Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

20

14 лютого 2013, 08:14 (UTC +2)

Серійний завод «Авіант», Київ

Завершивши розмову, Анатолій Рева поклав мобілку на стіл, подивився на Авер’янова і похитав головою. Григорій стримано всміхнувся:

– Саме така нам і потрібна. – «Нехай завалить усе і повертається».

– Ти це серйозно? – у вухах Реви гуло, немов у турбінному цеху атомної станції. Світанок не приніс очікуваного полегшення, найменша спроба сконцентруватися на чомусь відлунювала рокітливим болем у потилиці. Без сну, без тривалого відпочинку, він просто не міг думати та приймати рішення.

– Так.

– У неї двоє малолітніх синів.

– Тим краще! – «Не зможе зосередитись». – Відправляй!

Рева не тямив, чому так краще, але допитуватися не став. Усе одно зараз не зрозуміє.

– Гаразд, біс із тобою, нехай їде, – погодився він, думаючи про те, що розслідування все одно буде формальністю, незалежно від того, чи стане Жан-Робер Ґуерін на їхній бік, чи встромлятиме палки в колеса.

21

14 лютого 2013, 08:19 (UTC +2)

Микільська Борщагівка, Київ

Учора Гена забагато відпочив, а тому прокинувся трохи не в гуморі.

Гаразд. Усе було не так… Увесь вчорашній вечір Геннадій Ковпачок безбожно бухав, а тому прокинувся в препаскудному настрої. Здавалося, протягом ночі хтось намагався закатати його, нещасного і напівпритомного, в асфальт, по тому бідаку віддерли, асфальт розтопили і залляли розплавленим у шлунок. Якщо говорити без зайвого пафосу, Гена почувався наче шматок обсмаженого в оцті собачого лайна.

Річ навіть не в тому, що чоловіка мучило похмілля. Ні. До похмілля лишалося чимало часу. Воно прийде годин за шість, і тоді Гені конкретно погіршає. Похмілля темною ковдрою огорне свідомість, просочиться слабкістю і тремором у руки, булавою бахкатиме зсередини по черепу. А поки що Гена був п’яний.

Пробудження далося важко. Від думки про похмілля, якого не уникнути, настрій Гени зробився геть нікудишнім. І зовсім нестерпно стало тоді, коли молодий чоловік усвідомив, що зірвався через деренчання мобільного.

Гена пролупив очі і подивився на екран.

«МАМУЛЬКА».

Мамулькою Гена називав Діану, починаючи з другого тижня знайомства і закінчуючи безглуздим розривом три місяці тому. Протягом останніх місяців Геннадій кликав дружину лише Діаною, хоча в телефоні вона так і лишилася Мамулькою.

Він закліпав, протер долонею очі, переконуючись, що напис на екрані не є результатом хмільної гарячки. «Фак, зараз почнеться! – за звичкою спалахнуло в Гени в голові. – Згадає не тільки вчорашнє, але й…» У передчутті капітального прочухана він зіщулився і підтягнув коліна до живота. Та за секунду розслабився. «Фу ти, Господи, – видихнув Гена, збагнувши, що ніхто його не вичитуватиме. – Я ж не вдома…» Навіть через три місяці після того як дружина витурила його, Гена називав домом Діанину квартиру на бульварі Ромена Роллана, у якій провів п’ять з лишком років (і хай там що, він вважав, що то його найкращі роки…), а не занедбану батькову халупку на сьомому поверсі довжелезної багатоповерхівки на Якуба Коласа, 6, у якій перебивався після вигнання.

На лихо, думка про дім – той дім, про який віднедавна він не міг навіть мріяти, лише згадувати, – стала останнім цвяхом. День остаточно і безповоротно зіпсувався. Натискаючи кнопку «Прийняти виклик», Гена наїжачився і несвідомо підтягнув губу. Діана не подавала заяву на розлучення – до цього часу вони формально залишались чоловіком та дружиною, от тільки Гена гепою відчував, що це ненадовго. Після кількох марних спроб примиритися і повернутись у сім’ю, він очікував «контрольного пострілу» від дружини – дзвінка, під час якого вона повідомить про те, що вони більше не зможуть бути разом, бла-бла-бла, настав час офіційно розлучитися.

Рука, що втримувала телефон біля вуха, тремтіла.

