Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Раптом, наче крізь туман, згадалась історія з Сашком (коли бачить цей гребінь, узагалі забуває про хлопця), і Софійка рішуче поклала згорток до

сумки. Адже відколи з'ясувалося, що батьки й тітка з дядьком у село на Різдво не їдуть, слід бути обачнішою. Де певність, що мамі знову не спаде на думку порпатися в Софійчиній шафі? Ні, візьме гребеня з собою в Половинчик, а там життя покаже! Чого доброго, взагалі викине у Відьмин ставок! Вода до води, відьомство до відьомства!

Павлика й Ві-ку-ку зустріли на вишнопільському вокзалі. Пораділи! Як погарнішала Ві-ку-ку! А Павлик трохи витягнувся, схуд і став ще симпатичніший! Хоча, якщо порівнювати з Сашком... Тю, з якого це дива зібралася думати про Сашкову симпатичність?

Хлоп’ячі погляди на якусь мить підозріло схрестились. Але Павлик умить себе опанував і щиро усміхнувся Фадійчукові. Сашко відповів тим самим. Занадто швидко заприязнились. Аж нецікаво.

Тато поміг донести пакети з різними лакітками. Сніжана з мамою, спокутуючи вину, що не їдуть, наварили-накупили на цілу дивізію. Наче у Відьминому ставку риби не стало!

Павлик віз на гостинець бабусі Ліні й дідусеві Івану писану олійними фарбами картину, загорнуту в папір; Ві-ку-ку – ще гарячий пакунок з маминими пиріжками. Це якщо не рахувати ще

гарячіших подорожніх новин, котрі вже зараз висипалися з її повненьких рожевих уст!

Навіть Сашко ніяково тулив під ногами картату сумку, а в ній щось утушковане газетами. Хоч газети й картаті сумки давно вже не модні. Втішає хіба те, що це явно не парфуми. Софійка насторожено принюхалась до своєї сумочки: сама від себе не чекала, що потягне Сашків новорічний подарунок у Половинчик! Не хотілося, щоб за її відсутності хтось, зазираючи до шафи, натрапив на ту нещасну коробку! Та й чомусь її шкода стало покидати саму! Тьху, знову Сашко! Треба зиркнути на гребеня, прихованого тут-таки в сумочці, – зразу вивітряться з голови усілякі дурниці! Або уважніше прислухатися до Ві-ку-кусиних історій.

Підійшов автобус на Половинчик, і тато не без полегкості запхнув галасливу юрбу в обшарпаний салон.

Компанія бадьоро вимахувала йому на прощання, поки Вишнопільський вокзал разом із татом не зник з очей.

Це вперше Софійка зустрічатиме Різдво майже як доросла. Це вперше від початку цього року вона хоч на кілька днів утече нарешті далеко-далеко від настирливої суперниці й позбудеться нав’язаних нею проблем!

21. СВЯТКОВИЙ ВЕЧІР

У Половиннику всіх зустріли як рідних. І картину, і пиріжки прийняли з захватом.

А що риба в ставку таки ж не перевелась, дідусь не перестав рибалити і бабуся не розучилась пекти-варити, то зіткнулися з іншим клопотом. Що забрати зі столу, аби лишилося дванадцять страв?

Бабуся, віднісши в холодну веранду рибні котлети й запечені в сметані карасі, навіть просльозилася:

– Дванадцять не дванадцять, але ж колись і цибулину за окрему страву рахували! Це вам не оладки з жолудів чи липового листя, як за маминої молодості! Ісиш його, кажуть, а воно в роті, наче целофан, шелепає! Це не суп “кандьор Іванович”, як мої тато величали і в якому крупина за крупиною ганялася з дубиною!.. Навіть не варена бараболя в лушпайках, якій у дитинстві тішилась я! Так тішилась, що, коли тато вертали з роботи, аж підстрибувала: “А вгадайте, що наші мамуня зварили!” Так і прозвали в сім’ї бараболю – вгадайкою!..

– Для чого ти, Ліно, сумної завела?.. – перервав дідусь.

Він заносив із кухні щось кругле, прикрите рушником.

– Таке вже в наших людей було життя: за паном гірко, за більшовиками – ще гірше! Давай ліпше цього стола хвалити й Бога молити, щоб і далі був такий самий! Глядіть краще, яка розкіш серед зими! Сашків гостинець!

Поставив таріль на стіл, величним рухом двома пальцями підняв рушника, і всі ахнули, побачивши щойно помитого лискучого... кавуна!

– Таку лагоминку до дванадцяти страв гріх не полічити! – проясніли бабусині очі. – Ще ніколи не їла на Різдво кавунів!

