Текст книги "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Автор книги: Марина Павленко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Але ті, внизу, не почули його благань.

– Ми ж сюди разом підрулили, – белькотав уже не так до Підліснячки, не так до Софійки, як

сам до себе (ще не бачила Кулаківського плаксієм!). – Я ж хотів її в кафешку, чи на батяніному лексусі катнути, а вона “лижі" “лижі"!..

– Втріскався я в неї, Соф... – удруге довіряв Софійці душевну таємницю, яка чомусь зворушувала куди менше, ніж колишня таємниця про його родове прокляття.

Знов заточився, лижі роз’їхались у різні боки, і він, розчепірившись, розпластався на снігу.

– Тут мені й хана! – сів, упираючись руками в сніг, навіть не пробуючи далі підвестися.

– І тобі, Софко, хана!.. – додав по хвилі, дивлячись на тих двох далеко внизу, біля води.

Лілеї справді знайшлись. Вони мовби випадково сплелися хвилями у гірлянду й не розмокли.

– Ти не рада? – запобігав перед Софійкою Фадійчук. – Так, на бал ти їх уже не вдягнеш, але – краса! Не викидати ж!

– Згодяться в офісі твого шефа. Мені вже їх не треба!

Не змогла признатись, що після неї до квітів і не торкнеться. Ясно: Росявка, покрасувавшись у чужих лі леях на балу, тепер підкинула їх у воду, щоб мати привід поговорити з Сашком. Наче не вона підлаштувала в тому ж місці аварію з машиною!

Софійка й Сашко вже повернулися з Білокрилівки. Ледве позбувшись непроханої Підліснячки, яка, спровадивши Вада, цілий день, мов прив’язана, ходила за ними та клеїлась до Сашка. Поки її, спасибі, не покликала з балкона баба Валя.

Стояли на ґанку Софійчиного під’їзду.

– Що вона тобі ще казала?

– Хто, Росава? Таж повторюю: показала місце, куди їх прибило! Я за валуном нізащо б їх не помітив!

– А ще що? – ненавиділа сама себе за надмірну допитливість, але стриматись не могла.

– Цікавого – нічого! – Сашко відводив погляд і явно щось приховував.

– А що нецікаве? Ану, дивись на мене!

Сашкові очі – і гарні ж очі, хто б подумав! —

ненадовго затримались у Софійчиних і знов опустились.

– Та не варте воно! – віднікувався з усіх сил. – Як поживає Чорнобілка?

– Чорнобілка поживає ліпше за свою господиню! Ну, то що?

– Справді нічого! – Сашко таки не вміє брехати. – Ми могли б зустрітись і завтра? Десь о п'ятій чекатиму коло зупинки. Чи де схочеш...

– Тільки як признаєшся, що' вона тобі сказа...

– Добре, але більше про це ні слова! Вона заявила, що в мене... що в мене красиві очі! Смішно, еге ж? От і я так вважаю! Сподіваюсь, проблему вичерпано?

Ах, так?! Та як... як вона сміла?! Це ж Софійка!.. Софійка помітила, що в нього гарні очі! Росявка не мас жодних прав судити про його очі! Перша розмова – і он аж куди зайшло!

– Ну, то й іди собі до неї!!! – відштовхнула хлопця, гупнула дверима і, згораючи від сорому та образи, побігла сходами.

– Але ж... Зажди! То як узавтра? – Сашко на мить розгубився, а тоді відчайдушно загукав: – Жду о п'ятій! На точці!

Та Софійка вже ридала, зачинена в своїй улюбленій шафі.

і4. Напружений день

Улюблена шафа! Що коли різьблена подруга вже простила Софійці гріх її батьків і знову готова допомагати? Якщо так, потрібна дрібниця: Росьчин портрет. Як добре, що запросила Павлика (і Ві-ку-ку теж, звичайно!) на Різдво до бабусі в Половинник: попросить намалювати... Тю, що Софійка видумує! Бракувало ще й Павликові закохатися в ту підлу Підліснячку!

Попросила в тата фотоапарат і облаштувала на балконі засідку. Ось лишень підстереже, коли старанна сусідчина внучка виноситиме сміття!..

День минав у напрузі. Чи бавилась із братиком, чи сиділа за книжкою (на канікули, як завжди, купа всякого “неодмінно прочитати”), чи на кухні запивала бутерброда улюбленим чаєм, – тримала при собі фотоапарата і всіма своїми фібрами дослухалась, коли зариплять двері в бабиній Валяній квартирі.

Як навмисне, в під’їзді тихо.

А ще мимоволі була прикута поглядом до настінного годинника: де та п’ята година?

