Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

18

14 лютого 2013, 07:01 (UTC +2)

Серійний завод «Авіант», Київ

За дві години, коли найщільніша передсвітанкова темрява почала наливатися шумом машин із проспекту Перемоги, Анатолій Рева наважився ввімкнути телевізор. На стіні праворуч від вхідних дверей, якщо дивитися зсередини кабінету, висів широченний «LG» з діагоналлю 52 дюйми. Захарович не пригадував, коли востаннє його вмикав, і навіть не був упевнений, що тюнер налаштовано: мультимедійні презентації, якщо такі відбувались у його кабінеті, транслювали через умонтований під стелею проектор, решту матеріалів Рева передивлявся на персональному комп’ютері.

Чоловік відшукав у нижній шухляді з правого боку стола два неторкані дистанційні пульти, якийсь час не міг уторопати, який з них до телевізора, а який до тюнера, зрештою, зрозумівши, ввімкнув спочатку живлення «LG», а за ним – тюнер. На диво, тюнер виявився налаштованим: подав на екран один з каналів, по якому постійно крутять телефільми.

Швидко опанувавши меню, Рева взявся похапцем перебирати канали, шукаючи ті, що вели мовлення французькою мовою. Проте першим, на якому він спинився, був британський «CNBC Europe». Щойно почався ранковий випуск «NBC News», показували заметену снігом злітну смугу з погаслими вогнями, вздовж якої валялись обвуглені уламки. Літак розтовкся й обгорів до невпізнання, одначе Анатолій Рева сумнівався, що десь у Європі цієї ночі сталась ще одна авіакатастрофа, і тому розумів, що дивиться на покалічені останки виробленого його концерном лайнера. Внизу екрана застигли титри: «Runway collision in France: regional plane smashed into a sweeper during landing».[56]56
  Зіткнення на злітній смузі у Франції: регіональний літак врізався у снігоочисник під час посадки (англ.).


[Закрыть]

На кільканадцять секунд Рева заціпенів. Сюжет швидко завершився, ведучий розпочав викладати інші новини, а президент АНТК ім. Аронова, безвольно опустивши руку із затиснутим у долоні пультом, продовжував дивитися «CNBC». Побачене оглушило його, шокувало більше, ніж уперше почута звістка про те, що катастрофа забрала життя сорока дев’яти людей. Рева не міг збагнути причину такої реакції; скидалося на те, що до цього часу він не вірив у реальність того, що відбувається, хоч розмовляв з Ґуеріном, сварився з Авер’яновим, але все це було якимось неправдоподібним, пластичним, відірваним від дійсності, і лише побачений по «NBC News» сюжет став останньою краплею: катастрофа «ААРОНа 44» відбулася насправді.

Оговтавшись, Рева став повільніше перемикати канали, неначе боявся того, що може там побачити. Першим із французьких трапився «France 24», міжнародний цілодобовий канал новин. Кадри були ще жахливіші: редакторам «24-го» вдалося роздобути запис понівечених тіл, які не встигли завантажити до карет швидкої допомоги. Запис був надзвичайно низької якості, схоже, знімав хтось із працівників аеропорту під час рятувальної операції (чи то пак, уже тоді, коли стало зрозуміло, що рятувати більше немає кого). По тому зображення змінилося на заллятий яскравим світлом коридор із блакитними стінами. На передньому плані чоловік у блідо-зеленому хірургічному халаті щось розказував журналісту.

«Лікарня, куди завезли тих, хто вижив», – не змигнувши, здогадався Анатолій.

Протягом усього сюжету в нижній частині екрана білів підпис: «AARON 44, un nouvel avion ukrainien, s’est écrasé à l’aéroport de Paris-Nord. 49 personnes sont mortes».[57]57
  «ААРОН 44», нещодавно випущений український лайнер, розбився в аеропорту Париж-Північ. Загинуло 49 осіб (фр.).


[Закрыть] Рева не знав французької, але те, з чого починалася фраза на екрані, нічого доброго для нього і концерну не віщувало.

Повернувшись до меню тюнера, Анатолій побачив, що «France 24» має англомовну версію. Швидко перемкнувшись на потрібний канал, він устиг прочитати ту ж саму фразу, написану англійською: «Breaking news! AARON 44, newly built Ukrainian airliner, crashed in Paris-Nord airport. 49 people are dead».