– Ге, а мій прадід Вишня, навпаки, розказував, що в їхній хаті кавун у Різдво – неодмінно! Прадід же садівник був, то вирощував і такі, що, в піску закопані, до Різдва долежували! Бессараб-ки звалися – ні від кого більше про них не чув. Казав, усі тільки й ждали, коли того кавуна розріжуть: коронна страва була!

– Де дістав? – зацікавилась діловита Ві-ку-ку. І, поки Сашко ніяковів, сама ж і відповіла: – Непоганого маєш директора!

– Це кращим працівникам дали як новорічний презент!.. – пояснив хлопець.

– Ти що, в сестер одібрав? – осудливо прошепотіла Софійка.

– їм досить апельсинів і цукерок з подарункових наборів! – одрізав Фадійчук.

– Намалювати б його: на тлі засніженого вікна й новорічної галузки! – перевів на своє Пав-лик. – Молодець Сашко, здивував!

Ах, Софійки він уже й зовсім не ревнував!

– Ай намалював би, синку! – Дідусь, у якого були тільки дочки, і Павлика, й Сашка сприймав як власних дітей. – Гарні картини в тебе! А цю купив би, щоб мені прадіда нагадувала!

– Ти ба’, як докупи складається, – хитренько пожартувала Ві-ку-ку. – Одні у вашім роду кавуни ростили, другі Кавунами звуться, а треті – в Різдво кавуни дарують!..

Софійку від тих слів наче вогнем обсипало.

– Годі базікати: он перша зірка до вечері кличе! – якимось не своїм од хвилювання голосом перевела на інше.

Всі зашуміли, беручи келихи з сяйливо-червоним кизиловим узваром.

Дзвеніли посудом, їли, хвалили страви, жартували. Дідусь ділився веселими родинними історіями. Знов реготалися. Тільки Сашко й Софійка ще довго не сміли глянути одне на одного. І чого, чого, чого?! Ну, що такого сказала ця проноза Ві-ку-ку?!

22. КОЛЯДКА

Щаслива юрба колядників дзвінко перекочувалась од хати до хати. Між половинчицькими дітьми, з бабусиною вишитою торбою через плече, убрані в Павликові маски-костюми, озброєні дідусевими історіями про те, як біля багатших хат вони, хлопчаки, перевдягались у кожушки навиворіт і колядували по другому разу, ходили Софійка, Сашко, Віта і Павлик.

Ось-ось минатимуть Відьмин ставок. Софійка вже зараз намагається непомітно відстати. Аби зробити єдину прикру справу за все гостювання, за всі ці гарні два дні. Софійка відщібнула сумочку і глипнула на гребінь: ох, як різко потягло на сон!.. Атож, уночі трохи не вдалося виспатись:

хлопці з дідусем у вітальні сопли, як після купелі, а вони з бабусею і Ві-ку-ку просекретничали мало не цілу ніч. Балакали про все і про всіх, завели й про русалок. Тільки не все могла сказати Софійка, хоч і дуже хотіла. Хто розповість, що бачив русалку, накличе нещастя/..

Ось і знайомий шум води. Ватага вже перейшла місток і подаленіла. От-от зникне за розлогими вербами. Це добре.

– Софійко, не відставай! – то Павли к із цим, як його...

– Я... Мені тут... Я здожену! – миттю сховала гребеня.

Хлопці кивнули й пішли з гуртом.

Ну, звісно, Павлик, а особливо цей, як його, Сашко, пильнують, щоб Софійка не згубилась.

Чого б вона мала губитись, коли знає тут кожен кущик і кожну кладочку? Гребля скоро! Це добре, що морозів ці дні не було і ставок місцями порозтавав. Унизу гойдається чорна вода. Гойдається – якось аж страшно. По правді Відьмин ставок. Ой, не треба себе лякати!

Через те безсоння мовби у голові трохи... паморочиться... То про що ж це вона? Ага, про щасливі дні. Ві-ку-куся потоваришувала з бабусею, і вони за милу душу виливали одна одній спогади про минуле: бабуся про пережите, Віта – про почуте.

Від своїх рідних і всіх леськівчан. Таки бути їй письменницею чи літописицею: геть-чисто все бере на мушку!

Хлоп’яки захоплено й зацікавлено шнуркували за дідусем Іваном. Це Сашко, який не мав ні батька, ні діда, мабуть, нарешті душу відводить. Чого це вона знов про Сашка?

Кидатиме з греблі чи зійде вниз? Воно згори ніби краще, але в проталину може не вцілити...

