Текст книги "Ковдра сновиди"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

* * *

Того дня Барт Антолій прокинувся вдосвіта і, похапцем ковтнувши кави, вирушив на пленер до узбережжя. Було ясно й по-вранішньому холодно; порожні вулиці, налиті іскристим повітрям, відлунювали, підхоплюючи кожен звук. Здалеку чути було, як танцює двірникова мітелка, шурхітними розчерками міряючи шлях; надвір вибиралися перші заспані крамарі, аби причепурити ятки зі своїми принадними дурничками. Скоро Месабр завирує звичним курортним водокрутом, і Барт поспішив геть, силкуючись випередити перші хвилі людського повіддя.

Він вийшов до причалу під старими фортечними мурами, де мліли коло берега рибальські човни, підставляючи світанковому промінню свої смугасті боки. Йому не довелось довго шукати об'єкт, бартий змалювання – неподалік, присівши на тепле каміння, влаштувався старий, який, смалячи грубу люльку, лагодив свої риболовні снасті.

Художник узявся до роботи, відчуваючи звичний азарт із легким присмаком провини. Бартові здавалося, що він начебто втручається в чуже життя, адже, відтворюючи спокій і втому літнього чоловіка, засмагу дужих рук і полиск старої люльки, він немов знімає відбиток із його душі. Барт усміхнувся до себе, закочуючи рукави та перебираючи улюблені воскові олівці. Чого лише не приверзеться спросоння…

Етюд був уже майже готовий, коли рибалка відклав свою роботу й заходився наново натоптувати люльку. Насилу давши раду своїм розмоклим сірниками, він задоволено затягнувся, випустив хмарку духмяного диму й хитро зиркнув у Бартів бік. Той аж стріпнувся, несподівано зустрівшись очима зі своєю мимовільною моделлю, і швидко відвів погляд, невміло вдаючи, що й думати не думав розглядати старого. Проте рибалка продовжував єхидно шкіритися до художника, мовби здогадуючись про його зніяковіння.

– Хороший день, чи не так? – ризикнув Барт заповнити незатишну мовчанку.

– Еге, – поважно кивнув рибалка, – нічогенький… Вам допомога не потрібна? Може, мені сісти лівим бортом? Щоб вам сонце в око не било – ач як вирячилося…

Художник здивовано пирхнув:

– Вирячилося… Це вже точно. Та, вельми вдячний, не треба пересідати. Я вже все, вважай, закінчив.

– А, ну чудово, бо я вже намірявся відчалювати. От лише гонорар від вас дістану – і до хати…

– Що, даруйте? – вразився Барт: – Ви сказали – гонорар?

– Аякже, – лукаво усміхнувся рибалка, – винагорода за використання моєї подоби. Що дивуєтесь – невже погана? Я її все життя, вважай, готував – для цієї нагоди…

Нарешті Барт збагнув, що старий бавиться з ним, немов хлоп'я – з дурним цуценям. Отак от, друже, не слід плекати нісенітну провину… Рибалка зареготав, та наскільки зичливо, що де вже тут ображатися.

– Та не лякайтесь, – весело порадив він. – Якби я хотів підзаробити, то возив би туристів на Лисий Острів і лишав би там. А потім віз додому – найщедріших. А з вас що взяти? Хіба попросити намалювати портрета – так ви все одно вже впоралися… Та раджу вам усе ж таки відкупитись – ну, як це, символічно. Щоби угода набула чинності.

– Угода?! – Бартові вже почало здаватися, що він таки проспав і нині додивляється свої химерні світанкові сни.

– Ну, звісно ж. Угода про використання копії, – терпляче розтлумачив рибалка. – Так, принаймні, чинять на острові Фаеллан.

Старий зітхнув і мрійливо задивився на млистий небокрай.

– Щось я не чув про такий острів. У всякому разі не в нас в Архаді.

– Еге ж, ви не чули, – кивнув рибалка. – Мабуть, тому, що острова Фаеллан не існує.

– Розкажете?

Рибалка лукаво зиркнув на художника:

– Скучили за мамчиними казками? Коли так, то гріх не розповісти…

…Мерла – саме так звали старого рибалку – від самого малечку пов'язав своє життя з морем. Воно й не дивно – усе узбережжя платило подушне цьому щедрому, але свавільному феодалові. Море годувало, але й вимагало особливої до себе шани; щоправда, із настанням купального сезону відступали навіть закони природи – рибалки починали пити граппу і крутити романи з туристками, які швидко п'яніли від вина й курортного сонця.

