Текст книги "Енн із Зелених Дахів"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Люсі-Мод Монтгомері
ЕНН ІЗ ЗЕЛЕНИХ ДАХІВ

І зорі над колискою зійшли

В стихії полум’я, роси і духу.

Роберт Браунінг

Пам’яті моїх батька і матері

Розділ 1
ПАНІ РЕЙЧЕЛ ЛІНД ДИВУЄТЬСЯ

Пані Рейчел Лінд жила саме там, де шлях на Ейвонлі, обабіч якого росли вільхи й фуксії, занурювався до видолинку. Перетинав той шлях струмочок, котрий брав початок аж ген у лісі, що оточував дворище старого Катберта. Той хлюпотливий струмочок, подейкували, петляв у лісі поміж деревами, вирував і пінився, та й був доволі підступний, хоч при Долині Лінд ущухав і вже ледь жебонів, принишклий, ніби знаючи, що повз будинок пані Рейчел Лінд навіть струмкові не вільно текти без належної поважності й ґречності. Він, певно, тямив, що пані Рейчел сидить при вікні й суворо позирає на все й усіх, хто пробігає повз – від струмків до дітлахів; а коли зауважує бодай найменше нехтування приписами чемності, – невтомно й безупинно докопується до всіх «чому», «чого» й «навіщо так було скоєно».

В Ейвонлі, та й поза ним, живе багацько людей, що не вміють пхати носа в сусідські справи, не занехаявши при тому власних, та не така є пані Рейчел Лінд – о, вона, певна річ, із тих, кому вдається перейматися не лише собою, а й геть усіма довкола. Вправна господиня, собі вона давала раду якнайліпше, та ще й керувала швацьким гуртком для дівчат, помагала порядкувати в недільній школі, – а церковні Спільнота милосердя й Товариство підтримки місіонерських служінь без неї навряд чи й могли б існувати. Та попри все це, пані Рейчел таки знаходила вдосталь часу, щоб сидіти годинами при кухоннім вікні, в’яжучи з бавовняних ниток ковдри – і було їх уже шістнадцять, як пошепки, благоговійно переказували одна одній ейвонлійські господині, – ще й раз по раз кидати пильним оком на шлях, що перетинав видолинок і збігав на стрімкий височенький пагорб. А що стояло Ейвонлі на трикутному півострівці – він випинався просто в затоку Святого Лаврентія, оточений з обох боків водою – то кожен, хто прямував до селища чи виїздив з нього, не міг оминути цього шляху й непомітного, проте суворого й пильного погляду пані Рейчел.

Так сиділа вона й одного червневого пообіддя, на самому початку літа. Тепле сонце кидало у вікно свої яскраві промені, сад на схилі попід будинком стояв заквітчаний білим і рожевим цвітом – достоту наречена у весільній сукні – а над деревами гули міріади бджіл. Томас Лінд, тихий лагідний чоловічок, якого в Ейвонлі знали виключно як «мужа пані Рейчел», сіяв ріпу в полі за клунею – певно, як і Метью Катберт побіля Зелених Дахів. Принаймні пані Рейчел сама чула, як Метью напередодні ввечері казав Пітерові Моррісону в крамниці Вільяма Блера в Кармоді – мовляв, завтра сіятиму ріпу. То, звісно, Пітер його розпитував, бо сам Метью ніколи не ділився тим, що коїться в його житті.

Але ж ні, ось він, Метью Катберт, о пів на четверту в будень, виїжджає собі неквапно з долини на височенький пагорб. Ба більше – на ньому біла сорочка й найкращий святковий костюм, тож він, очевидячки, їде кудись із Ейвонлі, і прямує далеченько, бо ж витяг на світ божий свою бричку й упріг до неї гніду кобилку. Але куди? І навіщо?

Якби ж то був хтось інший з Ейвонлі! Тоді б пані Рейчел склала в голові се і те, а відтак одразу знайшла би відповідь на обидва запитання. Проте Метью так рідко виїжджав кудись із дому – це була дивна дивина; іншого такого сором’язливого чоловіка ще не бачив світ. Не любив він ані виходити поміж незнайоме товариство, ані взагалі розмовляти з людьми. Незвичне то було видовище – Метью в бричці й у білій сорочці. Нічого не могла збагнути пані Рейчел, тим-то й пообіднє дозвілля вже геть не видавалося їй приємним.

