Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

14

13 лютого 2013, 23:34 (UTC +2)

Печерськ, Київ

Анатолій Захарович Рева проспав рівно сімнадцять хвилин. Удруге він прокинувся о 23:34 і на цей раз точно знав, що його розбудило. На журнальному столику, розташованому у сусідній зі спальнею вітальні, негучно, але настирливо бренькотів примітивну поліфонічну мелодію стаціонарний телефон.

«С-собаки… – подумав чоловік, розплющив одне око і зиркнув на годинник. – Ну, кому може знадобитися тарабанити сюди о пів на дванадцяту ночі?!»

Телефон продеренчав хвилину і затих. Рева з полегшенням зітхнув.

«Мабуть, дружина, – мигнуло в помутнілому мозку. За відсутності нормального сну голова стала помалу повнитися болем, ниюча пульсація зайнялася у скронях, звідки полізла на лоб і назад на потилицю. Захаровичу було боляче думати. – І чого їй не спиться, старій шкапі?» Крім дружини і дочки, цей номер ніхто не знав.

Анатолій Захарович перевернувся на лівий бік. Щойно він уткнувся носом у холодну частину подушки, телефон, наче знущаючись, запілікав знову. Рева, прикривши праве вухо долонею, тихо заричав. Йому здалося, що на цей раз мелодія лунає гучніше, значно гучніше, а хвилина розтягнулася на цілий рік. Пискляві звуки розпеченими спицями встромлялися в мозок. Уставати він не хотів, бо знав: якщо розходиться, заснути буде важче.

Зрештою телефон стих.

І майже відразу задеренчав утретє.

– Бля! – рохнув Анатолій Захарович, підхоплюючись з постелі. – Я її приб’ю!

Звичайно, прибивати він нікого не мав наміру. Дружина в Реви мала ще той характер, іноді нагадуючи діжку з нітрогліцерином на коліщатках: спробуй тільки зачепи – рознесе на друзки все і вся в радіусі сотні кілометрів. За останні п’ять років Анатолій не міг пригадати жодної сварки, у якій взяв би гору, але сьогодні він був налаштованим нам’яти вуха «старій шкапі», вишпетити її так, щоб до смерті пам’ятала. Щоправда, кількох секунд, що відділяли Реву від телефону у вітальні, вистачило для того, щоб у голові зародилися сумніви. А може, ну його на фіг? На дідька псувати такий славний день? Можна зняти й покласти слухавку або – ще краще – висмикнути дріт із розетки. Він недовго повагався, і зрештою злість (про сон у найближчі півтори години можна було забути) перемогла.

Чоловік схопив трубку і вдавив її у вухо.

– Алло! – найкращим начальницьким голосом, від якого на планерках інженери хіба що в штани не дзюрили, проревів Анатолій Захарович.

– Це Авер’янов, – пролунало в трубці. Від того, як офіційно почав розмову перший віце-президент, Анатолія пересмикнуло. Вони вже років двадцять на «ти», давно відкинули формальності і ніколи не називали один одного за прізвищем. До всього, Григорій прозвучав не так, як завжди, інакше, якось… неправильно. Навряд чи Рева зміг би зрозуміло пояснити, що було не гаразд, за винятком одного: голос був відсутнім. Ні, не так – спустошеним. Від тих двох слів війнуло космічним холодом і порожнечею. Складалося враження, наче Григорій стояв на дні височенної труби, якого-небудь промислового димоходу, і просто промовив «Це Авер’янов» – не викрикнув, а саме проказав, анітрохи не переймаючись, чи хтось почує його нагорі.

Не так офіційність, як незвичний тембр збили Реву з пантелику й утримали в горлянці весь словесний шлак, накопичений за час, поки чоловік човгав від ліжка.

– Звідкіля у тебе цей номер? – спитав Анатолій.

– Твоя дружина дала.

