Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

У двері подзвонили.

– Софійко, нарешті ти є! – до квартири аж за-стрибнула... Любка!

– Щось із Сашком?!! – похолола.

– Еге, з ним щось робиться: кілька днів намагається передати тобі листа, а сам прийти боїться! Наказав особисто в руки, а я третій день не можу тебе застати!

Любка урочисто вручила Софійці бувалого в бувальцях конверта. І спрагло заблагала:

– Сказав, страшенно секретно. Розкажеш, що там? Хоч півсло-о-ова!

Софійка, переборюючи хвилювання й цікавість, чемно й рішуче завела дівчинку на кухню пити чай. Сама ж зачинилась у своїй кімнаті. Тремтячими руками роздерла конверта. Від самого вигляду знайомих, таких дорогих закарлючок потепліло на душі. До щему рідні слова з помилками застрибали перед очима:

“Софійко тирміново треба зустрітись. Жду тибе цеї суботи в чотири години вечора, шіснацята година дня, біля входу до старого парку. Щоб там ни сталось знай, що ти... (Далі йшли густо закреслені речення.) Що я для тебе... (Знов закреслення.) Що я тибе завжди... (Закреслено.) Що я тибе ніколи... (Покреслено-замальовано.) Краще все скажу в розмові. Вибач, ти знаїш, що в листуванні я не майстир. Сашко”.

Господи, цей лицар пера і геній художнього слова її доконає! Мало того, що школу пропускає, то ще й поґедзяв усього листа! І Софійка тепер ніколи не дізнається, що ж вона таке і що Сашко для неї завжди, чи то пак ніколи!..

Але субота завтра! Бігом сказати Любці, що згодна! Згодна, згодна, згодна!

зз. Неждана спільниця

Для побачення все готово, все зібрано. Софійка ще від обіду вдягнена, причесана і напоєна чаєм без цукру – для тоншої талії. Тепер тільки дочекатись умовленої години.

Дзвінок? Було б дивно, якби ніщо не перебило!

Не панькатиметься, навіть якщо прийде плакатись сам Кулаківський! Чи, може, Дмитрии Іваненко також топче стежечку до Софійчиного, тобто Росавчиного під’їзду?

Леле! Ірка! Завадчук!

– Зайти можна? Чи так і триматимеш гостю на порозі своєї трущобки? – як на Завадчучку, досить чемне привітання!

– Та... Заходь... Чортів, які тебе принесли, сподіваюсь, лишила надворі?

– Оу! Що таке мало статися: наша Софа серед зими вимила шию? – Ірка нахабно зазирала Со-фійці за комір.

Так, і вимила, хоч під шарфом однак не видно, а що?

– Ти б краще залисини прикрила! Бобрик-то не скрізь повідростав! – тицьнула пальцем у Ірчину зачіску.

– Джунглі виздихують! У тебе й вуха чисті?!

– Не знаю, як джунглі, а пара вошок на твоїй голові сьогодні точно сконала – від потреби пхатись на кінець міста ради моїх чистих вух!

Звичайна розмова двох звичайних однокласниць.

– Розім’ялись і досить! – Ірка різко перейшла на серйозний тон. Так само різко, без запрошення, перейшла й до вітальні, плюхнулася в крісло. – Я ж до тебе... по ділу!

– То ближче до діла, а не з джунглів заходиш! – Софійка стала навпроти, натякаючи, що має обмаль часу.

– Я про твою сусідку й нашу суперкласну однокласницю!

Гм! Це вже цікаво!

– Чи будемо прикидатись, що вона нікого з нас не дістала? – наступала Ірка.

– Тебе дістала, ти й розбирайся!

– А тобі не пече, що сьогодні після школи вона з твоїм Дмитром, любесенько розмовляючи, пішла до нього додому?

– Може, то вона йшла не з моїм, а з твоїм Дмитром? – куснула ще раз, але остання крапля таки переповнила чашу. – Ти щось пропонуєш?

– Авжеж, якби знала, що робити, зверталась би до тебе! Нас двоє, вона одна – уже щось.

Софійка хотіла спитати, чи довго Ірка придумувала таку глибоку математичну істину, та прикусила язика. Сварка тут не поможе, а скористатися з тимчасового військового союзу варто.

– І на що ми вдвох здатні? – Ірка ж не уявляє, що хоче боротись не просто з “однією”, а з нечистою силою!

– Ну, має ж бути якесь... якась слабинка, якийсь скелет у шафі! Ти, як сусідка, бачиш більше... Може... Може, сміття в квартирі?