Бо обрізи образами, а на зустріч із Сашком таки доведеться піти. Не тому, що Софійка дуже хоче його бачити, але ж не залишати хлопця на поталу Росьці! Бач, очі в нього красиві! Кулаківського тобі мало, ропухо зелена?!

Та й узагалі, не побачення це ніяке – дружня розмова, не більше.

Цікаво, чи назвав би Сашко красивими її, Софійчині, очі? Проти Росьчиних вони, звичайно, ніякі. А якщо підмалювати? Перебирала мамину

косметику. Тіні, туш, олівці... Навіщо стільки похмурих, неяскравих кольорів? Підвести зеленим? Чи справжній русалоньці більше підійде синє? Дожилася: очей підвести не тямить!

Шкода, що мама задрімала, присипляючи Ростика, – щось би дочці порадила.

За обмальовуванням повіки мало не проґавила довгожданого моменту. Спасибі Чорнобілці, нагадала: насторожила вушка й нявкнула в бік коридору. Справді, двері в квартирі навпроти скрадливо рипнули і сходами вниз поцокотіли бадьорі кроки!

Вхопила фотоапарата й вишмигнула на балкон. Зграбненький кожушок, узорчаста вовняна пов’язка на пишнокосій різьбленій голівці. В руках – пакет і бабин гаманець. Росава явно рушала до магазину.

Так-та-а-ак, хоч би не забути зняти кришку з об’єктива... Навести різкість... Боже, як тремтять руки!..

Почувалася хижаком, що занюхав здобич. Не дихати, не сполохати... Зосталося натиснути...

Раптом красуня підвела голову – ну, наче зумисне готувалася до зйомки! Підвела й сліпуче усміхнулася до Софійки.

Фотоапарат мало не випав із рук. Та й сама вона трохи не випала з балкона! Бо хоч палець і встиг

натиснути заповітну кнопку, та горе-фотографа і кадр засліпило спалахом Росавчиної усмішки.

– Привіт! Краєвиди знімаєш? – проспівав шоколадний голос.

Але Софійці грізно било у вуха й у скроні зовсім інше: “Замкни свої губи-губища, іДоки-пращоки, очі-праочі...”

– Вітання від зелених ропух! – Підліснячка прощально махнула узорчастою, в тон пов’язці рукавичкою. І зникла за хвірткою. Знає навіть, як Софійка недавно її подумки обізвала?

На відповідь не спромоглася. Навпомацки (таки ж осліпило!) повернулася до кімнати.

Довго не могла второпати, де вона й нащо стискає в руці фотоапарат. Кохана киця знову стала в пригоді. Муркотанням привела господиню до тями. Поступово повернувся зір, і Софійка здивовано побачила в люстрі свої "розпаровані” – одне з косметикою, інше без – очі. Ой, це ж скоро побач... зустріч із Сашком!!!

Очі від того спалаху чи від олівця трохи набрякли. Аби справді не уподібнитися до ропухи, пішла вмиватися рятівним чаєм.

Що ж, фотографії не вийде, проте за Фадійчука Софійка ще ого як побореться!

15. Рятівна знахідка

А дива таки бувають!!! Бо як інакше назвати те, що валялося на сходах, коли Софійка ступила за поріг квартири? Вадим би сказав: “Знов тобі підфортило, а мені – нічортісінько не попадається, саме фуфло!”

На сходах лежав гребінець!!! Не звичайний гребінець – Росавин кістяний гребінь!!! Цим розкішним гребенем завжди заколювала своє не менш розкішне волосся: ось на ньому навіть зосталося кілька зелено-смолянистих волосин! Сердегу, схоже, трохи збентежило Софійчине фотографування, якщо вже стала такі речі губити!

Отже, Софійка ще повоює!

Аж голова паморочиться від несподіванки! Вхопила – і мерщій навшпиньки додому. Приховає знахідку, заодно обмізкує ситуацію.

Мати в себе чиюсь заповітну річ – великий козир! Та ще й таку особисту! Ще й – з волоссям! Не конче бути відьмою, щоб знати: через волосся можна робити з людиною що завгодно!

Загорнула гребінь у стару газетку й поклала в нижню шухляду шафи.

– Ві-ку-кусю, що ти можеш сказати про русалчині гребені? Мені про них реферат на канікули!

– Гребе ? – секунду чи дві подруга роздумувала, тоді, як завжди, вигорнула порцію інформації. – Ба моя казали, якщо в русал’ є гребінь, то вона може затопити ним будь-яке місце. Чеше коси – вода прибува’! Без гребеня вона засиха! Без гребеня вона й від бере’ далеко не відходить! Усе!

