Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

– Так. Він сказав, ви можете допомогти… що ви знаєте…

– Он, значить, як, – урвав її колишній провісник. – А чи не казав він, що я вже давно… егм, відійшов від справ?

Мала прикусила губу.

– Ні, нічого такого…

– Ну, то можеш передати йому мої вітання, – гірко проказав Далет. – Хай порадить тобі іншого провісника, котрий іще на щось придатний…

Він хотів був зачинити двері просто перед її розгубленим личком, коли дівчинка благально склала долоні:

– Мені не провісник потрібен! Потрібен хтось, хто знає про Сіру Барту…

Далет судомно зітхнув, притулившись до одвірка.

– Ну, в такому разі, це таки до мене.

Він манірно вклонився, запрошуючи її досередини. У провісниковій округлій хатинці було темно і млосно, дарма що надворі займавсь ясний день. Дівчинка спинилася, нерішуче роззираючись, тож Далет криво всміхнувся й відсмикнув запони з вікна. Краще б він цього не робив – тижнева пиятика перетворила його житло на кублище старого гульвіси – хаосу, котрий, схоже, облаштувався тут зі смаком та комфортом.

Дівчинка гостро зломила брову, а потім, незворушно скинувши зі стільця натюрморт із якихось древніх недоїдків, протерла його рядниною, в якій Далет у спізнілому осяянні впізнав свій парадний убір, і скромно присіла на краєчку.

– У вас, схоже, справи йшли не надто добре… останнім часом?

Не треба бути провидцем, аби зробити такий висновок, сумно подумав Далет. Ні, не треба…

– Минуле нині не в ціні – зітхнув він.

– Справді? – здивувалася дівчинка – А якщо хто втратив пам'ять, чи загубив щось цінне, чи коли неможна довести чиюсь провину або перевірити свідчення? В минулому – всі причини й витоки… Як же без нього?

Далет вражено зиркнув на гостю. Ти диви, яка метка.

– Ну, гаразд… То чого хотів від мене Книжник, – він заплющив очі й глибоко зітхнув: – Еллано?

Дівчинка сполохано кліпнула.

– То ви… все знаєте? Він казав, ви – провісник, і…

Далет запустив пальці в нечесану чуприну, не розплющуючи очей:

– Не знаю, хто я тепер… Ти сиди, не смикайся.

Еллана виструнчилася на стільці.

– Не можна рухатись, коли ви е-е-е… провішуєте?

– Та ні. Ти мені якраз сонце заступаєш, щоби в око не било. Отак, добре, – він якусь хвильку насуплено помовчав. – Ясно. Он, значить, як…

Він розімкнув повіки, і дівчинка злякано стріпнулась під його нетутешнім поглядом.

– Значить, Вартові уже давно тут, – задумливо проказав Далет. – Ось куди, виявляється, поділись маги…

Він зітхнув:

– І твоя матуся, виходить, угоду з ним и уклала.

– А… можна якось цьому зарадити? – дівчинка благально зазирнула йому в очі. Якби ж то вона знала, сердега!

– Н-ну… Можна, – Далет набрав у груди повітря. Те, що він збирався зараз вчинити, було облудою, але милосердною… так, милосердною облудою, – Значить, так, слухай моє тобі пророцтво. Підеш сьогодні у храм Тахеї, впадеш тамтешнім жрицям в ніжки, благатимеш, як буде треба – нехай дадуть тобі свого прядива. Вони з нього пелерину в'яжуть для богині Доброї Долі. Дістанеш клубок і сплетеш із нього… – він роззирнувсь у пошуках потрібного слова, погляд його ковзнув по розпанаханому ліжку: – Сплетеш із нього ковдру. І ковдру цю потім відвезеш до… міста Єрухалом, що у далекій землі Сахнех. Там тобі зустрінеться, егм-м, Князь перевертнів… Віддаси йому ковдру, і як вона прийдеться йому до смаку, він виконає твоє заповітне бажання… Ось так.

– Князь е-е-е… перевертнів? – розгублено проказала Еллана. – Як це? Як це розуміти?

Далет заледве стримав гіркий усміх:

– Пророцтво можна зрозуміти лише тоді, коли воно вже здійснилося, – він зітхнув. – То що? Краще тобі?

Вона невпевнено кивнула, підводячись.

