Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

23

14 лютого 2013, 08:56 (UTC +2)

Микільська Борщагівка, Київ

Сяк-так відчистивши кімнату, ретельно помивши Даню, нашвидкуруч припудривши лице і зібравши волосся в непоказний хвіст, зіпріла й через те розхристана Діана вийшла з під’їзду на вулицю. Дитячий візочок, який теоретично міг пришвидшити пересування містом, вона не взяла, знаючи, що більшу частину дороги котитиме його порожнім, – Даня візок не любив. Годинник показував чотири хвилини до дев’ятої; вдягання малих зайняло вдвічі більше часу, ніж вона розраховувала, та, попри це, Діана вірила, що встигне вчасно приїхати до «Авіанта». За чверть години вона буде біля Гениного будинку, дорогою викличе таксі, залишить Гені Артема, приблизно о 9:15 вирушить до мами (спочатку проспектами 50-річчя жовтня і Комарова, потім вулицею Борщагівською), попрохавши, щоб вона вийшла до метро «КПІ» і забрала Даньку – так буде швидше. За її підрахунками, лишатиметься цілих десять хвилин, щоб доїхати від метро «КПІ» до офісу АНТК ім. Аронова неподалік «Святошина»… Діана не була дурною, з плануванням часу в неї все було гаразд, просто вона давно не їздила Києвом о дев’ятій ранку.

Першим на подвір’я викотився набурмосений Артем, показово тримаючись осторонь від мами й меншого братика. Діана затрималась на ґанку, доверху застібуючи зимову куртку Данила. Закінчивши, вона випросталась і, незважаючи на те, що тіло під щільно напнутим пуховиком пашіло жаром, теж наглухо застебнулася. Не вистачало ще схопити застуду перед поверненням на роботу. По тому взяла за руку меншого, гукнула Артема, щоб не відставав, і задріботіла, провалюючись по кісточки в мокрий сніг, у напрямку перехрестя бульвара Ромена Роллана і вулиці Тулузи. Можна було зрізати, пройшовши до Гениного будинку дворами, але за такої погоди навряд чи вдалося б виграти час: доводилось петляти між калюжами й кучугурами мокрого снігу. Діана сподівалась, що тротуари вздовж Тулузи більш розтоптані і там вона зможе пройти швидше.

Жінка не встигла зробити й десяти кроків, коли Данила затрусило, наче в лихоманці. Малюк вирвав долоню з маминої руки, застрибав на місці і радісно загукав:

– Тяз! Тяз! Ана, тя-а-аз!

Діана простежила за поглядом сина і, не стримавшись, жовчно прицмокнула.

«Ну, чому саме зараз? Господи, ЧОМУ?!»

– Блін! – спересердя злетіло з язика.

У двір в’їжджав сміттєвоз.

– Тяз! Тяз! Тяз! – дитя звивалося в екстазі.

Тязом малюк називав сміттєзбиральну вантажівку компанії «ГрінКо» – здоровенний насичено-синього кольору «Mercedes Benz», який раз на два-три дні приїжджав у їхній двір за сміттям.

Данило був звихнутим на машинах. Його не цікавили літаки, кораблі чи мотоцикли. Хлопчак десятки разів передивлявся мультфільм «Тачки», половина його речей, починаючи з рушників у ванній і закінчуючи капцями та трусиками, мали на собі зображення автомобілів з «Тачок», він спав з машинками, їв з машинками, бавився лише машинками і не виходив з дому, не поклавши до кишень кілька невеликих металевих модельок. Тільки машинки, тільки хардкор! У царстві автомобілів Данило виділяв особливий, привілейований клас – Великі Машини. Наприклад, далекобійний трейлер. Або трактор. Або ще краще – бетонозмішувач! Причому, що більшою була Велика Машина, то довше від неї не міг відірватися хлопець. І серед цього привілейованого класу була всім машинам Машина – Сміттєвоз. На сміттєвоз Данило міг дивитися вічно. Якби Даня у свої неповні два рочки розумів, що таке кохання, і вмів говорити, то, безперечно, зізнався б, що закоханий у сміттєвози. Дивлячись, як малого теліпає від одного погляду на сміттєзбиральну вантажівку, Діана готова була повірити, що в минулому житті її меншенький був водієм однієї з таких.

