Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Незнайомець прискіпливо озирнув Гаяна:

– Ти знаєш мову таємного вчення?

– Вчення? – здивувався Гаян.

Дядько злодійкувато роззирнувся і присів коло нього.

– Так, так! Мова, якою труадські чаклуни читали свої таємні замовляння. Хіба тобі ніколи не хотілося прочитати їхні книги, отримати їхню владу? Владарювати світом, га? – дядько заледве що слиною не бризкав, розпалюючись понад міру: – Ми могли би влаштувати Єрухалом тут і зараз, стати рівними богам! Слід лише правильно розтлумачити їхні книги! Таємні книги!

Гаян потер неголене підборіддя. Таке було враження, ніби все місто тихенько посунулося глуздом. Але книги із замовляннями! Що ж…

– Справді, я вчився читати святопис, – нарешті зізнався він. – Якщо ви покажете мені записи Труадських книжників…

– А! – зрадів незнайомець. – Неодмінно! Та спершу ти поговориш із магістром Магаралем, нашим учителем і проводирем. Зви мене Акіба, і ходімо швидше! Світло таємної мудрості чекає на нас!

Гаян знизав плечима й подався за новим знайомцем. Лише на хвильку він озирнувся на причинного в одязі вельможі; той підвів лице до неба, ловлячи губами дрібну мжичку. «Вітер… гойдає гілля, – тихо промовляв безумець, – листя шепоче, ведучи таємну розмову…» Гаян здригнувся і пришвидшив крок.

Акіба повів гостя брудними завулками, проміж нужденних домівок та рясних смітників, усе далі занурюючись у незвідані глибини труадського несвіжого убозтва. Гаян встиг із прихильністю згадати чисте повітря рідної Евдейї, аж тут його провідник вказав на якісь таємні та неминуче рипкі двері, які, втім, нагадали Гаянові чорний хід до святилища. Невдовзі його здогади самочинно підтвердилися: Гаян упізнав дещо важкуваті, але величні обриси храму Йогде; молодий жрець якось зазирав сюди, шукаючи бога. Тепер тут богом і не пахло, тхнуло радше несвіжим вбранням, що його тижнями не скидають залишені напризволяще навіжені. І таки справді: млистими коридорами сновигали занурені в себе особи, які щось безперервно бурмотіли, звіряючись із затисненими в долонях нотатками.

Невдовзі, провівши консультації з химерними мешканцями храму, Акіба радісно повідомив:

– З тобою говоритиме магістр Магараль, гостю! Вклонися його мудрості, і він відкриє тобі світло істини!

Гаян пообіцяв, що обов'язково вклониться мудрості, якщо таку надибає, і по тому був ледь не силоміць запроторений у темну кімнатку, що її вибрав для себе «вчитель і проводир».

Магістр Магараль – сиві розпатлані пасма, обличчя гостре і дрібоньке, мов у щура – виринув із тяжкої думи й підняв на гостя погляд запалених, аж червоних оченят.

– Ти, отже, теж бажаєш влади над янголами й духами? – поцікавився він. – Хочеш знати таємницю жахливих і священних імен?

Гаян невпевнено кивнув.

– Читай! – звелів магістр, пропонуючи гостеві котрийсь із фоліантів.

– Його ім'я – чотири сходинки, – розпочав Гаян, мружачись, аби бодай щось розгледіти в мерехтливому мороці, – е-е-е, сходинки, що ведуть до вежі, котра стоїть і не стоїть, у просторі чотирьох світів та десяти сфер…

– Досить! – проголосив магістр, ревниво вихоплюючи фоліант із Гаянових рук. – Акіба! Йохай! Він нам підходить!

До кімнати втиснувся Акіба з кількома кремезними товаришами, котрі досить-таки неделікатно підхопили Гаяна під руки.

– Ви чого!? – обурився був той: – Заждіть! Ти ж говорив, книги Труадських магів…

– Авжеж! – ласо облизнувся Акіба. – На все свій час, гостю, на все свій час…

Отож, Гаянове знайомство з таємницями Труадських книжників відкладалося. Чекати на свій час йому було запропоновано у вогкій темній комірці, зачиненій до того ж на солідну засувку, що її зсередини аж ніяк було не відчинити.

– Потолоч! Недоумки! Навіженці! – гукав Гаян, гупаючи кулаками у двері, аж поки лють його не вляглася, обернувшись байдужою виснагою.

