Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

– Від мами чи не від мами, – почала своїм звичаєм бабуся, – але трохи про них чула. Дещо й перечитала, – зараз і про нечисть друкують.

Нібито русалки можуть зватися Овсяницями, Сенявами, Житницями, чи як там... Ще – Травницями, Дивовицями, Росяницями, Кануперницями, М’ятницями, – хто де живе.

Росяниця! От вам і Росава Підлісняк!

Ба, далі цікавіше:

– А ще якогось дня, коли сонце світить найслабше, – свято зимових Русалій, чи щось таке...

Сонце світить найслабше... Найкоротший день у році – двадцять друге грудня... Саме того дня їздили вони до лісу, тоді розчистила-оживила злощасні контури! Тисячі літ сотні цікавих варвар чинили те до неї, і тільки Софійці припекло зробити це в день зимових Русалій!!! Скільки разів страждала через надмірну допитливість, пора б схаменутися! Так ні ж – оті вляпалася, ще й як вляпалася!..

– Аллоу! Софійко, ти є? – Бабуся ще не зовсім освоїла мобілку і хвилювалась, чи внучка її чує. – 3 тобою все гаразд?

– Так-так, усе добре!

– Добре не добре, а щось кажи! У нас тут, правда, буває поганий зв’язок! Що там Ростик, як тато, мама?

Розмова перейшла на домашні справи, знов полишивши Софійку на самоті з її страхами.

9. Заповітний день

Сьогодні о п’ятій учнів чекає новорічний карнавал. Ні, скорше навпаки: учні чекають новорічного карнавалу. Надто ж Софійка: від хвилювань цієї ночі заснула майже під ранок...

– Доню, винеси, будь ласка, сміття! – Мама не придумала, чим кращим почати святковий день!

– Але ж я в бігудях, мамо! І взагалі, мені пора вже збиратися!

– Добре, я понесу, а ти наглядай до супу! – Мама зітхнула й узялась за відро.

Суп? Софійка вже випила свою сьогоднішню норму чаю без цукру! Нині дієта має бути щонай-строгіша!

– Ти вже місяць збираєшся, а я за домашніми справами не встигаю нічого! – Мама хряпнула дверима.

Софійка засоромлено стала над каструлею. Це тільки сьогодні, тільки сьогодні! Уже з першого січня, ні – завтра вона стане чемна і слухняна! Хай мама вибачить, сама ж колись була молодою!

Десь під обід забігла Сніжана. З найтаємничішим виглядом витягла із сумочки... разок прозорого намиста з сяйливого кришталю!

– На голівку нашій русалоньці! Замість віночка! Наче водяні крапельки!

– Цяця! – потягнувся рученятами до прикраси братик.

Зворушена, Софійка стояла мовчки. Ні, у неї таки найкраща, найпроникливіша, найспівчут-ливіша тітонька в світі!

– Софусю, що то за дівчинку зустріла я нині в під’їзді? – спитала мимохідь. – Виносила сміття з бабиної Валиної квартири! Така симпатична, привітна, так чемно мовила “Добрий день”!

Нестерпно! Підліснячка і тут засвітилась.

– Це, тітонько, вона і є!

– Хто? – Сніжана завдає болю невластивим їй нерозумінням.

– Ну, новенька наша!

– Ота, що про неї?.. – вразилась тітонька. – Ніколи б не подумала! Така приємна особа! Ту я, признатись, уявляла гіршою!..

– Дякую! Умієте ви підтримати! – пожартувала крізь сльози.

– Все гаразд, Софійко, не переживай! Може, тобі варто приглянутись пильніше й навіть подружитися з такою хорошою людиною? Повір, так буде краще. Збудешся ненависті – вмить полегшає!

Сніжана поспішала, бо в когось там неправильно зрісся перелам і її викликали на пораду

як гарного фахівця. А Софійка з мамою та ще з Ростиком, який усе норовив помічникувати, взялися чаклувати над образом найвродливішої водяної царівни. Перли дуже личили, сліди на щоці замаскувати майже вдалось. Тим більше, в залі буде напівтемрява... Чомусь пригадалися вчорашні Сашкові слова про те, що вона, кахи-кахи, все одно буде найкраща, і стало ще веселіше. Бідолашний Сашко: і хворий, і в їхній школі нема ніякого свята! Прибиралась, наспівуючи і пританцьовуючи.

Ліда Василівна пустила дівчат перевдягатись у біологічний кабінет.

– Скелета мені не чіпайте! – заклопотано покульгала кудись у вчительську.