«От вип’ю чаю й піду в Зелені Дахи – розпитаю в Марілли, куди він подався й чого», – так зрештою вирішила поважна добродійка. – «О цій порі року до міста він не їздить, та й у гостях ніколи не буває. Чи, може, у нього забракло насіння ріпи? Але нащо ж тоді так виряджатися? Та й до лікаря він вочевидь не вибрався – надто вже повільно сунеться та його бричка. Проте мусило ж таки відучора щось статися, не поїхав же він собі просто знічев’я. Дивно це, дуже дивно, і сумління моє не знатиме ані хвилинки спокою, аж доки я не довідаюся, навіщо Метью Катберт поїхав нині з Ейвонлі».

Тож одразу після чаю пані Рейчел і вирушила. До великого обсадженого фруктовими деревами будинку Катбертів від Долини Лінд було зо чверть милі дорогою, та потім належало ще здолати довгеньку стежину. Батько Метью Катберта, сором’язливий і неговіркий, достоту як син, вирішив, коли будував собі дім, сховати його так, щоб і людське око не сягало – отож і забрався в лісову гущавину. Там, на якомога дальшій межі, де вже й закінчувалася його земля, стояли й понині Зелені Дахи, ледь помітні перехожим з битого шляху, обабіч якого рядком вишикувалася решта ейвонлійських садиб. Життя в такій глушині, думала собі пані Рейчел, і життям було не назвати.

– Це звичайнісіньке животіння, от що, – проказала вона, ступаючи порослим травою путівцем, поміж кущами шипшини. – Воно й не дивно, що Метью й Марілла такі чудні, коли живуть аж тут, відлюдьками. Дерева не найкраще товариство, хоча, Бог свідок, їх тут і не бракує. Ні, я таки волію жити поміж людей. Хоч їм і це, здається, до вподоби, а чи то вони просто вже звикли? Чоловік до всього звикне, навіть на шибениці висіти, як сказав такий собі ірландець.

Так балакаючи до себе, увійшла пані Рейчел на заднє подвір’я Зелених Дахів, а було це дуже охайне, зелене й скромне обійстя, де з одного боку росли старезні верби, а з іншого – прямі суворі тополі. Ані трісочки, ані камінця не було видно на землі, а вже від чіпкого ока пані Рейчел вони б не сховалися. І думала вона собі, що Марілла Катберт і на подвір’ї замітає так ретельно й часто, як у хаті. Тут, певне, можна було їсти просто із землі, не боячись, що буде, як у тому прислів’ї: «Доки живеш – грязі пожуєш».

Пані Рейчел гучно постукала у двері і, щойно її запросили, увійшла. Кухня в Зелених Дахах була дуже затишна – чи то пак, могла би такою бути, якби не ця несамовита, нестерпна чистота, через яку здавалося, немов туди ніхто ніколи не заходить. Вікна в кухні виглядали на схід і на захід; крізь оте друге, що виходило на заднє подвір’я, щедро лилося тепле червневе сонечко; східне ж вікно, у яке ледь видно було білий вишневий цвіт із садка ліворуч і тоненькі похилені берізки, що росли у вибалку – там, де жебонів струмочок – поволі обплутувала виноградна лоза. Тут зазвичай сиділа Марілла Катберт, коли випадала їй на те хвилинка, завжди наче трохи обурена сонцем, аж надміру веселим і безтурботним для цього світу, який належало сприймати серйозно. Тут сиділа вона й зараз зі спицями в руках, а стіл за її спиною вже накрито було до вечері.

Що було на тім столі, пильно зауважила собі пані Рейчел перш ніж причинила вхідні двері, як то годиться робити чемним людям. Тарілок стояло три – тож, певне, Марілла чекала на гостя, якого мав привезти із собою Метью – та страви були звичні, буденні; до чаю ж вона поставила хіба один вид тістечок і повидло з райок – отже, гість не мав бути особливий. Але ж біла сорочка й гніда кобилка Метью? Це було так дивно – таємниця в спокійних і геть не таємничих Зелених Дахах – що пані Рейчел не знала, що собі й думати.

– Добривечір, Рейчел, – жваво привіталася Марілла. – А гарно сьогодні, правда? Ти, може, присядеш? Як там усі ваші?

Марілла та пані Рейчел завжди приятелювали між собою – як-бо ще назвати оті їхні взаємини? – навіть попри те, що були зовсім несхожі, а може, і саме тому, що були несхожі.