Та щойно евдейський жрець налаштувався зануритись у цілком доречний розпач, як темрява озвалася коротким гірким сміхом:

– То що, здобув владу над духами і янголами? – пролунало хрипко й дошкульно.

Гаян потер скроні. Коли він їв востаннє, коли спав? Не дивина, що все пішло якось навскоси. Тепер ось вчувається всяке…

– Дуже треба! – скривджено відказав він. – Духів ще мені бракувало!

– То чого ж тебе понесло у лігво магістра Магараля? – скептично поцікавилася темрява.

– Та ну? А я гадав, що це – храм Йогде…

Незнайомець на хвильку замовк, а коли він знов заговорив, у його захриплому голосі лунала навіть певна гордість:

– Це – храм Йогде. І я – його господар.

Ще один безумець, зітхнув Гаян.

– То ти що, бог?

Гаянів сусід дратівливо пирхнув:

– Бог, він… він спить. А ці от біснуваті некроманти намагаються його розбудити.

– Замовляння Мертвих Імен? – зацікавлено підхопив Гаян.

– Мертвих, авжеж… Мене ось замкнули, знали, що я намагатимусь їм завадити. Паскуди! – простогнав незнайомець. – Це ж треба! Перетворити бога на глиняну цяцьку… Хіба ж то життя?! Скажи мені! Ну?!

– Так воно що, не спрацьовує, це замовляння? – поцікавився жрець.

– А тобі що? Ти хто такий взагалі? Га?

– Я з Евдейї, – швидко пояснив Гаян. – У мене… десь та ж сама біда. Айну, він був… а я… Словом, мені немає сенсу повертатись, якщо я не знайду, як допомогти йому прокинутися.

Незнайомець довго не відповідав.

– Гаян з Евдейї… – нарешті втомлено проказав він, – Здається, я знав тебе. Жрець-невіра… Ти все ж таки знайшов бога, чи не так? То що, думаєш, він сам хоче прокинутись? Як гадаєш?

Гаян закляк. Якось він не думав про це. Знав інше: Айну зовсім не поспішав до тої безодні, котру колись показав йому… Але тепер? Може, йому там і справді краще?

Жрець Йогде тяжко зітхнув.

– Я допоможу тобі, – промовив він, – якщо ти заприсягнешся повернутись. Ти і той, за кого ти просиш… Якщо все вийде як слід. Пообіцяй, що ви повернетесь, аби звільнити Йогде, його дух, котрим заволодів нині той навіженець Магараль… Чуєш, Гаяне? Ніхто інший не в силі йому допомогти!

Гаян кивнув, забувши, що навколо непроникна темрява. Незримий співрозмовник, проте, вгадав його жест і, торкнувшись Гаянового зап'ястка своїми холодними пальцями, повів його кудись у морок таємних коридорів. Він таки дійсно був тут господарем, який віддав перевагу ув'язненню перед вигнанням – заради бога, чий сон потурбували недостойні.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

З упевненістю можна говорити про те, що значна частка сучасних світоглядних та філософських побудов походить від казок та міфів архаїчної доби. Існування культури загалом стало можливим через формування здатності передавати абстрактні поняття за допомогою символів – тих умовних конструкцій, які сучасні антропологи називають колективними уявленнями.

В існуванні таких колективних уявлень, однак, прихована певна таємниця. Нинішня наука не має переконливих свідчень, які би підтверджували можливість генетичного кодування умоглядної символіки, отож, ми не маємо адекватного пояснення існування майже ідентичних символьних матриць у різних, навіть географічно віддалених культурах.

Таким чином, ідеться про певний рівень об'єктивації індивідуальних безсвідомих переживань за посередництвом казок, міфів чи навіть окремих мовних конструктів. Яскравим прикладом таких переживань є, безперечно, сни. Вже було сказано те, що сни, як правило, неможливо розділити з іншою людиною. Втім, саме про це йдеться в одній із легенд, створених до періоду переходу й відтворюваній пізніше. Мова, звісно, про так зване «місто снів» – якщо точніше, «основу снів», або ж Єрухалом.

