Текст книги "Енн із Зелених Дахів"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 4
РАНОК У ЗЕЛЕНИХ ДАХАХ

Коли Енн прокинулася й сіла на ліжку, здивовано втупившись у вікно, крізь яке до кімнати линуло яскраве сонячне світло й за яким у блакитному небі пропливали пухнасті хмарки, надворі був уже білий день.

Якусь мить дівчинка не могла пригадати, де вона. Спершу відчула приємне хвилювання, та вже згодом у душі воскресли жахливі спогади. Вона була в Зелених Дахах, непотрібна й небажана, бо вона – не хлопець!

Але тепер настав справжній ранок, а за вікном квітла вишня. Тож Енн миттю вистрибнула з ліжка й підскочила до підвіконня. Штовхнула віконну раму – вона піддалася неохоче, зі скрипом, наче її давно вже ніхто не відчиняв – утім, це була правда, – а тоді застрягла нерухомо, так, що й потреби її притримувати більше жодної не було.

Енн стала навколішки, вдивляючись у червневий ранок; очі її аж сяяли від щастя. О, хіба ж тут не гарно? Хіба ж це не прекрасне місце? От якби не довелося нікуди звідси їхати. Вона могла б уявити, як лишається тут на все життя. Простору для уяви їй тепер було достатньо.

Крислата вишня стояла так близько до стіни, що аж торкалася її гілками; за рясним буйним цвітом на них не видно було жодного листка. По обидва боки будинку росли сади – яблуневий і вишневий, теж оповиті квітковими шалями, із трави подекуди вибризкували жовтим кольором кульбаби. Трохи далі видніли багряно-квітучі кущі бузку, і їхній п’янкий солодкий аромат долинав до вікон разом із вітерцем.

А за садом пролягало зелене поле конюшини, що спускалося аж до долини, де жебонів струмок; і над підліском, який вабив відпочинком серед заростей папороті, моху та лісового різнотрав’я, росли стрункі білі берези. Далі височів пагорб, зелений і пухнастий від ялиць та сосон; поміж деревами маячів сірий дах того самого будиночка, що його бачила дівчинка із протилежного берега Озера Осяйних Вод.

Ліворуч стояли величенькі клуні й стодоли, а за ними зелені поля простягались аж до блакитного моря, що вилискувало під сонцем.

Енн, яка так обожнювала красу, вдивлялася в усе це, ніби всотуючи очима. Вона, бідолашка, встигла у своєму недовгому житті побачити чимало похмурих і незатишних місцин, тому такої краси, як тут, навіть уявити собі не могла.

Так вона й стояла навколішках, не помічаючи нічого, окрім цієї дивовижної краси, аж ось із заціпеніння її вивела рука, що лягла дівчинці на плече. Мала мрійниця навіть незчулася, як увійшла Марілла.

– Час одягатися, – коротко кинула вона.

Марілла гадки не мала, як розмовляти з дитиною – це й робило її, навіть попри власне бажання, різкою й непривітною.

Енн підвелася й глибоко зітхнула.

– Правда ж, це пречудово? – спитала дівчинка, вказуючи рукою на дивовижний світ за вікном.

– Ну, велике дерево, – відповіла Марілла, – і квітне добряче, але вишні від того кращими не стають – усі якісь дрібні й червиві.

– Ні, я ж хіба тільки про нього кажу? Тобто дерево дуже гарне, воно, здається, аж сяє, і квітне так, наче це головна його справа, але я кажу про все-все-все. Про сади, струмок, і про ліс, про весь великий-великий і прекрасний світ. Хіба в такі ранки, як сьогодні, ви не відчуваєте, що дуже любите його? Я чую сміх струмка, як він біжить сюди до нас. Ви ніколи не помічали, які вони веселі, ці струмки? Завжди. Навіть узимку я чую, як вони сміються під кригою. Я так тішуся, що побіля Зелених Дахів теж є струмок. Ви, може, подумаєте – чи їй не однаково, коли вона скоро поїде звідси? – але мені таки не байдуже. Я завжди буду згадувати цей струмок, навіть якщо ніколи більше його не побачу. А якби тут не було струмка, мені би спокою не давало оте неприємне відчуття, що він мусить бути. Сьогодні я вже не в безодні розпуки. Я взагалі вранці ніколи не впадаю в розпуку. Правда ж, це чудово, що на світі існують ранки? Але мені дуже сумно. Я так собі уявляла, що ви чекаєте на мене, і що я довго-довго тут житиму, усе життя. І так мені було добре, поки я уявляла. Але найгірше, коли уявляєш такі картини – це те, що вони дуже скоро зникають, і тоді стає боляче.

