Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

І тільки й розмов, що Софійка, Софійка!.. Аж зло бере!

Софійка від здивування знов опустилась на камінь. Отже, Сашко... А вона понапридумувала собі!..

– Таких небагато... Цінуй цього хлопця!

Ще б пак! Та вона сьогодні ж!.. Піде до нього і перепросить!

– О, вже й за полудень! – подивилась на небо Рося. – Так, мерщій домальовуй і вирушаємо!

– Вирушаєм? То ти й після малюнка залишишся тут? – Дивувалася чи раділа?

– Залишуся, залишуся!

– То нащо домальовувати?

– Бо я не хочу, щоб на камені була тільки голова! – засміялась Росава. – Хочу бути на повний ріст і у всій красі!

– Ну, хіба що! – звеселіла Софійка. – Тоді я зараз!

Узяла пензля, майже граючись, домалювала все, що було на фото.

– От і чудово! – схвально оглянула себе Роська. – От і повернула мене до моїх богів!

– Що-о-о-о? Але ж ти обіцяла...

– Не хвилюйся! Ще кілька днів побуду: треба зі школи документи забрати, Дмитрові металошукача віддати, ще дещо...

– Але ж ти казала: додому! – Софійка сама не думала, що може від такої звістки розридатися! Хоч водночас від новин про Сашка хотілося дуріти, стрибати,сміятися!

– Твій дім у Вишнополі, а мій – тут! – Росяниця допила рештки соку, а порожню пляшку, щоб не засмічувати галявини, вкинула до Софійчиного пакета. – Ну, але поки що до міста підемо разом! Уперед, художнице!

54. Ж ЛІСОВА СТЕЖКА

Сяк-так оговтавшись, рушила вслід за Росею. Розговорилися: мали про що. Тож і потяглася щебетлива і довга, як лісова стежка, розмова.

– Гарний наш Білокринівський ліс, правда? – змовницьки підморгнула русалці Софія.

Роська так само змовницьки кивнула.

– Знаєш, усе-таки жаль, що Вишнопіль заснував не мій родич, не козак Вишня! – зітхнула Софійка, милуючись розкиданим унизу містечком.

– Гм, це як подивитися! – загадково усміхнулась супутниця. – Я ж теж на класній годині розповіла не все!

– Та?

– Пам’ятаєш, я сказала, що люди покинули старих богів і перенесли свої пожитки на нове місце? Але промовчала, що організував це переселення саме твій пращур! Дивно, але звався Ростиславом – як твій малий! Гарнющий був, ставний, височенний, здоровенний, мізинцем підкови гнув!..

– То це до нього ти була по-справжньому небайдужа, то це на нього потім видався тобі схожим Оришчин наречений?!

Русалка опустила голову і, здається, трохи зашарілась. Якийсь час мовчали. Потім вона сама повернулась до обірваної розмови:

– Татари взяли його в полон. Тоді почалися на наш край перші татарські набіги. Ростислав такий сильний був, що міг один проти цілого війська стати. Довго тримав під своєю охороною Вишнє, але й на його силу знайшлася недоля. Спіймали сонного, вкинули в криницю, а цямриння забили дошками й завалили камінням. На поверхню води він таки піднявся, але далі по слизьких стінках... Кілька днів марно намагався визволитись. Бачу, що гине, то й вирішила помогти. Мені, водяній царівні, легко в криницю пробратися чи з криниці вибратись. Явилася до нього й навчила, зібравши енергію, на стіні колодязя намалювати,

наприклад, коня – і цим конем крізь цямриння на волю вирватися!

– І вийшло?

– Чом би мало не вийти? У нього все виходило! Подякував Ростислав і в ноги мені впав: навчи, мовляв, свого уміння! А я, коли ти помітила, завжди готова ним поділитись! О, про такого учня лише мріяти! Все перейняв завиграшки, усі магії, навіть часову!

– Отак потрохи-потрохи, і ти в нього закохалася?.. – Софійка м'яко натякнула на те, на що ніяк не могла звернути Росава.

– Він був того вартий! – сумно відповіла дівчина.

– Але він?..

