Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Що ж, він Софійку не раз виручав-рятував. Настав час і їй послужити йому вірою-правдою!

Уже й Кулаківський не помічник, покладатися варто лише на себе! Добре, що не встигла віддати Завадчучці перуку. І жаль, що згубила татового бінокля: десь випав, коли машину підпихали. Якби позичити! О, може, в Іваненка? Він хвалився, що обоє з батьком туристи, має ж бути в них потрібне спорядження!

– Бінокль то є. Навіть підзорну трубу можу дати, – усміхнувся Дмитрик. – Але чому це вас усіх на експедиції потягнуло?

– Кого це всіх? Я сама!

– Зо два тижні тому Рося на якісь розкопки збиралася, то я водив її до свого тата, щоб мета-лошукача їй позичив!

– Металошукача???

– Ну... В мого тата, але це між нами, – хлоп’як зашарівся, – хобі таке: чорна археологія!

– Леле, мало не чорна магія! – волосся на Софійчиній голові заворушилося.

– Та ні! Це просто коли ходиш сам собі поля-ми-лісами, сам собі старожитностей шукаєш.

– Ой, а хіба так можна?

– Ну, якщо врахувати, що на державні дослідження не дають коштів і тими полями-лісами все одно ніколи не пройде нога справжнього науковця... Якщо врахувати, що за рік-другий те, що вигорнуто під час весняної оранки, все одно роз-

трощать під час оранки осінньої... Словом, тато змайстрував собі такий апарат і познаходив з його допомогою вже багато цікавих штучок! У нас наче маленький музейчик удома! Наконечники стріл, сережки, кулони, застібки всякі – якось при нагоді покажу!

Ах он воно що!..

– А... той апарат Роська вже віддала? – поцікавилась обережно.

– Ні, тато побачив, що це людина, якій можна довіряти. – Дмитрик зачервонівся ще дужче. – Дозволив їй користуватися, скільки схоче!

Отже, Підліснячка, мало того, що знайшла причину приклеїтися до Дмитрика Іваненка і його батька Дмитра, то купила голодного на враження Сашка старовинними залізячками! Гарно придумала: на таке навіть Софійка спокусилася б! І хитра ж яка: металошукачем прикрилася! Буцім вона й без пристроїв не бачить крізь землю, буцім вона зі своєї тритисячолітньої пам’яті й так не знає, що де в землі валяється! І це ще один знак, що Росяна задумала нечисте!..

Коли ж, не годна втримати новину, таки повідомила Кулаківському про металошукача (звісно, мовчала, чийого саме), ще й той добив дівчинку, але вже своїми дурними ідеями:

– Пам’ятаєш, нам учитель історії грузив, ніби за Вишнополем є місця, де євреїв розстрілювали? Ет, цього глюка туди б, на розслабоні всі їхні золоті висюльки познаходив би!

Волосся на Софійчиній голові мало не стало дибки:

– У тебе дівчину з-під носа викрадають, а тобі криваве золото на умі!

– Тю, яка шугана! Проїхали: прикольнувся я! Пожартував, повипендрювався трохи, що такого? Хочеш, іще раз поїдем за нашими коханцями?

Але Софійка чомусь не хотіла.

48. Підготовка

– Бабусю, у вас петрушка посходила? – Зв’язок був поганенький, тож доводилося кричати.

– Та, суш не суш, а щось падалішнє зеленіє! То нинішня навряд чи зійде, – сокорила в слухавку бабуся Ліна.

– А привезти можете? Як будете їхати Сергійка провідувати?

– Можу, чого ж не можу!

– Тільки побільше, ба! Так вітамінчиків захотілося!

– Привезу, привезу своїй любій онучці!

Що ж, із цим вирішено, решту петрушки докупить за свої кишенькові гроші на базарі.

У Пустельника ще кілька днів тому випросила не дуже грубу, хоч і не тонку, малярську щіточку (на радощах не питався, нащо Софійці потрібно).

Тепер до пана Гарбуза збігати: давно просила світлину, що на ній камінь з русалкою. Телефонував, що нарешті вигріб її з-під своїх численних історичних завалів. Сутеніє вже, проте Софійка швиденько.

Світлинка була, звісно, чорно-біла, стара, прим’ята й пожовкла. Та дівчинку й така влаштує пречудово!

– До речі, до речі, як там поживає наш гребінь? Цього питання боялася найбільше, але що вдієш? Доведеться трішечки збрехнути:

– Ох, загубила я його, пане Вікторе!

