Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Ох же й невчасно задзвонив у цю мить телефон!

– Софійко, нарешті! Твій мобільний весь час недоступний! Це впросився у шефа з кабінету!

Ось тобі: то нічого, а то оберемками. Це телефонував... Сашко! Сашко, до якого й сама вже третій день марно пробує додзвонитись і до якого сьогодні сама збиралася піти!

– Сашку, бігом кажи, що маєш: я зараз дуже-дуже зайнята!

– Ммм... Як поживає Чорнобілка?

Ясно: хоче запросити на побачення й не зважується!

– Чудово поживає! То що?

– А... Ростик?

– Гуляє з мамою.

– Твій корефан? – Вадим із кімнати. – Везуча! Він до тебе хоч клеїться, робить під’їзди – не те що моя свистулька!

Ще бракувало Сашкові почути голос Кулаківського!

– Сашку, вибач, будь ласка! Я... я тобі передзвоню!

– Але ти не додзвонишся!

– Ай справді... Я сьогодні підійду до тебе на точку!

– Стривай, ще хвилинку!..

– Десь за годинку жди!

– Перекажи, що Роськи йому все одно не дістати! – Хоч би Вадим замовк!

– Усе, я не можу говорити! До зустрічі! – поклала слухавку. Таке її щастя: колись через Сашка зривалися побачення з Вадом, тепер навпаки!

З важким серцем повернулась до кімнати.

– Слу-у-ухай, хто це тебе кумарно так забєцав? – Хлопець устиг завважити Софійчиного портрета з лілеями.

– Павлик один... У таборі.

– Нормальо-о-ок! Софко, а він не міг би такого самого і з Роськи забомбашити, га? Для мене? За таке я геть і на бабки розродився б!

– Ні, не міг би!

– Ревнуєш? – прискалив око під своїм шаленим чубом. – Підсів я на неї, Софко, так підсів/ Утріскався по вуха, як прибацаний!

– То що з твоєю здибанкою?

– Ага, короче! Я ж виманив у батяні лексуса, хтів з ним підвалити до одного пасажира на колядку! У нього й компаха достойна підібралась! Добазарились про стрілу, там туди-сюди, тири-пири, тралі-валі, підрулив і жду, а вона мені – есемеску! Типу “сьогодні не можу”, поїхала як би по свої речі!

"По свій гребінь у Половинчик!”– подумки продовжила Софійка, проте слухала далі.

– Прикинь, а я на тачці! Як центровий на цілий Вишнопіль і як останній лох! Дурно перед старим гнувся, він же дав колеса з умовою, що це – вперше і востаннє! Вже хоч би ти побачила, який я був крутий! От западло, так западло!

– Тільки й горя! Зустрінетесь наступного разу, прикатаєш на одинадцятому! Тим більше, її тепер не сушить – менше питиме, дешевше обійдеться.

– Зустрінемось, кажеш? – Вадим нашорошено вбирав кроки на сходах і перейшов на шепіт: —

Ану, глянь у вічко: вона чи не вона?

У дверях цокотів ключ: повернулися мама з братиком.

– Ну, то я пошурував? – підвівся мовби й неохоче, але й з надією таки зустріти в під’їзді її.

– Шуруй, коли так! – узялася проводити. – Світлину зроби!

– О, забув сказати! – Кулаківський уже за порогом. – Усі ж фотки тю-тю!

– Себто як?!

– Бобик здох! Пропали, одним словом! Той вилупок, якому здав на друк, загробив! Усі кадри з Роською чорні, як мазут!

– Ой!..

– Та ти, Соф, не розкисай! – помітив Софійчине розчарування й пожалів її. – Розстроїлась, аж оно щоку рознесло! – помітив нарешті й це. – Я для твого екстрасенса ще накладаю! – І перейшов на шепіт: – Наче хтось іде! Може, вона, га, Соф? Ну, покедово!

28. У ГЛИБОКІЙ ЗАСАДІ

– Фіко! Фіко! – Ростик випручувався з маминих рук і тягнувся до сестри.

– До тебе приходив твій Кулаківський? – допитувалась зацікавлена мама.

“Твій”... Аби ж то! Неуважно погладила братиків чубчик, неуважно підтвердила мамині здогади. І попленталась у свою кімнату. Зараз чим-скоріш одягнеться – і до Сашка. Розповісти про все Фадійчукові? Накличе нещастя? А що жахливіше може трапитись? Однак де гарантія, що їй повірить навіть Сашко? Перепитував же за того клятого гребеня, мовби підозрював у чомусь... Ні, Сашко повірить, мусить повірити!