– Уже мав сім’ю, дітей! Кажу: “Покинь, і ми з тобою світ перевернемо!” Бачу ж: серце його до мене тягнеться, та він йому волі не дає! Ти й не уявляєш, як для нас, богів, та й для вашого Бога теж, важливі людська віра й підтримка!.. У той час це просто було, навіть ваш князь Володимир, що Русь хрестив і що святим його проголосили, дружин мав кілька десятків і не каявся! Але Ростислав – не князь. У ньому вже тоді щось таке було... Мовляв, одна дружина, то й одна! Не можу її дурити! Ні-ні, у наших дохристиянських поняттях теж було відчуття гріха, але не було звичаю

мордувати себе, до чогось силувати. Потім це нове самоїдство й змусило його зібрати вишнівський люд, підняти його з осілого місця і йти на інше, аби молитися в інших храмах. Тож він і заснував уже нове містечко Вишнє, нарікши його Вишнополем. Об’єднавши в його назві старе й нове... Сам, правда, в ньому довго не жив: після мене бути з нелюбою дружиною таки не міг. Пішов у якісь ліси, заснував монастир... Той монастир потім велику славу здобув: були в ньому дуже мудрі, всезнаючі монахи, щось на зразок нинішнього Тибету. Завдяки йому, звісно. Звідти пізніше й характерництво козацьке пішло. Адже і Ростиславові внуки-правнуки стали козаками, тож і виходить: заснував місто майже козак!..

– Козак, але ж не Вишня?!

– Прізвисько Вишня до твого роду приклеїлося вже потім. Пішло таки від назви дерева. Праукраїнці шанували саме вишню і мали її за вище, вишнє, тобто верховне дерево! Можна сказати, за дерево життя! На Новий рік (тоді рік навесні починався) квітучу вишеньку, посаджену в діжечці, вносили до хати. За її цвітом пророчили долю на цілий рік. Білий цвіт також нагадував білі стіни і рушники...

– А Ростислав... Не бачила його відтоді?

– Ніколи більше до мого каменя не приходив. Хоч завжди про нього думав і пам’ятав...

– Це як у "Лісовій пісні” Лесі Українки – є такий розкішний твір не тільки для хлопців, а й для дівчат. Вивчається у старших класах, але я вже давно його знаю майже напам’ять...

– Де Мавка полюбила звичайного хлопця? – Роська відала й це. – Так, союз людини й русалки – діло ризиковане!..

– Виходить, у коханні тобі за всі три тисячі років жодного разу так і не пощастило? – вразилася Софія. От тобі й писана красуня!..

– Може, у мене все ще попереду, – сумно пожартувала Рося. – Може, колись у іншого Ростислава закохаюсь: у твого братика, наприклад! Чи в Сергійка: він мені ще до народження радів!

Ну, та й можна витримати цю Роську?!

55. Важлива істина

Щойно відчистила чобітки від лісової грязюки, узялась телефонувати Сашкові. “Поза зоною”! Треба не забути попросити Роську розблокувати Сашків номер, а зараз побіжить до нього сама.

За дверима щось довго шелепало й сопіло трьома голосами – сестри заглядають у щілинку!

– Це я, Софія! Мені до Сашка!

– Та бачимо, що Софія! – філософськи зітхнула котрась.

– Але ж Сашко просив, що його для тебе нема вдома!

– Ні, він сказав, що простудився, коли тоді бігав під дощем до тебе і ти його прогнала!

– Тепер у нього знову заразний грип!

– У вас що, епідемія?! Чи нічого іншого не спромігся придумати? Можу позичити медичного довідника, хай підбере цікавішу хворобу!

Сестри мовчки зітхнули.

– Що ж, не турбуватиму! – Софійка вдалась до випробуваного прийому. – Перекажіть, що я вже йду і зичу йому одужати!

Три пари ніжок подріботіло в кімнату. Софійка ж зосталася під дверима чекати.

Але дріботіння, жвавіше й веселіше, вмить повернулось назад:

– Він сказав, що зараз вийде!

От уже характер!

– Тільки ж хай надійно вкутується! – усміхнулась до себе. – І одягне марлеву пов’язку!

Сашко вибіг зовсім не вкутаний і безмежно щасливий.

Довго бродили містом, перебирали всякі домашні новини.

– Ходімо купим якогось морозива, бо так спішила до тебе, що й поїсти не встигла!

– Я не прихопив грошей! – ніяково знизав плечима Сашко.

– Сьогодні я частую! Маю на те гідну причину!

– Яку? – загорівся обнадієним рум’янцем.

– Ян-Казимир-Сергійко-Завтрашній!

Потрохи-потрохи, і від Сергійка розмова перескочила на Леськовичівський замок, і нашому героєві не зосталось іншого, як зізнатися, що там був.

– З Росавою, правда?

– Так... Тільки це не те, що ти подумала! – палко замахав руками. – У мене там справа одна була, поки що для тебе секретна! Росяна допомагала її владнати.

