Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

1. Лижна прогулянка

– Софійко, гайда з нами! – Дмитрик, упираючись палицями, зробив кілька незграбних скрипучих кроків. Готувавсь укотре пошелестіти лижнею зі стрімкої сліпучої гори вслід за однокласниками.

– Я пас! – задихано відповіла дівчинка й знеможено плюхнулась на засніженого плаского валуна. Цей камінь – точно мов канапа: над “сидінням” здіймається висока й полога кам’яна стіна – “спинка”. Зіпрись – і спостерігай. Ух! Більше немає сил! З’їжджати захопливо, та видиратись назад... Який спритний цей Дмитрик! Летить, обминаючи перепони, як справжній лижник!

І місця тут гарнющі! Над головою – старі покручені дерева, попереду – білий простір, збоку, глибоко внизу, серпанком сріблиться Кам’янка, а ген за лісом новорічною підковою ліниво іскриться на сонці Вишнопіль...

Розпашілі долоні вбирали снігову прохолоду, а вказівний палець мимоволі черкав по неторканій білизні розмашисті літери. “Дмитро”, – проступило на білій стіні. Ой, що це? Рука соромливо змела написане, і палець із новим завзяттям виводить: “Вадим”.

Бо, зрештою, все це робилося для Вадима. І ранній сніг, і довгождана субота, і ретельно спланована прогулянка на лижах. Саме Софійка подала Ліді Василівні ідею дослідити рідний край і здружити клас через колективний лижний похід. Маршрут – аж до цього Білокрилівського лісу – розробляв уже вчитель фізкультури. А лижі принести мав кожен свої.

Хіба ж могла подумати, що в Кулаківського не виявиться лиж?! У Вадима, в котрого – і скутер, і комп’ютер, і найдорожча мобілка?! Навіть Ірка Завадчук, нап’явши свого кричуще жовтого спортивного костюма, пленталася лижнею, час від часу з диким вереском падаючи, а він!.. Мовляв, радо “відтягнувся” б з усіма, та не має на чому!

– Софійко, то що, їдеш? – Дмитрик знов на горі.

– Зараз, іще трохи відхекаюсь! – умить покреслила букви хрестиками й сніжинками.

– Я! Я їду! – Завадчучка вже стріляла очицями з-під своєї жовтенької шапочки. – Ой, кріплення злізло! Поможи!

Дмитрик слухняно заходився порпартися в Ірчиному кріпленні, а Софійка ображено повернулась до своїх снігових ієрогліфів. Однині писатиме тільки власне ім’я: жодне хлопчаче того не варте! Навіть його сліди позмітає з каменя!

Раптом рука намацала рівчачок. Мабуть, хтось когось тут увічнив-таки! Софійка, згорнувши сніг, віддерла густий мох, який приховав “рівчачка”, і помандрувала далі загадковою лінією. Ой, це не літери – тут має бути якийсь чималенький малюнок!.. А борозенка вже виводила профіль жіночого обличчя, вже перейшла в тонку довгу шию, а тоді її перекреслили безліч інших ліній. Волосся! Десь тут мають бути очі – дівчинка заходилася відшкрібати мох...

– Це накипний лишайник! – вигулькнула з-за спини Ліда Василівна, додавши назву латиною. – Я, звісно, рада, що ти, Софійко, цікавишся рослинами, але вставай! Застудитися хочеш?! І чому не катаєшся? Всіх підняла на ноги, а сама сачкуєш?!

– Софійко, гайда наввипередки! – білозубо засяяв Дмитрик: він знову був на вершині.

– Ай, не виберусь! Дайте руку! – внизу, кроків за десять, жовтіла на снігу Ірка.

– Доганяй! – Софійка облишила малюнок, зіскочила з каменя і відштовхнулася палицями.

У-у-у-ух! Згрупуватися, ноги в колінах зігнути... Ого-го-го-о-о-о! Попереду – сліпуча білизна, збоку все швидше мигтять дерева!.. Тільки вітер може її догнати!

2. В ЧЕКАННІ ПЕРШОГО БАЛУ

Куди це Ростик заникав сантиметрову стрічку? Чи та виснажлива лижна прогулянка дала хоч якийсь результат? Критично розглядала себе в дзеркалі. Ні-ні, Софійка худенька, як і раніше, але напередодні такої важливої події хотілося бути ідеальною. Софійчина талія неодмінно має бути найтоншою в класі. Бажано – і в усій школі, адже на новорічний карнавал приходять, починаючи з сьомого. Заради цього вона ще з початку грудня відмовилась від супів і сіла на чаї з бутербродами.