Коли дівчинка пішла, Далет якийсь час сидів непорушно, розглядаючи мальовничі тріщини на стелі. Значить, минуле і справді може стати у пригоді? Як вона сказала? Всі причини й витоки… Значить, він іще придатний бодай на щось?

Вітер у кронах кедрів… Полохлива чорна пташка на найвищій гілці… Щасливої дороги, дитино… Далекої дороги подалі звідси.»

…Догоряв каганець, судомно вихоплюючи з пітьми розгорнений пергаментний сувій, череп'яний глек із якимсь сумнівним питвом та неголене, змарніле лице провісника. Здалеку ледь чутно загуркотіло, мовби просипалася дрібна жорства з-під ніг небесного подорожнього. Починалася гроза.

На прохання свого нового приятеля Барт узявся показати йому Месабр. Він щоліта приїздив сюди, тож вважав себе за знавця; проте, як з'ясувалось невдовзі, Натан Вара знав це місто незгірш, дарма що прибув сюди вперше. Високий і худезний мов скалка, він завмирав навпроти котроїсь пам'ятки аби оповісти, яка дивовижа з нею пов'язана. Потім захоплено, мов дитина, вислуховував Бартові історії, сумлінно занотовуючи окремі моменти до свого грубого, порепаного від польових досліджень записника.

Коли сонце спроквола перебралось на другий бік зеніту, Барт і Натан зупинилися перепочити коло старезного дуба, що споконвіку служив у Месабрі за дороговказ. До розлогого стовбура месабрського патріарха було приторочено кілька десятків різних знаків і стрілочок, що спрямовували подорожнього в усі боки світу. Ахелой, Евдейя, Труад, Єрухалом, Сварна, Баварен…

– Цікаво, – проказав Барт, ліниво розглядаючи туристів, що купчилися навколо дуба, ґелґочучи та клацаючи фотокамерами. – Я чомусь ніколи раніше не помічав – серед цих назв не лише справжні міста, але й такі, котрих уже немає або й ніколи не було. Ахелой зруйнували під час Приморської війни – там зараз надзвичайно мальовничі руїни. Єрухалом – археологи ніяк не можуть його відкопати, а отже, ще й досі не встановили, чи існував він взагалі.

Натан Вара завзято кивнув, ледь не розплескавши студене пиво зі свого пластикового кухля.

– Ну, звичайно! Почепити назву індустріальної Сварни, сучасної столиці, поряд з Єрухаломом, котрого ніколи не існувало! Головне – не наукові свідчення, головне – правильний дороговказ. Ану, як і справді, йдучи за цією стрілкою, можна потрапити до Єрухалому? А за тією, де значиться Ахелой, можна вийти не до руїн – до живого містечка? Магічна географія… Дуже, дуже поширений мотив.

Барт поклав свої довгі ноги на сусідню лавку, викликавши цим нищівні погляди літньої пари в шортах.

– Я народився в Евдейї, – промовив він. – Тільки мої батьки перебралися до столиці, коли мені не було й року. Відтоді я ніколи там не бував… Отож, для мене Евдейя – водночас справжня і вигадана, як і Єрухалом.

– Евдейя… – Натан мрійливо зітхнув: – Дивовижне місце. Говорять, там і досі зберігся культ Айну.

– Ну, не знаю, – гмукнув Барт. – А втім, моя матінка присягалася Світлим Айну, коли бралась лупцювати мене за обмальовані фломастером шпалери… Але я думаю, то була просто примовка. На зразок «аби тебе трясця взяла»… Хтозна, хто вона така – Трясця?

– Трясця – це малярійна гарячка, – серйозно пояснив Натан. – Ми забули надто багато. Але вашому Айну ще пощастило. От ви, приміром, знаєте, що містилося в храмі Тахеї якраз перед сельджабською навалою?

Барт стенув плечима.

– Ага, не знаєте! Там був бордель.

– Серйозно? – здивувався Барт. – А чому? Ну, тобто, чому саме там?

Натан Вара сумно зітхнув:

– Коли віра йде, її місце намагаються заповнити. Іноді досить курйозним чином. Спершу йшлося про те, що ритуальний секс зі жрицею – а цього могли сподобитись лише виняткові особи – так от, говорили, що це буцімто сприяє великій удачі у великих справах. Із часом усе стало простішим і… демократичнішим.

Барт тихо розсміявся:

– Панянка удача пішла по руках…

– Ну… щось таке. Можу показати вам іще дещо, пов'язане з цією історією. Я читав, що ця будівля збереглась.