«Паскуди, – скреготнув він зубами. Злість допомагала вийти зі ступора. – Згадали все: «ААРОН 44», «український», «49 трупів», але жодного довбаного слова про те, що якесь мурло в аеропорту Париж-Північ залишило посеред смуги довбаний снігоочисник!»

На кілька рядків нижче Рева надибав канадський цілодобовий франкомовний канал «Le Canal Nouvelles». Анатолій не збирався на ньому зупинятись, але в східній Канаді щойно перевалило за північ, по «LCN» йшов підсумковий випуск новин, один з головних сюжетів у якому був про авіакатастрофу в Парижі. «LA COLLISION EST MORTELLE SUR LA PISTE D ’ATTERRISSAGE»,[58]58
  Смертельне зіткнення на злітній смузі (фр.).


[Закрыть] – волало з екрана телевізора. Кадри було здерто з «CNBC».

– Ого, – не усвідомлюючи, що говорить уголос, зреагував Рева, – навіть у Канаді… – такої «реклами» його холдинг не мав від заснування.

Відчуваючи, як серцебиття пришвидшується, а долоня з пультом вкривається липким потом, Анатолій Захарович заходився перебирати інші французькі та франкомовні канали. Прогорнув кілька розважальних і натрапив на цілодобову мережу «i-Télé».[59]59
  Друга за популярністю після «BFM» мережа новин у Франції.


[Закрыть] У центрі уваги – катастрофа в Париж-Північ. І знову незрозумілі французькі титри: «L’avion ukrainien s’est écrasé près de Paris le deuxième jour de vol. Il y a des victimes».[60]60
  Український літак розбивається під Парижем на другий день польотів. Є жертви (фр.).


[Закрыть] Ураз Рева збагнув, що вловлює суть підписів, не вчитуючись. Достатньо було трьох слів, які розумів без словника: l’avion… ukrainien… des victimes.

Літак… український… жертви.

Наступним Рева ввімкнув «BFM TV», французький супутниковий канал, що транслює французькі новини по всьому світу. У Франції ще не було сьомої ранку, а журналісти «BFM» уже «відкопали» відеозапис з камер спостереження аеропорту Париж-Північ, які зафіксували момент катастрофи. Самого зіткнення не було видно через те, що український лайнер налетів на снігоочисник у північно-східному куті аеропорту, вдалині від терміналів, а камери, що «наглядали» за наземними об’єктами, не захоплювали всього летовища. На чорно-білому ролику, що тривав не більше шести-семи секунд, було показано, як уздовж смуги і по руліжних доріжках розлітаються палаючі уламки: на передньому плані, шалено обертаючись, пролітає ніс літака, на задньому тлі, немов комети з хвостами з чорного полум’я, мчать шматки, вирвані вибухом із центральної частини фюзеляжу. Падає сніг.

Анатолій Рева пересилив бажання вимкнути телевізор.

Відео з камер спостереження повторювали без упину, голос за кадром понуро бубнів:

– Le premier avion acheté par la compagnie aérienne française en Ukraine a frappé la catastrophe ayant volé moins de 10 heures. 48 des 52 passagers et members d’équipage sont morts.[61]61
  Перший придбаний французькою авіакомпанією в Україні літак потрапив у катастрофу, не налітавши й 10 годин. 48 із 52 пасажирів і членів екіпажу загинули (фр.).


[Закрыть]

Не витримавши, Рева перейшов на інший канал, але за хвилину, терзаючись, увімкнув «BFM» назад. Кадрів, що фіксували момент катастрофи, більше не було. На екрані постала студія, де сиділо троє чоловіків у темно-синіх костюмах з невеселими виразами на обличчях, які щось зосереджено обговорювали. Анатолій не розумів ні слова з того, що вони промовляли, хоча й без того знав, про що йдеться. На цифровому дисплеї за спиною одного з ведучих висіло зображення літака «Аронов ААРОН 44» в синьо-жовтій заводській лівреї. Лайнер, ледь задерши носа, готувався відірвати від смуги шасі і здійнятись у небо.