Із переказів тогочасних містиків нам відомо, що Єрухалом сприймався як космогонічний центр світу. Це місто є точкою перетину космосу й хаосу, віссю, навколо якої рухається час, початком усього сущого. Прикметно, що місцезнаходження Єрухалома ніколи не було визначено бодай у першому наближенні – не було згоди навіть щодо того, у котрому зі світів розташоване «місто снів». Мешканці Архади й Таланти, рівно ж як і сусідніх країв, раз у раз вирушали у своєрідне паломництво до центру світу; деякі з них навіть вертались із враженнями та свідченнями про відвідання цього міста. Ці свідчення, однак, найчастіше були сумнівними та малосумісними, через що наші пращури дійшли висновку, що кожен потрапляє в якийсь свій Єрухалом.

Єрухалом, однак, усе ж таки мусив бути єдиним, принаймні, в архаїчну добу, адже як стверджували сучасники, саме там – домівка всіх богів та героїв, а точніше – місце, де акумулювалася енергія віри і творчості. Отож, оселею богів стало місто, розташоване на перетині хаосу й порядку. Особливе захоплення викликає прозірливість творців цієї легенди, які вперше визначили роль символіки сну: вона виникає, аби відокремити світ від безладу, започаткувавши таким чином розвиток культури.

У часи історичних перетворень, проте, концепція Єрухалома набирала нового значення: це уявне місто ставало мірилом усіх гараздів, а отже, черговою утопією. Щоправда, ця утопія експлуатувалася саме в тяжкі часи, коли несила було уявити собі зміну на краще, а отже, виникала надія, що недосконалий світ поступиться місцем царству добра і справедливості. Таким чином, Єрухалом став апокаліптичною утопією – мрією про повернення до витоків. Прикметно, що в індивідуальній психології таке прагнення трактується як бажання смерті. Отож, мрії про Єрухалом можна назвати синдромом суїцидальної культури.

* * *

Місто постало перед нами – крилата химера від плоті пустелі та присмерку… Це було місто-скеля, місто-фортеця, що несподівано виринало з безлюдної рівнини, мов корабель-привид із темного плеса. Коло підніжжя скелі, де починався шлях угору, курився брудний сірий туман, крізь який, наче крізь подерту шмату, прозирали обриси крихких кам'яних східців.

– Нам туди, – повідомив Маалех, значуще кивнувши на туман.

– А що це? – сторожко спитала я, озираючи млисту дорогу, котра невідь-чому викликала в мене мимовільне збентеження.

Маалех знизав плечима:

– Приступка сну, – лукаво всміхнувшись, мовив він. – Увійти до міста снів можна лише забувши про себе.

Отже, не дарма я бентежилась! Забути про себе… Оце ще!

– А… тут немає якоїсь обхідної дороги? Який мені сенс іти до міста, якщо я не знатиму, хто я і навіщо туди явилася?

– Всі ви так, – зітхнув мій проводир. – І чого тут боятись? Адже засинаючи, ви забуваєте все – до наступного ранку. Якби було інакше, можна було б посунутись глуздом. Повір.

Мені згадався Абеландер, маг із запаленими очима, рвучкими рухами та звичкою думати вголос. Значить, он як… Маалех позирав на мене знуджено, мовби подібні вагання невимовно його дратували.

– Що ж це виходить? – розгубилась я: – Аби вберегти себе, треба від себе відмовитись? Так?

– Нарешті! – радісно закивав Маалех, – Ходімо, чи як?

– Та зачекай! Я НЕ РОЗУМІЮ! Далі – це вже буду не я?

– Далі… – таємниче всміхнувся провідник. – Далі буде Єрухалом.

Маалех закрокував уперед, і я, розпачливо роззирнувшись, рушила за ним. Мені було страшно до крику, адже забути – значить… значить просто зникнути? Ми, звичайно, забуваємо якісь подробиці, але ж завжди знаємо, хто ми й що було з нами вчора… А може, і не завжди? І що значить – бути собою? Пам'ятати своє ім'я? Чи просто чинити так, як насправді бажаєш?

– Припини вже квилити! – усміхнувся до мене Маалех. – Якщо це для тебе справді так важливо, ти все згадаєш. Колись. А тепер – тримайся!

Він простягнув мені долоню, і, вхопившись за неї, як хапаються за нісенітну надію, я пірнула в туман.