– Чистіше не знайдеш на весь Вишнопіль!

– Тихо, ша! Без паніки! – Ірка встала з крісла й діловито походжала туди-сюди. – Може, вона... свариться зі старою нещасною родичкою? Тоді ми попросили б написати скаргу, обговорили поведінку на класній годині!

– Це тиша і без паніки! – Софійка й собі встала. – Чемнішої онуки нема на всю Україну!

– Гаразд, тоді, може, за нею стоїть якийсь... злочин? Покинути батьків, перебратися до малознайомої баби?.. Тут має бути нечисто!

А під цим бобриком щось таки є! Завадчучка й не здогадується, яка близька вона зараз від правди! Але й це не вихід!

– Напишемо заяву в міліцію або вчинимо приватне розслідування? Ти думаєш, твого Кулаківського злякає її кримінальне минуле? Так ми з неї взагалі героїню зробимо! Сотні закоханих молокососів поголять чуби й полізуть на ґрати будинку міліції, щоб визволити нещасну принцесу.

– Заради тебе не поголять! – ущипнула однокласниця. – Добре, героїні з Росави робити не станем! Тоді щось інше! Може, наприклад, у неї якісь дефекти фігури? Може... може, родимі плями? Врешті-решт, хвіст?! Роздягти б її перед усіма чи якось по-іншому взути!..

Софійка на мить завмерла.

– Не взути, а саме роз-зу-ти! – застрибала, але відразу, оглядаючись у бік сусідів, стишила голос: – Роз-зу-ти!

Здається, це ж од Ві-ку-ку дізналася, що пальці на ногах у русалок з'єднані перетинками, як у гусей! Тому, аби приховати це, на березі вони після себе загладжують пісок!.. Шкода, Ірці всього не скажеш...

– І що це дасть? – скривилась Ірка.

– Ти колись бачила, щоб Роська чи тоді на балу, чи на фізкультурі, передягаючись, ступні свої показувала?

– Ні... Все в панчішках чи шкарпетках...

– Тс-с-с, тут і стіни мають вуха! Отож, мабуть, ховає якийсь ґандж!

– Думаєш, грибок? Чиряки? Лишай? – Ірчин голос звучав усе певніше. – Втім, що б не було, ми виставимо таємницю на таке ганьбисько – твій Кулаківський і всі закохані гімназійні молокососи ще довго плюватимуться при самій згадці про неї!

“Твій Кулаківський”! Ах, як великодушно! Тільки що Софійка “віддавала” Вадима Ірці, а щойно Ірка його Софійці відфутболила. Легко зрікатись того, що тобі не належить!

Посміялись і гай до діла. Насамперед перейшли на повний шепіт і постановили не відволікатись на підколки одна одної. А потім узялися складати детальний план дій.

Аж коли розробили обидва варіанти: план “А”, який мав нести розвідувальний характер, і остаточний план Б , – Софійка рішуче попровадила гостю до виходу.

Час до старого парку.

34. Побачення

Сашко встиг добряче змерзнути на пронизливому вітрі. Прийшов-бо на півгодини раніше.

– Для підстраховки: може, ти мого почерку не розібрала! – діловито процокотів зубами. – Ти ж бач, що робиться: все проти нас! Додзвонитись до тебе неможливо, конверта мого Любка тричі носила, поки тебе застала... Попереднього листа надіслав поштою – не дійшов, правда?

– Ти слав ще й поштою?

– Пропонував у ньому побачитися минулої неділі! У скверику! Тепер, для маскування, змінив місце зустрічі на старий парк!

А Софійка чого тільки не передумала! Росьчина робота!

– Але після нашої останньої телефонної розмови ти вже сам пропав! – дорікнула.

– Ти ж мене тоді не дослухала! Я сказати хотів, що шеф мене у відрядження бере! На чотири дні! Якраз вирушали!

– На чотири дні? А школа? – відразу й схаменулась: яка школа, якщо відрядження! – Чи самому прийти до мене – корона спаде?

Сашко спохмурнів і ніяково опустив очі:

– Я до твого будинку лишній раз підходити не кочу!..

– Ному ж? І

1 одразу зрозуміла: не хоче, щоб Підліснячка липла! І правильно, що не хоче, молодчина хлопець! А та й чіплялась би, тільки дай привід! Сашко відповідати не хотів. Заметушився, витяг з-під поли й простягнув Софійці... троянду! Трохи прим’яту і теж примерзлу. Проте квітка. Приємно! Дивно, що колись соромилася його квітів! Тепер гордо несла троянду поперед себе і з приємністю ловила на собі зацікавлено-привітні погляди перехожих. Оце б Ірка побачила! Або Росава! Або Вадим!