Діана насилу стримувалася, щоб не психанути, бо поява сміттєвоза означала, що вони не зрушать з місця, поки шофер не вивантажить сміття з контейнера і не поїде геть.

– Даню… Дань… – без особливої надії в голосі покликала вона. – Нам треба йти.

Хлоп’я не чуло її. Широко розплющивши очі і виставивши від захоплення язичок, Данило спостерігав за тим, як неповороткий сміттєвоз протискується у їхнє подвір’я. Як на зло, в’їзд у двір загороджував півтораметровий замет, який ще не розтанув після снігопадів над Києвом, що тривали протягом усього минулого тижня. У вузьких кручених проїздах між багатоповерховими будинками багатотонному «Mercedes’у» не було де розігнатись, сміттєвоз мусив на першій передачі долати неглибоку, та все ж грузьку кучугуру. Додавало проблем те, що на під’їзній доріжці, оголивши ґрунт, злізла частина асфальту: колеса вантажівки буксували, бризками розкидаючи навсібіч мокрий сніг, швидко докопуючись до мокрої землі, ще більш слизької за мішанину снігу й води. Водій тричі подавав машину назад, намагаючись підшукати місце, де шини краще чіплятимуться за ґрунт, потому газував, з-під коліс летіла одна чорна земля, але сміттєвоз ніяк не хотів перевалювати через сніговий вал, що перегороджував в’їзд на подвір’я.

Діана дістала з кишені куртки мобільний телефон, хмуро глипнула на екран – 09:01 – і прикусила губу.

Несподівано її посмикав за холошву штанів Артем:

– Ма-а, а що таке «зднюхою»?

– Що-що?

Чотирирічний хлопчак знітився, вирішив, що помилився, неправильно прочитавши слово, але повторив по складах:

– З… дню… хо… ю.

– А-а, – зрозуміла Діана, – це вітання з Днем народження. Пам’ятаєш, у тебе восени був День народження? – малий зосереджено кивнув. – Так-от, дорослі дяді, які довго товаришують, так вітають один одного з Днем народження. Зрозумів?

Артем ще раз кивнув і відійшов від мами.

На щастя, у компанії «ГрінКо» здогадалися перед тим, як випускати вантажівку на дорогу, обплести заднє ліве колесо цепом. Завдяки ланцюгам, сміттєвоз за п’ятим разом таки подолав кучугуру і, чмихаючи компресором, посунув углиб прибудинкової території. Обдавши Діану й хлопців вихлопними газами та смородом сміття, сміттєвоз розвернувся, і тут Данька помітив плетиво ланцюгів, що стягували шину. Побачене шокувало – нічого подібного він раніше не бачив.

– О! – ще ширше вирячив очі малюк.

І Діана, і Гена ніколи не сюсюкалися з синами, від народження розмовляючи з ними як із рівними, навіть якщо всі довкола думали, що малюки їх не розуміють. Підкоряючись усталеній звичці, Діана пояснила:

– Це ланцюги, – чітко промовила нове для Дані слово, – взимку ними обмотують колеса, щоб машини могли їхати по льоду чи снігу.

Данило зосередив увагу на водієві, що висковзнув із кабіни й узявся готувати контейнери до завантаження.

До Діани підбіг Артем. Став перед мамою, задерши личко, і вдумливо спитав:

– Ма… Мама… А що таке «попіздунчик»?

Жінка здригнулася і відвела погляд від синьої вантажівки. «Приїхали».

– Звідки ти взяв це слово?! – випалила вона. «Здається, час викидати телевізор на смітник».

– Прочитав, – гордо задерши носика, пояснив Артем. – Он там.

Діана повернула голову в той бік, куди показував малюк, і на стіні одного з металевих гаражів, якими було заставлено центральну частину подвір’я, прочитала довжелезний (метри на чотири) напис «ПОПІЗДУНЧИК, З ДНЮХОЮ!».

П’ятисекундний ступор. Уперше Діана замислилась над тим, що Гена, схоже, поспішив, так рано навчивши Артема читати.

– Мама, – Артемчик нетерпляче смикнув маму за рукав пуховика. – Я правильно прочитав? По-піз-дун…

– Цить! – обірвала його жінка. – Це погане слово! – напис з’явився нещодавно, ще вчора його не було.

– Чому? – задерло голову хлоп’я.

