоках соромлива гарячка… Ну, дещо він таки вгадав. Особливо… особливо про «боялася». Лише те й робила, вважай, весь цей час. Та тільки це ніяк не могло бути сном! Чи могло?

– Ти, отже, теж – мій сон?

– Я – той, хто допоможе тобі прокинутись, Еллано, – він підвівся, кривлячись від болю. – Ходімо.

І тоді я нарешті збагнула. Це дійсно був сон, тільки от мій знайомий був найпершим із лукавців!

– Маалех! Я не хочу прокидатись!

Він здивовано зиркнув на мене. Потім усміхнувся – цього разу щиро, без краплі сарказму.

– Здуріла, – виснував він. – Але це не зле. Адже Єрухалом – це найкращий у світі притулок для божевільних. Я покажу тобі дорогу.

* * *

Барт Антолій мав свій особливий ритуал прощання з Месабром. Так само, як і прощання з жінкою, цей ритуал слід було виконати вночі, коли всяке будення відходить (бо скажіть, яке будення, коли вже споночіло?), ніхто не заважає, і головне – не видно облич, відтінків і подробиць.

Слід було вибратися на дах, звідки видно безладне нагромадження гострих стріх і, звичайно ж, море – непроникне провалля, оздоблене шалапутними блискітками; із собою треба прихопити пляшку охолодженого вина й тямущого супутника, з яким було б гарно перемовитись про минуще й помовчати про вічне. Або навпаки.

Натан Вара, на чию долю цього разу випала ритуальна експедиція на дах, був у повному захваті. Він розстелив на теплому металі покрівлі свого стражденного полотняного піджака, вмостився як міг і з хазяйським гонором озирнув околиці.

– Місто-над-морем, – мрійливо промовив він, – А чи знаєте ви, що воно космогонічно рівнозначне всесвітові, який постає з первісного хаосу?

Барт єхидно вищирився, позираючи на приятеля, у чиїх окулярах множилась ясна повня. Ану, як він – перевертень, і зараз завиє на місяць? Художник тихенько пирхнув:

– Знаєте, як на мене, місто-над-морем рівнозначне прибуткам з туризму… Але не зважайте, десь глибоко в душі я теж романтик. Вина?

– А! Чайчине молоко! Є, куди налити?

Барт дістав тимчасово поцуплені з бару келихи. Він таки дійсно був романтик і нахильцем міг дудлити лише горілку. Вино ж вимагало ритуалу і, як наслідок, дрібних правопорушень.

– То що, за вашу творчу кар'єру, яка кличе вас до Сварни? – запропонував Натан.

– До Сварни мене кличе мій агент, – зітхнув художник, – ница паскуда й пес негодований. Жіночої статі.

Барт замислився. Чого це їм так припекло, справді? Адже знають, що в такий час він, як правило, сидить у Месабрі, поновлюючи свою розхитану митецьку цнотливість… А його агентиня, та, котра пес жіночої статі, їй чого? Особливо після тої незабутньої сварки, внаслідок якої Барт іще довго відтирав простирадла від кави з грінками.

– Думаю, мова про нове замовлення, – нарешті виснував він. – Давно вже про те йшлось. Одна юристка, улюблена клієнтка моєї зубатки, бажає колекцію пасторалей, аби оздобити офіс картинами зі свого далекого високогірного дитинства.

– Вам потрібні гори? То поїдьте в Хону, – порадив Натан, катаючи келиха між долонями. – Пам'ятаєте, я говорив про цей хутір? Про місто-примару?

Барт стенув плечима. Йому було байдуже, куди їхати. Але ідея втекти зі столиці, яка ніяк не вміла пристосуватися до його митецьких потреб, поливала його злостивою критикою і вистиглою кавою, виглядала спокусливо.

– Тим більше, вам як колишньому евдейцю буде цікаво. Якось я зустрів там одного дідка, котрий стверджує, що перебрався туди з Евдейї невдовзі після Приморської війни.

Барт глузливо чмихнув:

– Ого! Кажуть, що гірське повітря подовжує життя, але не на стільки ж!

– Ну! Але дідок стверджує, ніби пам'ятає війну й повоєнні роки, оповідаючи про них настільки переконливо, що починаєш підозрювати в ньому якогось схибленого архіваріуса. Я перевіряв його розповіді, і, уявіть собі, все збігається! Звати його Гуч Гаян. Хуторяни кличуть його просто дідо Гуч.

