Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

13

13 лютого 2013, 23:04 (UTC +2)

Микільська Борщагівка, Київ

О 23:04 Діану Столяр розбудило морозне поколювання між лопатками – хтось наче дмухнув холодним повітрям від шиї вниз уздовж хребта. Вона звела голову і перелякалась, схопивши руками порожнечу там, де мав би бути її син. Та вже наступної миті заспокоїлась: Даня повзав по дитячому гумовому килимку за два кроки від дивана, на якому вона дрімала. За півметра від хлопчика, аристократично схиливши кошлату голову, сидів Грубодупенко, задерикуватий і свавільний котяра, який, як завжди, о дев’ятій повернувся з гульок вечеряти. Попервах, три роки тому, коли Діана підібрала його на смітнику біля під’їзду, Грубодупенко був милим і пухнастим кошенятком, якого в перший же день після «всиновлення» нарекли Рижиком. Жінка якось проґавила той момент, коли Рижик вимахав в абсолютно некеровану шестикілограмову звірюгу з очевидним нахилом до насильства і деспотичними замашками, якого ненавиділи всі коти й сусіди в радіусі трьох кварталів. Грубодупенком його почали величати на другому році життя, і відтоді ця кличка повністю затерла «ванільне» перше ім’я, дане під час «усиновлення».

«Господи», – Діана зиркнула на настінний годинник і зрозуміла, що, сидячи, проспала цілу годину. Вона присіла на диван заколисувати меншого сина відразу по десятій вечора, а потім… вирубилась. Жінка провела рукою перед очима і кліпнула, переконуючись, що їй не ввижається: Грубодупенко притих навпроти Данила і зацікавлено спостерігає, як малюк грається камінцями, привезеними з минулорічної, першої у його житті поїздки до моря. Десь півроку тому Даня, підкоряючись притаманній його вікові непереборній жазі пізнавати світ, ледь не задушив Грубодупенка. Не зі зла, просто перевіряв, скільки коти можуть витримати без повітря. Рудого врятував збіг обставин. Діана смажила рибу на кухні, дивуючись, куди запропастився котяра: зазвичай під час приготування вечері його від стола бульдозером не відтягнути, тим більше, коли готують рибу, а тут – навіть не нявкне. Непокоячись, що рудий бандит якимось чином прослизнув на балкон, звідки успішно спікірував на подвір’я, вона почала його кликати… За хвилину до того Даня заскочив кота сплячим і, скориставшись такою кричущою безпечністю, розпочав експеримент. Почувши голос мами, він утямив, що їй потрібен котик, і приволік Грубодупенка на кухню, так би мовити, не припиняючи процесу – не розчіплюючи рук. На той момент, коли хлоп’я підступило до плити, гордовито виставивши (все ще тримаючи за шию) кота перед собою, Грубодупенко здався – припинив пручатися.

– Иця! Ма! Иніс… Иця! Иця!

Ліве око Грубодупенка страхітливо випирало з очниці (праве він утратив під час бійки із сусідським котом), передні лапи безсило звисали вздовж тіла, задні волочились підлогою.

– Даню! – Діана не знала, сміятись чи плакати, видираючи зм’якле тіло з рук сина. – Відпусти! Так не можна – задушиш його!!

