Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

“л”! З часом річка обміліла: їй бракувало поваги й поклоніння. Подивіться тепер на Холерний Яр, на Олексівське болото: вони зміліли задовго до розгулу задимлених фабрик і заводів – насамперед від занепаду людської віри, од відсутності енергетики любові до них! Люди, котрі вірили в нас, перепрошую, в колишніх богів, не сміли кидати у воду й смітини! А теперішні благовірні парафіяни помолилися в церкві, висповідалися, причастилися, дістали прощення – і знову мішками, відрами, вантажівками стаскують сміття в річки й не бояться покари! Головне, що в церкві чисто! Вони шанують Бога в небі, забувши, що той – у всьому: в траві, у землі, у воді... Вони думають про спасіння душі, а світ коло себе нищать! Білосніжне латаття в Білокринівці більше не водиться. Тепер може з’явитись хіба штучне, оте кинуте кимось шовково-пластикове сміття. До того ж далеко вище за течією розорали Олексівське болото, річка висохла, камені, що раніше ховалися глибоко на дні, тепер стримлять над водою. То річку перейменували на Кам’янку! От вам і Кам’янка, от вам і Білокрилівський ліс, от вам і Вишнопіль! Дякую за увагу! – урвала Росава, схлипнула й вискочила з класу.

Всі провели її зачудованими поглядами і навіть не помітили, що ті погляди були зволожені слізь-

ми. Навіть Вадимів. Навіть – Ірчин. Та й Софійка впіймала на своїй руці дві зрадливі сльозини. Всім було шкода і річки, і старих назв, і свого талану. Ба, разом зі слізьми Софійка зловила думку, що їй шкода цієї мудрої, всезнаючої писаної красуні.

Тож коли клас, оговтавшись, вибухнув подячними оплесками, Софійка плескала найгучніше. Здається, ніхто, крім неї, не звернув уваги на сказане згарячу "вірили в нас”...

40. Дві ЗРАДИ

Вдома змусила себе охолонути, одуматись, оцінити обстановку тверезо. Не треба, звісно, так швидко розкисати, коли ворог намагається тебе розжалобити. Але й з одвертими атаками наразі ліпше не поспішати. Засідка є засідка: не висовуйся.

Найпершим тишу засідки порушив лист Ві-ку-ку. Софійка зраділа: нарешті! А потім... Ні, лист як лист: привітний, сповнений подяками за Різдво й усіма можливими новинами. Та мало не в кожному абзаці – Рося. Вирішила розрівняти

свої кучері й відпускати волосся, щоб відростити косу, як у Росі. Записалась на уроки вокалу, бо ж Рося каза’, що в неї, Віти, гарний голос. Перестала їсти рибу, бо ж Рося не їсть і он яка гарна. Кришить собі петрушки стільки, як буряну поросяті: може, додасться Росиних талантів. Передає Росі щонайщиріше вітання. На завершення, як грім серед і так уже спохмурнілого дружнього неба, просить Софійку надіслати... Росавину адресу!

Яка підла зрада! Росава навмисно забрала в неї єдину подругу, але ж Ві-ку-ку!.. Як могла так легко здатися безстрашна й жертовна Ві-ку-ку?! Як могла вона, така проноза, не розпізнати в русалчиній шкурі лютого ворога?! Все, все! Кінець дружбі!

Другими стали Вірка, Надька й Любка.

– Я... Ми... Тобі треба таке сказати, таке сказати!.. – відхекувалась на порозі Люба.

– Зачини двері, це дуже секретно! – проскоромовила Надя.

– Сашко... Ми підслухали... Тобто ненароком почули... – задихалась від бігу й хвилювання Віра.

– Не до тебе телефон – не бери за трубку, не тебе цілують – не підставляй губку, бо я перша почала! – штовхнула її Люба, яка донині пишалась тим, що саме її Софійка підганяла з читання й арифметики.

– А я що, не маю права? – домагалась Вірка.

– Сашко домовлявся про зустріч з однією дуже красивою дівчиною! – скоренько випалила Надя, поки сестрички воювали за право слова.

– З зеленими очима! – Сестри, погрозливо зиркнувши в Надьчин бік, поспішили додати бодай щось.

– Коса до колін!

– А вбра-а-ана-а-а!

– Спокійно, спокійно! – втихомирювала Софійка і себе. – Хто з ким коли і про що домовлявся?

– Учора під вечір вона прийшла до нас додому! – мерщій узялась відповідати Надя.

– Покликала Сашка! – вискочила поперед неї Люба.

– Він вийшов! – додала Вірка.