У під’їзді вловила гірко-солодкий, трохи трав’яний аромат Росьчиних парфумів (парфуми в тієї річкової видри, звісно, теж поза конкурсом!). Біля виходу аромат з’єднався з запахом Вадимових цигарок. Отже, таки зустрілись!

Та он же вони, у внутрішньому кутку дворища! Росяниця воссідає на ще не просохлій від недавніх дощів гойдалці. Ба, сидіння застелено модним Вадовим шарфом, хоч русалці мокре – як Софійці бабусина лежанка! Вадим, як вірний паж, колише гойдалку і щось принижено канючить у повелительки. Наче не Софійці тільки що плакався в жилетку! Теж іще парочка: Мартин і Одарочка!

Гордо їх проминула, мужньо пронісши до воріт важкий Росавчин погляд.

До Сашка, до Сашка, до Сашка!

Сашка на місці не було. “Поза зоною”, – пояснив мобільний. Ні, Роська своєї чорної справи зробити ще не встигла б: її вчасно перехопив Кулаківський. Та й навряд чи після попередньої пригоди Фадійчук їй повірить.

Мабуть, ще тільки добирається з фірми.

Пронизувана гострими січневими вітрами (щойно ж було тихо!), постояла ще хвилин сорок.

“Поза зоною”, “Поза зоною”, “Поза зоною”, – торочив мобільний. До нього додому не піде нізащо! Уже раз ходила. Досить і цих принижень, що є!

Нема? Що ж, іще півгодинки. “Якби Сашко побачив зараз ці танці на крижаному протязі, назвав би її не водяною, а вітровою русалкою!” – намагалася жартувати сама з собою.

Нема. Так, ще п’ять хвилин – і піде, бо відморозить носа й хвору щоку!

...Нема! Вона ж ясно й чітко сказала йому, що прийде на точку!..

Ну, гаразд, ще десять, і ні секунди більше!

Сутеніло, а Сашко продовжував бути “поза зоною”. Зате схвильована мама вже зуміла видзво-

нити доньку і завалити розпитуваннями й проханнями вертатись у таку холоднечу додому.

А що лишалось?

Удома не хотілось нікого бачити й чути. Як завше в таких випадках, залізла до шафи й зачинилася.

Вона мала б залазити сюди вже з Росавиною світлиною... І цю битву програно. Підліснячка обставила її з усіх боків. У Софійки немає шансів, немає з ким порадитися: тітонька Сніжана ще зранку попередила, що після роботи вчитиметься в Росяниці костоправства. Павлик і Ві-ку-ку теж устигли захопитись ідеальною русалкою, від них помочі не жди. Сашко? А де він і хто він Софійці, зрештою?

На дівчинку напала така безпросвітна зневіра, що не хотілось навіть... навіть викидатися з вікна.

Там же, у шафі, й задрімала.

Її розбудив стривожений тато. На диво, прокинувшись, відчула в собі приплив такої рішучості! І визріле невідь-звідки – це її, шафина поміч! – рішення: набратись терпіння й діждати слушної миті!

Софійка дочекається свого часу! Просто вона затамувала подих і спостерігає! Вона в засідці. В підпіллі.

29. СВІЖІ ВІДКРИТТЯ

Про змій розказала татові лише тоді, коли взяла з нього клятву, що проти ночі в підвал не полізе, хай завтра.

А завтра – до школи!.. Хоча, звісно, ніщо добре Софійку там не чекало. Королевою і шкільних буднів залишалася Росава Підлісняк. На тлі сірої хляпавиці за вікнами її сліпучо-білий светрик нагадував, що тривають зимові святки, і ще яскравіше відтінював смарагдово-зелені очі, які мовби уже обіцяли майбутню весну. Химерний, тонкої роботи гребінь у темному блискучому волоссі будив спогади про щедроти осені. А соковитий, шовковий, як зарошені червневі трави, з домішкою серпневого цикадного дзвону голос пахнув розкішним літом. Як завжди чемна і скромна, Росяниця за канікули мовби ще посвіжішала і ще міцніше притягала палкі закохані погляди. Ця водяниця, звісно, обскакала всіх і в навчанні. На уроках отримувала єдині зауваження: вчителі ніяк не могли второпати, чому така розумна дівчинка завжди пише слова “дощ”, “річка”, “море”, “вода”, “криниця” з великої літери.