Грубодупенко оклигував півдня. Через тиждень після невдалої спроби асфіксії сталась нова ескалація конфлікту. Відтоді, як навчився ходити, Даня не давав спокою Грубодупенку: бувало, що по кілька разів на день заганяв кота під диван, а потім сам же намагався його звідти витягти. Проблема полягала в тому, що диван був низьким, шестикілограмовий котяра ледве залазив під нього, а це означало, що Данило оббігав довкола канапи швидше, ніж кіт під нею крутився. Одного чудового червневого дня Даня загнав Грубодупенка під диван, зайшов з тилу і спробував витягти за хвіст. Кіт шипів і борсався, хлоп’я ніяк не могло вхопити хвоста, а тому просунуло ручку глибше і вчепилося в те, що в Грубодупенка під хвостом. До цього моменту, попри кепський характер, Грубодупенко не займав дітлахів, певно, не вбачаючи в них достойних суперників, а можливо, усвідомлюючи, що людські дитинчата поводяться так нахабно не від великого «ума» і їм слід пробачати. Зате після того як Даня спробував витягти його з-під канапи за яйця, ера пробачливого нейтралітету скінчилася… Даня ревів голосніше за сирени, якими сигналізували про наліт німецьких бомбардувальників під час Другої світової війни. Чути було на весь під’їзд. Коли налякана до смерті Діана ввірвалась у кімнату, Грубодупенко сидів у хлопчика на голові й ошаліло кусався. Віддерши кота від роздряпаної голівки, жінка подякувала Богові, що малюк залишився зі скальпом. З того часу Данило і Грубодупенко перебували в стані холодної війни, тож Діана неабияк здивувалась, побачивши, що кіт і хлоп’я вмостились на відстані півметра, не виявляючи агресії. За той час поки вона клювала носом на канапі, впершись підборіддям у груди, ця парочка могла перетворити спарену з кухнею кімнату на декорації для фільму про облогу Сталінграда, але цього не сталося. Даня бавився камінцями, а кіт наглядав за ним, неначе паж за родовитим шляхтичем.

Діана страшенно не любила, коли Данило вивалював на підлогу півкілограма дрібних мушель і камінчиків, оскільки малий ніколи сам їх не прибирав, і потім камінці валялися по всій квартирі – у складках дивана, у ліжках, в одязі, у взутті, у чашках і тарілках, необачно залишених на критично малій висоті (протягом перших двох із половиною років шлюбу, коли стосунки у сім’ї були відносно нормальними, вони з чоловіком називали цю висоту «межею тотального винищування» – висота табуретки плюс п’ятдесят сантиметрів: будь-яка річ, залишена нижче цієї позначки, мала зникаюче малі шанси зберегти структурну цілісність), але не забороняла сину ними гратися. Майже три місяці Діана самотужки давала раду собі, двом малолітнім шибайголовам і напівдикому забіяці-коту. Вона готова була дозволити їм гівном бавитися, аби лише викроїти хвилинку вільного часу та зайнятись своїми справами або просто відпочити.

– Дань… – притишено покликала жінка. Нуль на масу. – Данило! – голосніше й суворіше, та все ж не настільки голосно, щоб розбудити старшого – чотирирічного Артема, який уже дві години, як бачив сни в ліжечку. – Час спати.

Грубодупенко блимнув єдиним оком на хазяйку, кілька разів лизнув плече, підвівся і перевальцем почалапав у напрямку батареї. Мовляв, пост здав, приймай спиногриза, за час чергування надзвичайних подій не трапилося.

Данило повернув до мами зосереджене личко і пролопотів:

– Амі, амі! Ла-ли… аюся, – а тоді дуже чітко й захоплено: – Мо-ре!

За місяць Данилові виповниться два роки, але він досі не розмовляє. Точніше – він говорить дуже багато як для дворічного, але ніхто його не розуміє. «Море» було його першим словом, і поки що одним із двох, значення яких можна було зрозуміти, не звертаючись за допомогою до логопеда чи команди дешифрувальників із СБУ. Другим словом було «Гена» – таткове ім’я. І це бісило Діану, доводило її до сказу, бо слово «мама» з невідомих причин Даня ігнорував. Він знав його, розумів, що воно означає, але чомусь вимовляв неохоче.

– Так, море, – усміхнувшись, повторила Діана. – На морі було гарно, правда? – але посмішка згасла, щойно погляд пробігся по розсипаних на підлозі морських камінцях. Ще одна причина, через яку жінка незлюбила гальку й мушлі (і про яку навмисно уникала думати), полягала в тому, що камінці Даня назбирав з Геною, і саме Гена наполіг, щоб вони притягли весь цей баласт додому.

– Ходи до мене, – вона простягла руки, запрошуючи сина до себе на коліна. Спроба № 2: можливо, цього разу вдасться заколисати бешкетника раніше, ніж заснути самій.