І щось так у голові... паморочиться... Це од висоти... При самій воді, певно, безпечніше... Десь тут була стежка донизу... Де вона поділася? Без неї не спускатиметься, бо ще посковзнеться...

Сон просто-таки валить з ніг! Це від гребеня, звичайно, від гребеня! Зараз вона його...

Казати щось чи мовчати? У Вишнополі була придумала... Ага: вода до води, відьомство до відьомства!.. Так і скаже...

Йди-но сюди, гребінчику... Що там фізрук розказував про метання м’ячиків? У Софійки він усе летів не туди, куди треба... У Кулаківського – в яблучко, у Дмитрика – в яблучко, а в неї – у молоко...

Взяти у праву руку... Чому такий туман?.. Дивно: сніг, морозець і туман... Ще не поцілить! Підняти над головою... Ні, не просто підняти – розмахнутися!

І саме в ту мить, коли Софійка розмахнулася, її руку з гребенем щось ухопило ззаду ніби заліз-ними лещатами. Невже друзі, хвилюючись, повернулися по неї?

Але кам’яний холод, який від руки швидко захоплював усе тіло, мляво й моторошно підказував: ні, не друзі.

Аж коли вгледіла поверх своєї руки і гребеня мертвотно-сірі кам'яні – ні, такі самі кістяні, як і гребінь! – пальці, струснула з себе крижаний сон. Русалка! Роська Підлісняк!

– Не чекала? – почувся знайомий голос, хоч цього разу він був не горіхово-шоколадний, а металевий і якийсь аж потойбічний. – Хіба мама тебе не вчила, що чужого брати не можна? Віддай!

– Не віддам! – Софійка вже остаточно здолала сон і смикнулась, намагаючись вирватися.

– Коли муха дриґається в павутинні, вона ще більше заплутується, – пролунало насмішкувате.

– Ти глянь, ще й філософствує! – Софійка і справді скидалась на муху: пропала, а дзижчить. – Чого припхалась, куди не кликали?!

– Не кликали? – Росяниця засміялась, і той зловісний сміх нагадував рипіння мерзлого очерету. – Ти мене покликала! Думаєш, як знайшла гребеня, то здобула наді мною владу? Ха! Легко ж тебе одурити! Це ж я сама тобі його підкинула! Знала, що за ним відслідкую кожен твій крок і кожне слово! Це як ваші жучки!

Нічого собі! По Софійчиній спині вже давно гасали холодні мурашки, а тепер шию обвив ще й удав обурення.

– Більше його не побачиш! – знову шарпнула руку, щоб пожбурити гребенем у ставок.

Але кам’яна долоня тримала кам’яною хваткою:

– А ще через нього я одбирала у тебе пам'ять! Визнай: уже першого вечора ти забула, що йдеш на побачення до Сашка!

Звісно, поки Софійка досліджувала знахідку, Росява збрехала вдома, що йде по валер’янку, й пішла на місце її побач... зустрічі з Сашком! Пішла й понабріхувала йому всякого!

– Ах, так!? – від припливу свіжої люті вдалося рвонутись і розвернутись обличчям до ворога. – То визнай же й ти: без цього гребеня тебе сушило, як... як тараньку!

– Так, у ці дні я мусила трохи більше пити! Але не хвилюйся, я б не розсохлась! Віддай мені моє!

– А я в тебе його брала?

– Ти знала, чий він! Оддай!

Русалка смикнула гребеня з новою силою, але й Софійка вже оговталась і не здавалась.

– А ти моє оддаси? Мій клас, мою сім’ю, Вадима...

– Ну-ну, і ще кого? – реготнула Роська і боляче здавила Софійчине зап’ястя. – По-моему, ти ще когось не назвала?

– І він не твій!

– Це ще побачимо!

– Зараз як попхну в цей ставок, то хвостом накриєшся! – Софійка намагалася зсунути суперницю, але та мов приросла до землі.

– Це я попхну! – Роська з усіх сил натиснула на Софійку.

Та послизнулась і поїхала донизу. Але напружила всі сили й потягла за собою Підліснячку.

– Давно щока загоїлась? – сичала відьма. – Мало тобі?

Софійку знову мов жорстким плавцем ударило по обличчю.

– А це тобі! – різко вивернула руку і з усієї сили шкрябнула гребенем Роську по ніжній шкірі.

– Втоплю, й кінці у воду! – шипіла роздратована нечисть і тягла Софійку до води.

Софійка хотіла відповісти щось гідне, але натомість лиш забулькотіла: голова її справді вже була у воді, й усі слова потонули у Відьминому ставку...