Кулаківський дуже схуд і зробився ще стрункіший. Сяйливий чуб трохи потьмянів (певно, від безнадії), і Софійка зловила себе на тому, що дивиться на того чуба майже спокійно. Без хвилювання вдивлялась тепер і у Вадимові колись такі шалено-прекрасні очі. Мирно зауважила й те, що любовні страждання додали тим очам глибини та якоїсь задушевності, котрі досі там і не ночували.

Дмитрии був такий самий ввічливий, хоч ледве стримував свою радість від початку нової навчальної чверті. І радість та – Софійка розуміла – ішла не тільки від зустрічі з алгеброю. Більше того – мужньо розуміла й це – навіть не од зустрічі з нею, Софійкою. О, Софійка розгадала й тактику своєї ворогині щодо нещасного Іваненка! Максимальна стриманість, один-два ніби ненавмисні погляди в Дмитрів бік, часом білозуба, чисто дружня усмішка – і жодних кроків назустріч. Знає, нечисть, що йому дівоча напрасливість не до смаку!

Не зразу згадала, що є в їхньому 7-В Ірка Завадчук. Не відразу помітила, що її бобрик давно відріс і сьогодні рясно стирчав задерикуватим густим дикобразом. Не скоро завважила навіть те, що пасма того дикобраза були різнобарвні.

Здається, це називається колоруванням, але кому воно, крім самої Ірки, тепер цікаве?

Трохи більше впадати в очі стала хіба Ліда Василівна: ще сильніше накульгувала. До розтягненого сухожилля вчепилось якесь запалення. * Бідолашна! Навіть їй перебування в Білокрилівському лісі того злощасного грудневого дня вилазить боком!

Єдине, що додавало натхнення, – це думка, що тут, у школі, Софійка не просто так: вона в засідці. Власне, це й помогло пережити початок нового календарного року.

А вдома вже чекала новина. У підвалі, виявляється, не гадюки! Вужі! Жовтогарячі вушка лише у них! Тато сміявся, що баба Валя надто довго живе у місті, має діло тільки з Фантиком і не впізнала вужа! Зате пригадала, начебто вуж – це муж, до заміжжя!

– Вужі чи не вужі, – од хвилювання мама навіть скопіювала бабусину Лінину інтонацію, – але де вони взялись у нашому підвалі, ще й серед зими?

На що всевіда тато нічого певного відповісти не зміг. |

– Я все одно їх боюся! До підвалу тепер ані руш! – тут мама точно висловила й Софійчині відчуття.

Однак на серці трохи відлягло, і дівчинка, домучивши домашнє завдання, перед сном наважилась вийти на нічний балкон. До чорного неба мов пришпилено срібний ріжок місяця. Спадає чи росте? Завжди плутається у цьому! Життя змусило Софійку добре познайомитись тільки з повнею.

Опустила погляд на вулицю. Безсердечного легковажного Сашка о цій порі там навряд чи зустріне, але... Але можна бодай позгадувати, як колись геть і ховалась від хлопця, бо він чекав її – отамо, на повороті – до нескінченності...

Як це зветься: мріяти про минуле? Поки уявляла, що було б, якби тоді до Сашка вона все-таки вийшла, рипнули двері на сусідньому балконі.

Софійка завмерла й присіла. Тепер вона справді в засаді.

У щілину їй видно, як на балкон виходить Росава. З розпущеним волоссям, недбало, по-домашньому заткнутим гребенем, в ажурній бабиній шалі, вона, як ніколи, схожа на русалку, царицю всіх земних вод. Кімнатне електричне світло творило круг дівчини містичний ореол.

Чимось заклопотана, Підліснячка навіть не роззирнулася. Дивилась тільки на небо. На місяць. “Місяць – то їхнє сонце!” – згадала десь почуте. Звісно, темні справи робляться в темряві, уночі, при зорях і місяці.

 Довгенько стояла мовчки, Софійка аж змерзла. І аж здригнулась, коли Росава несподівано заговорила:

–Ти, місяцю молодий, на тобі хрест золотий!

Як ти ростеш, прибуваєш, так щоб росло-прибувало й кохання до мене рожденого, хрещеного, молитвеного Олександра!

Ог-г-го, заявочки! Софійка аж отерпла від такого нахабства! А ще якийсь моторошний переляк огорнув тіло, тож вона отерпла подвійно.

Потім Росяниця звернулася до зірок, які раптом заблимали на небосхилі:

– Ви, зорі-зоряниці, вас на небі три сестриці: одна нудна, друга привітна, а третя печальна. Беріть голки і шпильки, горове каміння, бийте його і печіть, паліть і нудіть; не дайте йому ні спать, ні лежать, ні їсти, ні пити, ні других любити. Тягніть рожденого, хрещеного і молитвеного Олександра до народженої нехрещеної Росави!