– Амі! Мо-ре! Аюся, – Даня насупився, показуючи, що не хоче спати, а хоче гратися.

– Гаразд, добре, можеш взяти камінці із собою.

Малюк просяяв, компромісний варіант його цілком влаштовував, на мить зосередився, вибрав два гладенькі камінці (один завбільшки з куряче яйце) і тільки тоді поліз до мами на коліна.

– Море… – прошепотів він, умощуючись зручніше. Це слово не сходило з його вуст із серпня минулого року: враження від тритижневого відпочинку у Феодосії були настільки сильними. Для Діани воно стало болючим нагадуванням про останні сонячні дні у сім’ї, про час, коли все було нормально, не те щоб добре, але о’кей – як у всіх; коли Гена ще був поряд і одна згадка про його довгообразне обличчя не викликала в неї рвотного рефлексу.

Куди не глянь, усе нагадувало про Гену. Діана починала тихо ненавидіти своє житло – затишну двокімнатну квартирку у ведмежому закутку на південному заході Києва. Все в ній, абсолютно все – посуд, меблі, запахи, навіть подряпини на стінах, – наче електромагніт, відхиляло її думки і воскрешало в пам’яті образ чоловіка. Зрештою, а чого вона хотіла? Не минуло й трьох місяців відтоді, як вона випакувала Геннадія.

Заколисуючи сина (Даня згорнувся клубочком, стискаючи в долонях по камінчику і з останніх сил намагаючись не заснути), Діана прикусила губу. Рішення спровадити чоловіка не було поквапливим, вона гарно все обміркувала й зважила, та, попри це, щойно за Геною, грюкнувши, зачинилися двері, пошкодувала про те, що вчинила. Сумніви не полишали ні на мить, підлотні думки «а що якби…» і вдень, і вночі розпирали зсередини голову. Неймовірно важко жити, продовжувати займатись буденними справами, терзаючись через вимушений, малоприємний вчинок, і водночас із цим усвідомлювати, що інших варіантів не було: вона не могла не вигнати того телепня. Просто не могла. Навіть зважаючи на те, що п’ять років була з ним у шлюбі і народила від нього двійко дітей – двох чудових, але таких різних хлоп’ят.

Діана нізащо не наважилася б вказати Гені на двері, якби не вірила, що він не спробує повернутися. І Гена справді пробував, разів п’ять чи шість. Спершу – через тещу, Діанину маму, котра мала слабкість до поетів і завжди ставала на бік зятя (чим, природно, дратувала дочку). Всі спроби з тріском провалилися. Потім – намагався дотелефонуватись, але Діана вперто не відповідала. Коли стало зрозуміло, що поговорити по мобільному не вийде, Гена вирішив перехопити Діану на дитячому майданчику, але жінка відвернулась і, тягнучи за собою здивованих хлопчаків («Гена! Гена!» – кричав молодший; старший тільки вдома запитав, чому вони не можуть побачитися з татком), швидко закрокувала геть.

За іронією долі Гена полишив спроби примиритися якраз тоді, коли Діана готова була йому пробачити. Востаннє він дався знати 2 січня і, певно, шокований тим, що дружина таки відповіла, довго мовчав. Зрештою задерев’янілим від похмілля язиком він пролепетав куце привітання, а наприкінці ледь чутно проказав:

– Я люблю тебе, Діано.