Це – її перший бал! Перший вихід у світ не затурканою причесаною відмінницею, а – справжньою красунею-русалкою в срібно-синьому вбранні!.. Цим балом снила вже не один тиждень, до цього балу встигла понаприв’язувати стільки мрій і планів, що не знала, як доживе до нього і як переживе – не доведи Господи! – бодай одну пов’язану з ним невдачу!

Новорічний костюм русалки, по суті, від художника Павлика, з котрим познайомилась у літньому таборі. Як тільки зір падав на портрет, – Софійка у вінку з водяних лілей, – так і хотілося втілити малюнок у життя. Хай там ким буде

Ірка Завадчук (цікаво, а ким?), Вадим не встоїть, нарешті не встоїть перед вродою справжньої водяної царівни!

Квітів на вінок напросився принести Сашко. Живі лілії на водяних газонах їхнього офісу вже перецвіли, і він навмисне порадив шефові для зимового оформлення замовити на фабриці штучні.

А сьогодні ще й тітонька... О люба тітонька Сніжана: вона знає про Софійку навіть те, чого дівчинка сама про себе не відає!.. Тітонька Сніжана, повернувшись зі Львова, з якогось свого медичного семінару, зробила такий подарунок, такий подарунок!..

– Якщо хрещена мати вручила Попелюшці кришталеві черевички, то чому я не можу подарувати своїй племінниці черевичків звичайних? – загадково простягла дівчинці красиву коробку.

Тітонька трохи лукавила: черевички були аж ніяк не звичайні! Яскраво-сині, навіть – лазурові! Лаковані, з елегантними носочками – схожі на взуття фей, а не звичайних дівчат! Софійка давно мріяла саме про такі. Точніше, мріяла би, якби тільки могла припустити, що вони існують і що можуть належати їй!

– Каблучки невисокі, – сокотала тітонька, приміряючи їй обновку. – Ти ж і так бідкаєшся, що за літо кількох однокласників переросла!

І тут як в око вцілила!

– Колір – такого ще не бачила! – крутнулась на підборах. – Мамо, це до мого русалкового костюма!

– Ідо твоїх синіх очей! – додала Сніжана.

– Розкіш! Ну й любиш ти, сестричко, нишпорити по модних салонах! Але така дорога покупка – для семикласниці?! – відірвалась від своїх турбот і мама.

Колись вона шила сукню Сніжані, тепер чаклувала над Софійчиною. Тоді були трояндочки, тепер – складки, мовби хвилі, та срібні мережива, наче піна морська.

– Трохи витратилась, але принцеса того варта! – заперечила тітонька.

– Справжня казка! – не йняла віри ні таким гарним словам, ні такому чудесному гостинцеві. – Тітусю, а вони о дванадцятій годині не щезнуть?

– Ти забула, що взуття – єдине добро, що зосталося в Попелюшки після півночі! – Тітонька засміялась чарівним блискучим сміхом. – Стережи хіба від Ростика, щоб не пожував!

О, цей бецко в своїх повних дев’ять місяців і при неповних чотирьох з половиною зубенятах умудряється рачкувати швидше за Чорнобілку й пообгризати навіть Пустельникові пензлі! Добре, що зараз він спить, а то...

– Фіко! Фіко! – залепетало раптом зі спальні. Це він навчився так зворушливо кликати сестричку! Як прокидається “з тієї ноги”, то найперше не маму – Софійку гукає! Моє ж ти золоте, моє ж смакотнюще!

Софійка цокає новими черевичками до братика, пригортає, злегка пощипує рожеву щічку: спросоння братик усміхається і дуже гарнесенький!

– Аж не віриться, що й у нас із Сергієм буде таке щастя! – замріяно погладила ще зовсім непомітного животика Сніжана. І додала, звертаючись до мами: – Здається, Таню, я здогадуюсь, хто буде королевою новорічного балу!

з. Чудернацька пригода

Наступний вихідний – це ще сім кроків до карнавалу. А також – зо два кроки до ще тоншої талії завдяки кільком тисячам кроків до зимового лісу.

Та головне – цей день мав би стати ще одним кроком назустріч коханню. Оскільки Ліда Василівна минулої прогулянки розтягнула сухожилля

й колективний класний похід скасували, Софіка придумала дещо ліпше.