Трохи постояла мовчки. Вдивлялась не так у небо, як десь у себе. Тоді розвернулась і, нечутно зачинивши за собою двері, пішла з балкона.

Софійка ж, виждавши, поки вийдуть зашпори, ватяними ногами теж подибала в кімнату. Вуста

ж, мов риба, що хапає останнє повітря, повторювали одне й те ж: “Я в засаді, в засаді, в засаді!” ...Замість “в засаді”, мимоволі виривалося “в досаді, в досаді, в досаді”.

ЗО. БіЛОКРИЛіВСЬКі СТРАШИЛКИ

Не провчились і кількох тижнів, а вже серед купи уроків та домашніх вправ Ліда Василівна вклинила й завдання на класну годину. Розшукати легенди про походження назви їхнього міста, вишнопільських кутків, лісів та річок. Дмитрик трохи бурчав: що може знати приїжджий? А для Софійки такі завдання – за виграшки: не алгебра ж!

Дідусеву розповідь про бога Вішну та козака Вишню, головних засновників Вишнополя, знає напам’ять. Цікаво, що дідусь Іван знає про Кам’янку й Білокрилівський ліс?

Тільки-но збиралася телефонувати йому на мобільний, аж дідусь на порозі! Над’їхав провідати, свіженької рибки привіз!

– Чогось вартісного про походження назви річки й лісу не можу згадати, – відповів на онуччині причіпки, – але якби там побродив, розглянувся, то, може, щось би й придумав!

– Ходімо, дідусю, ходімо! – застрибала й заплескала в долоні.

– А риба в Кам’янці водиться? – примружився сивочолий жартівник.

– Діду-у-усю!

– Гм, під ногами протряхло, можна піти!

Земля й справді підсохла: на лісових стежках і

зовсім сухо, а на галявах од грязюки захищав товстий шар торішнього листя. Лиш де-де в затінку позалишались острівці посірілого снігу – з-під них уже навіть підсніжники повитикалися! От вам і по зимі, от вам і по лижних прогулянках!

Зате для пана Гарбуза, видно, така погода – дослідницький рай! Тож, зустрівши його біля прибережної – зеленої серед лютого – осоки, Софійка навіть не здивувалася.

Знайомство-ручкання обох чоловіків було коротким і діловим:

– Віктор Гарбуз! Місцевий краєзнавець!

– Іван Ягода! Софійчин дід із Половинника! Читав статті ваші в газетах!

– А ми в експедицію вийшли! – заторохтіла дівчинка, щоб пан Віктор, чого доброго, не

згадав про гребеня. – Все хочемо з’ясувати, чого Кам’янка, чого Білокрилівка!

Проте пан Гарбуз клопотався іншим:

– Оце хочу ще про одне диво написати! Містика, а містика ж, товариші! Не примарилося тоді! Там, угорі, на камінній плиті таки пусто, таки нема русалчиного зображення!

– Русалчиного? – вхопився за якісь свої спогади Софійчин дідусь. – Чи не тієї, бува, русалки, що чіплялась до мого діда?

– Отого, що мешкав у Вишнополі? – Софійка поспішила випередити невдоволене Гарбузове роз'яснення, що, мовляв, ідеться не про місцеві побрехеньки, а про наскельне зображення три-тисячолітньої давнини. – Розкажіть!

– Того самого! – дідуся Івана вже не спинити. – Він тоді геть молодим був! А що дуже садівництво любив, то всюди якихось дичок вишукував, аби викопати й прищепити! Ото зранку з дому як піде – нібито вигнати гусей та качок на воду... Тоді ж Вишнопіль був як велике село: в кожному дворі худобу тримали, кожне водоймище птицею кишіло...

– О, може, й Кам’янка нею біліла? – доєднався до розмови пан Гарбуз.

Ах, до чого тут свійські птахи, коли за русалок зачепилися? Кажіть далі, дідусю!

– Не сумніваюся, що так і було! – Дідусь насупив брови у передчутті свіжих гіпотез. – А всі її береги, безперечно, були вталовані пташиними лапами і встелені пір'ям!

– То, може, ліс навколо річки тому і звався Білокрилівським? – тішився новій ідеї краєзнавець.

– А цілком може бути! – зрадів і дідусь.

– Аз русалкою що ж? – не втерпіла Софійка.