– Але кватирка була відчинена, і ми все чули!

– Майже все!

– А ти взагалі була на кухоньці, то й мовчи!

– Вони домовилися, що Сашко ждатиме її на зупинці післязавтра, в суботу, о першій годині дня! – вдало скористалась моментом Надька, за що знову заробила два невдоволені погляди.

Ну й заявочки! Вчора зустрічався з нею, Софійкою, завтра – з Росавою? А на неділю о п’ятій у старому паркові – знову з Софією? Сам же

призначив! А вдавав, ніби його обіцянка показати Росьці місто – жарт! Хай Роська, але Сашко? А в очі такий добренький, хоч самого пий замість валер’янки! Боже, де межа людському лукавству?!

Де стояла, там і сіла. Тільки й спромоглася запитати:

– А.., моя фотографія у його портфелі... ще є?

– Ще є! Ми перевіряли! Але наче зім’яв її хто... І по лиці... тріщини пішли! Наче вона скляна і хтось по ній стукнув! – пояснювали одна з-поперед одної.

Краще б зовсім викинув!

– Вона, звичайно, красива, але ти теж! – Сестри, втішаючи, в три пари рук гладили Софійку по плечах, по голові. – Хочеш, ми спробуєм його переконати?

– У жодному разі! Навіть не здумайте йому щось про це все казати!

– Могила! Знай: ми – за тебе! Усе-все будем тобі розказувати!

Діти – остання фортеця останньої вірності!.. Хоча хтозна, хтозна... Тепер уже нікому не можна по-справжньому довіряти!

Ще зовсім недавно Софійка відмовляла Завадчучку від плану "Б”. Тепер зателефонувала і запросила терміново уточнити деталі.

– Між іншим, ти можеш прихопити завтра до школи яку-небудь перуку? – запитала перед тим, як покласти слухавку.

– Що, міль повибивала в твоїх бабських мичках залисини?

– А що їй лишалося після того, як догризла твою єдину мозкову звивину?

– Тобі яку: чорну, білу, шатен, каштан чи баклажан? – змилостивилась нарешті Ірка.

– Каштани й баклажани можуть прийнятись тільки на такій угноєній косметикою лисині, як твоя! Мені ж давай таке, щоб менше впадало в очі!

– Ніколи не впадає в очі якраз натуральний колір твого волосся! Гаразд, підшукаю, що тебе зробить бодай трохи схожою на сучасну дівку!

Що ж, на жаль, справжніх друзів не існує, і це вже доконаний факт.

Зате не перевелися військові союзники.

41. План “б”

Дія знов буде у спортивній роздягалці. Шкода, звісно, що Росьчиної ганьби не побачать хлопці.

Але те, що її свідками стануть дівчата, – вже пів-діла. Піде розголос, як брехня по селу!

Пункти плану прості. Завадчучка прикидається, що забула спортивне взуття, й вишиває по роздягалці у своїх новеньких шпильках. Софійка перевдягається, балансуючи на лавці. Росьчині фірмові адидасики про всяк випадок заздалегідь вилучаються з пакета. За батарею на їхнє місце завбачливо укидаються загорнуті в газету кимось давно покинуті кеди. Вичікується момент, коли Роська зостається в шкарпетках і...

– Ай! – дефілюючи туди-сюди, Ірка, ну, треба ж такого, дуже ненароком зачіплюється шпилькою за Росьчину шкарпетку.

– А-а-ай! – це Софійка в ту ж саму мить незграбно похитнулась на лавці й – треба ж такого! – падає просто на Роську, зваливши її на підлогу.

– Що таке? – більшість дівчачих облич здивовано повертаються в бік оказії.

– Ай! Ай! Ай! – Ірка, нібито визволяючи шпильку, нехотячи прориває нею дірку в шкарпетці. Ну, ніяк не відчіплюється! Приросла до неї, чи що?

– А-а-а-а-а-ай!– чимдуж репетує і Софійка (все має відбуватись якнайголосніше): адже, па-

даючи, вона геть придавила Роську і хоче звестися, з усієї сили чіпляючись за Підліснячку.

– Ой! Ой-ой-ой! – це вже верещить і сама Роська, бо руки й живіт їй з усіх сил давить Софія, а між пальці ніг уп’ялося щось гостре й болюче.

Дівчата з цікавістю стежать за малою купою.

– Ай! – Ірка мусить допомагати собі руками.

Може, хоч пазурі впораються з тією шкарпетиною? Та легше здерти луску з риби!

Софійка тільки мовчки сопе: вона знає Росьчину силу і відчуває, що зараз відлетить у куток. Скоріше б уже Ірка!..