Сама ж діловито витягла з сумочки букетик сухого полину.

– А це тобі!

– Наїцо?

– Про всяк випадок! Оберіг! Якби хтось запитав тебе, наприклад: “Полин чи петрушка?”, що б ти відповів?

– Гм... Петрушка смачніша... – невпевнено розтирав зашпори Сашко.

– В жодному разі! Бо тоді вона крикне: “Ти моя душка1.” 1 зведе зі світу!

–Хто – вона?

– Вона, тобто... Людина якась! Недобра людина. Отже, полин чи петрушка?

– Значить, полин!

– Правильно! В такому разі нечисть вигукне: "Сам ізгинь! " – і щезне!

– Вчать у ваших гімназіях усяких штучок!.. І що, з цим полином тепер завжди зможу до тебе додзвонитись? – запитав жартома.

– Оцього, на жаль, не обіцяю!..

Вони ще довго вешталися старими алеями, милувались гротиками й ставочками і розмовляли, розмовляли, розмовляли про всякі дурниці. Холод минувся, вітер стих, з небосхилу заусміхалися перші зорі. Було затишно й добре, і Софійці навіть здавалося, що всякі там русалки, пиріжки з білокрилівськими узорами, чари під місяцем, вужі в підвалах – усього-на-всього непорозуміння, всього-на-всього кепський сон.

3 5. Шоу БОСОНОГИХ

У понеділок (після неділі всі чисті – пороззуваються!) почати акцію мала Ірка – щоб Росяниця нічого лихого не запідозрила.

Вичекали, поки в роздягалку підтягнуться всі дівчата їхнього класу (і Роська, звісно). Доки більшість пар зимових чобітків, у тім числі й Росьчині, перекочували під лавки.

– Дівки, як мій свіженький педикюрчик? – Завадчучка демонстративно стягнула з себе модну шкарпетку з орнаментом нафарбованих дівочих уст і виставила на загальний огляд свою ніжку.

– Вау! – запищав уражений хор: справді, таких віртуозних малюнків, наче інеєві розводи на шибці, ніхто не сподівався навіть від Ірчиних нігтів. – Ти фарбуєш нігті на ногах і взимку?

Взагалі-то, це мала питати Софійка, але вийшло навіть краще, по-справжньому!

– Дівки, ще скажіть, що вас це дивує! – праведно обурювалась Ірка. – Хіба не повинні ми бути гарні в будь-яку пору? Хіба не чули, що в людині все має бути прекрасне: і лице, й одежа, і нігті?

Останній вислів Софійка спеціально для цього дня виписала з якоїсь маминої книжки, хоч, здається, Ірка трохи й наплутала.

– Вау!..

А що, дівки, облом кожній зараз показати пазурі? Іра сіла на лавку, простягла обидві босі

ноги й театрально замахала ними в повітрі. – Чи у декого все на зиму й шерстю пообростало?

– Манія величі! Думаєш, твої ратиці справді найкращі? – Софійка від хвилювання, може, надто поспішно, але стягла шкарпетки й сіла поруч Ірки, простягнувши ноги, що також було частиною плану. – Чи вважаєш, ніби в мене замість ніг – суцільна ахіллесова п’ята?

– Не Дженіфер Лопес, але санстанцію пройде! – удавано зневажливо кинула Завадчучка й закричала: – Оголошується конкурс “Міс педикюр”! Виставка босих ніжок! Хто ще готовий представити на огляд свої зимові кігтики?

Ще кілька дівчат несміливо познімали шкарпетки й приєдналися до виставки.

– Дівки, а ви? – гукала вже не тільки Ірка, а й усі ті, хто роззувся.

Зголосилось іще декілька. Комусь довелося знімати й панчішки. Низка ступнів різного калібру вигойдувалась уздовж роздягалки.

– Ну що, Ірко, переконалась, що й у нас не жаб’ячі лапки? – видавила з себе заплановане Софійка.

Осторонь залишалося четверо. Серед них і Росава.

– Ні, звичайно, якщо хто стидається!.. Хто, може, мився останній раз літом у ставку, тих не

силуєм! – Ця Ірчина фраза, як і планувалося, викликала на імпровізований подіум решту однокласниць.

Усе йшло як по маслу!