– Алло… – Гена відповів, не відриваючи голови від подушки, що сплюснуло й без того ослаблений алкоголем голос.

Коротка пауза.

– Чую по голосу, ти там веселишся, – Діана, м’яко кажучи, була не в захваті від того, що чула.

«Обісратись, як весело, – подумав Гена, – тупо космос!» – але вголос проказав:

– Е… ні, я щойно встав.

– Послухай, мені… ну… потрібна твоя допомога.

– Усе, що скажеш, Діано, ти ж знаєш, я завжди…

Діана не стала вислуховувати його белькотіння про відданість і готовність прискакати на поміч будь-якої миті.

– В АНТК надзвичайна ситуація, і я мушу вийти на роботу сьогодні. Просто зараз.

– І-і… – Гена спочатку подумав, що не проти дізнатися, яка саме надзвичайна ситуація, а потім вирішив, що це його точно не стосується, тож не варто забивати голову всякими дурницями. Добре вже те, що Діана не заговорила про розлучення.

– А я не готова. Мені треба кудись подіти Даню й Артема.

– І ти хочеш… – прогудів Геннадій, обводячи затуманеним поглядом неприбрану квартиру.

«Я хочу, щоб ти засунув собі в задницю всі пляшки, які спорожнив минулого вечора! – Діана насилу стрималася, щоб не прогорлати цю фразу вголос. – Господи, який же ти ТУПИЙ!» – вона раптом усвідомила, що ніколи не пробачить йому. Хай як буде самотньо, хай як важко доведеться з малими, вона не пустить Гену назад у своє життя. Її дратував сам звук його голосу.

– Я хочу, щоб ти взяв їх до себе на день, йолопе! – взагалі вона також хотіла, щоб Гена сходив у дитсадок, залагодив нюанси, що виникли з медсестрою через Артемову астму, й деякі інші питання, можливо, залишив Даню на годину-півтори у його групі, нехай звикає, але розуміла, що про це марно навіть згадувати. З однаковим успіхом вона могла попросити про таке пана Реву, президента АНТК ім. Аронова.

– Меншого не візьму! – не подумавши, ляпнув Геннадій.

«Із цією людиною я прожила п’ять років!..»

– Це ж твій син. – «Він жалюгідний! Боже, який він жалюгідний». Голос Діани мало відрізнявся від ричання загнаної в кут левиці.

– Ну, тобто, я візьму, але… Діано, я… кхе-кхе… не у формі, і я не впораюсь. Тільки не сьогодні.

– А зі старшим ти, типу, впораєшся?

– Якщо ти його нагодувала, то так… звісно, так.

Батько Геннадія – Борис Веніамінович Ковпачок – працював водієм локомотива на Укрзалізниці і вдома мав іграшкову залізницю, причому не китайську, плямисто-пластикову, а справжню німецьку, виконану з металу, з надзвичайним рівнем деталізації: з розвилками, чотириколійною станцією, автомобільним переїздом, відповідними знаками, світлофорами і справжнім тунелем. Гена знав, що Артема можна посадити, ввімкнути залізницю, і хлопчак сидітиме нерухомо, неначе бронзова статуя, годинами спостерігаючи за тим, як два крихітні потяги намотують кола блискучими рейками. Крім того, старший умів грати в «Танчики» на приставці. З ним можна було домовитись.