Буль-буль, гребінь! Утримати гребінь! Буль-буль-буль!.. Що там казав учитель фізкультури,

коли тон... Мілко ж, аби вона лише не тримала за шию... Буль-буль... Холоди... Буль...

23. ПОРЯГУНОК

– Жива! – гукало мовби крізь воду.

А ти, Росавонько, ще й сумнівалася? Не вішайся, бо зараз як... Софійка напружила всі м’язи й замолотила кулаками ненависну суперницю. Отак тобі, отак і отак! Перемога все одно буде за Софійкою!

– Ой! Геть зовсім жива! – радісно зойкнуло і відскочило. Леле, та це ж... Сашко!

Навколо щасливо засміялись, а Софійка, обтираючи з обличчя воду й намул (ах, як болить щока!), сіла й розплющила очі. Вона сидить просто на снігу, за метр німо вигойдується Відьмин ставок. Сашко споліскує в ньому роз’юшеного носа... А навколо – обличчя, обличчя, обличчя... Це друзі вернулись і порятували її з русалчиного полону! Аж он і сама винуватиця – невинно опускає вії-віяла і скромно всміхається! Еге, не

довго їй усміхатись! Зараз як розповість їм, що тут відбулося!

– Це ти! – вказала прокурорським жестом на Підліснячку.

– Вона, вона! – підхопили колядники. – Це вона тебе врятувала!

– Що-о-о? – Софійчин погляд наштрикнувся на гострий Росавчин. Але то було півсекунди: Росяниця вже сяйливо усміхалась і знову ніяковіла від похвал:

– Ой, ви б так само вчинили!

Поки в Софійки від несподіванки та обурення відібрало мову, Сашко стягнув із неї мокру шапочку, надів свою і обмотав шарфом. Усі навперебій кинулись переповідати те, чого, по суті, не знали.

– Я помітив, що тебе нема й нема, а вернутись до греблі – ноги не йдуть, як заворожені! – хвалився Фадійчук. – Хочу погукати, а язик не повертається!

– Смика’ нас за рукава, а ми не мо’ втямити, чого він хо’! – підтвердила Ві-ку-ку.

– Аж поки зрозуміли, що треба по тебе вернутись! – додав Павлик.

– Хочем побігти, а нас по навколишніх вуличках водить, і на греблю попасти не можем! Якийсь

блуд напав! Ледве додибали! Правда, що ставок Відьмин! – загукали й інші.

– Коли од берега чуєм: “Рятуйте!” – забубонів Сашко, притуляючи сніг до носа. – Глядь: Роса-ва! Тягне тебе з води, кличе на поміч, аж хрипить!

– Тут нам і проясни’, що мало тебе не втратили! Якби не ця Роса’, був би тобі гапли’! – Ві-ку-ку.

– І як це ти посковзнулася? Треба ж уміти: прямо головою в ставок! – Павлик.

Гаразд, Софійка поставить питання по-іншому:

– А чого б це раптом Росава тут опинилася?

І справді, чого? В такий час і автобуси не ходять! Питальні погляди звернулись на незнайомку – подряпана щока робила її ще ніжнішою.

– Мене підвезла до Половинчика якась родина, – замедоточила своїм шоколадом. – До повороту. Далі я вже пішки. А їхати в Половинчик саме сьогодні змусили мене дві нагальні справи!.. По-перше, мене дуже мучило, що так і не попросила пробачення в тебе, Сашку, й у тебе, Софійко, за один свій негарний вчинок... Ну, ви знаєте, який... Сама не втямлю, що на мене найшло! Коли побачила тебе, Софійко, з Кулаківським, вирішила чомусь, що ти до Сашка не підеш, – так жаль його стало...

Що вона верзе? Софійка того дня не зустрічалася з Кулаківським!

– Простіть мені! Хочете, на коліна стану!..

– Ні, що ти, не треба! – запротестував Сашко. – Я... Ми з Софійкою вже пробачили! Ти ж їй життя врятувала, які можуть бути рахунки?

Ну, хто просить цього Сашка розшаркуватися за них обох?!

– А друга причи’, що ти тут опинилася? – Шерлок Холмс у Ві-ку-ку все-таки не дрімав.

– А по-друге, десь пропав мій улюблений гребінь... Десь у під’їзді нашого дому згубився... Такий у мене коник: без гребеня і з хати не виходити! То, думаю, може, Софійка десь його бачила? Сусіди ж ми все-таки!..

Софійка пильно роззирнулась:

– Він щойно тут був, ти вже його тихцем підібрала і видумуєш усякі байки!