– Вбирайся, спускайся додолу й покинь ці свої химери, – відказала на те Марілла, щойно спромоглася вставити слово. – Сніданок уже чекає. Вмийся й зачеши волосся. Вікно лиши відчиненим, а постіль розвісь на бильцях, нехай провітриться. І мерщій, не барись, будь ласка.

Енн вочевидь уміла діяти швидко, якщо в тому була потреба, адже за десять хвилин уже спустилася – охайно вбрана, умита, із заплетеними косами й чистим сумлінням – вона ж бо виконала все, що наказала Марілла. Хоча насправді геть забула розвісити постіль.

– Я просто вмираю з голоду, – заявила дівчинка, умощуючись на стільці, призначеному Маріллою. – Світ уже не здається такою жахнючою пусткою, як учора ввечері. Я так тішуся, що сьогодні настав сонячний ранок. Але дощові ранки я теж люблю. Усі ранки гарні, правда? Коли ти ще не знаєш, що станеться вдень, і маєш стільки простору для уяви. Але добре, що сьогодні немає дощу, бо коли сонце – тоді набагато легше не журитися й долати життєві незгоди. А я відчуваю, що мені чимало доведеться здолати. Коли читаєш про різні трагедії й уявляєш, як сама героїчно їх переборюєш, то воно все так доладно, а коли справді доводиться щось переборювати, то вже стає зовсім не так легко, правда?

– Заради Бога, припни язичка, – сказала Марілла. – Як на дівчинку, ти занадто балакуча.

Енн принишкла, і мовчала так сумлінно й пильно, що Маріллу це добряче роздратувало, немовби така тривала мовчанка не була чимось звичайним. Метью теж слова не промовив, утім, для нього це було якраз звичайним, тож сніданок проминув у тиші.

І що довше він тривав, то неуважнішою ставала Енн: їла вона машинально, невидющим поглядом втупившись у небо за вікном. Тепер Марілла дратувалася ще більше: її не полишало неспокійне відчуття, що хоч тілом це дивне дівча й було з ними за столом, та душа її на крилах фантазії полетіла далеко-далеко й блукала десь аж понад хмарами. А кому була потрібна така дитина?

Проте Метью прагнув її залишити, хай як це було незбагненно! Марілла відчувала, що йому цього хотілося так само, як учора ввечері, і хотітиметься й далі. Така вже була в нього вдача: коли він чогось прагнув, то мовчки, проте навдивовижу вперто стояв на своєму. І була ця мовчазна впертість у десять разів сильніша, ніж якби він почав говорити про своє бажання.

Коли сніданок було закінчено, Енн отямилася від замрії й зголосилася помити посуд.

– Ти вмієш мити посуд як слід? – недовірливо спитала Марілла.

– У мене це непогано виходить. Хоча краще я вмію глядіти дітей, бо маю чималий досвід. Так шкода, що у вас тут немає дітей, яких можна було би побавити.

– Ні, більше дітей, ніж уже є, мені тут не потрібно. І з тобою клопоту не бракує. Я гадки не маю, що нам робити. Метью такий чудило.

– Він хороший, – докірливо заперечила Енн. – І дуже добрий. Зовсім не зважав, що я стільки говорила; здається, йому це навіть подобалося. Я одразу, як побачила його – зрозуміла, що ми з ним рідні душі.

– Отож, ви обоє диваки, якщо ти це маєш на увазі, – пирхнула Марілла. – Добре, можеш помити посуд. Лий більше гарячої води, а потім як слід витри все рушником. У мене сьогодні купа роботи, бо ж по обіді треба буде поїхати у Вайт Сендз до пані Спенсер. Тебе теж прихоплю – вирішимо, як нам з тобою бути. А коли закінчиш із посудом, іди нагору й застели ліжко.

