Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Дівчина повернула камеру так, щоб диван було видно повністю, а тоді підвелася. Гена голосно гикнув: Мальвіна була без трусиків – нижче коротенького топа нічого не було!

Чоловік збудився так, що боявся поворухнутися: від одного необачного посмику він ризикував скінчити. Чорнявка тим часом відступила, лягла на диван, задерла ніжки і почала ними гратися. Гена придушив стогін, що рвався крізь стулені губи, і в цю мить почув скрегіт ключа у вхідних дверях. Серце на метр вистрибнуло з грудей – Діана з малими повернулася.

– Мальвина! – збуджено зашепотів він. – Извини, я должен идти!

– Почему? – надула губки дівчина, повертаючись до ноутбука. – Тебе не нравится? Мы ведь только начали!

– Мне нравится! Мне ОЧЕНЬ нравится, но сейчас я не могу, – чоловік злодійкувато озирнувся.

– Хорошо, – Мальвіна вдала глибокий сум. – Буду ждать тебя завтра.

І вимкнула «Skype».

Увесь наступний день Гена думав лише про чорнявку. Вона була гарною, як дияволиця. Ввечері, ледь не силоміць випхавши Діану з хлопцями надвір, він засів за «Skype». Мальвіна була на місці і, схоже, чекала на нього. На цей раз прелюдія не тривала довго. За п’ять хвилин брюнетка почала заводитись, а за десять лежала перед камерою повністю голою, пестячи інтимні місця. Гена не мав сексу від початку тріасового періоду, а тому, заглушуючи волання здорового глузду (Це підстава! Тут щось негаразд! Не дурій!), взявся ублажати себе. Мальвіна попросила, щоб він нахилив камеру і показав їй, що робить із собою. Спочатку Гена соромився, але почувши, як дихання партнерки зривається на хрипке охкання, щойно його член опиняється перед об’єктивом, відкинув геть останні вагання і повністю відкрився. Тепер вони займались віртуальним сексом. Чорт забирай, СПРАВЖНІМ ВІРТУАЛЬНИМ СЕКСОМ! Згодом, щоб не комплексувати через худорлявість і волохаті груди, Гена вимкнув зображення з його камери в нижньому лівому куті вікна «Skype». Таким чином, чоловік більше не бачив себе, лишивши тільки картинку з Мальвіною.

Наступного дня, у понеділок, вони продовжили. На цей раз справа зайшла ще далі, і Гена скінчив разом із Мальвіною, перед тим показавши чорнявій бестії все, що тільки можна показати нижче пупка і вище колін.

По тому Мальвіна Морская зникла на тиждень. Очманілий від хоті Гена писав їй через «Skype», залишав благальні повідомлення на Mail.ru, проте чорнявка не озивалася.

Мальвіна з’явилась у вівторок, 30 жовтня, і спочатку скинула Геннадію веб-сторінку з інформацією про «Free Screen Video Recorder», безкоштовну програму від «DVDVideoSoft Ltd.», призначену для «захоплення» відео з екрана,[65]65
  Такі програми дозволяють «захопити» (англ. capture) діалогове вікно або фрагмент вікна на екрані, записати все, що в ньому відбувається, і зберегти записане в будь-якому із популярних цифрових форматів (наприклад, AVI чи. MP4).


[Закрыть] а тоді попросила заплатити 5 000 російських рублів за те, щоб вона не оприлюднювала відеозапис того, як Геннадій мастурбує над клавіатурою власного ноутбука.

Перші дві години Гена хотів просто повіситись. Бідоласі було так кепсько, що він не бачив іншого виходу, крім укоротити собі віку.

Коли Діана лягла спати, чоловік заспокоївся і почав шукати альтернативні варіанти. Відкрив файл із рукописом «Дегенерації 2000.doc» і довго сидів перед ноутбуком, жодного разу не глянувши на екран. Покінчивши з другою пляшкою «Staropramen’а», Гена вирішив в усьому зізнатися. Двох пляшок було цілком досить, щоб пробудити потяг до доброчесності, але малувато, щоб змусити горе-писаку відірвати гепу від стільчика, розштовхати дружину і розповісти про авантюру, у яку вляпався. Сподіваючись набратись сміливості, він і далі накачувався пивом. Після п’ятої пляшки Гена забув, що мав казати Діані, вимкнув комп’ютер, дочовгав до ліжка і провалився в наповнений хмільними кошмарами сон.