Всі засміялись, бо зараз навіть популярний серед шкільної братії багатостраждальний скелет цікавив їх щонайменше!

Ірці дуже личив костюм Тома Сойєра-Гавроша, чи точніше, Гаврошки. Намальовані веснянки, стильний картуз, коротенькі штанці... Все це, звісно, гарно, але куди Гаврошам до Русалоньки!

– Ого-о-о!!! – захоплено протягли дівчата, коли Софійка вбралась у синю сукню. – Від цього, як його, Кардена? Чи від Армані?

– Від мами Тані! – засміялася вдячно. – Хоч і за їхніми взірцями!

– Тетяна Іванівна могла б зробити гарну кар’єру стиліста-модельєра, якби не пішла у вчительки!

Загальний захват було перекрито нікчемним Завадчуччиним питанням: це, мовляв, Софійка вже одягла костюм чи ще не скинула нічної сорочки?

Софійка збиралась було сказати щось про вкорочені під Гавроша татові сімейні труси, але дівчата раптом аж завищали від захвату, повернувшись у інший бік. Це сукню вдягла Росяниця.

– Вау! Ти справжня русалка!!!

– Дякую, ви теж усі чарівні! – скромно опустила очі Рося. А довкола забігали зайчики від її сріблястої сукні.

– Де дістала? – заздро світили очима дівчата.

– Аж нецікаво казати: пошила самотужки. Може, дещо й не так... – ще скромніше затріпотіла віями Росава.

– Вау! – ще раз видихнули семикласниці.

Мужньо проковтнула побачене й почуте. Що ж,

може, Софійчина сукня тепер і не найліпша... І її талія тепер не найтонша, але... Але в неї ще є фантастичні львівські черевички!

Розкрила блискучу коробку– о жах!– там красувався... тільки правий!!!

Порилась у пакеті, позазирала під парти, понишпорила на підвіконнях, поміж вазонами і навіть поза багатостраждальним подряпайим-замацаним скелетом... Ростик! Так і знала, що той опецьок утне якусь шкоду! Нічого, добре, що є мобілка – зателефонує коханій мамі! А мама, як у тій пісні, завжди готова пере дати рідній дитині "горобчиком хліба, синичкою солі”! Тільки хай швидко, бо карнавал за п'ятнадцять хвилин!

Тим часом розчесала новостворені пишні кучері й поклала на них Сніжанині перли.

Дівчата вже роззявили роти, щоб захоплено ахнути. Аж тут...

Рося спершу розпустила своє безмежно довге й запаморочливо темне, з зеленуватим полиском волосся.

– Чим фарбуєш? – не втрималась навіть Ірка. Та Рося вже постала перед усіма у вінку з водяних лілей! Софійчиних лілей!!!

– Живі? – аж стишили голоси дівчата. Несміливо простягали руки, але так і не зважувалися торкнутись такої неземної краси. – Навіть з росою!

Роса й справді аж здригалася на пелюстках, немов щойно витягнених з води.

– І тут вас розчарую: колір волосся натуральний. А квіти, на жаль, штучні. – Новенька закріплювала вінка замаскованим гребенем. – Але справді дуже тонка робота! Дівчатонька, чи ви не масте на кого дивитись? То заглядайте у дзеркало: ви ж сьогодні всі принцеси! А в Софійки, погляньте, які перли!

– Дякую, – видавила через силу, і перли здалися на мить розпеченим камінням. Нічого, нічого, в запасі ще є чарівні черевички!

Та не так сталось, як гадалось. Коли примчав захеканий тато (недаремно-бо мав колись розряд із бігу), то сповістив, що вони з мамою перекидали всю хату, але черевичка ніде немає. І що десь він мусить знайтися, бо ж не голка, а зараз можна взути й босоніжки. Ось, мама спакувала. Додав, що взагалі не бачить ніякої трагедії від того, що взувачка замість синьої буде біла. Тим більше, сукенка до землі, взуття не видно... Атож, їм, чоловікам, однаково!

Тато нагадав, щоб Софійка дзенькнула, коли її забрати. А зараз не заважатиме доньці святкувати і бажає добре повеселитись.

Підійшла до розчиненої фрамуги (в кабінеті жарко, хтось вирішив провітрити) і трохи поміркувала, чи не варто викинутися з третього поверху. Але на чорному тлі шибки виразно уявилось

Сашкове обличчя. Він мовби казав (і розумний же хлопець!): "Ти все одно будеш найкраща!” Тож рішуче взула босоніжки.