Це було дивовижне відчуття… Я чекала, що моя пам'ять зникне відразу, нагло затраснувши двері перед моїм носом. Аж ні: спершу, переконавшись, що нічого страшного зі мною не коїться, я начебто заспокоїлась. Потім мені стало байдуже. Потім я помітила, що спостерігаючи за пасмами туману, можна розгледіти якісь вабливі верткі подоби…

А потім виявилося, що я йду пощербленою кам'яною бруківкою кудись вгору, вулиця в'юниться святковою стрічкою, а поряд зі мною – високий вродливий чоловік, котрий, схоже, показує мені дорогу.

– Ось ми і в Єрухаломі! – повідомив він, роззираючись. – То як тобі моя оселя?

Єрухалом… Страшенно знайома назва. Хтось мені казав… Казав, що тут мешкає князь. Непогано би глянути!

– А ти, часом, не князь? – запитала я у свого супутника. Виглядав він, слід сказати, цілком вельможно.

Чорнявий засміявся:

– А тобі б лише князя! Простого коваля мало виявилось, еге ж?

Цікаво, про що це він?

– Слухай, що я тобі скажу, – роззирнувшись, мовив молодик: – Ви називаєте це місце «основою снів», або ж містом мрій. Правильно, напевне, адже тут і дійсно виповнюються всі бажання.

– Хороше діло, – кивнула я.

– Та нічогеньке, – заусміхався мій супутник. – От тільки збуваються тут лише ті бажання, про які, як правило, не говорять вголос.

Щось у цьому було страшенно… підступне.

– Зачекай, а що…

Договорити мені не вдалось. Дорога під нашими ногами зненацька здригнулася, бруківка наїжачилась і раптом репнула, наче спілий кавун. Ми насилу встигли відскочити і притулитися до стіни котрогось будинку, що й собі хитався мов причмелений. Перед нашими очима тріщина розійшлася голодним вищиром, і ось котрась велична споруда, вбрана в колони з різьбленими капітелями, просіла, розклалася, наче химерне віяло, і повагом занурилась у розчахнуту безодню. Земля хитнулась, і з розколини здійнялася повільна хвиля пливкого дзеркального срібла.

За якусь лише мить дивовижна хвиля повернулася до свого темного лона, розколина зімкнулась, і, якби не потрощені рештки храму з колонами, ніхто й не здогадався би про те, що тут щойно відбулося.

Я повернулася до свого провідника:

– Це… тут завжди таке?

Він скептично гмукнув, запустивши пальці в густу чорну чуприну.

– Ні, лише останнім часом, – він раптом люто вищирився, метнувши на мене короткий тьмяний погляд: – Це все – через ваші намагання приборкати безлад… Так, наче це можливо! Єрухалом стоїть на ньому, і довго місту не втриматись! Ще трохи, і він зануриться в одвічне ніщо…

– Оте сріблясте марево?

Він тяжко зітхнув і промовив значно тихше:

– У вас його називають кхазма. У нас – техом, або ще тіамат. Первинні води, чиє лице – відображення дійсного і ймовірного, колишнього й майбутнього. – Він насилу випірнув зі своїх похмурих роздумів і знов єхидно заусміхався: – Але тобі нема до того діла. Поки що. В тебе нині інша біда: тобі треба знайти того, хто виконає твоє заповітне бажання. Бо інакше тобі звідси не вибратись. Тож бажаю приємних снів… Довгих приємних снів.

Він іронічно мені кивнув і налаштувався йти собі геть. Ні, так зовсім не годиться!

– Стривай, а… А що, коли я не знайду того, що треба? Що тоді?

– Бранці міста снів, – злостиво посміхаючись, проказав молодик, – не можуть прокинутись. Є лише один спосіб – замовляння Мертвих Імен. Але я б тобі того не радив – такими, знаєш, трохи дивними стають сновидці. Трохи, розумієш, неживими…

– Але – не тікай! – як же мені знайти вихід звідси?

Він знизав плечима:

– Це знаєш тільки ти. Ну, гаразд, одна підказка: я говорив, тут збуваються бажання… Потрапивши до Єрухалома, сновидець отримує те, чого йому бракує. Ми звемо таких гостей «перевертні», бо вони, як правило, перекидаються на щось цілком протилежне до себе дійсних. Побачиш! А ще: кажуть, Єрухалом у кожного свій… Якщо тобі вдалося розділити його з кимось, ти зможеш вільно повернутися сюди. Коли забажаєш.

– Я б хотіла… Я мушу повернутись, – я глянула на свого провідника й раптом усвідомила, чому саме. – Чи побачу я тебе знову?