– Яка будівля?

– Вежа… е-е-е, вежа провісника. Знаєте, як вийти на перетин Аврори і Крайбережної?

Барт кивнув і підвівся, заінтригований.

– А тут що, були провісники? Одкровення наступало під час ритуального сексу? Чи замість нього?

Натан Вара невпевнено всміхнувся:

– Мабуть, усе ж таки замість. То що, пройдемось? Цікаво побачити, що з того лишилося…

Лишилося, слід сказати, досить небагато. Неподалік від щербатих колон храму Тахеї містилася маленька циліндрична руїна. Колись вона, можливо, і справді була вежею, нині ж від неї зосталися хіба кілька рядів кам'яної кладки, що ледве перевищували людський зріст. Крізь її єдине віконце прозирали притоптані бур'яни, биті пляшки й купа сміття – туристи, вочевидь, знайшли найбільш функціональне застосування кількасотрічній будові.

– А! Дивіться! – проголосив Натан Вара.

Барт прослідкував очима за його жестом, аби побачити невиразну тріщину та якісь чорні плями, що оздоблювали вищерблений край.

– Значить, це правда! – не знати чому зрадів фольклорист.

– Що – правда?

– У переказах тієї доби йдеться про те, що останній Месабрський провісник загинув, коли в цю вежу поцілила блискавка. Після того, власне, авторитет храму серйозно похитнувся.

Художник скептично гмукнув:

– Цікаво… Якщо він і справді був провісник, то чого ж він не передбачив цієї бурі й цієї блискавки? Міг би врятуватися, ні?

Натан притулив долоню до теплого каміння, усміхаючись до нього, мовби до старого друга. Хворого старого друга.

– Та розумієте, яка штука… Той провісник був не зовсім звичайний. Він, бачте, провіщав не майбутнє, а минуле. Він вирішував суперечки, знаходив втрачене й часто допомагав людям віднайти джерело їхніх негараздів. Сьогодні він би зробив блискучу кар'єру детектива або психоаналітика… Але він забрався в такі сфери, які не мусив би зачіпати – він хотів дізнатись, куди зникає магія, чому щезає віра. І, кажуть, таки дізнався.

– І його уразила блискавка, – підсумував Барт: – За надмірну допитливість.

Натан кивнув:

– Але навіть так… Я віддав би все, що маю, за його долю. За те, що йому випало дізнатися.

* * *

Минало літо, але бог так і не надумав з'явитись у храмі. Чи, якщо чесно, взагалі будь-де. Гаян сновигав містечком, зазираючи в лиця перехожих, надовго зупинявся, аби поспостерігати за грою світлотіні між дерев, а під час звичних відправ із ним робилося взагалі не знати що. Завчені славослів'я вискакували з Гаяна, мов погорільці з пожежі, іноді здавалося, жрець от-от заплаче, а іноді він, схоже, заледве стримував істеричний регіт. Особливо тоді, коли в тексті фігурував такий собі «златолатний сонцеликий у шоломі конегривім»… Гаян яскраво уявляв собі, як його новий знайомець у важезних золотих латах перебирається бродом, а в шолом, певно, складає виловлену рибку, і кінська грива полощеться в бистрині, мов стара шмата…

Прочани почали вже підозрювати, що з жерцем діється щось не те, але схильні були списувати його дивацтва на професійні ризики. «Ви уявіть лише, – ставала на Гаянів захист бондарева Марушка, – уявіть, коли б вам щодня являвся бог – сонцепикий конегривий, ну і все таке подібне – як би то ви почувались? Не дивина, що бідака трохи спав з розуму… Якби мені таке диво, та ще й проти ночі, я би, людоньки, враз сказилася!» Дійсно, думали й собі евдейці, хай уже жрець якось сам дає собі раду із тим… конепиким. Здається, Гаянів авторитет навіть дещо набавився.

Тим часом молодий жрець не знаходив собі місця. Йому ввійшло у звичку ходити до броду, сідати на березі та жбурляти камінці в бистрину. Айну, мабуть, рибалив десь-інде, але Гаян не втрачав надії. Так минали дні, і якось Гаян відчув, що вже не в стані мовчки зносити цю непевність. Він почував себе голодним котиськом, котрому перед носом почепили рибку – не даючи, але й не забираючи: він ледве що не казився, але нічого, нічогісінько не міг удіяти. І того дня з нього вихлюпнулася кострубата молитва, більше схожа на голосіння, ніж на урочисті гімни, від яких Гаянові нині чомусь ставало зле.