– У неї, здається, почалась гарячка! – Роська жалісливо приклала до Софійчиного чола крижану п'ятірню. – Я ж не підозріваю тебе, Софійко! Просто, може, ти його підібрала ненароком...

– Порийся в намулі, забирай свою цяцьку і чеши геть звідси!

Діти осудливо зашуміли: так розмовляти з рятівницею!

– Я по чужих сумочках не шастаю, навіть у по шуках своїх речей! – невинно-ображено затріпотіли Росавині вії.

– Осьде Софійчина сумочка, – вкотре невдало прислужився Фадійчук. – Можете всі подивитися, що в ній нема й ніколи не може бути нічого краденог...

Усі ахнули: з сумочки випав... гребінь!

І-і-і, це нестерпно: зробила з себе рятівницю, а з Софійки злодюжку!

– Якась помилка, – замурмотів Сашко. – Софійка не могла взяти чужого! Росаво, ти віриш?

– Звісно, вірю! – Підліснячка огорнула його довірливим помахом вій. – Звідки Софійці знати, що ця річ моя? Валявся – то й підібрала, правда, Софіє? І взагалі, – сховала гребінь до кишені, – пропоную закрити цю тему! Забуто всі образи, ніхто нічого мені не винен! Я чула, тут у вас колядують гарно, заспіваєте міській нетямі?

Всі полегшено відітхнули й радо повернулись до свята:

– Ходімо з нами, почуєш і побачиш!

Ві-ку-ку, Павлик і Сашко запропонували Софійці провести її додому, та вона категорично заперечила:

– Спасибі, я здорова! І ще: бабусі й дідусеві знати про цю пригоду аж ніяк не варто!

Друзі погодились і приєдналися до барвистої ватаги. Ще трохи, і пісні та сміхи повернулись у компанію. Тільки Софійка лише прикидалась

веселою. І вдавала байдужість до того, що всі гуртуються довкола красуні Росави, яка, розсипаючи дотепні жарти й підхоплюючи колядки своїм чарівним голосом, раз у раз ніби випадково опиняється поряд із Сашком.

24. Різдвяне диво

Росяниця, звісно, дуже “не хотіла” йти ночувати до Софійчиних бабусі й дідуся! Мовляв, скільки до того ранку, вона охоче пересидить на зупинці до першого рейсу!

Та як би це совісні Софійчині друзі не повели рятівницю до хати? Софійка мовчить, їй не дивувати після стресу, вони усе роблять за неї!

Удома теж сердечно поставилися до нічної гості. Бабусю “наповал убила” розкішна Росавина коса:

– Нарікай не нарікай на сьогоднішню молодь, а колись такого волосся навіть найкращі дівчата не мали!

Дідуся – гребінь у тій косі:

– На ньому ж – ціла історія давнього світу!

Навіть те, що неждана гостя і не торкалась до родинної гордості – рибних страв (пооббирала тендітними пальчиками й пооб’їдала з них тільки петрушку), сприйняли без жодних образ.

Ніч також була нелегка. Ні, Софійці, яка “схотіла” заснути, ніхто не докучав балачками. (ї напоїли чаєм, утушкували ковдрами й щиро побажали добраніч.

Почувалась покинутою, зневаженою, забутою. Тим більше, не давала заснути радісна метушня у вітальні.

Ось чутно, як Роська запопадливо допомагає бабусі прибрати зі столу, як поривається мити посуд і всі хвалять її хазяйновитість.

Тепер узялись перебирати наколядоване й розповідати, де як приймали. Чутно, як Павлик хвалить Ві-ку-ку за гарний спів. Чутно, що Ві-ку-ку радісно сміється. Переспівують, що' в якій хаті співали. Бабусю захоплює Росавин голос: “Дитині бути співачкою!” “Ану, Ро’, утни якоїсь цікавенької колядки!” – це вже Ві-ку-ку. Росава трохи від-нікується, а тоді каже, що може спробувати хіба дуже давньої: колись-бо, ще до Христа, люди колядували на честь народження Сонця і звеличували Вогонь і Воду. Чутно, як пожвавлюється дідусь: Рося знає щось із тієї епохи, коли ще Вішну поставив на майбутніх вишнопільських землях

відбиток своєї підошви? Чутно, як Рося заводить своїм шоколадом з горіхами. Софійка накриває голову подушкою, але й крізь неї пробивається:

Коли не було з нащада світа,

Тоді не було неба й землі,

А но лем було синє море.

А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки...

А це вже завела, напевно, про свій камінь:

...Ой у чистім полі камінець стоїть,

А на тім камінці три прутки ростуть...