Добре, що не викинулась, бо такого шикарнючого видовища ніколи в житті ще не бачила! Спортзалу сьогодні не впізнати! Ялинка до стелі, гірлянди мигтять! Серпантин, конфеті, сніжинки-витинанки, новорічні плакати й стінгазети!.. Крутиться й крутиться дзеркальний глобус і посипає все довкола невагомим святковим "снігом”...

На вході кожному приколювали до грудей кругленький номерок. На карнавалі працюватиме святкова пошта: отим шпачкам-поштарикам давайте свої листи-привітання, і вони рознесуть їх за потрібними адресами.

Господи, вона ж у казці! Навколо феї, козаки-розбійники, баби-яги, циганки, вовки й лисиці! Не віриться, що це славне товариство ще вчора ходило в строгій формі й злагоджено позіхало над підручниками! Хотілося думати, що й та осяйна русалка Рося, присутність якої відчувала кожною своєю клітинкою і появу якої зустріли обожнюваним зітханням, теж несправжня. Коли закінчиться свято, зникне казка, а з нею – і та несправжня нечисть!

– Ти дуже гарна! – усміхнувся до Софійки принц Дмитро. Правда, тут же й завмер із розтягнутою усмішкою: назустріч випливала Росава.

– Класний прикид! – присвиснув пірат Вадим, проминаючи Софійку. Але за секунду відсунув чорну пов’язку з ока. Здається, навіть уклонився! – назустріч виплила Росава...

І дурневі було ясно, хто королева балу. Звісно, черга спраглих потанцювати з Роською більшала. Звісно, листівочки найчастіше носилися саме їй. Звичайно, Софійка, як і більшість інших дівчат, під час “повільних” танців самотньо підпирала стіну. Як і всі, вимучено всміхалась та удавано-весело щебетала про пустопорожні дурниці.

Пошти не слала нікому. Навіщо? Хіба не ясно, від кого гімназійні лицарі й нелицарі чекають листів?

Аж ось – і їй листівка! Від кого? Текст привітання якийсь чудний. “Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному! Замикаєш ти комори, двірці і хлівці! Замкни й моїм ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі, щоб вони на мене, рождену, зубів і очей не витріщали, спротиву в серці не мали, щоб мене поважали й слова упоперек не казали!”

Не чудний – огидний текст! Бридкий! Моторошний!

Софійку аж затрясло від таких несподіваних новорічних побажань. їй навіть заціпило: мабуть, це вже почали замикатись губи-губища й щоки-пращоки. А що очі досі бачили, то з натугою дочитала останні рядки:

“Чекай великих перемін, русалонько! І знай своє місце! З роси та з води! Щиро, число тринадцять" Тринадцять? Але це у неї, в Софійки, тринадцятий номер! Якби й надіслала вітання сама собі, то точно не таке.

Зненацька наче ножем під лопатку: Рося Підлісняк! Розшукала в гурті залицяльників неподалік і наткнулась на її крижаний погляд. Миттю відвела очі. Бр! “У русалок немає душі, тільки серце”, – згадала. Та Росяниця вже люб’язно усміхалась і навіть помахала Софійці рукою. Леле, її номер також... тринадцять! Це помилка – два однакові номерки! Це ж якщо хто Софійці й написав, то недалекоглядні поштарики все потягли Росаві!

Порвала записку на дрібненькі клаптики, і вони перемішалися під ногами із барвистим конфеті.

Проте і на Софійчину вулицю прийшло свято. Навіть ущипнула себе: до неї прямує... Дмитрия!

Бо Вадим перехопив Росю? Нічого! Романтична мелодія, і – так-так – чудовий хлопець Дмитро Іваненко трохи збентежено чимчикує до Софії!!! Хоч би не вибігти до нього передчасно, хоч би не

заплутатись у довгому поділку! Тримайте ку. 33 свою Софійку, мамусю й тітонько! Першиїнець із хлопцем?

~ Можна запросити? – ледь шаріється Дм рик, і Софійка відповідає йому цілим вибух рум’янцю. Озирнулась туди-сюди: так, запроиють саме її!

Крок назустріч, руку на плече... Ах, так: не т) же танцювати, вийти бодай у коло! Господи, врг ження – мовби всі розступились і зглядаютьо тільки на них! Нехай дивляться, бо Софійка і Дмитро того варті! Оттак тобі, Росько, знай і ти епос місце, зубів і очей не витріщай!

Щойно це подумала, як – р-р-раз! – вусібіч ніби градом сипнуло.