Він оповідав зневажливо-холодній річці та співчутливо похиленим оливам про свої поневіряння, про прагнення знайти найнайважливіше, котре би пояснювало й виправдовувало всі хиби світобудови, про розпачливі пошуки виходу за межі остогидлого будення, облуди й забобонів… Про свою самотність серед дурних і байдужих, про несамовиту надію якщо не отримати відповідь, то бодай дістати запевнення, що відповідь таки існує… Гаян говорив так гаряче, що мимохіть розчулився до сліз. Вражений і схвильований власною сповіддю, він замовк, незряче втупившись перед собою.

– Чудний ти… – задумливо проказав хтось поряд. – І чому ти вирішив, що мене обходять твої проблеми?

Гаян ледве не підстрибнув від несподіванки, але змусив себе поволеньки скосити око вбік. Ага, дійсно, це був саме він… Сьогодні Айну вдягнувся в закочені до колін полотняні штани й синю свитку, яка гарно пасувала до його свавільної золотавої чуприни. Він сидів поруч, але разом з тим його наче й не було – обриси бога губились у мішанці чорних гілок і встеленого кошлатим мохом каміння… Неначе він ще не цілком вирішив, бути тут чи ні.

– Я лише… хотів попросити пробачення, – стиха промовив Гаян. – Із Пришелепка Олаха – та й то кращий би вийшов жрець!

Айну єхидно заусміхався:

– Не нарікай – ти чудово справляєшся! Особливо в тому, що стосується тлумачення моєї волі… Ви, жерці, – істоти цілком самодостатні. Та й взагалі, чому ти думаєш, що мені не однаково?

Тому, що ти образився на мене тоді, у храмі. Тому, що нині говориш зі мною, – хотів був пояснити Гаян. Але стримався. І правильно вчинив.

– Мені давно вже байдуже, – насупився бог. – Я ж не істеричка Лахес. І не чванько Аспарух…

– Аспарух-буревій? – уточнив Гаян. – З Ахелою?

Під час своїх мандрів він проходив повз його храм… чи те, що від нього лишилося. Після котрогось особливо руйнівного тайфуну жителі Ахелою по камінчику розібрали його святилище. А ідола переплавили на «туманний» дзвін, що нині служив за маяк у негоду.

– Буревій, – погодився Айну. – Сефес була наимудрішою: вона просто плюнула на все й пішла з Архади. Аспарух – той лютився, все хотів щось довести, тайфун цей свій нагнав, мовляв, щоби знали… Ну, і догрався.

Гаянові перехопило подих.

– А що з ним сталося?

Айну рвучко розвернувся, вп'явшись у жерця тьмяним поглядом:

– Ти… хочеш знати?

Гаян розгубився. Досі він розраховував, що його бог буде… ну, поблажливим, чи що. Він, якщо чесно, не сприймав його як загрозу – радше, як такий собі курйоз. Надзвичайно цікавий, але разом із тим звичний, домашній… Тепер жерцеві ввижалося щось абсолютно інше – чудне та химерне, як недобрий сон.

Але він таки спромігся кивнути.

І його вмить обступила темрява. Чорна холодна порожнеча. Гаян хотів закричати від ляку, але нараз збагнув, що кричати, власне, нема чим. І нема кому. Усі його чуття заволали від шоку, переплуталися, сплелись у вузол, і зойк розійшовся хвилями світла, розсипався дзеркальною мішаниною колишнього й майбутнього, дійсного і ймовірного…

Гаян підскочив, хапаючи ротом повітря. Айну мстиво позирав на нього, зручно примостившись коло теплого стовбура старої ялиці. Він нині виглядав цілком матеріальним, і таким же вбивчо матеріальним був його глузливий вищир. Гаянові стало соромно. Він ніяково обсмикнувся і присів.

– То, е-е-е… що це було?

– Кхазма, – відповів Айну.

Гаян підняв розгублений погляд. Кхазма? Що це? Хаос? Космос?

– Безодня, – проказав бог. – Початок.