– Гаян? Десь я вже чув це ім'я, – насупився Барт: – Здається, від матері… Це, напевне, була котрась із численних евдейських легенд – про богів, героїв, сир та квасний кисляк… Е ні, не пам'ятаю. Ну, нехай. Може, й поїду туди, розпитаю очевидця… Але ви, Натане, краще розкажіть мені про вашу монографію, якщо вже мені перепаде честь посприяти її матеріалізації. Аби, так би мовити, переконатися в нашій генетичній сумісності…

Натан Вара ледь не захлинувся «чайчиним молоком», кахикнув і докірливо хитнув головою:

– Та ну вас, юначе, з вашими лібідозними жартами! – позірно обурився він. – Хоча, власне, експлуатація теми розмноження є одним із найбільш дієвих запобіжників буденності.

– Що? – розгубився Барт. – Що у вас із розмноженням?

– У мене? – засміявся Натан. – У мене, слава богам, нічого. Але тут, розумієте, яка штука…

Натан Вара набрав у груди повітря, як то вже стало для нього звичним перед тим, як пірнути у глибінь слухацької уваги; потягнувся за склянкою з водою… У склянці замість води на оратора чекало винце, а замість аудиторії – глянець гострих стріх. Утім, промовець ніколи не скарживсь на уяву; стріхи влаштувалися зручніше й завмерли в уважному очікуванні.

– Уже з часів аграрної революції, – розпочав Вара, – інстинкт розмноження видається мені історичним атавізмом.

Художник блимнув очима, поринаючи у щоразу більше зачудування.

– Так, саме атавізмом, – незворушно продовжував учений. – Відколи людство відокремилося від природи, ставши практично незалежним від її примх, розмноження втратило свою визначальну роль – вберігати свій вид від зникнення. Нам уже нічого не загрожувало, окрім нас самих, нас ставало все більше. А навіщо, скажіть? Який це має сенс із точки зору еволюційної логіки?

Барт замислено гмукнув:

– Ну, не скажіть, цей інстинкт має цілий ряд переваг…

– Безперечно, – поблажливо всміхнувся Натан Вара. – Як і будь-яка інша практика, розмноження стало частиною культури – ритуалом, традицією, стереотипом. Деякі фанати від фемінізму, приміром, стверджують, що надмірне плодіння практикувалось, аби тримати жінку в покорі, позаяк повсякчасно вагітна й неповоротка, вона ніяк не мала змоги вести активне публічне життя…

– Оце ще їх слухати! – обурився художник. – Поганому танцюристу, знаєте… не треба далеко за виправданням ходити.

– Та не в тому річ! Е-е-е, як там із вином – іще залишилося? – фольклорист сьорбнув прохолодного нектару і дратівливо махнув рукою: – Біс із ними, з жінками. У цьому є інший важливий мотив: процес розмноження, фактично – творення «безглуздої множинності», розвиток кількісний, а не якісний, забирає надто багато часу й енергії. І, що найгірше, енергії творчої. Тут, звичайно, не йдеться про романтичну закоханість – там того творчого потенціалу хоч ложкою їж. А варто закоханості перейти до стадії розмноження, турботи про потомство – і все, вважай, кінець амбітним сподіванням. Слід годувати сім'ю, а не розмірковувати про вічне.

– Отже, ще невідомо, хто кого тримає в покорі, – пирхнув Барт.

Натан серйозно кивнув:

– Саме так. Якщо відкласти осторонь тендерні суперечки… Дійсно цікаво – хто? Над цим я і б'юсь у своїй монографії… Нам не дає спокою питання, але ми немовби самі не хочемо переступити ту межу, за якою чекає відповідь. Розуміємо, що дороги назад уже не буде. Ми забороняємо собі й не дозволяємо іншим.

Натан Вара насупився, мовби силкуючись пригадати недавній сон, хоча, власне, він їх ніколи не бачив. Від чого страждав невимовно й невтішно.

– Чи ви чули колись про Сіру Барту? – запитав він.

Барт, здивований зміною теми, знизав плечима:

– Ага, щось таке чув… Якась наче секта, популярна якраз опісля Приморської війни. Звали себе винищувачами чудовиськ, здається. Вони ще якось уколошкали Труадських магів.