– Єс! – це Ірчин знак, що справу зроблено.

Софійка має протриматись іще бодай кілька секунд: не дати змоги русалці прикрити свою ганьбу, а дівчатам, навпаки, дати можливість тією ганьбою помилуватись.

Але тієї ж миті Росава відштовхує Софійку вбік і зривається на рівні. Софійка боляче вдаряється головою і вкривається ногами. Та встигає зиркнути на Росині ступні. Всі роблять те саме, бо ще не забули недавньої підозрілої соромливості новенької однокласниці.

Клас-с-с! Де загоряла? В солярії чи в Анталії? Пагністі – лакуєш чи поліруєш? – захоплено споглядали чарівну Росьчину ніжку.

Трясця твої ребра!.. Не те що перетинок – жодного прищика чи хоч маленького мозольчи-ка! Нігті – ідеальної форми, рожеві, блискучі! А золотиста засмага – мовби щойно з моря (якого Софійка не бачила).

Може, й відповіла б, та враз усі обличчя повернулись до Ірчиних шпильок:

– Упс-с-с! Ти що, й поверх взуття робиш педикюр?

Леле, у Завадчучки поверх замшевого носка були причеплені... накладні нігті! Довгі, лаковані, інкрустовані камінчиками!..

Ірка сама втупилась у свої модельні чобітки й не могла вийти з дива.

– Дівки, я випадаю в осад! – гепнулася котрась на лавку й гучно зареготала.

А потім іржали всі. Давлячись, дівчата штовхали одна одну ліктями й показували... на Софійку!

Ех, чому Софійка не страус, а навколо не Сахара? Чому вона не камбала, а навколо – не морське дно? Чому вона не...

Шкарпетки на ній перетлілі, стоптані, в суцільних діромахах!.. Шкарпетки, які, готуючись до плану “Б”, зумисне вдягла сьогодні новісінькі!

– Я... У мене... Це неправда! Це все вона, русалка драговинна! – стягувала з себе смердюче ганчір’я і жбурляла ним у кляту Підліснячку.

– Та Роська наче ж не діставала до твоїх ніг! – кинув хтось із дівчат.

– Дівки, тихіше, не чіпайте її! – Роська глузливо-чемно і точно копіювала Ірчину інтонацію з останнього пункту плану “А”. – Значить, сталось так у людини, буває! Значить, є причини!

Що ж, принаймні цього не бачили хлопці!..

42. План “в”

До кінця шкільного дня не зважувалась ні підвести голови, ні сказати бодай слово. Боялася зустрітись навіть з Ірчиними очима. Добре-бо розуміла: поразка руйнує і найміцніші військові спілки.

Тільки на останньому уроці зібралась на силі й написала Вадові давно задуману есемеску: “Є розмова. Стрічаємось після школи біля акації”. Коли ж Вадим озирнувся і згідливо кивнув (цей не потратиться на есемеску-відповідь), на душі трохи попустило: до нього її сьогоднішня ганьба ще не дійшла.

У найтемніших барвах виклала новину про майбутнє Росьчине побачення.

– Кокнутись можна! Це повний абзац! – у розпачі вхопився Кулаківський за свою руду чуприну. – Я до неї з усією, можна сказати, душею, з усіма манатками, з усім баблом! А вона, соска засмоктана, так мене підставила, так розвела! І що вона в тому... Сашкові знайшла, ти скажи?

– От якраз це й пропоную дізнатись! Як дивишся на те, щоб завтра... прослідкувати за ними?

Ні, Софійка не збирається опускатись до принизливого стеження чи сцени ревнощів. їй просто цікаво знати межу людського лицемірства.

– А це негаліма мисля! – прояснів хлопець. – Колись далі, що надумала?

– Сподіваюсь, твого ласкуса вона так і не бачила? – Софійка здійснювала план.

– Не ласкуса, а лексуса! Найкрутіша марка! Це тобі навіть не якийсь занюханий джип! Туркестан ти! Село неасфальтоване! – незлобливо дорікнув Кулаківський.

Софійку й справді не цікавила різниця між, як його, лексусом і занюханим джипом. Її хвилювало інше.

– То Роська його не бачила?

– На жаль, ні!

– От і чудово! Якого він кольору?

– Мокрий асфальт!

– Он куди пішов асфальт із неасфальтованого села! – пожартувала й повернулась до діла: – Добре, що не дуже примітний! Вікна затемнені?

– Законно! Крім переднього, звісно!

– Годиться... А темні окуляри?

– Фірми “Полароїд”: із наворотами! Зійдуть?