На ранок від учорашньої хоробрості не лишилося навіть сухого осаду. Гена не уявляв, як у його голові могла зародитися сама думка про те, щоб відкритися Діані. Він знав, що дружина нечасто «зависає» в Інтернеті. Навряд чи відео з паскудством, яке він виробляв перед камерою, наробить стільки галасу в мережі, що чутки про нього долетять із Москви до Києва. Гена обмежився тим, що видалив сторінку на Знакомства@Mail.ru, знищив профіль у «Skype» і спробував забути про пригоду з клятою Мальвіною.

У п’ятницю, 2 листопада, на Генин профіль у ВКонтакті надійшло повідомлення від Анжеліки Нерадько з нагадуванням, що від нього чекають 5 000 рублів. Повідомлення також містило посилання на завантажений в YouTube трихвилинний ролик, на якому Гена побачив себе у всій красі. Більше двадцяти секунд він не витримав.

На своїй сторінці у ВКонтакті Анжеліка Нерадько виставила такі ж спокусливі й розпусні фотографії, як Мальвіна Морская на Mail.ru. Гена нарешті второпав, що насправді відбулося: він потрапив у жорна грандіозного московського лохотрона, бо через «Skype» зловмисники дізнались його ім’я і вийшли на інші соцмережі. Чоловік не знав, що робити. Він не міг взяти з «дитячих» грошей 1 500 гривень, нічого не пояснюючи Діані. Крім того, усвідомлював, що, заплативши раз, буде змушений платити до кінця життя: у цифровому відео не передбачено такого поняття, як оригінал, який можна знищити, щоб припинити поширення. Цифровий ролик можна копіювати і розповсюджувати через Інтернет у тисячу способів, і зупинити чи хоча б проконтролювати цей процес не можна, навіть якщо маєш мільйони.

Гена нічого не відписав і два дні не підходив до ноутбука, сподіваючись, що проблема владнається сама по собі. Він недооцінив московських шантажистів. 5 листопада, вибравши момент, коли Діана лишила його з дітьми, Гена зайшов у Інтернет з наміром видалити всі свої сторінки в соцмережах, починаючи з Facebook’у і закінчуючи Однокласниками. У ВКонтакті його чекав лист із черговою ультимативною вимогою вислати гроші, наприкінці якого Анжеліка, ніби між іншим, зазначала, що ліквідація сторінки нічого не дасть, оскільки вона завбачливо скопіювала на диск адреси сторінок усіх Гениних друзів і розішле відео кожному персонально. Побілівши від страху, чоловік опустив кришку ноутбука.

З того дня і до завершення цієї історії бідолаха майже не їв.

Йому вистачило клепки не заплатити.

Через тиждень, не отримавши грошей, вимагачі виконали те, чим погрожували. Анжеліка Нерадько зі свого акаунту у ВКонтакті розіслала всім 1 837 друзям і передплатникам Гени Ковпачка посилання на пікантне відео. За день ролик набрав 17 тисяч переглядів. Через два дні, задовбавшись вислуховувати з телефону істеричний регіт подруг і не маючи більше сил терпіти чоловіка, Діана вигнала Геннадія.

Утім, насправді проблема була не у відео, на якому Гена ганяє лисого і тицяє палець собі в задницю, і навіть не в тому, що це відео побачили всі родичі та спільні друзі. Насправді Діана частково відчувала свою провину: якби вона вдовольняла чоловіка в ліжку, він би не ліз до Інтернету і не вимахував почервонілою від збудження цюцюркою перед веб-камерою. Хоча загалом було очевидно, що їхній шлюб був приречений від початку. У ХХІ столітті – столітті кар’єристок, столітті жіночних мужчин і мужніх жінок, які повністю втратили віру в чоловіче плече, столітті дутої гордості, понтів та гламуру – той формат, у якому намагалися плекати свої стосунки Гена і Діана, не міг існувати. Епізод із Мальвіною і подальше розповсюдження сороміцького ролика стали детонатором вибуху, проте паливом, що живило цей вибух, були вони самі. У якийсь момент після одруження Діана перестала бачити в Гені чоловіка.