Це тріснула волосінь на Софійчиних перлах, і ті загриміли-покотили, здається, по всьому світі!

– Ой! – Дмитрии дістав одну із-за свого сторчового коміра, а по його шиї швидко поповзла червона смужка.

– Вибач, я й не думала, що вони такі колючі! – не знала, куди діватися від переляку й сорому.

– Н-нічого, все добре! – Дмитрии уже опанував собою. – Давай поможу збирати!

– Дякую, – присівши навпочіпки, нишпорили між різносортним взуттям. Однією рукою, зібгавши, тримала синій подолок, що сковував рухи і

тим чи тим кінцем витирав підлогу, другою вихоплювала з-під ніг іскристі Сніжанині перли... Усі перестали танцювати і, мабуть, зі сміхом стежили за кумедною парою. Точніше – за найне-зграбнішою, найнетямущішою, найбридкішою, найнещаснішою дівчиною школи – Софійкою!..

На Софійчине прохання Ліда Василівна вже відмикала біологічний, коли вдруге за вечір прибіг захеканий тато.

– Доню, чому так рано додому?

– Тату, татуню! – кинулась йому на груди. – Благаю, тільки ні про що не розпитуй!!!

– Ну-ну, не буду! Одягайся вже, русалко! До речі, баба Валя просила прихопити її внучку!

– Росаву? Ні-ні, вона ще святкує, буде кому її проводити!

– Софіє, ми ж домовлялись не чіпати скелета! – осудливо гукнула вчителька, заходячи в кабінет. – Від кого – від кого, а від тебе не чекала!

Було б дивно, якби прикрощі цього вечора було вичерпано! Тому не мала сил ні дивуватися, ні обурюватись. Ні навіть лякатись. Тепер не сумнівається, хто це зробив. Мовчки зняла зі скелето-вої шиї свого обмотаного разів зо п’ять шарфа.

– Не сердьтеся на неї! – Ох, краще б тато не вступався! – Я й сам у дитинстві міг таке втнути!

– Та гаразд уже, до побачення!

– До побачення, Лідо Василівно! – попрощалась понуро.

– З Новим роком! – спохопився на завершення тато.

Уже виходили на вулицю, як іззаду зацокотіли дрібні каблучки.

– Вибачте, можна і я з вами? – заспівав ненависний шоколадно-горіховий голос. – Нам по дорозі!

Софійка вчепилась татові за руку і вже готувалась придумати відмовку, як тато погодився:

– Бабина Валина онука? Звичайно, приєднуйся!

– Ух, насилу вирвалась непоміченою! – Роська на ходу надягала шапочку. – Свято чудове, але побачила вас і вирішила піти раніше, а то бабуся хвилюватиметься!

– Теж правильно! – схвально закивав тато. – Пощастило, бачу, сусідці з онукою!

– Це мені з бабусею пощастило! – скромничала непрохана супутниця. – Така добра, так про мене піклується! Собі в усьому відмовить, щоб мені догодити! От і я стараюсь, віддячуюсь, як можу!

Баба Валя свідомо викохує Софійчиного ворога? Баба Валя – утретє під підозрою? Вже яка Софійка засмучена, але цього разу нікому не вдасться переконати її, що баба здатна вчинити щось лихе! Навіть цій дзявкотливій, тобто дзвінкотливій, цукеркоголосій Росявці!..

10. У КОНТРНАСТУП?

Ще важче прокидатися вранці й усвідомлювати, що вчорашнє – це не звичайний страшний сон, а гірка правда.

Здається, мама навмисно запустила до неї Ростика. Своїм лепетанням і дослідженням залишків учорашніх Софійчиних кучерів, жорстких від лаку, малюк якраз і пробудив сестру до – хай там уже якого, але – життя.

На щастя, ніхто ні про що не розпитував. Тато на роботі. Мама тихенько шепталася з тітонькою по телефону про щось веселе. Сніжану хвилювати не можна, тож не конче їй знати про загубленого черевичка та розірвані перли.

Пройшла з братиком на кухню й зі щемом завважила на столі свіжого яблучного пирога. Мама спекла заради неї!

– Дякую, мамусю! Відразу після сніданку почну генеральне передноворічне прибирання!

– Приберем завтра, бо не те що до Нового року – до вечора й знаку не лишиться! – розсміялась мама. – Тоді й черевичка звідкись вигребем! Сьогодні ж маєш час піти прогулятись!

– Хіба що з Ростиком! – намагалася прислужитись.