Попросила тата взяти напрокат запасну па наймодерніших лиж. Вимолила в неба гарної снігової погоди. І ніби між іншим натякнула Вадимові

– Ти журився, що не вдалося з класом піти похід... А ми з дядьком Сергієм і татом якраз плануєм нову прогулянку... Уяви: тато з найшов у підвалі зайву пару лиж...

– Опля, везе ж тобі з твоїми шнурками на всякі знахідки! – Вадим криво усміхнувся з-під свого шикарного чуба.

– Які шнурки? Лижі тато знайшов! – засміялась і собі.

– Ну, я кажу, шнурок – предок типу!

– Тоді ти не зміг, не вдалось. А, мабуть, хотів би.

– Хотів? Я що, дурний? Сніг орати, ходулі свої ламати на всяких дубових дощечках! У мене недавно компа до інтернету підключили! Лижі – це кайф старих пліснявих дев’яностих, сучасний бомонд у неті відтягується. Хочеш – якось підвалюй до мене на хауз, позависаєм на пару! Життя

в натурі хаванеш!

Софійці б умить зорієнтуватись і вхопитися за нагоду! Не кожній щастить удвох із таким красенем в інтернет! Ну, зависла би, відтягнулась! Так ні: зашарілась, закашлялась, виправдовується!..

А тепер от маєш: катайся, Софійко, з гірки, поки справді ніг не покрутила на цих скелях! Та ще й тато, почувши, що Вада не буде, запросив на вільні лижі... Сашка! Той же – вибриком! Не завадили ні робота, ні домашні клопоти! І ти ба, як вишиває – мовби з лижами народився! Навіть за неї, Софійку, забувся: з татом і Пустельником одне з-поперед одного, скоро гору зітруть!..

– Ну, Софійко, молодчинка ти, що нас до лісу витягла! – тішиться тато.

– Давай приєднуйся! – гукає щасливий Пустельник.

– Перепочину! – опускається на той самий камінь, марно промацуючи крізь куртку, чи потоншала ще трохи талія.

Шкода, що не дізнався Вадим, як вона спритно їздить... Зате на балу таки мусить її помітити! А якби ще побачив, як Софійка плаває!.. Куди цьому з’їжджанню! Нічого дивного: вона ж не снігова людина – русалонька!

Напевно, сніг піде: спохмурніло відразу. Та й вечоріє. Ага, сьогодні ж 22 грудня! Ліда Василівна казала, що це найкоротший день у році! І все одно гарно! Якби Софійка народилася середньовічною принцесою, свій замок неодмінно поставила б саме на цій скелястій горі! Узимку спостерігала б, як з усіх боків до неї добивались би

лицарі, і вона, обрала б того, хто найкраще їздить на лижах. Дмитра обрала б, а Вадима – нізащо!

До речі, як поживає знайомий малюнок? Пообмітала свіжий сніг і знову провела пальцями по кам’яних борозенках, вишкрібаючи залишки моху та, як їх там, накипних лишайників. Одчистила решту обличчя. Ну й примітивний художник малював: замість ока – крапка, замість брови – риска! А волосся наче перекреслюється глибокою поперечною борозною. Під нею тіла не видно. Гля, це ж наче вода! Наче жінка у водії

Софійка відкидає лижі, хукає на руки і продовжує “реставрацію". Ох і здивувалась, копи збоку намацала вибитий на камені... кутик риб’ячого хвоста! Він мовби виглядає з води. Русалка?

І враз щось боляче вдарило щоці. Наче ляпас! Ще й звук – ніби виляски по воді. Софійка впала не так від болю, як від несподіванки.

– Хі-хі-хі! – почулося мовби із каменя.

– Софійко, що сталося? – над нею стояв усюдисущий Сашко. – Ти посковзнулась?

– Дуже смішно! – від Сашка не сподівалась

– Я не сміюсь! – тривожився хлоп’як. – 1 з твоєю щокою?

Щока палала як тоді, коли Софійка впала з і ковичівського горища.

– Та я... Це що – вона мене?..

– Хто вона? Гілляка? – Його очі були налякані. – Ого, аж до крові стесала! Як це ти так необережно?

– Я обережно! Ай! – легенько торкнулась подряпин. – Мовби ця русалка... Хвостом ударила! Ще й насміхається!

– Яка русалка?

Софійка вказала на камінь, але... ніякого малюнка на ньому не було! Розчищений сніг, відшкрябаний мох, якісь розколинки... і більше нічого!

– Фантазерка ти наша! – співчутливо усміхнувся Сашко.

“Наша”! Родич знайшовся! Вони, звичайно, друзі, але “наша”?! Геть зовсім зарвався”, – сама того не помітивши, думає Вадимовими словами.