– Чудово! Отже, завтра о пів на першу під’їдь ним до зупинки! Ждатиму там.

– Але мій фазе як зробить у гаражі шмон... Ех, щось намутю йому. Або й так, без дозволу вирулю! Коротше, добазарились!

– Тільки ж... не спізнюйся, бо...

– Раз сказав, то сказав! Залізно!

43– Н°ВИЙ УДАР ХВОСТОМ Цього разу Вадове слово і справді виявилось залізним. О пів на першу його авто м’яко загальмувало на умовленому місці. Софійка відчинила дверцята й плюхнулась на сидіння поруч.

– Ей, що за нагляк? Циганки мені бракувало! – Хлопець уже зібрався випихати її з машини.

Тьху! Забула попередити, що вона буде в чорній перуці.

– Конспірація, чув про таке? – поправила зачіску. – Ану, поверни до мене свій фейсик!

Поки Вадим уторопав, що до чого, Софійка маминим косметичним олівцем намалювала йому щедрі смолянисті вуса, які аж кричали на фоні рудої чуприни.

– М-да, парочка вийшла нічого! Відпадняк! – Кулаківський насторожено освоював новий імідж перед автомобільним дзеркальцем. – Від мене в натурі тільки шнобель і локатори зостались! Але ж... але ж так вона мене зовсім не впізнає! Не здогадається, що це я, що це мої колеса!

Софійка глянула на нього довгим красномовним поглядом.

– Ой, пардо-о-он! – винувато ляснув себе по лобі. – Я ж забув, що ми не піаритись їдем, а, навпаки, шифруємось!

Утім, на балачки вже не було часу: плавкою ходою наближалась Росава. А причепурилась, жабурниця скойчаста: коса підігнута вдвоє, нова модна курточка, здається, навіть губи блиском підведені! У руках – якийсь важкенький пакунок. Хоче задобрити краденого хлопця гостинцями? На машину геть і не глянула – стала на

зупинці й напружено вшнипилась у той бік, звід, ки мав би іти Сашко.

Рівно о першій (до Софійки завжди прибігав раніше призначеного часу!) з’явився і він. Здається, зустрічі радий.

Щось балакають. Вона йому вручає пакунок. Під’їжджає маршрутка. Сідають у неї.

– За ними! – командує новоспечена циганочка і про всяк випадок дістає татового бінокля. Лексус поплив услід за мікроавтобусом. Проїхавши місто й Олексівське болото, Сашко й Росяниця висідають на кінцевій.

Лексус пригальмовує.

Про віщось радяться (шкода, не вчепила Сашкові якогось жучка). Роська показує на лісосмугу. Звертають до неї.

Авто збочує на ґрунтівку з іншого боку лісосмуги й повільно, трохи на відстані, плететься услід.

– Не вдуплю, в чому тут фішка! – обурювався Кулаківський. – Охота їй мутити по лісах! Я ж їй і кафешку, й інтернет, і що забажає!..

Зупинились перед якимось широким сліпучо-зеленим озимим ланом. Розпаковують гостинець. Скручують його докупи, виходить якийсь плаский таріль із довгим держаком. Роська щось пояснює. Фадійчук згідливо киває.

“Повбивала б обох!” – не витримують нерви і в Софійки.

Рушають навскоси через поле. Сашко тримає за держака, тарілка при землі. Шукають чогось, чи що? Ідуть неспішно, розмовляють. Враження – мовби вслід за Росяницею стебла озимини стають ще густіші й зеленіші. Утім, здається, колись чула, що там, де танцюють мавки й русалки, трава розростається. Щось показують, вимахують руками. Сміються.

Лексус і далі їде вздовж лісосмуги, через яку проглядається поле й дивна парочка. Вона все віддаляється по діагоналі, й тепер Софійка з Вадимом по черзі припадають до підзорної труби.

– Ти поклювати не прихопила? – втомлено відривається від бінокля Вадим. – Як уже не можемо в’їхати, про що вони там базарять, хоч пікнічок забацали б на природі!

Софійка осудливо дивиться на однокласника: його любов тиняється полями з суперником, а він їсти!

О, спинились! Присіли, гребуться в землі. Дістали з чохла маленьку лопатку, розкидали землю на дві купки. До кожної прикладають тарілку. Одну купку покинули. Іншу розділили на дві. Знов, наче слухавку, тулять до кожної тарілку і

знов одну купку лишають, а іншу ділять. Подуріли, чи що?