– І знаєте що? – спитав Натан. – Мені здається, що ні магія, ні чудовиська не зникли остаточно. Просто стали іншими. А отже, іншими стали «винищувачі чудовиськ». Іншими стали методи. Популярний співак стає жертвою божевільного фаната; письменник спивається, знищений смертю сина; поет гине від кулі поборника «нової влади»…

– Слухайте, ви мене лякаєте, – усміхнувся Барт. – Хоч нам із вами далеко до згаданих кумирів мас, але починаючи оту вашу партизанську війну…

Натан Вара насилу струснув із себе пророче заціпеніння і стиха розсміявся:

– Що ви, нам нічого не загрожує! – повідомив він. – Хіба ви, Барте, зараз ляснете в долоні, і з неба сипонуть зорі.

– Крібле-крабле! – виголосив Брат Антолій, манірно стуляючи долоні.

І небо вибухнуло зорепадом.

* * *

Минуло кілька років, і Гаян знову зібрався в мандри.

Війна відійшла, залишивши за собою землю, вкриту рубцями руїн та опіками згарищ. Назирцем за війною по Архаді помандрувала пошесть, яка нищила люд і плодила навіженців, котрі пророчили суворий суд і лютий край усьому сущому. Сельджаби давно вже забралися геть, обтяжені багатою здобиччю й незагойними недугами, проте Архаду ще довго трусила пропасниця страху неминучої розправи, яка неминуче здійснювалась – у той чи інший спосіб.

Евдейї пощастило: війна, бридливо кривлячи носа, обійшла її стороною. Сельджаби не ризикнули поткнутися до краю, де сама земля стала до бою, замість дому обернувшись домовиною; а може, їм просто було не до того, бо якраз тоді Труадський гарнізон об'єднався із рештками Мессаламбрійського, аби спровадити нарешті непроханих гостей.

Утім, Гаянові це було байдуже. Евдейя жила далі, врятована дивом, і жерцеві все важче було витримувати його нестерпний тягар. Він так і не насмілився назвати це диво жертвою, знаючи, що відтоді це слово назавжди втратить будь-який сенс. Жертви приносять богові, а не навпаки – кому, як не йому, жерцеві, знати!

Гаянові було зле. Йому було прикро й самотньо, хоча, власне, вже жодне товариство не могло дати йому втіхи. Раніше він не мав приятелів серед мирян, мордуючись пихою втаємниченого; нині ж між ним та евдейцями пролягла така таємниця, лунке провалля якої Гаян не зміг би подолати, навіть коли б хотів.

Єдиний, з ким Гаян час від часу міг перекинутися словом, був коваль Кей, котрий, навчений дивацтвами власного сина, із розумінням ставився до дивацтв евдейського жерця. Олах теж ні про що не питав, хоч Гаянові іноді здавалося, ніби малий знає, що саме не дає йому спокою – мимовільна гнітюча провина. Тому, власне, Гаян навчився уникати товариства Олаха, все рідше зазираючи до його батька.

Одного вечора, проте, йому довелося навідатись до Кея. Малий бігав напередодні з хлопцями по гриби-хлопавки, які можна було їсти, підсмаживши на вогнищі. Не слід було, правда, зловживати, та Олах, схоже, перебрав частунку – надвечір у нього виявився жар, ба навіть пропасниця; малий рясно впрівав і розмовляв із духами. Кей збентежився, хоч і не надто – знахар призначив промивання й пообіцяв швидке одужання; що ж стосується духів, тут Кей зі звичною своєю ретельністю побажав урахувати й таку можливість, покликавши жерця, котрий, раптом що, міг би дати їм раду.

У домі коваля було, як завше, гаряче, тож Гаян передусім прочинив вікно, впустивши до хати прохолодний осінній вечір. Похмурий коваль сидів коло ліжка сина, підтикаючи барвисту ковдру та час від часу торкаючись його чола своєю великою червоною долонею. Гаян роззирнувся та, не відзначивши в кімнаті жодних духів, присів поряд. Тоді малий Олах, який якраз був затих, знову гарячково заворушився:

– Жертва, – прошепотів він, – яку ти не зможеш ні повернути, ні перевершити… Ні, не хочу, не хочу прокидатись!

Гаян здригнувся: хай би там що, такі слова не могли належати малому. Десь, мабуть, почув, і от… Жрець запитально глянув на Кея, але той, здається, був і сам ошелешений тими словами.

– Це вона… – мовив коваль, підкидаючи нестямний погляд: – Вона так говорила! Звідки він, у біса, знає?!