– Це точно пора додому! – нагодились одночасно тато і дядько Сергій. – Дехто вже доїздився! Та й сутеніє просто на очах!

Удома тато цілий вечір дотепничав, що поганий лижник і на перині ногу зламає. Мама бідкалася, чи не підхопила, бува, дитина зараження крові. Пустельник дивувався з форми ляпасу: натурально – риб’ячий хвіст! Тітонька Сніжана прикладала до Софійчиного обличчя примочки з різних мазей і нарікала на обмежену сучасну медицину. Стурбований Ростик показував на сестру пальчиком: “Вава, вава!”

А Софійка не могла отямитись і второпати, що ж відбулося насправді.

4. Понеділок – тяжкий день

Вже як не щастить, то надовго? Прищ на носі – першого вересня, синяцюра на щоці – перед першим балом!..

Півбаночки маминого тонального крему – і до школи, з горем-бідою потикатись можна. Але за пять днів чи встигне загоїтись? Чи до балу стане щока такою ж білою і ніжною, як на Павликовому портре... Що це? О жах!

– Мамо, тату, ви бачили?! – зойкнула не своїм голосом, дивлячись у рамочку.

В портрета, якраз на місці Софійчиної щоки, скло – надбите! І добре надбите: довгі й короткі тріщини розійшлися густою павутиною. Один порух – і з рамки просто на постіль посиплються дрібні скалки!

– Як це ти примудрилася? – подивувались і батьки.

– Я?! – від праведного обурення защеміли всі подряпини й садна водночас. – Це я вас маю питати, хто це зробив!

– Ну, Ростик ще так високо не вилазить! – Мама, знизавши плечима, гайнула до малого: пора його збирати й самій бігти на роботу.

– Із вікна поцілити сюди не випадає! – гмикнув тато, оглядаючи місце події. – Мабуть, скло вже було колись пошкоджене, а якийсь необережний протяг чи різка зміна температур...

– Від учорашнього дня кватирки я не відчиняла! – пробубоніла, тримаючись за щоку. – Щоб вавки не застудити.

– Може, воно розбилося ще позавчора?

– Вчора перед нашою прогулянкою було ціле!

– А після?

– Після?.. Хіба за моєю травмою хтось щось бачив?..

– Мабуть, ти вчора так упала, що аж тут скло посипалося! – засміявся тато.

Він жартував, але Софійці було не до сміху. “Справді, це вона!” – промкнуло наче струмом.

– Якщо речі б'ються самі від себе – то погана прикмета! – мимоволі додала тривоги й мама, стоячи на порозі з одягненим Ростиком. Вона не вірила в забобони, тому теж вважала, що жартує. – Ну, ми до баби Валі й до школи! Цьом-па-пусі!

– Головне – портрет уцілів! Не журись, доню, прийду з роботи – полагоджу. – Тато обережно зняв малюнок і виніс геть.

Ох, краще не описувати, як Софійку зустріли в школі!

– Оце бланж, оце фініш! – аж присвиснув Кулаківський. – У який поворот не вписалась? Кон-кре-е-етно хтось присвітив! Чи з усіма деревами в Білокрилівці перецілувалась?

– Та... це... зачепилася... об камінь... – палала і згоряла на місці.

Господи, нащо вона прийшла до школи?!!

– Бідолаха! Об камінь, кажеш? – підоспіла з удаваним співчуттям ненависна Завадчучка. – Знаю ці камені! Колись мій тато прийшов додому п’яний, то мама точно з таким ліхтарем ходила!

– Краще поправ свої накладні вії: на правому оці зовсім відклеїлись! – вихлюпнула зненацька всю неприязнь до Завадчучки, хоч вії, які Ірка палко видавала за свої, відклеюватись і не думали.

Тільки чемний Дмитрик мужньо не помічав Софійчиної біди. Шаріючись при випадковому погляді на лице однокласниці, вперто ділився з нею винятково математичними спостереженнями.

Вдома зачинилась у своїй кімнаті, примостивши біля вуха й біля Чорнобілчиної муркотливої спинки мобілку, зателефонувала до Ві-ку-ку:

– Що ти знаєш про русалок?

У слухавці застрочило подружчиними знаннями, і Софійка спрагло їх заковтувала:

– Руса’, купалки, водяниці, лоскотухи – богині земно7 води, які живуть на дні річо7! Ка'жу', в руса пальці на ногах з'єднані перетинками, як у гусей, це видно по їхніх слідах...