– Дякую, дорогенька! Чекаємо тебе і Павлика в Половинчику на Різдво! Передзвони, зустрінемо!

– Неодмі’ буду!

– Тоді й добалакаєм! Вітання татові!

– Спаси’! Приві’ твоїм рідним і Сашко’!

Сашко’?.. Леле, від радості зовсім стратила

глузд! Сашко Фадійчук – це ж до нього півгодини тому поспішала на побач... на дружню зустріч!

Нічого, Сашкові не звикати! Застебнула куртку й рушила на точку. Заодно поміркує дорогою, що робити з гребенем далі. Одне безперечно: повертати його власниці Софійка і не подумає.

іб. Нові невдачі й перші здобутки

Дядько Сергій прийшов цього вечора сам. Тітонька так забігалась у своїй лікарні, що навіть

до сестри не має сил навідатись. Прийде – і падає в ліжко. Щось не ладиться в їхній травматології з тим переламаним пацієнтом. Та й зморюється тепер швидше: навесні чекають синочка.

На кухні затишно посвистував чайник і текла мирна родинна балачка, як тут задзвонили у двері.

– Добрий вечір! Якраз до чаю поспіла! – баба Валя аж сяяла від задоволення. – Я вам пиріжечків гаряченьких принесла!

Відгорнула з тареля рушника, і навколо смачно й солодко запахло.

– Росавочка спекла! Ви ж тільки не видавайте мене: Росяничка просила не казати, хто пік! Вона частенько на кухні мудрує, сьогодні каже: “Почастуйте сусідів, усього ж не поїмо!”

– Ми з чоловіком давно постановили, що ваша внучка – дар Божий! – у мами від зворушення аж сльози виступили. – А повиробляла яку красу!

– Мушу визнати, що навіть моя майстриня Тетянка таких не втне! – Тато вибачливо обняв маму за плечі.

– Ого, та на цих пиріжках – справжнісінький орнамент білокрилівської культури! – аж присвиснув од здивування й захоплення Пустельник. Він узяв пиріжечка, вдихнув його аромат і

поклав на долоню. – Це ж диви, як охайно, як точно виліплено! Ваша онука – кондитер, археолог і художниця в одній особі!

– Правда, правда, діточки! Золото, не внучка!

Софійка не стерпіла наступних похвал і рушила до своєї кімнати. Але й звідти чула, як витьохкує баба Валя:

– А ви ще ж, дітки, не бачили, як вона малює!

– Малює? – зацікавився дядько.

– Ой, такі картини, такі ці, як його, аква... Не знаю, як їх там! Акварелі! І стидається показувати: мовляв, таке воно собі!

– Гм, ціка-а-аво! – протягнув Пустельник.

Софійка заткнула вуха, та все одно здогадалась,

що далі Пустельник просив бабу Валю показати йому – спершу потай від скромниці – бодай щось із Росавичних творінь. Здуріти можна!

Аби відволіктись, усоте за сьогодні набрала Сашків номер. І всоте почула ненависне: “Абонент поза зоною!”

Досі не могла відійти від учорашньої невдачі. Коли прибігла (ну, не так уже й бігла – просто швидко йшла) на... на дружню зустріч із Сашком, хлопця там... не застала! Виждавши трохи, потелефонувала йому на мобільний. І почула оте “поза зоною"! Ніколи ще Сашко не був для неї поза зоною!

“Абонент поза зоною!” – почула і встоперше. Хотілось кинути мобілкою об підлогу, та відволікла розмова на кухні, котра зненацька повернула в цікавіше русло.

– То вже б кликали і Росаву з нами повечеряти, – сокорила мама до баби Валі.

– Дякую, дітки, передам, що ви запрошували. Але заслабла: хрипить, у горлі дере!

Мама кинулась шукати стрептоцид.

– Ні-ні, не схоче! Всякими чаями лікується, каже, хворим потрібно пити багато. Це я винна. Мене вчора серце схопило, а всю валер'янку Фантикові оддала. Вона ж: “Піду куплю!” Просила її: “Вечоріє, не йди, і так переб’юся!” Ні ж, воно, добросерде, пішло по всіх аптеках! А там, як на зло, то позакривано, то немає! Поки нарешті десь чи не на околиці знайшло, принесло старій! Бабу врятувало, а саме, серденятко, занедужало!

Далі знов пішли ахи та охи про Росяницину ангельську вдачу. Але Софійці вони були вже не цікаві. Тішилася головним: загублений гребінь почав свою підступну дію! Росаву сушить у горлі, а далі буде ще ліпше! Зостанеться від тебе, Росавко, лиш обрис, і віднесе його Софійка чемненько назад до твого рідного каменя в Білокрилівському лісі! Ще й заб'є осиковим кілочком!

