Текст книги "Енн із Зелених Дахів"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 38
ПОВОРОТ НА ШЛЯХУ

А назавтра Марілла поїхала до міста й повернулася аж надвечір. Енн проводжала Діану до Садового Схилу і, повернувшись, застала Маріллу на кухні – вона сиділа за столом, підперши рукою голову. Щось у її понурій поставі змусило боляче стиснутися серце Енн. Ніколи ще вона не бачила Маріллу такою розбитою й геть байдужою.

– Ви дуже втомлені, Марілло?

– Так… ні… не знаю, – кволо відказала Марілла, піднімаючи на неї погляд. – Втомлена, звісно, та не про це я думала. Річ не в тім.

– Ви були в окуліста? Що він сказав? – стривожено запитала Енн.

– Була. Він мене оглянув. Каже, як я цілком відмовлюся від читання, шиття й усякої роботи, що втомлює очі, як не буду плакати й носитиму ті окуляри, що він мені виписав, то, ймовірно, дальшого погіршення не станеться й головні болі минуть. Коли ж я його не послухаюся, то напевне осліпну за шість місяців. Осліпну! Подумай лиш, Енн!

Енн нажахано скрикнула, та потім на хвилину вмовкла. Їй здавалося, що вона не зможе вимовити ані слова. Тоді заговорила – відважно, хоч і тремким голосом:

– Не думайте про це, Марілло. Адже він дав вам надію. Ви лише бережіться – і тоді не втратите зору; а якщо з новими окулярами у вас минуть головні болі, то це ж чудово!

– Невелика то надія, – гірко мовила Марілла. – Нащо мені жити, коли не можна буде ні шити, ні читати – нічогісінько? Це ж те саме, що осліпнути… чи померти. А щодо сліз, то їх я не можу стримати на самоті. Та годі, не варто про це говорити. Буду вдячна, якщо ти наллєш мені чашку чаю. Я геть виснажена. І прошу тебе, не кажи нікому, принаймні зараз. Це буде нестерпно – коли сюди почнуть приходити, розпитувати, жаліти мене, а тоді балакатимуть про це.

Марілла повечеряла, і Енн умовила її лягти в ліжко. Сама ж пішла до білої кімнатки на піддашші й сіла в темряві при вікні наодинці зі слізьми й важким серцем. Усе так змінилося, відколи вона сиділа тут надвечір, повернувшись додому із семінарії, і які сумні були ті зміни! Лиш недавно душу їй виповнювали щастя й надія, і вабило новими шляхами безхмарне майбутнє. Відтоді, здавалося, минули цілі роки, та зараз Енн лягала спати з усмішкою на вустах і спокійним серцем. Вона сміливо глянула у вічі своєму обов’язку – і побачила в ньому друга, яким завжди буває обов’язок, коли ми щиро готові йти йому назустріч.

Минуло кілька днів, і якось по обіді Марілла неквапом увійшла в дім з подвір’я, де розмовляла з гостем – то був пан Седлер із Кармоді, якого Енн знала лише з вигляду. Їй було дивно, що він такого сказав, чим викликав цей сум на обличчі в Марілли.

– Нащо приїздив пан Седлер, Марілло?

Марілла сіла при вікні й глянула на Енн. Попри заборону окуліста, очі їй налилися слізьми, а голос затремтів, коли вона сказала:

– Він чув, що я збиралася продати ферму, і хоче її купити.

– Купити? Купити Зелені Дахи? – Енн не йняла віри вухам. – Невже ви справді хочете їх продати, Марілло?

– Енн, я не знаю, що тут можна вдіяти. Я все обміркувала. Якби мої очі були здорові, я підшукала б собі доброго наймита і впоралася би з господарством. Але так, як воно зараз – не можу. Я геть осліпну й тим паче буду нездатна до роботи. Ох, я й не думала, що доживу до такого дня, коли муситиму продати свій дім. Та все ставатиме дедалі гірше, аж доки потім ніхто не захоче його купити. Всі наші гроші до останнього цента пропали в тому банку, та ще Метью від минулої осені не повернув кількох боргів. Пані Лінд мені радить продати ферму й піти до когось у прийми… до неї, мабуть. Хоч багато я й не матиму із продажу – ферма стара, і будинок невеликий. Але сяк-так на прожиття, певно, стане. Як добре, що ти здобула ту стипендію. Шкода, що не матимеш куди вертатися на канікули, але ти даси собі раду.