Ой, до чого тут перетинки? Які ноги—хвіст же?

Заперечити не встигла, бо мусила слухати далі:

– Сліди ці мо' бачити тільки тоді, коли руса, захоплені зненацька, бігом кидаються у воду! Бо звичай’ перед тим, як покину’ берег, вони загладжують пісок!..

Ну який пісок?!.

– А ще ка, що Руса’ може побачи’ тільки щаслива людина!..

Знайшла щасливу!.. Ні, не допоможе Вітуся! Краще порадитися з Сашком: той з усього придумує виходи! Розповісти про всі двадцять два нещастя...

– Але якщо вона комусь розка’ про це, з нею станеться велике лихо, – прониклива леськів-чанка, як завжди, на ходу вгадувала чужі думки. Все, зараз питатиме, нащо Софійці русалки!

– Для уроку треба! – спішила завершити розмову. – Цю, як її... “Русалку" Шевченка вчимо! Дякую, Ві-ку-кулечко! Бувай, закінчується рахунок!

Ні, це ж неможливо! Здається, Софійка перевтомилась, і треба просто добре відіспатися!

Чи, може, це таки пастка?..

5. Вівторок – день ще тяжчий

Зрештою, все не так і кепсько. Новий ранок свіжим пухким снігом покрив усі вчорашні прикрощі. Тато поміняв скло й уже почепив малюнок на місце.

Вранці знову приміряла майже дошиту сукню і звеселіла ще більше. Спадаючи складками-хвилями, сукня шелестіла краще за ніколи не бачене Софійкою море. Довгий шлейф закріплювався на зап’ясті вишуканою петелькою, тож кожен помах руки робив довгу сукню ще й пишною. Мінус кілька принесених у жертву помийному відру супів – і талія, вдало підкреслена кроєм, буде таки найтоншою. А те, що ставати перед дзеркалом поки що доводиться тільки одним боком, аби не бачити зіпсованої щоки... Так тітонька Сніжана передала вчора якусь нову дорогу мазь!

Навіть школу пропускати наразі немає сенсу: однак усі бачили Софійчине горе і невдовзі звикнуть, не помічатимуть.

І чому вона так тяжко пережила цю дрібну, нікчемну пригоду?

Але сталося непередбачуване.

На математиці до класу, трохи накульгуючи, раптом зайшла класна керівничка, біологічна Ліда Василівна.

– О, ви будете вести математику? Як ваше сухожилля? – доброзичливо загув клас, але раптом забув і про математику, і про сухожилля, і про саму Ліду Василівну.

Адже за вчителькою ступала... дівчина. Та-ка-а-а ді-і-івчина-а-а!! Весь клас ахнув! Струнка й тоненька, мов очеретинка. Очі – два бездонні озерця, такої смарагдово-зеленої барви, яка могла тільки снитись! Куди тим зеленим лінзам, у яких приходила Ірка! Жмуток темного волосся, заколотий химерним кістяним (зі слона? мамонта?) гребенем, перехоплено яскравою смарагдовою стрічкою. Стрічка обкручувала його по всій довжині, а довжина – хіба таке буває в наш час? – до колін. Таку розкіш Софійка бачила тільки на ляльці Барбі у вітрині найдорожчого магазину, та й то – один раз.

Мала ще нереальніше відчуття, ніж коли побачила сині черевички.

– Дорогі діти! – вчительчин голос теж, видно, тремтів од хвилювання перед такою красою. – На початку цього навчального року ми прийняли в колектив гарного учня Дмитра Іваненка. А сьогодні, діти... Сьогодні до нас приєднується ще

одна... дуже гарна учениця – Підлісняк... як вас... тебе, нагадай?

– Росава! – злегка схилила голівку новенька. При цьому її вії стрепенулись, як сполохані перепелички, і Софійці здалося, що й весь клас ніби підкинуло в небо змахом тих чорних, густючих, магічних, чаклунських – ах, куди тим накладним Ірчиним! – вій.

– Можна Росяниця! – додала, коли всі “приземлились" Тепер уже присутні чманіли від її чистого, гірко-солодкого, як чорний шоколад з горішками, голосу.

– Можна й просто Рося! – усміхнулась так зворушливо, що всі готові були заплакати від захвату.

Ліда Василівна втерла очі кінчиком хусточки і, гублячись у словах, пишномовно завершила:

– Отже, Росю Підлісняк, приймаємо вас... тебе у свою дружну класну родину! Сідай за парту біля...

Біологічка шукала очима десь ближче до дошки, але Росава вказала на останню парту.