– Це минеться… – відповіла вона і поклала трубку. На очі навернулися сльози. Діана не любила його, давно не любила. Не можна мати до людини теплі почуття після п’ятьох років спільного з нею життя, котре й співіснуванням не назвеш, радше якоюсь аномальною формою симбіозу між представниками одного виду; особливо, коли єдина здібність цієї особини, що хоч трохи заслуговує на увагу, – це недовершене вміння римувати слова; особливо, коли протягом останніх двох років ця людина почала регулярно зазирати в пляшку, шукаючи натхнення (писака недороблений), і особливо після того, що сталось на тому клятому сайті. І все ж вона бажала, щоб Гена повернувся. Хочеш ти цього чи ні, але ріка, яку називають часом, упродовж п’яти років залишає в тобі чимало намулу. За п’ять років людина, що постійно товчеться поруч, обплітає тебе зв’язками-щупальцями і немає способу враз обірвати ці зв’язки. Особливо, коли у вас двійко таких чудових дітлахів. Діана знала, що навряд чи надалі поважатиме Геннадія як чоловіка, про секс із тим засранцем узагалі не йшлося (о-о, ні, дзуськи! не в цьому житті і не на цій планеті!..), але й життя без нього не уявляла, крім того, зараз їй, як ніколи, потрібна допомога. Жінка вирішила, що під час наступної спроби обов’язково пробачить Геннадія, однак… наступної спроби чоловік так і не зробив. Після 2 січня Гена більше не приходив, не телефонував і не намагався зв’язатися з нею через родичів.

Даня позіхнув, роззявивши рота, наче удав, хоча очей уперто не стуляв.

– Данило Геннадійовичу, ви спати збираєтесь чи ні?

– Аюся! Ати-ати, – відповідь нібито виглядала ствердною, от тільки головою хлоп’я гойдало заперечно.

– Спи. Заплющуй оченята і спи. А то зараз із коридора прийде старий дід і забере тебе у свій мішок!

Данило Геннадійович умить склепив повіки, аж лоб побрижився. Крихітні пальці конвульсивно стиснули гладенькі камінці.

«Як добре, що ця дурнувата оповідка поки що діє», – подумала Діана. Зі старшим це вже не проходило. Правда, старший укладався без проблем.

Через кілька хвилин, так і не випустивши з рук камінці, Даня заснув. Жінка віднесла його до спальні й уклала на завеликому поки що лежаку. Кілька секунд постояла, милуючись по черзі обома синами, що спали на зіставлених упритул ліжках, підіткнула ковдру Артемові і повернулась до великої кімнати.

Діана вилізла з ногами на диван, задерла голову на годинник, а тоді похмуро зиркнула в напрямку кухні. Треба змусити себе насмажити на ранок котлет. Завтра необхідно стільки всього встигнути!

Наступного тижня Діана виходить з декретної відпустки і повертається на роботу. До народження Артема вона працювала менеджером зі зв’язків з іноземними замовниками у відділі маркетингу, продажу та післяпродажного обслуговування ДП «Аронов». Займалась просування «ААРОНа» на європейському ринку, зокрема у Франції, бо у школі, крім англійської, вивчала французьку. Два дні тому, у понеділок, їй зателефонував начальник відділу і розповів, що на носі контракти з Болівією, «Cubana» замовляє ще п’ять літаків, а це означає купу паперової роботи, і ненав’язливо натякнув: якщо хоче повернутися, то мусить виходити зараз, через півроку чи навіть через місяць її не чекатимуть. Начальник безцеремонно пояснив, що після смерті її батька, Родіона Столяра, ніхто не триматиме Діану в ДП «Аронов» просто так. Жінка образилась, але погодилась, розуміючи, що не зможе вічно жити на отримані у спадок від батька гроші, ба навіть зраділа, оскільки протягом останніх трьох місяців домашня рутина кісткою стала в горлі. Без Гени вона поволі перетворювалась на вдосконалену модифікацію кухонно-прибирально-за-дітьми-доглядального комбайна.

Діана відвела погляд від кухні і спробувала відтіснити думку про те, що треба ставати до плити: з наступного понеділка вона на роботі, вранці слід відвести малих у дитсадок, а отже, їжу потрібно приготувати сьогодні, бо завтра їй буде ніколи. Обоє – й Артем, і Данило – підуть до садка вперше. Даню не віддавали раніше, бо був малий, а Артем не ходив через те, що у віці двох з половиною рочків у нього діагностували бронхіальну астму, і лікарі порадили не квапитись. Протягом минулих п’яти місяців повторних нападів не було: схоже, хвороба відступила (лікарі попереджували, що з дитячою астмою так часто буває), хоча Діана все одно хвилювалася.