17.ДВІ  ЗУСТРІЧІ

Все, більше не зможе! Рівно добу й одинадцять годин протрималась, аби не опускатись до принижень і не рушити на Сашкову точку чи, якщо доведеться, то й до нього додому. Годі! Зараз піде і все викаже йому простісінько в очі! В ті безсоромні очі, які ще недавно з якогось дива на хвильку І здалися красивими, а виявилися – зрадливими й брехливими!

– Може, й Ростика прихопиш? – несміливо спитала з коридору мама.

– Фіко! – білозубо потягнувся до Софійки братик.

– Ет, давай уже! – вчасно опанувала себе і чемно погодилася.

Ростика миттю вбрали й упакували на санчата. Так, спокійно, спокійно! Вона трохи продиха-ється й підійде до Сашка врівноваженою! Подумаєш, черговий хлоп як забув про свої почуття і, можна сказати, обов’язки! На чужу красу купився!.. Було би чим перейматися!..

За самонавіюванням не помітила, як наткнулась... на Кулаківського! Що це вже робиться?

Вона, як у давні часи, зашвендяла на Малофонтанну вулицю!

– А я саме до вас намилився! – Вадим аж наче стішився.

Зраділа б і Софійка, якби не знала, чим її куток приманює однокласника.

– Може, й мене підгребете своїм одинадцятим номером? – Так мило жартує!

Вадимовою мовою одинадцятий номер означав пішкаріус, тобто власний хід. Отже, він пропонував, аби Софійка з Ростиком склали йому компанію.

– ...Бо самому туди якось не канає...

– Гаразд, проведемо. – (Спішити все одно нікуди.) – Але у двір погребеш сам!

– Як думаєш, вона зараз... вдома?

– Напевно, у зразкової внучки нині ранкове прибирання! Як я виходила, у квартирі гудів пилосос!

Примовкли. Чутно тільки порипування снігу.

– Вона класна, правда? – якось понуро видавив хлопець.

Знайшов із ким ділитися!

– І чим, якщо не секрет?

– Ну, всім!.. Лахи мажорні, стопудовий гламур!

Ой, Софійку виверне від цих одкровень!

– А хіба в твоєї Ірки мажор і гламур не такий стопудовий?

– Якої холери вона моя?! – образився Кулаківський. (Це потішило.) – 1 як узагалі їх можна порівнювати? Та й фішка не в лахах!

– А в чому? У щедрій чистій душі? – пробувала вколоти.

– В душах я не січу! Але базар у неї кайфовий! Це про голос.

– І причесон відпадний! І фігура забійна! – Вадима вже не спинити. – Головне – суперовий фейс!

– Суперовий фейс? – ухопилась раптом за думку. – А ти її фотографію маєш?

– О, ти вгадала мрію ідіота! – здається, Вадим щасливий, що є з ким поділитися найсокровеннішим. – Хоч, покажу заставку на мобілці?

Напросилася!

Вадим ніжно витягнув свою новеньку нокію, відкрив кришку...

– От западло, розрядилась! Ну, нічого! Я вже відкладав із неї мало не всю флешку на своїй електронній мильниці! Скоро як здам на друк, як нароблю фоток! Як пообвішую ними свою нору!

– Мені зробиш?

– Жени по гривні за кожну – збацаю! А нащо?

– Та... Понести хочу до... того знайомого екстрасенса...

– Вау! А спитаєш його, як у нас із Роською карта ляже?

– Спитаю. – Софійка й без екстрасенса могла б відповісти Вадові, як ляже та карта.

– Клас-с-с! Гривню економиш: роблю тобі фотку на шарка!

– Домовилися! – помітила, що стоять під самим її будинком. – Далі я тобі не порадник і не провідник! Бувай!

Розвернула санчатка й поспішила геть. Бачити зайвий раз ту сявку-Росявку бажання не мала.

– Соф, зажди!.. – почулося ззаду винувате Вадимове.

– Чого тобі ще?

– Підкажи, як її вламати потусуватися в кафешку!

– Сказала ж: не порадник!

– Ну, підкажи, ну, Соф! Бо ж пролечу, як фанера над Парижем! Пошле мене, під перший номер пошле!

Що означає в цьому випадку перший номер, Софійка не знала. Проте здогадувалася, що Вадимов! шанси таки не вельми...

– Ну, от на що вас, дівчат, можна купити? Чим заманити? – мало не плакав парубок.