– Гля, дівки, то ви даремно ховаєтесь! – додавала азарту Ірка. – Вас усіх хоч сьогодні в модельний бізнес!

Не роззулась тільки Підліснячка.

– Росю, а ти? Рось, ти чого? – вимогливо закликали і її.

– Я... У мене... – Новенька явно розгубилася.

– Дівки, не чіпайте її! – в Ірчиному нарочитому захисті, як і годилось, чемність мішалася з глузуванням. – Значить, не може! Значить, є причини!

Хтось щиро погодився, хтось гмикнув, хтось хіхікнув. Софійка з Іркою непомітно переморгнулися. Мети досягнуто: першу зневагу до ідеальної красуні посіяно!

Росяниця трохи навіть зацьковано поглядала то на двері, то на ручного годинника. І дочекалась-таки порятунку: задзвонив дзвоник, і вчительський свисток покликав до спортзалу шикуватись на фізкультуру.

36. Затишшя

Цей вечір – такий гарний, спокійний. Чорнобілка сховалась за канапою від свого полум’яного фаната Ростика і мирно вилизує шубку. О, киця за зиму підросла, шерстка її розпушилась, і тепер ніхто й не подумає обізвати кішечку потворою!

Мама лагідно пригортає донечку, тато весело мугикає пісеньок. І все це перекриває щасливий Ростиків сміх. Найкраща, найсимпатичніша, найталановитіша дитина світу! Здавалось, іще недавно Софійка не могла діждатись, поки проводитиме з ним перші уроки, а незчулась – ось-ось йому рік, ще й майже водночас заходив і забалакав!

Малий завзято тупцяв кімнатами, і кожен, крім Чорнобілки звісно, весело намагався його вхопити. Від Софійки – до мами, від мами – до тата, від тата – до тітоньки... Так-так, сьогодні навіть Сніжана з Сергієм згадали, що мають у Вишнополі, крім Росави, ще й родичів! Навідались-таки!

Звісно, тітонька переповідала свої медичні відкриття і подвиги, але Софійка вже ладна витерпіти й це, аби лиш чути її срібний сміх у своїй квартирі. Ну, хіба що ненависне ім’я, раз по раз вимовлене Сніжаною, трохи ріже слух.

– Уявляєте, Рося каже, що з розвитком цивілізації людство забуло свої колишні уміння! – Тітоньчині очі горіли натхненням. – Людина занедбала можливості свого організму, а ці можливості велетенські! Зараз учить мене концентрувати енергію. Так я навіть спілкуюся з нашим Сергійком: кладу на живіт і викликаю малого на розмову. А він мені постукує рученятком!

– О, так-так! – замилувано підтверджує Пустельник.

– А якщо, наприклад, свою долоню дуже виразно уявити залізною, її навіть сокира не візьме! Уявити ступні чавунними – і можна ходити по вогні й битому склі. Ще енергію можна переймати й передавати. Виявляється, її можна черпати як від сонця, так і від місяця! Одна – щоб підсилити якусь дію, друга – щоб послабити!

“І когось причарувати!" – подумки продовжила Софійка.

Софійчині батьки аж роти пороззявляли з цікавості. Навіть Ростик уражено примовк.

– Просто якась магія! – напівдовірливо гмикнув тато.

– Росавка її називає жовтою! Адже магія, уявіть собі, буває не тільки чорна й біла! Коли змішати їх, вийде сіра – мистецтво керувати волею інших. Червона допомагає талановитим. Зелена полягає в умінні зцілювати зіллям. Рося найбільше знається на синій, це мистецтво користуватись водою!

“А чого ж очеретній жабі не знатись на воді?” – кривиться мовчки Софійка.

– Є ще магія очисна: виганяє хворобу. Є живильна, Рося каже, по-науковому її назвали б контактною: вселяє, додає багатства чи сил. Є опосередкована: лікувальні дії виконуються не над самим хворим, а над якоюсь його річчю!..

“Атож, тільки, мабуть, на кожну магію є проти-магія! В мене он із гребенем так нічого й не вийшло!” – вклинюється думками в тітоньчину оповідь дівчинка. Звісно, від лікування Софійка була трохи задалека, та все ж...

– Є ще якась така цікава: лікуєш не саму людину, а предмет, схожий на неї, що її уособлює, імітує! Імітативна – так вона сьогодні й називається! Ну, словесна – це й так зрозуміло... Ще часова магія: вона, як Рося мовить, дуже складна. Це коли для одного час ущільнюється й летить швидко-швидко, для іншого – розріджується, СПОВІЛЬНЮЄТЬСЯ...