Обхопивши коліна руками і прихилившись боком до спинки дивана, жінка обдумала все, що має зробити завтра: нагодувати малих, без поспіху зібрати їх, зайти до лікарні та забрати історію хвороби Артема, завести синів до садка, залишити Даню на годину-півтори в ясельній групі, після чого владнати справи з медсестрою, яка, ймовірно, почне впиратися, дізнавшись, що в Артема траплялися напади астми. За меншого Діана не турбувалася: Данило був ще тим урвиголовою – себе образити не дасть. Зате від спроби уявити, як адаптуватиметься в дитячому садку її старший син, жінка несамохіть скулилась. Вона боялась нових нападів, і разом з тим розуміла, що не має вибору: чистьоху Артема конче потрібно було здавати в дитсадок. І не лише через роботу. Астма розвинулась, коли Артем був достатньо дорослим, він сприйняв хворобу осмислено, що не могло не позначитись на характері. Хлопчина став в’ялим і не по-дитячому замкненим, відсторонився від активних ігор, зосередившись на комп’ютері та книгах (незадовго до того, як йому виповнилося чотири роки, Артем навчився читати), та найголовніше – через астму виникли проблеми із соціалізацією. У свої чотири роки старший син Діани уявлення не мав, що таке дружба. Для нього це слово було ще одним із численної кількості туманних і малозрозумілих понять дорослого світу на кшталт «іпотеки», «алкоголізму» чи «аліментів». Артему чотири роки, йому час навчитись спілкуватися з дітьми, домовлятися, відстоювати свою думку, бо з кожним роком йому все важче вдаватиметься сходитися з однолітками.

Думки про повернення на роботу неминуче привели до спогадів про батька. Протягом 1999–2012 років Родіон Столяр був головним конструктором ДП «Аронов». Саме Столяр 2001-го став ініціатором проектних робіт зі створення регіонального пасажирського літака «ААРОН 44» і до кінця, коли 26 лютого 2007-го лайнер отримав сертифікат типу, залишався керівником проекту. Щоб відзначити заслуги Родіона Столяра, дві літери для назви літака було взято з його імені. Спочатку результати розроблення нового лайнера позначали скупим заводським шифром «проект 44». Коли підняли питання про те, щоб дати літаку нормальне ім’я, хтось з інженерів запропонував сформувати назву з перших літер імен його розробників. Таких було четверо: Анатолій Рева, президент ДП «Аронов»; Олексій Рудик, хрещений батько Діани, у 2000–2008 роках один із заступників Реви, який лобіював «проект 44» в уряді (Олексій Рудик вийшов на пенсію за рік до смерті Родіона); Родіон Столяр і Микола Бахарєв, заступник Родіона, що відповідав за випробування та сертифікацію літака і в Україні, й у Європі. З чотирьох імен, написаних російською, склали назву ААРОН: Анатолий – Алексей – РОдион – Николай. Хтось в АНТК спробував заперечити, мовляв, Аарон – це єврейське ім’я, але на нього зашикали, звинувативши в антисемітизмі. Проект аж ніяк не був пов’язаним із євреями чи Ізраїлем: просто більшості директорів сподобалось звучання нової назви, її затвердили, і лайнер почали просувати під брендом «Aronov AARON 44».

Минулої зими Родіон Столяр несподівано помер на п’ятдесят шостому році життя на третій день після перенесення важкого інфаркту. Діана до крові прикусила губу, згадавши, що не встигла попрощатися з батьком. Вона не могла згадати, коли востаннє перед смертю бачила його. За місяць? За півтора до інфаркту? Він виглядав здоровим і життєрадісним – як завжди, – поки за кілька днів до Нового року їй не зателефонувала матір, повідомивши, що тата непритомного завезли до лікарні. 30 грудня 2011-го Родіон Столяр помер, не приходячи до свідомості.