«Ну, все, почалось, – Рева заклав руки за потилицю, вмостив голову на спинку крісла і втомлено заплющив очі. – Лайно пішло на вентилятор».

Розділ ІІІ

19

14 лютого 2013, 07:53 (UTC +2)

Микільська Борщагівка, Київ

Кімната наповнювалась димом і сильним запахом горілого. Діана пересмажила другу сковорідку котлет. На плиті підгорала третя. Воно й не дивно, зважаючи, що вона смажила їх із напівзаплющеними очима, досипаючи на ходу, – Данило, за звичкою, підірвався за десять до шостої і підняв усю сім’ю. Винуватець раннього підйому гицав на улюбленому гумовому килимку і горлопанив:

– Муха копєц! Муха копєц!

Чотирирічний Артем сидів за столом, за яким мав звичку «працювати» його тато, не зважав на ранковий гармидер і щось зосереджено замальовував у подарованому на Новий рік альбомі.

– Муха копєц! – Даня намагався стати на голову і махати ногами: мавпував рухи брейк-денсера, підглянуті у якомусь кліпі по телику. – Копєц!

Насилу піднявши повіки, кожна з яких на той момент важила, як шлюз у дамбі, Діана подивились на сина. Вона другий день силкувалась зрозуміти, що означає оте «муха копєц!». Слова спливли в лексиконі Данила днів п’ять тому, з’явившись нізвідки, і на відміну від більшості беззмістовних висловлювань, що вивітрювались за день-два, не зникали. У садок він поки що не ходив, а це означає, що «муха копєц» мала домашнє походження. От тільки що це? Вона поняття не мала.

У залі, що була продовженням кухні, працював телевізор. Спарене приміщення мало форму сильно потовщеної літери «Г»: горизонтальна риска – кухня, вертикальна – зала; неширокий плоскоекранний телик висів на стіні ближче до основи літери, біля входу до зали, через що, стоячи біля плити, Діана не могла його бачити. Зате добре чула.

Йшла трансляція музичного каналу «М1». Артем, який розвивався не так, як його однолітки, не любив телевізор. На певний час він підсів на науково-популярний серіал по «National Geographic», але скоро забув про нього. Незадовго до «вигнання» Гена навчив Артема читати по складах, а також показав йому принцип роботи мишки і клавіатури. Відтоді малого цікавив лише комп’ютер. Він заходив у Google, вводив у пошуковий рядок підглянуті в подарованій на минулий день народження книзі назви динозаврів і передивлявся знайдені пошуковим сервісом відеоролики. На тому ера телебачення закінчилась.

Меншенький, Данило, теж не шаленів від телевізора. Він не сприймав дитячі канали на кшталт «Малятка» чи «Пікселя», зате обожнював музичний «М1». Діана радо вмикала йому «М1», що давало змогу в середньому сімнадцять хвилин позайматись власними справами, і намагалась не думати про те, що протягом тих сімнадцяти хвилин її син бачить більше голих жіночих грудей, ніж її батько протягом усього життя.

Того ранку на екрані показували Дзідзьо, який, вимахуючи придуркуватою лопатою-бородою, чимчикував вулицями Єрусалима в супроводі чорнявої ізраїльтянки і невтомно виспівував:

 
Я і Сара – то вобще, пара ідеальна,
Пара, йопересете, просто капітальна.
Бляха-муха, то капєц, то капєц, як ми пасували,
Всі дивилися на нас і офігівали!
 

«Бляха-муха, то капєц, то капєц…»

Діана глитнула слину і похолола: «Тільки не це!»

– Муха копєц! Муха копєц! – Даня тицяв пальчиком у телевізор і пританцьовував, смішно вихиляючись у такт примітивній мелодії. – А-муха копєц! Копєц!

– Господи! Коли ти встиг її підхопити?! – жінка метнулась до телевізора, схопила жирною рукою пульт і вимкнула його.

– Уци! – тупнувши, скомандував Данька. – Ана, уци! – «Діана, включи!»

– Ні.

– Уци муха копєц!

«Грьобаний Дзідзьо!!»

– Ні. Це негарна пісня. І негарні слова. – От як дворічному пояснити, що таке лайка і чому її не можна вживати?