– Не турбуйтесь, я сяду на оте вільне місце! Можна?

Всі знову завмерли: Вадим ніколи нікого не впускав на свою територію і завжди був раком-самітником. Сідати поруч не сміли навіть

відмінники, і навіть під час контрольних: їм дозволялось тільки передавати шпаргалки. За спробу пересісти до нього дісталось по голові портфелем навіть Ірці, якій узагалі-то завжди дозволялося більше, ніж іншим.

Кулаківський поблід і войовниче напружився. Зараз як пошле неждану квартирантку!..

Де там! Виявляється, напружився для того, щоб пружиною підскочити й забрати рюкзака з сусіднього стільця, звільняючи місце.

– Падай! Тобто, я хотів сказати, плі-і-із! – прохрипів і закашлявся. Од хвилювання? Чи докурився хлопець до ручки?

– Сенк’ю-мерсі! – в стилі його іншомовного ‘будь ласка" відповіла новенька, і клас відрадно загудів на її прикол.

– О, задача на складання рівнянь? – радісно зиркнула на дошку. – Мій улюблений тип! Можна, запишу третю дію і запропоную інший варіант розв'язування?

“Усе! Це кінець! Гарна, ввічлива, дотепна... А ти почуваєшся гидким каченям... Ні, бридким марабу! – згадала потворну пташку в енциклопедії. – Поруч із красунею лебідкою. От тобі й на!"

Вадимової зради Софійка не переживе! Не стерпить навіть Дмитрикових поглядів, соромливо кинутих через Гі плече на останню парту, хоч би

як старанно при цьому розводився про якісь математичні закони!

6. МАРАБУ ЖИВЕ ДАЛІ

Сьогодні хай мама не відносить Ростика до баби Валі. Софійка ж до школи не піде, то заодно побуде з дитиною. Мама стривожено помацала доньці чоло. Але, розумничка, дозволила зостатись удома, коли дізналася, що Софійці, поки не загоїлось обличчя, між людьми некомфортно. Мама ніколи не пішла б до своїх школярчат навіть без макіяжу, а тим паче з такою... щокою!..

Ростик і Чорнобілка – єдині не лізтимуть у душу, не питатимуть зайвого. При них спокійно можна годинку-дві проридати в подушку (головне – не дозволяти братикові падати з висоти). Потім довго вмиватись у ванній, тільки не давати малому куштувати брусочки барвистого мила й видавлювати зубну пасту. Тоді стриміти в дзеркалі, розглядаючи набряклі повіки, розкислі від солоних сліз рани, і знов журитись, але вже насухо. О жах! Той шкідник умудрився порозсипати на Чорнобілку мамину пудру і напхати її собі

до рота! Нічого, залишки пудри збере назад у баночку, а Чорнобілку пропилососить. Ростикові, мабуть, пора заварити кашки.

В обідню пору з’являється Сніжана: вона відпрацювала в першу зміну і зайшла розрадити племінницю. Ростик заснув, можна нормально погомоніти.

– Тітусю, як жити далі, якщо у класі з’являється новенька учениця?

– Випадок сумний, але не клінічний! – весело туркотіла тітонька, оглядаючи Софійчину щоку. – О, вавка гоїться, хоч і повільно!.. Будь-яка новенька за кілька днів стає "старенькою”, буденною і звичною!

– Але якщо у неї – вії-віяла, коса до колін, фігурка як у моделі, і – голлівудська усмішка?

– Гм, ситуація складніша, але теж виліковна! – тітонька зняла старий пластир і примостила до Софійчиної щоки свіжу примочку. – Дуже часто такі лялькові красуні виявляються пустушками й занудами!

– Але якщо вона дотепна і обожнює задачі на складання рівнянь?..

– Ти певна, що йдеться про одну й ту саму людину? – Сніжана вже милувалася розкладеною на дивані Софійчиною новорічною сукнею.

– На жаль, так.

– Навіть це не смертельної Такі дівчата в дев’яноста дев’яти відсотках – задаваки й грубіянки!

– Чемнішої дівчини світ не бачив! – аж застогнала Софійка.

– Ну, тихо, тихо! – обняла племінницю. – Поміркуймо! Колись у Половинчику ти заспокоювала мене прикладом царівни жаби... Прикиньмо, що в таких випадках роблять у казці?

Але скільки не думали, не могли згадати жодної, у якій би герой між розумною чемною красунею і менш розумною та не надто чемною, хоч і майже красунею обирав би друге.