Мерла не був винятком, та одного дня він підчепив рибинку, яку витягти був не в змозі. Вона була танцівниця, носила лише червоне, пила граппу не розбавляючи й встигла вже тричі відмовити юному рибалці. Він приносив їй рожеві коралі та уламки давніх амфор, які встеляли дно Месабрської затоки. «Знайдеш цілу, – вуркітливо промовила вона, поклавши пишні перса та шинквас, – тоді й приходь…» Відтоді Мерла став запеклим нирцем, марнуючи дні й ночі у своєму човні, дно якого замість рибальського знаряддя встеляли замулені уламки минувшини. Злощасна амфора приходила до нього у снах, але не насправжки, та Мерла з властивою всім рибалкам упертістю не полишав пошуків.

Одного дня у своєму археологічному запалі він заплив надто далеко; спускався вечір, і Мерла, втомлений і розмачулений, мов пес у зливу, вже не ладен був плисти назад. Неподалік виднілися скелі, і Мерла, думаючи, що його віднесло до Лисого Острова, вирішив переночувати на березі. Та уявіть собі його зачудування, коли замість скелястого узбережжя, куди він ще змалечку вештався полювати на мідії, перед молодим рибалкою постала занедбана кам'яна гавань.

Рибалка ходив молом мов громом побитий, розглядаючи несподівану дивовижу. Це було невелике містечко, витесане зі скелі, різьблені арки, східці й балюстради здіймалися ошатними терасами, чиї витончені обриси свідчили про неабиякий митецький хист невідомих каменярів. «Невже ніхто не знає про це місце? – дивувався Мерла. – Бо, якби знали, – вирішив він, – тут би вже й клаптя не лишилося, вільного від туристичної параферналії…» Натомість тут було неймовірно порожньо. І неймовірно гарно, хоч і моторошно водночас.

Наче зачарований, Мерла рушив углиб містечка, йдучи засипаною піском бруківкою поміж ошатних колись будинків, з вікон яких нині визирало хіба пагіння дикого винограду. Та ось, коли Мерла розглядав кам'яного фонтанчика посеред круглої площі, у мертвій тиші покинутого міста пролунав звук чиїхось квапливих кроків.

За мить на площу вибігла дівчинка в гаптованій камізельці та явно завеликих на неї штанях. Вона рвучко роззирнулася, розкуйовдивши коротку витку чуприну, і швидко попрямувала до Мерли.

– Ви не знаєте, як тут швидше вийти до гавані? – відсапуючись запитала вона.

Мерла махнув рукою в бік узбережжя, та коли дівчинка налаштувалася бігти далі, він здогадався запитати:

– Зачекай! Що це за місце? Як зветься?

Вона зміряла його пронизливим поглядом темних очей:

– Фаеллан. Даруйте, я мушу бігти. Там корабель… боюсь, щоб не відпливли без мене.

– Корабель?! – вразився Мерла: – Який корабель? Там же немає жодних…

Проте дівчинка не слухала. Підкинувши на плече плетену сумку, вона чкурнула вулицею, і скоро стихло навіть відлуння її кроків. На якусь коротку мить Мерлі стало страшно, але він швидко переконав себе, що в гавані мусив бути човен чи катер, якого він просто не розгледів. Так чи інак, молодого рибалку блукання містом більше не вабило, тож він поспішив до узбережжя, аби влаштуватися на ніч у власному човні.

Йому вдалося навіть розвести вогник із плавнів та підсмажити собі на вечерю смугасту скумбрію. Потім Мерла довго сидів, споглядаючи вогонь, в якому, йому уявлялося, танцює жадана жінка, спалахуючи іскрами браслетів та пломеніючи злетами багряної сукні.

Прокинувся він удосвіта, коли над морем ще курилася сива вранішня мла. Покинуте місто спало сторожко, немов вартовий пес, прислухаючись та розплющивши одне око, тож Мерла, почуваючись не надто затишно, поспішив відшукати весло, аби плисти додому. Втім, місту таки вдалося затримати його на якусь хвильку. Розсунувши вчорашні знахідки, сповиті чіпкими зеленими водоростями, рибалка натрапив на те, чого ще вчора в човні не було. Амфора. До того ж, ціла. Хоча нині амфора трохи зблідла, обтесана хвилями, вона й досі залишалася мальовничою і поставною. Червона випалена глина з чорними фігурками бігунів… Така, ну майже така, приходила до Мерли в його бентежних снах. Але звідки вона взялась у човні?