Марілла була висока, худа й кощава, уся мовби складалася із самих кутів і не мала жодного заокруглення; у її темному волоссі світилися сиві пасма. Зав’язувала його в тугу дульку на потилиці й суворо проштрикувала ту дульку двома дротяними шпильками. Нагадувала вона жінку з тих, що мало бачили в житті, та могли похвалитися суворим і чистим сумлінням – і була такою насправді. Хіба вуста її часом виказували – ледь помітним натяком на те, що й почуття гумору їй не чуже.

– У нас усі здорові, – сказала пані Рейчел, – я злякалася, чи ти не захворіла. Метью десь поїхав, то я подумала – може, до лікаря.

Вуста Марілли здригнулися – вона все зрозуміла та, щиро кажучи, очікувала, що пані Рейчел завітає в гості: знала-бо, що, побачивши, як Метью їде казна-куди, її сусідка не зможе не втамувати цікавості.

– О ні, я здорова, хоч учора й мала жахливу мігрень, – відповіла вона. – Метью поїхав до Брайт Рівер. Ми вирішили взяти хлопчика із сиротинцю в Новій Шотландії – він приїздить вечірнім поїздом.

Навіть якби Марілла сказала, що Метью поїхав до Брайт Рівер по кенгуру з Австралії, це так не приголомшило би пані Рейчел. Секунд на п’ять її заціпило й вона вже почала замислюватись – а чи не бере її Марілла на кпини? – хоча це й видавалося їй неможливим.

– Ти серйозно це кажеш, Марілло? – спитала пані Рейчел, коли до неї повернувся голос.

– Певна річ, – відповіла Марілла так, наче брати до себе хлопчиків із сиротинців – то була така собі звична весняна робота для порядних ейвонлійських фермерів, і аж ніяк не щось нове й нечуване.

Пані Рейчел була вражена. Думки її складалися із суцільних емоцій. Хлопчика! Метью й Марілла Катберти беруть до себе хлопчика! Із сиротинцю! Світ летить шкереберть! Після цього її вже ніщо не здивує! Ніщо!

– Як вам на думку могло таке спасти? – несхвально промовила пані Рейчел.

Адже вони вирішили це, не спитавши її поради – тож належало висловити свій осуд.

– Ми вже давно, усю зиму про це думали, – відказала Марілла. – Пані Спенсер, дружина Александра Спенсера, заїздила до нас напередодні Різдва й розповіла, що навесні хоче взяти до себе дівчинку із сиротинцю в Гоуптоні. Там живе її кузина, то пані Спенсер усе розвідала, як їздила до неї в гості. От ми з Метью й собі про це побалакали, а тоді ще й ще раз – і надумали, що візьмемо хлопчика. Метью вже в літах, сама бачиш, йому шістдесят років – тепер він став геть не такий жвавий, як колись. Його серце почало непокоїти, а найняти на ферму доброго помічника зараз ой як важко. Нема нікого – окрім хіба цих жевжикуватих французьких хлопців. Таких щойно чогось путнього навчиш, одразу вони тобі тікають до Америки чи подаються на заводи робити омарові консерви. Спершу Метью хотів був узяти англійського хлопця. Але я сказала – нізащо. Може, вони й непогані, хтозна. Та не хочу ніяких лондонських безштаньків. Хай буде принаймні тутешній – отак я сказала. Все одно, кого б ми не взяли – хіба можна бути певними? Але мені дихатиметься легше й спатиметься спокійніше, якщо то буде канадець. Зрештою ми попросили пані Спенсер підшукати нам його в тому сиротинці, коли вона поїде по свою дівчинку. А минулого тижня, як почули, що вона вже їде, то із сім’єю Річарда Спенсера в Кармоді переказали їй прохання – привезти ловкого тямущого хлопчину років на десять чи одинадцять. Ми вирішили, що такий вік найкращий – бо ж він уже буде достатньо великий, щоб помагати на фермі, і достатньо малий, щоб вивчити його як слід. Ми й виховати його хочемо, і до школи віддати. А сьогодні прийшла телеграма від пані Спенсер – листоноша приніс зі станції. Пише, що вони приїдуть нині ж поїздом о пів на шосту. То Метью зустріне його в Брайт Рівер. Пані Спенсер висадить малого, а сама поїде собі, звісна річ, до Вайт Сендз.