– Так от, птицю вижене, а сам – берегами-кущами нипає. То якоїсь морозостійкої ожини видивляється, то шукає грушку-дичку, що на камені родить! Мабуть, десь тоді та русалка його й запримітила! А в саму Зелену неділю й перепинила!

Вони якраз пробиралися вузенькою прибережною стежечкою навпроти місця, де вгорі на скелі лежав загадковий камінь. Дідусь Іван, сам того не відаючи, кивнув у бік того каменя:

– ...Отако, розказував, просто з каменя до нього – циб! Хоч я завше дивувався, чого з каменя, а не з річки? Мабуть, переплутав щось! Чи грілась там після купання? Але ні, таки з каменя, бо почала перед ним витанцьовувати й приспівувати:

Тала, тала, бух, бух,

На камені дух, дух!..

Дідусь Іван вискочив на якогось валуна і теж почав підтанцьовувати.

Коли б мені не любисток чи полин,

Та іди до біса із ним!

Коли б мені не любисток,

То я б тебе – за намисто!

– Ні, то русалки до дівчат цієї співали. Бо дівчата в Русальний тиждень любистком боронились! – виправив сам себе.

“Любисток!” – стрілою майнуло в Софійчиній голові. Але й сама Софійка в цю мить мало не зісковзнула стрілою в річку: стежку розмило хвилею, і дівчинка, ледве утримавшись на березі, м яко сіла в болото. Пан Віктор допоміг їй підвестися й почистити одяг, дідусь же натхненно продовжував:

– Хлопці ж полином рятувалися! Дід мій теж був не дурний, на Зелені святки в пазусі носив жмутик цього зілля! То вона до нього:

Коли б мені не полин,

Я б тебе задавила,

Коли б мені не трава,

Я б тебе хавава!

Коли б мені не м'ята,

Була б тобі тут хата!

Дідусь так увійшов у роль, що грізно вимахував руками і вдавав, що тягнеться то до Софійчиної, то до Гарбузової горлянки. Десь у вишині закаркало вороння. Стало аж моторошно! Пан Віктор навіть забув про майбутню статтю й трохи відступився в очерети.

– Проспівала отак йому, а тоді як засміється! Гарно я, питає, тебе розіграла? Насправді ж у мене до тебе інше діло. Я, мовляв, русалка не проста, мені всі ці штучки-лякалки до лампочки.

– Схаменіться, які лампочки в той час! – Ох, панові Гарбузові аби все по правді було!

– Ну, то до каганця чи до свічки! – не моргнувши оком, виправився дідусь. – Я, мовляв, над русалками начальниця. І через дрібниці з людьми заходитися не стану. Полюбила я тебе, красний парубче!

“Красний парубок? Чи не той Напередовець, про якого Росяниця співала в колядці?” – хапалась за думки Софійка.

– Вподобала тебе, каже, відтоді, як тут уперше з’явився! – Дідусь уже зліз із валуна й шурхотів стежкою. – А сама ж – гарнюча, як намальована! Якщо дід мій брехав, то і я брешу, але була струнка, мов очеретинка. Очі – як два зелені озерця! Волосся темнюще, довжелезне, по коліна!

Ох, не брехав прапрадід! Лелечко, який знайомий портрет! Підліснячка, отже, здавна до їхнього роду підбирається?

У плечі подмухав крижаний вітерець, осока навколо погрозливо зашипіла, верби моторошно закалатали безлистими гілками...

– І що ж ваш дід на ті залицяння? – Софійка боялася, що зараз їй щось завадить (може, та сама Роська вискочить із кущів), і вона не дістане завершення цієї драми!

З водяного плеса раптом зірвалася хмара диких качок і залопотіла просто дідусеві в обличчя. Одна качка – чи вдарившись об нього, чи пошкодивши крило – зненацька бухнулася в траву неподалік.

– Пішли теплі зими, вони далеко не відлітають! – пояснив Гарбуз. – А ця, сердешна, може, перемерзла?

"Сердешна” й справді безпомічно заборсалася в сухій траві. Чоловіки поспішили їй на допомогу.

– От тобі й казка про кривеньку качечку! – Софійка звернулась до когось невидимого.

– Пташиний грип! – підсумував краєзнавець.

– Звичайнісінький переляк! – Дідусь Іван узяв нещасну в долоні. Пташка тремтіла, наче сполохавшись.

– Тепер би цей ліс назвали Сірокрилівським! – Пан Віктор указав на непримітну барву дикої птахи. – А значить, і поселення тутешнє теж так само звалось би! Між іншим, Софійко, смішки смішками, а казка про кривеньку качечку може сягати ще білокрилівців! У них була тотемом якась водоплавна птаха!

