Текст книги "Жорстоке небо"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 37 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

– Було б непогано послати Діану Столяр.

– Кого? – шкіра на лобі вкрилася зморшками. Анатолій Захарович не міг згадати, про кого йдеться.

– Дочку Столяра.

– Вона досі працює в нас?

– Чотири роки була в декретній відпустці.

Рева не стримався і пирхнув:

– Пф-ф-ф… Що з тобою, Гришо? Ти збираєш у Франції цирк калік та інвалідів? – до цього моменту Рева був упевнений, що, за винятком бухгалтерів і прибиральниць, у концерні немає нікого, хто тямить у конструкції літаків гірше за Шафіна. Авер’янов здивував, нагадавши про співробітницю, котра, майже напевно, знається на літаках ще менше. – Вона ж іще шмаркачка! Скільки їй? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

– Двадцять вісім.

– Начхати! Що вона там нарозслідує? Чого ти хочеш досягнути, залучаючи її? Дівча не знайде, де в літака зад, а де перед, навіть якщо їх буде підписано!

Григорій стояв навпроти президента, поклавши руку на спинку шкіряного крісла:

– Ти недооцінюєш доньку Столяра. Вона не дурна; лінива, але не дурна. Я пам’ятаю дівчину з університету, коли вона проходила в нас практику. Захаровичу, не ображайся, але ти, схоже, не розумієш найважливішого: нам не потрібно розслідувати катастрофу. «ААРОН 44» розбився через зіткнення зі снігоочисником на смузі. Крапка. Що нам зараз потрібно – це симпатичний і комунікабельний представник ДП «Аронов» у міжнародній слідчій групі, який буде «відбілювати» літак, який причарує журналістів, громадськість і представників BEA, повернувши довіру до лайнера. Діана брала участь у розкручуванні і просуванні «ААРОНа 44» ще до запуску літака в серію, Діана знає французьку, і – найголовніше – Діана не дозволить паплюжити пам’ять батька, а це означає, що не допустить, щоб хтось очорнив спроектований ним літак, – власне, останнє було найвагомішою причиною того, чому вибір Григорія упав на Діану. Якщо раптом його найстрашніші побоювання справдяться, якщо раптом щось піде не так, він знає, що дочка Столяра буде на їхньому боці. – Мені здається, у цій ситуації вона найкращий кандидат.

Скрипнувши зубами, Анатолій Рева усвідомив, що Авер’янов знову обставив його в стратегічному плані.

– Гришо, давай подумаємо про це зранку, при світлі дня і на тверезу голову. А поки що я чекаю прес-реліз і тез для розмови із французьким скупердяєм.

Григорій Авер’янов зміркував, що чекати доведеться значно довше, ніж нового ранку, якщо вони хочуть думати про щось на тверезу голову. Та це нічого не змінювало. Останнє слово залишилось за ним. Він знав, що Захарович погодиться.

Виходячи із президентського кабінету, він озирнувся на Захаровича і холодно зронив:

– Не забудь повідомити Гарагана.

– Зникни, – тлумлячи гнів, видушив Рева.

Двері тихо зачинилися.

16

13 лютого 2013, 23:55 (UTC +2)

Мостицький масив, Київ

«Сьогодні йому виповнилося б сім…»

Карий захмелів ще до того, як закінчив переглядати фотографії Антона. До півночі він набрався так, що не зміг би знайти кнопку перемикання каналів на телевізійному пульті. Він тримався до п’ятої вечора, але подітись було нікуди: Карий не міг постійно ховатись сам від себе, зрештою, не витримав і взявся напиватись, як ненормальний, спорожняючи все, що потрапляло під руку – віскі, горілку, бренді, пиво й мартіні. Порожні пляшки валялись по всій квартирі.