Пані Рейчел пишалася, що завжди говорила точнісінько те, що думала. Так вона збиралася вчинити й зараз, уже зрозумівши, як їй приймати цю надзвичайну новину.

– Марілло, я скажу тобі відверто – дурна це затія. Ви необачні й дуже ризикуєте, от що. І гадки ж не маєте, кого вам привезуть. Берете в дім чужу дитину, нічого про неї не знаючи – ні яка в неї вдача, ні хто були її батьки, ні що з неї може вирости. Та допіру тиждень тому я читала в газеті, як один чоловік із дружиною – з нашого ж Острова, із заходу – так само взяли хлопчика із сиротинцю, а він підпалив їм уночі будинок – Марілло, навмисне підпалив! Мало вони самі не згоріли в ліжках! А ще я знаю інший випадок – коли такий-от прийнятий хлопець висмоктував сирі яйця, і ніяк не виходило його від цього відучити. І якби ти спитала моєї думки – а ти, Марілло, не зробила цього – я б тобі порадила: ради Бога, викинь це з голови, от що.

Пані Рейчел говорила далі, та не схоже було, щоб Маріллу це стривожило чи образило. Вона собі знай вимахувала спицями.

– Звісно, Рейчел, ти слушно кажеш, тут я не сперечаюся. Мені й самій трохи лячно. Але Метью затявся – зробімо та й зробімо. Ну, то я вже погодилася. Метью так рідко на чомусь наполягає, що коли це стається, я відчуваю, що просто мушу погодитися. А що ми ризикуємо – то як не крути, кожнісінька наша справа ризикована. Бо навіть із рідними дітьми теж часом трапляється, що вони виростають лихими. Зрештою, Нова Шотландія не так і далеко – це тобі не Англія чи Америка. Не може ж бути, щоб той хлопчина був геть не такий, як ми.

– Ну, сподіватимуся, що все буде гаразд, – відказала на те пані Рейчел тоном, що виразно свідчив, як вона в цьому сумнівається. – Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджала – коли він спалить Зелені Дахи чи сипне вам стрихніну в колодязь – я чула, що таке зробила в Нью-Брансвіку одна прийомна дитина, і вся сім’я сконала в страшних муках. Тільки в цьому випадку то була дівчинка.

– Ми беремо не дівчинку, – відповіла Марілла так, наче труїти колодязі було виключно жіночою справою, тож із хлопцем їм би це не загрожувало. – Я ніколи не мала бажання виховувати дівчат і дивуюся, як пані Спенсер на таке зважилася. Хоч вона б увесь сиротинець усиновила, коли б це спало їй на думку.

Пані Рейчел кортіло лишитися, аж доки Метью привезе хлопця. Та поміркувавши, що чекати доведеться години зо дві, вирішила пройтися до будинку Роберта Белла й повідомити новину його сім’ї. Адже це буде сенсація – а пані Рейчел дуже любила приносити сенсаційні звістки. Отож вона пішла, і Марілла навіть утішилася, бо відчула, що похмурі пророцтва пані Рейчел воскрешають у її душі сумніви й страхи.

– Боже милосердний! – вигукнула пані Рейчел, ідучи стежиною назад. – Мені це, очевидячки, сниться. І бідолашного хлопчину шкода. Метью й Марілла нічогісінько не тямлять у дітях – певно, сподіватимуться, що малий буде мудріший і поважніший за власного дідуся – а хтозна, чи був у нього той дідусь. Я й уявити не можу, як то в Зелених Дахах раптом з’явиться дитина – туди й нога дитяча не ступала, Метью й Марілла ж були вже дорослі, як постав той будинок. Та й вони самі, боюся, ніколи дітьми не були – хто хоч раз на них гляне, нізащо в це не повірить. Боже, не хотіла б я опинитися на місці того сироти. Жаль мені його, от що.

Так проникливо зверталася пані Рейчел до шипшинових кущів – та співчуття її поглибилося б, якби вона побачила дитину, що сиділа тим часом на станції Брайт Рівер, сумирно чекаючи, аж доки її заберуть.

Розділ 2
МЕТЬЮ КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ

Тим часом Метью Катберт і гніда кобилка трюхикали собі, долаючи вісім миль до Брайт Рівер. Дорога тішила око – пролягала повз охайні садиби, подеколи розтинаючи то лісок, у якому росли смолисті запашні ялиці, то долину, всаджену дикими сливами, вкритими немовби серпанком червневого цвіту. Повітря було пронизане солодким ароматом, що долинав із численних яблуневих садів, луки в багряно-перламутровій імлі простягалися за горизонт, а «пташки співали – тень-телень, – наче в єдиний літній день».