– Бо… погане, і все!

– А що воно означає?

Діана вирішила, що не полінується і дізнається, у кого з під’їзду на цьому тижні День народження, а потім вибере день, щоб зайти й особисто привітати «попіздунчика». І якщо він не дев’яносторічний дідуган, вона подумки пообіцяла собі, що примусить його злизувати той напис язиком. Усипле «попіздунчику» таких «попиздяк», що пір’я летітиме.

– Я не знаю, що воно означає. Спитаєш у Гени.

Останні склади не встигли вилетіти з рота, а вона вже збагнула, що відповідь вийшла стратегічно хибною. Артемчик наморщив лоба і втупився у графіті. Діані здалося, наче вона чує, як порипує, стискаючись від напруження, мозкова речовина в голівці її сина, коли дитя по складах перечитує загадкове слово і намагається запам’ятати його, всотати на віки вічні, склад за складом, буква по букві, щоби потім спитати в татка, що ж воно, чорт забирай, означає. «О-от, фак!»

Шофер сміттєвоза «ГрінКо» все ще порався з механізмами, що затягували контейнери в черево вантажівки, витрушували і спресовували їхній вміст. Даня, вмліваючи від холостого туркотіння «мерседесівського» двигуна, що пронизливим тремтінням протинало його тільце, ступив кілька кроків до сміттєвоза і спинився, боячись, що водій кинеться його відганяти.

Артем тим часом нудьгував:

– Ма, пішли, мені холодно…

Діана знову-таки полізла по мобілку. 09:05. Ситуація поволі ставала катастрофічною. Вона сердилася на Реву за те, що без попередження висмикнув її на роботу, на водія сміттєвоза – за те, що порався зі сміттям убивчо повільно, але більше за інших гнівалась на Гену – за те, що він не може взяти обох синів, а тому їй доведеться відвозити Данила до мами, вгачуючи на це бісову купу часу.

– Данька, – Діана промовляла нехотячи, демонстративно індиферентно, не показуючи, наскільки їй важливо вирушити просто зараз.

Даремно. Данило не зважав на маму.

– І-і. – «Ні». Коли поряд стояв сміттєвоз, готуючись заковтнути порцію запашного сміття, решта всесвіту припиняла існування.

Нарешті надійшла черга останнього контейнера. Діана готувалась схопити Данила і тягти геть з подвір’я, і раптом із жахом уявила, що буде, якщо раптом водія сміттєвоза перед тим як він усядеться за кермо і поїде з подвір’я, вхопить інфаркт чи яка-небудь інша зараза з летальним завершенням. Навряд чи їй удасться пояснити Дані, що дядя-сміттяр врізав дуба, склеїв ласти, скопитився і що їм час іти, куди йшли, бо шоу скінчилося. Малий – навіть до ворожки не ходи – її не послухає і стоятиме, неначе пам’ятник Леніну в Луганську, стійко, несхитно, не відводячи оченят від здоровенного синього «Mercedes’а». А потім приїде швидка. Про те, що станеться далі, Діана не хотіла думати. Звісно, швидка допомога не належить до класу Великих Машин, зате в неї є красиві сині МИГАЛКИ! А сині мигалки – це о-о-о…

Ковзаючись на розтертому колесами снігові і на ходу знімаючи побурілі рукавиці, водій обійшов машину. Живий. Слава Богу, живий і цілісінький! Перед тим як заскочити до кабіни, він підморгнув Даньці, що стежив за ним, відваливши щелепу до землі. Малюк замалим не втратив свідомість від щастя.

– Ана… – прошепотів він, боязко покосившись на маму, не сміючи поворухнутись, щоб не розвіяти магічності сакрального моменту. Малюк простягнув руку, щоб показати на шофера, але пальці заклякли, так і не розігнувшись до кінця.

– Так, дядя тобі підморгнув. – «Їдь уже швидше, іроде!»

Чоловік спритно заскочив до просторої кабіни, відтиснув зчеплення і почав розвертати вантажівку. Проїжджаючи повз зачарованого Данила, Діану на межі кипіння й Артема, який з нудьгою озирав подвір’я, видивляючись, щоб такого ще почитати, шофер махнув Дані рукою і посигналив. Малюк верескнув, підскочивши від несподіванки. А тоді повернувся до мами. Його нижня губа зрадливо тремтіла, а темні (у тисячний раз жінка відзначила, що стовідсотково Генині) очі поблискували, наче зсередини їх підсвічували кишеньковими ліхтариками. На личку малого проступив вираз живого, всеохопного щастя, істинного щастя без жодних домішок і генетично модифікованих об’єктів: йому просигналив сміттєвоз!