Чутно, всі затамували подих. Аплодують. Дідусь доповнює пісню якоюсь своєю версією світотворення. Просять ще співати. Роська співає:

Ой із-за гори, з-за зеленої,

Виходить там чорна хмара.

Але не є то чорна хмара,

Але но є то Напередовець,

Напередовець, красний молодець...

Ясно, що при словах “красний молодець” Підліснячка покрадьки зиркає на Сашка. А він? Розвісив вуха й зовсім забувся, з ким він сюди приїхав, заради кого приїхав?! Усі затамували подихи, слухають. Аплодують. Дідусь висуває нову теорію. Просять заспівати ще. Тоді Росава прикидається, ніби хоче почути Ві-ку-ку, бо в тої, мовляв, краще виходить. Усі з чемності, звісно, кивають, а дурненька Віта щаслива...

Чути, Павлик затіяв малювати портрети. Ось уже намалював бабусю й дідуся. Хто наступний бажає дружнього шаржу? Ти, Росю? Ні, побажав голодний на такі речі й на добірне товариство Сашко. Чутно, всі багатозначно посміюються з його надміру червоного носа на портреті. Чутно, як Ві-ку-ку раптово звертає увагу на скромницю Росявку: “Гляньте всі, як гарно вона малю’! Сіла з аркушем в куточку й не признається! Гля’, як точно змалювала Сашка! Це вам не шарж із носом, тут – Сашкова душа!” “А очі які гарні, як точно передані очі!” – це вже бабуся Ліна. Ось уже приєднуються дідусь і Павлик. Росі треба йти на художника! Чутно, як Росяниця вдає із себе скромну й засоромлену... Це Павлик справжній маляр, а вона так, бавиться... А ще вона знає, що дуже гарно малює Сашко. Тільки в нього талант дизайнера. Чутно, як усі з чемності підтакують, а Павлик і Сашко – на сьомому небі...

І в кожному киванні, зітханні й вигукові святкове зачудування: сьогодні до їхньої хати потрапило справжнє різдвяне диво! А до неї, Софійки, навіть і не заглянув ніхто! Ніхто! Ніхто! Ніхто! Ніхто! Навіть... навіть бабуся!

– Софійко, ти спиш? – Бабуся таки заглянула до кімнати. Ковтаючи сльозу, дівчинка завмерла й не ворухнулась... Бабуся поправила ковдру і тихо вийшла.

– Спить, Сашку, – промовила тихо...

У всіх – радісне свято. І лише для Софійки – “ой із-за гори, з-за зеленої, виходить там чорна хмара”!..

25– СНІЖАНИНІ ДИВАЦТВА

Росьчин гребінь, мабуть, на радощах від зустрічі з господинею вирішив затопити цілий світ. Мряка і дощ, які засіялись наступного ранку і снувалися до вечора, здавалось, мали позмивати всі позапланові дива. Проте ні, гості роз’їхалися натхненні й щасливі. Кожен палко дякував Со-фійці, але не забував при цьому висловити захоплення відомо ким. Навіть Сашко, тулячи до грудей намальованого Роською свого портрета (хоч би сховав, не мозолив очей!), порадив бути лагіднішою до рятівниці.

– Як твоя щока? – похвилювався задля ввічливості.

Легко йому питати, коли в самого ненароком підбитий Софійкою ніс уже майже стух і тільки трохи червонів! Софійчина щока від Росавиного ляпасу набрякла, як тоді, перед Новим роком, і обіцяла ще довго прикрашати свою власницю.

– Дякую, чудово.

– Ти ж не брала її гребеня, правда? – ляпнув зненацька.

Софійка затято мовчала.

– Точніше, я хотів сказати... Коли брала, ти ж не знала, що він Росавин, еге ж? Або... мала якусь причину?

Іще міцніше зціпила зуби.

– Не ображайся, це я так... для годиться спитав! А як ти на те, щоб на днях зустрітися? – Це вже точно для годиться питає!

Насправді ніхто-ніхто не хоче зустрічатися з такою потворою, як вона зараз! Ніхто, ніхто, ніхто! Навіть чемний і відповідальний Сашко!

– Гаразд, я подзвоню й домовимось! – ледве стримала кипуче ридання, що вже назріло разом із цим докучливим дощем.

І цю битву програно. Але в Софійки є Ростик, є Чорнобілка, які поки що й не думають підпадати під Росьчині чари і які дзвінким лепетанням

і нявканням зустріли її у Вишнополі. Діти й тварини бачать більше, ніж обмежені дорослі, тож недарма навіть пихатий Фантик вихуд на тріску.