– Тільки якщо ти справді цього хочеш! – не здавалась і мама.

Поки мама вбирала-ув’язувала малого на санчата, Софійка повитрушувала з кишень перли (гм, дивно: волосінь між намистинками аж поплави-лась) і поклала туди рештки своїх заощаджень. Прикупить дечого “від Діда Мороза”. Одішле й конверти з новорічними вітаннями дідусеві й бабусі, Ві-ку-ку й Павликові.

З під’їзду вибралися вдало, тобто непомічені. На чужих вулицях зітхнула полегшено. Куди тепер? Можна й до Сашка, хоч, здається, взимку він рідко виходить на точку. Поки міркувала, наткнулась на хлопця у центрі: шеф доручив продавати штучні ялинки. Схожу придбали торік і Софійчині батьки.

– Привіт! Я знав, що ти мене тут знайдеш!.. – Хлоп’як понишпорив у своїх речах і, шаріючись, простягнув Софійці пакуночок. – Прихопив тобі новорічного подарунка! Це вже не якийсь там ряст, а серйозніше! Візьми, будь ласка!

Ох, ну, для чого?! А втім, жоден інший хлопець навіть листівочкою не удостоїв!

– Та нащо було? Спасибі, звичайно... Але тепер, будь-ласка, забалакай Ростика! – І пошепки, щоб не почув братик: – Треба йому щось на Новий рік вибрати!

Озираючись на малого (хоч би не побачив, це ж від Діда Мороза!), купила на ятці пухнастого рожевого зайчика й приховала під курткою. Знов опинилась біля Сашка. Розказати йому? Змовчати?

– Ну, як там учора? – перший почав хлопець.

Ні, таки розповість.

– Сподіваюсь, і без вінка все було чудово?

Ой, мабуть, ліпше не казати! Очорнити себе

перед останнім хлопцем, що має ще її за щось путнє?

А може, просто згадалося Росьчине грізне: “Замкни й моїм ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі...”? А ще ж оте Вітине попередження: розказати про русалку – накликати нещастя...

– Та не журись ти через ті лілеї! – по-своєму зрозумів Сашко. – Я от що придумав: можна ще пошукати їх нижче за течією, біля того місця, де ми на лижах каталися! Пригадуєш, там ото такий вигин, ще кам'яні зазубринки?

Софійка не пригадувала зазубринок і навіть знала, що квітів там не знайдуть, бо вони вже давно в русалки. Та й нащо вони вже здалися? І справа, здається, зовсім не в них! І не в течії! І не в зазубринках! Та Сашко провадив своє:

– Першого числа в мене вихідний. Хочеш, знову підем туди на лижах і пошукаєм? Лижі я маю: знайшов у нашому підвалі, колишні сусіди покинули. І якщо, може, у твоїх нема часу поїхати з нами, то ми й самі!..

Он воно що! Не спіши, Софійко, відмовлятися, бо невідомо, чи після вчорашнього ще хто-небудь узагалі зважиться тебе запросити на побачення!

– Гаразд! Але зустрічаємось не біля мого будинку, а відразу на зупинці міської маршрутки!

Бо Роська і його перехопить!

– Як скажеш! – сяяв хлопчина.

Заодно й придивиться уважніше до того злощасного каменя. Не може бути, щоб не знайшла там якоїсь підказки!

11. Новорічний ранок

Зустріч Нового року минула як завжди. Спочатку виснажливе прибирання. З тією хіба різницею, що цього разу найгучніше у під’їзді гув пилосос у бабиній Валиній квартирі: працювала її супер-пуперна внуця. Навіть сердешний чорний кіт Фантик не витримав шуму й переховався на дереві проти Софійчиного балкона. Фантик останнім часом схуд і наче здичавів, хоч любила його баба, як колись. До того ж не вдалося знайти лівого черевичка, хоча звичайно під час таких генеральних прибирань у Софійчиній хаті знаходилося геть-чисто все. Ага, ще прикрашання ялинки стало набагато цікавішим: Ростик бурхливо сприймав кожну іграшку й кожну блискітку, і дівчинка сама тішилась ним, як дитина. Та й “новорічок” від подруг чи художників досі не мала, тепер же – он який кучерявий лист од Ві-ку-ку та чудовий зимовий краєвид од Павлика!