Дико обурений утиском його права на вільний вибір музики Даня вдався до крайніх заходів – увімкнув «сирену»:

– А-а-а-а-а-а! Муха-а-а-а копє-е-е-ец!

– Перестань! Припини негайно.

– А-а-а-а-а-а-а-а!! – ще дужче.

– Перестань, а то більше не вмикатиму «М1»!

Нічого не допомагало. Данило не плакав – жодної сльозинки не витекло з хитрющих очей, – зате голосив так, що вуха закладало. Морщачись, Діана прикинула: якщо голосові зв’язки сильнішатимуть з віком, до п’яти років він своїм криком розноситиме стіни.

– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!

– Будеш котлетку? – примирливим голосом спитала Діана.

«А ти сама її будеш?…» – жінка критичним поглядом озирнула кучугуру чорних кавалків.

Втягнувши повітря носиком, Даня заперечно мотнув головою і… раптом припинив верещати. Проаналізувавши запах котлеток, він, певно, подумав, що ними каратимуть за плач і за копєц, а тому зметикував, що краще по-доброму замовкнути, поки коричнево-чорне щось не почали заштовхувати йому до рота.

Жінка погодилась на мирову:

– Гаразд, можеш не їсти, тільки не верещи, – нагодувати Данила вона ще встигне. Точніше, тоді вона думала, що встигне. Діана повернулась до столу, за яким сидів Артем: – Тьомо, а ти? Котлетку хочеш?

– Я хочу яєчню, – не відволікаючись від малювання, прогугнив чотирирічний Артем.

«Правильна відповідь!» – подумки підколола себе Діана, намагаючись не дивитись на пересмажені котлети.

– З ріденьким жовтком?

– Угу.

– Добре, зараз буде тобі яєчня…

Жінка підступила до холодильника і дістала картонну коробочку з яйцями. Щойно вона поставила її на стільницю, кімнату заповнило футуристичне пілікання стаціонарного телефону, що стояв на невисокій тумбочці під телевізором.

Краєм ока зиркнувши на настінний годинник, Діана підійшла до телефону і з легким хвилюванням (Гена?… це має бути Гена…) зняла трубку.

– Алло.

– Діано? – то був не Гена, бо прозвучав грубий і жахливо втомлений чоловічий голос. Голос із далекого іншого життя, який жінка не спромоглася зіставити із жодним знайомим обличчям.

– Так, це я.

– Діано, доброго ранку! Це Анатолій Захарович Рева, я… ем… я не надто рано? Не розбудив тебе?

Від несподіванки Діана впустила слухавку, ледве встигнувши піймати її перед тим, як та впала на підлогу, і похапцем приклала назад до вуха. Мозок увімкнувся, наче вона одним махом перехилила чашку найміцнішої кави, спалахнув феєрверками припущень, жодне з яких, утім, не пояснювало, з якого дива президент ДП «Аронов» особисто зателефонував їй додому за кілька днів до виходу на роботу.

– У… я… та ні, зовсім ні… не сплю з шостої… і… і вам доброго дня! – наметаним оком Діана зауважила, як Данька, ледь розставивши і зігнувши ноги в колінах, поліз рукою в труси і взявся замислено термосити свої причандали. «Хоче пісяти», – фоново, на автоматі, відзначила вона.

– Це добре, – Анатолій Захарович промовив тоном, який давав змогу однозначно говорити, що йому насправді начхати, розбудив він Діану чи ні. – Ранкові новини бачила?

– Н-ні, – обережно відказала жінка.

– Увімкни телевізор, – владно і водночас якось зацьковано попросив Рева.

На мить Діана відчула полегшення. «Це щось, пов’язане з батьком. Можливо, в АНТК зняли сюжет у пам’ять про нього і зараз крутять по якомусь із задрипаних каналів на кшталт «Культури» чи «Першого національного», – не випускаючи трубки, вона дотягнулась до дистанційного пульта й увімкнула телевізор. – Хоча «Перший національний» усе ж краще, ніж нічого! Мабуть, Анатолій Захарович захотів, щоб вона також подивилась, побачила, як вони цінують… чи то пак, цінували її…»

Телик засвітився – той самий «М1», тільки тепер замість придуркуватого Дзідзьо на екрані витанцьовувала Селена Ґомес.