Є ще шафа, яка все одно колись поверне свої надзвичайні властивості, а то й допоможе виграти битву наступну...

Є ще всерозуміюча тітонька Сніжана, якій принаймні можна поскаржитись якщо не на русалку, то на злісну конкурентку-однокласницю.

Але що це з тітонькою Сніжаною? Вона сказала по телефону, що не має часу навідати племінницю. Гаразд. Але що застала дівчинка, навідавшись до тітоньчиної квартири сама?

Ні-ні, “Місячна соната” не була несподіванкою. У вагітних свої забаганки, це зрозуміло. Те, що тут всюди були розвішані й розставлені Росьчині картини, теж не дивувало. Сніжана-бо все одно, крім геніальних Пустельникових полотен, а надто його картини з Леськовичівським замком, ніякого іншого малярства всерйоз не сприймає. Але розкладений на столі грубий, як називають його в бабусиному селі, кубинський мішок із якимись черепками всередині? І – тітонька, яка стоїть коло нього й промацує тендітними пальцями крізь жорсткий мішок ті черепки, що всередині?.. – Тітуню, у вас усі вдома?

– Я сама! Пустельник десь поїхав шукати гар них пензлів для Росави. Що, знову набрякла щока? Ці аптечні мазі – тільки грошам горе! Нікуди не годяться! Сучасна медицина таки недосконала! – старанно вимацувала мішок Сніжана. Тоді спохопилась: – Ти вважаєш, тітонька з глузду з’їхала? О, не повіриш: тут таке трапилося!..

Вона повідала, що той хворий, у якого щось неправильно зрослось, нарешті став одужувати. І врятувала його... Росава! Гостюючи в них і почувши про пацієнта, незвичайна дівчинка захотіла одразу ж провідати нещасного.

– І що ти думаєш? – сяяли тітоньчині очі, – Промацала йому кістки: хрусь, хрусь – усе вправила й поставила на місце! Дядечко відразу мов на світ народився! “Як ти це робиш?" – питаю. А вона взялася й мене вчити. Берете, каже, старого горщика – з отих, що ви їх називаєте білокрилівськими (і сміється). Розбиваєте його – і в мішок! А тоді – крізь мішковину – пробуйте його скласти докупи. Так розвивається чутливість пальців, уявляєш?

Софійка уявляла погано. Бо аж судомило дивитись, як тітонька мордує свої пальчики на шкарубкій тканині. Спостерігаючи фанатичні вогники в Сніжаниних очах, знала точно: і тут вона вже зайва, і тут уже не до неї.

26. Несподіванка в підвалі

– Софійко, тато вдома? – Баба Валя прибігла як на пожежу.

– На роботі. Його канікули вже скінчилися!

– А мама?

– Гуляє з Ростиком.

– Біда, та й годі! Хто ж мене порятує?

– Що сталося?

Невже Роська нарешті пропала?

– Гадюки! Змії в підвалі!

Тільки цього бракувало!

– Спускаюсь по консервацію – для Фантика якоїсь тушонки жирненької, бо худне просто на очах!.. А рибу йому давати Росавка забороняє: чогось жаліє кожну рибинку, як людину! Як почула в новинах, що якусь там річку отруїли!.. Як побачила тих раків, черепах, що з води повтікали й виздихали на березі, ту рибу, що поверх води поспливала, аж затремтіла, аж руки заломила! Повні очі сліз! Три дні потайки плакала! Таке жалісливе та чуйне! Рося і воду любить, як людину: завжди крани закручує, щоб і краплі зайвої не пропало. Зайшла, значить, засвітила... – сусідкою аж трясло. – А на підлозі, на стінах... Як ото в страшних кінах – чорні тоненькі змії повзають, сичать на мене!.. Я – звідти! Здається, і світло покинула! І Фантик без тушонки!

– Ви хоч підвал зачинили? Ще в під’їзд поналазять, – затіпало й Софійкою.

– Зачинила, дитино, ще й ганчірками щілини в одвірках позапихала! Ой, що робити, що робити?

– Заспокойтесь, тато прийде – щось вирішим! – утішала чи то себе, чи то бабу. Якусь рятувальну службу викличем! Сапери, чи хто там здатен із цим упоратись... Та сядьте, вгамуйтесь, і без того страшно!

– І то правда, посиджу трохи у вас! Бо геть у квартирі боюся! Онучка все зайнята, все клопочеться!

– Як вам із нею? – вхопилась за нагоду щось випитати, навіть чаю налила бабі. – Миритеся?