Гм, чого б Софійці зараз найбільше хотілося? Побалакати з Сашком! А Росьці? А мабуть, того самого!

– Скажи, що в кафешці порозказуєш про хлопців тутешніх! І про того, з котрим вона з’їжджала з гори!

– Про того твого бомж... Ой, пардон, ти ж не любиш, як його обзивають! Про того поца Сашка? Та я ж про нього не в курсах!

– От і розкажеш їй, що він – бомжик і поц, що він поганий, і нехороший, і найгірший, і зрадливий брехун! І що він їй не пара, хай шукає собі такого, як ти!

Господи, аж самій соромно! Сама не знала, що така інтриганка, злюка! Проте за своє бореться, своє відстоює! Двох зайців убиває: і Вадові поможе, і Сашка від нечисті порятує!

– Софко, мерсі! Ти – реальний дружбан! —

Вад сміливо рушив штурмувати квартиру баби Валі.

Софійка з сонним братиком поспішила в інший бік. Та й узагалі, її маршрут... ага, до Сашка!

Наближалась до центру, як попереду замаячила знайома постать. Дивиться собі під ноги,

мовби щось загубив на засніженому асфальті. Ой, та це ж Віктор Гарбуз!

– Пане Вікторе, заждіть!

– Що таке? А-а-а, добридень, добридень! Юна краєзнавиця з Білокрилівського лісу? Як справи, як справи? Де твій товариш і та чемна красуня, котру ми з тобою зустріли в лісі?

– Тут... Я тут знайшла гребінь! Кістяний! Старовинний, мабуть! Узори на ньому гарні! Може, розшифруєте?

– Коли шкурка варта вичинки, то чом би й ні? Показуй свого гребеня, показуй!

– Він... він у мене вдома! Тут недалечко! Ось ходімо, побачите!

– По знахідки готовий іти куди завгодно, куди завгодно!

Вони рушили до Софійчиного будинку. Дідусь поміг занести саночки зі сплячим Ростиком. Завела гостя до своєї кімнати, подалі від сторонніх очей. Відсунула шухляду, розгорнула газету...

– Ти хоч усвідомлюєш, дитино, що знайшла? – Дідок, побачивши гребеня, поблід і затрусився. – Та це ж реліквія! Ре-лік-ві-я! На рівні знаменитої скіфської пекторалі!

Тремтячими руками дістав окуляри, ледве посадив на ніс.

– Це ж білокрилівський орнамент! Оці великі смуги – знаки дощу, а ці малі – колосся!..

– А що то між ними за павучки?

– Не павучки – дівчата! Глянь: голівки, ноги, вбрання з квітів і трав!.. Вони символізують землю, яка випрошує у неба життєдайної вологи! Тут же змальовано обряд викликання дощу! Танець дощу!

– А як думаєте, могли таку прикрасу носити русалки? Наприклад, ота головна, що була на камені?

– Тобто жриці, які поклонялись давнім божествам? Певно, що так, певно, що так! І де ти знайшла це диво?

– У... у нашому дворі.

– Гм, чудно, дуже чудно... Наче ж у цій частині Вишнополя білокрилівці не стояли... Хоча хтозна, хтозна... А ці хвильки по нижньому краї... Гм, що значать ці хвильки? Річку? Єднання води земної, що символізує жіноче начало, й води небесної, чоловічої? Гм, не схоже, не схоже... А ти не плануєш його продавати? Якщо – то тільки мені! За будь-які гроші! Повезу до колег у столицю, щоб докладно вивчити! Дай мені хоч цю волосину для експертизи!

Дядечко так жадібно роздивлявся гребеня, що слід було якось прощатися.

– Волосину дам, трохи згодом. А гребінь не продається! Проте ви можете його сфотографувати на згадку! – запропонувала великодушно.

Двічі просити не довелося: пан Віктор миттю дістав зі своїх безмежних кишень старенького “Зеніта” і обклацав реліквію з усіх боків.

– Якщо передумаєш або як знайдеш іще щось – дзвони! – простяг папірця із номером свого телефону.

Коли за паном Гарбузом зачинила двері, почувалася двічі переможницею. Отже, Ві-ку-ку мала рацію: цей гребінь – засіб накликання води! Без нього Росьці буде погано, ой як погано! До того ж Вад скоро принесе її світлину...

Аж коли за вікнами зовсім стемніло, згадала, що збиралася сьогодні побалакати з Фадійчуком. Дивно, що знову про це забула! Мов у сні: біжиш-біжиш кудись, а ноги ватяні, стоять на місці. Так і вона ніяк до Сашка не добереться.