– Умикай «5-й», – обірвав потік Діаниних думок Рева, – або «24-й» канали новин.

Діана сто років не дивилася новин і взялася квапливо перемикати канали, навмання шукаючи «5-й» або «24-й». Зрештою, натрапила на «5-й канал»: саме почався восьмигодинний ранковий «Час новин». Зосередившись на тому, що може сказати Анатолій Захарович, жінка не слухала диктора, а тому не зразу зрозуміла те, що проступило на екрані. Камера рухалася вздовж обвуглених і сильно покорчених решток літака, обрамлених кучугурами брудного снігу. На задньому тлі тягнулася стіна невисокого аеропортового термінала, на що вказували висувні рукави-коридори, які, наче хоботи, витикалися зі скляної будівлі. Літаків не було біля жодного з рукавів. Згарищем тинялося кілька чоловіків у напнутих поверх зимових курток яскравих оранжевих жилетах із написами «BEA» на спині, які щось понуро видивлялися серед уламків.

Редактори «Часу новин», певно, вирішивши, що тексту, озвученого автором сюжету, цілком достатньо, у титрах внизу екрана поставили всього два слова: «Париж, Франція».

Діана помітила шматок металу, подібний на вінґлет,[62]62
  Вінґлет (англ. winglet – крильце) – невеликий елемент на кінцях крил літака, що має вигляд вертикально вигнутих крилець чи вертикальних плоских шайб. За того самого розмаху крил наявність вінґлетів забезпечує збільшення ефективної площі шляхом перешкоджання вихорам, що утворюються на кінцях крил, перетікати площину крила і тим самим зменшувати підйомну силу. Вінґлети призначені для покращення паливної ефективності літаків.


[Закрыть] якими закінчуються краї крил, в іншій обгорілій купі розрізнила щось схоже на стійку шасі (пара коліс, сплющений, немов на ковадлі, гідравлічний амортизатор), але здогадалась про те, що дивиться на останки вщерть розтрощеного авіалайнера тільки тоді, коли кадр змінився. Оператор перемкнувся на іншу ділянку аеропорту. На екрані постала будівля – ангар з написом «AUX FIRE STATION», біля якої лежала почорніла від сажі, але не так сильно потовчена хвостова частина літака. Високий вертикальний стабілізатор і правий горизонтальний із дивом непошкодженим рулем висоти не залишали жодних сумнівів: цієї ночі в Парижі розбився пасажирський літак.

– Що бачиш? – нетерпляче затріщало в трубці.

– Показують авіакатастрофу, – ледь чутно прошепотіла жінка.

«Показують місце авіакатастрофи», – подумки виправив Анатолій Захарович. І тут-таки зміркував: «Цікаво, яким місцем думав Авер’янов, коли вирішував відправити до Франції доньку Столяра?»

Данило тим часом застиг посеред кімнати, по-качиному витягнувши губи і замислено втупивши погляд у стелю. Долоню від промежини не забирав. У ту мить Діанина свідомість розкололась: одна частина лишалась прикутою до кадрів, що показували по телевізору, і до голосу шефа у слухавці; а друга цілковито перемкнулася на сина. При цьому жінка старалась, як могла, щоб перша частина свідомості, яка завмерла в очікуванні того, що скаже Анатолій Рева, була принаймні не меншою за другу, що спостерігала за Данькою, проте марно. Данило важив для неї більше, ніж малозрозуміла катастрофа у Франції. Покосившись на сина, Діана збагнула, що зараз станеться: ще півхвилини – і Даня надзюрить у колготки, організувавши посеред кімнати симпатичну калюжку теплої сечі.

– Так, усе правильно, – буркнув Рева, – авіакатастрофа. Сьогодні вночі, за годину до півночі за київським часом, в аеропорту Париж-Північ розбився літак, – для Діани його голос долинав, неначе з іншої галактики.

Жінка експресивно помахала рукою, привертаючи увагу сина. Даня відірвав від стелі спокійний, як у маленького Будди, погляд і подивився на маму. «Хочеш пісяти?» – одними губами промовила Діана, недвозначно тицяючи пальцем на пластиковий горщик, що стояв у кутку біля входу до кімнати. Данило ще дужче витягнув губи і заперечно мотнув головою. Пісяти він хотів, але на горщик сідати не мав наміру.