Зважитись нарешті запитати про те, що муляло дуже давно.

– Ще тільки одне питання! Як на твій погляд, вона... вона вродлива? Вродлива ж, правда?

– Звичайно.

І ти так просто і прямо про це кажеш?! – аж зупинилась від такого нахабства.

Якби я сказав “ні”, ти повірила б?

Софійка мовчала.

– Але, знаєш, я давно засвоїв важливу істину.

– Яку істину? – Вічно щось мудрує!

– Ти ж обіцяла, що допит припиниться!

– Ну, ще тільки це одне-однісіньке, останнє питання, і йду купувати нам обом по морозиву!

– Дуже доречно при моєму заразному грипові!

– Ну, то що за істина?

– Красивих дівчат багато, але найкраща – тільки одна, – сказав, дивлячись собі під ноги.

Софійчині щоки спалахнули. А язик молов далі:

– І хто ж та одна?

– Ти ж знаєш, я люблю тільки і тільки “Пломбір”! – Сашко лукаво і твердо вказав на ятку з морозивом.

– Але... але ж – хто?!

– На одне-однісіньке, останнє запитання я відповів. З вас морозиво, панно! – Понавчався ж манер у Дашківського!

Покірно зітхнула і зателепала гаманцем.

56. Неспокій

Гімназію сколихнула новина: Росава Підлісняк повертається в Полтаву до батьків! Учителі безпомічно розводили руками. Дівчата ходили павами (Ірка переможно зиркала на Софійку, але та винувато відводила очі). Хлопці бродили, як побиті собаки.

– Софко, прикинь, вона мене кидає, як закінченого шестьору! – Кулаківський метався, мов поранений звір. Вони стояли під акацією, куди Вадим запросив Софійку есемескою.

– Не кидає, а повертається до батьків, це зовсім інше!

– Один чорт! Порадь, як мені тепер! Як жити?! – ледь не навколішки падав перед дівчинкою. – Може, попрошу старих, то й собі під Полтаву перекочуєм?

“Аж розбіглися!” – Софійка сміється в душі, уявляючи, як Вадові родичі лексусом доганяють Росаву.

– Вона ж обіцяла телефонувати, писати?

– Обіцяла! Але ж... Я здохну без неї!.. Як... як найвошивіший лузер!.. – мало не плакав.

Софійці ніколи не доводилось бачити, як здихають найвошивіші лузери, але то має бути печальне видовище. Бо на Кулаківського тяжко було дивитись.

Не здохнеш! – уперше несміливо торкнулась до своєї колишньої мрії – Вадимового рудого чуба. Співчутливо погладила. – Повір, це минеться! Переживеш.

– Думаєш? – у його зацькованому погляді зажевріла надія.

– Знаю!

Ще б пак! Софійка сама пережила! Її давня довічна й безмежно вірна любов до Вада минулася...

Удома замішання: така гарна дитина більше не буде прикладом тутешній дітворі! Мама недавно від баби Валі – у тої взагалі істерика.

– Ми товчемо їй, що батьки помирилися, що сім’я возз’єднується і треба радіти, а вона плаче! – скаржилась мама Софійці. – Але, уявіть собі, Рося промасажувала їй скроні, підживила якоюсь сонячною енергією, збризкала водою, настояною на місячному сяйві – і попустило. Стара задрімала, Росавка тим часом побігла до Сніжани: обіцяла їй дати на прощання ще кілька уроків, а Пустельникові хоче подарувати на згадку якусь картину. То я, поки стихло, додому повернулась. Виведу малого трошки на вулицю!

– Ти вбирай, а я з ним погуляю! – напросилася Софійка. Адже останнім часом гуляти з Рости-ком – суцільні відкриття!

Але спокою не побільшало. Не встиг Рос-тик ступцяти зі сходів, як ними вже піднімався якийсь літній чоловік з паличкою.

– Вибачте, Валентина Петрівна тут мешкає? – вказав на бабині Валині двері.

– Ви, мабуть, помилились! Тут живе тільки баба Валя! З Росавою і Фантиком! – авторитетно заперечила Софійка, забувши, що баба Валя й справді Петрівна!

– З Фантиком? Отже, я на правильному шляху! – радо усміхнувся чоловік і подибав догори.

Софійка затрималась біля порога й почула, як задзвонив у квартиру.

Бабі зараз і так нелегко, а тут ще ці нові полтавські родичі дістають!