У Карого був фотоальбом із фотознімками сина. Справжній альбом, із паперовими фотографіями розміром 9×15 см, – як у давні добрі часи. Все тому, що до початку літа 2007-го, коли через травму коліна його примусили написати рапорт і покинути лави підрозділу особливого призначення «Беркут» при Київському управлінні МВС, Карий не мав персонального комп’ютера – чоловік надавав перевагу телевізору, відтак знімки було збережено на фотопапері. Згодом, придбавши свій перший ноутбук, Карий від звички не відмовився: продовжував друкувати всі без винятку, навіть відзняті на цифрову камеру, фотографії на фотопапері. На початку 2012-го, за місяць до смерті Антона, альбом практично був заповненим: шашлики на дачі, перша рибалка з хлопчаком на озерах неподалік села Липовий Скиток за сорок кілометрів від Києва, а ось Карий учить чотирирічного Антона їздити на двоколісному велосипеді…

«Сьогодні малому стукнуло б сім».

До десятої вечора Карий передивився альбом з фотографіями померлого сина шість разів, після десятої альбом упав з канапи, а чоловік виявився настільки п’яним, що не зміг його підняти. Сил вистачало тільки на те, щоб підносити пляшку до губів. Були моменти, коли йому хотілось заплакати, він переконував себе, що сльози принесуть полегшення, от тільки плакати Карий не вмів. Він напівлежав на канапі, сопів і стогнав, пускаючи ротом слину. Часом стогони переходили в тихе гарчання. Карий згадував, як рівно рік тому Антон згас на його руках у лікарні, згорів, спопелів дотла, випалений вогнем із власного нутра, згадував, як він після того кидався на лікарів, але ніхто нічого не міг удіяти, і як кричав, що краще б його син узагалі не народжувався. Краще взагалі нічого, ніж такий фінал.

Сім років тому Карий подумати не міг, що здатен прив’язатися до когось. Бог свідок: він не планував заводити дітей. Антон з’явився на світ унаслідок швидкоплинного роману із сестрою іншого «беркутівця», лейтенанта на прізвисько Турок. Одружуватися Карий не мав наміру, але й послати лісом рідну сестру Турка не міг. Робити аборт дівчина відмовилась; зійшлись на тому, що Карий пообіцяв взяти на себе частину витрат з виховання дитини.

Перший рік після народження Антона Карий усього два рази навідувався до сина, та й то лише для того, щоб віддати гроші його матері. Все змінилося 31 травня 2007-го, коли рота «Беркута» розганяла фанатів на матчі «Динамо» – «Шахтар». Лупцюючи вболівальників, Карий захопився, вискочив з лави і, перечепившись через непритомну шістнадцятирічну дівчинку, яку за мить до цього огрів кийком по голові хтось із його колег, полетів сторчака, примудрившись ущент розтрощити колінну чашечку. 2 червня йому поставили протез, але про повноцінні тренування і службу в спецпідрозділі «Беркут» довелося забути.

Залишившись без роботи, Карий став більше уваги приділяти малому Антону. Нудьга – страшна штука. За півроку робота з’явилася: колишній командир Карого, полковник Андрій Бичанський на прізвисько Мирон, познайомив свого найкращого «беркутівця» з людьми Ельдара Гарагана. Втім, на той час Карий настільки прикипів до хлопчака, що навіть не думав із ним розлучатися. Швидко завоювавши довір’я Гарагана, колишній «беркутівець» почав непогано заробляти і згодом повністю перебрав опіку над сином на себе. На початку 2011-го чотирирічний Антон переїхав до батька. А потім… усе пішло шкереберть. Хвороба, страшний діагноз і повільне невідворотне згасання.

«Сьогодні Антону виповнилося б сім…»

О чверть на першу Карий сповз із дивана і вирубився.

17

14 лютого 2013, 04:18 (UTC +2)

Серійний завод «Авіант», Київ

Анатолій Захарович почув, як відчинилися двері приймальні, де зазвичай сиділо двоє секретарок і яку співробітники заводу прозвали «пекельною канцелярією», рвучко розігнув спину і двічі навідмаш ляснув долонями по щоках, приводячи себе до тями. Його огортали півсутінки: працювала одна настільна лампа, що заповнювала великий кабінет м’яким жовтим світлом. Протягом останньої години президент ДП «Аронов» дрімав, уткнувшись головою в складені на столі руки. По-справжньому заснути Захаровичу не вдалося. Сон не йшов.