І геть знесилена цими словами, Марілла гірко заплакала.

– Не продавайте Зелених Дахів, – рішуче сказала Енн.

– Ох, Енн, якби ж то я могла. Але ти сама бачиш. Я не можу бути тут сама. Збожеволію від клопотів і пустки. Та ще й коли осліпну… я знаю, що осліпну.

– Марілло, ви не будете самі. Я вас не покину. Я не поїду до коледжу.

– Не поїдеш? – Марілла забрала руки від утомленого лиця й глянула на Енн. – Що це ти маєш на увазі?

– Те, що кажу. Я відмовлюся від стипендії. Я так вирішила – того вечора, коли ви повернулися з міста від лікаря. Ви ж не думаєте, що я покину вас у біді, Марілло, після всього, що ви зробили для мене? Я теж усе обміркувала. І ось мій план. Пан Баррі хоче винайняти нашу ферму на наступний рік, тож ви не мусите перейматися грішми. А я піду вчителювати. Я подала заяву до нашої школи… хоч навряд чи мене візьмуть, бо опікунська рада вже пообіцяла місце Гілбертові Блайту. Але, ймовірно, мені дадуть роботу в школі в Кармоді… так казав пан Блер учора в крамниці. І хоч то буде не так зручно, як працювати в ейвонлійській школі, та я житиму вдома і їздитиму до Кармоді й назад – принаймні доки стоять погожі дні. І навіть узимку вертатимуся щоп’ятниці. Ми лишимо для цього коня. Я справді все обміркувала, Марілло. Я вам читатиму й не даватиму плакати. Вам не буде ані сумно, ані самотню. Ми щасливо й хороше житимемо тут удвох – ви і я.

Марілла слухала, мовби вві сні.

– Ох, Енн, якби ти лишилася, мені справді було б чудово. Та я не дозволю тобі принести цю жертву заради мене. Це жахливо!

– Дурниці! – весело засміялася Енн. – Тут немає ніякої жертви. Адже нічого мені не болітиме дужче за відмову від Зелених Дахів. Мусимо зберегти наш любий старий дім. Моє рішення остаточне, Марілло. Я не поїду до коледжу. Лишуся тут і буду вчителювати. Не журіться мною.

– Але твої прагнення і…

– Їх нітрохи не поменшало. Я лиш змінила ціль своїх прагнень. Я хочу бути доброю вчителькою… і зберегти вам зір. Крім того, я вчитимуся тут, удома, і сама здолаю навчальну програму коледжу. О, Марілло, у мене море планів! Я ввесь тиждень міркувала над ними. Я віддам життю, яке проведу тут, усе найліпше, що маю, і сподіваюся від нього такої самої віддяки. Коли я верталася із семінарії, майбутнє пролягало переді мною, мов нескінченний рівний шлях. Я думала, що бачу на багато миль уперед. Аж ось він завертає. Я не знаю, що за поворотом, але хочу думати, що там і є найкраще. Він і сам собою мене захоплює, Марілло, – цей поворот. Мені цікаво, яка дорога за ним… які там трави і м’яке грайливе світло, які тіні, які нові пейзажі й красоти… в’юнкі стежки, долини й пагорби.

– Я не дозволю тобі відмовитися від неї, – сказала Марілла, маючи на увазі стипендію.

– Та ви мені не завадите. Мені шістнадцять з половиною років, і я «вперта як віслюк», як колись сказала пані Лінд, – засміялася Енн. – Не жалійте мене, Марілло. Я цього не люблю… та й нема чого мене жаліти. Я всім серцем тішуся самій думці, що житиму в Зелених Дахах. Ніхто не зможе полюбити їх так, як ви і я – тож ми мусимо їх берегти.

– Мила дівчинко, – мовила Марілла, скорившись її завзяттю. – Ти мов новим життям мене наснажуєш. Мабуть, я повинна була б наполягти, щоб ти їхала до коледжу… але я не зможу, тож навіть не намагатимусь. Ти сама приймеш рішення, Енн.