Притопуючи ніжкою, Діана гарячково міркувала. Вона не почувалася здивованою. Не вперше нездара Геч калічив її плани. Тепер потрібно швидко вигадати, куди спихнути дітей і при цьому не спізнитися на нараду. Все ж, як вирішила жінка, краще відвести Артема до Гени, це однозначно найпростіший варіант, а потім мотнутися на таксі на Ванди Василевської, де живе її мама, і там залишити Даньку. Ймовірно, із самим Данилом мама впорається і не помре до вечора. Діана знала, що матір упиратиметься до останнього, вигадуючи що завгодно, аби не сидіти з онуком. Софія Борисівна Столяр була вродженою чистопорідною білоручкою, що з дитинства цуралася роботи, надаючи перевагу меланхолійній поезії та догляду за власною зовнішністю. У 1983-му Софії Борисівні пощастило вийти заміж за талановитого авіаційного інженера Родіона Столяра, який швидко подерся вгору по кар’єрній драбині і навіть у найтяжчі часи після розпаду Радянського Союзу і реорганізації АНТК ім. Аронова заробляв достатньо, щоб оплачувати няньок, прибиральниць і покоївок, а відтак мама Діани ніколи не працювала і не доглядала дочку. Проте Діана мала певні важелі впливу на матір, які, хай нечасто, але застосовувала. За три роки до неочікуваної смерті Родіона Столяра Софія Борисівна стала дистриб’ютором продукції «Avon» в Україні. Не для заробітку – грошей Столярам вистачало, і тоді ніхто не уявляв, що годувальник сім’ї, який ні разу за життя не скаржився на біль у серці, несподівано помре від інфаркту. Все почалось із банальної сварки, під час якої Родіон необережно дорікнув дружині, що вона уявлення не має, що таке заробляння грошей. Софія образилась і почала шукати роботу. Ніхто її, звісно, не брав: через вік і повну відсутність досвіду. Зате в Софії Борисівни була подруга, що займалась розповсюдженням косметики і тим заробляла на життя. Софія попросила навчити її, за місяць непомітно втягнулась, а ще за три місяці почала змагатися з подругою, хто більше продасть. Що найдивніше – виходило в неї дуже непогано: вона гарно говорила, посміхалась, коли потрібно, тонко відчувала настрій потенційних покупців. Мама Діани все життя була актрисою. З того часу Софія Столяр регулярно «впарює» родичам набори для душу, дезодоранти, креми, гелі і т. п., а першою в списку родичів завжди стоїть Діана. Сьогодні Діана готова була викупити місячну норму продукції, аби тільки матір перебула з її меншим сином до вечора.

– Ти можеш завести молодшого до… – наче прочитавши її думки, втрутився Гена.

– Замовкни! – обірвала Діана. – Я сама вирішу, що можу, а що ні, – хоча розуміла, що варіант, який спробував озвучити її чоловік, є єдиним прийнятним. З того, як заплітається Генин язик, вона розуміла, що сьогодні Даньку йому краще не лишати.

Ще раз усе обміркувавши, переконавшись, що нічого кращого не придумає, Діана проказала:

– Сподіваюсь, ти достатньо тверезий, щоб наглянути за Артемом, – вона лише чула, а не бачила Геча, тому не осягала повною мірою жалюгідності його стану.

– До твого приїзду я буду в ідеальній формі, обіцяю.

Жінка глипнула на годинник.

– Буду за півгодини, може, хвилин за тридцять п’ять.

– Гаразд, Діано, я…

– Приведи себе до ладу!

Гена збирався ще щось сказати, щось підбадьорливе, щоб не закінчувати розмову на мінорній ноті, але поки він длубався в пошуках потрібних слів у розквашеному від алкоголю мозку, Діана поклала трубку.

Відкинувши телефон, чоловік ліг на спину і розкинув руки. «Йолопе!», «Заткнись!» – відлуння образливих слів досі стугоніло в голові, у пересохлому горлі пекло від образи. Гена стиснув губи, зціпив зуби, аж м’язи на вилицях набрякли, і подумки заторочив, що не почне себе жаліти, що гнатиме геть липкі, наче смужки прозорого скотча, думки про те, який він нещасний, та зрештою рефлекторне самонавіювання завершилося нічим. Він нічого не міг із собою вдіяти. Замість вилізти з просякнутої перегаром постілі й піти до душу, щоб опанувати себе, Гена лишився в ліжку і пірнув на самісіньке дно, туди, де лежали баластом усі його безрадісні й водночас такі смаковиті думки про нелегку долю.

Гена зростав без матері. Вона покинула його і батька, коли хлопцю було сім; пішла, навіть не попрощавшись, на другий день після того, як Гена подався в перший клас. Геннадій її не звинувачував. Його тато був ще тим диваком, нестабільним, наче уран-239, холериком, затятим мисливцем, чиї перепади настрою могли зрівнятися лише зі зміною погоди в південних широтах. Гена погано пам’ятав матір, проте тепер йому здавалося, що вона, як і батько, була нездатна виховувати дітей. Повертаючись думками в літо 1992-го, Гена згадував, як вони з матір’ю набридли його батьку, той постійно про це казав, торочив без угаву, як вони дістали його, і в той час Гена очікував, що саме батько їх покине. Борис Ковпачок кожні вихідні їхав на полювання, і малий Гена чекав, що з якогось «полювання» він просто не повернеться. Вийшло навпаки. Матір, яка теж напрочуд прохолодно ставилась до сімейних цінностей, звалила першою, випередивши чоловіка і не лишивши йому вибору: Борис Ковпачок мусив ростити сина сам.