“О, майже Казимирові теорії!” – Софійка згадала табірного привида.

– ...Наприклад, пускає ворог кулю в людину, а та раз-раз – робить так, щоб куля мчала в сповільненому часі, а сама швиденько – в сховок, чи – прискорену кулю у відповідь... Цю магію козаки, ну, чаклуни-характерники, після нас перейняли. Гм, стривайте, чому ж Рося сказала “після нас”, якщо це задовго до нас було? Обмовилась? Та, звісно, обмовилась, бо сама ж потім і заявила, що знання цієї магії на сьогодні майже втрачено.

– Ох, не вплутувались би ви в це відьмацтво! – пробувала охолодити тітчин запал. Куди там!

– Зрештою, що таке відьма? Людина, яка відає, тобто знає більше від інших! Людина, яка сповна використовує можливості, дані Богом!

– Бог? Ще скажіть, що Росяниця ходить до церкви!

– Ходить чи ні, але шанує! Ішли якось мимо тієї церквички, що біля маслозаводу. Я запропонувала зайти, вона без ніякого погодилася! Стояла, розглядалась, шептала навіть собі молитву. І вся аж світилась!

Звісно, своїм відьомським місячним сяйвом! Замилить очі в чому завгодно!

– І звідки ж вона бере ці знання? – Софійка інтонацією, всім своїм єством намагалась увігнати в Сніжанину душу бодай крихту сумніву.

– Дар у неї такий! Талант! Уроджений! – аж підносило тітоньку. Далі знов пішли оскомні хвалебні цитати “Рося каже”. Тільки під кінець тиради Сніжана згадала про себе. – Рося каже, такий дар є в кожної людини, тільки треба його пробудити, розвинути! Правда, є люди з особливим талантом цілительства, і вона сказала, що до них належу і я... Хоча... Може, Рося пожартувала?..

– Ти чудово знаєш, що не пожартувала! – кинувся на підтримку Пустельник. – І це підтвердять усі твої пацієнти! Це, врешті-решт, підтвердить моя рука, вилікувана тобою!

– Ох, та не варто й згадувати! – засоромлено опустила очі Сніжана.

– Як це не варто? Вчора посковзнувся в підвалі, – пояснював присутнім.

У підвалі? Чи не вужі почали свою чорну роботу? Але дядько продовжував:

– Упав на праву руку! Болить, роздуло! Все, накрилось моє малювання! А Сніжана посмикала, промацала, щось там управила – рука як новенька!

– Ой, тітусю! Ви ж так і нашу біологічну Ліду Василівну можете врятувати? – Софійка вмить забула всі попередні кривди. – 3 ногою в неї біда!

– Ох, правда! – підхопила й мама. – Яз учителями старших класів рідко стикаюсь, проте Ліди Василівни тепер не помітити просто неможливо! Шкандибає, наче бабуся!

– Треба, щоб ви самі до неї підійшли, бо зневірилась, на жодні прийоми ходити не хоче!

– Не обіцяю, але спробувати можна! – Тітонька взялась записувати номер біологічного кабінету й телефон гімназійної вчительської.

– Не прибіднюйся, усе в тебе вийде! – лагідно запевнив дружину дядько Сергій.

Племінниця зраділа: хоч якась користь від Сніжаниних дивацтв! І майже вибачила ті дивацтва, коли тітонька, зазирнувши до Софійчиної кімнати, хитрувато, наче в добрі колишні часи, підморгнула:

– Троянда? В цю пору? Звідки взялась?

– Та... Це кілька днів тому... – Рум’янець несподівано залив щоки, не спромоглась і відповісти. І тітонька делікатно звела на інше:

– Досі не зів’яла? Не кожна куплена квітка вистоїть хоч півдоби! Це, Софусю, добра прикмета! Певно, багато гарячої енергії в цій троянді закладено!

Софійка зовсім зашарілась. І від забутого рідного срібнодзвонного “Софусю", і від гарної прикмети. І від гарячої енергії, звичайно...

Справді, як не дивно, Сашкова троянда навіть після холодів-поневірянь ожила вдома, розпустила пелюсточки й запахла на всю кімнату. Софійка, що й до цього щогодини бігала милуватися красунею, тепер, зоставшись на самоті, мимоволі поцілувала пелюстки: “Все в нас, квіточко, вийде на добре, еге ж?”

37. Таблетка у валер’янці

Від Сашка здобула ще одну ниточку для майбутньої перемоги.