Він усміхнувся самими очима, так що від повік розбіглися веселі «гусячі лапки».

– Якщо захочеш.

Він зрештою пішов, залишивши мене цілком саму посеред міста, в якому виповнюються бажання. Так, але які бажання? Які бажання може мати той, хто не цілком певен, хто він є?

Я рушила вздовж дороги, котра, завиваючись тугою пружиною, неминуче вела вгору. Місто мрій було подібне до величезного палацу з піску, що його зводять романтики над краєм прибою, таке ж сипке, жовте й химерне. Стрункі колони підтримували порожнечу, широкі сходи впирались у глуху стіну, щербаті руїни громадилися посеред майданів, перекреслюючи шлях поваленими обелісками. Проте, попри весь цей мальовничий занепад, місто не здавалося мертвим – вулицями сновигали, дозвільно прогулюючись або поспішаючи у справах, численні мешканці.

Більшість із них була вбрана в пишні барвисті одежі, величні та вродливі лиця тішили око, та все ж невдовзі я відчула, як у мені лоскітними бульками здіймається незбагненний ляк. Дуже скоро, проте, я зрозуміла, що до чого… Ондечки монументальний добродій, забравшись на повалену колону, виголошує промову, гордовито озираючи перед собою цілком відсутній натовп. Якраз щойно вигулькнув з-за рогу високий красень, котрий, тримаючи під руку уявну красуню, веде з нею легку дотепну бесіду. Інший, не такий гожий, зате суворий і рельєфний, мов релікт героїчної минувшини, дає стусанів якомусь незримому поганцю… Всі вони занурені у свої приємні клопоти, і схоже, жоден із них не помічає інших. Притулок для божевільних, казав мені хтось, і таки справді… У кожного з мешканців цього міста, здається, – свій власний Єрухалом.

– Ну що за люди?! Ану, геть із дороги! – раптом гримнуло поряд, і хтось боляче штурнув мене ліктем під ребро. – Геть, поганці! Князь чекає, що він мені… як він мене… ой, що він мені зробить!

Роззирнувшись, я угледіла чоловічка, який мчав, мов ґедзем вкушений, розштовхуючи перехожих та хвацько перестрибуючи через повалені стіни й колони. Був він маленький і кострубатий, вбраний у щось рясне й недоладне, наче капустяний жмут. Та який би чудний він не був, чоловічок, схоже, знав, де шукати тутешнього князя! Повагавшись лише якусь мить, я помчала за ним.

Чудернацькою була ця гонитва. Чоловічок біг усе швидше і швидше, здавалося, зовсім не чуючи моїх відчайдушних зойків із проханням зачекати, лише бурмотів безнастанно: «Ой, запізнююсь! Ой, лишенько!» Зрештою він зник із-перед моїх очей, завернувши за ріг, а рвонувши за ним, я з'ясувала, що знову потрапила на той самий майдан із поваленою колоною, звідки почалася гонитва. От тільки оратор уже десь завіявся, а на його місці сиділо четверо добродіїв, тобто двоє добродіїв і двоє добродійок, котрі, схоже, були занурені в шалено цікаву гру з якимись кубиками й фішками.

– Даруйте, шановні! – звернулась я до них. – Тут чоловік пробігав, маленький такий нечупара… кострубатий, наче будячок. Ви не бачили куди?

Гравці підняли на мене замислені погляди й раптом, неначе змовившись, вони вказали руками напрямок – кожен в інший бік.

– А… он як, – зітхнула я. – То, може, ви знаєте, де тут мешкає князь?

– Жодних шансів, – сказала сувора поставна панна в пелерині, фарбованій білим і багряним.

– Вона просто дуже маленька, – промовила друга жіночка, граючи зичливими ямочками на щоках. – Так і не встигла вирости.

– А я, до речі, знаю його, – вагомо промовив кремезний дядько з дужими червоними долонями. – Хороший хлопець, та й у справі тямить.

Четвертий – юнак у полотняних штанах і синій свитці – труснув світлою чуприною і глянув співчутливо:

– Нащо тобі князь? Не йди, бо знаєш, що буде? – він чиркнув по горлянці ребром долоні й висолопив язика.

Дивно це було, дивно й лячно. Я підібрала сумку й поквапилася піти собі далі. Місто крутило вулицями як бажало, тож невдовзі я знову помітила, що блукаю знайомими місцями. Слід було все ж таки запитати дорогу, бо шансів вибратися звідси самотужки в мене, схоже, не було.