Він роззирнувся, шукаючи невідомого благодійника, але навколо – та сама лунка порожнеча. І якесь немовби очікування. Тут уже Мерлина душа метнулась під п'яти, і він заходився веслувати так швидко, наче йому хвоста припалили. Відпливши трохи, Мерла озирнувсь, аби востаннє пересвідчитися, що місто йому не примарилось. Обриси Фаеллана ховалися в імлі, але на березі ще можна було розгледіти дві постаті – високий чоловік, чия статура здалася Мерлі напрочуд знайомою, обіймав за талію струнку жінку в червоній сукні…

– Отака історія, – підсумував Мерла. – Ну, і як вам?

Барт вищирився й поцілував пучки пальців, немовби нахвалюючи добірний частунок.

– Отож-бо… Так от, я тоді вирішив, що Фаелланові потрібні були мешканці. Настільки, що місто просто скопіювало мене і моє… сновиддя. Не забувши щедро за те віддячити.

Барт зачудовано хитнув головою.

– А жінка?

– Яка жінка?

– Ну, та, заради якої ви обнишпорили дно всієї Месабрської затоки!

– А, ця, – рибалка витрусив вулканічний попіл із жерла своєї титанічної люльки. – Вона, як виявилося, була повією, і та амфора була їй потрібна, як зайцю – бубон, – він зітхнув: – Проте мені приємно іноді уявити, що та, котра залишилась у Фаеллані, була саме такою, про яку я мріяв. Я не зміг більше потрапити на той острів… Може, то й добре – бо це ж як би я ділив її зі своїм двійником?

Перед тим, як розпрощатися зі старим, Барт Антолій подарував йому свою механічну запальничку, аби, за рибалчиною пропозицією, скріпити угоду. Старий зрадів подарунку, бо, як він стверджував, саме запальнички йому і бракувало.

Приїхавши додому, художник переніс месабрський ескіз на полотно. Але картину він так і не продав. Потім він жартував, що не має права на відтворення й розповсюдження чужої душі. За свою запальничку він придбав лише можливість домашнього перегляду й легенду про острів Фаеллан. Та й те, вважай, дісталося йому задурно.

* * *

Минуло кілька років; Гаян став старший, кощавість його поволі вичерпалась, але вихрастість, здавалося, лише примножилась, ховаючи від сторонніх глумливий погляд утаємниченого. Слід сказати, що за час служіння в храмі Гаян почав знаходити в щоденних відправах своєрідне задоволення. Промовляння завчених фраз, вважав він, допомагало як не очистити свідомість, то бодай покращити артикуляцію. Цим спостереженням він, природно, ні з ким не ділився.

Щоразу, коли зав'язувався новий місяць. Гаянові доводилось приносити жертви своєму богові. Різати овець він не любив – молодому жерцеві бридко було відчувати безтямний страх, що багряними патьоками сочився з рани, тож скоро він передоручив цю честь своєму помічникові. Проте Гаянові ніяк не вдавалося здихатись іншої нелюбої йому повинності – регулярного тлумачення волі бога у відповідь на запити евдейців. Він відчував себе звичайнісіньким шахраєм, який підробляє підпис заслаблого родича; він знав, що обманює прочан, і ніяк не міг себе переконати в тому, що то Айну повіряє йому власні міркування, відриваючись від споглядання своїх божественних сновидінь. Навіть якщо чорна вівця пана кмета – евдейського старости – підхопила виразку. Чи якщо дочка нотаря злякалася жаби й тепер затинається. Чи от, як сьогодні, дружина бондаря Чести побачила у сні, що знайде скарб… Ну, як їм пояснити, що божество всім цим, правду кажучи, не переймається?

– То що мені робити, панотче? – жінка насупилася, вочевидь, нічого не второпавши в Гаяновому млистому поясненні. – Де копати: під сливою чи під сосною?

Жрець тяжко зітхнув.