Стрілись у сквері. Тоді, в старому парку, він призначив час нової зустрічі й запропонував щоразу змінювати місце для конспірації. Тим паче, зараз і в сквері гарно: дзюрчать скупі березневі струмочки (лютий удався безсніжний), пахне набряклими бруньками, синички цінькають.

Так-от, обережно переказала йому прапрадідову пригоду з русалкою... Вважала, що цим не зашкодить, адже розповідала не побачене, а почуте від когось..

– Як думаєш, що зробила тоді баба Оришка? – свердлила очима Сашка в полюванні за свіжою думкою.

– Не знаю, але, мабуть, не обійшлось без... Кажеш, вона брала до лісу петрушку?

– Дідусь каже! І сам же сумнівається: чого не любисток чи полин? Русалки ж якраз їх бояться!

– Коли ми хочемо дати нашим Ромашці або Чорнобілці якусь гірку таблетку, ми що робимо?

– Змочуєм її у валер’янці, яку вони обожнюють!

– Оришка навмисне взяла щось цікаве для русалок! А тоді заманити кудись тією петрушкою! В глухомань, у провалля якесь!

– Кажеш, таблетку змочити валер’янкою?.. – Розцілувала б цього хлопця!

– Кажу, а що? – усміхнувся й він, зачувши її захват.

Ні, цілуватись – це вже сама валер’янка. Ліпше просто потішить компліментом у таблетці.

– Розумна в тебе голова, Сашуню! Вчитися б тобі, а не по шефових відрядженнях роз’їжджати!

з8. Торжество

У зв’язку з учительчиною недугою класну годину кілька разів переносили. Вчора ж Ліда Василівна бадьоро увійшла до них перед алгеброю – без палички! – й весело сповістила:

– Виховна година “Вишнопільські легенди” буде!

Всі радісно загули: мабуть, не так від передчуття виховної години, як від учительчиного бравого вигляду. До Софійки вона підійшла окремо й тихенько шепнула:

– Така вдячна твоїй Сніжані Іванівні! Золоті в неї руки, дитино!

Це ще більше надихнуло Софійку. Бо ж і так багато надій покладала на цю виховну. Єдиний урок, де може обскакати Росаву! Адже новеньких Дмитра й Росяницю від завдання вирішено таки звільнити як людей немісцевих.

До того ж Софійка ще має деяку таємну зброю! Отож вислухавши всі нудотні варіації про вишню, котра виросла серед поля, і про грецьке місто-“поліс”, у якому росло багато вишневих дерев, про кам’янисте дно річки, про качок, орлів

і лебедів з білими крильми, підвелася нарешті й собі.

Спершу, для “підігріву”, жартівлива дідусева історія про бога Вішну й відбиток його підошви. Потім – розповідь про неймовірно сильного козака Вишню, якого ні куля не брала, ні шабля не рубала і який з води виходив сухий, а з вогню – мокрий. Відчула на собі пильний кинджальний погляд Росяниці. Передбачає, відьма, що далі піде про декого з Вишниних нащадків!

А може... Може, просто впізнала свою магію? Жовту? Синю? Часову? Леле, та це ж не просто дідусева побрехенька, як вважала раніше! Софійчин пращур володів надприродними чи, як мовить Сніжана, саме глибинно природними здібностями! Господи, то родинні перекази про те, що козак Вишня дивовижним чином утік з турецької темниці, коли всі замки зостались цілими, тільки на стіні була намальована козацька чайка, – правда? Намалював – і поплив! Як це воно... ага – імітативна магія! Он від кого тітоньці перейшло унікальне вміння!

– Дякуємо, Софійко! – повернув до тями вчительчин голос. – Ти так цікаво розповіла, що хочеться слухати ще і ще!

– О, я не все розповіла, Лідо Василівно! – спо-хопилася. – У Білокрилівському лісі є колонія

чорногузів, або, по-науковому, лелек білих звичайних.

– Та ти що?/ – вражено хитала головою Ліда Василівна, коли Софійка змалювала свої відвідини чорногузячого царства. – Ти неодмінно мусиш організувати нам туди екскурсію! Адже насамперед ми повинні знати...

– ...свій рідний край! – завчено продовжили учні.

– Ми ж, семикласники, досі вдячні тобі, Со-фійко, що здійснили тоді лижний похід, правда?

Всі, крім Вадима, схвально загули: справді вдячні!

– І не менш вдячні будемо за екскурсію до бузькових поселень! Вони вже десь починають прилітати!.. Діти, хочете, правда?