57. Довга розмова

Софійка з братиком саме полювали за раннім квітневим метеликом, як Росава повернулася від Сніжани.

– Як там наші Кавуни? – Софійка відволіклася від метелика, і Ростик почав досліджувати мурашок. Якимось ентомологом буде, чи що?

– Баштан почувається чудово й переказує вітання! – усміхнулась Рося.

Ну, хіба не дотепниця? Не розумниця?

– Може... я піду зітру той малюнок?.. – Мусить бігти за братиком, що таки ж рветься кудись подалі від Підліснячки.

– Неприємностей хочеш? Як мовить Кулаківський, розслабся і не парся! Однак нічого не поможе!

– Кулаківський?! Жартуєш! – Софійці залишилося хіба що традиційно перевести на інше.

– Хочеш, зітру з його пам’яті всі згадки про мене? – допитливо скосила очі.

Ну в точку ж б’є, в самісіньку!

– А можна? – здивувалася Софійка. – Ось тільки... Кого він буде згадувати... замість тебе?

– Смішні ви, люди! – похитала чарівною голівкою Росяниця. – Все аби щось мати взамін! Ні, тут я безсила! А от порожнечу в пам’яті на місці Підліснячки забезпечити можу!

– Порожнечу? – уявила колишній байдужий погляд Кулаківського і злякалась. – Тоді не треба! Хай уже буде, як є! Тільки не порожнеча!

– Як скажеш! – здвигнула плічками красуня. І, завваживши посмутнілий Софійчин погляд, весело додала: – Та не побивайся так! Повір: Вадові почуття до мене й без того швидко вивітряться! Не той це хлопець!..

Рося затнулася. Згадала хлопця, за яким шкодує насправді?

– А як же майбутнє листування, телефони?.. Ви ж домовлялися...

– Ха-ха-ха! – Росава гойднула пишним хвостом. – Вадим листується! Ти це уявляєш?

Софійка уявляла погано.

– А телефон, сама знаєш, може бути зайнятий чи “поза зоною”!

Що може, то може!

– Між іншим, телефонуй Сашкові: уже доступний. Так от про Вадима. Обіцяного три роки ждуть, хіба не знаєш такої приказки? Майже сучасної: в мої часи так тонко хитрувати не вміли!

– Ох, зажди, віднесу цього опецька додому, бо не дасть добалакати! – пострибала виловлювати братика з калюжі. – Нагулявся!

– А я збігаю дізнатись, як там баба Валя! – підхопилась і Рося.

– Ох, піди, бо якийсь чоловік годину тому як зайшов до неї...

– Старенький такий? З паличкою? Тоді я краще пожду тебе тут!

Софійка стрілою вилетіла на другий поверх і вручила мамі зателепаного Ростика. Стрілою злетіла й донизу, аби не згубити нитки розмови.

– До речі, про бабу Валю... – торкнулась чи не найболючішого питання.

– Не хвилюйся, я за неї подбала! Той чоловічок – із сусіднього кварталу. Старий, самотній, ще й кіт здох недавно!

– Не розумію, до чого тут він і його здохлий кіт!

– Дивно, як правило, ти ці речі швидко хапаєш! Заміж її хочу видати, от що!

Ах он як! Баба, виходить, недарма казала, що вуж – це муж! От лише вона й сама не думала, що для неї! Але...

– Може, за пана Гарбуза? Приємний літній чоловік, не п'є і не курить!

– Софіє, ти мене часом дивуєш! Як мовлять Віта й твій хороший дідусь Іван, ку-ку! Хочу видати за того чоловіка, який зараз у баби вдома! І, судячи з першої зустрічі, все йде на лад! Утім, Фантик йому просто не може не сподобатись! А пан Гарбуз, до твого відома, не стерпів би в квартирі й духу котячого! Як і я! Чого-чого, а котів не люблю! Може, тому, що води бояться? Чи тому, що рибу їдять? Фантик мене дратує, і я мимоволі тягну з нього енергію! Тільки я зникну – він оклигає і розквітне!

Софійка вражена. Підозрювала: у тім, що кіт вихуд, без Росави не обійшлось. Хоча й не уявляла, як це – котів не любити.

– Вважай, що це єдина моя вада! – продовжила та. – А може, тому, що за часів нашої, як ви кажете, білокрилівської культури свійських котів знали хіба в якомусь далекому Єгипті!

– Мишей у вас ловили вужі! – похвалилася знаннями Софійка.