– Та що ти кажеш?! – жахнувся дідок. – А?..

– ...разом з волосиною!

– Ото шкода! Ай-яй-яй! Це ж... це ж такий скарб! Такий раритет! Цілий маєток! Та який маєток – йому взагалі немає ціни!

Софійка винувато мовчала. Пан Гарбуз помалу вгамувався.

– Шкода! Боже, як шкода! Проте як прийшло, так і пішло! А я ж і про його візерунки дещо позгадував!

– Розкажіть, будь ласка, – мовила Софійка несміливо.

– Пам’ятаєш оті хвильки по нижньому крайчику? Я ще не знав, як їх пояснити! Так от: вужики то!

– Ви... ви хочете сказати – вужі?

– Еге ж, вужі, вужі! Рід змій з родини вужевих! Вони часто трапляються на білокрилівських малюнках! Тоді котів ще не було, вужі могли бути приручені, навіть ловили в хаті мишей! Можна сказати, їх замість домашньої худоби тримали! І, звісно, обожнювали, як і водоплавну птицю!

Бр-р-р, понапринаджувала, п’явка лускошкіра, чортівні всякої! Вже ліпше б у підвалі качки завелися!

Повертаючись, навпроти чорних дверей у підвал мимоволі прискорила крок.

Уже заходячи до під’їзду, краєм ока вловила в кінці двору бабу Валю. Традиційна вечірня прогулянка з Фантиком. З однією хіба різницею: тепер сусідка носила котика на руках. Нещасний звір так вихуд і охляв, що господиня не дозволяла йому натруджувати лапки.

49. ОСТАННЯ КРАПЛЯ

Тендітна панночка з пишною кучерявою смолянистою кучмою на голові й у темних окулярах скромно сиділа на лавочці автовокзалу і стискала сумочку з чимось продовгуватим. Біля сусідньої платформи перемовлялося двоє: надзвичайної вроди модна стильна дівчина років тринадцяти і худорлявий хлопчина з чималим пакетом і палкою готовністю до мандрів у виразних красивих очах. Коли вони зайшли до автобуса “Вишнопіль – Леськовичі”, чорнява панночка так вразилася, що цього не приховали навіть затемнені скельця. Та її замішання тривало хіба якусь мить: чорнявка швидко опанувала себе, злилася з юрбою леськівчанських базарувальників і, притримуючи окуляри та ще навіщось волосся, теж полізла в салон, тільки й того, що іншими дверима.

Це те, що проявлялося зовні. Що ж відбувалося в Софійчиній душі, важко пояснити словами. З одного боку, вона потерпала, щоб не зустріти раптом всюдисущого рентгена Ві-ку-ку чи навіть її батька. З іншого – аж палала від обурення і кривди: в Леськовичі! Як міг?! Як посмів?!

Так само скромно зійшла з автобуса і, непомітно заховавшись у натовпі, пішла слідом за хлоп'яком і красунею. Звичайно ж, вони прямують... до замку!

Не без приємності, правда, встигала помітити, що до замку простелено свіженьку асфальтівку. Нею туди-сюди шугали машини, здебільшого вантажівки. На вулиці з'явилися нові обличчя. Аж тепер Софійка зрозуміла, чому в автобусі на неї не зважали: селом тепер бродить-їздить чимало немісцевих людей. Самі леськівчани мовби заворушились, ожили, отримали надію на роботу і заробіток.

Угледівши замок, на якийсь мент забула, чого приїхала. Споруда була в риштованнях, навколо, хоч і вихідний, снували будівельники та якісь люди з кресленнями й ескізами. Попри масштаби, все робилось дуже тихо, обережно, без гуркоту, щоб не пошкодити жодного шматочка старовини. Господи, до чого ж забила баки їй та клята русалка! Дядько Сергій, відповідальний за реставрацію, вже ж хвалився, що понашукував у столиці спеціалістів і набрав робітників з місцевих, що почав роботи, тільки-но зійшов сніг! Це зараз його тут нема, бо завтра забирає дружину з сином додому. Втім, Софійку й без нього тут упізнають і пустять... Стривай, яке впізнають? Це

Роська он уже встигла щось наплести на прохідній, і вони з Сашком вільно заходять у ворота! А їй, замаскованій, вхід тільки з боку ставка!..

Водоймище, видно, почистили, бо видавалося глибшим і прозорішим. Круглими блюдцями на блискучому плесі ставка вже зазеленів крин. Тьху! Ніякий не крин, а водяне латаття, німфея кандіда!