– На крайній випадок залишається метод Попелющиної мачухи, – зітхнула тітонька. – Пригадуєш: вона ховала справжнє доньчине обличчя і силоміць запихала її ногу в маленький кришталевий черевичок?

Ні, тітонька таки здатна розрадити! Сміялися разом. Справді, у Софійки не так усе безнадійно!

– Іще не вечір! – запевняла Сніжана. – Ще повоюєм. І приглядайся уважненько: твоя красуня мусить проявити себе хоч якимось недоліком, ідеальних людей не буває!

Та й русалкова сукня в шафі й майже кришталеві – лазурові! – черевички (вони тепер стояли на найвиднішій полиці серванта) додавали надій.

7. Підступи тривають

Наступного дня затято не дивилась у Росавин бік. Хоч не дивитися було досить важко: та аж сяяла привітною вродою. Милувалися нею всі: школярі, вчителі, технічки. Навіть слюсар так роззявив рота, що мало не наступив на якогось п’ятикласника. А на перервах під кабінетом, у якому перебував 7-В, ніби випадково збиралися старшокласники. Не через Софійку, звісно: тепер ніхто не звертав уваги навіть на її щоку. Всі поривались побачити нову гімназійну зірку, і видно, що та зірка спопеляла на місці не одного юного гімназистика.

Дівчата й собі крутились коло новенької: набивались у подружки. І з усіма Рося була рівно-привітна. Кілька разів, щоправда, Софійка ловила Росавин погляд на собі, але чомусь раптово судомило щоку, тож відповісти на жодну з її прихильних усмішок не спромоглася. Та й не хотіла. Софійка єдина і близько не підступала до Підліснячки. Та й нащо підступати? Щоб різниця між ними ще більше впадала у вічі?..

Ну, ще Завадчучка дулась у самотині. З сережкою в нижній губі! Це була ознака найтяжчого

відчаю! Але марні старання! Пірсінгу не помічали не те що учні, а й учителі.

Хлопці ходили причесані й тихі. Навіть обзиватись не сміли перед такою дівчиною.

На Кулаківського можна було махнути рукою: оце нині пропав остаточно! Ганебно, без жодного опору, без бою! Таким його Софійка ще не знала: блід, червонів, затинався у своїй і без того не дуже зрозумілій мові. Чого б не дала, якби хоч раз на неї так подивився!

Навіть Дмитро – ні, немає хлопців ідеальних! – так часто звертається до Софійки головним чином для того, щоб кинути оком на Росаву.

Її відповідей на уроках Софійка намагається не чути, але Росині дзвінкі й грамотні виступи самі хробаками, точніше – колючими трояндами, залазять у вуха.

Добре, хоч у рідній квартирі можна відпочити від тієї Росяниці, можна покупатися в увазі й любові близьких!

Мама наливає запахущого чаю, тато гуцикає на коліні Ростика, малий заливається сміхом і норовить потягти зі столу блискучу ложечку...

Дзвінок у двері трохи перервав ідилію, але то не страшно. Баба Валя вже теж як своя!

– Ви саме вчасно, просим до вечірнього чаювання! – радіє мама.

– Ой, спасибі, діточки, я на хвилинку! – сусідка стала в кухонних дверях. – Що тут наш Росту-сик-мацюпусик? Мій манюній, упізнав бабу, йди на руці! Я до вас чого так пізно, – мовби перепрошувала. – Хочу домовитись... Чи не можна, щоб не ви мені Ростика приносили, а я до вас ходила.

– А що сталося?

– Та... Внучка племінчаста з самої Полтави приїхала! У мене житиме, вже й до школи записалась! То я кімнату їй віддала! А щоб не тривожити й не заважати, буду краще сюди навідуватись! Ростик хоче гратись, а їй же уроки вчити!

– Гаразд!– погодилась мама. – Головне, щоб не відмовились!

– Від такого золотка?! Та ви що! Проте, зрозумійте, родичка... Я того небожа ще малим колись два рази бачила, а не забув старої, листа дочкою передав! Пише, наче проблеми в сім’ї, розлучаються, чи що. То хай, мовляв, дитина в бабусі побуде: нікого, хто б поміг, із рідні не зосталося. На мене вся надія! Оце ж так: цілий вік сама, а тепер – і Ростик,і Росавка!

– Хто?!! – аж підскочила Софійка.

– Атож, так чудно її назвали: Росава! Рося, Росяниця! Але гарно, еге ж? Та й вона гарна, побачите!

Хрясь! Софійчин кухлик упав і розлетівся на друзки об кахельну підлогу.