Потім – варіння-печіння-смаження з неодмінним голодним бурчанням у животі, бо ж, бачте, якщо з’їсти щось передчасно, то, на мамину думку, святковий стіл буде не такий апетитний. Проте з квартири навпроти линули такі смачні

запахи, які не снились навіть Софійчиній мамі – вдатній кухарці. Мама навіть ходила до сусідки по рецепт і повернулась у захваті: бабина онука не дитина, а кулінарний геній!

А тоді ще, правда, був невеличкий конфлікт через гостей. Звісно, прийдуть Сніжана з Сергієм, як же інакше? (Тітоньці про загублений черевичок вирішили не признаватись.) Але коли мама запропонувала покликати ще й самотніх бабу Валю й Росаву, бо ж баба вже як рідна... І коли тато радо це підтримав, бо ж і Росава чемна дівчинка!.. Мовляв, щойно її зустрів, і юнка поштиво запитала, чи не можуть позичити їм приймача: телевізор поламався, і вони з бабусею не матимуть звідки почути навіть опівнічного вітання... Софійка вибухнула праведним гнівом! Відчувала, що дім – остання її фортеця, і якщо пустить чужинку ще й сюди... Новий рік – свято родинне! І коли Росяниця їм дорожча за Софію, то хай ідуть у гості до неї й там святкують, а вони з Ростиком зостануться вдома!.. На щастя, для батьків поки що дорожчою виявилася Софія, і вони, хоч трохи й побурчали, запрошувати сусідок передумали.

О, ще ж прикрість через той Сашків гостинець, краще б його не брала! То були парфуми, перші власні парфуми в Софійчиному житті. Безперечно, вони були перші й у Сашковому житті – в цьому скоро переконалася. Щедро набризкалась ними, увійшла до вітальні, й мамі умить забаглося провітрити кімнату. Коли ж тітоньку від них знудило, Софійка мусила показати коробку. Обидві у два голоси розкритикували духи, ще й заявили, що сердезі підсунули підробку, і що вибирати слід не за красивою упаковкою, і що гроші, які видалися великими для хлопця, зовсім не є достатніми для гідних парфумів, і що взагалі дешева рибка – погана юшка. У Софійки од гвалту (чи таки від запаху?) аж голова розболілась. Бурхлива жінрада постановила: і користуватись не варто, але й викидати не можна, бо ж – від щирого серця. Лише татове слово відрізнялось від галасливої решти:

– А що ти, доню, подарувала Сашкові?

Софійці стало дуже прикро, бо ж не тільки нічого не подарувала, а й не спитала, як його здоров'я після тієї пошукової купелі. Усі зараз же зашуміли-засперечалися, що б це справді подарувати хлопцеві, але тут Ростик перекинув на себе прикрашений галуззям і штучним снігом підсвічник, і про Сашка нарешті забули. Обійдеться вітальною есемескою!

Зате ранок першого січня зустрів подарунками значно цікавішими – під ялинкою! Кожен

збагатився цукерками, екзотичними фруктами, книжками. Пустельник – ще одним альбомом з репродукціями українського живопису. У Софійки побільшало одягу. Та й Ростик віднині не ходитиме в сестриних недоносках: йому надарували костюмчиків. Хоч найбільше йому сподобався рожевий заєць.

Та найголовніша подія чекала попереду. Білокри лівський ліс!

12. У ЛІСІ

Зійшли з маршрутки і взулися в лижі. Рушили сніговою просікою. Даремно-таки погодилась їхати без тата і дядька: двом дітям серед хащів трохи незатишно. Ще з Вадимом готова була хоч і на край світу, але з Сашком... Не далі, ніж у Леськовичі!

Он дідок, теж на лижах, але з торбою: вештається тут, розгрібає палицею торішнє листя. Чого вишукує?

– А ми зараз до нього заговоримо перші! – подав ідею Сашко, якому, видно, теж трохи не по собі. – Хай нас боїться, а не ми його!

Що ж, мудро.

– Дідусю, щось загубили? – гукнула до старого. – Може, допомогти?

– Що я тут загубив? – примружив очі незнайомець. – Ох, та зо три тисячі років точно! Навряд чи зарадите!

– А на перший погляд вам три тисячі й не даси! – іноді в Софійки прокидалось велике почуття гумору.

Дідок засміявся і під’їхав ближче.

– Я-то й справді молодший, а от цей ліс, ця білокрилівська культура!.. Кожну вільну часину тут броджу і ніколи з порожніми руками не вертаюсь, ніколи не вертаюсь!

– Ви – музейник? Археолог?

– На жаль, ні! Точніше, непрофесійний музей-ник-археолог. Так би мовити, любитель. Краєзнавець місцевий. Може, читали в газетах дослідницькі замітки такого собі пана Віктора Гарбуза?