– “Абонент поза зоною!” – устодвадцяте прорік автоматичний голос на тому кінці.

18. Вадим

Уранці Софійку розбудив телефонний дзвінок. Нарешті! Сашко пробує додзвонитись бодай на домашній номер!

– Софко, привіт! – Ет, знов Кулаківський зі своїми любовними проблемами! – Прикинь, у мене вийшло!

Що ж, бути порадницею в сердечних справах свого коханого – навіть почесно.

– Ти затягнув її в кафешку?

– Єс-с-с! Я завжди казав, що в тебе, Софко, не голова, а суперкомп!

Комусь – суперфейс, комусь – хоч суперкомп.

– Підліснячка справді купилась на Сашка?

– Не те слово! Залипла на його поганяло, як муха на бражку, й посунула за мною в найдальше кафе!

– Вибач, але, здається, ти мусив би не тішитись, а ревнувати?

– Нє, я ж сказав їй, що там забито, що Сашко зайнятий, що він – твій пацан і що там – глухий номер!

Глухий номер – це значно зрозуміліше, ніж номер перший, куди Роська мала б послати Вада в разі невдачі. Але хто просив Вадима приплітати до справи ще й Софійку?

– А вона?

– А вона втикала, що на Сашка вже давно забила і що він триста років... нє, вона сказала "три тисячі років” їй не треба! І що на всяких бидлюків не западає, що її гребе саме від таких авторитетів, як я!

– Вітаю! Сподіваюсь, на знак вдячності ти розщедрився бодай на гривню?

– Приколюєшся? Та вона мене розвела на все бабло, яке було в кишенях!

– Ого, то ти розорився не на жарт!

– Ех, Софко, де тобі знати, який то відпад – викидати гроші на найкрутішу дівчину світу!

Справді, звідки Софійці знати?..

– І що ж вона замовляла?

– Прикинь, її чогось сушняк узяв – скупив усю мінералку!

– І кока-коли, фанти, спрайти, мабуть?

– Не схотіла. Мене, каже, від них ще більше палитиме. А воду– всю! Моршинську, збручан-ську, миргородську...

Ага, он воно що!..

– І не тріснула?

– Ноль на масу! Я від цеї Роськи фанатію! Вдула півмагазину – і ще просить! А в мене, як на те, бабки вийшли. Ходім, кажу, з колонки нап’єшся! І ідо думаєш? Присмокталась, як насос!

– То, може, наступне побачення призначайте зразу під колонкою?

– Знов приколюєшся? Хоча, якщо без понтів... Усе класно, і тратитись на подругу відпадно, але так же недовго й до нулів скотитися! То порішили, що на другий раз краще замість кафешки – мій скутер, батянін лексус або її лижі! А найзальотніше – в інтернеті шарнутись! Ну, все, бай-бай! Бо моцика ще треба заправити і лексуса вибазарити в родаків!

– Хай щастить! Не забудь за фотку!

– Само собою, ноу проблемз!

Софійку розбирав сміх і водночас роздирали муки сумління. Раптом її задумка з гребенем завдасть непоправної шкоди? Починалося з невинного жарту. Хто би подумав, що все аж так серйозно? Чи правильно робить, тримаючи гребеня в себе? Може, варто віддати його панові Гарбузові? Здати в музей? Повернути власниці?

Але що такого вона вчинила? Підібрала річ, яка цілком бездоглядно валялась на сходах! Може Софійка врешті-решт навіть не знати, чия вона, та річ?

19. САШКО

Сумніви перебило одне-єдине ім’я: Сашко! Як він? Чому так довго мовчить?

Покинула все, одяглась і поспішила на точку. Чим далі бігла, тим більша тривога охоплювала душу.

На точці нікого. Лише колючий вітер калатає обмерзлим галуззям. Чого вона тут, серед цієї білої пустелі? Таке враження, мовби хтось хоче забити їй памороки, відбити пам’ять... Гребінь, кафешка, колонка... Ага, Сашко!

У центр? Ні, ялинок уже не продають! До нього додому!

“Сашко! Сашко!” – стугоніло серце, коли, не чуючи ніг, повернула на знайому вулицю. – “З ним щось трапилося!”

– Хто там? – спитала з-за дверей котрась із Сашкових сестер-близнючок.

– Софія! Мені до Сашка!

За дверима почулося шарудіння, скрадливі кроки в кімнату й назад, шепіт.

– Його немає вдома!

– Неправда! Впустіть!

– Мама сказала нікому не відчиняти, – вже зовсім невпевнено.

– Ти хто? Вірка? Надя? Любка? Забули вже, що одну з вас я готувала до школи?