Гена теж уклав свою лепту у справу руйнування шлюбу. Ще під час зародження стосунків з Діаною Столяр Гена страждав від величезного дисонансу між тим, ким хоче бути, і тим, ким він є. На той час він довчався в магістратурі Інституту української філології Педагогічного університету ім. Драгоманова й уявлення не мав, чим зайнятись після отримання диплома. Поезія і виступи на слемах прибутку не давали (за один вечір у «Купідоні» він міг спустити більше, ніж заробляв з продажу збірок за півроку), до аспірантури його не кликали, а йти працювати Гена не хотів. Невизначеність душила молодого чоловіка, постійно висіла над головою дамокловим мечем. У його очах Діана (котра, попри проблеми з відвідуваністю, вчилась на відмінно) виглядала напрочуд зібраною, цілеспрямованою й упевненою в собі. Гена вбачав у ній не просто нову подружку, а своєрідний якір, що дасть йому змогу зачепитись за нормальне життя і вирватись із безґлуздого існування, наповненого нескінченними п’янками, хаотичними злучками та безгрошів’ям. Хлопець уперто не хотів помічати, що Діанина зібраність і впевненість є чисто зовнішніми. У чомусь Діана була відповідальнішою, але, як і Гена, не бачила майбутнього, не знала куди йти. Замість того, щоб чесно поглянути на внутрішні проблеми, Гена тягнувся до дівчини, вибудовуючи ілюзію вирішення проблем за межами себе – в іншій людині.

…Стрепенувшись, Гена усвідомив, що невідь-скільки часу просидів, туплячись очима в екран ноутбука. Тіло після півгодинного перебування у вертикальному положенні боліло. У горлі пекло.

«Треба йти в душ».

Чоловік протер рукою очі. У браузері «Mozilla Firefox» активною була вкладка з його сторінкою у ВКонтакті. Вгорі стрічки новин застигло повідомлення про те, що користувачка з ніком Тамара Лисенко змінила аватарку.

«Що за?…» – Гена помасував пальцями очі. Тамара була його однокласницею, яка померла тиждень тому. Посеред супермаркету в жінки несподівано зупинилось серце, лікарі зі швидкої нічого не змогли вдіяти. Новина шокувала Геннадія, й у той же час він не надто здивувався. Тамара завше була гіперактивною, хапалася за все підряд, постійно квапилася, наче хом’як у біговому колесі. Складалося враження, наче вона завжди… поспішала жити.

Хто, у біса, міг змінити титульну фотографію на акаунті, власницю якого вже кілька днів як поховано? Мружачись, Гена нахилився до монітора і ледь не блюванув, побачивши, на що саме поміняли аватарку: на фотографії в навскісних передсутінкових променях полискувала могила його однокласниці.

ЛИСЕНКО

Тамара Степанівна

23·ІХ·1985 – 7·ІІ·2013

«Бляха, що за хрінь?!!» – чоловік відсахнувся від монітора.

Зазирнувши на сторінку Тамари, Гена все зрозумів. У статусі висіло повідомлення від Антона Лисенка, чоловіка Тамари, про те, що якийсь час він продовжуватиме вести сторінку померлої дружини.

Гена скривився.

«Це якесь… якесь… – він не міг дібрати слів, щоб описати огиду. – Для чого це?!»

Гена клацнув мишею по фотографії могили. Під лівим нижнім кутом виструнчились коментарі – всі, хто знав Тамару, наввипередки висловлювали співчуття вдівцю. Антон Лисенко відповідав, стримано дякуючи, однак відписував не від свого імені, а зі сторінки дружини! Збоку виходило, що народ висловлює співчуття свіженькій могилі, а могила дякує народу за теплі слова.

«Чувак хворий!»

Гену перекосило ще більше, коли став вчитуватися в залишені під знімком коментарі. Тамару ніхто не любив за життя: вона була надміру різкою в спілкуванні. А тепер усі наввипередки розказували, якою класною подругою була Тамара і як її тепер не вистачатиме.

«Ай-яй-яй, – чоловік відвернувся, із сарказмом міркуючи: – Звісно, коли над тобою два метри землі, тебе люблять усі».