Даня давно знав, для чого призначено горщик. Ще минулої весни він засвоїв: коли припече, треба мерщій шукати когось зі старших і проситися на горщик. Усе чітко й просто. Проблема полягала в тому, що з причин, зрозумілих тільки Господу Богу, Данило не міг на горщику розслабитися. Перші півтора-два тижні після того як усвідомив справжнє призначення чудернацької пластмасової чаші, котра постійно стояла в кутку житлової кімнати, малюк діяв строго згідно з інструкціями. А потім почало не складатись. Даня сигналізував про те, що припекло, Діана чи Гена стягували з нього штанці і всаджували малого на горщик, після чого… вони хвилин п’ять, іноді всі десять, телющились один на одного. Данило вперто відмовлявся справляти нужду. Схоже, він просто не міг надзюрити в штукенцію, яку любив надягати собі на голову і яка, на його думку, страшенно йому пасувала. Просидівши так скількись часу, думаючи, що малий здійняв фальшиву тривогу, Діана чи Гена знімали Даню з горшка і заправляли штанці. Після цього Данило відходив на п’ять кроків і з виразом непередаваного полегшення на личку спускав у штани вміст сечового міхура чи кишечника. І не було на те ради. Діана намагалась відволікати його, викликаючи в малого напади веселощів під час сидіння на горщику; Гена погрожував, що не дозволить встати, поки не попісяє, але нічого не допомагало. Підгузки не вирішували проблеми: коли Даня почав ходити, зробився більш активним, вони стали натирати йому ноги.

Діана знала, що малий хоче пісяти: він не пісяв уже зо дві години, а за цей час випив немало та ще й з’їв три мандаринки. Притиснувши трубку плечем, жінка насупилась й удруге вказала пальцем на горщик. Данило замислився, а потім затято помотав головою. «Ні». Діана швидко оцінила відстань, вигнулась, наче гімнастка, натягнувши на максимум телефонний дріт, схопила сина за руку і легенько потягнула на себе. Одночасно лівою ногою штовхнула до себе горщик. Даня дозволив виконати всі маніпуляції, не пручаючись, з незламним «як ви мене дістали» виразом на лиці. Стягнувши з малого колготки, Діана віртуозно втулила його попу в горщик.

«Фух, півсправи зроблено!»

– Діано, ти мене слухаєш? – Анатолій Захарович очікував реакції на свої слова.

Вона чула Реву, розуміла, що він запитав, але перед очима стояло застигле від напруження обличчя сина. У малого аж очі випирали, так йому хотілось спорожнитися. По «5-му» встигли тричі повторити, що літак був українським, виробленим на заводі «Авіант», але Діані було не до того.

«Давай, Данько, давай! Попісяй! Ну, не доїти ж мені тебе, як корову!»

Хлопчик спробував устати, але мама міцно тримала його на горщику.

Несподівано Данило підняв брови і ще ширше розплющив оченята. Страдницький вигляд змінився здивованим, а потім – наче зраділим.

«Невже?» На радощах Діана не стрималась і…

– Пісь, пісь, пісь!

Пауза.

– Діано?! – з телефону.

«О-о-от, блін!!» – жінка тільки зараз усвідомила, що досі притискає слухавку плечем до вуха.

– То я не вам, Анатолію Захаровичу!

– А кому? – «Бляха, я ще такої херні не чув!»

– Данилу Геннадійовичу, – ляпнула Діана і тут-таки кашлянула, тлумлячи сміх, – ну, тобто, моєму дворічному синові.

– А-а, – Рева помовчав. У той момент він пересилював бажання вліпити потиличник Григорію Авер’янову, який сидів у кріслі навпроти. – Може, я пізніше наберу тебе? Поки ви там усе з’ясуєте з… Данилом Геннадійовичем.

– Ні-ні-ні, – злякано залопотіла жінка. – Не зважайте, будь ласка, ми закінчили, і я вас уважно слухаю, – нічого вони не закінчили, на дні горщика було сухо, як у Сахарі, але щось підказувало жінці, що вдруге Анатолій Захарович не телефонуватиме. Такі люди по два рази не повторюють. І не телефонують.