Рева вибухнув, не встигнувши подумати про те, для чого Авер’янов дізнавався у його дружини номер телефону київської квартири:

– Гришо, ти імбецил затраханий!!! Жертва, блядь, пізнього аборту! Якого хера ти їй подзвонив?!

Григорій Авер’янов відповів тим самим байдужим, вакуумним тоном:

– Захаровичу, «44-й» розбився.

Рева заткнувся. По-вепрячому засопів, мізкуючи, пережовуючи щелепами щойно почуту фразу.

Авер’янов несміливо кахикнув і уточнив:

– «44-й» розбився у Франції.

Либонь, сторонньому могло би видатись, що остання фраза майже не відрізняється від попередньої, але в Реви після неї нутрощі перекрутилися: легені провалилися в таз, а пряма кишка, здавалося, от-от полізе із горлянки. Різниця між «сорок четвертий розбився» і «сорок четвертий розбився у Франції» була колосальною. На початок 2013-го український серійний завод «Авіант» і російське підприємство ВАСО,[46]46
  ВАСО (рос. Воронежское акционерное самолетостроительное общество) – авіабудівне підприємство у Воронежі, засноване 1932 року, на сьогодні виготовляє літаки «Ил-96-300», «Ил-96-400Т» та окремі деталі до «Airbus A320».


[Закрыть] де «ААРОН 44» збирали за ліцензією, випустили 41 літак, якими оперувало десяток авіакомпаній: «Міжнародні Авіалінії України», корейська «Air Koryo», кубинська «Cubana Airlines», центральноамериканські «Air Panama», «Belize Air», а також російські «Россия», «Полет», «Ангара». По декілька лайнерів закупили Міністерство надзвичайних ситуацій і Міністерство оборони Російської Федерації. П’ять чи шість машин на цей момент проходили випробування перед постачанням замовнику – вони також могли розбитися. Звісно, втрата літака є вкрай неприємною подією, особливо, якщо загинули люди, але одна справа, коли розбивається, приміром, через помилку пілота, літак «Air Koryo» (з кожним із молодих пілотів, які прибули з Північної Кореї навчатись пілотуванню «сорокчетвірок», прилетіло двоє «асистентів», які не відходили від стажерів ні на крок, пильнуючи кожен їхній рух, кожен погляд і перехресно спостерігаючи один за одним, що надзвичайно заважало і, безперечно, негативно позначалося на навчанні), і зовсім інша, коли падає абсолютно новенький лайнер на другий день після початку експлуатації в одній із найбагатших країн Європи, котра вперше в історії закупила українські літаки.

«Ні, ні, ні! Чорт забирай, ні-і-і!!»

– Гришо, даю останній шанс. Якщо це твоя п’яна вигадка… якщо це такий сраний жарт, можеш покласти трубку, й обіцяю: тобі за це нічого не буде.

Будь-хто інший на місці Анатолія вилив би на Авер’янова цистерну матюків, проте Рева був не-пальцем-робленим функціонером ще тоді, коли більшість його теперішніх колег каляли ріденьким гіменцем пелюшки, а тому нутром відчував, що ситуація серйозна і зараз не час лихословити. Більше того, щось благальне проступило у його голосі. У глибині душі Рева втямив, що Григорій Авер’янов говорить серйозно. Авіаконструктори можуть нещадно кепкувати один з одного, обсипати колег чорною лайкою, особливо, коли наближається час тестових випробувань, а літак навіть близько не готовий, можуть обдавати холодною водою льотчиків-випробувачів після перших вдало здійснених тестових вильотів, але ніколи – ні уві сні, ні наяву, тверезими чи п’яними – не жартують про авіакатастрофи.

– Захаровичу, – твердо відчеканив Авер’янов, – без жартів. Двадцять хвилин тому «ААРОН 44» розбився під час посадки в аеропорту Париж-Північ.

– Господи Боже… Господи Боже… – залепетав Анатолій Захарович, сподіваючись, що все це сон, подумки благаючи, щоб ця розмова виявилася підхмеленим маренням. – Як же це… як… як таке могло… Гришо… Господи, Господи… За що це мені?