Коли ж нарешті пробралася на замковище й крізь напівпрозору духмяну зелень угледіла Фа-дійчука з Підліснячкою та металошукачем, вразилась іще більше. Таж вони шукають... скарби Дашківських! Шукають те, що їм не належить, шукають те, що має колись відшукати Сніжанин Сергійко!.. Ну, начувайся, Росько! Після такого свинства Софійка таки набереться відваги й таки здійснить задумане!

Зрештою, Софійці байдуже, що вони шукають, її мета – пильнувати, щоб уцілів Сашко, щоб Роська не привалила його каменюччям, не втопила в ставку чи в бетономішалці!

Але ж старий Дашківський і молодець! Добре сховав коштовності, бо навіть Росава не знайшла нічого достойного! Сашко ж тільки за свідка, звісно. Лише раз металошукач запищав над якоюсь монеткою, а всі інші рази юним чорним

археологам траплялися солдатські ґудзики та якісь навряд чи старовинні гвіздки.

Найсумнішим було єдине: коли повернулись у Вишнопіль і парочка прощалась, саме Сашко, судячи з його запобігливого виразу обличчя й благального погляду, просив наступного побачення!

50. ІДИ, ІДИ, ДОЩИКУ?

Бабуся Ліна з онучкою та Ростиком якраз повернулись від Сніжани й перепочивали в Со-фійчиному дворі на сонечку. Гойдали малого на гойдалці та обговорювали, як уміло й упевнено (лікарка!) тітонька дає раду первісткові. Не треба й сторонньої помочі! Дівчинка вже давно встигла полюбити Сергійка і зараз почувалась майже щасливою. Лише при бабусиних захоплених ахах “Росава порадила” трохи морщилась.

– Порадила не порадила, але де вона, та твоя Росава? – похопилась бабуся. – Давно її не бачила, аж заскучала!

– Десь тин... десь бродить, напевно! – відповідала якнайчемніше. – Припх... Заявиться, не переживайте!

– Ой, а то не вона? – Бабуся вказала на особу, що, вихиляючись, заходила у двір. – Е ні, цеї з Росею не порівняти!..

У хвіртку ступала Ірка Завадчук. Її коротенькі пасмочка були зібрані яскравими резиночками в численні маленькі хвостики і стриміли в різні боки, мов наелектризовані.

При знайомстві з бабусею Ірка поводилася пристойно, та й сама бабуся мужньо стримала враження від міні-феєрверку на дівочій голівці. Навіть стала забавлятися з онучком, аби не заважати дівчачій розмові. Завадчучка, правда, не надто й переймалась чиєюсь присутністю.

– Я хочу з перукою побачитись! – підсіла на лавочку біля Софії. – Ти її вдома замість шапки носиш, чи що? Як взяла погасати, то й з кінцями!

– Хочеш під нею приховати, що через тебе двісті двадцять вольт пропустили? – не змовчала у відповідь.

– Ну, якщо ти придумала щось таке ж успішне, як той ножний стриптиз у роздягальні, то можеш її ще в себе потримати! – Ірка вклала в цю фразу весь інтелект і всю в’їдливість.

– Ти й сама розумієш, що зі стриптизом було щось не те! – вже примирливіше озвалась Софійка.

– Згодна, Роська тоді щось нахімічила, явно змахлювала, але як її розколоти? – подобрішала й Завадчучка.

– Отож я й рядилася під циганку, щоб зало-вити її на гарячому!

– Здається, вже заловили, хоч і не на гарячому! – Іра зненацька штовхнула Софійку під лікоть. – Іде наша кралечка!

– Добрий день, дівчата! Здрастуйте, бабусю Ліно! – Росяниця випромінювала саму праведність та благочестя. – Як здоров’ячко?

– Здрастуй, Росю! – на радощах бабуся аж підхопилася з лавки. – Дякую, наче все гаразд! Навідала Сніжану та й знов до своїх городів!

– А як на городах? Посходило?

Ну як уміє, зараза, у довір’я втертися! Софійка ніколи й не думає питати бабусю про городи, адже ясно, що сучасну молодь вони зовсім не цікавлять. А ця – наче городом тільки й живе! І в точку! Бабуся розтала й забідкалася:

– Посходило не посходило, а без дощу нічого з того всього не буде! Суш така – земля репає. А що ж далі?!

– Дощу? Не хвилюйтесь, бабусю, нині увечері буде вам дощ!