– Правда, правда! – загули ще прихильніше. Вадим, який тепер, аби зайвий раз бачити Ро-

ську, був готовий куди завгодно, кричав найгучніше:

– Давайте, відпадна буде тусня!

Почувалася переможницею. Вперше за багато

днів клас забув про новеньку і хвалив її, Софійку. Тепер зосталося тільки завдати удару самій суперниці.

– А ще знаю одну легенду, яка частково може пояснити назву річки Кам’янки!

– Розкажи! – зашумів клас.

Тепер найгучнішою була Ірка: вона будь-якою ціною хотіла підкреслити, що в цю мить не Роса-ва є фавориткою класу.

– Бо кругом неї на камінні любили сидіти русалки! Колись один юнак часто гуляв берегами... – боялася глянути в Росьчин бік, але й так відчувала, що Підліснячка то блідла, то червоніла, то зеленіла від злості. – І якось просто з каменя до нього стрибнула русалка.

“Замкни свої губи-губища!..” – ніби аж чула німе Росьчине послання. Але від цього язик розв’язувався ще більше:

– "Тала, тала, бух, бух, на камені дух, дух!” – співала й витанцьовувала русалка перед юнаком. А тоді стала йому в коханні освідчуватись.

По класові прокотився глузливий смішок.

– “Полюбила я тебе, красний парубче!” – Софійка імітувала Росявчин голос.

"Замкни свої очі-очища!” – аж шипіло-парувало з боку Підліснячки.

Софійка й справді примружилася, мов перед стрибком у воду:

– Русалка та була струнка, мов очеретинка. Очі – як два зелені озерця! Волосся темнюще, довжелезне, по коліна! Заколоте найтоншої різьби... кістяним гребенем!

Семикласники розгублено перезирнулись. На Росяницю схожа!..

– Як почула, що він кохає тільки свою дівчину (трішки фантазії не завадить, це ж легенда!), – кинулась – кинулася каменюкою у воду! – (А це вже й не зовсім фантазія, впізнаєш, Росавко, недавній обвал?) – І відтоді річку прозвали Кам’янкою!

Чуючи, як у голові каламутиться, а горло пересихає, Софійка з останніх сил прохрипіла головне:

– Відтоді, кажуть, русалка час від часу оживає, переселяється у людський світ і мститься... Особливо хлопцям, яких змушує в себе закохуватися... За колишню... образу!..

Софійка безсило зсунулася за парту. Всі сиділи як паралізовані. Почали ніби з Кам’янки, скінчили ніби однокласницею! Школярі не зважувались і глянути в Росавин бік. Першою отямилась учителька:

– Що ж, Софійка отримує найвищий бал! Погодьмося, що вона сьогодні була найкраща!

Всі поопускали очі, найнижче – Дмитрик. Ніхто не перечив.

39. Реванш

– ...До дзвінка ще є трохи часу. Але, звичайно, після Софійки навряд чи можна додати щось нове! – Ліда Василівна зібралась уже підвести підсумки.

– Можна й мені поділитися легендами про походження тутешніх назв? – висяювала чемністю і скромністю Росава. Ніби не її щойно було розмазано по стінці!

– Ти, Росю? Але ж... Де Вишнопіль, а де Полтава...

– Мені баба Валя розповіла! Дещо я в музейному архіві читала!

Підліснячка гордо вийшла насеред класу, виструнчилася, чарівно усміхнулась і почала:

– Прикро, але здебільшого люди схильні все міряти своїм куценьким розумом. Чується їм у назві річки слово “камінь”, отже, треба придумати якусь кам’яну русалку, при цьому з русалки бажано зробити ідіотку, а людського хлопця подати як супермена. Є Білокрилівський ліс —

прив’язати до його назви колонію чорногузів, яка, до речі, поселилась у ньому всього два століття тому і, між іншим, є далеко не білокрила.

Присутні насторожились іще більше. Схоже, тепер камінчики полетіли у протилежний городець!

– Зветься місто Вишнопіль – то давайте придумаєм до нього козака Вишню, якого зроблено з вогнетривкого матеріалу чи пінопласту, через те він у вогні не горить, ще й у воді не тоне, а малює по темничній стіні кораблики й ними випливає!..

Але ж про кораблики Софійка вголос не казала! Та клас уже сміявся і не зважав на праведне Со-фійчине обурення.

– Так примітивно мислити – це як обмалювати вишеньками реферат про письменника Остапа Вишню! – била далі Росава.