– О, вони взагалі розумники! Могли виконувати прості команди й завдання! Гарбуз не зду-рив! Але баба Валя не стерпіла б у квартирі його археологічного музею! До того ж пан Віктор – самітник за вдачею, деяким людям одруження протипоказане!

– А Ростик... Даруй, але з нього ти теж тягла енергію?

– Він же не худне, а тільки росте й бадьорішає! – засміялась Роська. – Просто не мені тебе вчити, що діти, як і тварини, чують... ну, як сказати... чужинця! А я для вас таки чужинець!

– Але ж Сергійко...

– Сергійко – незвичайна дитина, ти знаєш.

Рушили вуличкою, що потопала у білопінному

вишневому цвіті.

– А як... щодо Сашкової мами? – Ех, наскільки б легше стало Фадійчукам, якби знайшовся серйозний чоловік і дбав про родину!

– Я схожа на агентство знайомств чи бюро весільних послуг? – підвела брови Росава. – Чи на мені є вивіска про, як у вас мовлять, оптові знижки?

– Та я так...

– Вам, людям, як мед, то й жменями!

– Ложкою!

– Ах, даруй! Згадала, як у дуже давні часи його дехто жменями дістаная! До того ж Спім кома мама щаслмпа... мама! Такого сина маючи, заміжжям перейматись не варто!

Софійка зашарілась:

– Та й дочки в неї нічого. Галасливі трохи!..

– Шкодую за тим, що тітоньку твою багато чого ще могла б навчити! Ось трави входять у силу, а до зеленої магії ми й не підступали! Сніжана заклопотана, правда. Зрештою, вона дуже талановита і багато зможе тепер осягти й сама!

Софійка зітхнула: у всіх таланти, а в неї... Росава пронизала її поглядом і ворухнула бровою:

– А в минуле, як ти, хто-небудь може потрапити? А знайти місце для Загубленого у часі? Чи русалку побачити? Мовчу вже про вміння порятувати тітоньку від невдалого заміжжя чи про те, що без тебе вони з Сергієм так і не мали б сина! Сама собі заздрити маєш. Головне – щоб дару не занехаяла.

Дівчинка не знала, що відповісти.

– А як твій живопис? – поцікавилась.

– Ніяк! Чи я маю вступати до художньої академії?

– Чому б і ні?

– Ет, живопис – це так, виграшки. Не моє воно! Хоча хтозна... Пустельник так запевнив

мене у моєму талантові... Колись, може, надумаю повернутись і до малярства!.. Поки що мені досить того, що твій дядько Сергій переосмислить і використає дещо від мого авторського стилю! Уявляєш, так і сказав: авторського стилю!

Темніло, на небосхилі завис ріжок місяця.

– Старий! – перехопила Софійчин погляд Росава. – Це добре. Завершувати справу потрібно тоді, коли місяць спадає.

Угледівши в тому погляді питання, пояснила:

– Старий, це коли буквою "С”. А молодий, ростучий – паличку доточити – вийде “Р”. "С” – спадний, “Р” – ростучий! Першу абетку творячи, і до місяця придивлялись!

Це ж треба!

– Мабуть, і в слові “повня” звук “О” не випадковий: місяць тоді якраз на цю літеру схожий!– дофантазувала Софійка.

– А ще прибідняєшся, ніби талантів не маєш! – згідливо кивнула Рося.

Тим часом вечір уже повнився пахощами й далеким жаб’ячим кумканням.

– Не кумкання – музика! – вдоволено мружилася Роська. – Натякає, що вже й додому пора, еге ж?

Який дім русалка має на увазі? Пора то пора, але Софійка все не могла відірватися від розмови! Ну, чом було не потоваришувати раніше?

– Згадала бабиного полтавського родича, – пригальмувала, як повернули в бік свого будинку. – Ти ж, по суті, позбавила бабу Валю рідні!

– Атож, кревної. Але чи знаєш ти, чого раптом ця кревна рідня схотіла шукати тітки?

– Ну, рідня. Провідати.

– Не провідати, а розвідати. Чи не перепише баба Валя на нього вишнопільської квартири.

– Та ти що?! – жахнулась дівчинка. – 3 іншого боку, все одно колись доведеться...

– Можна знайти когось більш підходящого!

– В неї більше немає родичів, отже, чужого?

– Ну, а про це тобі знати ще рано! Шкідливо навіть! Щоб ваших сусідсько-няньківсько-немовлячих стосунків не порушити!

Правда, що Софійці до того? Нехай Бог дає бабі ще віку й здоров'я!