Розчавивши кілька калюж, вантажівка забралася з подвір’я. Діана рішуче взяла малих за руки і, незважаючи на апатичні протести Артема (Данило був надто шокований тим, що сталося між ним і сміттєвозом), у швидкому темпі закрокувала до бульвару Ромена Роллана. Мобілка показувала 9:10, і жінка знала, що ніяк не встигне на початок запланованої Ревою наради. За півсотні кроків від перехрестя з Тулузою Артем вирвав руку з маминої долоні, зупинився і повернувся до Діани спиною.

– Що сталося? – Діана відпустила Даньку, обійшла старшого сина і схилилась над ним. – Артемчику, з тобою все гаразд? Нам потрібно йти.

Найгіршим було те, що малий не видавався ні сумним, ні ображеним, він незворушно тупився поперед себе, дивився наче крізь маму, спостерігаючи за щільним потоком машин, що повзли бульваром Роллана в напрямку кільцевої дороги. Інколи такий відчужений погляд лякав Діану. Обличчя Даньки було немов семафор: воно завжди прозоро сигналізувало про думки й емоції, що нуртували в мозку меншого сина. Старший же, навпаки, часто замикався в собі, і Діана, крадькома підглядаючи за ним, уявлення не мала, що робиться у в його чотирирічній голівці.

– Ти чуєш мене? – додавши металу в голосі, вона поторсала Артема за плече.

– Я не піду, – коротко відповів малюк, протинаючи її тим самим скляним поглядом.

«Господи, ви з мене знущаєтесь?!» – жінка прикусила губу, тамуючи перші сплески істерики. Присіла навпочіпки перед Артемом.

– Тьомо, ти ж уже дорослий, послухай мене, мама дуже, ДУЖЕ поспішає на роботу.

Хлопчак мляво кліпнув, але не рушив з місця. Мовчання в цьому разі означало «ні». Діана раптом зрозуміла, що її пояснення не матимуть жодного ефекту з однієї простої причини: Артем не знав, що таке «робота». Вона ніколи раніше не поспішала на роботу, вона взагалі під час прогулянки з ним ніколи й нікуди не поспішала, а це означає, що малюк упевнений: цього разу квапитися нікуди.

– Артемчику…

– Я не хочу до тата.

– Чому?

– Не хочу.

– Ми ж із тобою домовилися, що підемо до Гени, ти взяв з собою альбом, фломастери і будеш там малювати. Ми домовлялися, правда?

– Я хочу подивитися на хом’ячків, – за півкварталу від їхнього будинку знаходився зоомагазин, куди Діана часто навідувалась з малими, показуючи їм папуг, морських свинок і, трясця їхній матері, хом’яків.

Кадик Діани смикнувся, губи злиплися в риску. Перед очима постало видіння, як вона просто на холоді здирає з малого штанці і з розмаху прикладається долонею по дупці. Гаряча хвиля поволі відступила, жінка відновила самовладання. Силувано всміхнувшись, намагаючись не виказувати роздратування, вона запропонувала:

– Давай зробимо так: я відведу тебе до татка, і ви з ним в обід підете подивитися на хом’ячків?

– Ні. Хочу зараз. Хочу подивитися на хом’ячків.

«Бляха-муха, це капєц, це КАПЄЦ!» – жінка випросталася і роззирнулася, шукаючи найближчий перехід. Тепер доведеться зробити гак радіусом метрів триста. Якби вона зразу вирушила до Гени навпростець, дворами, то зараз знаходилася б на півкілометра ближче до того клятого магазину.

– Даню! – натрапивши очима на світлофор південніше бульваром, гукнула Діана. – Данило, не відставай, ми йдемо дивитися на хом’ячків. – «Трясця, трясця, трясця тим куцохвостим! Ненавиджу!» Добре хоч менший заспокоївся, надивившись на сміттєвоза. Даня слухняно дріботів за мамою і братом, трюхикав, неначе обкурений, невидющим поглядом туплячись поперед себе і час від часу щасливо посміхаючись.