Борис Веніамінович увесь рік після втечі благовірної тримався, сяк-так корчачи із себе нормального татка, але восени 1993-го почав по-чорному гуляти. Він приводив додому жінок усіх форм і розмірів, подеколи по дві на тиждень, і на ранок був надто виснаженим, щоб дбати про сина. Гена залишився без їжі, оскільки був замалим, щоб зготувати щось на плиті, і тижнями підхарчовувався у сусідів або тим, що випрошував у однокласників на перервах між уроками. Кожна нова жінка намагалась сподобатися Гені, тож, можливо, саме через це Геннадій навчився так тонко розуміти, що потрібно жінкам від чоловіків. Він ненавидів усіх батькових лярв, але навчився чемно говорити компліменти, коли це було потрібно. Усмішка, легкий доторк, «яка ви красива» – і кілька купонів у тебе в кишені, на жуйки й наклейки вистачить. Набуті в дитинстві навички знадобились під час знайомства з Діаниною мамою (та й узагалі з мамами всіх дівчат, з якими Гена зустрічався), яка просто мліла від молодого і – як вона думала – напрочуд талановитого поета.

Гена був письменником. Точніше, Гена думав, що він письменник. Молодий чоловік мріяв жити з гонорарів, але, попри те, що його мрія була величезною, немов намібійський слон-самець, на підсвідомому рівні розумів, що до справжнього письменника йому як до неба рачки, бо письменник – це той, кого, по-перше, публікують, а по-друге, читають. Щоправда, Гена не заслуговував називатись письменником не через те, що його не публікували. Гена не був письменником, бо дуже багато часу не писав.

Колись Геч справді був непоганим поетом. Власне, вони з Діаною познайомились саме завдяки віршам: шість чи сім років тому на читаннях у кав’ярні «Купідон», що на Прорізній, неподалік Хрещатика, де хлопець виступав разом з іншими безвусими поетами. Вірші, правда, були хорошими, та й Гена, підігрітий дешевим коньяком, прочитав їх так, що офіціантки в сусідній залі шморгали носами. Діана не могла відвести очі від худорлявого хлопчини з непропорційними, по-дівочому великими, карими очима і баламутним солом’яним волоссям, що почасти ховало відстовбурчені вуха, а після виступу, піддавшись пориву й подолавши невпевненість, підійшла до нього.

Ще до одруження Гена видав друком дві поетичні збірки – «Кейруан»[64]64
  Кейруан – третє за святістю місто мусульманського світу в Тунісі. У Кейруані знаходиться найдавніша мечеть у Африці Сіді-Окба.


[Закрыть] та «Інфрачервоний», – добре сприйняті і критиками, і публікою. Після народження Артема він продовжував писати вірші, але не виступав, а відтак – його не друкували. Крім того, Гена усвідомив, що заробити на життя поезією напрочуд важко. Для того щоб отримати можливість жити на гонорари, він повинен був узятися за прозу, написати роман, який миттю привернув би до нього увагу і примусив би сприймати його всерйоз. Пошуки ідей, сюжетів та образів почалися давно, але до сьогодні чоловік не мав у голові чіткої картинки того, що хоче написати. І що більше Гена думав про це, то більшою виглядала прірва між тим, що він хоче створити, і зробленим. Тодішні друзі заспокоювали Геча, що, мовляв, чувак, розслаб батони: ти ще знайдеш себе. Та навіть на той час Гена розумів, що себе не знаходять – себе створюють. А із цим якраз були проблеми.