Коли купка стає зовсім малою, Сашко бере її у дві жмені. Роська чаклує над обома тарілкою. У правій Сашковій руці щось виявили! Підстрибують від радості! Розчищають знахідку, роздивляються. Фадійчук хоче віддати її Росьці, але вона люб’язно відмовляється. Сашко вдячно кладе знайдену річ до кишені, й простують далі.

Хай йому грець! Як це все довго, нудно й незрозуміло! Утім, чому незрозуміло: Сашко приязно сміється, і з ним тепер усе ясніше ясного!

– Он бічна дорога! – Софійка вказує серед просторів шлях, на який мусять звернути, аби не згубити обох із поля зору.

Але, переїжджаючи якусь зовсім непримітну й мирну калюжу (чи не відгалуження Олексівсько-го болота?), авто, як досі м’яко їхало, так м’яко грузне в багнюці. Марно Вадим натискає на всі важелі й кнопки: лексус тільки безпомічно харчить. От вам і крута марка!

– Блін! Каюк! Скотобаза! Тут нам і кранти! – вибухає горе-водій. – Вилазимо пхати!

Пхати довелось довго й тяжко. Софійчина голова під перукою аж змокріла, чобітки буксували не гірше за модерну машину, погрожуючи згубити підошви. Вадимові наворочені полароїди вилізли на саму маківку, очі от-от вилізуть з орбіт, вуса стікали по підборіддю тоненькою чорною цівкою.

Коли врешті вибрались на тверде, помітили, що нециганська парочка щезла з очей.

– Баста, вертаєм назад! – не витримав Кулаківський. – Блі-і-ін! Укокошили машину! Ти гля на цю тачку! А в салоні що робиться! Мене ж батя закопає!

– Тачка як тачка, нічого страшного! Ну, трошки в болоті, – заспокоювала дівчинка, хоч самій зробилось дуже незатишно. – Під’їдем до Олексівни – відмиємо твого ласкуса!

– Лек-су-са! Фільтруй базар! – озвіріло закричав хлопець, звертаючи на вже знайому ґрунтів-ку. – І взагалі, який довбаний курдупель мене підбив на цю дурню, який кінчений шизоїд втягнув у цю муру?!

Софійка скромно опустила очі.

– Закопає родак! Замочить! Зуб даю, що зариє, як останнього собаку! – Далі йшло справді майже собаче виття й потік уже не такої перекладної лексусики, тьху, лексики. До неї Софійка воліла не дослухатися. Колись вертались із Леськовичів не в кращих умовах, а від Сашка не почула й слова докору! Але пізно, пізно згадувати! Десь він геть далеко, бродить полями з іншою!

Почувалася гірше, як після недавнього шоу босоногих пункту “Б”. Так, наче Роська відмолотила її ляпасами по всьому тілу. І по душі.

Але попереду вже блищали олексівські калюжі: ще ж треба відмити цю задрипану іномарку!..

44– НЕДІЛЬНІ ЗУСТРІЧІ

Квітнева неділя видалась тепла і сонячна. Бабуся Ліна скаржиться, що дощів нема, а Софійці добре: можна переходити з чобітків на черевички. Жаль, без подарованої Сніжаною лазурової пари не цікаво.

Так смачно пахне весною! Іноді здається, мовби на світі й немає підлих русалок та зрадливих юнаків.

Уперше вивела гуляти Ростика без візочка. Трошки погойдала малюка на гойдалці, побродила з ним у дворі. И вирішила, що пора освоювати ширші горизонти.

У хвіртці розминулась із незнайомим, років десь так під сорок.

– Дівчинко, тітка... ой, мабуть, баба... Баба Валя в якому під’їзді мешкає? – запитав Софійку.

Баба Валя йому потрібна? Чи, як завжди і всім, Роська? Проте чемно вказала на свій під’їзд.

– Дякую! – Чоловік рушив до дверей. – А то востаннє тітку ще малим бачив, може, й не впізнаю вже!

Софійку мов обухом ударило:

– Стривайте, ви не племінник із Полтави?

– Племінник із Полтави. А що, згадує мене?

– Та... буває. Каже, ви там розлучаєтесь, чи що?

– Господи, і це знає! Звідки: ми ж не листуємося!

Ти ба, Росяниця все повгадувала!

– Здається, і дочку маєте?! – не хотіла уподібнюватись доскоцьким пліткаркам, але ж вона, Софійка, за ділом питає, а не знічев’я!

– Та вже, слава Богу, виросла. Вчиться у Києві. Побула вдома та й назад поїхала.

Ага! Ось ти й попалась, видро дикобразна!

– ...А я тут проїздом, є, думаю, нагода родичку навідати!