– Але ж... – Дівчатко за дверима знову побігло кудись радитися й повернулося. – Він... він хворий!

– Так я і знала! Відчиняй!

– У нього... дуже заразний грип!

– Зараза до зарази не вчепиться! – процитувала татів дотеп.

– Він... не дозволяє тебе впускати! – безпомічно захлипало з того боку.

Але з кімнати вже рішуче закрокував, шарпнув клямку і став на порозі сам дуже заразний хворий. Сестра ж, видно за його знаком, подріботіла в глиб дому й зачинила за собою кімнатні двері.

Сашко, обгорнутий ковдрою, гордо заступив прохід. Його обличчя, мов ті двері, здавалося замкненим на всі замки. Очі порожньо втупилися в Софійку:

– Чого тобі?

– Як це, чого? Ти... Ще й питаєш, чого? Тоді на п’яту годину не з’явився, сам пропав, мобільний поза зоною...

– Я не з’явився чи ти? – проказав якимось неживим голосом.

– Але я... я спізнилась усього на півгодини! Ну, гаразд, на годину! В мене була поважна причина!

– Знаю твою причину. – Леле, незворушний, наче камінь з русалкою. Аж страшно! Як відморожений! Точно: схожий на Кая, що попав у лабети Снігової Королеви! – Мені переказали все, що ти хотіла.

– Хто переказав? Що я хотіла? – Герда вражена і здивована, проте, здається, розтоплювала Каєве крижане серце лагідною інтонацією.

– Та, кого ти прислала.

– Я нікого не присилала! – ніжність ненароком переросла в злість. – Я сама йшла до тебе, але дорогою мені трапився... трапилось... Мусила вернутись на трохи додому! Потім я таки прийшла на місце... нашої розмови, але тебе там уже не було!

– Правда? – Сашкове обличчя трохи розморозилось. – Але ж вона сказала...

– Хто вона? Росава Підлісняк?! Що вона знову наколотила?

– Не присилала?! Стривай, я зараз! – звеселілий Сашко метнувся до хати й за хвилю вибіг у куртці й шапці. – Ходімо пройдемось і все з’ясуємо!

– Ну-ну, то що вона тобі сказала? – і сама, вже звеселіла та обнадієна, зарипіла сніжком.

– Росава чемно підійшла і заявила, ніби її до мене прислала ти...

– Леле, яка брехуха! Як ти міг повірити?!

– Як тут не повіриш? Мовляв, ти просила її переказати... – Сашкові, очевидно, було нелегко переповідати прикрі деталі. – ...що на цей самий час тобі призначив зустріч інший хлопець... Я зразу питаю: “Кулаківський?” – Вона ж: “Софійка просила не називати, але якщо вже ти здогадався...” Ти справді не прийшла б до мене через того Вада, правда?

Софійка мовчки опустила очі. Сашко вів далі:

– Мовляв, Софійка дуже шкодує і просить не ображатись... А я: “Та нічого, все добре”. А вона: “І ще просила її зайвий раз не турбувати, і як буде треба, сама тобі передзвонить. Лиш назви ще раз номер свого мобільного: у Софійки стерся ненароком”.

– Іти назвав?

– Назвав, хоч сказав, що дзвонити мені більше не треба. – Фадійчук знову став незворушним Каєм.

– Звичайно ж, вона твій номер заблокувала від мене, і ти став поза зоною! – від обурення Софійка ламала на друзки підібрану льодову бурульку.

– А ти дзвонила? – несміливо просвітлів хлоп’як.

– Сто тридцять п’ять разів! – сипонула уламками по крижаному асфальті. – Як ти міг, як ти міг їй повірити?!

– А в те, що мої духи тобі не сподобались, я теж мав не вірити? – видавив зболено.

Софійка завмерла. Роська й про це рознюхала!!! Рознюхала й розпатякала!

– Брехня, брехня, брехня! Сподобались! То мамі не сподобались, але... Смаки у нас різні, от! А Сніжану від будь-яких запахів нудить! Хочеш, буду щодня ними бризкатись, хочеш? Не бризка-тись – обливатися! Тільки ними! Ой, вибач...

Збагнула, що ляпнула не те, й ніяково примовкла.

– Та нічого, я й сам уже зрозумів, що купив дрантя! – винувато засміявся Фадійчук. – Єдина втіха: поганий досвід – теж досвід. Вибачай!

Розсміялися разом. Ішли ковзаючись, збиваючи ряди бурульок, і заливалися сміхом.

Виявляється, з цим Сашком навіть приємно так іти, ковзатися, збивати бурульки і сміятися! З чого? А просто так.