Молодий жрець запустив руку в купу глиці, стиснув її, і руді голочки боляче вп'ялися в долоню. Його ще й досі трусило від звіданого переляку. Хай йому! Такі одкровення не для його, Гаянового, здорового глузду…

– Ми всі походимо звідти, – тихо пояснив Айну, ліниво обскубуючи якусь травинку, – і боги, і ви, людці… Різниця, коли зважити, не така й велика. І всі вертаємось туди, коли вичерпується сила, що примушує нас до… свідомого існування. Ми звемо це «ентропе». Повернення. Ви звете це просто «смерть».

– То Аспарух, він…

– Нема його більше, – зітхнув Айну. – Є, мабуть, щось… Тільки це вже не Аспарух.

– Але чому? Чому так відбувається? Це тому що… зменшується віра?

Айну глузливо пирхнув:

– Це ще дурниці! Щезає, як би це точніше… елемент невпорядкованості. Оце вже не питай чому.

– А чому… – почав був Гаян і затнувся.

Айну весело розсміявся:

– А все тому, що вам конче треба знати все на світі. Жили б як живеться, так ні! Причинність вам подавай!

Він підвівся, розминаючи закляклу шию. Гаян кліпнув – йому раптом тяжко стало вирізняти Айну з навколишнього краєвиду.

– Ти ще… прийдеш сюди? – спрагло запитав Гаян.

– А навіщо? – щиро здивувавсь Айну. – Ти ж розлякав тут усю рибу!

– Ну… я би, я б не хотів більше дурити евдейців, але вони ж так і так ідуть до храму зі своїми турботами…

Бог дратівливо насупився:

– А я тобі що? Це, зрештою, ваші приватні справи.

– Але ж це – твоя земля, ці люди твої… миряни, – підхопився Гаян. – Невже тобі зовсім нецікаво?

Айну ніяково почухав потилицю. Кинув на жерця повний зневіри погляд:

– Я вже дуже давно не…

– Ось послухай! – не вгавав Гаян. – Наступної неділі в Евдейї ярмарок: сир з усіх навколишніх сироварень, вистава, потім танці…

Нарешті до жерця дійшло, що він пропонує богові. Сир якийсь, танці, заради всього святого… Ідіот.

– Дуже спокусливо, – мовив Айну, закинувши лице до неба. Гаян бачив, як тяжко він мучиться, стримуючись, тільки б не зареготати. – Ну… я подумаю.

Він кинув на жерця довгий лукавий погляд, рвучко розвернувся і закрокував уздовж берега, розбризкуючи воду, немов бешкетний сільський хлопчисько.

Гаян спостерігав за цим божественним дійством, не знаючи, плакати йому чи сміятись.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Говорячи про магію та магічні казки, я не можу не зупинитись на тому світоглядному контексті, до якого потрапляє магічна дійсність, інтерпретована поборниками матеріалізму. Йдеться, звісно ж, про утопію.

Магія дозволяє створити світ естетичний, довершений, вільний від звичних законів. Час, фізика, фізіологія не мають влади над цим світом, натомість тут владарює сила різноманітних чеснот, які долають зло, і тлін, і будь-яку логіку. Це – ідеал. Рай на землі.

Зв'язок між утопією та магічною казкою, безперечно, існує. Казка, як і утопія, значною мірою – моральна вправа, експеримент із найкращого впорядкування людських стосунків. Отож, в утопії можна знайти казкові риси, а в казці – ознаки утопії. Приміром, у багатьох утопіях Нового Часу йдеться про місто чи державу, якою керує мудрий правитель. Найчастіше він – богомонарх, провидець або чарівник. Контроль за всіма проявами суспільного життя здійснюється за посередництвом магічних артефактів: усевидющих дзеркал, чарівних вартових та ін. Для підтримання постійного благоденства такого суспільства так само необхідні чарівні засоби – земля, яка плодить харч у необмежених кількостях, як-от молочні ріки, хлібні дерева та цукеркові будинки; або ж артефакти, які дають той самий ефект – ріг достатку, невичерпний горщик тощо; а також – магічні робітники, які звільняють мешканців утопії від тяжкої, одноманітної праці.

Казка, у свою чергу, містить ознаки певного утопічного спрощення, ідеалізації. Добре та зле, як правило, чітко розмежовані й добрий, справедливий, а отже, морально адекватний фінал можна передбачити заздалегідь.