– Де ж він, Росавонько, буде, коли на небі ні хмарки, і по радіо – без опадів?

Ох, бабуся балакає з тою русалкою, наче рідної внучки поруч уже й нема! Навіть за Ростика забулась, а він, розумничок, як тільки забачив Роську, відразу невдоволено завовтузився, розх липа вся, і кому ж, як не Софійці, його втішати: бабуся зайнята!

– Радіо обіцяє, а природа своє знає! – сипала народною, а чи й своєю власного мудрістю Рося-ниця. – А он і дівоньки-чарівниченьки, які допоможуть нам той дощ накликати!

Підліснячка вказала на дворові каштани, за стовбурами яких причаїлися... Вірка, Надька й Любка! Мабуть, несли Софійці якусь новину, але перечікували, поки Роська щезне. Де там, відразу вирахувала, без металошукача!

Ірка з Софійкою значуще перезирнулись. Варто б зараз показово розвернутися й піти геть, але хай іде та, кого сюди не кликали. Вони ж возсідатимуть тут за правом господарів, скільки забажають.

А Росавка вже підкликала сестер і заарканила їх виплітати віночки з усієї зелені, якої можна було наскубти у дворі. Незчулись, як і сама виплела – найкращого! – з дубових молодесеньких листочків (Софійка вперше звернула увагу, що й у їхньому дворі є дуби) і насадила на витончену голівку. Аж лиця не стало видно. Перед

тим, правда, розпустила своє чорно-зелене волосся (Ростик пхикав, бабуся мліла від захвату) і якийсь час, нашіптуючи, розчісувала легендарним кістяним гребенем.

Потім попросила Ірку та Софійку винести з ЇЇ та бабиної Валиної квартир усі можливі відерця. Нахабство, яке не знає меж. Якби не бажання додивитись цю комедію, недавні воєнні спільниці й не подумали б виконувати її вказівок! А так – позносили. Сашкові ж сестри не менш слухняно з ближньої колонки понабирали в усі відерця води.

Потім відбувалося щось узагалі неймовірне: Софійка й Ірка раптом узялись за руки (з Завад-чучкою – за руки!), стали в коло разом із Вірою, Надією та Любов’ю. Росяниця, уся в дубовому листі, командувала посередині:

– “Десь тут була Подоляночка” – всі гралися? Ходіть і співайте! Три, чотири!

Поки вони, самі не свої, водили хоровод і тягли відоме з дитсадка “Десь тут була Подоляночка, десь тут була молодесенька”, Роська з піднятими догори руками щось несамовито шептала до неба.

– Тут вона впала, до землі припала, сім літ не вмивалась, бо води не мала! – На цих словах Роська гепнулась долу і наче вимкнулася з навколишнього світу, ввійшла в якийсь транс.

Дивитись на це було, мабуть, страшнувато. Бабуся з Ростиком ніби скам’яніли, пороззявлявши роти. Але дівчатам боятися було ніколи: якась незрима сила носила їх по колу і змушувала співати далі:

– Устань, устань, Подоляночко, умий личко, як ту скляночку!

Німим порухом Роська показала, що кожна з дівчат має вилити на неї відерце води. Кожна по черзі так і зробила. Софійка пам’ятає тільки, що робила це особливо старанно. При словах “та візьмися в боки, та подайся в скоки” Підліснячка підвелась і звеселіла. А коли затягли: “Скачи до Дунаю, бери ту, що скраю”, Росяниця з неймовірною силою вхопила Софійку, витягла її насеред кола й почала крутити кругом себе. Не чула вже продовження пісні, бо світ перед Софійчиними очима вертівся дзиґою. Мала відчуття, що вона крутиться на самому дні річки, бо вся була мокра і не мала чим дихати. Взяли “ту, що скраю” і справді вкинули в оспіваний Дунай? Почувалась водночас і як на Різдво на Відьминому ставку, і як на останньому шоу босоногих. Але танок раптово спинився, і Софійка, ступивши два-три п’яні кроки, знеможено випала з кола.

Росава ж тим часом стрілою вилетіла на свій другий поверх і, видно, з бабиної плити вхопила

й винесла невеличку каструльку з червоними потьоками свіжого борщу.

Софійка лежала в напівпритомності, поки решта дівок, як останні аборигенки, танцювали над каструлею і безтямно репетували:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику У новому горщику.

Тобі каша, мені борщ,

Щоб рясніше капав дощ!

Дай, Боже, дощику —

Цебром, відром, дійниицею...