– Добре, а скажи... Як тобі вдалося провчити нас з Іркою? Тоді, в роздягалці! Я ж удома знову мала нормальні шкарпетки! Признатись, я тоді була впевнена, що в тебе між пальцями – перетинки...

– Ну, це моя справа! А щодо Ірчиного несподіваного манікюру поверх чобіт і твоїх раптових

дірок... Тобі Сніжана казала, що є така собі сіра магія?

– Мистецтво керувати чужою волею?

– Атож! Я просто змусила всіх побачити те, що мені хотілось! Мані, по-теперішньому гіпноз. Ростислав, наприклад, освоїв його за кілька днів!

Софійка замислилась і дуже хотіла спитати, що іще з побаченого ними було маною, а що – реальністю? Але не зважилась.

Пахтіла алича, цвіли вишні, жаб’яче кумкання набирало сили, а дві дівчини, дві красуні (одна з них про це не знала) ніяк не могли скінчити розмови й розійтись по своїх квартирах.

58. Сповідь

“Росавка виїхала назад у Полтаву, до своїх примирених батьків...”

Софійка писала Віті листа. Тепер-бо зовсім по-іншому дивилась на подружчине захоплення Підліснячкою, тепер була, можна сказати, її однодумницею.

“Тато вранці ходив у підвал по картоплю і звідти приніс новину: вужі зникли! Пустельник же,

який розмовляв з бабусею по телефону про Сергійка і який потім подзвонив нам...”– Тьху, ну й довжелецьке речення! – “...сказав, що і в їхніх логребах-підвалах немає тепер цих... цих мудрих тваринок”. Написала, а тоді згадала, що Ві-ку-ку, здається, не була в курсі вужевої епопеї. Ой, не в курсі вона ще й про Сергійка, але нічого, вона прозірлива і зрозуміє правильно!

Написати б про щось... духовне, чи як. Ага. "Росавка навчила тітоньку Сніжану дуже багатьох методів зцілення, а дядькові Сергію додала родзинок у його авторський стиль”. Софійка зітерла крапку, поставлену її власною непроханою сльозою, і дописала: “Шкода, не встигла навчити мене...”

І раптом задумалась. Не встигла навчити? Лікування й малярства – так. Але чогось іншого?

Насамперед – нового ставлення до людей. Як там тітонька розказувала? Кожен має в собі таємні, приховані можливості, про які й не здогадується! Якби володів ними, не потрібно було б на світі операцій, антибіотиків, уколів! Дехто ж мовби не чує талантів і мудрості бодай у звичних колядках-щедрівках і твердить, що вся культура прийшла аж із новою вірою, що наші дохристиянські предки ходили на чотирьох і їли сире м'ясо!.. А чого вартий, наприклад, обряд накликання

дощу! Та й узагалі, що ми знаємо про колишнє, навіть про звичайні на перший погляд дитячі примовки?

Навчила придивлятися до свого міста й околиць, до Кам’янки, до всього навкруг. О, варто буде Ліді Василівні подати ідею піти всім класом, а краще – школою порозчищати кам’янські береги від сміття! Вчителька радо погодиться, а посадити на річці крин і сама запропонує!

Навчила прислухатися до мови. Це ж описати – жодного листа не вистачить! Хай Ві-ку-ку спробує дослідити назву бодай Леськовичів. 0, вона знайде багато чого нового, такого, що ховається в словах од поверхового погляду!..

Навчила – нарешті! – цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!)! Бо як не цінувати хлопця, котрий давно по-засвоював справжні істини?! Господи, його ж не взяли навіть Росьчині замовляння! Недавно запитала Сашка:

– Але ж я сама чула, як вона тебе причаровувала! Отже, не подіяло?

Відповів, як завжди, неповторно і дотепно:

– А може, просто перекинулось на того, хто в цей час випадково був десь поруч і все те чув?

Натякає, що Софійка стояла на сусідньому балконі й місяць та зоряниці причарували його,

родженого-хрещеного, саме до... Утім, може й на кого іншого натякає!

Навіть той його портрет, який – Ві-ку-ку пам’ятає – Рося малювала тоді в Половиннику, виявляється, тішив його не красою авторки, а надією, що його попросить для себе Софійка! Правда, він сказав “одна дівчина”, може, про кого іншого? Хотів, мовляв, щоб у неї був його портрет так само, як у його портфелі – портрет тієї дівчини.

А хто ж, як не Роська, так гарно обламав Кулаківського? Не тільки облагородила його високими почуттями, а ще й показала йому, задаваці, що таки є дівчата, які не по його діамантово-порцеляново-скутеро-лексусних фірмових зубах!