Наступна репліка прозвучала невлад:

– Я телефонував тобі на мобільний, – не змінюючи тембру, сказав Григорій. Реві здалося, що він чує голос, записаний на плівку. На мить він реально повірив, що хтось повисмикував окремі слова з різних, записаних невідь-коли промов Григорія Авер’янова, зліпив їх докупи і зараз жорстоко розігрує його. Ця віра, примарна соломинка, за яку так хотілось учепитися, не проіснувала й секунди. Рева не тішився ілюзіями, він розумів (чорт забирай, він зрозумів це ще тоді, коли почув безлике «Це Авер’янов» у слухавці!), що все, що відбувається навколо, – не сон. Усе насправді.

– Я вимкнув їх, – Анатолій метався квартирою, вмикаючи світло в усіх кімнатах – кухня, ванна, туалет, вітальня, спальня, кабінет. Не міг усидіти на місці, мусив виплескувати нервове збудження, мусив робити хоч щось. – Вирубив обидва. Хотів виспатись.

Авер’янов промовчав.

– Ти зараз де? – бовкнув Рева, конвульсивно стискаючи й розтискаючи кулак: неввімкнених ламп у квартирі більше не залишилось.

– Їду в таксі до офісу. Гнати службову було б довше.

Остання фраза вказала Анатолію Захаровичу, у яке русло слід спрямувати гарячкову енергію. Він кинувся до шафи. У квартирі ніхто не жив, але дружина мала б лишити якийсь запасний одяг. Розчахнувши дверцята, Рева побачив кілька прозорих пакунків з новими, жодного разу не вдягнутими сорочками і скручені краватки. Справа на вішаку звисав простий темно-сірий діловий костюм. Притискаючи трубку плечем, чоловік загріб одяг і перекинув його на диван.

– Господи… – мовив він, розриваючи пакунок і дістаючи блакитну сорочку. – А що конкретно сталося? Він звалився в плоский штопор? Викотився за смугу? Загорівся? Вже відомо?

– Ні. Наразі жодних подробиць.

Анатолій, не розпакувавши до кінця, покинув сорочку, змотався до спальні, відшукав шкарпетки і повернувся до вітальні. Вдягнув одну, другу зім’яв у руці. А тоді завмер, сів рівно, наче школяр, якому сувора вчителька нагадала про сколіоз та супутні хвороби, і тихо поставив найстрашніше запитання – запитання, чорт забирай, на мільйон баксів:

– Жертви?

– За попередніми даними, – Григорій перевів подих, на денці пластмасового голосу нарешті позначились емоції, нехороші, звісно, емоції, але розпач усе ж краще, ніж крижана байдужість, – на борту було п’ятдесят двоє пасажирів і членів екіпажу. Судячи з того, що мені описали, без жертв не обійшлося. Велика ймовірність, що… – Авер’янов хрипнув, – …загинули всі. Точно підтверджено смерть одного працівника наземних служб аеропорту.

– А-а-а-а-ай, – простогнав Захарович. Чоловік не міг повірити в те, з якою легкістю найкращий день його життя обернувся на найстрашніший кошмар. Це божевілля. – Півсотні людей… Хтось вижив? Ну, хоч хтось?… Гришо, не мовчи!

– Я… Захаровичу, чорт, Я НЕ ЗНАЮ! Мені телефонував Ґуерін, він зараз прямує до аеропорту, він сам наляканий до всирачки і не знає деталей.

«Ґуерін… – Рева уявив, як той зараз почувається. Француз купував кота в мішку. Він знав, що ризикує, покладаючись на новий, малознайомий літак, і от… отримав подаруночок до Дня всіх закоханих: прийміть, розпишіться. – Але, чорт забирай, ні! Ні! Літак хороший! «ААРОН» нормальний! Проблема в іншому». Та це нічого не змінювало. Дуже багато людей сьогодні вранці прокинуться посеред бурі з лайна. Чимало з них до кінця тижня підуть на дно. Рева не міг передбачити, як обернуться справи в нього самого, але точно знав, що Жан-Робер Ґуерін, виконавчий директор авіакомпанії «Франс Континенталь», буде першим із тих, хто покотиться соціальною драбиною вниз.