Сердито форкнувши, він закрив ноутбук, зі змішаним почуттям полегшення й досади відірвавшись від Інтернету.

За неможливості зависати в мережі на першому плані опинилася інша проблема – жорстокий головний біль, приправлений нудотою та іншими наслідками надмірного вчорашнього розслаблення. Раптом Гена згадав, що в холодильнику має бути пиво. Мозок не встиг викресати іскру, яка б підняла захисний бар’єр і прицвяхувала його до крісла, а ноги вже несли на кухню.

Ледь рипнувши, відчинилися дверцята молочно-білого холодильника «Stinol». На середній полиці справа лежали рядком, неначе снаряди для гаубиці, три пляшки пива «Bud» із золотисто-червоними етикетками. Гена облизався; у стравоході зненацька стало сухо, немов у комині, серцебиття пришвидшилось, а нутрощі спалахнули так, наче їх скропили соляною кислотою. Темно-коричневі боки пляшок манили, молодий чоловік не міг відірвати погляду. Батько Геннадія, Борис Веніамінович, завше повторював, що похмеляються лише слабаки й алкоголіки, і Гена визнавав, що старий має рацію – залізобетонну. Примружившись, Гена уявив, як, зібравши волю в кулак, хряскає дверцятами холодильника, повертається до ноутбука і береться… ні, писати він не зможе… можна, наприклад, узяти й почитати книжку або… Штука в тому, що вольові потуги більшості сучасних письменників не поширюються далі паперу, на якому віддруковано їхні романи, а у випадку Геннадія Ковпачка не сягали навіть того…

За секунду, зморщуючи лоба від різкого нахилу, Гена потягнувся рукою по пляшку. Зірвавши пальцями металеву накривку, він присмоктався до горлечка і не відривав губів, поки в пляшці не лишилось пива на два ковтки. Чоловік відвів руку, піднявши пляшку до рівня очей, відригнув, шумно віддихався, а тоді залпом допив решту пива. Йому відразу покращало. Жар у нутрощах ущух, у голові прояснилося, хоча ноги, здається, стали м’якшими й очі трохи «повело». Викинувши порожню пляшку у відро для сміття, Гена почовгав назад до спальні.

Завалившись на ліжко, він знову почав чи то картати, чи то жаліти себе.

«Бляха… – подумав він, – за кілька хвилин сюди приїде мій син. Я – нікчема. Я – тюхтій. Я…»

Щирих емоцій у тих думках не було. Гена не любив своїх синів. Це не означало, що він їх ненавидів. Аж ніяк. Коли було потрібно, він доглядав за ними, підмивав дупці, вкладав спати, терпляче годував, розважав, зрідка читав казки, але… не відчував нічого. Коли народився Артем, у грудях Геннадія нічого не тьохнуло, вії не затремтіли, заганяючи назад під повіки неслухняну сльозу. Його не розпирало від гордощів і батьківського щастя. Чоловік пригадував, як стояв на порозі родильної палати, витріщався на вимазаний кров’ю і коричнюватим слизом рожевий шматок м’яса, який лікарі щойно дістали з утроби дружини, а в голові, здригаючись від криків тієї істоти, шарахкались думки, за які досі було соромно: «Шо за нах?… Що я тут роблю?… Скільки він буде так кричати?…» Ззовні Гена був непоганим батьком (принаймні не гіршим за інших татусів, навіть зважаючи на ненаявність стабільної роботи і постійне протягом останніх двох років пияцтво), але всередині батьком ніколи себе не відчував.

Думки про сина вивітрились за хвилину, а на їхнє місце вгніздились дві темно-коричневі пляшки «Bud». Куди б чоловік не глянув, перед очима, немов плями від тривалого споглядання сонця, стрибали два темні силуети. У шлунку люто забурчало, а на язику з’явилась знайома сухість. Пройшло не так багато часу з тієї миті, коли Гена прикінчив першу з трьох пляшок «Bud», а він уже не міг думати ні про що інше, крім тих двох, що лишились у холодильнику. Він мусив або вилити їхній вміст в унітаз, або випити. Інакше він просто збожеволіє.