Неподалік на рештках якогось обеліска сиділа бабця з маленьким білим козеням на колінах.

– Ви не знаєте, – запитала я, – де тут князь живе?

Бабця зиркнула пронизливо, сяйнувши мерехтливим сріблом зіниць:

– Та відки ж мені знати, доню?

– А чоловічка такого недоладного не бачили? Він біг швидко, певне, спізнювався…

– Авжеж. Усі спізнюються, – промовила вона, – бо поспішають. А ти от сядь, як я, почекай – може, наздоженеш.

Це була, що не кажи, цікава думка. Та все ж таки я вирішила ще трохи поблукати. І таки наблукалася вдосталь, не знайшовши і сліду князівського вістового. Втомившись від марних пошуків, я надумала присісти, і тут-таки виявилося: бабця знала, що говорить… Варто було мені притулитися до якоїсь теплої каменюки, як із-за рогу вигулькнув мій миршавенький знайомий. От правда, не сам – із загоном однаковісіньких дужих вояків.

– Хапайте її, хапайте! – заволав чоловічок, вказуючи на мене: – Це вона – зрадниця і втікачка!

– Що, оце-от лихо у штанях? – реготнув один із вояків, котрі швидко мене обступили, відрізавши шлях до втечі.

– Так-так! Тримайте її!

– Це помилка! – лише і встигла зойкнути я. – Кого ж це я зрадила?

– Як кого? – здивувався будячок. – Його князівську високість, звісно. Зараз ідемо до палацу, де тобі зачитають вирок. А потім стратять. Ну, рушаймо веселіше!

Довелося мені йти за чоловічком, в оточенні збройного ескорту. Стратять? Ну, це ще ми побачимо. А тим часом з'ясується, де живе тутешній князь. Котрого я, виявляється, вже встигла зрадити. Дивина, та й годі!

Князівський палац знайшовся якось сам собою. То була висока похмура будова, поплямована визубнями і слідами вогню. Чоловічок пірнув у темний коридор, і, йдучи слідом за ним, я потрапила до великої зали, наприкінці якої бовванів трон – або вівтар. Щойно ми зайшли, до нас наблизився високий чоловік, чиє обличчя ховалося під сірим каптуром. На його поясі метелявся мідний каламар.

– Та-ак… – хрипко промовив він. – Тебе звати як, нещастя?

– Мене? – вжахнулась я. – Я… не знаю!

– Все збігається! – кивнув кучерявий. – Це – вона! Зачитайте вирок!

Зала почала поволі наповнюватись, і я впізнавала всіх тих, кого бачила на вулицях Єрухалома: ораторів, гравців, дозвільних перехожих; прийшла навіть бабця з козеням, спираючись на цупкого дрючка. Останнім увійшов високий поставний молодик, чимось подібний до одного з гравців – дужого і владного дядька. Я вже бачила його колись, от тільки де? Всі присутні шанобливо вклонилися.

– То що, знайшов її? – запитав молодик, звертаючись до миршавенького.

– Аякже, високосте! – запопадливо вигукнув той. – Ось вона, брудна чаклунка, що знається з мерцями й пустельною нечистю!

Натовп осудливо зашумів, хитаючи головами.

– Оприлюдніть звинувачення й вирок! – звелів князь.

Це було просто жахливо – я ніяк не могла згадати, коли та за яких обставин бачила його… Чомусь це видавалося мені важливішим за всі на світі вироки, от тільки пам'ять пручалася, мов незаймана… Я не могла згадати навіть власного імені, то де вже пригадати чиєсь чуже?

– Е, бок! Пропало твоє життя! – зітхнув чоловік у каптурі, виходячи вперед та розгортаючи якийсь сувій.

– Засуджується, – розпочав він, – безіменна заброда сумнівного походження: за пихатість і зарозумілість, за порушення кордонів та вимог здорового глузду, а також за втечу від реальності, здійснену за обтяжуючих обставин. Владою, даною нам вродженою поміркованістю, засуджуємо звинувачену до страти через відтинання голови.

– Голову – геть! – радісно заволав кучерявий.

Вояки підхопили мене під лікті, вочевидь, прагнучи відвести мене до місця неминучої страти. Сумка моя випала з рук просто на порохняву долівку й розкрилась, явивши світові біло-червоне плетиво. Ковдра! Якось я зовсім про неї забула! Я ж мусила віддати її… віддати комусь…

– Що це таке? – зацікавився князь.