Геннадій сповз із ліжка і сів за ноутбук. Запустив текстовий редактор Word, відкрив файл «Дегенерація 2000.doc» і втелющився в аркуш з обірваними реченнями, що мали зростись у цеглинки абзаців, з яких вибудується бестселер. Колись. Можливо. Текст було почато у вересні 2010-го, відтоді файл розрісся до 110 сторінок і містив майже 45 тисяч слів. Проте, щиро кажучи, весь обсяг тексту створював лише видимість створеного, фантом роману, бо цілісної історії в Геча не було. «Дегенерація 2000.doc» складалася із придуманих у різний час, незакінчених і не пов’язаних одна з одною оповідок. Прововтузившись на стільчику зо дві хвилини й так нічого й не написавши, Гена згорнув файл (не закрив, а саме згорнув – так спокійніше, адже виникає стійка ілюзія можливості миттєво повернутись до роботи; хоча в глибині душі Гена розумів, що не можна повернутися до того, чого насправді не починав) і занурився в Інтернет… Від цього моменту бідолаха бачив свій день наперед з точністю до секунди. Чоловік тямив, що мусить писати, у голові, немов зачумлені джмелі, метались уривки думок, причому, як здавалося, непоганих думок, та щойно Гена випростував пальці над клавіатурою, як мозок опинявся у вакуумі, думки зотлівали, а голова починала притишено гудіти, наче порожня дерев’яна бочка. Він пригадував, що збирався писати щось про долю, про «двійку» на початку життя, глипав на білий екран і не міг витиснути із себе жодного слова. Зазвичай Гена сидів над відкритим текстовим файлом годину, а то й дві, проте сьогодні мав поважну причину, щоб не писати і, відповідно, не мордуватися над рукописом півтори години: похмілля, що темною хмарою насувалося з-за горизонту. Гена не був дурнем, він добре розумів, що бовтання в багнюці мережі пожирає час, відсуваючи в попелястий туман усі його мрії; чого він не розумів, так це того, що кожного дня затрачає колосальну кількість енергії, шукаючи нову відмовку, щоб не писати. І в цьому нерозумінні крилася реальна небезпека. Сьогодні – похмілля, вчора він провалявся півдня в ліжку через «сонну» погоду, позавчора – затримався, скуповуючись на ринку, за день до того, здається, була середа – ігровий день Ліги чемпіонів (а скажіть: хіба хтось працює в день Великого футболу?…) і т. д., і т. п. Геннадій настільки звик прикривати сторонніми факторами брак дисципліни й дрімучі лінощі, що просто не зауважував цього. Що кращою, багатослівнішою виходила відмовка, то ліпше почувався сам Гена. Чоловік не замислювався над тим, що суть будь-яких відмовок полягає в тому, щоб відволікти увагу від себе і привернути її до чогось іншого. Замість писати, добиваючись визнання, він гаяв час, шукаючи співчуття невідомо в кого.

Копирсаючись мізинцем у вусі, Гена запустив Facebook, ВКонтакті та Twitter, після чого (дуже неохоче, ледь не кривлячись) відкрив вкладку з профілем на Однокласниках. З невідомих причин саме наявність акаунту на Однокласниках наштовхувала Гену на думку про жіночність і кволість свого характеру. Через профілі у Facebook, ВКонтакті, Twitter’і, а також блог у Живому Журналі таких думок чомусь не виникало. Відомо ж: справжні мужики «сидять» винятково у Facebook. Ну, максимум – у ВКонтакті, але там лише під псевдонімом. А Гена собі на сором мав цілковито заповнений профіль на оранжево-квітчастому російському сайті для дівиць і домогосподарок, чий IQ лише за певними (не життєво важливими) параметрами вищий за IQ молюсків, і, що вже зовсім кепсько, – Однокласники йому подобались. Там зареєструвались більшість дівчат, які відвідували поетичні вечори в далекі романтичні часи, коли Гена ще не був одруженим, коли для того, щоб затягти фанатку до ліжка, було достатньо підморгнути їй зі сцени, а потім підписати збірку словами «Найчарівнішій у світі», «Завжди лишайся такою ж прекрасною» чи щось таке. Дівчата, підписані на купу розважальних груп, засмічували Генину стрічку новин ванільно-дебільними повідомленнями на кшталт «З мужчиною має бути добре – погано я й сама зможу жити!!!», «Був час, коли я хотіла заміж, а тепер я порозумнішала і просто хочу до моря!!!», «Якби комарі пили не кров, а жир – ціни б їм не було!!!» тощо з відповідними змісту дурнуватими картинками й обов’язковими трьома знаками оклику наприкінці кожної фрази. Такі статуси, банери, римовані віршики й демотиватори були кричуще банальними, подекуди настільки примітивними, що хотілося битись головою об клавіатуру, але Гена продовжував їх передивлятися, а під окремими (такими, як «Змінюй не статуси, а своє життя!!!») навіть тиснув «Подобається». Перегляд міг тривати кілька годин поспіль.