Енн доволі вправно вимила посуд, як відзначила собі Марілла – а вона уважно спостерігала за дівчинкою. Потім застелила ліжко – уже не так успішно, бо ж ніколи не вчилася мистецтва боротися з периною. Втім, сяк-так справу було зроблено, і Марілла, щоб тільки спекатися дитини, звеліла їй іти надвір і гратися до обіду. Енн підлетіла до дверей: личко її сяяло, оченята блищали. Та вже на порозі вона зупинилася, крутонулася назад, підійшла до столу й сіла; радість і щастя наче випарувалися з її обличчя.

– Ну, що тепер? – запитала Марілла.

– Я не насмілюся вийти, – відповіла Енн тоном страдника, що зрікається всіх земних утіх. – Якщо я однаково тут не житиму, то яка мені користь із того, щоб любити Зелені Дахи? А коли я вийду туди й познайомлюся з усіма деревами, квітами, і садом, і струмком, то вже ж неминуче все це полюблю. Мені й так тяжко, а після цього буде ще тяжче. Я страшенно хочу туди піти, воно все ніби кличе мене – Енн, Енн, ходи до нас, побавимося разом! – але ні, краще не треба. Бо хіба варто починати щось любити, коли тебе все одно від цього скоро відірвуть, правда? Я тому так і раділа, коли думала, що лишуся тут назавжди. Гадала, що зможу стільки всього любити, і ніщо мені не завадить. Але цей короткий сон закінчився. Я скорилася долі, і нікуди не піду, а то потім іще можу розпокоритися. А скажіть, будь ласка, як звуть оцю квітку на підвіконні?

– Це герань.

– Ні, я не про таке ім’я. А про те, що ви самі їй дали. Ви ніяк її не назвали? Тоді можна, я це зроблю? Я назву її – зараз подумаю – мабуть, Любонькою, ось хороше ім’я – можна, доки я тут, називати її Любонькою?

– Господи, та мені байдуже! Нащо взагалі давати якесь ім’я герані?

– А я люблю, коли речі мають свої власні ймення, навіть звичайні герані. Так вони стають схожими на людей. Звідки нам знати – а раптом герань ображається, що ми кличемо її тільки геранню й більше ніяк? Вам би теж не сподобалось, якби вас кликали тільки жінкою. Авжеж, я назву її Любонькою. І вишні, що росте за вікном моєї спальні, я теж дала ім’я. Снігова Королева – це тому, що вона стоїть уся біла. Звісно, вона не завжди буде квітнути, але ж можна собі уявити, що завжди, правда?

– Ніколи в житті не чула такої дивовижі, – бурмотіла Марілла, рятуючись втечею до льоху по картоплю. – Вона цікава дівчинка, Метью правду каже. Я сама вже відчуваю, як мені не терпиться почути, що ця мала ще розповість. Вона й мене теж причаровує, як причарувала Метью. Він так на мене подивився, коли йшов, немов тим поглядом знову висловив усе, що сказав і на що натякнув учора ввечері. Якби ж він мав звичку говорити про все, як інші чоловіки. Тоді можна було б йому відповідати й у чомусь його переконувати. А що робити із чоловіком, який лише дивиться?

Коли Марілла повернулася зі свого паломництва до льоху, Енн сиділа, знову замріяна, поклавши підборіддя на руки, і дивилася в небо. Марілла не чіпала її, аж доки поставила на стіл підобідок.

– Метью, ти ж дозволиш мені сьогодні взяти бричку й конячку? – спитала Марілла.

Метью кивнув і тужливо глянув на Енн. Марілла перехопила його погляд і суворо відказала:

– Я поїду до Вайт Сендз і дам раду із цією халепою. Візьму із собою Енн – може, пані Спенсер зуміє домовитися, щоб її негайно відправити назад у Нову Шотландію. Приготую тобі чай і повернуся ввечері, ще встигну подоїти корів.

Метью не відповів; Марілла відчула, що дарма витрачала зусилля на пояснення. Немає нічого більш нестерпного за чоловіка, що не відповідає – окрім хіба такої самої жінки.

Коли настав час, Метью запріг конячину до брички, і Марілла з Енн вирушили. Метью відчинив їм ворота, і доки вони поволі виїжджали з них – сказав, начеб ні до кого не звертаючись:

– Сьогодні приходив малий Джеррі Бут із Кріка – я обіцяв найняти його на літо.