– Гарбуза? Щось пригадую! А в мене дядько Сергій, а тепер і тітонька – на прізвище Кавун! Ми часом не родичі? – перевершила себе в дотепності. – Ви б ще з моїм дідусем Ягодою познайомились, він теж любить виводити цікаві теорії про минуле!

– Бо хтось же мусить досліджувати колишнє, якщо наші музейники та археологи тільки й

знають, що скаржитись на нестачу коштів! Та ця ж білокрилівська культура – унікальна, такої ніде нема, ніде більш нема! В іншій державі створили б на її основі науково-дослідні інститути й туристичні центри! – продовжував чоловік. – А в нас...

– Ну, Білокрилівський ліс я бачу, але де ж культура? – встряв у розмову й Сашко. Не надто мудре питання, але воно й Софійку дуже цікавило.

– А ось і вона, ось! – Дідок вихопив з-під снігу череп’яного кружечка з дірочкою всередині. – Будь ласка, старовинне прясельце! Чіпляли його на веретено, до прядки, щоб нитку переважувало! Погляньте, з узорами!

Пан Віктор зішкріб нігтем залишки землі й листя, і на прясельці проступили хвильки та ромбики. Діти завмерли: відколи немає того, хто це робив, а річ – ось вона! Війни, катаклізми, вік... Скільки вона пам’ятає! Найдавніші речі, які вони з Сашком бачили досі, – Катрусині стрічки чи Казимірів медальйон, а тут!..

Відчуття карколомніше, ніж від лету з гори на лижах: мовби війнуло подихом віків.

– А ви питаєте, що загубив? – переможно розвів руками дідок. – Пізнаєш це диво – на все життя заразишся вірусом пошуку! Це лиш квіточки: тут і не таке знаходив, ой не таке! У мене вже

не квартира – склад білокрилівської старовини! Глянути на камінь з їхнім тотемом – русалкою – хочете?

– Дуже! – гукнула Софійка, бо ж туди і намірилась.

Але вгорі на них чекав ще один сюрприз: русалка власного персоною! На скелі стояла Росяниця Підлісняк у найпримітнішому з усіх бачених Софійкою спортивних костюмчиків. У найкрасивішій зеленій шапочці, з-під якої виглядав краєчок кістяного гребеня та звисала густюща коса. Стояла і з цілком невинним виглядом поправляла кріплення своїх супермодних пластикових лиж, на фантастичній зелені яких поблискувала назва найкрутішої фірми.

– Софійко? Яка щаслива несподіванка! – хлюпнула гарячим шоколадом.

– Пр-р-ривіт, – Софійка крізь зуби.

– А це біля тебе?..

– Сашко, – холодно представила хлопця. – І краєзнавець Віктор Гарбуз! Ну, все, у нас тут спра...

– Приємно познайомитись! Я – Рося Підлісняк! – Росавина усмішка сяйнула ще білосніжніше. – Ви, пане Вікторе, умієте зазирати в глиб століть? Можна сказати, мандрівник у часі?

– Трохи є, трохи є! – Дідусь розквіт і зашарівся, відчувши однодумицю.

– Страшенно цікаво! – атакувала Рося. Та по гляд її став ще зеленіший, коли зупинився на Фа дійчукові. – А ти, значить, Сашко? Гідне ім'я дль такого сильного хлопця!

– Дя... дякую! – незвичний до компліментів, Сашко аж заточився на лижах.

Знайшла сильного!

Рося ж не відводила від нього очей і сумно-замріяно зітхнула:

– У ваш час... тобто у наш... сильних чоловіків не густо!

– Спасибі на доброму слові, дитино, спасибі! – квітував і пахнув пан Віктор. Хоч Рося при цьому дивилась – ще й дуже пильно! – ох, не на нього.

– Але ж ти його вперше бачиш! – не втрималася від легкої шпильки у Росавин бік.

Рося відповідала замислено, так і не одриваючи погляду від хлоп’яка:

– Ні, тебе, Сашку, я вже бачила над Кам'янкою: отам, біля мосту. Бродив із жердиною вздовж річки, такий зосереджений, що й не помічав, як я за тобою стежу! А в день карнавалу ти стояв під вікнами нашого біологічного кабінету...

– Де ж той камінь, пане Вікторе? – Сашко, паленіючи від надмірної уваги, різко перевів на інше.

– Так-так, діти, ходіть-но сюди!