– На щастя! – пожартував тато.

– Я приберу, вибачте! – похапала черепки й вибігла в коридор.

– Софіє, ти куди? Відро ж на сміття ось! – гукнув тато.

Але дівчинка його не чула. Геть, геть, геть! Подалі від тієї красуні! Вона що, взялася доконати Софійку?!

До шафи! Заховається в улюбленій шафі, хай ніхто її більше не знайде!

Відчинила двері шафи, впала на купу одягу. Леле, що це? І тут ненависні зелені очі?! Росяниця що, стерегтиме її тепер і вдома? Навіть у шафі?!!

– Геть! – нагримала злякано. І лиш коли проява нявкнула і зникла, второпала, що то ж були оченята вірної Чорнобілки! Зовсім стратила глузд!

Не помічала навіть, що стискає пальцями черепки і з долонь поволі скапує кров.

8. Аркан затягується

До синюватої щоки додалися рубці на руках, але Софійка так просто не здасться. Завтра —

довгожданий бал. Її головна й остаточна битва! І вона всім доведе, хто є хто!..

Туди-сюди крокувала вітальнею поміж розкладеними святковими прикрасами, вбранням і взуттям. Зацікавлений Ростик повзав під ногами. Бракує тільки лілей, але Сашко от-от принесе...

Ось і його дзвінок у двері! Ніколи, мабуть, його так не чекала.

Але Сашко... прийшов без нічого, а його круглі одверті очі шукають п’ятого кутка!..

– Софійко, – аж прохрипів. – Тут... таке сталось! Таке сталось!

– Що сталось? Кажи, не тягни!

– Та... Причеп, яким сьогодні везли шефові товар, перекинувся на мосту! Дорога слизька, він – бульк! З десятиметрової висоти, просто в Кам’янку!

– А квіти?! Квіти – де? – не розуміла, що відбувається.

– Там же й квіти! Впросився поїхати з шефом на місце події! Причеп дістали, товар... на дно! – Сашко закашлявся.

– А мої лілеї?!

– І вони... Я весь берег обшукав, із жердиною у воду заходив, пробував діставати, навіть не побачив анічогісінько!

– Як? Ти... не виловив моїх лілей?!. – Добре, що поруч було крісло, бо так би й бухнулась на підлогу.

– Софійко, я все облазив!!! Усе, що міг! Вибач, прости! – Сашко знову кашляв. – Фірма обіцяє відразу після нового року поновити шефові замовлення...

– Після нового року? Дякую! Ти!.. Та ти мене втопив разом з тим причепом! Мене, розумієш?! Хіба ти розумієш?!

– Бухи-бухи... Але ти... Ти все одно будеш найкраща! Кахи!

– Хто там кашляє, кого знову треба лікувати? – зненацька проспівала з коридору тітонька Сніжана. – Я забігла перевірити Софійчину боєготовність! Ти, Сашку? Теж завтра на бал?

– Тут не те що Сашко – невідомо, чи піду на нього я!!!

Сяк-так переповіли тітоньці пригоду з причепом.

– У річку – серед зими?! Так он чого ти, парубче, бухикаєш! Бігом липового чаю з медом! Додумався ж!

– Тітонько, але ж лілеї?! – який чай, коли тут – така драма?

– Щось придумаємо, Софусю, щось придумаєм!

Спати не могла: думки й бігуді муляли в голову. Не ридала тільки тому, що на завтра до всіх нещасть бракувало червоних очей.

Усе проти неї! Мало проклятої Роськи, то ще й ця болотяна Кам’янка! Має рацію Сашко: не щастить Софійці з тим Білокрилівським лісом.

А може, Білокрилівський ліс, портрет на камені, ляпас, раптова красуня в їхньому 7-В і в бабиній Валиній квартирі, аварія над Кам’янкою – ниточки одного клубка? Від моторошного здогаду аж морозом по спині сипнуло.

Вибита на камені русалка від Софійчиного доторку ожила? Невідь-чого ляснула її хвостом по обличчі, а тоді зникла з каменя, щоб опинитись... ні, це повна дурня! – опинитись у її класі? Але як? За що? Навіщо?

Отже, таки русалка?

Як добре, що недавно з’явилась мобілка і в Половиннику! Пустельник нею ощасливив тестя й тещу, Софійчиних коханих бабусю й дідуся! Бабуся Ліна – ще вона може розповісти про русалок і не вчепиться з розпитуваннями!

– Ваша бабця Горпина або ваша мама Ніна нічого не знали про русалок?