Після легенького (задля годиться) стуку двері кабінету розчахнулися – у проході постала приземкувата постать Авер’янова.

– Зараз буде телефонувати Ґуерін. На стаціонарний.

Рева тихо закректав, тручи долонею очі:

– Вмикай світло.

Григорій Авер’янов ступив до кабінету й увімкнув горішні лампи. Світло спалахнуло, простір наче розширився, на що Захарович злостиво зморщився. Він перепив, а тепер ще й недоспав, куди вже гірше. Череп раз по раз полосувало болем, що неспинно нагадувало про інцидент майже сорокарічної давності: перша п’янка, гаряче блювотиння, батькові побої, почуття сорому, через яке, здавалося, може зупинитися серце, і немислимий, сатанинський головний біль.

На столі перед Анатолієм лежало кілька аркушів А4. Один із них щільно заповнено дрібним текстом – це чернетка прес-релізу, який за кілька годин розішлють УНІАН, Укрінформ та основним телевізійним каналам країни. На інших аркушах – вирвані із прес-релізу речення, перекладені англійською мовою і набрані шрифтом висотою не менше ніж 72 пункти.

– Допоможеш? – Захарович тицьнув тремтячим пальцем у купу паперів. Він був невпевнений у якості своєї англійської, а тому боявся, що не зможе порозумітися із Жан-Робером.

Авер’янов зобразив на обличчі вагання, але згодом кивнув:

– Звісно.

У ту ж мить у приймальні ожив телефон.

Григорій висковзнув з кабінету, підійшов до столу секретарки і, не знімаючи трубки, переадресував виклик на телефон Захаровича. Апарат затих, натомість деренчання долинуло з кабінету президента. Рева не брав трубку, чекаючи, доки Авер’янов повернеться і всядеться в крісло навпроти.

Зрештою, пропустивши п’ять чи шість дзвінків, Анатолій Захарович глибоко вдихнув і зняв слухавку, одночасно перемикаючись у режим конференції.

– Алло! – посеред ночі, за ненаявності звичного шумового фону проспекту Перемоги, голос із динаміка лячно гримів.

Стиснувши кулаки, Рева нахилився до вбудованого в апарат мікрофона:

– Месьє Ґуерін, доброї ночі. – «Ага, доброї… Доброю вона вже була, бляха». – Це Анатолій Рева. Мої співчуття.

– Е, дякую. Я… мені зараз дуже погано, – динамік рипнув, видавши щось, віддалено схоже на схлипування.

– Я вас розумію. Ми всі просто шоковані. Жахливі відчуття… жахлива ніч… – Рева ніколи не був майстром висловлювати жаль.

На тому розмова урвалася. Жан-Робер Ґуерін мовчав. Рева з Авер’яновим здивовано перезирнулися. Чому він затих? Це ж він їм зателефонував, а не вони йому. Вони виявились неготовими до того, що француз відмовиться вести розмову.

Авер’янов крутнув вказівним пальцем у повітрі, показуючи Реві «говори». Захарович покашляв і почав:

– Маєте якісь нові подробиці того, що сталося?

– Літак влетів у снігоочисник, що опинився на активній смузі, загинуло сорок вісім пасажирів і один працівник наземних служб аеропо… – заторохкотіло в динаміку.

– Я все це знаю, – дратуючись, перебив Ґуеріна Анатолій Рева, – Григорій усе мені переповів.

– Так, це жахливо, – бовкнув Жан-Робер і… знову принишк.

Рева штрикнув поглядом Авер’янова. Той знизав плечима.