– Слухай, жінко, тлумачення божого знаку, – Гаян звів очі до склепіння храму, шукаючи там бодай якоїсь ідеї: – Е-е-е, Айну послав тобі такий сон, щоби ти зрозуміла, що життя твоє, твоя добра доля – то скарб, який дістався тобі задурно… Отож, ти мусиш добре працювати, дбати про сім'ю і, е-е-е… справно віддавати десятину храмові, аби той скарб не втратити. Все, Марушко, йди і виконуй волю світлого Айну!

Марушка хитнула головою, мовби відганяючи мух. Гаян усміхнувся, вже практично бачачи, як бондарева жінка з лопатою напереваги тупцяє до згаданої сливи. Богу – богове, звісно, а Марушці – марушчине…

Жрець обвів поглядом храмовий передпокій, нині щільно напханий прочанами, які не втрачали надії почути якесь корисне одкровення.

– Надходить пора вечірньої відправи, – втомлено повідомив Гаян, – отож, я маю час на одне останнє тлумачення.

Гаян щиро сподівався, що охочих дізнатись істину більше не буде. Дарма сподівався, звичайно… Наперед виштовхавсь якийсь молодий чередник: світла розкуйовджена чуприна, неохайно підперезана свитка. «І цьому нечупарі – бога подавай», – дратівливо подумав жрець.

– Ну? Що ти хочеш дізнатися від світлого Айну?

Молодик якось кумедно пирхнув:

– Та я… Я хотів дізнатись, чи бачили ви коли бога на власні очі?

Гаян аж підібрався на своєму незручному стільці. Такого він не чекав. Ну, це ж треба, перед усім чесним зібранням… Лише тепер, із кількарічним запізненням, Гаян зрозумів, що відчував його старий учитель, коли йому ставили такі невигідні питання. І от, прикро як, не відправиш же цього нахабу гній вигрібати…

– Це не має жодного значення, – нарешті спромігся молодий жрець. – Віра не потребує доказів. Навіть більше того – вона лише міцнішає, коли не мусить спиратися на очевидне…

Гаян запнувся, усвідомивши, що сказав. Таке утнути… Молодик же кинув на нього несподівано розчарований погляд:

– Аж он воно як, – зітхнув чередник і похнюплено рушив геть.

За мить він просочився крізь натовп прочан і зник. Лише тоді молодий жрець збагнув, що ніколи раніше не бачив цього хлопця. Заброда який, чи що? Він поклав собі, коли випаде нагода, обов'язково розпитати евдейців про того гостя.

Втім, вийшло так, що підготовка поселян до урочистого випровадження чабанів на випас на якийсь час викинула заброду Гаянові з голови. Він раптом став потрібним усюди: овечок висвячувати, керувати постригом хлопців, котрі вперше бралися за вівчарський кий, розраджувати їхніх турботливих матерів і занехаяних на все літо коханих. Ось навіть ковалю знадобився жбан жертовної крові – оздобити приступки й одвірки кривавими відбитками долонь, які, як відомо, стережуть від лихих духів і страмної болячки. Не те щоб коваль Кей того діла боявся, але від його ремесла часом залежало життя чередників, коли тільки добрий ніж чи сокира боронили їх від голодних грабіжників. Отож, будучи дбайливим фахівцем, він не гребував ніякими пересторогами.

Гаян не мусив би сам іти до коваля, але бувати в кузні йому радше подобалось. На його погляд, там було значно більше священнодійства, ніж у храмі, та й сам мовчазний і серйозний коваль викликав у жерця мимовільну симпатію. У Кея був син – засмагле бісеня на ймення Олах. Сновида Олах, Пришелепко Олах, звали його евдейці. Дійсно, хлопець був якийсь трохи дивний. Казали, він був онуком чарівниці, і те, певно, давалося взнаки.

– Дивіться, вони танцюють! – виголосив хлопець, тицяючи пальцем на грубу, в якій палахкотів вогонь. Коли ніхто не зреагував на це повідомлення, Олах насупився й пояснив: – Вони підстрибують і ляскають у долоні.

– Хто танцює, Олах? – запитав, присівши коло нього, Гаян.

– Хіба ви не бачите? – здивувався хлопець. – Такі прозорі, гарячі…

– То вогонь, Олах, – втомлено проказав його тато.

– Та ні! – запротестував малий. – Вони живі!