Колись чула окремі рядки цієї пісеньки з уст напівбожевільної Катрусі... Тоді було просто страшно. Тепер же – трясло в якійсь урочистій нестямі... Може, й Софійка з’їжджає з глузду? Відчувала, що на їхні ігрища зачаровано зглядається у вікна та з балконів увесь будинок, але ніхто не годен зронити слова. Навіть баба Валя, яка завмерла на балконі, здавалося, тільки хотіла прокричати: “Це ж нова каструлька! Це ж добрий борщик, ти ж сама зварила!” Але не могла. Добре, що батьків немає, мама точно не витримала б цього видовища.

– Все! – відхекуючись, прохрипіла Роська.

Вона була бліда, аж зелена, по обличчю рясно котився піт. Ірка, Віра, Надя й Люба, яких наче порозкидало врізнобіч, виглядали не ліпше. Підліснячка простягнула каструлю бабусі Ліні:

– Заберіть у Половинчик. Як тільки приїдете, вкинете в першу стрічну криницю!..

Ніхто й не збирався щось перепитувати. Бабуся Ліна тремтячими руками спакувала каструлю в свою широченьку шкіряну сумку і, не прощаючись, подибала в бік вокзалу.

– А ви гадали, це звичайні... дитячі... ігри?.. – все ще задихаючись, запитала Роса-ва. – Це Додола! Давні... сакральні ритуали! По-теперішньому... вплив енергетики землі на енергетику неба! Звичайно, я їх трохи осучаснила... Побачим, що вийде... бо дощ нині був ду-у-уже далеко! Перевіримо, чи вони ще... діють!.. Все! – махнула рукою. – Вільні!

Це ж... був обряд, намальований на кістяному гребені!!!

Зашпортуючись, Росяниця поплелася в під’їзд. Дівчата ж якийсь час валялись нерухомо. Потім, наче в сповільненій зйомці, поспинались на ноги і розлізлися. По домівках.

А десь години за три небо заволокло густю-щими хмарами і лину в густий рівний дощ. Тієї ж хвилини запищала Софійчина мобілка.

– Як ти, онучко? – бабуся Ліна.

– Та нічого, жива! – буркнула через силу. По-чувалася-бо, наче з неї висмоктано всі соки.

– Уяви собі, дощ! – радісно кричала в слухавку бабуся. – Правда не правда, а щойно кинула ту каструлю в криницю – оту, покинуту, в берегах, – і причалапкала додому, як почався! І такий гарний, тихий, рясний! Та й не вір після цього в магію?! Ну й Росавка, ну й розумничка!..

5і. Перепочинок

Дощ ніжно шелестів і наступного дня. Він був легкий, не гнітив, як осіння сльота чи недавня зимова моква. Мабуть, тому, що під його шелестким покровом на очах розпускалися бруньки, розпушувалось, розправлялося ще не оперене жовтороте листячко.

Росава до школи не прийшла. Певно, вчорашнє шаманство забрало багато сил. Софійка б раділа, проте світ у самої хитався перед очима. Таке враження, мовби її вчора було принесено в жертву. Ой, ще ж дідусь колись міркував, що крайня —

це краща жертва. А дівчата учора співали: “Бери ту, що скраю!” Добре, хоч справді не вкинула “в Дунай”, не втопила, як, мабуть, топили при цьому колись крайніх-кращих дівчат! Он Завадчучкою не крутило, і то прийшла сьогодні як мокра курка. Скільки там у неї того нещасного біополя! Не спромоглася й нафарбуватись, волосся не стирчало, а безпомічно звисало жалюгідними пацьорками.

Отож не мала сили й радіти Росьчиній відсутності. І поки решта дівчат (не рахуючи причмеленої Ірки) без конкурентки ожили і засвітили очима до хлопців, Софійка помічала тільки, що Дмитрик тужливо позиркує на порожнє місце біля Кулаківського, який знову став позіхати на уроках, а вся чоловіча половина гімназії пригасла, примовкла і посмутніла.

Нічого, ось тільки Софійка оклигає!.. Не тільки назавжди визволить дівчат від суперниці, але й сама звеселіє, навчиться енергетично усміхатись і стане суперницею ще достойнішою!

Треба тільки перепочити. Тож удома, щойно з уроків, завалилася спати. Батьки на роботі, Рос-тик теж заснув, баба Валя, яка приходить бавити малого в Софійчину квартиру, пішла до себе. Сказала, що дощ навіває сон і вона хоче прилягти. Рося ж, мовляв, узагалі почувається кволо й спить без просипу цілий день.