Та й навіть Завадчучка! Хіба до Росави Софійка могла щодня так щиро стрічати Ірку, освіжаючи її бадьорим запитанням: “Як справи у твоїх мишачих хвостиків? Ще дриґаються?” І чути навзаєм також неперевершене: “Переказують вітання твоїм заповстяним патлам а-ля шістдесяті!”

Ет, що казати! Свою ж любу Ві-ку-кусю Софійка почала любити вдвічі більше! І за чарівний голос, і за незаздрісну великодушну натуру, і за... Кажуть, по-справжньому люблять не за щось? Отже, Софійка, крім переліченого вище, любить Віту і просто так!

Он скількох речей навчила її Росава! А ще подарувала на згадку... гребеня! Тепер у Софійки три старовинні, коштовні й надзвичайно дорогі серцю речі: коралове намисто (тітонька хвалилася, що в день Софійчиного народження урочисто передасть коралі наступній нареченій нашого роду), Казимирів медальйон (його Софійка вручить колись молодшому Сергієві) й Росавин гребінь!

Софійка не знайшла нічого путящого на подарунок Росавці, але та запевнила, що й не треба. Хіба що, каже, Софійка про неї напише книжку! "Але ж хіба я спроможуся на таке, як думаєш, дорога Віто?”

На завершення – тисяча поцілунків, привітання родичам і замку, а ще – Павликові!

59. День народження

Святковий для всіх (бо ж вихідний!) і особливий для Софійки день почався есемескою від Кулаківського: “Дуй униз, треба побазарити”. Софійка бігом кинулася шукати святкову кофту,

а мама переполохалась, що вже гості, а гуска в яблуках не домліла, а салат з оливок та кукурудзи не заправлений майонезом.

Утім, у лісі ніщо не здохло: було б дивно, якби Вадим згадав про Софійчині іменини. Він прийшов понарікати на долю!

– Прикинь, і давить мене, і глючить, і ламає! їй у тій Полтаві, може, й лафа, уже з кимось, може, й мутить, а я... Один розхлебтую цю заваруху! Додзвонитись не можу, бо Роська, свистулька безсердечна, труби не бере! їй перпендикулярно, а того й не втикає, що без неї мені самому – труба!

Оце ж так, а Рося обіцяла, що йому скоро полегшає!

– Ох, Вадиме, страждай і терпи, бо чим тобі ще зарадити?

– Знаєш, ти єдиний нормальний друган у моєму затюканому житті! – Кулаківський зітхнув і вдячно заглянув у Софійчині очі.

О, вже! Йому вже легшає!

– Ходімо в кафешку, чогось похаваєм, бо я ще й не снідав!

“Хавати” – чи не від ‘‘хавава” з русалчиної пісні? “Я ж тебе хавава” – це, мабуть, “з’їм”!

– То що, Соф? Підемо знайдем якусь тусовку?

Мусила вкотре відмовитись. По-перше, сьогодні такий день (Вадові не скаже, бо наче натяк на гостинець), що не до тусовок. По-друге, може,

Сашко прийде? По-третє, удома ждала в паніці мама, треба її заспокоїти і допомогти на кухні. По-четверте... А не хотілося їй нікуди йти з Вадимом! Не хотілось, і край!..

– Ну, як хоч! Бо я таки піду десь бахну пивасика! – махнув рукою Вадим. – Чи додому погнати? Може, стара вже щось зварганила. – І додав на прощання: – Знаєш, покіпішував тут перед тобою, і попустило!

– От і гаразд! Потім буде ще краще! – усміхнулася Софійка й побігла додому.

Вдома розривався телефон. Пан Гарбуз? Ну, цей точно не може знати про Софійчине свято! Він і не знав, бо казав про інше:

– Уяви собі, Софійко, на камені в Білокрилівському лісі знову з’явилась русалка! Ти ж так хотіла побачити! В оригіналі! При нагоді підем, подивишся!

– Охоче! – Справді, хотілось відвідати заповітний камінь.

– Чудеса, чудеса, кажу вам, бо її точно перед цим не було! – Як тоді зникненню, пан Віктор не міг надивуватися русалчиному поверненню.

Ой, він же неспроста подзвонив! Бо це вітання! Вітання від русалки Росавки!

Потім сипалися поздоровлення й дарунки від родичів. Тітонька Сніжана, крім намиста, вручила племінниці небесної барви сумочку.

– До твоїх очей! І лазурових черевичків! – співала, заразом колихаючи спеціальну дитячу коляску-сумку з малим Сергійком.