– Не підходьте до неї! – верескнув вістовий: – Вона справжня! Ти, – він люто зиркнув на мене, – ти принесла дійсну річ до міста снів?! Князю, не торкайтеся її!

Князь тим часом підходив ближче – поволі, мовби крізь стромовину.

– Я сплела її для князя перевертнів, – проказала я, збагнувши нарешті призначення цієї ковдри. – Для тебе.

– Хто ти? – здивовано запитав князь.

Боже мій, та я ж знаю цей голос! Він підібрав ковдру, продовжуючи напружено дивитися мені в лице, наче силкуючись щось згадати. Червоні та білі нитки, блискучий бісер та пухнасті китички ковзнули між його пальцями – такий знайомий, до крику знайомий рух…

– Я щоночі бачу тебе уві сні й щоранку не хочу прокидатись, – проказала я. – Я втекла, нічого тобі не сказавши… Вибач мені, Кею!

– Що це? – він бентежно роззирнувся. – Всього лише мій сон?

– Це – наш спільний… Єрухалом, – мовила я, відчуваючи, як просочується в серце живильний струмінь полегкості. – Час прокидатись.

* * *

Він прокинувся пізно, коли гарячі патьоки сонця вже сіялися крізь плетені фіранки, веселково плескаючи по ліжку й долівці. Ще якусь довгу блаженну мить він лежав, спроквола пригадуючи, де він, хто він, і куди подівся звичний гуркіт трамвая за вікном. Нещодавнє минуле вертало поволеньки й неохоче, наче хитрий скнара, що не бажає віддавати борги. Однак довелося.

Зрештою Барт згадав і вокзал, що передував потягові, і неприємну мізансцену, що передувала вокзалу. І приємну ніч, що передувала неприємній мізансцені. Чому лишень так мусить бути? Чому обов'язково треба вбирати невимовне в шати нікому не потрібних слів… Та ще й таких безглуздих! Геть здуріла його вірна й віддана – аж занадто! – агентиня, вирішивши, що за його, Барта, допомогою їй вдасться організувати впорядкований побут і здорову сім'ю. І двійко малят на солодке.

Ось тоді запропонований Натаном маршрут виявився дорогою до порятунку. Агентиня не ризикнула податися за Бартом, та й то, вочевидь, лише тому, що в Хону не мали проблем із гарячим водопостачанням із причини його відсутності, а вбиральня могла похвалитись хіба мальовничим краєвидом у віконці. Пообіцявши принести себе в жертву мистецтву загалом і черговому замовленню зокрема, нині Барт умлівав від почуття добре занехаяного обов'язку. Бодай на кілька днів, але йому таки вдалося втекти.

Він вибрався на ґанок, роззирнувся, позіхаючи і мружачись, наче лінивий смугастий котисько. Стояв один із останній літніх днів, у чиї жовті пасма вже впліталася срібна студінь осіннього вітру; хутір жив своїм непоказним життям, будячи ледь чутне відлуння голосів, скрипіння, ударів, мукання й мелодійного тенькоту далеких дзвіночків.

Господар уже десь завіявся, тож Бартові не лишалось нічого ліпшого, як подбати про сніданок самотужки. Слушно виснувавши, що хутір, нехай навіть дрібний як дрібка, порівняно з тою ж Сварною, мусить мати бодай один заклад для товариської пиятики, як-от шинок, Барт рушив униз стежкою до перехрестя, що правило в хуторі за сякий-такий центр. Шинок і справді мав місце, хоч Бартові довелося довго гупати у двері, доки господар нарешті розкумекав, чого від нього хочуть. Стенувши плечима, він закликав дружину, котрій доручив «зварити гостеві мусаки», а сам присів поряд, аби скоротити гостеве чекання дозвільними теревенями.

– Так ви, значиться, у Гуча живете? – поцікавився шинкар, зичливий здоровань, який мав незбагненну властивість створювати натовп одною лише власною особою. – В того старого пришелепка?