– Слухай, може, це диверсія кацапів? Може, гобліни з ВАСО навмисно напартачили, щоб очорнити літак і таким чином реанімувати «Сотку»?

Із першого дня, коли росіяни взялись за розроблення «Сотки», між регіональними літаками «Аронов ААРОН 44» та «Sukhoi Superjet 100» виникла люта конкуренція. Потреби світового ринку в ближньомагістральних авіалайнерах нового класу на найближчі роки на порядок перевищували виробничі можливості і ДП «Аронов», і російської корпорації «Сухой», однак ні «Сухой», ні до останнього часу «Аронов» не мали стабільного виходу на північноамериканський та європейський ринки. Якщо обмежуватись одними країнами СНД й державами-ізгоями на кшталт КНДР, Куби чи Венесуели, довгострокові економічні прогнози виглядають зовсім не такими оптимістичними. Основа стабільного пасажиропотоку у сфері регіональних авіаперевезень – це потужний і територіально розосереджений малий та середній бізнес. Тільки бізнес, для якого швидкість важливіша за ціну, здатен «породити» достатню кількість пасажирів для того, щоб перельоти між невеликими містами стали економічно доцільними. Люди, що мандрують у власних справах за власні гроші, як правило, обирають дешевші й повільніші види транспорту. У небагатих країнах, таких як Росія чи Україна, малий та середній бізнес не є основою економіки, і пасажирів не вистачає, щоб зробити перельоти окупними. Люди літають рідше, авіакомпанії утримують менші авіапарки, літаки менше зношуються, відтак потреба в нових машинах надзвичайно низька. На хирлявому ринку СНД просто не має місця для двох технічно однотипних літаків. Незважаючи на проблеми, що супроводжували «Superjet» від початку розроблення, а також на те, що російські інституції надали перевагу «ААРОНу» воронезького зборки, компанія «Гражданские самолеты Сухого» не мала наміру здаватися. У ВАСО теж не все проходило гладко. Колись могутній авіабудівний завод потерпав від постійних збитків: у лютому 2009-го керівництво було змушене звільнити тисячу працівників, а чистий збиток протягом 2010 року сягнув 2,4 млрд рублів. Навіть зростання продажів «ААРОНа 44» впродовж останніх двох років ледве давало змогу зводити кінці з кінцями. Попри це, Рева не вірив у те, що говорив. Боротьба між «Гражданскими самолетами Сухого», з одного боку, і ВАСО та АНТК ім. Аронова, з іншого, була жорстокою, часом просто дикою, але ніколи не виходила за межі економічної площини. Він не вірив у диверсію. Як? Та й навіщо?… Чергова ефемерна соломинка.

Григорій Авер’янов заперечно гмикнув і нагадав про те, що Анатолій Захарович і так знав:

– «Французький» «ААРОН» був нашого зборки, з «Авіанта». Це на 100 % наш літак – до останнього ґвинтика.

– Прокляття!

Рева чекав, коли Авер’янов покладе трубку: одягатись, постійно притримуючи біля вуха слухавку, було незручно. Проте Григорій не поспішав припиняти розмову.

– Гришо, я мушу збиратися.

– І ще одне… – тут-таки вклинився Авер’янов, неначе злякавшись, що бос покладе трубку раніше, ніж він відважиться сказати найважливіше.

– Ага? – бовкнув Захарович, однією рукою натягаючи штанину.

– Я думаю про… – перший віце-президент ДП «Аронов» умовк.

Пауза затягнулася. Рева сильніше втиснув трубку у вухо, так, наче хотів продавити нею голову.

– Про що? – у відповідь – тиша. – Алло! Алло! Гришо, ти ще тут?