…За годину, зустрічаючи Діану, Даню та Артема, Геннадій тримався за одвірок, щоб не впасти.

22

14 лютого 2013, 08:23 (UTC +2)

Микільська Борщагівка, Київ

Пробігшись поглядом по кімнаті, Діана не знайшла Грубодупенка. Визирнула в коридор і побачила кота біля вхідних дверей.

– Лаштуєшся на роботу? – усміхнулась вона.

З раннього віку Грубодупенко привчився до чіткого розпорядку. Щоранку рудий мчав на вулицю, де займався важливими котячими справами: ганяв горобців, бився на дахах з іншими котами, упадав за дамами або ж злісно «тролив» місцевих дворняг. Рівно о дев’ятій вечора (зазвичай мокрий, виснажений, а нерідко – до крові побитий) Грубодупенко вертався додому, вечеряв і лягав спати на підвіконні в кухні. Ці денні вилазки повторювались регулярно, починались і закінчувались із вражаючою пунктуальністю, через що Діана почала називати їх «походами на роботу». Щоранку Грубодупенко «йшов на роботу», ввечері повертався, набивав пузо і до наступного ранку відсипався. Винятком були занадто похмурі, вогкі чи холодні дні: через негоду котяра лишався вдома.

Жінка пройшлася в кінець коридора і відчинила котові двері. Рудий вистромив морду на сходову клітку, роззирнувся, але виходити не поспішав.

– Ну, то що, йдеш чи ні?

Зразу навпроти входу до Діаниної квартири починався сходовий проліт: ліворуч сходи збігали до майданчика між другим та третім поверхами; праворуч – підіймалися на такий же майданчик між третім та четвертим. Крізь продовгуваті вікна, що тягнулись уздовж прольоту, було видно вулицю. Погода видалася кепською. Голе віття дряпало низько навислі сірі хмари, повсюди стояли, брижачись від поривистого вітру, калюжі талого снігу, а поки що не розтовчений сніг посірів від вологи. Ранок 14 лютого був одним із тих огидно-вогких, гнилих, коли на термометрі – +2 °C, а відчуття – на -10 °C.

Грубодупенко тихо нявкнув і сховав голову назад до квартири.

– Тю, – із сарказмом видала Діана. – Ваша пухнастість боїться замочити лапки?

Рудий, розуміючи, що з нього кепкують, ще жалібніше нявкнув і схилив голову. Він наче просив пробачення за те, що вирішив прогуляти «роботу».

– Гаразд, лишайся вдома, лежню, – розсміялась жінка.

Грубодупенко прошмигнув між ногами жінки і помчав до кімнати, щоб зайняти місце біля батареї. Діана почимчикувала слідом.

– Тьомо, підеш до Гени? – запитала в Артема.

– Я малюю, – не обертаючись, буркнув Артем.

Почувши таткове ім’я, Даня пожвавішав:

– Гена! Гена! – застрибав він, вимахуючи ручками.

– Візьмемо альбом із собою, – Діана вдавала, що не чує меншенького.

– А фломастери?

– І фломастери теж.

– Ти приготуєш мені яєчню?

– Сонечко, я не встигаю, ми швиденько зберемося, підемо до Гени, і він приготує тобі яєчню.

– Гена! Ге-е-ена! – тим часом Данило виліз на диван і взявся стрибати, вибиваючи з нутрощів канапи хмарки сіруватого пилу.

– Ти до Гени не підеш, – жінка тицьнула пальцем на меншого.

– Ду! – рішуче заперечив той. – Ду Гена! Ана, Даня-ду-Гена!

Діана з болем зиркнула на сина. «І що ти в ньому знайшов? Скільки ще часу мине, доки ти зрозумієш, що Гена не хоче тебе бачити…»

Ураз Данило припинив скакати, з неймовірною для свого віку прудкістю зісковзнув із дивана, підійшов до мами і, склавши рученята, благально пролепетав:

– Даня іся! Ана, Даня і-іся. – «Даня попісяв! Діано, Даня попісяв». Як після такого можна не взяти його до татка?

Жінка мляво всміхнулася і скуйовдила рукою волосся на маленькій голівці.

– Гаразд, збираємось, а там буде видно. – «Але спочатку душ». – Тьомо, наглянеш за братиком, поки мама сходить у душ?