Метью було дуже приємно їхати отак неквапом; проте час від часу доводилося знімати капелюха й уклонятися зустрічним жінкам, позаяк на Острові Принца Едварда було заведено вітатися з усіма – знайомими чи незнайомими.

Метью побоювався жінок – усіх, окрім Марілли та пані Рейчел. Жінки здавалися йому істотами таємничими й незбагненними; іноді його охоплювало неприємне відчуття, буцім вони нишком глузують з нього. Тут він не помилявся, адже був чоловіком незграбним, і вигляд мав доволі чудернацький – з довгим сивим волоссям, що спадало йому на ледь згорблену спину, та пишною каштановою бородою, якої не зголював із двадцятирічного віку. Правду кажучи, відтоді й аж дотепер, коли йому було вже шістдесят, він майже не змінився, хіба що сивини побільшало.

У Брайт Рівер, коли він туди дістався, ніякого поїзда не виявилося, тож Метью подумав, що приїхав зарано. Відтак прив’язав кобилку на подвір’ї невеличкого готелю й пішки рушив на станцію. На довгій майже безлюдній платформі не було нікого, крім дівчинки, що сиділа в самому кінці на купі акуратно складених покрівельних дощок. Метью, відзначивши хіба, що це дівчинка, прослизнув повз неї якомога швидше, намагаючись не дивитися в її бік – інакше він би неодмінно помітив напружену скутість і очікування у виразі її обличчя та позі. Вона сиділа й чекала чогось чи когось, а що інших справ, окрім сидіти й чекати, не мала, то сиділа й завзято чекала.

Метью перестрів начальника станції, що замикав касу й збирався йти додому вечеряти, і спитав, чи скоро прибуде вечірній поїзд.

– Той, що о п’ятій тридцять? Він уже прибув і поїхав півгодини тому, – відповів цей бравий службовець. – 3 нього, до речі, зійшов один пасажир, він на вас чекає. Маленька дівчинка. Онде вона сидить, на дошках. Я запропонував їй перейти до зали очікування для дам, та вона дуже серйозно повідомила, що воліє лишатися назовні. – Тут більше простору для уяви, – отак вона сказала. Їй-бо, вельми цікаве дівча.

– Я приїхав не по дівчинку, – спантеличено промовив Метью. – А по хлопчика. Він мусить бути десь тут. Пані Спенсер мала привезти його з Нової Шотландії.

Начальник станції присвиснув.

– Тут, мабуть, сталася якась помилка, – відказав він. – Пані Спенсер вийшла з поїзда із цією дівчинкою й передала її під мою опіку. Сказала, що ви із сестрою берете її на виховання із сиротинцю, і що сьогодні ж по неї приїдете. Більше я нічого не знаю, і ніяких інших сиріт тут не переховую.

– Не розумію, – безпорадно пробурмотів Метью. Як би йому хотілося, щоб тут була Марілла: вона б неодмінно дала цьому раду.

– Спитайте ліпше в самої дівчинки, – недбало кинув начальник станції. – Вона вам усе пояснить, за це ручаюся, на язик вона, далебі, проворна. Може, у них там не було такого хлопця, як вам треба.

Тож він собі, зголоднілий, безтурботно заквапився геть, а горопашний Метью мусив іти до дівчинки – до тієї дивної дівчинки – до тієї сироти – і розпитувати її, чого це вона виявилася не хлопцем. Та він радше би в лев’яче лігво зайшов, але що було вдіяти? Метью розпачливо розвернувся й почовгав платформою до неї.

Дівча не зводило з нього очей іще відколи він проминув її; дивилося на Метью й зараз. Він на неї не дивився, та навіть якби й кинув оком – не розгледів би, яка вона була. Втім, звичайний спостерігач побачив би дівчинку років одинадцяти в дуже тісній, короткій, неоковирній напівшерстяній сукенці жовтувато-сірого кольору. На голові в неї був вилинялий коричневий матроський капелюшок, з-під якого вздовж по спині збігали дві товстелезні сліпучо-руді коси. Личко, худеньке й бліде, рясно всіяне ластовинням, із широким ротом і великими очима, які видавалися то зеленими, то сірими, залежно від освітлення й настрою дівчинки.