Пройшло більше року, але й зараз Діана відчула, як очі наповнюються сльозами від згадки про батька. Вона знала, що розчарувала його. Вона любила татка, як нікого іншого, і, попри це, розчаровувала від самого свого народження. Коли Софія Столяр, мама Діани, завагітніла, Родіон страшенно хотів сина. Він безперестану торочив про те, як навчатиме хлопчика літати, спочатку – на планерах, потім – на одномоторних турбопропелерних літаках, як неквапом плекатиме в ньому потяг до конструювання – магічну здатність вигадувати, а тоді примушувати здійматись у повітря важезні машини з металу. Родіон мріяв, що колись розділятиме із сином ейфорію, дивлячись, як їхнє спільно спроектоване крилате дітище, що пройшло довгий шлях від креслярської дошки до лискучого красеня з алюмінію і композитних матеріалів, уперше розганяється на злітній смузі, стає на крило і підіймається в небеса, втім… народилась Діана. Другої дитини Софія Столяр не захотіла. Родіон обожнював дочку, з того моменту, коли вона заговорила, ставився до неї, як до рівної, але, мабуть, сам того не усвідомлюючи, виховував її наче сина. Діана це знала, відчувала і, незважаючи на безмежну, часто ретельно замасковану любов до батька, постійно бунтувала. Вона не хотіла вступати до Національного авіаційного університету, не бажала йти на роботу до АНТК ім. Аронова, підкреслено не вдягала шолом, гасаючи з Геннадієм на мопеді Києвом, не послухала батька, який просив її почекати і не виходити заміж.

«Боже, якою я була дурепою…»

Поправивши рукою подушку, Діана лягла на спину і прикрила передпліччям очі.

«До біса ті котлети! Завтра якось упораюсь».

М’язи ніг та спини стугоніли від звичної втоми, але сон не йшов. Жінка перескочила думками у завтрашній день – їй, як ніколи, потрібна була допомога. З Геною було б значно легше. Вона лишила б малих на нього, владнала б усі справи з дитсадком. Та й необхідності відправляти Даню й Артема до садка просто зараз не було б. Хлопчаки мали би більше часу, щоб адаптуватися. Але Гена облажався, підставив її – як завжди. Після того, що сталось у листопаді, вона нізащо не зателефонує йому першою.

Діана відчула, як у грудях зростає ядуча суміш образи й неприязні. Гена ніколи нічого не доводив до пуття! Сатанинське вміння обламувати все в останній момент було другою найбільш ненависною Діані рисою характеру її чоловіка. Пальму першості, беззаперечно, утримував тривкий, монолітний сплав нетямущості й ліні, який шість чи сім років тому, ще до одруження, жінка сприймала за незначний (ага, ще б пак!..) побічний ефект богемного способу життя молодого й перспективного київського поета на прізвисько Геч. Відновивши в думках події минулої осені, жінка зрозуміла те, що її батько намагався ненав’язливо натякнути відразу після знайомства з Геною: її Геч, гроза численних поетичних слемів, автор двох віршованих збірок і улюбленець шмаркачок, – повний мудак. І що найгірше – Гена подобався людям саме з цієї причини. Худорлявий чувак, що гарно римує слова, багато п’є, швидко п’яніє, почувається своїм у будь-якій компанії і, як очманілий, гасає Києвом на розмальованому маркерами мопеді «Peugeot Elyseo 125». Всі любили Гену, бо Гена був потішним бевзем, і тим самим позбавляли його можливості змінитися.

Діана простягнула руку до вимикача, погасила світло, зручніше вмостилась на дивані і заплющила очі, топлячи в чорній ненависті до Гени кволі закиди здорового глузду про те, що треба присилувати себе і таки насмажити котлет, інакше завтрашній день перетвориться на пекло. Вона ніколи не розмірковувала про власну лінь, а якщо колись і думала, то намагалась виставити її ще одним виявом непокори надміру педантичному й дисциплінованому татку. Як писав Гессе, ненавидячи когось, ти ненавидиш у ньому те, що є в тобі самому. Те, чого немає в нас самих, нас не хвилює.

Засинаючи, Діана все ще сподівалася, що наступного ранку станеться диво і Геннадій зателефонує.