– Золота вона дитина, Софійко! З якого боку не глянь, золота! Що красуня, що чепуруха, що розумниця! А як варить їсти, а як малює! Твій дядько хоче її роботи в Київ повезти, спеціалістам показати! А вона нітиться: не варто задля неї турбуватись, мовляв.

Ой, завела! Сто разів слухане-переслухане!

– А чуйна яка! Щось мені заболить – вона й до аптеки, і в магазин! А найкраще помага, коли вона рученята притулить до голови, масаж поробить... Росавонька – мій валідол, цитрамон і анальгін, ще й безплатний.

І про цілительські здібності Підліснячки Со-фійка вже наслухана! Баби ж тепер не спиниш:

– Гріх, доцю, так думати, але не хочу віддавати її батькам у Полтаву, хай би все у мене й жила!

– Хіба не можна з ними домовитись? – Ану ж, що відомо про так званих батьків?

– Я, дитино, з ними й не родалась ніколи. Все Росавка, по телефону! Прошу, бува: “Дай хоч подякую за тебе!” Вона ж: “Нема за що!” Сама з ними розбереться. І то правда: мені вітання переказують, дитину золоту довірили, чого буду докучати?

Звісно, про що балакати з тими, кого насправді не існує?!

– А Фантик же як до неї? – запобігливо підкладала гості печива.

– Оце єдина морока: Фантик не звикне! Вона до нього і добром, і ласкою, а він – хутро дибки й пішов у своє кубельце! При ній і їжі не торкається!

– Може, якусь небезпеку від неї чує? – Софійка сама злякалась своєї одвертості.

– А таки так, дитино!

– Я-а-ак? Ви теж помітили, що Росава – небезпечна? – Розмова набуває несподівано цікавого повороту!

– Звісно, помітила! Росава ж – Фантикова ця, як його...

Софійка аж подих затамувала. Ну-ну!.. Кажіть, бабусю, кажіть, хто вона!..

– Кун... кон... конкурентка!

– Що-о-о?

– То ж усю любов котикові оддавала! А тут Росавочка об’явилась! Ревнує Фантик! Ревнує, рідненький, що любов мушу на двох ділити!

Тю з цією бабою Валею! Думала, справді щось цінне скаже!

– Нічого, я його, дорогенького, перевиховаю! Потрохи, потрохи, він і повірить, що обох люблю порівну, змириться! 1 сам без Росавки не зможе, бо така ж мила дівчинка!

Баба Валя відсунула недопиту чашку й заквапилась до дверей:

– Добре, що ти мені про Фантика нагадала! Знов думає, мабуть, що забула про нього! Піду свого нявчика заспокою, помазаю!

“Ох, краще б ви заспокоїли не нявчика, а нявку, тобто мавку-русалку, яку пригріли в хаті!” – мовчки докоряла Софійка, виводячи стару в коридор.

27– НОВІ КУРЙОЗИ

Не встигла замкнути двері за бабою Валею, знову задзвонили.

– Софко, привіт! – на порозі... Кулаківський!

Це вперше він у її домі! Його прихід ошелешив

більше, ніж поява змій у підвалі. Не знала, що робити: прикривати посинілу щоку, бігти переодягати кофту чи визбирувати розкидані речі?

Але тільки мить. Бо згадала, що хлопця так тягне до їхнього будинку.

– Привіт! – Запросити до своєї кімнати чи до кухні? Ой, на кухні ж недопиті чаї! – Проходь до кімнати!

– Вдома? – Хлопець кивнув у бік Росьчиної квартири.

– Ні, десь ганяє.

– Але ж там хтось наче є? – наставляв вуха.

– То баба Валя з котом говорить. Ну, що сталося?

– Повний облом і натуральний капець!!!

– Сідай і розказуй! – поспіхом прийняла з канапи купу свіжовипраної білизни.

– Фінал! Гаплик! Завал! – Вад гепнувся на ме-блю, не виявивши жодної цікавості ні до Софійчиної щоки, ні до безладу.

– Роська провалилася в ополонку і її привалило вербами? – Знала, що не з її, Софійчиним, щастям чекати аж такої події, проте якось треба ж цього Ромео повернути до життя!

– Нє, до цього не дійшло! Хоч із нашої здибанки вона випарувалась!

– Не втямлю: Росяниця перейшла з твердого й рідкого в газоподібний стан?

– Софко, благаю, не жени вумняк! – скривився Вадим. – Я ж до тебе не контрольну здувати прийшов, а як до друга!

Оте “як до друга” подіяло магічно, Софійка вмовкла і приготувалася ловити кожне Вадове слово.