Звісно, чого б водяній князівні водитись із сухопутними! Софійці було зовсім не до смішок.

– А далі з тією... русалкою? – мало не сказала Підліснячкою!

– Як не чудно, продовження має кілька варіантів! – знизав плечима дідусь, а качка насторожилася ще більше. – То він розказував, що тицьнув русалці під ніс полиновим стеблом – нечиста навік і пропала... То ніби починав хвалитись нападниці, як дуже вірно кохає свою наречену, – русалка розсердилася, кресонула брівками-блискавицями і зникла.

Софійці здалося? Чи й справді – через лютневе небо над Кам’янкою скинулася біла блискавка?

Але ж і молодчинка прапрадід! Так їй, Росавці, й треба! Хоч один цій нахабі дав одкоша! Хоч один довів, що справжнє кохання сильніше за будь-які чари! Того-то ця начальниця над русалками й казиться, того ж і мститься – вже на Софійці! Бачить, зараза, що не здолає вона

їхнього, Ягідного, чи пак Вишневого, роду! І не здолає-таки!

– Дід оженився незабаром на моїй тоді ще не бабці Оришці. Хоч, треба визнати, жили, мов кіт з собакою! – Дідусь Іван підкинув заспокоєну качечку догори, вона пурхнула і зникла у верховітті.

– Ну, ну?.. – не втерпів уже й зацікавлений пан Гарбуз.

– Але є й інша легенда! – посмутнішав оповідач. – Дід її, щоправда, заперечує... Ніби ще довго тягнуло діда в ті береги! Ніби ходив туди не одну нічку та й не годиночку! Одружився – і ще ходив! Поки, десь за рік по тій пригоді, моїй бабці Оришці та й не луснув терпець. І вона, обвішавшись чи то м’ятою, чи петрушкою... Хоч чого б це петрушкою, любистком, певно... Грім, чи що? – Дідусь прислухався до глухого гуркоту вгорі. – Моя Ліна впевнена, що грім на голе дерево – лиха прикмета!

– Це не грім! Мерщій з дороги! – Віктор Гарбуз раптом ухопив Івана й Софійку за одяг і різко потягнув назад. Вони заточились і попадали, боляче вдарившись об старі пеньки. За секунду перед їхніми носами – якраз по стежці, якою мали йти – прогриміла величезна каменюка і, торохнувшись об прибережні валуни, важко повалилась у воду.

Десь угорі (чи не там, звідки відірвався камінь?) тривожно залопотіли дикі качки. І їхня підшефна кривенька качечка з ними?..

– Оце так! – аж присвиснули обидва дідки. – Уже й на білокрилівських скелях можна втрапити під обвал!

– Якби не ви, пане Вікторе!.. – Софійка вперше відчула приплив удячності до дивакуватого краєзнавця. – Спасибі вам!

– Ходімте краще тією, вищою стежкою! – вирішив рятівник. – Вона звертає в гущавину, а там виведе на рівне! Звідти вже й траса недалечко. Хутенько, бо сутеніє!

– А ви, дідусю, швидше докажіть свою історію, поки справді не ускочили в халепу! – заблагала, коли звернули на безпечну доріжку.

– Отже, Оришка пішла до лісу й заловила чи то діда з русалкою, чи то саму русалку... Сама-самісінька в ліс ходила! І щось там їй, розлучниці, заподіяла! Так чи ні, а звідти бабка вернулась переможницею: дід ходити до лісу перестав, а русалки відтоді ніхто не бачив!

У верховітті мовби щось звереснуло і знов полопотіло крилами. Чоловіки, порадившись, постановили, що це сойка: та вміє навіть людей передражнювати.

31.Дослідницький рай?

Під гору дерлися мовчки, і Софійка мала змогу обдумати почуте. Охо-хо! Справа гірша, ніж гадалося! Виявляється, Росяниця мститься не чоловічій, а жіночій половині Вишнево-Ягідного роду! З Оришкою не впоралась, то Софійку вибрала крайньою?!

Вони вже вийшли на рівне, трохи відсапались, і дідусь згадав про головну мету прогулянки:

– От вам і Білокрилівка! Правда, не знаю, чи на цій річці було, чи, може, на Олексівському болоті... Дідова хата, подейкують, стояла під ліском, де колись багато бузьків було... А де це? І де тепер ті бузьки? Як трапиться одне гніздо – вже подія!