Усі знов поопускали очі, бо била таки в точку: якраз Софійка – недавня головна класна художниця – оздобила реферат про класика-гумориста блискучими соковитими вишнями. Хотіла мисливськими усмішками, та потім збагнула, що розтягнуті уста виглядатимуть не надто ефектно, і... Зрештою, а що робити, коли в їхньому сьомому класі, як навмисне, вся література – про хлопців і для хлопців? “Захар Беркут”, “Сагайдачний”, “Климко”, “Айвенго”, “Пригоди Гуллівера”, “Тарас

Бульба” перекази про Робіна Гуда, билини про Муромця, навіть ліричні “Гуси-лебеді летять”! Дівчатам хоч повісся! От і шукала шпаринки для розради! Тоді всім подобалось, а тепер, бач!..

Але ж Росава тоді з ними не вчилась, не могла того бачити!

– Якщо йти за цим примітивом, тоді уявіть, чим довелося б оформляти реферат про Тичину? Про Сосюру? Про Рильського, врешті-решт?

Клас уявив і вже відверто реготав. Супилась тільки Ірка, але теж, мабуть, з останніх сил. Ліда Василівна вже хотіла підвищити голос, але Рося дала раду сама:

– От я й хочу сказати: варто бачити не форму, а суть! А суть завжди набагато глибша, ніж здатен сягнути приземлений погляд. Так і з назвами. Все починалося з чого? З води! Вода – ось головна очищувальна сила! Священне джерело всього сущого! Найкращий провідник інформації! Люди селилися біля річки, потім за її назвою іменували й своє поселення! Так от, первісно річка звалась аж ніяк не Кам’янкою!

– Ні-і-ічого собі! – прошелестіло класом.

– Вона тоді була дуже чиста, і на її плесах цвіло безліч білих лілей. – Росяниця витягла з-під купи таблиць ту, де були зображені водяні лілії, прикріпила її до дошки. Поки це робила, то чи

справді, чи тільки здалось, але зображені там квіти на якусь мить ожили, загойдались, аж потягло річковою свіжістю. – Ось воно – латаття біле!

– Німфея альба! – біологічка згідливо повторила сказане латиною.

– А є ще – сніжно-біле, чи, як ви, Лідо Василівно, хочете сказати, німфея кандіда! – Росяниця била наповал і красою, і знаннями.

– Рідкісна квітка, любить лише чисту воду! – закивала вчителька.

Софійка бачила такі хіба в ставку Леськовичівського замку!

– І де вже знати деяким сучасним примітивам, що старовинна назва лілеї– крин. Атож-атож, вона має спільний корінь і спільне начало зі словом “криниця”! Колись навіть русалки звалися криницями! Проте річ не в тім: річку попервах називали саме Білокринівкою! Так-так – через

н , а не через л !

– Ва-а-ау-у-у! – перша не втрималась Ірка, тоді сама вчителька...

Усі забули і про Софійку, і про дзвінок, що кілька хвилин тому покликав на перерву. Ще б пак: такі новини в устах такої красуні!

– Річка тоді була дуже повновода й навесні широко розливалась. Тому люди будували свої оселі

вище, на скелястих берегах. Отже, Білокринівка текла внизу, вона була нижня, а поселення було вишнє – вгорі. Не через вишні! – Росавка витягла з купи таблицю з зображенням вишневих ягід, кісточок і листя і знову кинула її на купу. – Хоч і вишні згодом теж там з'явилися! Вловили, до чого йдеться?

Вловили, чом не вловити! Ця мудрагелька вдало перебрала на себе вчительчину роботу! Оце-то так! Але ж чому?..

– Довгий час місцеві люди шанували своїх річкових богів, були, як пізніше охрестили їх греки, язичниками чи поганинами, тобто селянами. І все в них було добре. Поки через густі ліси і до них не дійшла нова віра, запроваджена, як ви знаєте, князем Володимиром. Люди покинули попереднє стійбище, пішли в глиб лісу, аби заснувати нове місто, побудувати нові храми. Старі боги сказали: "Що ж, ідіть, бо прийшов новий час. Але візьміть із собою в нове життя й наші знання”. Та люди відмовилися. Разом зі старими богами вони покинули й багато набутого століттями безцінного досвіду, але я не про те. Я про те, що й нове місто назвали на грецький манер: Вишнополем. Ліс і річка ще довго були Білокринівськими, поки нарешті якомусь грамотієві не здалася помилкою літера “н” і її не перетворили на зрозуміле