І казка, й утопія – позаісторичні, позареальні, а значить, межують з міфологією. Та все ж казка значно ближча до міфу. А утопія – до неврозу. На підтвердження своєї тези мушу виокремити основу згаданої недуги: невроз – це опосередкована компенсація невдоволеної потреби, заміщення, яке ніколи не приносить вичерпного задоволення, призводячи до патологічного зациклення. Ті, хто прагнуть ідеалу, вигадують його, але так і не наближаються до реалізації своїх бажань. Казка ж – цілком самодостатня. Вона не заміщує дійсність – вона її доповнює.

Прикметно, що найкращі – найбагатші художньо й фольклорно – казки та легенди мають суперечливі завершення. Царівна бере шлюб зі злидарем – чи буде вона щасливою? Старий ловить рибину, що виконує бажання – чи отримає він те, чого хоче? Чарівниця рятує життя дитини – чи не пошкодує вона згодом? Попри всю утопічність магічної казки, в ній залишається місце невизначеності.

Цікавим є також естетичний компонент. Утопія творить бездоганне: вродливі люди, прекрасні міста, дивовижні убори, – але ця краса є статичною, наче витесаний із каменя барельєф. Естетика казки є динамічною: потворне може стати прекрасним і навпаки. Прекрасне в казці може бути зловмисним, незрозумілим і просто страшним. Жахливе може бути принадним, а красиве – відразливим.

Таким, у переказах жителів Мессаламбрії, був острів Фаеллан, населений духами стихій, котрі паразитували на людській свідомості – щоправда, щедро винагороджуючи своїх жертв. Мало що відомо про цей острів. Після періоду переходу він остаточно зник із карти, та і, здебільшого, з пам'яті людей, лише зрідка виринаючи уривками дивних історій та забутих легенд.

* * *

Я навіть не сподівалася, що мені стане легше. Я тікала, плекаючи свій відчай, виношуючи його, як жданого первістка… аби, щойно розпач вихлюпне через вінця, покласти край своїм потерпанням. Я не хотіла такого життя, я бридувала прийняти куций недобір, що дістався мені взамін обіцяної повні… Світлий Айну, яка ж я була дурна!

Не знаю як, але відчай раптом щез. Витік, просочився крізь якісь незнані шпарки мого злощасного серця. Мені стало байдуже. Легко. Вільно. Гарячий подих битого шляху, тремтливе марево на гострій крайці неба, холодні ночі під незмірною ковдрою, гаптованою зорями і… море.

Боже ж мій, я могла би відбути свій вік, так жодного разу й не побачивши моря! Густо-синє, мов юшка, заправлена небом, мінливе, свавільне, неозоре… Коли я вперше угледіла його, вибравшись із екіпажа в Мессаламбрії, я подумала, що марю… Мені розказували, звичайно, про нього – Беллероспонт, море, за яким живе гігант Беллерос, за яким – Белліріум, край світу… Тепер я плистиму туди, за край світу, шукати те, чого немає, аби повернути те, чого й не було… Чи не маячня?

Чи повірила я тому несамовитому провісникові? Змученому, втраченому чоловікові, котрому, мабуть, ведеться не краще за моє? Звісно ж, повірила. Коли б мене зустрів якийсь вгодований, виряджений чванько, я пішла би геть, не зголошуючись… А так – я спробую. Чом би й ні? Я ніколи не була за краєм світу. Коли й тікати від власної долі, то саме туди…

Вибач мені, Кею! Я так страшенно за тобою сумую! Я щоночі бачу тебе уві сні й щоранку не хочу прокидатись. Я втекла, нічого тобі не сказавши. Але я думаю, мама тобі пояснить. Вона знайде слова… ха, знайшла ж вона їх, оповідаючи мені про ту свою угоду! Ой, ліпше б мовчала, ліпше б… Кею, правда ж, ти зрозумієш мене? Правда?

Я сплету цю ковдру. Хоч і стерла вже собі пальці ледь не до крові тим клятущим священним прядивом. Вона буде найкращою з усього, що я бачила в житті, і тому князеві вона не зможе не сподобатись. І тоді, можливо… Ой ні, не можна дозволяти собі марних надій! Я просто плистиму в Белліріум. У нас, в Евдейї, сказали б, що це те саме, що померти. От і добре, адже двох смертей не буває… Хоча, може, я буду першою, кому це вдасться?

Не відразу, але я таки знайшла корабель, капітан якого погодився відвезти мене на той берег моря. Бедестан – торговий порт, десь там, на тому боці. Невідомо де, словом, але варто було мені згадати про Єрухалом, як моряки незмінно зсували брови й відправляли мене піти перепочити. Так що їдемо в Бедестан, а там буде видно.