Ось що побачив би звичайний спостерігач. Незвичайний – пильний і проникливий – певне, зауважив би ще й гостре чітке підборіддя, жвавий розум і цікавість в очах, гарні, чітко окреслені губи, опукле високе чоло – одним словом, непересічну душу, що оселилася в тілі цієї маленької сирітки, якої так сміховинно боявся Метью Катберт.

Зрештою Метью не довелося терпіти жахливу муку, заговорюючи до дівчинки першим: щойно вона збагнула, що він іде до неї – підвелася, однією худенькою смаглявою рукою вхопила ручку свого бувалого в бувальцях старомодного саквояжа, а другу простягла йому.

– Я ж не помиляюся – ви Метью Катберт із Зелених Дахів? – пролунав її дзвінкий чистий голосочок. – Дуже рада вас бачити. Я вже починала боятися, що ви по мене не приїдете, і уявляти всі ті речі, які могли вам завадити. І я вирішила, що коли ви сьогодні не приїдете, то я перейду колію, залізу на оту дику вишню біля повороту й так буду спати всю ніч. І мені було б зовсім не страшно, бо це дуже гарно – спати під місячним сяйвом на дикій вишні, коли вона квітне й стоїть уся аж біла. Ви теж так думаєте, правда? Можна собі уявляти, що я в мармуровому палаці. А якби ви не приїхали сьогодні, то я була би впевнена, що обов’язково приїдете завтра вранці.

Метью боязко взяв її худеньку долоньку у свою, і тут-таки й вирішив, що йому робити. Він ніяк не міг сказати цій дитині із сяючими очима, що сталося непорозуміння – отже, він повезе її додому, і хай там це зробить Марілла. Яка б там помилка не була, а залишати її в Брайт Рівер не можна, тож усі питання й пояснення зачекають до Зелених Дахів.

– Вибач, що я спізнився, – зніяковіло промовив він. – Ходімо. Конячка стоїть отам у дворі. Давай мені саквояж.

– О, та я сама, – весело відповіла дівчинка. – Він неважкий. Хоч я й поскладала туди всі свої земні пожитки, але він зовсім не важкий. А ще його треба нести в один-єдиний спосіб, інакше в нього ручка відірветься, тому краще я сама понесу, бо я знаю, як треба. Це дуже-дуже старий саквояж. Ох, я така рада, що ви приїхали, хоч і спати на дикій вишні було би гарно. Нам же далеко треба їхати, правда? Пані Спенсер сказала, що вісім миль. Це добре, бо я так люблю їздити! І як чудово, що я тепер з вами житиму й буду ваша. Я ще ніколи нічия не була – так, щоби по-справжньому. Та найгірше було в сиротинці. Я там провела чотири місяці, але цього було достатньо. Ви, мабуть, ніколи не жили в сиротинці, тому ви не зрозумієте, як це. А це гірше, ніж ви навіть можете собі уявити. Пані Спенсер каже, що так говорити – гріх, але я ж не хотіла грішити. Адже легко нагрішити, коли ти не знаєш, що це гріх, правда? Тобто в сиротинці всі були хороші. Але там так мало простору для уяви – хіба коли на інших сиріт дивитися. Так цікаво уявляти про них різне: наприклад, що дівчинка, яка сидить поруч із тобою, насправді донька графа, яку ще зовсім маленькою викрала від батьків лиха нянька, а тоді померла, і навіть не встигла зізнатися. Я часто вночі не могла заснути, лежала й уявляла всілякі такі речі, бо вдень зовсім не було часу. Це тому я, напевно, така худа – а я таки страшенно худа, правда? Худюча як тріска. Але я люблю уявляти, що я гарненька пампушечка з ямочками на ліктях.

Тут попутниця Метью вмовкла – по-перше, тому що засапалася, а, по-друге, треба було уже сідати до брички. Вона не промовила й словечка, аж доки вони виїжджали із села й спускалися зі стрімкого пагорба. Дорога тут так глибоко врізалася в м’який піддатливий ґрунт, що порослі квітучими дикими вишнями й тендітними білими берізками узбіччя здіймалися на кілька футів над їхніми головами.

Дівчинка простягла руку й відламала гілочку дикої сливи, що ковзала по боці брички.