Від почутого в Данила таємничо зблиснули оченята; Артем крутнувся на стільчику і з підозрою (якщо не сказати, з переляком) зиркнув на молодшого брата.

Діана не чекала відповіді, бо вибору в неї не було. Так чи так хвилин на п’ять малих доведеться лишити без нагляду. Захопивши із шафи чистий рушник, намагаючись не думати про те, що означають шельмуваті бісики в очах Даньки, жінка прослизнула до ванної та зачинилася зсередини.

Роздягнулась, підступила до дзеркала, уважно вивчаючи своє відображення: волосся з посіченими кінчиками нагадує пересушену на сонці траву; чорна фарба давно злізла, відкривши оригінальний світло-каштановий колір; брови розрослися, з чітко окреслених дуг перетворившись на дві розкошлані риски; шкіра, що давно не бачила сонця, відсвічувала крейдяною блідістю. Крім того, Діані здалось, що лице покруглішало: над краєчками губ, де колись красувались дві звабливі ямочки, зараз нічого не було. Хмурячись, вона втягнула щоки і надула губи, проте це не допомогло: ямочки вперто не хотіли відкриватися. Схоже, набрала вагу. Чи ні? Може, їй тільки ввижається? Жінки схильні до перебільшень космічного масштабу, коли йдеться про їхню фігуру. Діана й до одруження не була кістлявою, будовою вдавшись у кряжистого батька, а не в худоребру матір, і, мабуть, через це ніколи не переймалась проблемами ваги. Точніше, не переймалась надто.

Відступивши від мийки, Діана спробувала роздивитись себе всю, а не лише обличчя. З відстані двох кроків відображення у дзеркалі виглядало симпатичнішим: великі груди, м’які округлі плечі, акуратний пупок. Найважливіше – немає складок на животі, хоча на стегнах… Діана повернулась до дзеркала спочатку правим, потім лівим боком… ну, на стегнах трохи зайвого назбиралося. Подивитись нижче не наважилася: власні ноги вона не любила ще до народження Артема, незважаючи те, що, будучи під мухою, Гена постійно рвався оспівувати їх у віршах. Згадавши перші півтора року після одруження, Діана замріяно посміхнулась. Траплялося, що їм було справді добре. Вона пригадала, як після народження Артема Гена не раз повторював, ошаліло, до лоскоту обціловуючи її тіло в ліжку, що після пологів, які минули без ускладнень, вона відчутно погарнішала. Діана знала, що то було не підлабузництво, Гена говорив правду. Завдяки безсонним ночам вона швидко скинула зайву вагу, яку набрала, виношуючи Артема, й у той же час материнство непомітно, невловно для ока змінило її тіло, зробило її більш жіночною, згладивши недоладну вуглуватість фігури, успадковану від батька. Вона знала, що Геннадій говорить правду, бо, гуляючи з коляскою, часто ловила на собі масні погляди чоловіків, що приклеювались очима до її грудей чи спини, а також тому, що протягом півроку після перших пологів Гена домагався її частіше, ніж до одруження. «Правда, – тут-таки насупилась жінка, – той гіперактивний збоченець у часи свого бурхливого «поетування» хіба тільки до табуреток не чіплявся».

Діана ще раз (старанно втягуючи) обдивилася живіт і випуклі стегна. Насправді все було не так страшно. Вона не надто скидалась на жінку, що народила двох синів з перервою у два роки. Якщо примружитись і не придивлятися, то не була схожою на таку, що народила одного. Звісно, вона покруглішала в стегнах і водночас змарніла на обличчі (особливо протягом останніх місяців, коли залишилась без Гени), але не дуже відрізнялась від офісної працівниці, що забула дорогу до спортивної зали. Тижнів зо два на біговій доріжці та велотренажері під наглядом тренера, який ходить на роботу, щоб витискати з підопічних усе, на що вони здатні, а не заглядати під спідниці, три-чотири походи до солярію й один день у перукарні дадуть змогу з легкістю все виправити. Проблема полягала в тому, що цих двох тижнів у Діани не було. І що вже зовсім погано: вона поняття не мала, звідкіля вони можуть узятися. Діти – це щастя, без дурні, найбільше щастя, про яке може мріяти жінка. От тільки чомусь ніхто не попереджує, що в комплекті до них життя підкидає масивний чавунний якір, удавкою прив’язує його до шиї, і не можна повністю зрозуміти цю банальну істину, крім завести власних дітей.