Дивно, як він узагалі погодився взяти мене з собою. Засмаглий і порепании, як печена картопля, з бридливим вищиром і рубцем на скроні, капітан Чінчар і слухати не хотів, глумливо позираючи на жменьку витертих монеток – усе, що я могла запропонувати за переправу на той берег. Якусь хвильку його пильне голубе око озирало вже не монети – мене, мовби приміряючись, та, схоже, ціна, яку могли запропонувати в Бедестані (звісно, я ж чула про тамтешні порядки)… так от, вона, певно, не була достатньою. Я вже й не знала, що робити, я вже вичерпала всі можливості, окрім… окрім материного медальйону, котрий вона, повагавшись, віддала мені наостанку. То що ж – хіба в мене був вибір? Я зняла медальйон і простягла його капітанові – срібне сонячне кружальце з дев'ятьма променями. Не бозна-який скарб, але Чінчар втупився в той медальйон, мовби побачив на моїй долоні скаженого ґедзя, і наказав приходити третього дня… Цікаво, що ж це за цяцька дісталася мені від матусі?

Отож, ми відпливли, знайомий мені світ гойднувся на хвилях і пірнув за виднокрай, а попереду були довгі-довгі дні подорожі між небом і небом, коли ти, наче немовля, сповите в незмірну блакить, лежиш, нездатний ворухнутись, у величезній люльці, чиє хитання заколисує аж до млості. Лише натужний скрип щогли, з якої рветься геть напнуте вітрило, і ґелґотіння вічно голодних чайок…

Утім, все це було потім. Вийшло так, що моя подорож заледве не урвалася майже на самому початку, коли капітан Чінчар, зобачивши на горизонті дивне смугасте вітрило, сполотнів і почав гарячково ганяти палубою. Від Мессаламбрії ми на той час відпливли вже досить далеко; смугасте вітрило було значно ближче й посувалося, схоже, у наш бік. «Спейра! Асспарухів крюк… То ж Вовча Ватага!» – побивалися моряки, скупчившись коло борту, а Чінчар нарешті вкляк біля керма, загнано лупаючи очима. Якби не його помічник – верткий дідуган на прізвисько Жучок, який шарпнув того й почав щось швиденько втовкмачувати – я би, певно, невдовзі дізналася, що воно таке за «спейра»… На койне це слово означає «зграя», і певно вже, нічого доброго не віщує. Чінчар іще якусь мить вагався, стежачи за просуванням вітрила, потім люто сплюнув і крикнув до веслярів: «На Фаеллан, тритонове поріддя!» Екіпаж, схоже, сприйняв зміну курсу без особливого ентузіазму, але підкорився.

Невдовзі з-за млистої завіси вигулькнув берег, і несподівано скоро наш корабель увійшов до вузької скелястої гавані. Так я побачила острів, що звався Фаеллан – місце, куди моряки зазирають лише за винятково паскудних обставин і спішать якнайшвидше звідти забратись.

Я, звісно, не знала, у чому причина такої неласки, навіть навпаки: щойно побачивши гавань, я відчула нестримне бажання залишитись тут надовго і, можливо, назавжди. Це було найпрекрасніше з того, що я бачила на власні очі – місто, не просто витесане з каменю, але вималюване, випещене, викарбуване, та не каменярем – ювеліром. Місто випиналося зі скелі, наче квітка з рясного гілля – природно й розкішно, а мощеною береговиною походжали ошатні, веселі мешканці, радо вітаючи наш корабель.

Мабуть, я аж занадто захоплено розглядала острів – скоса зирнувши на мене, Жучок гмукнув і став поряд, спираючись на поруччя.

– Отак і не подумаєш, – стиха мовив він, – що живуть тут нелюди – упирі та примари. Ті, хто затримується тут надовго… Може, чула? Екіпаж «Пінної діви», який пропадав не знати де, вернувся – і всі як один божевільні, верзуть казна-що, аж слина по підборідді…

– Невже правда? – здивувалась я. – Ну, коли верзуть казна-що, хто ж доведе, що вони саме звідси такі лепські вернулись?

Жучок не відповів, лише дратівливо чмихнув, мовляв, нема дурням ради, і рушив собі далі. Моряки позирали на берег із відразою, Чінчар бентежно супився, намагаючись навіть не дивитися.