Геннадій страшенно не любив про це згадувати, але колись мав сторінку на службі знайомств Mail.ru. Власне, історія, що призвела до розриву з Діаною, почалась саме на тому пекельному сайті – Знакомства@Mail.ru.

Усе почалось через нудьгу. Відсутність сексу теж відіграла помітну роль, хоча головною причиною стала в’язка всепоглинаюча нудьга. Після народження Данила Діана продовжила декретну відпустку, а Гена сидів дома, «заробляв» тим, що писав рецензії на книжки сучасних українських письменників для онлайн-видань про культуру, у хороший місяць отримуючи до тисячі двоста гривень, у поганий – не нашкрябуючи навіть п’ятиста, і намагався приткнути у який-небудь журнал свої еротичні оповідання. Геннадій не влаштовувався на роботу, бо вважав, що вдома більше часу приділятиме роботі над «Дегенерацією 2000.doc». Правда, так міг думати тільки той, хто не доглядав двох карапузів. Роман «не йшов». Змучений упродовж дня, Гена не мав сил, щоб писати вночі, коли хлопці засинали. Вечірню порцію пива, яку чоловік заковтував «для розігріву», ну, щоб розворушити думки, спочатку було подвоєно, а потім потроєно, при цьому горе-писака вперто відмовлявся помічати, що кількість тексту, яку він нашкрябував перед тим як вирубитись під монітором, знижувалась пропорційно до кількості випитого пива: спочатку вдвічі, потім утричі, поки не дійшло до того, що Гена напивався, одну за одною вливаючи в себе чотири пляшки, сидів годину-півтори перед розкритим текстовим файлом і човгав спати. Ще одним побічним ефектом «пивної дієти» було те, що Генині рецензії виходили щораз коротшими й більш плутаними, невдовзі за них припинили платити ті копійки, що давали раніше, а під кінець – узагалі не публікували. Гена лишився без грошей. Сім’я не бідувала: жили на «дитячі» гроші, а також за заощадження Родіона Столяра, батька Діани, що перейшли жінці у спадок після його смерті. От тільки довго так тривати не могло. З кожним днем напруження у стосунках наростало, подеколи Діана і Геннадій нагадували два потужні магніти, які притискають один до іншого однаковими полюсами. Гена хирів від журби і ще більше – від усвідомлення власної нікчемності. Діти висмикнули Гену з літературної тусовки, він більше не брав участі в поетичних слемах та читаннях, обростаючи помалу цвіллю і поринаючи в забуття, а Діана (за версією Геннадія) навіть не намагалася його зрозуміти.

На якийсь час після смерті Родіона Столяра взаємини з Діаною покращились. Геннадій, як міг, підтримував дружину, на два місяці майже повністю перебрав на себе піклування про синів. На жаль, зближення виявилось тимчасовим. Смерть Діаниного батька не вирішувала і не усувала проблем, які накопичилися протягом подружнього життя. Поїздка до моря теж нічого не змінила, бо не була спробою примирення – вони їхали заради дітей, і, незважаючи на те, що відпочинок удався на славу, море лише відстрочило неминуче.

Отож, через місяць після повернення з Феодосії Гена вовком завив від хандри. Даня навчився ходити і з кожним днем робився все більш самостійним; доглядати за хлопчаками ставало легше. У Гени з’явився вільний час – чимало вільного часу! – проте він не писав, Діана не спілкувалася з чоловіком, приділяючи більше часу синам і подругам, а в ліжку ніяк не реагувала на спроби завести її. Гена ніколи не вірив, що до такого дійде, але реально не пам’ятав, коли востаннє кохався з дружиною. У Феодосії було класно, справді непогано, та до сексу справа так і не дійшла. Геннадій сам не знав чому. Він не наполягав, Діана не виявляла ініціативи. Гену геть накривало, коли він лишався наодинці, бідоласі хотілося на стіни лізти, і, зрештою, все закінчилось тим, чим мало закінчитись, – Інтернетом. На початку жовтня Гена зареєструвався під вигаданим ім’ям Артем Мурин на сайті Знакомства@Mail.ru: заповнив анкету, виставив фотографії і, щоб ніхто зі знайомих навіть випадково не опинився на його акаунті, у якості місця проживання обрав не Київ, а Москву. Ніякого серйозного наміру він не мав. Гена досі любив Діану, тому про похід наліво не йшлося (якби він хотів шпокнутися, то зателефонував би котрійсь із колишніх фанаток – якась одна точно не відмовила б). Чоловік планував обмежитись фліртом, невинним спілкуванням у чаті, щонайбільше – обміном фотографіями чотирирічної давності, аж поки… не наткнувся на користувачку, зареєстровану з іменем МАЛЬВИНА МОРСКАЯ). Точніше – Мальвіна Морская першою наткнулася на Гену.