– Та нема там нікого! – наполягав Кей, винувато позираючи на гостя.

– То ти їх просто не бачиш, – не вгавав хлопець, – але це не значить, що їх нема. От Айну ти бачив колись?

Кей стенув плечима, киваючи до жерця:

– Хоч ви йому поясніть, панотче.

Гаян усміхнувся. «Панотче», ха! При тому, що Кей старший від нього років на десять.

– А ти, Олах, бачив? – все іще всміхаючись, запитав він.

Малий кивнув:

– Аякже. Коло броду. Він там рибалить.

Кей і Гаян перезирнулися. Коваль реготнув:

– Ну, Гаяне, беріть його в послушники, чи що… Яка мені користь із хлопця, котрий знається з богами?

Гаян відсторонено кивнув. Він нарешті згадав про свого заброду. Слід було розпитати про нього, доки вівчарі ще не рушили в гори. Бо шукай його потім… А відшукати того чередника Гаянові раптом стало конче необхідно.

Молодий жрець похапцем розпрощався з гостинним ковалем і подався в село. Іти довелося битим шляхом, і жерцева полотняна хламида загрібала рудий порох укупі з дрібками глиці. Гаян скосив око на власний поділ: давно вже слід віддати у прання, он уже навіть не видно орнаменту, що оздоблював крайку – схрещених півмісяців, які нагодували око без зіниці. Чи рибку без хвоста. Гаян саркастично всміхнувся. Рибалить, значить, світлий Айну… А що? Чом би й ні?

І раптом, корячись цілком алогічній, зате невідпорній забаганці, Гаян звернув з дороги на стежинку, що вела до броду. Насилу продершись крізь нетрища диких олив, молодий жрець опинився на березі гамірливої гірської річки, яка неслася, мовби на пожежу, вуркочучи й лайливо пирскаючи на каміння та похилені дерева. На іншому березі річки сидів, бовтаючи підошвами у стромовині, якийсь чоловік. Підійшовши ближче, Гаян упізнав давнішнього заброду й завмер, не зовсім знаючи, що йому робити далі. Невже цей хлопак теж прийшов сюди бога виглядати? Чи, може, пришелепко Олах якраз його й бачив і відтак вигадав бозна-що?

Тим часом молодик на тому березі підхопився й рушив через брід, спритно ступаючи по слизькому камінню. Він не дивився навколо, зосереджено виглядаючи щось у бистрині. Ось він зупинився, відвів руку і блискавичним рухом занурив долоню в воду. За мить у його пальцях зблиснула, рвучись на волю, вертка срібляста рибинка. Хлопець задоволено гмукнув і попрямував до берега.

Гаян же мучився, розриваючись між найпростішим і найдикішим поясненням. Хтось із них точно був пришелепком – чи Олах, чи все ж таки він, обраний жрець світлого Айну… Так нічого й не надумавши, Гаян випірнув із хащів і гукнув до хлопця щось привітне на зразок «агов, на тому березі!».

Заброда рвучко роззирнувся і вп'явсь нестямним поглядом у жерця. Річка ж і не думала спинятись, а відчувши, що рибалка на якусь мить втратив рівновагу, підступно штовхнула його під коліно. Природно, послизнувшись на мокрому камінні, молодик шубовснув у воду.

Гаян поспішив до річки, аби запропонувати руку допомоги, але хлопець, мокрий і злий, уже сам вибрався на берег.

– Ти там як? – винувато поцікавився Гаян.

– А тобі що? – відказав молодик, мерзлякувато обтрушуючись.

– Та… нічого. Просто – вибач, я ж не навмисне… не хотів, тобто, щоб так сталось…

– А чого ти хотів тоді, га?

Гаян почував себе цілковитим дурнем. Що тут скажеш?

– Ну… мені розповіли, що тут можна зустріти бога, от я і… подумав, ану як справді?

Хлопця раптом розібрав веселий регіт.

– Так ти ж казав, тобі не треба жодних доказів?

Гаян остаточно заплутався. Чому той заброда говорить до нього з такою зневагою? Чому він йому це дозволяє? Чому, з біса, він нічогісінько не розуміє в цій дурній ситуації?

– Я брехав, – невідомо чому зізнався жрець. – Я просто не знав, що сказати. Я ніколи не бачив бога. Але я знаю інше: вони сплять, усі вони поснули й не чують наших молитов.