Авер’янов виплюнув усю фразу відразу, одним шматком, правда, зробивши акцент на останньому слові:

– Я думаю про те, хто скаже йому?

– Йому? – перепитав Анатолій. Із уст мало не зірвалось запитання «Кому – йому?», але чоловік вчасно стримався. Обоє чудово знали, про кого йдеться.

– Так, йому.

Коли справи в АНТК ім. Аронова налагодились, тверді закордонні замовлення почали давати реальний валютний дохід, концерн привернув увагу Ельдара Юліановича Гарагана, олігарха, згідно з останніми дослідженнями журналу «Forbes», найбагатшого в Україні. Вісім місяців тому Ельдар Юліанович улаштував неформальну зустріч з Ревою, під час якої в доступній формі дав зрозуміти, що зацікавлений у приватизації Державного підприємства АНТК ім. Аронова. Анатолій Захарович Рева не вирішував таких питань, не мав стосунку до тих, хто вирішує, більше того – до пуття навіть не знав, хто в країні має законне право санкціонувати продаж настільки великого виробничого комплексу, про що й поспішив заявити своєму заможному співрозмовнику. Гараган заспокоїв голову концерну, пробасивши, що питання з дозволом на приватизацію вирішить сам. Від старого авіаконструктора вимагали одного: коли для АНТК ім. Аронова настане час змінювати форму власності, Анатолій Захарович Рева мусить докласти максимум зусиль, щоб авіабудівний холдинг – чи то шляхом купівлі контрольного пакета акцій, чи то в будь-який інший спосіб – перейшов у власність підконтрольних Ельдару структур. Власне, Рева вже отримав два мільйони доларів за те, що зробить усе можливе, аби в ту мить, коли уряд дасть дозвіл на приватизацію, оцінна вартість концерну «Аронов» – мінімальна сума, за яку держава погодиться розлучитися з одним із найбільших стратегічних підприємств (з усіма цехами, ангарами, лабораторіями і навчальними центрами, а також із дочірньою компанією «Авіалінії Аронова», котра дала можливість всьому холдингу вижити в найтяжчі часи), – була щонайменшою, а організований Фондом держмайна тендер – простою формальністю.

Анатолій Захарович тихо кавкнув, умить забувши людей, що загинули в катастрофі в Парижі. В один момент вони перестали його хвилювати. Перед очима постало грубувате, з широкими вилицями обличчя Гарагана. Ельдар Гараган не був схожим на людину, котра просто так розкидається двома мільйонами доларів. З боку Реви нічого не змінилося: він досі міг виконати все, що обіцяв. Проблема була в іншому: зважаючи на те, як усе обертається, – на катастрофу та її можливі наслідки, – Гараган може передумати купувати концерн. Що тоді робити з двома мільйонами баксів, четверта частина з яких на цей момент канула в лету, Анатолій Захарович не знав. І дізнаватись не мав анінайменшого бажання.

Рева відчув, як зліва за грудниною тужавіє згусток терпкого болю… Серце. Трикляте серце! Президент ДП «Аронов» із силою прикусив язика, намагаючись отямитись і відігнати неприємні думки, які примушували кров’яний насос збиватися з ритму.

Авер’янов озвався:

– Мені здається, Захаровичу, хай що там сталося… хай що було причиною аварії… це не може не позначитись на наших планах, – він був заодно з президентом і чудово знав, про що говорить, хоча його «гонорар» вимірювався набагато меншими цифрами. – Гадаю, ситуація тільки погіршає, якщо він дізнається про катастрофу з новин. Ти мусиш…

Захарович пересилив млість, що заструменіла зі старечого живота до ніг, й агресивно рявкнув у слухавку:

– Я все вирішу!

«Хріна лисого ти вирішиш», – подумав Авер’янов, але вголос проказав:

– Гаразд. Чекатиму на тебе в офісі.