– Звичайно, звичайно! Другий поверх, двері оббиті дерматином! – Софійка потерпала, щоби племінник з Полтави нічого не переплутав і не передумав іти до баби. Хай, хай познайомиться зі своєю “новонародженою донечкою”! Хай викриє усі карти!

Ішла, гордо тримаючи братика за рученятко. Слідом не менш гордо-пишно виляла хвостиком вірна пухнаста красуня Чорнобілка.

Ану ж, скільки хлоп’я зуміє пройти власним ходом?

Малого вистачило аж до скверика (заходили не з того боку, де акація)! А потім він побачив на алейці червоненьких жучків-москаликів, умить став на чотири й поповз услід невідомим істоткам. Софійка не забороняла: хай вивчає життя, хай загартовується, хай звикає і до його мікробів. Лиш коли Ростик намірявся пробувати жучків на смак, лагідно пересувала хлопчика подалі. Братик спритно повз услід за новою здобиччю, москалики ж не менш спритно від нього втікали. У Чорнобілці, хоч та й стала майже дорослою кицею, теж забродили мисливські гени, і вона гасала в погоні за якимись пташками чи хоча б мухами.

Раптом із-за кущів густого зеленого ялівцю почулися знайомі голоси. Взяла Ростика під пахву, стишила крок і тихенько виглянула на галявину. Леле, Росава! І тут ця луската ламінарія! Краще б удома гостя приймала!

– Воно зветься не тільки сонечком, – Росяни-ця тримала на долоні комашку і, видно, комусь

показувала, – ай божою корівкою! Бачите на спинці кружечки? Скільки їх?

– Сім!.. – не надто привітно відказали... Вірка, Надька й Любка!

– Атож! Сім кружечків – це сім дітей бога Сонця, вони ж – і сім днів тижня!

Сашкові сестри набурмосено мовчали.

– Тому цієї комахи нищити не можна!

– Пора нам! – Віра, Надя й Люба ще більше понасуплювалися. Видно, що вони кудись поспішали і явно не хотіли балакати з новоспеченою братовою подругою.

– А ще божа корівка може вгадати, де живе майбутній наречений! – нахабна Роська не зважала на дівчачу неприязнь і торочила своє. – Котра бажає дізнатись?

Знає, чим узяти, хитрюга! Хто на таке не клюне?

Дівчатка завагались.

– Я! Мені поворожи! – і тут Надійка поперед усіх!

– Чудово! Тримай жучка на долоні й проказуй: “Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко і скажи мені ти, куди заміж іти?!”

Надя повторювала вслід за Роською, а сестри свердлили її вбивчими поглядами.

Сонечко справді розпростерло крильця й полетіло кудись у бік дороги.

– Отже, десь там живе твій суджений! – прорекла Підліснячка. – Є ж там якийсь хлопець, що тобі подобається, правда?

Надька зашарілась, а Любка й Вірка не без зловтіхи оголосили:

– Васько Пончик, Надька йому завжди списувати дає!

Виставу під назвою “Як я знайшла підхід до неприступних Сашкових сестер” додивлятись не захотілося. Пропади пропадом їхні пончики з жучками! Хай-но прийде ця краснопера дипломатка додому, хай познайомиться зі своїм таточком! Та й Ростик, який примудрився за цей час ізжувати гілочку ялівцю, вже знуджено завертівся.

– Кц-кц-кц-с-с-с! – гукнула з хащів Чорнобілку, і всі рушили додому.

Як навмисно, біля хвіртки знов розминулася з полтавським родичем. Тільки цього разу він зовсім не вдавався до розмов. Чи то стурбований, чи то засмучений, не озираючись, покрокував геть.

У дверях наткнулась на бабу Валю, яка, провівши гостя, дивилася йому вслід. Такою обуреною дівчинка її ще не бачила. Ох і перепаде ж сьогодні Росьці!

– Ну, от що будеш робити? – на втіху Софійці, перша кинулась виливати душу. – Не мала баба клопоту, поки не впав на голову небіж із Полтави!

Софійка завмерла в передчутті нових одкровень.

– А я, дитино, спершу повірила!– сердито хитала головою сусідка. – Не знала, куди посадити від щастя! Жаль, кажу, Росі вдома нема: ото б татові стішилась! А він: “Якої Росі?" Що, кажу, як розлучився, то й дочку забувсь? А він: “Та моя Інна по черзі на вихідні то до мене, то до матері їздить! Ні про яку Роську зроду не чув!” Я, дитино, хоч і проста жінка, а зразу й запідозрила нечисте! Листа йому показую: ось, мовляв, Рося од вас привезла! А він: “Це не мій почерк! І рідні з такими іменами в Полтаві нема!” А я: “Це таких, як ти, у мене, вибачай, нема!” Він – паспорта мені в очі тикати! А я: “Іди зі своєю Інною, відки прийшов! Росяниці нікому не дам покривдити!” Розпасіювався, плюнув і пішов! Думав, побіжу доганяти! Ходить тут їх, ахверистів!