Софійка не вловила миті, коли у її самозабутнє спання почав битись непроханий наполегливий стукіт. Спершу він не міг прорватись крізь її сон, тоді став дійовою особою того сну, потім дівчинка вирішила, що то дощ перейшов у град... Нарешті збагнула, що це хтось настирливо тарабанить у двері. Знаючи, що в домі дитина, дзвінком не користувались тільки найближча рідня, баба Валя і... Сашко!

Так, це був він. Стояв мокрий, з криво складеною недоламаною парасолею під пахвою.

– Софійко, чому ти ховаєшся? – почав з порога. Втім, до квартири його ніхто й не запрошував. Дорікає, наче не він зрадив! – Нам треба зустрітися! Будь ласка!

– Тобі сестри не переказали, що тепер мій вільний час іде на братиків? – спитала сонно-незворушно.

– Сніжана вже народила? Я так і зрозумів! Це ж наш Завтрашній! Розкажи про нього! Його назвали, як і планували, Сергієм?

Думає, розчулить її розпитуваннями про новонародженого! “Наш"! Нашого, Сашку, тепер уже нічого немає! Чи він має на увазі – їхній з Рось-кою? Як їхнім став уже Леськівський замок?

– Ти ж затявся не приходити сюди.

– Коли телефон мовчить, сестри не спроможні передати листа, а ти не потикаєшся на очі, то що мені лишається робити?

Так і знала: насправді прийшов, щоб ніби випадково стрінути Підліснячку!

– До речі, Сашку, ти не переплутав дверей? Може, тобі туди? – вказала на квартиру напроти.

– Не переплутав! – з такою гідністю, мовби не він кілька днів тому ходив на побачення з іншою і вимолював у неї наступної зустрічі.

– Мені вдає, таки переплутав! Більше не стукай, будь ласка, бо Ростик спить! – І, вже закриваючи двері просто перед Сашковим носом, похопилась: – Одне тільки прошу: в ім’я нашої колишньої дружби не заявляйся туди без полину!

52. Вирішальний бій

До кінця тижня багато спала й мала шалений апетит. Почала з’їдати й супи. Один раз навіть зганьбилася: ненароком ухопила мамину тарілку з цибулею і, зголоднівши, не помітила. Проковтнула і попросила добавки. Ох і наслухалась після того від мами, а надто від тата, іронічних жартиків на свою адресу!

До суботи сили начебто повністю відновились, а вони ду-уже знадобляться! Все інше теж ішло за планом: надворі випогодилось; Роська, відіслана й ще вродливіша, знову з’явилась у школі, манерами, розумом і дотепністю встигла Софійку роздратувати. Це добре, бо для вирішального бою потрібно ще й палати люттю до ворога.

Бабусину й базарну петрушку терпляче перетерла у фарфоровій ступці, вичавила крізь марлю сік. Вийшла ціла пляшка густої яскраво-зеленої рідини.

Ще якби трохи сміливості! Що й казати, самій до Білокрилівського лісу, хай навіть удень, іти страшнувато! Може, з татом? Напроситися в компанію до вічного пілігрима Гарбуза? Та й Ірка, якби знала мету, не відмовилась би вирушити з Софійкою.

Але ж Оришка ходила сама! Са-ма! Сама-самі-сінька!

Отже, Софійка теж піде сама, нічого з нею не станеться. Візьме фарбу з петрушки, щіточку, Гарбузове фото, про всяк випадок мамин сльозо-гінний балончик – і піде!

Весняний ліс клекотав цвітом, свіжою після-дощовою зеленню, морем пахощів, бджолиним гулом, пташиним щебетом і зовсім звільнив Со-фійку від моторошних думок.

Ось і місце битви. Заповітний камінь. Колись, у день Зимових Русалій, Софійка ненароком визволила з каменя намальовану на ньому русалку. Тепер, ні – давно вже! – настав час вказати русалці на її місце. Привабити до каменя (Росавка любить петрушку? Буде їй петрушка!) і повернути в камінь. Сніжанині слова про імітативну магію марно не пройшли, не пропали. Це коли лікуєш не саму людину, а предмет, що її уособлює, імітує!

Зручно вмостилась, поклала на видному місці світлину. Спочатку зробила намітки пласким шматочком маминої крейди. На камені проступили риси колишнього русалчиного зображення. Розкоркувала пляшечку, вмочила в зелень щіточку... Ну, поможи Господи!..