Рева відкинув телефон на канапу і з неочікуваною для свого віку прудкістю помчав до ванної. Вдруге за вечір він опустився на коліна перед унітазом. На цей раз допомога пальців не знадобилася. Щойно чоловік відкрив рота – з горлянки випорснула огидно тепла струмина.

Прокашлявшись, Анатолій Захарович продовжував стояти навколішки, спираючись на унітаз. Голова опущена, погляд збентежено ковзає по коричнюватій кашці: напівперетравлені шматки м’яса із залишками найдорожчого у світі коньяку (ну, звісно, куди тим французам до нас?… хіба французи вміють пити?…). Від кашлю в кутиках очей виступили сльози. Серце калатало якось дивно. Здавалось, наче в ньому замість крові копошаться черв’яки.

Несподівано Рева подумки перенісся майже на півстоліття назад, у 1965-й, у восьмий клас, згадавши день, коли вперше налигався до чортиків. Він зв’язався з компанією старших хлопців, які одного дня наприкінці березня вирішили навмисне (він зрозуміє це значно пізніше) напоїти його, щоб подивитися, що з того вийде. Після другої стопки худого, незагартованого Толіка накрило: алкоголь розбудив кожну молекулу його тіла, у мозку, здавалося, розцвітали квітки, ейфорію змінювало солодке розслаблення (Толік подумав би, що це нірвана, якби знав у той час слово «нірвана»), яке заступала ще більша ейфорія. Чотирнадцятирічний Толік просив ще, йому відразу наливали, і бідолаха з радістю вливав у себе нову порцію вогняного пійла. Він думав: що більше вип’єш, то краще буде – помилка, якої припускаються майже всі, хто «причащається» вперше. Розплата не забарилася. Друзяки, що позбиткувалися з нього, приволокли притомного, але аморфного, наче свіжозварена макаронина, Толіка під двері квартири, натиснули кнопку дзвінка й ушилися. Рева пригадував, як його вирвало просто на килим у кухні, коли батько допитувався, де його чадо совалося і скільки примудрилося випити (наче це мало якесь значення). Батько Анатолія Захаровича більшу частину Другої світової провів у німецькому полоні. Вижив. По тому п’ять з половиною років рубав ліс за полярним колом в одному із «санаторіїв» ГУЛАГу. Теж вижив, але в душі почорнів. Побачивши, як його дитя вивергнуло на новенький килимок півлітра смердючої юшки, Захар Рева озвірів. Він вирвав з розетки подовжувач, склав його удвоє, повалив сина на підлогу й узявся періщити дротом по руках, спині, сідницях, часом по голові. Якоїсь миті Реві-старшому здалося, що дріт, укритий ізоляційним матеріалом, не повністю доносить його обурення до сина, він відкинув подовжувач і став лупити навідмаш долонями. Кілька разів не стримався і вгатив по спині хлопця кулаками. Анатолій Рева пригадував, як по його щоках котилися гарячі сльози. Він плакав мовчки, більше за смерть боячись виблювати вдруге. А йому хотілося – о-о-о, всі демони пекла можуть підтвердити, як йому тоді хотілося: шлунок не спорожнився до кінця, гарячі клубки раз по раз підпирали горло, після особливо болючих ударів блювотиння проривалося в ротову порожнину, але він заштовхував його назад, ковтав, переборюючи відразу й біль, бо знав, що свавільний батько заб’є його до втрати свідомості, якщо хоча б цівка протиснеться крізь губи…

Поза всяким сумнівом, то був найгірший день його життя.

Того вечора, наприкінці березня 1965-го, Толік виблював лише раз. Сьогодні протягом останньої години Анатолій Захарович примудрився виблювати вже двічі. Згадавши нещадні батькові побої, згадавши, як, давлячись, заковтував гірке блювотиння впереміш зі сльозами й шмарклями, згадавши, як паскудно йому було вранці наступного дня і як він подумки обіцяв більше ніколи не торкатися пляшки, Рева несподівано подумав, що сьогоднішній день має всі шанси стати ще гіршим.