– Бузьки? Чорногузи тобто? – зрадів краєзнавець. – Зразу треба було сказати! Подивіться навколо!

Софійка підвела очі й завмерла. Страшний сон? Сцена з фільму жахів? Крізь мовчазні сутінки звідусіль, наче монстри, їх обступали... обідрані, напівмертві старі дерева. Немов страховиська, простягали до мандрівників свої покорчені лапи-гілляки, поляпані мовби якимось вапном! А на кожному стовбурі – ніби стара пелехата шапка!

– Атож-атож! – торжествував Гарбуз. – Отак-от моторошно виглядає місце масового поселення, по-науковому – колонії, нашого найсвященнішого, найблагороднішого птаха – чорногуза, по-науковому – лелеки білого! Саме в цій частині Білокрилівського лісу вони селяться й живуть у природних умовах з давніх-давен!

Справді, лише тепер утямила: всі дерева залиті пташиним посльодом! А верхівки вимощені гіллястими гніздами! Оце якось покаже Сашкові!

Так то так, але для повної правдивості чогось бракувало!

– А де ж... самі бузьки?

– Ку-ку, онучко! – розвів руками перед Софійкою дідусь Іван (мабуть, навчився у Віти). – Отямся! Зима надворі!

І справді, ку-ку.

– О, навесні, як прилетять, буде тут і ґвалту, і клекоту! Влітку, як малі вилуплюються, і потикатись небезпечно: такий ярмарок, таке тирловисько! —усміхався Гарбуз. – Зелені майже не видно, та й тяжко їй тут рости! Все в чорно-білих тонах! Наче в пеклі побуваєш! І в той же час – чистий рай для дослідників!

– Та й для чорногузів, мабуть, теж! – вражено хитав головою дідусь. – Ти ба, не знав, що й тепер є бузькові гаї! Отже, мій дід жив таки під

Білокрилівським лісом, таки біля Кам'янки відбувалися ті пригоди!

– Слухайте! – Аж підскочила від нового відкриття. – А може, того й Білокрилівський? Бо ж лелека – теж тотем давніх людей?

– Ще ніби від Лелі, богині краси та кохання, походить! – усі радісно закивали.

Стало веселіше. Тим паче, колонію вже минали, вдалині чорніли звичайні хащі, а ще далі чулося рятівне гудіння траси.

– Отак і розкажеш, Софійко, в школі: як налетять з лісу на Вишнопіль об’їдати вишні, як закриють небо своїми білими крильми!..

– Як понаїдаються тих п’яних вишень, що ваш прадід вирощував! – згадала колишню дідусеву побрехеньку.

– О, тоді їм уже ні жаб, ні змій на закуску не треба! – реготав дідусь.

– І все-таки, і все-таки! Щось тут не в’яжеться! – порушив ідилію Гарбуз. – На бузька як не дивись, а він – чорногуз, та й годі! Гузка, задня частина, чорна. Хіба колись недобачали?

Розчаровано примовкли. Добре, що траса близенько, нарешті спинять якогось приміського автобусика – і додому!..

– До речі, Софійко, про змій і про “дому”! – плеснув себе по чолі дідусь. – Забув похвалитись: у нашому погребі вужі завелися! На зміну клімату, чи що?

– І у ва-а-ас? – протягла Софійка.

– Серед зими? – здивувався пан Віктор.

Але договорити не встигли: з темряви у бік Вишнополя вже торохтіла маршрутка.

32. Опір триває

Що ж такого утнула тоді розгнівана бабка Оришка? Десь там, у її вчинкові, є для Софійки порада-підказка! На жаль, дідусеві невідомо, а більше спитати немає в кого, бо у неї він – її єдиний онук!

Софійка давно забула про Малофонтанну вулицю і вигулювала Ростика в інших кутках. Центр, де зовсім недавно продавались ялинки... Сашкова точка... їхній колишній спільний будинок... Марно тягала візочка туди-сюди, марно вдавала, що милується місцевими краєвидами, й кидала нарочито байдужі погляди по вікнах знайомого напівпідвалу!

Ніде, ніде немає того безсовісного Фадійчука!

Ясно, до кого тепер тягне його, “рожденого, хрещеного і молитвеного”! Хитро придумали: стрічаються, певно, десь подалі від Софійчиних очей! Цікаво, як Підліснячка поєднує ці побачення й заняття в математичному гуртку? Адже вона, саламандра тритонівна, уже й туди свої плавці запустила. Суть не в алгебрі, звісно: хай би кисла в ній, не просихаючи. Але ж на гурток ходить Дмитрик! Топчеться шлях до його серця через ікси та ігреки! А як проникливо зітхала, коли Іваненко сів до піаніно! Така вже вразлива до музики, що хоч плач! На щастя, подзвонили на урок, і ця сирена смачноголоса не встигла продемонструвати свого вокалу. Втім, Софійка не здивується, якщо вона сяде за фортеп’яно...