Повторювати лінії первісних художників-примітивістів (останнє слово почула від Пустельника) не так і складно. Крапки – очі, риски – брови... Довші риски – волосся... Сік, звичайно, міг би давати густішу барву, та головне – бодай смачно пах петрушкою.

Коли обличчя було вже майже готове, Софійчина рука раптово завмерла. Ні, її не перехопила ззаду нічия лапа, нічия ласта, хоч якраз цього від самого початку остерігалася.

В її уяві зненацька промайнули події, пережиту після тієї злощасної лижної прогулянки, аж до останніх дощів. І дівчинка вжахнулася. Скільки ж ненависті перетопталося за цей час у її душі! Скільки люті перепалало в її серці! Скільки бруду вихлюпнулося з її вуст і думок! Більше, ніж за все її дотеперішнє життя! І кому це принесло хоч крихту користі?

Атож, Росава почала перша! Але ж Софійка сама впустила її в своє життя... Вона почала перша, та чи правильно зробила й Софійка, так безоглядно втягнувшись у цю виснажливу і, зрештою, безглузду війну? Чи не варто було зробити, як ото радила, здається ще перед Новим роком, Сніжа-а: приглянутись до Росави пильніше і навіть – )-р! Чи не бр-р-р – подружитись із нею, зага-и хорошою людиною! Хорошою? Людиною?

; Росяницю було за що поважати! Коли зовсім ю, десь у глибині душі поважала ж її Софій-д час недавнього накликання дощу! А тоді, ковній годині, навіть захоплювалась! І спів-

Що там іще радила тітонька? “Головне– позбудешся ненависті, від цього зразу полегшає..." Сама тітонька відразу тієї ненависті позбулась і, замість заздрити цілительським здібностям Росави, взялася переймати їх і собі! Результат? Сяюча, щаслива Сніжана, щаслива і її родина! Бо й правда, що буде зі світом, якщо люди почнуть ненавидіти успішнішого, вродливішого, талановитішого?.. Може, тому і вбивства, і війни, і злидні, що люди саме це й роблять?

Чого доб’ється й тоді, коли зазнає невдачі? Росавка нанесе зустрічного удару. Софійка знову того удару не подарує. Що далі? Куди заведе нерозумний запеклий поєдинок?

Але як відмовитися від плеканого, виболеного останнього бою?.. Чи інтуїція, чи то притлумлені гени баби Оришки підказують, що теперішній задум нарешті буде успішний!

Що Софійка виграє, знищивши Росяницю? Стане їй легше від того, що Вадим, Дмитро і Сашко втратять своє кохання? Що Сніжана втратить свою навчительку? Що Ві-ку-ку згубить свій ідеал? Що... Чого добилась Оришка, позбувшись русалки? Додало це кохання в її сім’ю?..

І яке Софійка має право зазіхати на чиєсь існування? Навіть якщо цей хтось – русалка, навіть якщо її життя від того не скінчиться, а тільки перейде в іншу реальність? А як вона почуватиметься все наступне життя, знаючи, ідо її руки заплямовані... хай не кров’ю, але – оцим соком петрушки?..

Софійка зовсім заплуталася! Тож притулила чоло до нагрітого сонцем каменя й гірко заплакала. Змити, змити цими сльозами все намальоване! Сльозами сумніву, сльозами... каяття? Схаменулась, як пляшка мало не перекинулась, вихлюпнувши трохи соку в долоні. Тими долонями так і витирала непрохані сльози й розмазувала їх зеленкуватими патьоками.

Раптом уловила якийсь шелест і відчула, що її тіло перекреслила різка непривітна тінь.

От і все! Розв’язалося. Тут Софійці й кінець!

5 3. Додому

– Чом не домальовуєш? – відром крижаної води хлюпнувся на Софійку добре знайомий іронічний голос. – Ну ж бо, розумно придумала! Мені вже паморочиться од запаху петрушки, жду не діждуся, коли повернусь у свої присмачені цією травою рамки!

Софійка через силу підвела голову. Над нею, поставивши одну ногу на камінь і взявши руки в боки, гордо височіла Росава. Тісні джинси, довга, зав’язана вузлом на талії сорочка, вузька шкіряна жилетка й розпущене волосся робили Підліснячку схожою на якогось ковбоя. На дуже гарного й стильного ковбоя!..