Коли між ейвонлійців пробігла чутка, що Енн Ширлі має намір не їхати до Редмонда, а лишитися вдома й учителювати, новину цю жваво обговорювали. Здебільшого добрі люди, нічого не знаючи про біду, що спіткала Маріллу, були певні, що то нерозважний учинок. Інакше вважала пані Аллан. Вона сказала про це Енн, якій на очі від похвали набігли сльози радості. Не осуджувала її й добра пані Лінд. Вона прийшла якось надвечір і застала Енн з Маріллою на ґанку у теплих духмяних літніх сутінках. Тут вони любили сидіти в напівтемряві, коли садом кружеляли білі метелики, а вологе вечірнє повітря повнилося запахом м’яти.

Пані Лінд вмостилася на кам’яній лавці коло дверей, побіч якої росли високі жовті й рожеві мальви, і з глибоким полегшенням зітхнула:

– Добре ж нарешті присісти, будьте певні! Цілісінький день на ногах, а двісті фунтів для двох ніг – то вантаж величенький. Благословення не бути гладухою, Марілло. Сподіваюся, ти його цінуєш. Кажуть, Енн, що ти облишила свої вигадки й не поїдеш до коледжу. Я дуже рада це чути. Ти вже здобула необхідну освіту для жінки. Нічого доброго в тім нема, коли дівчата разом із чоловіками забивають собі голови латиною, грекою та іншими дурницями.

– Пані Лінд, я однаково вивчатиму й латину, і греку, – засміялася Енн. – Як і всі інші предмети навчальної програми коледжу. Я робитиму це тут, у Зелених Дахах, і здобуду ступінь бакалавра.

Праведний жах охопив пані Лінд, що здійняла руки до неба:

– Енн Ширлі, ти ж себе замордуєш!

– Нітрохи. Мені це піде лише на користь. О, перевтомлюватись я не буду. Але ж матиму багато часу довгими зимовими вечорами, а шити не люблю. І ще вчителюватиму в школі в Кармоді, ви, мабуть, знаєте.

– Не знаю. Мені здавалося, ти підеш у нашу школу. Опікунська рада вирішила дати місце тобі.

– Пані Лінд! – вражено схопилася на рівні ноги Енн. – Вони ж обіцяли Гілбертові Блайту!

– Так і було. Та коли Гілберт почув, що ти теж подала заяву, то пішов до них – а вони саме вчора мали нараду – і відкликав своє прохання. Він сам запропонував їм твою кандидатуру. А собі вирішив пристати на місце у вайтсендзькій школі. Певно ж, він знав, як ти хотіла б залишитися тут із Маріллою, і з його боку це дуже шляхетний учинок, от що. Справдешня самопожертва: він-бо муситиме винаймати кімнату у Вайт Сендз, а всі знають, що йому потрібні гроші на навчання в коледжі. Отож, рада вирішила найняти тебе. Я страшенно зраділа, коли Томас прийшов і розповів мені.

– Мабуть, не варто мені згоджуватися, – пробурмотіла Енн. – Тобто… не варто Гілбертові приносити жертву задля… задля мене.

– Боюся, ти його не відрадиш. Він уже підписав угоду з вайтсендзькою школою. Тож відмовившись, послуги цим йому не зробиш. Звісно, ти мусиш пристати на це місце. Ти добре впораєшся, надто що тепер у школі більше не буде жодного з Паїв. Джозі була остання – ото проноза, будьте певні! Двадцять років поспіль діти Паїв ходили до ейвонлійської школи і, мабуть, їхнім призначенням було навчити смирення власних учителів. Боже милий! Та що це блимає – онде, в вікні у Баррі?

– Це Діана подає сигнал, щоб я прийшла, – засміялася Енн. – Ми зберегли наші колишні звичаї. Даруйте, я побіжу дізнаюся, що сталося.

І Енн, мов прудконога лань, помчала зарослим конюшиною схилом і зникла між темних ялиць у Лісі Привидів. Пані Лінд поблажливо глянула їй услід:

– Енн іще так схожа на дитину.

– Вона вже набагато більше схожа на дорослу жінку, – відказала Марілла, до якої на мить повернулася колишня суворість.