– Літак. Що розбився. У Франції, – розсерджено повторив Анатолій Рева, шматками випльовуючи окремі слова.

– Так, так, розумію, Анатолію Захаровичу, – Діана несвідомо кивала головою, наче президент ДП «Аронов» міг бачити її. А тоді швидко задерла ногу Данила Геннадійовича, щоб знову переконатись: в горшку сухо – жодної краплинки вологи.

– Це «ААРОН 44».

На одну коротку мить та частина свідомості, що відповідала за спілкування з шефом, вибухоподібно розширилась, заповнивши всю голову, і Діана забула про сина.

– Що?!

– Це наш літак. І якщо ти стежила за тим, як ідуть справи в АНТК, – «…у чому я дуже сумніваюся…» – то, мабуть, знаєш, що це один із перших літаків, переданих нами французам.

– Господи…

Сюжет по «5-му» закінчився. Діана похапцем перемикала канали, шукаючи який-небудь інший випуск новин. Нарешті надибала щось російське, здається, «Вести» на «РТР», де якраз йшлося про авіакатастрофу «ААРОНа 44», – не найкращий варіант у сенсі достовірності інформації, проте вишукувати щось ліпше не було часу.

– «Франс Континенталь» розпочала комерційну експлуатацію позавчора, – сказав Рева.

– Це літак мого батька, – Діана стояла як оглушена. Редактори новин на каналі «РТР» розмістили під картинкою трохи більше тексту: «В катастрофе украинского самолета погибло 49 человек». – Жахливо… Боже, як це жахливо… – вона почувалась так, наче сто років назад забула, як дихати.

– Так, цей лайнер проектував твій тато, – Рева тактовно помовчав. – Зараз ситуація непевна, контракт тримається на шмарклях, подальше постачання під загрозою зриву, а тому я хочу попросити тебе вийти на роботу раніше. Ти брала активну участь у просуванні літака до початку серійного виробництва, крім того, ти знаєш французьку. Ти зараз потрібна нам, Діано.

– Так… звісно… я вас розумію, – жінці було надто зле, щоб вона могла думати про те, що насправді вона має вельми опосередкований стосунок до літака «ААРОН 44» і що в АНТК ім. Аронова є чимало інших працівників, значно більш потрібних за таких обставин. – Коли?

– Сьогодні, – категорично пальнув Рева. – Зараз восьма-десять. Чекаю тебе в офісі о десятій-нуль-нуль. Я збираю велику нараду, пов’язану з катастрофою. Встигнеш?

Діану пробрало морозом. Як сьогодні? Вона збиралась до перукаря в суботу, а потім – у солярій, щоб хоч трохи привести себе до ладу перед виходом на роботу. Хоча це дурниці! Основне питання – куди подіти малих?! І як бути з дитячим садком? Панічні бульбашки заворушились у шлунку і потекли вгору по тілу. Даню й Артема можна завезти до мами, але Діана знала, що та нізащо не погодиться сидіти з ними цілий день. Сестер чи братів вона не мала. Лишався єдиний варіант – Гена. Жінка скреготнула зубами. Звісно, Діана сподівалась, що раніше чи пізніше вони з чоловіком помиряться, але точно не думала, що їй доведеться дзвонити першій. Той нікчема, напевно, сприйме розповідь про екстрений виклик на роботу за відмазку і тиждень після того роздуватиме щоки від почуття власної незамінності. Чорт.

Чорт!

ЧОРТ!!

Несподівано її увагу привернув дзюркотливий звук, що линув із-під ніг. Діана згадала про сина, який досі сидів на горщику. Опустила погляд і сфокусувалася на малюкові. Дзюркіт посилився, а Даня посміхався так, наче йому щойно вручили Нобелівську премію, і він став наймолодшим лауреатом за весь час функціонування нобелівського комітету.

Жінка нахилилась, акуратно посунула вбік ніжку малого і не повірила власним очам.

Попісяв!

О боги всемогутні…

(Бінґо!!! Армстронґ, що вперше ступає на поверхню місяця!)