Юнак закусив губу й люто зиркнув на жерця:

– Звісно, що поснули! Через таких, як ти, брехунів! Вам, зарозумілій, себелюбній потолочі, не потрібні жодні боги! Вам влада потрібна, ось що! Потрібна релігія, яка може вам її дати!

– Брехня! – вибухнув Гаян. – Я обійшов усю Архаду, шукаючи бодай слід. Нікого з них не лишилось, але тисячі прочан і далі приносять їм жертви!

– Як – нікого? – запнувся заброда – І Йо-где? І… Лахес?

– Ані душі, – гнівно підтвердив жрець. – Анікогісінько. Вони самі нас покинули! То що я мав робити?! Скажи!

Юнак скривджено насупився.

– А ти сам придумай. Збреши. Ти це вмієш.

Він дратівливо махнув рукою і… зник. Тобто виглядало це так, наче постать заброди вгрузла в берег віттям олив, безладом сірої жорстви, полиском ріки, неначе його ніколи не було, а була лише мана, непевна мішанка світла й тіні. Гаян потер очі… Примарилося? Приверзлось натщесерце?

Позаду хтось делікатно кахикнув. Жрець крутнувся на місці… але то була всього-навсьо-го Марушка з коновкою білизни до прання.

– А з ким то ви розмовляєте, панотче? – веснянкувато посміхнулася вона. – Тут же нема нікого.

– Я? – розгубився Гаян. – А… Ну, з богом, напевне…

Марушка шанобливо кивнула.

– Оно як. Ну, тоді я піду прати до запруди. Не заважатиму.

Гаян провів її очима, аж доки вайлувата жіноча постать не сховалася в чагарях, і лише тоді дозволив собі безсило впасти на землю. Гаплик хламиді, ну та що вже… Він усе життя шукав бога, він уже втратив будь-яку надію. І от тепер, знайшовши, він примудрився так його образити, що той відмовився з ним розмовляти. Кому таке сказати – не повірять…

Гаян зареготав – нестямно й невтримно. Він почував себе щасливішим, ніж будь-коли в житті.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Попри те, що магія була й залишається для нас тільки метафорою, реальність, описана в магічних казках, має напрочуд чітку і впорядковану структуру. Зокрема, варто відзначити систематичні згадки в казках Архади про певні суспільні інститути, діяльність яких засновувалась на використанні магії. Такі інститути виконували важливі для спільноти функції, і їхній занепад у період переходу призвів до кризових явищ у тогочасному суспільстві, реальність яких підтверджується літописами й археологічними знахідками.

Одним із таких утворень був інститут провісництва. Підставою для виникнення цього інституту служила віра наших пращурів у існування певної позачасової міфологічної реальності – віра, яка збереглась у вигляді анахронізму (але необхідного анахронізму) ще з часів архаїки. Провісник у даному випадку – особа, що має, умовно кажучи, «допуск» до цієї реальності, потрапивши в яку, буває здатна осягнути час у чистому вигляді, без розподілу на минуле та майбутнє.

Здатність передбачати майбутнє могли мати різні особи: одержимі, пустельники, жерці або ж незалежні фахівці, котрі пропонували свої послуги війську, владі чи релігії. Приміром, у Таланті оповідають про придворних провісників Труадського князя, чиї функції значною мірою нагадували роботу нинішніх політичних консультантів. У Архаді – країні селищ і невеликих самоврядованих містечок – провісники найчастіше обирали своєю резиденцією храми різноманітних божеств, хоча формально не були зобов'язаними наслідувати відповідну віру.

До провісників приходили за порадою, очікуючи від них застережень чи вказівок щодо найкращого ведення справ. Значний попит мали послуги провісників у портових містах, оскільки мореплавці, купці й мандрівники бажали заздалегідь впевнитись у доброму завершенні далекої та часто небезпечної подорожі.

Можна впевнено говорити про те, що провісники здобули пошану й до певної міри – владу. Однак, як і будь-яка влада, влада провісників мала зворотний бік: варто було пророцтву не справдитись, як ошукані міщани висловлювали невдоволення, і чим далі, тим лютіше й жорстокіше. У певний момент, який хронологічно відповідає періоду переходу, провісники Архади почали втрачати свою здатність передбачати прийдешнє. В казках з'являється все більше згадок про таких собі віщунів-шарлатанів, котрі ошукують довірливих, видурюючи гроші чи якісь цінності, і яких потім буває покарано. Здебільшого дуже жорстоко. Часто навіть на смерть.