24

14 лютого 2013, 09:17 (UTC +2)

Микільська Борщагівка, Київ

Дорогою до зоомагазину Діана молилася, щоб крамниця працювала з десятої, і вона могла сказати Артемчику, що магазин зачинено, хом’ячки ще сплять, треба прийти пізніше разом із Геною, проте фортуна, схоже, остаточно відвернулася від неї. Магазин відкривали о дев’ятій.

Жінка й хлопчаки зайшли досередини. Даня й Артем розбіглись до улюблених кліток і акваріумів: менший попер дивитись на черепашок і геконів, старший потупотів до морських свинок і хом’яків.

– Доброго ранку! – завчено посміхнувшись, привітався продавець, худий хлопчина років двадцяти із зачіскою їжачком і сережками в обох вухах. Він почав підводитись, але, впізнавши жінку, залишився за прилавком і приязніше додав: – Радий вас бачити.

Діана розстебнула пальто-пуховик, розуміючи, що інакше розплавиться. На спині під простою білою кофтиною від «Reporter» зі стилізовано-потертим зображенням сердечка на грудях зібрались краплини поту. З шумом випустивши крізь губи повітря, вона стала чекати.

– Ви сьогодні рано… – аби не мовчати, озвався хлопчина-продавець.

Даня й Артем зійшлись біля чималого прямокутного акваріума, у якому, зарившись у стружку, мирно спали два десятки різномастих хом’яків (переважно джунгариків), тицькали пальцями в скло й обмінювались захопленими вигуками.

– Поспішаю на роботу, – процідила жінка.

– Ма, диви – кролик! – зойкнув Артем. Поряд із заповненим стружкою акваріумом стояла скромна клітка з чотирма мініатюрними кроликами, чиї вуха були настільки довгими, що діставали до підлоги клітки.

– Ага, синку, бачу, – крижаним голосом відповіла Діана.

Раптом Данька зірвався, підбіг до прилавка, вчепившись за його край, став на пальчики і випалив просто в лице продавцю:

– Иць!

«Иць» означало, що він хоче, щоб хлопчина розворушив хом’яків, бо на сплячих не так цікаво дивитися.

Продавець косо зиркнув на Діану і вибачливо промурмотав:

– Я все одно збирався їх годувати, – після чого підійшов до акваріума. Даня й Артем із палаючими від передчуття очима стали навпроти.

Хлопчина із сережками безцеремонно розштовхав хом’яків долонями, після чого почав кидати їм якийсь корм. Куцохвості спершу вилазили з-під стружки неохоче, але, побачивши, що згори сиплються зернини й шматки сушених фруктів, пожвавішали.

– І-і-і, – радісно запищав Данька, приклеївшись носиком до скла.

– Хочу хом’ячка, – несподівано випалив Артем. – Ма, я хочу джунгарика.

– Тьомо…

– І-і-і! І-і-і-і! – Даня висловлював свою підтримку ідеї придбати хом’яка.

– Зараз надворі дуже холодно, – на льоту вигадала Діана, – ми не можемо забрати джунгарика із собою. Він замерзне дорогою.

– Я можу продати вам спеціальну утеплену пластикову клітку, вона зовсім недорого коштує, – з готовністю запропонував продавець.

Діана шпигнула його сповненим жовчної ненависті поглядом.

– Мама, ну, будь ласка, – старшенький підійшов до матері й, уткнувшись носом у пуховик, обійняв її за ногу. – Будь ласочка, – Діана полагіднішала, відчувши, як защипало в носі.

Данило підкидав значно більше турбот і сюрпризів, ніж його старший брат, але з ним було легше. Артем спокійніший і розважливіший, однак слабування на астму, напади якої розпочалися більше року тому, зумовлювало особливе, більш м’яке ставлення до нього. Діану брали дрижаки, коли згадувала, як сіріло личко її старшого сина під час приступів. Після того ні Діана, ні Гена не підіймали на малого руку, навіть голосу не підвищували, лише вмовлянням гасячи примхи та вередування. На щастя, Артем не завдавав батькам клопоту, бо боявся нападів, швидко збагнувши, що надмірне хвилювання чи плач можуть спровокувати черговий напад задухи. Поки що він був замалий, щоб здогадатись, що напади можна імітувати і таким чином шантажувати батьків, а тому і Діана, й Гена без вагань задовольняли його забаганки.