Президент спохмурнів, пересунув до себе кілька аркушів із заготовленими фразами і заговорив без прелюдій та реверансів, старанно вимовляючи англійські слова:

– Я хотів би бути впевненим, що ми, так би мовити, по один бік барикад. Я гадаю, ви розумієте, пане Ґуерін, що літак тут ні до чого, а тому висловлюю сподівання, що ця прикра катастрофа ніяк не позначиться на нашій співпраці. Я щиро розраховую, що ми й надалі неухильно дотримуватимемось домовленостей, зазначених у нещодавно підписаному нами контракті, – звівши брови дашком, Рева з докором уп’явся в Авер’янова, всім своїм виглядом демонструючи обурення: якого дідька було описувати все такими кучерявими фразами.

– Контракт? – перепитав Ґуерін таким тоном, наче не розумів, про що йдеться.

Рева з Авер’яновим насторожились.

– Так, наш контракт, угода між ДП «Аронов» і компанією «Франс Континенталь».

На цей раз француз не примусив себе довго чекати:

– Усе дуже складно, Анатолію.

– Поясніть, що ви маєте на увазі.

Жаль та розпач раптом вивітрилися з голосу Жана-Робера, він заговорив упевнено й по-діловому:

– Не хвилюйтесь, я знаю, що з вашим лайнером усе гаразд. Якби я думав інакше, то миттєво розірвав би контракт. Але насправді все не так просто. Поставте себе на моє місце: зараз усі проти мене. Ви не уявляєте, чого вартувало закупити українські літаки в країні, що виробляє «Airbus’и». Повірте на слово, пресинг був не лише моральний! Зараз середина ночі, до світанку бозна-скільки часу, а на мене вже почали тиснути з усіх боків. Зранку «Airbus» візьметься смикати своїх маріонеток в уряді, і до вечора це може закінчитися чим завгодно. Йдеться не про ваш літак, а про те, що я не бачу логіки в тому, щоб із кишеньковим ножичком йти проти розбудженого вами ведмедя. Будь ласка, зрозумійте мене, пане Рева.

«Чого він хоче? – червоною ниткою запульсувало в Анатолієвій голові. – У які ігри здумав гратися старигань?»

– Месьє Ґуерін, ніхто не примушує вас публічно ставати на захист «ААРОНа 44», – Захарович витягнув новий аркуш і зачитав: – Ми лише закликаємо під час прес-конференції акцентувати на снігоочисникові, а також на тому, що ключовим фактором, який призвів до катастрофи, була негода: через снігопад водій снігоочисника не зорієнтувався на летовищі, а пілот «ААРОНа» не зміг учасно побачити снігоочисник. Не варто взагалі наголошувати на тому, чий літак. Ми вважаємо, що цей варіант задовольнить…

– Я нічого не можу гарантувати стосовно контракту, – рубонув француз.

– Що?! – Рева побагровів, нижня щелепа свавільно випнулася, губи притиснулися до зубів, наче у вовка, що готується кинутися на жертву. – Чому?!

– Те, що ви говорите, гарно звучить, але нічого не означає. Перший із придбаних в Україні літаків позавчора поставили на маршрут, а сьогодні він розбився! Розплющіть очі: для журналістів, які пишуть про авіацію, це просто джекпот. Господи Ісусе, таке трапляється раз у житті! Зранку BEA розпочне розслідування, і можете бути певні, якщо вони знайдуть в «ААРОНі» ґвинтик чи заклепку, закручені чи заклепані не відповідно до європейських стандартів, то перетруть вас на порох, зроблять усе, щоб на французькій землі в «Airbus’а» більше не було конкурентів! Боюсь, мені доведеться пожертвувати угодою з ДП «Аронов», щоб урятувати компанію від акул з «Airbus» та BEA.

– Але чорт забирай… – не стримався Рева, у нападі гніву жмакаючи розкидані на столі папірці. З очей хіба що іскри не летіли.

Григорій Авер’янов стрепенувся, розгорнув записник, що лежав неподалік телефону, і швидко написав:

заспокойся

Він відчув, що Ґуерін набиває собі ціну. Вирвавши аркуш, росіянин тицьнув написане під ніс Захаровичу.

«На хер!» – беззвучно ворушачи побілілими губами, відмахнувся Анатолій.

– За півгодини до півночі я намагався зателефонувати вам на мобільний, – раптом змінивши тему розмови, продовжив виконавчий директор «Франс Континенталь».

– Я відпочивав… телефон було вимкнено, – Рева від досади прикусив губу. Лють клекотала в грудях, гарячими бризками виплескуючись на обличчя. Він же не виправдовується? Не виправдовується, правда?

– А зараз його ввімкнено?

– Ну, так, – на мить злобу розбавила розгубленість, і водночас Анатолій Захарович почав усвідомлювати, що француз водить його за носа, навмисно згущуючи фарби.

Авер’янов насупився. Не те щоб він раніше контролював ситуацію, але зараз вона повністю виходила з-під контролю. Надто багато невідомих, забагато об’єктивних чинників, які просто не можна передбачити і врахувати. Хто міг знати, що Ґуерін вимагатиме грошей, щоб стати на їхній бік? Цей факт створював купу додаткових дріб’язкових проблем, але разом із тим міг зіграти їм на руку. Особливо, як подумав Григорій, у тому разі, якщо облажається Шафін.

Секунд тридцять панувала тиша, і Рева вже хотів був озватися, коли його мобільний телефон коротко завібрував, повідомивши про надходження смс. Захарович відкрив текстове повідомлення, примружившись, вчитався, після чого повернув екран мобілки до Авер’янова. У повідомленні стояло п’ятизначне число:

350.000

І більше нічого.

«Триста п’ятдесят… – апатично відзначив Авер’янов. – Чому не чотириста? Чому не півмільйона?»

– Отримали? – надійшло з телефону на столі.

– Що це? – грубувато перепитав Рева, відчуваючи, як у животі все стискається, немов перед вибухом. Страшенно боліла голова.

– Євро.

– Євро?! – почервонілі очі вибалушилися, порепані губи презирливо викривились. Рева не міг повірити в те, що відбувається: підстаркуватий жабоїд, якого він, не далі як дві доби тому, врятував від банкрутства, шантажує його! Потвора!

Жан-Робер Ґуерін спокійно заговорив:

– Я розумію, що, хм, зазначений параметр може видатися вам завищеним, але якщо ви справді хочете врятувати контракт, то збагнете, що моє прохання досить скромне. Ви граєте на чужому полі за чужими правилами, під контролем нечесних суддів. А я пропоную вам нічию.

Атмосфера в кабінеті, здавалося, тріщала від невидимих розрядів. Авер’янов бачив, що його шеф на межі, одна коротка мить – і Рева шарахне, спалахне, наче діжка з гасом, і однозначно наговорить дурниць. Григорій удруге схопився за ручку і вмить нашкрябав у блокноті англійською:

Need to think

Блискавично видер аркуш і підсунув його Захаровичу.

Божевільні, роз’ярілі очі Реви метались по кабінету, кулаки несамохіть стискались і розтискалися, він проігнорував Авер’янова, схоже, у той момент просто забув про нього. Григорій подався вперед і двічі тицьнув вказівним пальцем по вирваному з блокнота листку, а тоді, коли Захарович усе ж зважив на нього, по складах, самими губами вимовив те, що слід відповісти французу: «We-need-to-think».[54]54
  Ми маємо подумати (англ.).


[Закрыть] Дві довгі секунди Рева смалив жовчними очицями першого віце-президента, а тоді повільно видихнув. Напруження спало, й Авер’янов, не до кінця усвідомлюючи, що саме подіяло, зрозумів, що виверження відміняється.

– Ehm-m… I have to think,[55]55
  Я маю подумати (англ.).


[Закрыть] – ледь видушив Захарович, переводячи налитий чорнотою погляд на стаціонарний телефон.