Виникає природне запитання: чим зумовлена така раптова втрата віри у провісництво? Історія розвитку суспільства, яка всьому знаходить функціональне пояснення, говорить про втрату цим інститутом своєї ваги у свідомості людей. Ідеться про те, що з розвитком технологій людина здобуває більшу владу над власним життям і, замість коритися приреченню, бажає мати свободу вершити власну долю. Цікаво, що саме отримання цієї свободи і призвело до періоду довгих і кровопролитних війн у Таланті, Архаді і, значною мірою, у суміжних князівствах Лідії та Рабанту. Люди скинули владу передбачень і взялися перекроювати майбутнє на власний розсуд.

* * *

«– Що таке час? – запитав незнайомець.

Далет розклепив повіки і скоса глянув на допитливого добродія. Прокидатися було ліньки – адже він так гарно задрімав, притулившись спиною до шорсткої стіни храму. Сонце якраз стояло в зеніті, кидаючи під ноги провидцеві колючу тінь кривобокого кедра, море даленіло синьо й сонно, заколисуючи своїм затишним вуркотінням… Ну чого ото до людей зачіпатись о такій блаженній порі?

– Чи знаєте ви, що таке час? – наполягав незнайомець. – Розкажете – я щедро заплачу.

Провидець зітхнув і роззирнувся. Поряд з ним, на приступці храму Тахеї Елеус, сидів немолодий уже чоловік із лицем різким і суворим, наче в судді чи вартового при брамі. Незнайомець був запнутий у довгий сірий плащ, і Далет мимохіть здивувався, як лише йому не спечно тут, посеред гарячого мессаламбрійського літа.

– Бажаєте обміняти одну ману на іншу? – позіхнувши, іронічно поцікавився провидець.

Та добродій, схоже, не мав настрою жартувати. Він невдоволено насупився, змірявши Далета осудливим поглядом:

– Отож, ви зізнаєтеся, що ваші, так би мовити, пророцтва – лише ілюзія, облуда для довірливих?

– Такого я не казав, – підібрався Далет, уважніше озираючи незнайомця. Ох і неприємний же тип! Такі траплялися провидцеві час від часу. «А як мені знати, що ти не брешеш?» «А чи дійсно ми дістанемо добрий фрахт в Ахелої?» «А яка гарантія, що я доживу до дев'яноста?» А ніякої! – хотілося гримнути у відповідь. – Будеш жити, як не згинеш! Як їм пояснити, що майбутнє – не яблуко з ятки торговця, але сад, в якому до біса тих яблук… Далет мав щастя бачити їх усі відразу, і його щоразу млоїло від тої безлічі можливостей, які обступали сьогодення, мов жебраки – заможного перехожого. Деякі з них, більш імовірні, проступали чіткіше, але тіні менш таланистих завжди – завжди! – бовваніли за їхніми плечима. Охочі, раптом що, і собі здійснитися. З минулим було простіше, але й там похилені примари нездійсненого затуляли зір… Час? Що він знає про час? Адже це – нетривка послідовність імовірностей, які всі разом складали одвічний, безмежний хаос… Дізнатися, що таке час – значить збожеволіти…

Незнайомець усміхнувся, бридливо підібравши губи:

– То як щодо невеличкого пророцтва?

– Знаєте що? – раптом розлютився Далет. – Дайте мені спокій! Хочете з кимсь посваритись – ідіть на ринкову площу! Торговці рибою радо поговорять із вами про облуду і всесвітню несправедливість!

Добродій тихо хихотнув:

– Я… дам вам спокій. Потім. Та зараз я маю для вас пропозицію. Певен, вам буде цікаво.

Далет сторожко зиркнув на незнайомця. Може, він – із тих навіженців, які душать перехожих місячними ночами?

– Нема чого боятися, – стиха промовив той. – Я просто хочу запропонувати вам поглянути в минуле. Моє минуле.

Далет здивовано кліпнув.

– Навіщо?

– Побачите.