Баба трохи заспокоїлась і вже помітила Ростика. – Ходоньки, ходусеньки, – посюсюкала, пощипала за щічки й рушила до квартири.

Софійка так і не спромоглась на жодне слово. Бо що тут скажеш?

45. Братик

Сніжана має хлопчика! Тепер у її родині, крім Сергія, з’явився ще й Сергійко, а в Софійки – ще один братик!

Пустельник на сьомому небі від щастя! Хутенько висадив у дворі замкового дубочка, який у кімнатному горщику розрісся мало не на все вікно. Бігає, клопочеться підготовкою квартири і задається: син!

Втім, усі не знають, за що хапатися від радісного хвилювання. Софійку ж надихало і те, що тепер Сніжана й Сергій хоч на трохи забудуть Росаву.

Приїздили бабуся з дідусем, ходили до пологового будинку. Сніжана весело вітала їх з вікна другого поверху. В записках писала, що хлоп’ятко здорове (добре, бо через ту Роську що завгодно могло трапитись!) і страшенно симпатичне. Правда, не забула приписати, що Росяниця встигла її навідати й порадила, що робити, щоб у Сніжани було більше молока, а коли синок уночі не спатиме, слід приказувати: “Качки-качениці, візьміть Сергійкові нічниці, несіть на мохи, на болота!” Качок позгадувала, царівна болотяна! Тьху, така подія – гріх і думки паскудити тією задрипанкою!

Коли ж Сніжана піднесла сповиточка до шибки показати родичам, дитя різко заплющилося на сонячне проміння, скривилось і невдоволено чхнуло. Софійці так хочеться ближче його роздивитись, адже знала про цю дитину те, чого не відав ніхто! Це, крім Ростика й Чорнобілки, ще одна саме її, Софійчина, а не Росьчина територія! Саме її таємниця! Ну, ще трохи Сашкова, але він тепер узагалі до уваги не береться! Ні-ні, Софійка розмовляє з Фадійчуком і навіть ходила в неділю до парку на побач... на дружн... на просто зустріч! Ходила, щоб до решти побачити межу людської непорядності. І що побачила? Що тієї межі не існує! Сашко вів себе зворушливо й чемно, як завжди, хвалився, що радий Софійку бачити, поривався щось їй купити на ятці!.. Навмисне мовчала про ті його польові походеньки, пильно зиркала в красиві очі: невже не з’явиться в них бодай крапля вини? Коли ж нарешті спитала, як він провів суботній день, почула щось байдужо-невиразне: мовляв, як завжди, мав купу нецікавих справ і, як завжди, йому бракувало її, Софійки! Ба, навіть призначив, нахаба, наступну зустріч! На неї Софійка, звичайно, вже не піде, не стане втручатись у його щастя з іншою. Бо, що й казати, Росава перед нею в усьому виграє, може, саме така дружина й потрібна Фадійчукові. Більше того: якщо не

вдасться останній придуманий Софійкою план (а він, безумовно, не вдасться), дівчинка навіки облишить спроби збутися русалки! А на зустріч із Сашком вона вже не піде: має нову, дуже поважну причину: нового братика!

Саме тому Софійка так старанно тягнеться поглядом на другий поверх. Колишній Ян-Казимир-Завтрашній мружить оченята й поки що її не впізнає. Мабуть, він дуже зручно почувається в немовлячому тілі. І це теж добре, бо нарешті, після не так і давно пережитих страждань, його душа, сповита любов’ю і турботою, блаженствує. Нічого, він підросте, полюбить свою рятівницю, а тепер ще й кузину Софію, і всім покаже свої таланти! А може, чого доброго, навіть підкаже, де закопано леськовичівські скарби! І ні Сашко, ні та плоскодонна мушля (ой, мала ж не згадувати Підліснячки такого дня!) до того зовсім не будуть причетні.

46. Сестри

З Вадимом теж принципово не балакала. Хоч він і перепрошував, і каявся, і навіть на есемеску

розорився: “Пробачаюсь. Сорі. Пардон. Більше не буду”. Хоч десь, глибоко-глибоко в душі, почувала і власну вину. Того бевзя-грубіяна було трохи шкода. Батько хоч і не закопав його, але кілька днів молодший Кулаківський перемучував уроки напівстоячки: пасок у такого фірмового татка був також з усіма належними наворотами.