Чоловік рушив до знайомого вже Софійці каменя. Позмітав сніг, дістав з нагрудної кишені окуляри й насадив на носа...

– Гм! Нічогісінько не розумію... Нічогісінько не розумію! Камінь той самий... Але де... де русалка?!

“Оно біля вас!” – глузливо подумала Софійка і наштовхнулась на грізний, мов кинджальний блиск, Росавин позирк. “Замкни губи-губища..."!

– Скільки благав наших достойників, високих мужів од науки перевезти його до музею!!! Русалка була отут! Ту то був хвіст!.. Гм, і немає ж слідів шліфування! Ага, ось! – Пан Віктор показав на єдину смужку. – Лишилась тільки лінія, що позначала воду! Дивно, дуже дивно!

– Ви певні, що той малюнок справді давній? Може, він стерся від снігу й дощів? – дивувався Сашко.

– Чи я певен? Та йому біля трьох тисяч років! – аж образився їхній новий знайомий. – Білокрилівці вірили в русалок, понавидумували їх і лісових, і річкових, і польових – усяких! Тобі смішно, дитино? – докірливо глипнув на Росяницю, яка хіхікнула при слові “понавидумували”. – Я знаходив їхні статуетки. А ця, на камені, була, гадаю, одна з головних богинь!

~ А чому ця культура зветься білокрилською? – запитала Софійка. – До чого тут бі крила?

– Культуру називають за місцем першої знахідки! Ніхто вже не скаже, як звались ті люди ні справді, ніхто не скаже!

Росяниця лукаво усміхнулась і вже мовби зі бралась заперечити.

– Підвищення і близькість річки вказують на те, що це місце було в них жертовником, – продовжував краєзнавець.

Але тут обізвався Сашко:

– Ви балакайте собі, а я з'їжджу донизу, пошукаю лілей!

– Лілеї? – спохопилась Росава і помчала навздогінці. – Зажди! Я знаю, я бачила, де вони є!

– Але ж вона була, була, була тут! – хапався за голову пан Гарбуз. – У мене ж і фотографія десь є з тим наскельним зображенням! Археологам доводиться стикатися з містикою мало не щодня, мало не щодня!

Мабуть, він і далі розповідав би щось цікаве, але завважив Софійчину неуважність.

– Що ж, пригоду з каменем візьму на мушку, а зараз – до своїх пряселець!

– Ми з вами ще неодмінно побачимось/ – пом’якшила прощання Софійка.

Дідок же подибав у глиб лісу.

Софійці й справді вже було не до нього. Вона, зціпивши зуби, дивилась услід стрункій і спритній постаті. їздить же, зараза, наче... не русалка, а... повітруля якась! Літає – не їздить! Повітруля наздоганяла Сашка – її, Софійчину, останню майже приватну власність...

із. Невдала розмова

Самотньо стояла на вершині.

“І цей зник, повіявся! Як той безсовісний і зрадливий Вадим-дим!” – зітхаючи, потягла носом: навіть тут їй мариться запах його цигарок! Дожилася, долюбилася, називається!

За хвилину з-за іншого боку гори виборсалась неоковирна істота. Безпомічно спирається на палиці, а лижі роз’їжджаються в різні боки – ну, корова на льоду, та й годі!

– Чор-р-рт! Ратиці, блін, відкину на такій здибанці! – бурчала істота... найкоханішим у світі голосом.

– Вадиме, ти?!!

Невже покинув свій інтернет і нарешті вволив Софійчину мрію про спільну лижну прогулянку?

– Софко?! – й собі здивувався Кулаківський. – Роська й тебе сюди затарабанила?

Ах, он воно що! Роська! Це заради тієї відьми нещасний опустився до лижних ретро-забавок! А коли вона, Софійка, запрошувала!..

– Ні, я з Сашком! – відповіла якнайнезалежніше.

– А, це з тим... та мовчу-мовчу! – Кулаківський заточився, але вчасно підперся палицями. – Тільки щось не бачу його з тобою! Оно внизу мою Роську охмуряє! Ух, якби не ці ідіотські протези, натовк би тому додикові гризло! Реально показав би, як чужих подруг відбивати!..

"То натовчи”, – підштрикнула Софійка. Правда, мовчки.

Вадим погрозливо похитнувся на лижах, і Софійка подумала, що якби той не був настільки жалюгідний, то вона б турнула сердегу просто вниз до зеленої любки.

– Ро... Росько, а як же я?!! – Вад загукав так безпомічно, що його, дурного, стало аж трохи шкода.