(Колумб, який бачить перший острів на Заході!)

(Ньютон, що виводить останню риску в законі всесвітнього тяжіння!)

…Даня попісяв у горщик!

Умить усе помінялося. Свідомість перемкнулась на Даньку.

– Молодець! – жінка ледь стрималася, щоб не заплескати в долоні.

– Я молодець? – сконфужено перепитав Анатолій Захарович, повертаючи щасливу маму до реальності.

– Ні, ні, це не ви, ви не молодець. Тобто… ой!.. ви молодець, ви великий молодець, але то я не до вас зверталася, вибачте. Будь ласка, пробачте, – ще трохи – і Діана готова була розплакатись. – Просто… ви так несподівано зателефонували.

У цей час на іншому кінці дроту Анатолій Захарович Рева міркував про те, чому в безмежно обдарованих батьків діти виходять безмежно безмозкими. Схоже, це фундаментальний закон природи, один із наслідків закону збереження енергії: кількість мозкової речовини в родині є константною чи щось таке. Його діти також були цьому підтвердженням.

– Діано, якщо ти відмовляєшся, то так і скажи, – сталевим голосом відчеканив Рева, – але…

Вона не стала слухати, що прозвучить за тим «але».

– Я буду в залі для нарад рівно о десятій годині. Можете на мене розраховувати, – хапнувши повітря, вона додала: – Я зроблю все, що потрібно. Все, що від мене залежить. Я надзвичайно вдячна вам за наданий шанс, – і попри те, що завершальна фраза вийшла аж надто підлабузницькою, Анатолій Захарович лишився задоволеним.

– Чарівно. Тоді до зустрічі! І про всяк випадок прихопи із собою закордонний паспорт.

Розмова завершилася.

Діана поклала трубку на місце, допомогла Даньці натягнути колготи і роззирнулась по кімнаті, відчуваючи, як щось дуже схоже на переполох, розтікається тілом. За якихось п’ять хвилини, поки тривала розмова, ситуація зі стабільної життєво-напруженої різко змінилася на критичну. Вона не зібрана, діти не нагодовані, залишити їх нема на кого! У животі огидно залоскотало. «Так, без паніки, я все зроблю, все встигну, я… Блі-і-ін! Що робити?! А-а-а!»

Вона кинулась до сковорідки, на якій мала смажити яєчню для Артема. Озирнулась на годинник, зрозуміла, що не встигне. Метнулась до столу, замотала прозорою плівкою тарілку з котлетами і засунула її, ще гарячу, у холодильник. Тоді зупинилась, вчепившись пальцями в край столу. «Стоп! Потрібен план. Треба все спланувати!» – Діана кілька разів повільно видихнула, заспокоюючи лихоманкове поколювання в грудях і животі.

План.

Потрібен чіткий план!

Перше – зателефонувати Гені. Запросити його сюди? Ні-і, у жодному разі! Він розцінить запрошення на квартиру, як ознаку остаточного примирення, а цього допустити не можна. Потім хрін того козла випхаєш. Отже, передусім треба набрати Гену і домовитись про те, щоб до вечора залишити малих у нього. Чудово!

Друге – зібрати Даньку й Артема.

Третє – зібратися самій. Помити голову? Не встигне. Прийняти душ, зробити такий-сякий make-up, відшукати чистий і, бажано, попрасований одяг.

Ні, не так! Діана спинилась посеред кімнати, дивлячись на Артема, що сидів за столом і вимальовував сюрреалістичні картинки. Друге – зібратися самій, а потім одягати хлопців. Інакше зірвиголови знудьгуються, рознервуються і впріють перед виходом.

Четверте – завести малих до Гени. Після розриву Геннадій повернувся на квартиру до батька, яка знаходилась неподалік подарованого її батьком житла, на вулиці Якуба Коласа. Якийсь кілометр, не більше, від багатоповерхівки Діани. Навіть з дітьми жінка могла дійти туди менше, ніж за п’ятнадцять хвилин.

І п’яте – взяти таксі та доїхати на роботу.

«Звичайно, не все вийде гладко, але… it sounds like a plan![63]63
  Звучить, як план (англ.).


[Закрыть]» – задоволено подумала вона.