Прогулянки з Ростиком тепер стали основною Софійчиною розвагою. А коли згодом долучиться Сніжана з Сергійком, вони взагалі стануть розкішшю!

Скверик уже майже наполовину сходжений Ростиковими ноженятами і стоптаний вірними Чорнобілчиними лапками.

– Софіє! Нарешті тебе знайшли! – Вірка, Надька й Любка мов з-під землі вигулькнули.

Вони ще трохи погарикалися за право першою сповістити новини, і врешті-решт ті новини стали відомі й Софійці. Перша – це Сашків страшенно секретний лист особисто в руки і з негайною відповіддю. Сестри поглядами благали хоч трохи відхилити завісу над таємницею листування, але Софійка й не думала ховатися. Хай читають і знають, що між нею і Сашком уже не може бути нічого особистого.

“Софійко чому не прийшла вчора. Я прождав цілий вечір. Може завтра в сімнадцять ноль ноль

це п'ята година вечора знов у парку. Відповідь скажи всім тром бо одна може шось переплутати”.

Далі йшло суцільне і наразі вже цілком байдуже Софійці мазюкання.

Три пари вологих од виявленої довіри очей благально вп'ялись у дівчинку.

– Перекажіть, що в мене народився двоюрідний братик, зараз із ним дуже багато клопоту, я не можу надовго відлучатися з дому.

– То прийдеш чи не прийдеш?

– Ні, звичайно!

Дівчатка перезирнулися, наче вирішували, як сповістити новину під номером два.

– Мабуть, правильно зробиш! – почала найбойовіша, Надька.

– Бо зранку в неділю в нього знов побачення з Росавою! – вклинилась Любка.

– Ще тої суботи ми знов ненароком почули, як вони домовлялися, – зітхнула Вірка.

Овва! Ну й Сашко! Вранці з Росяницею, увечері з Софією?!

– Після їхньої зустрічі... Про яку ми тобі казали... Вона провела його до самої хати, і ми чули, як він просив... Сам! Благав навіть: “О десятій на автовокзалі!” – навперебій звітувались дівчата.

– Ми тобі в неділю хотіли сповістити! – Надя.

– Навіть рушили до тебе через цей сквер! – Люба.

– Але зустріли Росю, і вона все перебила! Почала всяких жучків показувати, про Васю Пончика Надьці ворожити!.. – докірливо зиркнула на сестру Віра.

– Ага, наче на твого Женю Памперса не ворожила! – спалахнула Надя. – Ти ж сама погналась, зловила ще одне сонечко – і теж бігом питати про заміж!

– Я хоч на одного Женю, а ти ще й на Стасика Пересунька, і на Юру Антивіруса!..

– Ой, а ти!...

– Замовкніть нарешті! – в Софійки від усього почутого розболілась голова. – Повірте, мені ваші заму'жі глибоко байдужі!

– А Росьці були не байдужі... – дорікнула вже Софійці Люба.

Але Віра й Надя зацитькали на неї: однак, мовляв, любимо тільки Софію і саме її тримаємо в курсі подій.

– Мені уже все байдуже! – Софійчин голос зрадливо тремтів. Аби не розревтися, скоренько підхопила Ростика й поспішила зі скверу.

Чорнобілка зверхньо обійшла розгублених дівчаток і навіть без поклику подріботіла услід за господинею.

47. ОН ВОНО ЩО!

Отже, в неділю о десятій? І тут конспірація, і тут зміна часу і місця зустрічі? О, Сашко неабиякий герой! Дон Жуан! Бабуся Ліна таких баламутами називає. Бо хіба ні? Тут благає про зустріч Софійку, там – Роську... На вокзалі – це ж, певно, кудись їхатимуть? Ти ба, лісосмуги й поля вибирають усе дальші!

Раптом Софійку пронизала страшна думка: що, як Росава навмисне підбирає далекі маршрути, щоб... Це ж... зведе хлопця з цього світу у свій лісовий і скаже, що так і було! Хто щось доведе, хто сліди, травою зарослі, відшукає? Те, що Сашко давно впав русалці в око, й дурному ясно. Чи не ради нього вона донині стирчить у місті, чи не він – те єдине, що хоче звідси забрати з собою?.. Ой-ой-ой! Він хоч полин при собі носить? Нерозумний той Сашко і зрадливий, але ж яким сумним, яким нецікавим стане без нього тутешнє життя! Упевнена: хай би як Фадійчук закохався в Роську, а навіть заради неї не покине мами й сестер напризволяще!