– Домальовуй, кажу! Ти вгадала: так само колись малювала твоя істерична пращурка Ориш-ка! Якби ти зробила це ще в березні, до весняного сонцестояння, тут би вже й духу мого не стало!

– Я передумала. Тобто – не зможу. Не стану брати гріха на душу. Та й з ким додому повертатимусь? – несподівано вирвалось у Софійки. – Знаєш, навіть у таку щебетливу пору в лісі якось... не дуже затишно!..

Русалка здивовано підвела брови і якийсь час, прискаливши одне око, пильно дивилась на Со-фійку. Потім сіла на камінь біля неї:

– Дивлюсь я на вас, люди... І все не можу надивуватись! І дурні ви, і розумні, і жорстокі, і милосердні... І чудні, і смішні, і сама не знаю які!..

– Але ж погодься, що й ти добра! – стомлено зітхнула Софійка. – Прийшла тут, непрохана, всю увагу на себе, все захоплення – на себе!.. Повідбивала хлопців!..

– Ну, відбивати можна того, хто відбивається! – якось сумовито заперечила Росяниця, та відразу взяла себе в руки. – Якщо ти про Вадима, то його зовсім не важко було звабити яскравою упаковкою. Дмитро ж, як би це сказати... занадто рівний, чи що... Для всіх і ні для кого!

Щось таке про нього казав і Фадійчук!

– Словом, його справжнє кохання ще далеко попереду. А Сашко...

Ну ж, то що? Що Сашко?

– З ним і так зрозуміло!

Що? Що зрозуміло?

– То домальовуєш чи ні? – Росьчин голос звучав трохи сердито. – Не боїшся, що може бути пізно?

– Я згодна, що мій прапрадід повівся з тобою не дуже по-джентльменськи, але мститися на мені? Що я тобі винна? – Софійка розважливо зупинила русалчин запал. – Вибач, я тоді на уроці трохи прибрехала. Звісно ж, насправді ти прадідові дуже подобалась, але йому забракло характеру визначитись раз і назавжди! Як потім усе життя бракувало сміливості визнати свою поразку, і він хвалився небилицями про свою вірність і непоступливість!

– Та не вартий він ані помсти, ані згадування! – зухвало тріпнула волоссям Росава. – Як і того, щоб Оришка так воювала за нього.

– Але ж його внук зовсім інший! – виправдовувалась Софійка.

– О, твій дід Іван за бабусею Ліною – в огонь і в воду! А той... Він і сподобався мені лише тому, що був схожий...

На Сашка???

– Тобі ж я не те що мщуся... – перестрибнула на інше Підліснячка. – Зачепило, що якась самозванка науявляла себе русалонькою, навіть на балу її зображати надумалась. То й захотілося показати, які ми справжні. Для порівняння. А з’ясувалося, що ти ще й праправнучка декого з моїх знайомих!..

– Стривай, чому досі тут сидимо? Поговорим дорогою, – підхопилась дівчинка. – Ходім, бо мої тато й мама і твоя баба Валя тривогу здіймуть!

– Спершу домалюй!– затялась Росава.

– Не буду! – вперлась і Софійка.

– А якби я сказала, що Сашко мені призначив наступну зустріч, і тоді б не домалювала?

– Ні! Ні! Ні! Я ж не Оришка!

– Хочеш, скажу, чому він хоче бачити мене знову і знову?

– Ти дограєшся, що я тебе таки домалюю! – крізь сльози пожартувала Софійка. – Не знаю і знати не хочу! То ваші з Сашком справи! Ходімо звідси!

– А я скажу! – в Росьчиних очах засвітились лукаві (чи то заздрісні?) бісики. – Бо хоче декому подарувати омріяного комп’ютера!

– До чого тут я?

– А в кого день народження в кінці квітня?

– Навіть у мене, але...

– От цим я його й підбила на зустрічі! Понарозказувала, як багато можна заробити чорною археологією, похвалилася, що маю металошукача і хочу помогти йому заробити на подарунок! То він зрадів і сам поставив умову, що прибутки поділимо навпіл!

– І багато нашукали?

– Ти ж бачила, майже нічого! – Росяниця глипнула на почервонілу Софійку. – Я, правда, не надто й старалась! Якби хотіла, іще першого дня назбирали б! Проте я хотіла, щоб... щоб довше зустрічатися!.. Думала, згодом сподобаюсь... Але він... просто сподівався на заробіток! Причому такий наполегливий: не знайшли раз, не знайшли вдруге– він рук не опускає, готовий щодня шукати, щоб до кінця місяця встигнути!