– Та чого ж так? – здивувався художник. – Такий наче бадьорий і цілком, як на мене, адекватний дідок…

Шинкар радісно вищирився, дістаючи звідкілясь пузатого глека:

– Виноградівки будете? Для апетиту? А, звісно що будете… Так от, ви не подумайте, Гуча ми любимо. Він у нас казкар і вигадник, дітей бавить, заїжджих дурить. Таке плете, що аж дах куриться! Так що ви його слухайте, як водичку крізь сито – хай собі ллється! Бо от був у нас якось один мудрагель, аж із самої Сварни. То що ви думаєте, на третій день схибнувся! Став до всіх чіплятися, чи ми, бува, нічого такого дивного не помічали, коли там повня, чи коли гроза, чи як баби лахи перуть… Ну, бачили таке?! Курам на сміх!

Барт мимохіть зацікавився:

– А чи його, часом, не Натаном звали?

– Овва! То ви його знаєте?

– Та якось стрічав, – заусміхався Барт. – Дуже він мені ваш хутір хвалив – казав, що от, коли баби лахи перуть, то просто краса невимовна й сила…

– А! – шинкар не дав себе збити з пантелику. – То ви дивіться, бо й вам таке буде! А чи ви, бува, не чули про те, як у нас торік дівка втопилася? Ні? То вам не Гучеві витребеньки! Кметова доня! Ото було крику!

Далі Барт мав нагоду послухати сумну історію, котру він, правда, слухав – як водичку крізь сито, уявляючи собі, як-то його вчений друг Натан Вара сновигає цими схилами зі своїм грубим записником напереваги, чіпляючись до чесних хуторян із велемудрими балачками. Нічого дивного, що хуторяни виставили йому такий недвозначний діагноз – дивно, що не почали лікувати його народними засобами. Настоянки там, відвари чи ще які припарки від надмірного інтелекту…

– Так от, так і кажуть: задивилася на людей, що в річці живуть, – тим часом оповідав господар, тішачись із такого уважного слухача, – і пірнула, як заворожена, та вже й не виплила…

– Ану, чекайте-чекайте! – підхопив Барт. – А що там таке, в річці?

– Мусака! – радісно повідомила шинкарева жінка, ставлячи перед гостем величезну тарелю, що парувала гаряче й життєствердно. Тож з'ясування обставин трагічної загибелі кметової доньки довелося відкласти на потім.

Потамувавши голод, Барт вирішив усе ж таки навідатися до тої річки-душогубиці, озирнутись і, як пощастить, знайти собі типову пасторальну місцинку для малювання.

Пасторалі тут було хоч гать гати, але Бартові від тих плямистих корівок із сизими очима та русокосих чередничок ставало так тоскно, що аж вий. «За такі гроші? – дивувалась агентиня. – І не хотіти?!» А от не вдавалось, як не крути. Дорогою примхлива Бартова муза гризлася зі скнарою-запроданцем, що велів негайно малювати плямистих чередничок, отож річки він дістався, так і не віднайшовши душевного спокою. Хоч і варто би, бо тут на нього чекало таке дивовижне видовище, що він аж завмер на півкроці, затамувавши подих.

Ара не була цілком гірською річкою, але мала пороги, які можна було б назвати східцями – вони були широкі, півкруглі та бездоганно правильні, мовби хтось завдав собі клопіт звести під водою невеличкий амфітеатр. Вода текла неквапно, зі шляхетною гідністю ступаючи з одної сходинки на іншу, утворюючи низку невисоких, але розлогих водоспадів. Чисті струмені кришталево сяяли, сиплючи сліпучими іскрами крізь зав'язки барвистих веселок. Барт вражено хитнув головою. Треба ж таке…

– І не кажіть! – підхопив хтось поряд.

То був уславлений Гуч, сивий вихрастий дідок із лукавим поглядом знавця паскудних таємниць. Хоча, власне… Глянувши уважно, Барт не назвав би його таким аж старим. Сивий – так, але… було в ньому щось таке хлоп'яцьке, що ніяк не дозволяло назвати Гуча дідом. Як лише хонівці не бачили?

– Не кажіть – що? – здивувався Барт.

– Те, що ви щойно подумали! – реготнув старий. – Той, хто вперше сюди потрапляє, переважно висловлюється барвисто… але брутально. Так що я, вважайте, приєднуюсь. Гарно, правда?

– Еге, – кивнув Барт, – ніколи такого не бачив. Мені, розумієте, треба натуру підшукати для серії картин з е-е-е… народного побуту. От я й вештаюсь околицями. Підкажете, може, куди б його зазирнути?