Усе відбулося ввечері в суботу, 20 жовтня. На вулиці була чудова погода, і Діана, забравши малих, пішла гуляти до Інтернаціонального парку. Геннадій залишився на самоті і поліз в Інтернет. Спершу чоловік не повірив, побачивши вхідне повідомлення на профілі у службі знайомств, надіслане двадцять хвилин тому від користувачки МАЛЬВИНА МОРСКАЯ). Гена і зрадів, і злякався водночас. Кинувши підозріливий погляд за спину (переконуючись, що вдома нікого немає), він відкрив повідомлення і прочитав:

«Приветик!:) Как твои дела?»

Умить клацнув по аватарці відправниці і зайшов на її профіль. Переглядаючи фотки, Гена відчув, що з вух от-от повалить дим. Мальвіна була непередавано гарною! З фотографій на нього млосно позирала засмагла брюнетка зі східним розрізом очей, довгим смолянисто-чорним волоссям і широкими стегнами, різко звуженими до колін. На одній зі світлин цілковито гола Мальвіна сиділа, мружачись на сонці, біля відкритого басейну. Намокле знизу чорне волосся частково прикривало ідеально опуклі груди. Ледь зігнута в коліні нога ховала від погляду фотографа нижню частину живота. Знімок мав підпис: «На отдыхе в Одессе». Гена не міг відірватися, не помічаючи, як важко гепає серце в грудях і закипає кров.

«Бот! – перше, що спалахнуло в голові. – Вона – бот!» Мальвіна виглядала надто гарною, щоби бути реальною. Тобто Гена розумів, що дівчина з фотографій насправді реальна, але навряд чи настільки самотня, щоб заводити акаунт на службі знайомств Mail.ru. Хтось просто скористався її фотографіями. І навіть якщо Мальвіна Морская – не бот, за звабливими знімками, швидше за все, ховається жирна прищава інтровертка з якого-небудь Мурманська чи Владивостока.

Додивившись фотографії, Гена розчаровано зітхнув. Подумавши, він усе ж відписав:

«Привет, хорошо, а ты как?» – і, не чекаючи відповіді, перемкнувся на іншу вкладку, де було відкрито його сторінку на Facebook.

Менше ніж за хвилину на відкритому профілі в Mail.ru щось пискнуло. Гена відкрив вкладку і побачив нове повідомлення від Мальвіни:

«Скучаю…»

І поки чоловік розмірковував, чи варто продовжувати гру в словесний пінг-понг з ботом, чиї фотографії можна хоч зараз тулити на обкладинку глянцевого журналу, Мальвіна написала знову:

«Сегодня такая угрюмая погода… – (У Москві, на відміну від Києва, дощило). – Мне очень одиноко и совсем не с кем поговорить».

Гена завис. Бот? Чи не бот? Уперше на його пам’яті комп’ютерна програма формувала настільки довгі й достатньо складні речення в чаті. Боти так не спілкуються. Зазвичай вони кидають коротку фразу і чекають реакції живого користувача. Можливо, Мальвіна справжня? Але що в ньому могло зацікавити запаморочливу брюнетку-москвичку, наче щойно зняту з червоної доріжки? Це якесь кидалово.

«Артем, ты здесь?» – пілікнуло в чаті.

«Я тут», – відстукав по клавіатурі Гена.

«Почему не отвечаешь?»

Чоловік удруге прогорнув фотографії. Божественна! У голові вибило останні пробки, і Гена набрав повідомлення:

«Мне тоже очень одиноко…» – нічого кращого на той момент у голову не йшло.