– Гарно, правда? Що вам нагадує це дерево, яке схиляється над нами із кручі, усе таке біле й наче закутане в мереживо? – спитала вона.

– Ну-у-у… не знаю, – відповів Метью.

– Та звісно ж, наречену в білій сукні і з таким гарним серпанком, ніби ранковий туман. Я ще ніколи не бачила нареченої, але добре собі уявляю, яка вона має бути. А сама я навіть не думаю, що колись буду нареченою. Я зовсім негарна, і ніхто не захоче зі мною одружуватися – хіба якийсь чужоземний місіонер. Вони не мають бути дуже перебірливі, як мені здається. Але я все-таки сподіваюся, що колись уберу білу сукню. Мабуть, це і є найбільше земне щастя. Я так люблю гарний одяг. Але в мене взагалі ніколи не було жодної гарної сукні – зате я маю, про що мріяти, правда? А ще можна собі уявляти, ніби я дуже пишно вдягнена. Мені сьогодні, коли я вибиралася із сиротинцю, було так соромно, що мушу їхати в цій старій бридкій сукні. Але в нас усі сироти в таких ходять. Це ще торік узимку один торговець із Гоуптона пожертвував сиротинцю триста ярдів тканини. То деякі люди казали, що це він просто ніяк не міг їх продати, але я вірю, що він це зробив від щирого серця, тому що був добрий, – адже так краще, правда? Коли ми сідали в поїзд, я почувалася так, наче всі довкола дивляться на мене й жаліють. Але я взялася до роботи й почала уявляти, що насправді вбрана в дуже гарну блакитну шовкову сукню – бо коли вже уявляєш, то можна уявляти й щось путяще – і в такий великий капелюх, із квітами й перами, і щоб вони так колихалися, і що в мене ще є золотий годинник, і лайкові рукавички, і туфельки. І тоді мені стало набагато веселіше, і вже решту дороги я почувалася так добре, як тільки могла. І на пароплаві мене нітрохи не нудило. І пані Спенсер теж, хоч її зазвичай нудить. Та вона сказала, що не мала на це часу, бо стежила, щоб я не впала за борт. І ще сказала, що в житті не бачила такої дзиґи, як я. Але якщо її через це навіть і не почало нудити, то, може, це велика Божа ласка, що я така дзиґа, правда? А я так хотіла побачити все, що є на тому пароплаві, бо я ж не знаю, чи випаде мені ще колись така нагода. Ох, скільки я побачила квітучих вишень! Мабуть, Острів Принца Едварда – це найбільш квітуче місце у світі. Я вже його дуже полюбила. Таке велике щастя, що я житиму саме тут. Я чула, що цей острів страшенно гарний, і завжди уявляла, ніби я там живу, але ніколи не думала, що воно й справді так буде. А як чудово, коли твої мрії здійснюються, правда? Які кумедні ці червоні дороги. Коли ми сіли на поїзд у Шарлоттауні й за вікнами теж почали миготіти червоні дороги, я спитала в пані Спенсер, чому вони червоні, а вона сказала, що не знає, і попросила заради всього святого більше ні про що її не питати, бо я вже, напевно, з тисячу питань їй поставила. Та воно, мабуть, так і було, але як же тоді ще дізнаватися щось нове, якщо про нього не розпитувати? А все-таки, чому дороги червоні?

– Ну-у-у… не знаю, – відповів Метью.

– О, то це – ще одне щось таке, про що належить колись довідатися. Хіба це не прекрасно – думати про те, скільки всього ми ще мусимо дізнатися? І тому я така рада, що живу – бо світ дуже-дуже цікавий! А якби ми знали все, було б зовсім не так цікаво, правда? Не було б зовсім ніякого простору для уяви. Але, може, я забагато говорю? Мені всі постійно це кажуть. Може, ви хочете, щоб я більше не говорила? Коли так, то я не буду. Я можу перестати, якщо постараюся, хоча це й важко.

Метью, на свій превеликий подив, почувався дуже добре. Як і більшість мовчазних людей, він любив охочих побалакати, коли вже вони бралися говорити самі й не очікували, що він буде підтримувати розмову. Але йому й на думку спасти не могло, що він тішитиметься товариству маленької дівчинки. Дорослі жінки його жахали, але дівчата були ще гірші. Метью аж тіпало, коли вони полохливо, бочком прослизали повз нього, зиркаючи спідлоба, наче боялися, що він їх проковтне, щойно вони зронять бодай слово. Саме такою мала бути чемна ейвонлійська дівчинка. Та ця веснянкувата чарівниця була зовсім інакша, і хоч його повільний розум ледь устигав за жвавим польотом її думки, йому «ця балачка начеб і подобалася». Тож Метью відповів, як завжди, соромливо:

– Можеш говорити скільки хочеш, я анітрохи не заперечую.