Провидець стенув плечима. Що ж там такого може бути в минулому цього розумника? Йому шалено не подобався цей тип у сірому, але разом з тим – що йому шкодить? Навіть навпаки: йому було просто цікаво знати. Далет заплющив очі, звично відсуваючи тужаву запону сьогодення… Час випростався, вигинаючись сердитою кішкою. Ага, ось він, сьогоднішній неприязний відвідувач, сірий як порох, бляклий мов тінь. Далет роззирнувся, приглядаючись. І завмер. Там не було нічого. Взагалі.

Він вражено хитнув головою, розплющуючи повіки.

– Звідки ви взялися, добродію? У вас немає минулого! Вас… не може бути!

Незнайомець беззвучно засміявся, підводячись.

– Мене не може бути, але я є. Дивно, еге ж? От скажіть мені: який зиск із такого провісництва? Кажете, у мене немає минулого. Нехай так. Та у вас, шахраїв і облудників, нема й не може бути майбутнього.

Сірий гість кинув на провісника глузливий, нищівний погляд і закрокував геть.

– Зачекайте! – підскочив Далет. – Хто ви?

– Я? – відгукнулася мертвотна сіра пляма: – Я – вартовий. Вартовий здорового глузду…»

…Далет змучено опустив чоло на згин руки. Поряд догоряв каганець, судомно вихоплюючи з пітьми розгорнений пергаментний сувій, череп'яний глек із якимсь сумнівним питвом та неголене, змарніле лице провісника. Колишнього провісника.

У вас немає майбутнього, проказав незнайомець. І майбутнього не стало. Відтоді, зазираючи за край теперішнього, Далет бачив лише сіру млу, і навіть вдивляючись до нудоти, до безпам'яття, він не міг розгледіти ані рисочки. Він був злидарем, перед яким зачиняються двері корчми, мандрівником, чий корабель відплив, лишивши його на березі, закоханим, який назавжди втратив прихильність своєї пасії… Майбутнє випхало його за двері, жбурнувши валізу з вікна. І Далет розпачливо метнувся в обійми колишнього.

Минуле – так, воно залишилося з ним, вірне й невибагливе. Далет бачив його навіть краще, ніж колись, чіткіше, детальніше… Він поринав у нього надовго, відживляючи колишні втіхи, і вертався лише для того, щоб роздобути окраєць хліба та глек вина. Він почав натхненно пиячити, бо на дні чарки чекав милосердний сон і свобода від страху. Адже тепер, втративши певність у завтрашньому, він лякався тіней і випадкових зустрічей, незвичних звуків, і раптової бурі… Будь-що могло статись, і він ніяк не міг цьому зарадити.

Часто – аж занадто часто – він повертався в той лихий день, коли сіра тінь сірого подорожнього впала на Далетову злощасну долю. Він так і не дізнався, ким був той лихий відвідувач. Він шукав мага, який міг би щось пояснити, але маги якось усі разом зникли. Далет не знав, куди котиться відомий йому світ, але міг собі уявити, і від того йому ставало дедалі гірше.

І все ж він знайшов-таки спосіб повернути собі майбутнє…

«…Його розбудив несміливий стуку двері. Далет насилу розліпив запухле око. Кого ще принесла лиха година? Знову стукання – делікатне й бентежне, мов биття сердечка наполоханої пташки… Далет криво всміхнувся. Давно вже ніхто не приходив сюди за пророцтвами – бо ж саме так стукали прохачі… Лихварі стукали інакше, зовсім інакше, й одного разу Далет ледве вибрався живим із рук кредитора, та й то тільки пригадавши тому щось надзвичайно паскудне з його заповітного минулого. Соромно згадати.

Далет спроквола почвалав до дверей. Це ж цікаво, хто ще не знає, що колишній провісник більше не приймає відвідувачів? На порозі – дівчинка років шістнадцяти на вигляд, чорнява, тоненька. Одяг на ній якийсь дивний, мовби знятий із когось удвічі більшого, але погляд… Далет раптом гостро усвідомив, що спав одягнений і вимнувся як ганчірка, що пикою його, похмільною і неголеною, можна ганяти безпритульних псів.

– Вибачте, якщо я невчасно, – проказала дівчинка. – Мені порадив звернутися до вас Абеландер із Труаду.

– А… Хто? – не повірив своїм вухам Далет. – Ти говорила з Труадським Книжником?

Дівчинка коротко кивнула: