Текст книги "Енн із Зелених Дахів"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

«Виборю цю стипендію, якщо це залежить від сумлінної праці, – міркувала вона. – А як пишатиметься Метью, коли я стану бакалавром мистецтв! Добре мати честолюбство, і добре, що мені його не бракує. А мріям, здається, кінця-краю нема, і це найліпше! Щойно здійсниться одна, як за нею вже маячить інша – вища і яскравіша. Тоді й жити стає так невимовно цікаво!»

Розділ 35
НАВЧАЛЬНИЙ РІК У КОРОЛІВСЬКІЙ
ВЧИТЕЛЬСЬКІЙ СЕМІНАРІЇ

А невдовзі де й поділася в Енн зажура й туга – значною мірою завдяки щотижневим поїздкам додому. Доки тривали погожі теплі дні, щоп’ятниці вечорами ейвонлійські студенти прибували на станцію в Кармоді, куди тим часом уже пролягла нова залізнична гілка. Їх зустрічала Діана та ще кілька хлопців і дівчат, і всі гуртом вони весело чимчикували аж до самісінького Ейвонлі. Для Енн ці вечірні прогулянки між роззолочених осінніх пагорбів на чистому, свіжому повітрі до веселих вогників, що блимали з рідного селища, були найприємнішими й найдорожчими подіями за ввесь тиждень.

Гілберт Блайт майже завжди супроводжував Рубі Джилліс і ніс її сумку. Рубі тепер була надзвичайно вродливою дівчиною, що вважала себе вже зовсім дорослою; утім, це відповідало дійсності. Спідниці вона носила такі довгі, які лише дозволяла їй мати, і в місті вже робила пишну зачіску, хоч, повертаючись додому, все ж мусила її розпускати. Мала великі сині очі, рум’яне лице та показну фігуру з округлими формами. Сміялася багато, була привітна й весела, і щиро тішилася всім радощам життя.

– Не думала, що вона з тих дівчат, які подобаються Гілберту, – пошепки звернулася Джейн до Енн, котра була такої самої думки, та не зізналася б у цьому вголос навіть ціною стипендії Ейвері. Вона й сама тепер постійно думала, як то гарно було б мати такого друга як Гілберт, жартувати з ним, теревенити, обмінюватися думками про книжки, уроки й життєві прагнення. Адже в Гілберта були прагнення в житті, вона це знала, а Рубі не здавалася людиною, з котрою такі речі можна було обговорювати серйозно.

У її міркуваннях щодо Гілберта не було дурної сентиментальності. Хлопців, коли вона взагалі про них думала, Енн уважала хіба за ймовірних добрих товаришів. І якби вона дружила з Гілбертом, то геть не переймалася б тим, скільки ще в нього друзів, і кого він проводжає додому. Енн уміла приваблювати людей і мала безліч подруг, а втім, уже розуміла, що й чоловіча дружба може бути корисною, допомогти спізнати глибину товариських почуттів і розширити світогляд завдяки обміну думками та зіставленню суджень. Навряд чи Енн могла чітко окреслити свої відчуття словами. Проте їй спадало на думку, що якби вони з Гілбертом разом верталися додому зі станції охопленими першим морозом полями та порослими папороттю стежинами, то мали би про що багато й цікаво погомоніти: про новий світ, що відкривався перед ними, про мрії та сподівання. Гілберт був розумним юнаком із власними переконаннями й рішучим бажанням узяти від життя все найкраще й віддати йому найкращу частину себе. Тим часом Рубі Джилліс у розмові із Джейн Ендрюс зізналася, що не розуміє добрячої половини висловлювань Гілберта Блайта – він, мовляв, говорить зовсім як Енн Ширлі, коли та просторікує із глибокодумним виглядом. Сама ж вона, Рубі, певна, що про книжки розмовляти геть нецікаво, та й не варто, коли немає в тому потреби. От із Френком Стоклі їй значно веселіше, хоч він і не такий вродливий, як Гілберт; тим-то вона й сама не збагне, котрий з них їй подобається більше!

У семінарії із часом довкола Енн згуртувалося тісне коло друзів – вдумливих честолюбних студентів із розвиненою уявою, таких, як вона сама. З «рум’яною» дівчиною, Стеллою Мейнард, і «мрійливою», Прісциллою Грант, вони невдовзі стали близькими подругами й виявили, що бліда, з тонкими одухотвореними рисами Прісцилла не цурається витівок і забав, а жвава чорноока Стелла всім серцем віддається захопливим мріям, неземним та райдужним, як і ті, що сповнювали душу самої Енн.

Опісля різдвяних канікул ейвонлійці перестали щотижня їздити додому й ретельно взялися до праці. На той час усі студенти вже перезнайомилися з однокурсниками, і сформувалися дружні компанії відповідно до зацікавлень. Ніхто не сумнівався, що коло претендентів на золоту медаль фактично звузилося до трьох осіб – Гілберта Блайта, Енн Ширлі та Льюїса Вілсона. Щодо стипендії Ейвері сумніви були – її могли присудити будь-кому із шістьох ймовірних номінантів. Бронзову медаль з математики вважали вже безперечним здобутком миршавого опецькуватого сільського хлопця з опуклим чолом і в полатаному пальтечку.

Найвродливішою дівчиною в учительській семінарії того року була Рубі Джиліс; серед другокурсниць пальму першості несла Стелла Мейнард, хоч і за незначної, проте критично налаштованої меншості, котра віддала свої симпатії Енн Ширлі. Найвигадливішу зачіску всі компетентні судді визнали за Етель Марр, а Джейн Ендрюс – скромна, сумлінна й працьовита Джейн – здобула славу найвправнішої господині. Навіть Джозі Пай відзначилася титулом найв’їдливішої дівчини в семінарії. Отож можна було з певністю твердити, що колишні учні панни Стейсі не пасли задніх і на ширшому академічному поприщі.

Енн багато й ретельно працювала. Її невпинне протиборство з Гілбертом тривало, геть як в ейвонлійській школі, хоч і втратило колишню запеклість, та й з однокашників ніхто про нього не знав. Тепер Енн змагалася не задля самої першості – радше задля гордого усвідомлення чесно відвойованої звитяги над гідним супротивником. Перемога була, як і раніше, цінна, проте життя більше не видавалося їй марно згаяним, коли раптом вона опинялася на другому місці.

Попри велику кількість уроків, студенти мали змогу й розважитися. Безліч вільних годин Енн провела в Бічвуді, де зазвичай обідала по неділях і супроводжувала до церкви панну Баррі, котра, як сама визнавала, вже старіла, та чорні очі її не зблякли і язик був так само гострий. Втім, вона ніколи не присікувалася до Енн, яка незмінно лишалася улюбленицею примхливої старої дами.

– Ця маленька Енн стає щодень кращою, – казала панна Баррі. – Інші дівчата мене втомлюють, вони такі нестерпно одноманітні. А вона сяє мовби всіма кольорами веселки, і кожен, поки ним милуєшся, здається найпрекраснішим. Не скажу, щоб вона залишалася такою ж потішною, як у дитинстві, та її неможливо не любити, а мені якраз до вподоби ті, кого не любити неможливо. Це позбавляє купи зусиль, яких докладаєш зазвичай, щоб примусити себе їх полюбити.

А тоді ніхто й не збагнув, як настала весна. На ейвонлійських галявинах із-під торішнього листя, досі вкритого острівцями снігу, випнулися рожеві проліски, ліси й долини оповив «зелений серпанок». Та в Шарлоттауні заклопотані студенти могли думати й говорити лише про іспити.

– Неймовірно, що так скоро настав кінець року, – мовила Енн. – Восени гадалося, буцім до нього ще страшенно далеко: ціла навчальна зима. Та ось час минув, і наступного тижня вже будуть іспити. Ох, дівчата, мені іноді здається, що важливішого за них нічого немає в житті, а потім я дивлюся, як на каштанах розпускаються бруньки, а вулицями скрадається блакитний туман, і тоді іспити стають такими неважливими.

Проте Джейн, Рубі та Джозі, що заскочили до неї на хвильку, були іншої думки. Майбутні іспити ввижалися їм подією надзвичайно суттєвою й далеко важливішою за каштанові бруньки чи травневі тумани. Легко було казати Енн, котра могла не сумніватися, що складе успішно, та коли від іспитів, як думали собі дівчата, залежить усеньке майбутнє, віддаватися філософським роздумам не годилося.

– Я схудла на сім фунтів за два минулі тижні, – бідкалася Джейн. – І марно казати «не хвилюйся», бо я все одно хвилюватимусь. Це помагає: коли хвилюєшся, здається, наче щось робиш. Жахливо буде не отримати диплома після цілого року навчання. Та ще ж на нього стільки грошей пішло.

– А мені байдуже, – зронила Джозі Пай. – Коли не складу, лишуся в семінарії ще на рік. Мій тато вочевидь може це дозволити. Енн, а Френк Стоклі запевняє, що професор Тремейн сказав, буцім золоту медаль дістане Гілберт Блайт, а стипендію Ейвері найпевніше здобуде Емілі Клей.

– Цим я перейматимуся завтра, Джозі, – всміхнулась Енн. – Сьогодні ж думаю, що фіалки вже розквітли в долині попід Зеленими Дахами, а на Стежині Закоханих проростає молода папороть, і геть не хвилююся, здобуду я стипендію чи ні. Я сумлінно працювала й от починаю розуміти, що таке «утіха в битві». Бо ж програти в гідній боротьбі – майже так само прекрасно, як і перемогти. Не говорімо про іспити, дівчата! Гляньте на блідо-зелене склепіння неба понад будинками й уявіть, яке воно там, за Ейвонлі, над темно-багряними буковими лісами!

– Джейн, ти вже маєш що вдягти на вручення дипломів? – запитала практична Рубі.

Джейн і Джозі обидві взялися відповідати; балачка зійшла на модні віяння. Проте Енн, зіпершись ліктями на підвіконня, лягла щокою на переплетені руки й замріяно та неуважно задивилася понад міські дахи та шпилі на невимовно прекрасне склепіння призахідного неба, висновуючи мрії про майбутнє із золотого руна юного оптимізму. Всі шляхи були перед нею відкриті з усіма заманливими перспективами майбутнього й усіма його можливостями, і кожен рік розквітав новою трояндою у вінку, якому судилося ніколи не зів’янути.

Розділ 36
СЛАВА ТА МРІЇ

Вранці того дня, коли на дошці оголошень у семінарії мали вивісити остаточні результати іспитів, Енн і Джейн удвох чимчикували вулицею. Джейн радісно всміхалася – іспити були позаду, вона мала певність, що отримає диплом, а все інше її не турбувало. Далекосяжними пориваннями Джейн не відзначалася, тож і честолюбного неспокою спізнати не могла. Бо ж за все, що ми маємо, доводиться платити свою ціну, і хоча шляхетні прагнення й варті того, щоб їх мати, та досягти їх нелегко й вимагають вони тяжкої праці, самозречення, тривоги й відчаю. Енн зблідла й принишкла: уже за десять хвилин їй належало дізнатися, хто здобув медаль і стипендію Ейвері. Поза цими десятьма хвилинами нічого, що могло б називатися Часом, немовби й не існувало.

– Хай там що, а якусь відзнаку ти дістанеш, – мовила Джейн, не розуміючи, як керівництво семінарії може бути таким несправедливим, щоб ухвалити інше рішення.

– Стипендії Ейвері я не чекаю, – відповіла Енн. – Усі кажуть, що її здобуде Емілі Клей. І я не збираюся підходити до тієї дошки й у всіх на очах розглядати список. Мені забракне відваги. Я піду одразу до жіночого гардеробу, Джейн, а ти все прочитаєш і розкажеш мені. Тільки благаю, в ім’я нашої давньої дружби – зроби це негайно. Якщо я зазнала поразки, так одразу й кажи, не жалій мене і в жодному разі не втішай. Пообіцяй мені, Джейн.

Джейн урочисто пообіцяла, та невдовзі виявилося, що потреби в цьому немає. Вони з Енн піднялися сходами до семінарії й застали в холі юрбу хлопців, які гойдали на руках Гілберта й щосили вигукували: «Ура медалістові Блайту!»

На мить Енн пронизав кусючий біль поразки й відчаю. Вона програла. Гілберт переміг. Метью засмутиться… він так був певен її успіху.

Аж раптом хтось гукнув:

– Тричі ура панні Ширлі, стипендіатці Ейвері!

– Ох, Енн, – задихано мовила Джейн, коли, супроводжувані щирими вітаннями, вони таки дісталися гардеробу, – я так пишаюся тобою. Хіба це не чудово?

А тоді їх оточили дівчата, і Енн опинилася в центрі веселої усміхненої юрби. Звідусіль її поздоровляли, поплескували по плечах і тиснули їй руки, а вона тим часом устигла прошепотіти Джейн:

– Метью з Маріллою будуть такі щасливі! Я сьогодні ж напишу додому.

Наступною грандіозною подією стало вручення дипломів у великій актовій залі семінарії. Там виголошували промови, зачитували твори, співали пісень, вручали дипломи, нагороди й медалі. Там були й Метью з Маріллою, котрі бачили й чули одну-єдину випускницю – високу дівчину в блідо-зеленій сукні, з порожевілими щічками й палкими очима, яка зачитала найкращий твір. Присутні вказували на неї й перешіптувалися: оце, мовляв, стипендіатка Ейвері.

– Ти ж рада, що ми лишили її, так, Марілло? – вперше, відколи переступив поріг зали, тихо озвався Метью.

– Я вже хтозна-скільки разів цьому раділа, – відказала Марілла. – А ти, Метью, любиш мені про це нагадувати.

Панна Баррі, що сиділа за ними нахилилася вперед і легенько торкнула Маріллу парасолькою.

– Адже ви пишаєтеся маленькою Енн? Бо я пишаюся, – мовила вона.

Того вечора Енн поїхала до Ейвонлі з Метью та Маріллою. Останнього разу вона була вдома у квітні й не могла чекати більше ані дня. Яблуні вже вкрилися білим цвітом, і все довкола було свіже й молоде. У Зелених Дахах на неї вже чекала Діана. У своїй білій кімнатці, де Марілла поставила на підвіконня квітучу кімнатну троянду, Енн роззирнулася й глибоко, радісно зітхнула.

– О, Діано, як гарно сюди повернутися. Бачити гостроверхі ялиці під рожевим сутінковим небом, і заквітчаний сад, і стареньку любу Снігову Королеву. Як солодко пахне м’ята! І ця чайна троянда… усе воно – і пісня, і надія, і молитва. А яка втіха знову бачити тебе, Діано!

– Я вже думала, що ти більше любиш ту Стеллу Мейнард, ніж мене, – докірливо мовила Діана. – Джозі Пай мені сказала, що ти від неї аж нетямишся.

Енн засміялася й кинула в Діану зів’ялою лілеєю зі свого букета.

– Стелла Мейнард – наймиліша дівчина у світі, за єдиним винятком, і цей виняток – ти, Діано, – відповіла вона. – Я люблю тебе зараз більше, ніж колись… і стільки мушу тобі розповісти. Але зараз радію вже тому, що можу просто сидіти й дивитися на тебе. Я втомилася… так утомилася, мабуть, від навчання й своїх честолюбних планів. Тож завтра хочу провести щонайменше дві години в саду, лежачи на траві й не думаючи геть ні про що.

– Ти молодчина, Енн. І мабуть, виборовши стипендію Ейвері, вже не підеш учителювати?

– Ні. У вересні поїду до коледжу в Редмонді. Дивовижно, правда? Опісля трьох місяців золотого відпочинку я матиму запас нових амбіцій. А Джейн і Рубі вчителюватимуть. Як гарно, що ми всі одержали дипломи, навіть Муді-Спурджен та Джозі Пай.

– Опікунська рада Ньюбриджа вже пропонує Джейн місце в їхній школі, – мовила Діана. – І Гілберт Блайт піде вчителювати. Він мусить. Батько не має грошей, щоб відіслати його до коледжу, отож він повинен сам заробити собі на навчання. Певно, буде в нашій школі, якщо панна Еймз вирішить піти.

Енн охопив легкий незбагнений подив. Вона цього не знала й надіялася, що Гілберт також поїде до Редмонда. Що ж вона робитиме без їхнього палкого протиборства? Чи не виявиться, що навіть у коледжі із сумісним навчанням й перспективою здобути бакалаврський диплом, вона почуватиметься самотньою без свого звичного друга-ворога?

Наступного дня за сніданком Енн зненацька вразив хворобливий вигляд Метью. Він тепер був значно сивіший, ніж торік.

– Марілло, – непевно мовила Енн, коли він вийшов, – Метью здоровий?

– Ні, – відповіла стривожена Марілла. – Цієї весни з ним сталося аж кілька серцевих нападів, а він же нітрохи себе не береже. Я дуже боюся за нього, хоч зараз йому нібито покращало, і ми знайшли доброго наймита. То, може, тепер він відпочине й оклигає. Надто коли ти вдома. Ти завжди вміла його підбадьорити.

Енн перехилилася через стіл й обхопила долонями обличчя Марілли.

– Ви теж, Марілло, змарніли й виглядаєте гірше, ніж мені б хотілося. Ви забагато працюєте. Відпочиньте, коли я вдома. Сьогодні ще навідаюся до старих любих місць, пригадаю собі дитячі мрії, а тоді настане ваша черга бити байдики. Робити все буду я.

Марілла ніжно всміхнулася своїй дівчинці.

– Річ не в роботі. То все моя голова. Часто болить тепер… отут, де очі. Лікар Спенсер мені щораз нові окуляри привозить, але й це не помагає. Він каже, що наприкінці червня на Острів приїде славетний окуліст і, буцім, варто з ним порадитися. Певно, я так і зроблю, бо вже ні шити, ні читати не можу. Але ти, Енн, чудово впоралася в семінарії. Одержати диплом першого ступеня, та ще й стипендію Ейвері, і все за один-єдиний рік… хоч пані Лінд каже, що після кожного успіху приходить невдача, і сама вона не схвалює вищої освіти для жінок, бо це відвертає їх від істинного покликання. А осьде після розмови про Рейчел я згадала – Енн, ти не чула ніяких новин про банк Еббі?

– Чула, що він ненадійний, – сказала Енн. – А чому ви питаєте?

– І Рейчел так каже. Вона приходила минулого тижня й казала, що всі про це подейкують. Метью дуже занепокоївся. Усі наші гроші в тому банку… усі, кожнісіньке пенні. Я спершу думала, хай Метью покладе їх до Ощадного Банку, але старий пан Еббі був добрим другом нашого батька, і він зберігав свої гроші тільки в нього. Та й Метью казав, що коли банк очолює пан Еббі, то можна не хвилюватися.

– Мені здається, пан Еббі давно вже очолює банк лише формально, – замислилася Енн. – Він дуже старий; усіма справами завідують його небожі.

– Рейчел нам те саме сказала, то я почала вмовляти Метью забрати гроші, і він обіцяв подумати. А вчора пан Рассел його запевнив, що з банком усе гаразд.

Енн провела дивовижний день надворі – день, який вона запам’ятала на все життя, погожий, золотий і прекрасний, такий безтурботний і такий щедро заквітчаний. Кілька годин вона гуляла в саду, тоді пішла до Джерела Дріад і Купелі Верболозу, завітала до пасторського дому й сердечно погомоніла з пані Аллан, а надвечір Стежиною Закоханих пішла разом з Метью по корів на дальнє пасовище. Вечірнє сонце огортало ліс м’яким промінням, що струмувало із західних пагорбів. Метью йшов неквапно, похиливши голову; Енн, висока й струнка, допасувала свій пружний крок до його ходи.

– Ви забагато нині працювали, Метью, – лагідно дорікнула вона. – Чом би вам не передихнути?

– Ну-у-у… ні, я не можу, здається, – відповів Метью, прочиняючи хвіртку, щоб загнати корів. – Бач, Енн, я старію, і весь час забуваю про це. Еге ж, я працював усе життя, і помру, певне, за роботою.

– Якби я була тим хлопцем, котрого ви хотіли взяти, – журливо проказала Енн, – то могла б допомогти вам, і стількох клопотів позбавити. Тому в душі я трохи шкодую, що не хлопець… лише тому.

– А як на мене, Енн, ти ліпша за дюжину хлопців, – Метью поплескав її по руці. – Бо ж не хлопець здобув стипендію Ейвері, правда? Не хлопець, а дівчинка… моя дівчинка… моя дівчинка, якою я пишаюся.

Він сором’язливо всміхнувся до неї і вийшов на подвір’я. Енн згадувала цю усмішку у своїй кімнаті, коли того вечора довго сиділа при відчиненім вікні, думаючи про минуле й мріючи про майбутнє. Надворі, оповита білим серпанком, стояла під місячним сяйвом Снігова Королева; у ставку за Садовим Схилом кумкали жаби. На все життя запам’ятала Енн сріблясту, непорушну красу та духмяний спокій тієї ночі. Була то остання ніч перед тим, як горе торкнулося її життя; а жодне життя вже не лишається таке саме, щойно горе покладе на нього холодну свою десницю.

Розділ 37
ЖНЕЦЬ НА ІМ’Я СМЕРТЬ

– Метью! Метью, що з тобою? Метью, тобі зле? – вигукувала Марілла із тривогою в кожнім слові.

Саме в цю мить до передпокою зайшла Енн з оберемком білих нарцисів – нескоро ще опісля того навчилася вона знов любити їхній вигляд і аромат – і уздріла на порозі Метью із зіжмаканою газетою в руці й дивно зсудомленим посірілим обличчям.

Енн випустила квіти з рук й одночасно з Маріллою підлетіла до нього через усю кухню. Та жодна з них не встигла його підтримати – він упав просто на поріг.

– Зомлів, – видихнула Марілла. – Енн, біжи по Мартіна, швидше! Він у клуні.

Мартін, наймит, котрий щойно повернувся додому з пошти, одразу помчав до лікаря, сповістивши дорогою про нещастя пана та пані Баррі. Пані Лінд, яку він теж застав у Садовому Схилі, прийшла разом з ними. Розпачливо намагалися Енн і Марілла привести Метью до тями. Пані Лінд лагідно відсунула їх убік, спробувала намацати пульс і приклала вухо до грудей непритомного. Тоді сумно глянула в їхні перелякані лиця очима, повними сліз.

– Ох, Марілло, – промовила вона, – здається… ми вже нічого не вдіємо.

– Пані Лінд, ви ж не думаєте… невже ви думаєте, що Метью… що він… – Енн зблідла й затремтіла, неспроможна вимовити найстрашніше слово.

– Так, дитино, боюся, що так. Глянь, яке в нього лице. Коли бачитимеш цей вираз так часто, як доводилось мені, то вже добре його знатимеш.

Енн глянула в непорушне обличчя, уже затавроване страшною присутністю Смерті.

Незабаром і лікар сказав, що смерть була миттєва і, ймовірно, безболісна, а спричинило її напевне якесь раптове потрясіння. У чому воно полягало, тут-таки й було з’ясовано з газети в руках Метью, яку вранці з пошти привіз Мартін. У ній містилося сповіщення про крах банку Еббі.

Сумна новина швидко облетіла все Ейвонлі, і цілий день друзі й сусіди навідувалися до Зелених Дахів, щоб віддати останню шану померлому й засвідчити повагу живим. Уперше скромний, несміливий Метью Катберт був у центрі уваги: біла, велична смерть прийшла по нього, поклавши печать на чолі.

Тиха ніч м’яким кроком надійшла до Зелених Дахів. Старий дім був мовчазний і спокійний. У вітальні в труні лежав Метью Катберт, і сиві пасма обрамляли його ледь усміхнене лице – так, мовби він спав і бачив добрі сни. А довкола нього були квіти… духмяні старомодні квіти, які висадила ще його мати невдовзі по своїм весіллі. Ті квіти Метью завжди невимовно й таємно любив. Їх зібрала Енн і принесла йому, без сліз у страдницьких очах, які палали на її блідому обличчі. То було останнє, що вона могла для нього зробити.

Тієї ночі з ними лишилася Діана й подружжя Баррі. Діана піднялася в кімнатку на піддашші, де при вікні стояла Енн, і лагідно запитала:

– Енн, люба, ти не хочеш, щоб цю ніч я провела коло тебе?

– Дякую тобі, Діано, – Енн відважно глянула в очі подрузі. – Та, сподіваюся, ти зрозумієш, коли я скажу, що хочу бути сама. Я не боюся. Адже ні хвилини, відколи це сталося, я не була сама… і зараз дуже хочу побути на самоті, помовчати й спробувати це зрозуміти. Бо я не можу зрозуміти. Часом мені здається, що Метью не міг померти, а часом, що він давно вже помер, і відтоді мене мучить цей тупий жахливий біль.

Діана не збагнула її слів до кінця. Палкий відчай Марілли, що нестримною хвилею змивав усі межі людської стриманості й багатолітнього призвичаєння, для неї був зрозумілішим за незрошене слізьми страждання Енн. Та все ж вона пішла, залишивши подругу наодинці з першим у її житті горем.

Енн сподівалася, що заплаче на самоті. Їй здавалося жахливим, що вона ні сльозинки не могла пролити за Метью, котрого так любила, і котрий так любив її, за Метью, з яким іще вчора ввечері йшла з пасовища, і який тепер лежав там, у тьмяній кімнаті внизу, з моторошним спокоєм на чолі. Та спершу сліз не було, навіть коли вона вклякла в темряві при вікні й почала молитися, дивлячись на зорі понад пагорбами… ні, жодних сліз, лише той самий тупий жахливий біль утрати, що мучив її, аж доки вона заснула, виснажена гризотами й переживаннями того дня.

Уночі вона прокинулася: довкола стояли тиша й темрява, і хвиля пекучих спогадів накрила її. Вона бачила Метью, коли востаннє вони прощалися ввечері біля хвіртки, а у вухах відлунювали слова: «Моя дівчинка… моя дівчинка, якою я пишаюся». Тоді прийшли сльози, й Енн гірко розридалася. Марілла почула й навшпиньках зайшла до кімнати, щоб її втішити.

– Ну… ну… не треба так плакати, дівчинко. Він більше не повернеться. Не треба… не можна так плакати. Я сама знала, що не можна, та не стрималася. Він завжди був мені добрим, дбайливим братом, але… на все воля Божа.

– О, Марілло, дозвольте мені плакати, – схлипнула Енн. – Сльози – це не така тяжка мука, як той біль. Побудьте зі мною трохи, і обійміть мене… отак. Я не могла бути з Діаною, хоч вона добра, мила й чудова подруга… та це не її горе… воно не крає їй серця… Діана не розрадить мене. Це наше горе… ваше й моє. О, Марілло, як нам жити без нього?

– Ми є одна в одної, Енн. Не знаю, що б я робила, якби тебе не було… якби ти ніколи тут не з’явилася. Енн, я часто була з тобою різка й сувора, але не думай, що я не любила тебе так само, як Метью. Я скажу тобі зараз, поки можу. Мені завжди тяжко було відкривати душу, хоч у такі миті, як тепер, це й легше зробити. Я люблю тебе, як рідне дитя, і з найпершого дня в Зелених Дахах ти була мені радістю й утіхою.

Через два дні Метью Катберта перенесли через батьківський поріг і забрали – далеко від полів, які він орав, садів, які він любив, і дерев, які він висадив. А Ейвонлі поринуло в колишній спокій; навіть у Зелених Дахах життя текло звичним плином, і обов’язки виконувались, як завжди, попри невідступний біль тяжкої втрати. Енн, якій досі не доводилося спізнати горя, думала, що це сумно, коли все може бути по-старому навіть без Метью. Вона бентежилася й мучилася докорами сумління, виявивши, що й схід сонця над ялицями, і молоді рожеві квіти в саду так само тішать і захоплюють її, що їй приємно бачити Діану й усміхатися її веселим словам, що прекрасний світ любові й дружби так само зворушує її уяву й серце, що життя досі манить її за собою тисячею невтомних голосів.

– Я начебто зраджую Метью, коли досі тішуся таким речам, без нього, – журливо звірялася вона якось надвечір у пасторському саду пані Аллан. – Мені його дуже бракує… щохвилини… та все ж, пані Аллан, світ і життя для мене лишилися так само прекрасними й цікавими. Сьогодні Діана пожартувала, а я впіймала себе на тому, що сміюся. Коли це сталося, я думала, що вже ніколи більше не сміятимуся знов. І тепер здається, що я не повинна сміятися.

– Коли Метью був з вами, він любив слухати твій сміх, і йому радісно було знати, що тебе тішать приємні речі довкола, – тепло мовила пані Аллан. – І хоч зараз його нема, та йому однаково радісно це знати. Я впевнена, що не варто нам закривати серця від цілющої дії, що дарує нам природа.

Та я розумію твої відчуття. Усім нам колись доводиться їх пережити. І тоді всі ми не хочемо й думати про те, що можна радіти, коли поряд немає найдорожчих людей, які могли б розділити з нами цю радість. Гадаємо, що зраджуємо жаль за ними, коли до нас вертається втіха від життя.

– Сьогодні я ходила на цвинтар: посадила в Метью на могилі трояндовий кущ, – замислено відповіла Енн. – Узяла пагінець від куща, який привезла колись давно із Шотландії його мати… Метью завжди найбільше любив ці троянди – такі маленькі й духмяні, з колючими стеблами. Я раділа, що можу посадити їх у нього на могилі – так, ніби йому це теж буде приємно. Сподіваюся, там, на небесах, у нього є троянди. Може, душі цих маленьких трояндочок, що тішили його тут стільки літ, усі пішли туди, щоб зустріти його. Я мушу вже йти додому. Марілла там зовсім сама… а вона завжди сумує надвечір.

– Вона ще більше сумуватиме, коли ти поїдеш до коледжу, – мовила пані Аллан.

Енн не відповіла. Розпрощалася з пасторовою дружиною й неквапом рушила до Зелених Дахів. Там на ґанку сиділа Марілла, і Енн присіла коло неї. Двері за ними були відчинені й утримувала їх велика рожева мушля з відблисками призахідного надбережного сонця в гладеньких внутрішніх вигинах.

Енн зірвала кілька пагінців блідаво-жовтої жимолості й заквітчала собі коси. Вона так любила цей невловний тонкий аромат, що здіймався над нею при кожнім русі, мов неземне благословення.

– Поки тебе не було, заходив лікар Спенсер, – повідомила Марілла. – Він каже, що той славетний окуліст буде завтра в місті й наполягає, щоб я з ним порадилася. То доведеться таки, мабуть, поїхати та й годі. Я буду більш ніж удячна, коли він зможе мені підібрати добрі окуляри. Ти ж побудеш тут сама без мене? Мартін мене відвезе, а тут треба прасувати, та й пиріг спекти.

– Я впораюся. Діана прийде й допоможе мені. Я все випрасую й спечу. Минули ті часи, коли я крохмалила носові хустинки й клала заспокійливе в пироги.

Марілла засміялася:

– Скільки дурниць ти тоді накоїла, Енн! Раз по раз опинялася в халепі. Я навіть думала, чи ти не навіжена якась. Згадай, як ти пофарбувала волосся!

– Еге ж, ніколи цього не забуду, – усміхнулася Енн, торкаючись важкої коси, що оповивала її витончену голівку. – Тепер сміюся, коли згадую, як журилася своїм волоссям – але сміюся недовго, бо й справді для мене то була величезна журба. І коси, і ластовиння – усе мені завдавало нестерпної муки. А тепер ластовиння нема, і всі довкола такі ласкаві, що називають мої коси каштановими… окрім хіба Джозі Пай. Вона сказала вчора, що тепер мої коси рудіші, ніж будь-коли, чи то лише здається на тлі чорної сукні. А ще спитала, чи вдається рудим людям звикнути до кольору свого волосся. Марілло, я майже постановила собі облишити всі спроби полюбити Джозі Пай. Я докладала, як сама означила б це колись, «героїчних зусиль», та полюбити її неможливо.

– Джозі – нестерпна, як усі Паї, – гостро відказала Марілла, – вона не може бути інакшою. Мабуть, такі, як вона, теж для чогось потрібні… та як на мене, користь від них не більша, ніж від будяка. Джозі буде вчителювати?

– Ні, вона ще рік навчатиметься в семінарії, так само, як Муді-Спурджен та Чарлі Слоун. Джейн і Рубі вчителюватимуть, і обидві вже дістали місця в школах – Джейн у Ньюбриджі, а Рубі десь на заході.

– І Гілберт Блайт учителюватиме, так?

– Так, – пролунала коротка відповідь.

– Гарний хлопчина, – розсіяно зронила Марілла. – Минулої неділі я бачила його в церкві: так виріс і змужнів. Дуже схожий на свого батька в цьому віці. Джон Блайт теж був гарний. Ми були з ним добрими друзями – він і я. Люди називали його моїм женихом.

Енн підняла очі зі жвавим зацікавленням.

– Ох, Марілло… і що сталося? Чому ви не..?

– Ми посварилися. Я не простила йому, коли він прохав пробачення. Хотіла це зробити, але згодом: я була ображена й сердита, думала покарати його. А він більше не повернувся. Такі вони, Блайти, усі страшенно горді. Та мені завжди було… дуже шкода, що я не пробачила йому, коли могла.

– То й у вашому житті було кохання, – тихо промовила Енн.

– Можеш і так це назвати. Ти б не подумала, дивлячись на мене, правда? Та ніколи не можна судити про людей за зовнішністю. Всі забули про нас із Джоном. Я й сама забула. Та все це пригадалося мені, коли я побачила Гілберта минулої неділі.