– Як добре. Я вже знаю, що ми з вами чудово подружимося. Це таке полегшення – говорити тоді, коли хочеш, і коли ніхто не каже, що дітей має бути видно, але не чути. Мені вже мільйон разів це казали. А ще з мене всі сміються, бо я говорю такими піднесеними словами. Але якщо в тебе піднесені думки, то їх і треба висловлювати піднесеними словами, правда?

– Ну-у-у… доволі слушно, – відповів Метью.

– Пані Спенсер каже, що мій язик слід було припнути посередині. Але ні, він міцно приріс із одного кінця. А ще пані Спенсер каже, що ваша ферма зветься Зелені Дахи. Я все про неї розпитала. І вона сказала, що там довкола багато дерев. О, як мене це втішило! Я дуже люблю дерева. А в сиротинці їх узагалі не було, хіба кілька патичків стирчало на подвір’ї, знизу побілених, і все. Вони й самі були як сироти. Я коли на них дивилася, то ледь не плакала. І я казала їм: «Бідолашні, якби ж ви жили у великому лісі, вкупі з іншими деревами, а на ваших коренях ріс би мох і дзвіночки, і поруч жебонів би струмок, і пташки співали б на ваших гілках – отоді б ви були високі й міцні, правда? А тут вам ніяк не вирости. Мої хороші деревцята, я так добре вас розумію!» Шкода було з ними сьогодні вранці розлучатися. Бо до таких речей швидко прив’язуєшся, правда? А десь побіля Зелених Дахів є струмок? Я забула спитати в пані Спенсер.

– Ну-у-у… так, є один просто під самим будинком.

– Прекрасно. Я завжди мріяла жити там, де є струмок. Хоча й ніколи не думала, що воно справді так буде. Мрії коли й здійснюються, то нечасто, правда? А чудово було б, якби всі вони здійснювалися! Але зараз я почуваюся майже зовсім абсолютно щасливою. Зовсім-зовсім щасливою бути не виходить, бо… скажіть-но, що це за колір?

Дівчинка перекинула через худеньке плече одну зі своїх довгих лискучих кіс і тицьнула її перед очі Метью. Той хоч і не мав звички з певністю судити про колір жіночого волосся, але тут жодних сумнівів бути не могло.

– Рудий, хіба ні? – відповів він.

Вона відкинула косу назад і глибоко зітхнула. Зітхання це, здавалося, йшло із самісіньких її стіп і вихлюпувало назовні всю споконвічну тугу.

– Так, рудий, – підтвердила дівчинка, ніби скорившись долі. – Ось тому й не виходить бути зовсім-зовсім щасливою. І ні в кого, хто теж рудий, не вийде. Все інше мені так не дошкуляє – ні ластовиння, ні зелені очі, ні те, що я така худа. Я можу уявити, що цього нема. Що в мене личко рожеве, мов пелюстка троянди, а очі такі гарні, осяйні, фіалкові. Але я ніяк не можу уявити, що ці коси нітрохи не руді. Я стараюся, як можу. Я кажу сама собі – у мене волосся чорне й блискуче, ніби воронове крило. Але я весь час знаю, що насправді воно руде, і мені від цього аж серце крається.

Це буде найбільше горе всього мого життя. Я читала колись в одному романі про дівчину, у якої теж було найбільше горе всього її життя, але то було не руде волосся. Ні, у неї волосся було, мов щире золото, і спадало їй з алебастрового чола. А що таке алебастрове чоло? Я про це так і не дізналася. Може, ви мені скажете?

– Ну-у-у… боюся, що ні, – відповів Метью, якому аж у голові запаморочилося. Таке з ним було якось давно, ще за часів нерозважної юності, коли інший хлопець умовив його покататися на каруселі під час пікніка.

– Що б це не було, але, напевно, щось дуже гарне, бо та дівчина була божественно вродлива. А ви коли-небудь уявляли, як почуваєшся, коли ти божественно вродлива?

– Ну-у-у… ні, не уявляв, – простодушно зізнався Метью.