А проте це вже не була її характерна риса. Того вечора пані Лінд сказала своєму Томасу:

– Марілла Катберт пом’якшала, будь певен.

А наступного дня Енн пішла на маленький ейвонлійський цвинтар – покласти свіжих квітів на могилу Метью й полити трояндовий кущ. Там вона затрималася аж до сутінків. Їй добре було оточеній непорушним спокоєм тихого місця, де тополі перемовлялися, мов добрі друзі, і шепотіли високі вільні трави між могилами. Сонце вже сховалося за пруг, коли зрештою вона вийшла зі цвинтаря й рушила довгою стежиною, котра вниз із пагорба вела до Озера Осяйних Вод. Усе Ейвонлі, мов господа предвічної тиші, лежало перед нею в казковій напівтемряві. Вітер з ароматно-медових конюшинових полів розлив довкола духмяну свіжість. Подекуди між дерев теплим сяйвом спалахували вікна. А віддалік невпинно плюскотіло повите туманами бузкове море. Небо на заході мінилося м’якими барвами, а ставок відбивав їх у ще м’якіших відтінках. Від такої краси серце Енн затріпотіло, і вона вдячно відкрила душу їй назустріч.

– Любий старий світе, – шепнула вона, – який ти прекрасний, і яке щастя, що я живу в тобі.

На півдорозі з пагорба високий хлопець вийшов, насвистуючи, із хвіртки в садибі Блайтів. То був Гілберт, і свист завмер у нього на вустах, коли він побачив Енн. Він чемно підняв капелюха, та мовчки проминув би її, якби вона сама не зупинилася, простягаючи руку.

– Гілберте, – сказала Енн, зашарівшись, – дякую, що поступився мені місцем у школі. То був дуже шляхетний вчинок… і я хочу, щоб ти знав, як я ціную твою доброту.

Гілберт щиро потиснув простягнуту руку:

– То зовсім не був шляхетний учинок, Енн. Я радий, що зміг тобі прислужитися. Тепер ми будемо друзями? Ти пробачила мені давню кривду?

Енн розсміялася, намагаючись марно забрати руку:

– Я пробачила тобі ще того дня коло ставка, хоч і сама про це не знала. Яким упертим, дурним дівчиськом я була! Відтоді – мушу зізнатися – я завжди шкодувала, що відмовила тобі.

– Ми будемо чудовими друзями! – радісно вигукнув Гілберт. – Адже ми були для цього народжені, Енн. Ти довго опиралася неминучому. Я певен, ми ще зможемо допомогти одне одному. Адже ти будеш учитися далі? Я теж. Ходімо, проведу тебе додому.

Енн зайшла до кухні, і Марілла із цікавістю глянула на неї:

– Хто це йшов сюди з тобою, Енн?

– Гілберт Блайт, – відказала Енн, сердячись на себе за те, що знов шаріється. – Ми зустрілися на пагорбі Баррі.

– Не знала, що ви з Гілбертом Блайтом такі добрі друзі. Онде півгодини пропатякали біля хвіртки, – стримано всміхнулася Марілла.

– Ми були добрими ворогами… Та вирішили, що надалі краще бути добрими друзями. Невже й справді минуло півгодини? Для мене вони промайнули, мов кілька хвилин. Та бачте, Марілло, ми ж мусили надолужити п’ять років згаяних розмов.

Того вечора Енн довго сиділа при своїм вікні зі спокійною радістю в серці. Тихий вітер шурхотів у кронах вишень, і пахощі м’яти долинали до неї. Понад верхівками ялиць у долині мерехтіли зорі, і звичний любий вогник блимав із Діаниної кімнати.

Обрії для Енн змаліли, відколи вона повернулася додому з Королівської вчительської семінарії. Та хоч стежина перед нею пролягала тепер вузенька, вона знала, що обабіч неї розкриються квіти тихого щастя. Їй належало пізнати радість невтомної праці, шляхетних прагнень та щирої дружби. Ніхто не забере в неї уяви й не зруйнує чудового світу веселкових мрій. А на шляху завжди є місце для нових поворотів!

– Господь на небесах – й у світі мир і спокій, – тихо прошепотіла Енн.