– Думайте, – апатично мовив Ґуерін, – у вас не так багато часу. Прес-конференцію призначено на одинадцяту ранку за французьким часом.

З динаміка полилися короткі гудки.

Анатолій Захарович Рева взяв пластикову слухавку в ліву руку і довго й прискіпливо дивився на неї. На обличчі не було жодного виразу, тільки чорнота в очах стала ще більш густою. Зненацька він переклав трубку в праву руку і заходився оскаженіло дубасити нею по телефонному апарату. Чоловік бив, бив і бив, зціпивши зуби так, що щелепні м’язи виступили крізь шкіру, бив, не видаючи ні звуку, якщо не зважати на судомне хрипіння, що час від часу проривалось крізь кутики міцно стиснених губів, бив, туплячись затягнутими кривавою поволокою очима в нікуди. Після перших п’яти ударів у місцях, куди влучала трубка, облупилася фарба. Після десятого на корпусі телефону зазміїлися тріщини, а зі слухавки почали відлітати шматки пластику. Авер’янов припинив рахувати за кілька ударів до того, як трубка зламалася навпіл; при цьому верхня її частина остаточно розкололась, відкривши конічний динамік і плетиво різнокольорових дротів.

Важко дихаючи, Рева дивився на затиснутий у кулаку уламок, з якого стирчали дроти. По тому схилився над пластиковим відром для сміття, що стояло ліворуч від крісла, і смачно вихаркнув у нього згусток смердючого слизу. Кляте мокротиння постійно нагадувало про восьмий клас і про першу п’янку.

– Твою маму, – прохрипів він, піднявши очі на Григорія. Зустрівшись поглядом із шефом, Авер’янов нічого не зміг із собою вдіяти і несамохіть скулився. Захарович змахував на озвірілого мертвяка з фільму жахів. – А тепер скажи мені… скажи, Гришо, що ти там надумав, просвіти мене, що ми маємо робити з усім цим лайном.

Авер’янов безпорадно кліпнув, наче щойно прокинувся після затяжного сну:

– Мені потрібен час.

– Ах, тобі потрібен час? – глумливо скривив губи Рева.

– Дай мені годину.

Григорій мусив заспокоїтись, щоб усе обмізкувати і зателефонувати Дем’яну Шафіну. Анатолій Рева вимагав відповіді просто зараз.

– Потрапляючи в глибокі води, людина не знає, випливе вона чи врешті-решт піде на дно, але продовжує плисти вперед. Навіть якщо ми відчуваємо, що підемо на дно, мусимо боротися, боротися з усіх сил і до кінця. У тому-то й суть: ми не знаємо, який той…

– ЩО ТИ ГОРОДИШ, АВЕР’ЯНОВ?! – заревів Захарович, змітаючи зі столу листки з підказками і шматки пластику, що розлетілись під час істеричного бабахкання трубкою по апарату. Чоловік не усвідомлював, що досі стискає в руці слухавку, – розламаний телефон полетів на підлогу слідом за листками.

Григорій Авер’янов заткнувся.

Хвилину чоловіки мовчали, витріщаючись один на одного. Точніше, Рева дивився на Авер’янова, а росіянин намагався не зустрічатися очима з шефом і вперся поглядом у портрет Президента України, що висів на стіні якраз над головою Захаровича.

– Чого ти мовчиш? – просипів Рева.

– Мені треба зв’язатися з Шафіном, – ковтнувши слину, прошамкав Григорій.

Анатолій нарешті випустив з долоні вцілілу половину слухавки:

– На твою відповідальність, – він підняв палець і ткнув ним в Авер’янова. – Чуєш мене? На твою відповідальність, – палець тремтів. – Якщо щось піде не так, я цю трубку засуну тобі в задницю. І я не жартую. Мені шістдесят два, втрачати немає чого. А тобі з дециметровим отвором у дупі буде важкувато керувати компанією.

Григорій нічого не відповів.