Увімкнувши душ, Діана почекала, поки стече вода, пластмасовим крабом заколола волосся над тім’ям, одягнула гумову шапочку і ступила у ванну. Гарячі струмені тонкими голками впилися в шкіру, жінка, не стримавшись, млосно зітхнула, відчуваючи, як тілом, від плечей до литок, потекло приємне поколювання. Вона виждала, поки шкіра звикне до температури, після чого додала гарячої води і почала натирати тіло гелем для душу від «Avon».

Ванна кімната швидко наповнилася парою. Намилившись, Діана нехотячи змивала піну: гаряча вода розслабила її. Вона знала, що мусить поспішати, але відтягувала момент, коли доведеться виходити з душу. Зрештою, ніхто не помре, якщо вона спізниться на п’ять хвилин на ту нараду. Також було ще дещо. Обтираючи тіло шосткою губкою, жінка раптом усвідомила, що заводиться. Дуже давно, за кілька місяців до одруження, коли батько тільки-тільки купив для неї цю квартиру, Гена нечутно пролізав до ванної кімнати, забирав у Діани губку і, зривисто дихаючи у спину, починав пристрасно цілувати її плечі та шию. А потім, не вимикаючи воду, вони довго кохалися. Хоч уже зустрічалися скількись часу, але в ті дні Гена вперше лишився в неї на ніч. Після того як він без запрошення зайшов до ванної, Діана, вступаючи в душ, навмисне не зачиняла за собою двері. Квартира тоді була без ремонту, сантехніка абияка, проте їх це анітрохи не хвилювало, бо то було найкраще місце у всесвіті: тут вони могли побути наодинці, до нестями насолоджуватись один одним, забувши про все на світі… Діана настільки збудилася, що навіть спогад про Гену не розхолодив її. Якби чоловік зараз був у квартирі та спробував, як колись, прокрастися до ванної, вона віддубасила б його до синців вогким рушником, та зараз це не мало значення. Діана почувалася так, наче сто років не мала сексу, м’язи ніг та низу живота подриґували від солодкої знемоги, шкіру пощипувало не лише від гарячих струменів, власні доторки розсилали блискавки по тілу – природа брала своє. Жінка заплющила очі і стала фантазувати, остаточно втративши відчуття часу.

Опам’ятав її нечіткий, приглушений шумом води і хтивим стугоном крові у вухах викрик:

– Ма-а, він покакав!

«О, Господи!» – пронизливу хіть зірвало з неї, неначе теплу ковдру. Діана опустила регулятор, послабивши струмінь у душі, і гукнула:

– Артемчику, ти щось казав?

Кілька секунд у відповідь не долинало нічого, і жінка подумала, що їй почулося, коли з кімнати донеслося розпачливе верещання:

– А-а-а-а-а-а-а-а! – кричав Артем.

«Точно покакав», – зрозуміла Діана, вискакуючи з душу, на ходу обтрушуючись і закутуючись в рушник.

Імовірність того, що Данило наклав саме в горщик, становила, як любив казати Родіон Столяр, «нуль цілих хер десятих». І на цей раз проблема була не в горщику. Справа в тім, що Даня не вмів, не міг чи не хотів какати сидячи. Коли припирало, Даня, підозріло озираючись, виходив у коридор, спирався рукою на стіну і, замислено вткнувшись поглядом у вічність, вивантажував вміст кишечника у штани. Тільки так і не інакше. Альтернативних варіантів не існувало. Хоч ти лусни, але продукти життєдіяльності виводилися з Данила Геннадійовича винятково у стоячому положенні та лише за наявності плоскої вертикальної поверхні, на яку хлопчик мусив спиратися для забезпечення необхідної стійкості. Діана похапцем скинула шапочку і намагалась заштовхати мокрі ноги в капці, бо знала, що стояча дефекація у штани – це лише півбіди. Крім нелюбові до горщика, яку в принципі ще можна було пояснити, у поведінці Данила були наявні певні ірраціональні моменти, які науковому тлумаченню не підлягали: покакавши біля стіни, Данька вигрібав із трусів кілька какашок і починав гасати з ними квартирою. Якщо Діана чи Гена невчасно фіксували цей момент, гівно не опинялося хіба що на стелі. Попри це, знаючи, як бурхливо реагує на свіженькі какашки його чистьоха-брат, Даня обожнював глумитись, залякуючи Артема витягнутим на-гора вмістом штанців чи підгузок.