– Добре, я куплю хом’ячка, – погодилась жінка, – і ми відразу підемо до Гени. Чуєш мене, Тьомо?

Чотирирічний хлопчак відпустив мамину ногу і почесав назад до акваріума вибирати гризуна:

– Ось цього, коричневого. Ма, я хочу коричневого!

Діана нарешті відійшла від порога і підступила до прилавка. На мить вона завагалася, подумавши, як сприйме поповнення в родині Грубодупенко, і тут-таки знайшла спосіб вирішення проблеми: вирішила, що залишить хом’яків у Гени.

– Давайте сюди ту звірюгу, – наказала продавцю. – І… ну… запакуйте його чи що.

– Тобто ви берете пластикову клітку?

– Не понесу ж я його в кишені.

– Гаразд, але… – хлопчина із сережками зам’явся. – Є проблема.

– Вони заразні? – спохмурніла жінка. – Кусаються?

Продавець посміхнувся:

– Ні, ви що! Просто джунгарики – соціальні тваринки, поодинці довго не живуть, – хлопець дістав з акваріума вибраного Артемом хом’яка і показав його Діані. – На самоті він може засумувати і померти буквально за кілька днів. Припускаю, ви не хочете, щоб він здох так швидко.

Діані закортіло спитати, чому він так гадає, але вона стрималася.

– Що ви пропонуєте? – вона любила тварин, і хом’ячки їй подобались (не те щоб вона всерйоз задумувалась про те, щоб тримати їх удома, але й огиди гризуни не викликали), разом з тим вона розуміла, що з кожним словом цієї, по суті, безглуздої розмови спливає час до початку наради в АНТК, і це дратувало. – Завести йому акаунт у ВКонтакті і назбирати в друзі таких самих самотніх джунгариків?

– Як варіант, – кутики губів продавця піднялися вище, – але краще купити другого джунгарика. Вдвох вони не сумуватимуть.

– Що ви сказали?

– Ви мусите брати двох. Інакше один загине.

Діана не мала сил сперечатися. Крім того, від однієї думки про те, що вона побачить, зиркнувши на мобілку, їй ставало недобре, і вона готова була на все, аби тільки забратися з магазину.

– Гаразд, давайте ще одного. І виберіть якийсь корм для них. На ваш смак.

Артемчик, який совався поряд, уважно дослухаючись до розмови, засяяв ще більше і знову перебіг до акваріума.

– Вибирай! – дзявкнув він просто у вухо меншому брату. – Вибирай собі хом’ячка!

– Ай? – перепитав Даня, з недовірою й надією зиркнувши на маму.

– Так, можеш вибрати і собі одного, – дозволила Діана.

Данило міркував добрих півхвилини перш ніж приклав пальчик до скла і сказав:

– Ей! – показуючи на найменшого, заледве три сантиметри в довжину, джунгарика в акваріумі. – Оцей!

Продавець дістав крихітного хом’яка, потім акуратно роздивився обох вибраних, переконуючись, що вони різної статі і таким чином точно не нудьгуватимуть, після чого під прискіпливим поглядами Дані й Артема запустив їх до прозорого пластикового контейнера.

– До речі, на цьому тижні нам привезли двох шиншил. Вони ще не освоїлись, і тому ми не тримаємо їх на вітрині, але якщо ви…

– Ще одне слово, і я спалю на хрін увесь ваш магазин, – прошипіла Діана, нітрохи не переймаючись тим, що її почують діти.

Продавець зиркнув на неї й умить заткнувся, стуливши рота з такою швидкістю, що клацнули зуби. Він здавна мав справу з різними тваринками, а тому краще за інших знав, що розлютовану самку з дитинчатами краще не займати.

…Коли Діана, стікаючи потом, тримаючи в лівій руці клітку з хом’яками, затиснувши під пахвою Артемів рюкзак, очманіло тиснула на кнопку дзвінка Гениної квартири, на екрані її мобілки висвітились дуже неприємні цифри 09:49.

Гена відчинив.