Марілла не відповіла, але так сердито хльоснула бідолашну кобилку віжками, що незвикла до такої поведенції вгодована конячина обурено рвонула стежкою вчвал. Уже звіддалік Марілла озирнулася й побачила свого нестерпного брата, що стояв, притулившись до воріт, і зажурено дивився їм услід.

Розділ 5
ІСТОРІЯ ЕНН

– А знаєте, – сказала Енн так, наче звіряла таємницю, – я вирішила, що буду тішитися цій мандрівці. Я вже із власного досвіду навчилася, що коли собі постановиш чомусь тішитися, то воно майже завжди виходить. Треба тільки дуже-дуже суворо собі постановити. Тож поки ми їдемо, я думатиму не про повернення в сиротинець, а лише про мандрівку. Ой, гляньте, яка трояндочка! Правда, гарна? Як вона, мабуть, радіє з того, що вона – троянда. От було б хороше, якби троянди вміли розмовляти! Вони б розповіли нам стільки всього чудового. А правда, рожевий колір – найпрекрасніший у світі? Мені він так подобається, але я не можу його носити. Рудим людям він геть не личить, навіть уявити собі таке важко. А ви не знаєте якої-небудь дівчинки, щоб у неї волосся в дитинстві було руде, а коли вона виросла – то змінило колір?

– Ні, не знаю, – безжально відповіла Марілла, – і впевнена, що з тобою цього теж не станеться.

Енн зітхнула.

– Ну от, іще одне сподівання мертве. «Моє життя – ніби цвинтар померлих надій». Я це речення вичитала якось в одній книжці, і відтоді ним утішаюся, коли щось мене розчаровує.

– Не розумію, чим тут можна втішитися? – запитала Марілла.

– Ну, воно так гарно й романтично звучить, що я ніби сама опиняюся в тій книжці. Я дуже люблю все романтичне, а «цвинтар померлих надій» – це, мабуть, найромантичніше, що тільки можна собі уявити, правда? От я й утішаюся, що в мене теж є такий цвинтар. А ми сьогодні будемо проминати Озеро Осяйних Вод?

– Якщо ти маєш на увазі ставок Баррі, то повз нього ми не поїдемо. Будемо їхати прибережним путівцем.

– Прибережним путівцем – це так гарно звучить. А сама дорога теж така гарна? Щойно ви це сказали, я одразу ж уявила собі картинку. І Вайт Сендз – дуже гарна назва, але Ейвонлі мені подобається більше. Вона така чудова. Як музика. А нам іще далеко до Вайт Сендз?

– П’ять миль. А оскільки ти, бачу, маєш намір і далі говорити, то ліпше розкажи мені щось путяще. Ну, хоча б усе, що знаєш про себе.

– О, ні, те, що я знаю про себе, і переказувати не варто, – палко заперечила Енн. – Дозвольте, я розповім те, що уявляю про себе: так вам буде набагато цікавіше.

– Не треба мені твоїх фантазій. Розказуй усе, як є насправді. Починай спочатку. Де ти народилася і скільки тобі років?

– У березні виповнилося одинадцять, – відповіла Енн із легеньким зітханням на знак покірної згоди розказувати все, як є насправді. – А народилася я в Новій Шотландії, у Болінброку. Мого тата звали Волтер Ширлі, він там був учителем у школі. А маму звали Берта Ширлі. Правда ж, Волтер і Берта – дуже гарні імена? Добре, що в моїх батьків красиві імена. Бо кожному було б соромно, якби його тата звали… ну, Джедедайя чи ще якось так, правда?

– Коли людина чесна й порядна, то байдуже, як її звуть, – сказала Марілла, що почувалася зобов’язаною напучувати.

– Не знаю, – Енн замислилася. – Я колись читала в одній книжці, що троянда, хоч як її назви, все одно пахнутиме так само солодко,[1]1
  Енн має на увазі трагедію В. Шекспіра «Ромео і Джульетта». (прим. пер.).


[Закрыть] але ніяк у це не повірю. Навряд чи троянда була б така ж гарна, якби її називали будяком чи щирицею. Може, мій тато став би доброю людиною, навіть якби його звали Джедедайя, але то був би для нього тяжкий хрест. Ну, а моя мама – вона теж була вчителькою, та коли вийшла заміж за тата, то, певна річ, пішла зі школи. Чоловік – це й так дуже велика відповідальність. Пані Томас казала, що вони були, наче двоє дітлахів. І бідні як церковні миші. Вони оселилися в малесенькому будиночку із жовтими стінами в Болінброку. Я того будиночка ніколи не бачила, але тисячу разів його собі уявляла. Там, напевно, попід вікнами росла жимолость, довкола ґанку – бузок, а біля воріт – лілеї. А на вікнах були муслінові фіранки. Дім із такими фіранками стає дуже-дуже затишний. І я народилася в тому будиночку. Пані Томас казала, що я була найпотворнішою дитиною, яку вона бачила в житті – така худюща, якби не очі, то взагалі би нічого не важила. Але мама гадала, що я була страх яка гарна. А я думаю, що мамі видніше, ніж бідній прибиральниці, правда? Ну, хай там як, а добре, що вона мене любила, бо якби ні, то це було б дуже сумно. Бачте, мама після того зовсім мало прожила. Вона померла від гарячки, коли я мала заледве три місяці. А я б так хотіла, щоб вона пожила довше, і я ще встигла б запам’ятати, як кличу її мамою. Як би це було гарно – казати «мама», правда? А тато помер за чотири дні, теж від гарячки. Отак я лишилася сиротою, а всі довкола, як казала пані Томас, сушили собі голови, що зі мною робити. Бо я вже тоді була нікому непотрібна. Це, мабуть, у мене доля така. Вони обоє, мама і тато, були здалека, і всі знали, що ніяких родичів у них не залишилося. Ну, але врешті-решт пані Томас сказала, що забере мене до себе, хоч вона й була страшенно вбога, і чоловік у неї був п’яниця. Вона мене годувала із пляшечки. Ви не знаєте, чому ті, хто годувався із пляшечки, мусять виростати кращими за тих, хто годувався в звичний спосіб? Бо коли я була нечемна, пані Томас завжди питала, як я можу бути таким капосним дівчиськом, адже вона вигодувала мене із пляшечки?

А тоді пані Томас із чоловіком поїхали з Болінброка в Мерісвілл, і я жила в них, аж до восьми років. Помагала їм глядіти дітей – у них було четверо малюків, менших від мене, і мороки з ними було чимало. А якось пан Томас упав під поїзд і загинув, і його мати сказала, що забере пані Томас із дітьми до себе жити, але тільки без мене. І тоді вже пані Томас, як вона сказала, сушила собі голову, що зі мною робити. Але прийшла пані Геммонд, що жила понад річкою, і сказала, що вона мене візьме, бо вона бачила, як я добре даю собі раду з дітьми, і я пішла жити до неї, там іще поряд рубали ліс. Геть безлюдна була місцина. Якби не уява, я ніколи б не змогла там жити. У пана Геммонда був невеличкий тартак, а пані Геммонд мала восьмеро дітей. У неї тричі знаходилися двійнята. Я люблю дітей у помірній кількості, але три пари двійнят поспіль – це вже забагато. І я так рішуче й сказала пані Геммонд, коли знайшлися останні двоє. Бо я мусила їх весь час тягати на руках і так страшенно від цього втомлювалася.

Отак я понад два роки прожила в пані Геммонд, а тоді пан Геммонд помер і пані Геммонд покинула господарство. Роздала всіх дітей родичам і подалася до Америки. А я мусила поїхати до сиротинцю в Гоуптоні, бо ніхто більше не хотів мене брати. У сиротинці теж не було для мене місця, бо він і так був переповнений. Але довелося їм уже мене взяти, і чотири місяці я прожила там, а тоді з’явилася пані Спенсер.

Енн скінчила розповідь і знову зітхнула, цього разу з полегшенням. Вочевидь, їй не хотілося ділитися спогадами зі свого життя в цьому світі, де вона для всіх була тільки небажаним тягарем.

– А до школи ти ходила? – спитала Марілла, завертаючи кобилку на прибережну дорогу.

– Трошки. Лише той останній рік, що жила в пані Томас. А в пані Геммонд дім був так далеко від школи, що взимку ніяк було дійти, а влітку ніхто не вчився, бо канікули, тож я могла ходити тільки навесні й восени. Ну, і звісно, у сиротинці теж ходила. Я добре вмію читати й багато віршів знаю напам’ять: «Битву при Гогенліндені» і «Единбург після повені», і «Бінґен-на-Рейні», і майже всю «Даму біля озера», і «Пори року» Джеймса Томпсона. А ви любите такі вірші, від яких сироти на шкірі з’являються? У хрестоматії для п’ятого класу є такий вірш – «Загибель Польщі» – аж тремтиш, поки читаєш. Я, звісно, до п’ятого класу не дійшла, тільки до четвертого, але старші дівчата давали мені почитати свої підручники.

– А ці пані Томас і пані Геммонд – вони були до тебе ласкаві? – запитала Марілла, краєчком ока поглядаючи на Енн.

– О-о-ох, – невпевнено промовила дівчинка. Її ніжне личко раптом почервоніло, а на чоло зморшками лягло зніяковіння. – Вони хотіли… я знаю, що вони хотіли бути ласкавими й добрими. А якщо люди хочуть бути ласкавими, то вже не зважаєш, коли їм це часом не вдається. У них і так було забагато клопотів. Дуже важко мати чоловіка-п’яницю, а вже три пари двійнят поспіль – то ще важче, правда? Але я певна, що вони дуже хотіли бути до мене ласкавими.

Більше Марілла ні про що не розпитувала. Енн мовчки захоплено позирала навсібіч, а Марілла глибоко замислилася, неуважно поганяючи кобилку. У серці її ворухнувся жаль до цієї дитини. Яке нещасне життя без любові їй довелося спізнати – життя, сповнене тільки важкої праці й бідності, у якому всі її зрікалися; адже Марілла була достатню прониклива, щоб читати між рядків справжню історію дівчинки. Не дивно, що вона так тішилася, коли думала, наче матиме свій рідний дім. Шкода, що доведеться відправити її назад. А що, як вона, Марілла, усе ж пристане на братове незбагненне бажання – і залишить її? Він так затявся, а мала начебто хороша й здібна.

«Вона занадто балакуча, – думала собі Марілла, – та це можна буде виправити. Нічого грубого чи непристойного вона не каже. Поводиться, як справжня дама. Здається, вона з хорошої сім’ї».

Прибережний путівець був здичавіло-безлюдний. Праворуч від нього купчилися густі ялиці, чию мужність не здолали довгі роки боротьби з морськими буревіями. Ліворуч – стрімкі червоні піщані кручі підкрадалися так близько до шляху, що конячка, бодай не така сумирна, як кобилка Катбертів, напевне, уже випробувала б терпець своїх погоничів. А біля підніжжя тих круч громадилося каміння, відшліфоване хвилями, і розташовувалися піщані бухточки, де галька виблискувала, немов океанські коштовності. А далі було море – синє, мерехтливе – і понад водою кружляли мартини, а їхні крила сріблясто палахкотіли під сонцем.

– Правда ж, море неймовірно прекрасне? – спитала Енн, ніби пробуджуючись від тривалої мовчанки. – Якось іще в Мерісвіллі пані Томас винайняла екіпаж і повезла нас усіх на цілий день за десять миль, на узбережжя. Ох, як я тоді тішилася кожній миті, хоч і доводилося постійно глядіти дітей. Я потім іще багато років подумки верталася до того дня. Але тут навіть гарніше, ніж у Мерісвіллі. І мартини дуже-дуже красиві, правда? А ви б хотіли стати птахом? Я б хотіла – звісно, якби не була людиною. Правда ж, було би чудово – прокидатися на світанку й ширяти понад морем, і раз по раз пірнати в цю надзвичайно гарну синю воду, а ввечері летіти додому, до свого гнізда? О, я вже собі це уявляю! А скажіть, будь ласка, що це за великий будинок, отам?

– Вайтсендзький готель. Він належить панові Кірку, але сезон іще не почався. Тут улітку аж кишить американцями. Дуже вони люблять тутешнє узбережжя.

– Я боялася, що це дім пані Спенсер, – сумовито відказала Енн. – А я не хочу туди приїжджати. Бо тоді мені здаватиметься, що все скінчено.