Скрізь, ну скрізь улізе! От, наприклад, учора Софійка висловила Діді Василівні тривогу за її здоров’я, бо вже тяжко дивитись на її накульгування. А вчителька:

– Які ж ви у мене добрі діти! Он і Росавка щодня пропонує свою допомогу. Наївна дівчинка: хоче зцілити мене! Та ніхто з лікарів не береться! У кого тільки не була на прийомах-консультаціях!.. Не знаю, чим кінчиться!.. Але за співчуття, дівчатка, щире спасибі!

Отак і на літературі, й на малюванні, й на фізиці: Софійка надумає допомогти, а чує у відповідь: “Спасибі, Росавка уже зробила!..”

Якби збереглися бодай Оришчині молоді світлини! Тоді Софійка через шафу, яка – дівчинка відчувала це! – вже готова була до примирення, прослідкувала би весь бабчин маршрут і всі її вчинки! Але й тут, кажучи Вадовими словами, повний прокол: укотре сварячись із чоловіком, бабка згарячу спалила весь невеличкий родинний фотоархів! Зосталися тільки пізніші картки, серед них і дуже на тоді рідкісна й кумедна, бо на ній не завмерлі постаті, а рух: розлючена Оришка доганяє з лозиною збитошного Іванка. Але й така дотепна фотка Софійці не зарадить.

Визволила братика з візочка і стала ходити з ним туди-сюди. Ростик так потішно робить перші крочки. Ще зовсім недавно це викликало б шалену радість у Сашка, бо любить (любив!) Со-фійчиного братика ще більше, ніж Чорнобілку. А тепер, тепер...

Не стукати ж до Сашкової хати? Є ж якась межа принижень! До дзвінків теж не опуститься. Точніше, пробувала так, для цікавості: переконатись укотре, що “поза зоною”... Тепер, якби оце сам подзвонив, слухавку б кинула! Знехтувати їхньою

давньою дружбою! Зневажити всі пережиті разом страждання!

– Зюбака! – показує Ростик на пса, котрий, висолопивши язика, мирно біжить своєю дорогою. Софійка сміється й озирається навколо. Ні, не чує Фадійчук, як дотепно перекручує слова її братик! Хіба ж не вчила вимовляти "собака”? Але малий уперто бачить у нього насамперед зуби! О, якби ще почув Сашко, як доречно малюк називає вівчарку “гавчаркою”!..

Знічев’я заїхала навіть до тітоньки Сніжани, але, звичайно, її вдома не застала. Дядько Сергій повідомив, що вона з Росавою зараз на обході. Черепки білокрилівських горщиків уже занесено в підвал (там завелися вужі, тож тітоньки туди не пускає, ходить сам) як пройдений етап: Сніжана вже вміє складати навпомацки. Пустельник не без гордощів узявся переповідати Сніжанині успіхи в лікуванні суглобів, загоюванні ран і цілющих масажах. Щось почав був і про освоєння тітонькою оперування без хірургічного втручання: мовляв, це якась забута давня технологія, все полягає в чутливості та вправності рук. Але, зачувши всоте Росяницине ім’я, Софійка відверто запозіхала й заквапилась геть.

– Сидіти б ліпше тітоньці в декреті й льолі мережити! Дивіться, аби такий фанатизм та не

зашкодив малому! – якомога приязніше висловила тривогу про здоров’я майбутнього братика.

Ростик і Чорнобілка – єдині її справжні друзі, єдині, заради кого варто жити! Підсунула під подушку сонькові жмутик полину: накупила сухого зілля в аптеці й тепер за Ростика може не хвилюватись. У всіх своїх кишеньках теж носила заготовлений бабусею Ліною для Ростикової купелі сухий любисток. Ось весною з’явиться свіжий – діятиме ще краще!

Навіть у Чорнобілчину постіль підсипала пахучих трав, хоч та, правда, до нових ароматів ще не звикла й тікає ночувати у вітальню.

Крадькома порозсовувала зілля по квартирі й навіть по балконних щілинах: справді, ці дні Росяниця її не займає і навіть не так дратує.

Повернувшися з прогулянки додому, тихцем поклала жмутик ще під килимок при вході, не зашкодить!