Секунд тридцять вони стояли і дивились один на одного. Чи то пак, Діана дивилася, спопеляючи чоловіка сповненим презирства поглядом, а Гена намагався сховати очі, через що складалося враження, наче він більше цікавиться стінами й підлогою під’їзду, ніж виразом обличчя дружини. Миготіння Гениних зіниць було також зумовлене тим, що бідолаху вело, він мусив що дві секунди фокусувати погляд на іншій точці, інакше ризикував звалитися, розклавшись зірочкою просто під ногами Діани і синів.

– Ти п’яний, – у відчаї промовила Діана.

Чоловік виглядав настільки підхмеленим, що навіть Даня, який завжди зустрічав тата радісними вигуками «Гена! Гена!», мовчав.

– О’кей, кеп, визнаю, у мене немає аргументів, щоб вам заперечити, – драглистим, наче холодець, язиком Геннадій ледве виштовхував слова з рота. Жарт однозначно не вдався.

– Ти п’яний у гівно, – жінка прикусила краєчок губи. Гена зіщулився, подумавши, як він скучив за таким знайомим мімічним жестом: Діана прикушувала губу завжди, коли сердилася, вагалася чи хвилювалась.

– Вибач… – прошамкав він, утупивши очі їй у ноги. – Діано, пробач.

Підіймаючись сходами, Діана подумувала наполягти і залишити в Гени обох дітлахів. Вона готова була благати, впрошувати чоловіка. Якщо виїхати до «Авіанта» просто зараз, у неї ще є шанс устигнути на нараду; заїжджаючи до матері, вона могла не потрапити навіть на її закінчення. А тепер жінка міркувала про те, що не має анінайменшого бажання залишати із цим покидьком навіть одного Артема.

Утім, вибору не було. Діана знала, що її мати не погодиться взяти обох хлопчаків на цілий день, хай як вона проситиме, та ще й почне давно знайому пісню, мовляв, на біса було їх народжувати, якщо знала, що не матиме часу їх ростити, і т. д., і т. п. Припхатися на нараду до Реви з півгодинним запізненням та ще й із чотирирічним сином на руках теж не виглядало хорошим варіантом.

– Інгалятор не забула? – промимрив Гена, відтісняючи за поріг нестерпну мовчанку.

Діана кинула на чоловіка такий погляд, що того пересмикнуло. Якби поглядом можна було спалити людину, Гена Ковпачок уже змінив би форму існування, обернувшись на купку смердючого попелу.

– У малого в рюкзаку.

Проклинаючи себе за те, що робить, Діана підштовхнула мовчазного Артема за поріг і простягнула чоловікові клітку з хом’яками.

– Тримай.

– Що це? – спитав Гена. Жінка не реагувала, опустившись навпочіпки біля Артема. – Маму… е, Діано, що це?

Діана не зважала. Вона розстебнула Артемову куртку, застромила руки досередини й обняла сина, стискаючи худеньке хлопчаче тільце, а подумки випрохувала в нього пробачення.

– Хом’ячки, – розтовкмачив Артем, не знімаючи голівки з маминого плеча.

– Агов, на кий хер мені хом’як? – Гена підняв клітку на рівень очей і виправився: – …два хом’яки? – зробивши акцент на складі «-ки».

– З Днем святого Валентина, коханий! – підводячись, в’їдливо цвіркнула Діана.

Гена кліпнув. Він забув, що сьогодні День усіх закоханих.

– Та що за…

– Подбай про них. Можливо, вони привчать тебе піклуватися про тих, кого любиш… Якщо, звісно, не здохнуть до вечора.

– Я не…

«Хіба я не дбав про тебе? Блін, невже я настільки…»

Нахилившись, жінка впівголосу, але чітко проказала в обличчя чоловікові:

– Якщо за день з його ока викотиться хоч сльозинка, я каструю тебе, – відступила і додала голосніше: – Все, мені вже час. Зателефоную під обід. Малого заберу ввечері.

Вона чмокнула Артема в щічку, щось прошепотіла на вухо, підхопила Даню на руки і, ковтаючи сльози й думаючи, що ненавидить себе саму, задріботіла сходами до виходу. Гена зачинив двері й хвилину стовбичив посеред коридора, задерши руку з кліткою і підозріло роздивляючись хом’яків. Клітка тремтіла і гойдалась у нетвердій руці. Гризуни з не меншою недовірою витріщалися на нього. Нищівний запах у подиху людини нічого доброго джунгарикам не віщував.