– Бранці міста снів, – тим часом бурмотав малий сновида, підвівшись та незряче озираючи кімнату, – не можуть прокинутись… Є лише один спосіб – замовляння Мертвих Імен… Я мушу повернутись…

Кей та Гаян збентежено перезирнулися. Гаян, правду кажучи, не знав, що йому робити. Він не мав жодного уявлення про те, що за духи нашіптують хлопцеві таку дивовижу… Та слід було щось робити – бодай порядку заради. Гаян звів долоні й проказав котрусь із відомих йому молитов-оберегів. І ось малий, мовби вичерпавшись, упав на подушки, зітхнув і начебто навіть заснув.

– Що ви зробили? – підскочив коваль, так люто зиркаючи на Гаяна, що той аж відступив. – Навіщо звеліли йому замовкнути? Хай би… хай би говорив далі…

Тут Кей гірко зітхнув, упав на ослінчик і затулив обличчя руками.

– Даруйте, панотче… я просто хотів… хотів ще раз почути…

Гаян вирішив, що йому краще буде залишити коваля наодинці.

Правда, слова малого сновиди все ніяк не йшли йому з голови. Вони верталися до Гаяна у снах і під час щоденних відправ, переслідуючи його дошкульно і гнівливо, неначе дворові пси – кота-приблуду. Та все ж він не відразу збагнув, що саме заважає йому відкинути їх і забути. Малий вкупі з причепливими духами, схоже, пропонував йому спосіб розбудити того, хто сам не міг прокинутись: евдейського бога.

Ось тоді Гаян зібравсь у мандри. Якщо хтось і знав замовляння Мертвих Імен, то лише Труадські книжники. Боги Архади були неписьменними, отже, замовляння, яке могло звільнити їх, мусило зберігатися у книгах. Це було просто й неминуче.

Бажання знайти магів заволоділо ним остаточно, коли Гаян збагнув, що таким чином він не лише спокутував би свою провину, але й повернув би єдиного друга, котрого він, здається, мав. Може, і була в тому дрібка самозвеличення, та, зрештою, кому зі служителів культу вона не властива? До того ж, молодий жрець сумував за Айну цілком щиро, отож домівку він залишив без особливих вагань, як залишають позаду обридлий, задавнений смуток.

Утім, високочолий Труад зустрів його ще більшим смутком, який дзюркотів осіннім дощем, голосив ремством злидарів, незряче позирав на подорожніх очницями страчених волоцюг. Спершу Гаян жахався тих свідчень розпаду й руїни, та згодом він почав помічати, що у великому місті жеврів вогник якогось гарячкового сподівання, швидше навіть очікування, котрий жагуче спалахував на мощених майданах, щоби людне зібрання понесло його далі брудними вуличками Труаду. «Єрухалом гряде! – волали вуличні проповідники, закочуючи очі в нестямі. – Князівство – скривдженим, кривдникам – суд!» Натовп шаленів, скривджені мали докладні видіння грядущого Єрухалома, кривдники ж, себто ті, кому пощастило зберегти ся-кі-такі статки, намагалися зайвий раз не потикатись межи люди.

Гаянові бартувало чималих зусиль розшукати резиденцію Труадської Ради. Цього місця уникали, і схоже, небезпідставно: висока похмура будівля з вибитими шибками, поплямована визубнями і слідами вогню, мала вигляд відлюдкуватий та непривітний. На Гаянів грюкіт і галас ніхто не відгукнувся.

Отож, зморений та засмучений невдачею, Гаян присів на східцях коло якогось брудного злидаря, який хилитався мов п'яний і ледь чутно щось бурмотів. Його одяг, однак, з подивом відзначив молодий жрець, хоч і пошарпаний, знав колись значно кращі часи: чорний оксамит, шовк, срібне шиття… Тільки от запалений погляд злидаря був цілком нетутешній.

– Дивно, чи не так? – зненацька запитав хтось поряд. Гаян підкинувсь, аби побачити огрядного дядька, чия лиса маківка була увінчана круглою шапочкою. – Цей причинний міг бути колись вельможею, ученим чи навіть магом. Кажуть, він зовсім не спить – охороняє резиденцію Труадських книжників, хоч нікого з них уже й не лишилося.

– Зовсім нікого? – розпачливо запитав Гаян.

– Так, нікого, – значуще хитнув головою дядько. – Єрухалом гряде, ти хіба не чув?

– Місто снів, себто, – криво всміхнувся жрець. – Авжеж! Поснути й бачити втішні сни…