Тітонька й досі не знає про зникнення черевичка! Софійка, звісно, і тепер не признається...

Баба Валя спекла свіженького торта. Мама запрошувала її до столу, але та заклопотано відні-кувалася:

– Фантик! Фантик чекає! Пішов на поправку! Це після того, як мене розшукав і навідує один... – Баба Валя зам’ялась. – Один дуже милий добродій! Так гарно впливає на Фантика! Познайомлю колись! От і зараз його жду. Побіжу, бо ще проґавлю!

Баба поспішила до дверей, ледь не наступивши на Чорнобілку. Еге ж, той добродій такий спритний: не заставши баби, умить побрикав з паличкою геть!

Нарешті пролунав найголовніший дзвінок.

– Софійко, я до тебе додзвонився! – Сашко на сьомому небі: давненько ж не вдавалось почутися

з Софійкою по телефону! – Вітаю тебе з днем народження!

– Приходь на гуску з яблуками! Смакота!

Але Сашка тепер смакотою не візьмеш!

– Та... у вас людей, мабуть, повно... А я б хотів...

наодинці!..

Ото ще!.. Тоді – на точці.

Вони крокували Сашковою, колись і Софійчиною, рідною вулицею. Довкола пахло, дзвеніло, сяяло, гуділо, щебетало, клекотало весною! Софійчина блакитна сумочка весело ясніла проти сонця. Ех, покрасуватись би зараз перед Сашком ще й у лазурових черевичках!..

Сашко, повагавшись, почав:

– Я не знав, що тобі подарувати... Ті мої духи були невдалі... З комп’ютером поки що не вийшло... Писав-писав тут тобі одного листа... Теж не вийшло, порвав і викинув!.. Тож вирішив таке: вибирай, чого сама бажаєш! У межах п'ятдесяти гривень!

– Ого, ти багатієш! – засміялась, бо ж колись пропонував у межах гривні. Ці гроші далися хлопцеві значно важче, ніж, наприклад, Вадимові, але Кулаківський навряд чи поспішив би їх на когось тратити. Навіть на Роську півсотні пошкодував би, а Сашко... І додала жартома: – Чого я

зараз бажаю, ніхто не здатен подарувати! Не шиє ж фірма твого шефа на замовлення лівих черевичків лазурової барви? Під мою сумочку.

– Ти кажеш, лівий? – Сашко аж спинився, вражений Софійчиною забаганкою. – Стривай, зараз щось принесу! Стій тут, не зникай нікуди!

І чкурнув до свого старенького дому. Аж закуріло. Ох, тільки не придумав би чогось такого, як ті парфуми!

Прибіг, захеканий, за якусь хвилину.

– Не знаю, чи лазуровий, але точно лівий!

Він розгорнув газету й дістав із неї... загубленого Софійчиного черевичка!

– Мій! – була така вражена, як щойно Сашко.

– Твій? А я й думав: якби їх пара, були б якраз на мою Софійку! Чого ти раніше не признавалась?

– Хіба ж я знала, що він у тебе? – Оте “мою Софійку” приємно черкнуло по серцю. – Але де ти його знайшов?!

– Нічого цікавого! Стовбичив тоді в день карнавалу під вашою школою. Сподівався, може, хоч у вікно побачу Софійку-русалоньку.

Леле, в Сашковій же школі свята не було! За своїми сукнями-черевичками забула, що якійсь людині, може, сумно й самотньо!

– Бродив туди-сюди, аж бачу: згори, з розчиненого вікна, щось хтось пожбурив.

Росавка, звісно.

– Воно – бух! – у незасунутий люк. Зазирнув знічев'я. Черевичок! За кран зачепився, хоч міг би й на дно впасти!

Ич, не навмання кидала – у своє підводне царство цілилась!

– ...Знічев'я дістав! Чекав, чекав, поки хтось по нього вийде... Тоді нащось поніс додому. Дівкам не показував: соромно признатися, що підбираю всячину!

– Нічого собі всячина!

– Але, видно, душею відчув, що це неспроста!

– Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна! – Розчулена Софійка повагалась, а тоді поривчасто і трохи незграбно цьомнула хлопця в запалу щоку. – 3 мене торт! Гуска з яблуками і салат з оливками й кукурудзою! Чого б ти найбільше хотів?

– Те, чого найбільше хотів, ти вже мені подарувала. – Сашко зашарівся по самі вуха.

– Так? І що ж саме? – нащось почервоніла й собі.