– Чекаємо до вечора, – похмуро виголосив він. – Потім спробуємо проскочити на веслах. Я тутешнє дно знаю, так що… І щоб ніхто на берег – ні ногою!

Та ніхто, схоже, й не поривався. Такі страхопуди, чесне слово! Я позирнула на причал… і голова мені пішла обертом, так що я мусила вхопитись за поруччя, аби не впасти. Кей! Він стояв на березі й дивився просто на мене!

– Кею! – заголосила я, але він, схоже, не чув. Він розвернувся й рушив кудись углиб міста.

Що він робить тут? Чому не відгукнувся? Чи це він взагалі? Невже здалося? Серце мені калатало, мов затятий острожник – у двері в'язниці; мені було гаряче й зимно водночас – я мусила пересвідчитись, що то він… чи не він, байдуже. Я мусила знати.

Тоді я перекинула мотузку за борт і зістрибнула на причал гавані Фаеллан.

– Агов, мала! – гукнув до мене Жучок: – Здуріла, чи що?

– Та хай собі йде… – єхидно кинув Чінчар. Звісно, він не мав за чим жаліти.

Та я, власне, теж. Щойно опинившись на березі, я рвонула за знайомою постаттю, яка вже майже розчинилась у натовпі. Так я пробігла не знати навіть скільки – так і не наздогнавши Кея чи того, хто був так убивчо на нього схожий. А потім нарешті я збагнула, що не знаю, куди мені йти.

То що ж… Трохи часу в мене було – адже Чінчар збирався відпливати, лише коли смеркатиме. Іще трохи поблукавши, я вийшла на чарівний майданчик, оточений кільцем струнких білокам'яних арок, на яких тримався ще й другий ярус аркади, пишно замережаний виноградним пагінням. Посеред майданчика стояла висока альтанка з тонкого кам'яного плетива, в якій на зручній лаві розташувався шляхетний літній добродій. Він мусив бути якимось князем чи володарем – його постава була незмірно владною, а вбрання – дорогим, оздобленим сріблом і коштовностями.

Почувши мої кроки, він статечно обернувся.

– Вітаю, Еллано! – прихильно мовив він. – Ми чекали на тебе.

Я заледве не сіла просто на порохняву бруківку. Чекали? На мене?

– Ви що, заманили мене сюди, підкинувши наживку? Навіщо?

Чоловік зітхнув і вельможним жестом запросив мене присісти навпроти.

– Нам потрібна твоя допомога.

Думаю, мій погляд був достатньо красномовним, бо шляхтич сумно всміхнувся і кивнув:

– Я поясню тобі все. Не знаю, що тобі розповідали про нас… Та, дійсно, ми не люди. Ми – айя, ті, кого ви називаєте духами стихій. Але ми не можемо існувати без людей – без ваших емоцій, прагнень, спогадів… Ви нам потрібні, але все рідше до гавані заходять кораблі, а після тої прикрої пригоди з «Пінною дівою» – і поготів… Ніхто не ступав на цей берег уже більш як десятиліття. Фаеллан вмирає, Еллано…

– Та ну? А що сталося з екіпажем «Діви»? Чи ж не ви довели їх до сказу?

– їх занапастила власна жадоба, – зітхнув князь. – Ми винагороджуємо наших гостей, а їм виявилося замало. Що ж, ми не змогли їм відмовити. Хоч тепер і шкодуємо.

– Тобто… – я силкувалася розібратись, – ви, значить, як би це… харчуєтесь людськими почуттями, так?

Добродій скривджено насупився:

– Не слід визначати це таким чином. Ви, радше, потрібні нам, як вам необхідне повітря…

– Не бачу суттєвої різниці, – криво всміхнулась я. – А ті моряки, виходить, віддали вам усе, що мали… ну, і посунулися глуздом?

Князь скорботно зітхнув:

– Не все. Неможливо віддати есе… Проте, цього виявилося достатньо. Повір, нам дуже прикро.

– Ну, гаразд. Але що я можу для вас зробити?

Князь нахилився до мене, і на його лиці намалювався такий голодний вищир, що я мимохіть відсахнулася. Втім, він швидко опанував себе і, рвучко зітхнувши, обіперся на спинку кам'яної лави.

– Просто… просто розкажи нам про себе, про своє життя. Ти не пошкодуєш. Адже я знаю, ти мусиш мати, чим заплатити за подорож до Єрухалому… А в нас є чим віддячити.