Мальвіна тут-таки запропонувала:

«Пообщаемся в Скайпе?»

Гена зубами клацнув від несподіванки. Цього не може бути! Це сон! Якщо Мальвіна пропонує поговорити через «Skype», то це означає, що на акаунт завантажено її справжні фотографії! Інакше дівчина не ризикувала б себе показувати. Геннадія заціпило; він не міг поворухнути пальцем, щоб відписати Мальвіні.

За кілька секунд ноутбук пілікнув, а внизу вікна з діалогом додалась нетерпляча фраза:

«У тебя ведь есть Скайп?»

Гена ще встиг зметикувати, що це точно якесь кидалово, однак саме в цьому місці йому безповоротно зірвало дах. Не помічаючи, що геть зіпрів, чоловік кинувся відписувати:

«Да, конечно, вот – getch_85».

«Заходи:) Я уже добавляюсь».

Тремтячи всім тілом, Геннадій запустив «Skype», від нетерплячки, поки програма вантажилась, совав вказівник миші від краю до краю екрана. У вхідних повідомленнях чекав запит у друзі від абонента malvina_seaflower. Чоловік навів курсор на клавішу «Додати» і… завагався, не опустивши палець на ліву кнопку миші. «Як я виглядаю? – Гена відхилився, намагаючись роздивитись відображення в моніторі. Потому обернувся й оглянув кімнату. – Як виглядає все, що за мною?»

Паршиво.

Скочивши на ноги, Гена повикидав на кухню всі іграшки, що могли опинитись у полі зору цифрової камери, засунув глибше в коридор завішену дитячими колготками і Діаниною білизною стійку для сушіння білизни, перевірив, чи немає на футболці плям від їжі абощо, і лише тоді, повернувшись до комп’ютера, додав Мальвіну до списку друзів.

Malvina_ seaflower відразу запропонувала розпочати відеочат. Гамуючи хвилювання, Гена відповів на виклик.

Екран, де щойно висіла аватарка Мальвіни, спочатку став чорним, потім увімкнулось зображення – невелика кімната зі стінами кольору небесної блакиті, сучасним диваном у лівому дальньому кутку і підвісною полицею з книгами та дисками. Загалом обстановка була занадто простою, ледь не спартанською. На дивані лежала побгана картата ковдра, яка, втім, не допомагала позбутися відчуття, що камера знімає готельну кімнату. Нічого цього Гена не помічав, бо перед об’єктивом, виблискуючи по-голлівудськи досконалими зубами, сиділа та ж Мальвіна (у Гени мову відібрало від побаченого), що й на фотографіях! На ній був короткий вільний топ світло-сірого кольору, який ледве прикривав повні груди. З-під топа визирав пружний накачаний живіт. Лискучі коси чорним водоспадом лилися вздовж лівого плеча. Праву руку Мальвіна тримала на мишці, пальцями лівої м’яла кінчики волосся. Зиркнувши на власний писок, відображений у нижньому правому куті вікна, Гена не стримався і скривився, подумавши, що поряд з такою красунею він схожий на Квазімодо.

– А я смотрю, ты не совсем Артем, – сміючись, відзначила чорнявка.

– Я… Что? – чоловік нараз зрозумів, що у «Skype» він підписався справжнім іменем – Гена Ковпачок. – А, ну да… я, это… там я не под настоящим именем… а так я Гена… – він задихався від хвилювання.

– Хи-хи!

– А ты… это… ну, имя… оно… – чувак, який за своє життя не раз виступав перед аудиторією в сотню чоловік, не міг стулити до купи двох слів.

– Морская – это не фамилия, но имя настоящее. Я – Мальвина! – і дівчина знову показала зуби в широченній посмішці.

Після того вони півгодини спілкувалися, говорила переважно Мальвіна, розповідаючи про якихось подружок, про проблеми на роботі, про те, як дістала сіра московська погода і як не хочеться зими. Гена майже не слухав, практично не відводячи очей від низу топа, який час від часу задирався, оголюючи запаморочливі півсфери грудей.

Зненацька Мальвіна запитала:

– Хочешь развлечься?

– Как? – чоловік, який протягом останніх п’ятнадцяти хвилин уявляв, як він порає Мальвіну в усіх можливих позах, ледве говорив.