Та цілковитого щастя не буває.

– Що вона тобі ще казала? – пронизана раптовим здогадом, забігла наперед хлопця і пильно втупилася йому в очі.

Сашкові очі не витримували її погляду й тікали кудись убік. Значить, казала, казала, казала ще щось!

– Пропонувала погуляти з нею, ага?

– Та не зовсім так... Просила показати місто, бо ще його не знає...

– А ти?

– Я погодився. – Сашко приховав у своїх – таки ж красивих! – очах хитруваті бісики й багатозначно вмовк.

– Ну? Далі! – І бачила ж, що примовк навмисне, аби її помучити, але піддалась на його дешеву витівку! Варто попити валер’янки, бо нерви останнім часом геть нікудишні!

Ковзнувшись на двох льодяних доріжках і збивши кілька бурульок, Сашко нарешті продовжив:

– Неодмінно покажу. Але пізніше. Може, навесні, бо зараз не той настрій!.. Сподіваюся, допит закінчено? – усміхнувся нарешті широко, по-сашківськи.

Якби ж то! У Софійки є до хлопця принаймні ще одне дуже болюче запитання. Поставити його важко, бо, на жаль, надто добре здогадується про відповідь. Гаразд, сьогодні обійдеться простішим:

– І відтоді... ви не бачились?

– Відтоді я з хати носа не витикав. Навіть на точку не виходив. До шефа – й назад, щоб нікого не бачити! – Фадійчук похитав головою.

Софійці ще трохи відлягло від серця. Небагато, звісно: такої сусідоньки тільки пильнуй! Але зараз і собі здатна трішки пожартувати:

– Ну, ще тільки одне-однісіньке питання...

Виждавши, поки Сашко гляне на неї з тривожним подивом, весело видала:

– Як дивишся на те, щоб провести Різдво у моїх бабусі й дідуся в Половинчику? З моїми найкращими друзями?

20. ДО ПОЛОВИННИКА

– Я завжди вважав, що в провінції народжуються найяскравіші таланти, але не здогадувався, що такі! – Пустельник схвильовано крокував туди-сюди перед татом.

– А Сніжана така! – дотепничав тато.

Але дядько Сергій не зважав:

– Самородок! Самородок, який, може, навіть не потребує огранки!

– Ти про сусідську внучку?

– Я й не знала, що Полтава – провінція! – зіронізувала Софійка, але дядько й вухом не повів.

– Я захоплений цією дитиною! Побачив би ти її полотна! Готові шедеври! Її неодмінно слід показати київським професорам! От лиш навряд чи їй потрібна професійна освіта: школа може тільки зашкодити самобутньому талантові! Ми запросили їх з бабою Валею до себе в гості. З малюнками.

– Не забудьте купити ящик мінералки: Росава дуже багато п’є! – буркнула Софійка, якій ці розмови заважали спокійно збиратися в Половинник. Вже й до Пустельника під’їжджає, росявка безсовісна!

Ох, краще б не встрявала в цю розмову! Бо дядько Сергій виголосив у відповідь несподівану ідею:

– До речі, ми могли б зустрітися з Росавою і після свят. А на Різдво годилося б і її прихопити в Половинник, як гадаєш, Софійко? Село дає більше натхнення.

– А що, донечко? – вихопився й тато. – Хай би побачила місцеві звичаї, побула в сільській родині, розвіялася після міста!

– Спасибі, дядечку, спасибі, таточку!.. Проте я... вже визначилась із моїми друзями! І ми з

бабусею обговорили все до дрібниць! Непередбачене тільки нашкодить!

– Рося нашкодить? – вигукнули в один голос тато й дядько. Ніби змовились!

– Розумію, що я не така чемна, працьовита й талановита, як ваша Росава... – Софійка ледве стримувала сльози. – Але я теж хочу відпочити!

– Все-все, закрили питання! – перший позадкував тато. – Я знаю, ти ще не звикла до нової товаришки, ще не полюбила її! Не варто підганяти подій, у вас усе ще складеться! Може, згодом, на Великдень...

– І вибач, що вліз у твої плани! – змилосердився Пустельник. – Справді, для Росі, може, важливіше погостювати в нас і побалакати про картини!

Хай забирають її собі! Всю! Хай удочерять і замінять нею Софійку! Тільки бодай у свято хай дадуть із нею спокій!

З Роською розв’язалось, уже легше. А що з гребенем? Узяти з собою? Залишити? Нащо було його підбирати на тих сходах? Самі клопоти з ним! Тягар якийсь на серці. Може, тихенько віднести його, де взяла?