Нарешті Діані вдалося заштовхати ступні в капці, хоча, судячи з того, як верещав Артем, вона вже спізнилася. Жінка стрілою пролетіла коридором і, увірвавшись до кімнати, гримнула:

– Даню, припини! Ну, що ти робиш, капосне хлопчисько?!

Щиро кажучи, вона не здивувалась, бо картина була очікуваною: Артем, почервонівши від крику, сидів на столі, підібгавши ноги і тиснучись спиною до комп’ютера. Старався якомога далі відсунутись від краю. Внизу, задерши руки, наче проповідник, і розчепіривши закаляні лайном пальці, стовбичило «капосне хлопчисько». Данило реготав і підстрибував, намагаючись у стрибку дістати старшого брата. Половина радіатора центрального опалення, що тягнувся під столом, увесь табурет, на якому сидів Артемчик, а також край столу були рясно вкриті гіменцем. Поряд із табуретом валявся Артемів альбом з чітким коричневим відбитком долоні на розгорненій сторінці. Навкруг альбому лежали замащені речовиною того ж кольору фломастери.

– Мама, забе-ери-и-и його-о, – розплакався Артем, побачивши Діану.

Почувши суворий мамин голос, Даня припинив зчиняти неподобство, опустив руки і завмер на місці (правда, посміхатись не перестав, лукаво зиркаючи на Діану з-під лоба). Малюк не тікав, знаючи, що, поки попу не помиють, бити його не будуть, а доки мама митиме попу, жага покарання в неї відчутно послабне. Незрозумілим для малюка чином гівно наділяло його тимчасовою недоторканістю – як депутата.

– Марш до ванної! – Діана відступила на крок, пропускаючи Даню, який неохоче, наче в’язень у концтаборі, почвалав до ванної кімнати. – Стій там, поки я тут усе не приберу! І не здумай ні до чого торкатися.

– Ма, давай заткнемо йому попу, – жалібно попросив Артемчик. Оскільки відучити Даню вимазувати какашками стіни й меблі не вдавалося, Гена колись жартома пригрозив, що «заткне малому розбишаці корком попу», якщо той не припинить гівняцькі теракти. Артем почув фразу й учепився за неї, як потопельник, якого змило за борт під час дев’ятибального шторму, за скинуте із судна рятувальне коло. Врешті-решт, Артемчик найбільше страждав від «терактів».

– Тьомо, ми нікому нічого не затикатимемо, – відрубала Діана.

– Чо-ому-у-у-у?

Стримуючи вельми недоречний після новини про аварію сміх, що норовив вирватись як не через рот, то носом, жінка проказала:

– Бо тоді какашки полізуть у Дані з голови. І буде ще гірше.

Не злізаючи зі столу, Артем похнюплено хмикнув і зовсім по-дорослому промовив:

– Я так більше не можу…

У цей час Діана намочила ганчірку і розпочала прибирання, мугикаючи під ніс пісню Скрябіна «Танець пінгвіна», дещо змінивши текст приспіву:

 
Гівно на стінах,
я там, де гівно на стелі,
танцюю танець пінгвіна
страшно веселий!
 

Артемчик зацікавлено спостерігав за мамою зі столу.

Діана знала, що вибрик Данила затримає її щонайменше на чверть години, але це не зіпсувало настрій. Штука в тому, що таке життя її влаштовувало: з двома дітьми на плечах, з гівном на стінах, з напівдиким котом, який здатен, ні сіло ні впало, подряпати так, що кров годину не спинятиметься, і з вельми розмитим уявленням про те, що чекає її в майбутньому. Жінка нізащо не зізналася б, але таке життя не просто влаштовувало. У глибині душі воно їй подобалось.