355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Люси Монтгомери » Енн із Зелених Дахів » Текст книги (страница 9)
Енн із Зелених Дахів
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 01:23

Текст книги "Енн із Зелених Дахів"


Автор книги: Люси Монтгомери



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

– Чого тобі треба? – сухо запитала вона.

Енн благально склала руки перед собою.

– О, пані Баррі, згляньтеся, прошу вас! Я не хотіла спо… споїти Діану. Як би я могла? Уявіть, що ви – знедолена маленька сирітка, яку взяли до себе добрі люди, і маєте лише одну сердечну подругу в цілому світі. Невже ви могли б навмисне її споїти? Я гадала, що то була малинова наливка, я була твердо переконана, що то наливка! О, благаю вас, не кажіть, що ви довіку забороните Діані гратися зі мною! Бо тоді все моє життя вкриється чорною пеленою скорботи!

Серце ласкавої пані Лінд умить розтануло б від такої промови, та на пані Баррі вона жодного враження не справила – хіба роздратувала ще більше. Пишні слова й драматичні жести Енн здалися їй підозрілими: вона вирішила, що дівчинка з неї глузує, а тому відповіла холодно й жорстоко:

– Я не вважаю тебе гідною товаришкою для Діани. Іди додому й будь чемна.

Вуста в Енн затремтіли.

– Дозвольте мені бодай востаннє попрощатися з Діаною! – пролебеділа вона.

– Діана поїхала з батьком до Кармоді, – відказала пані Баррі, повернулася в будинок і зачинила двері.

Оніміла від розпачу, Енн повернулася в Зелені Дахи.

– Усі мої сподівання вмерли, – зрештою сказала вона Маріллі. – Я сама пішла до пані Баррі, а вона мене страшенно образила. Марілло, я не вважаю, що вона чемна жінка. Більше ми нічого не вдіємо. Лишається хіба молитися, але я майже зовсім не вірю, що це допоможе, бо навіть сам Господь безсилий проти такої впертої особи як пані Баррі.

– Енн, такого не можна казати, – відповіла Марілла, насилу долаючи гріховне бажання розреготатися, що охоплювало її дедалі сильніше й тим надзвичайно жахало.

Того ж-таки вечора вона, щиро сміючись, переказувала цю історію братові.

Та згодом, у кімнатці на піддашші, куди вона нечутно прослизнула й побачила, що Енн, виплакавшись, уже міцно спить, душу їй раптом пойняла незвична лагідність.

– Сердешне дитя, – прошепотіла Марілла, посуваючи неслухняного кучерика зі спухлого від сліз личка дівчинки. Тоді схилилася й поцілувала її розпашілу щоку.

Розділ 17
НОВА МЕТА В ЖИТТІ

Наступного дня Енн, шиючи при кухоннім вікні свою ковдру із клаптиків, знічев’я визирнула надвір і побачила Діану, що таємниче кивала їй від Джерела Дріад. За мить вона вибігла з будинку й полетіла долиною вниз, і надія в її виразних очах змагалася з подивом. Та надія згасла від самого погляду на зажурене лице Діани.

– Твоя мама не зглянулася? – пошепки спитала Енн.

Діана сумовито похитала головою.

– Ні. Ох, Енн, вона каже, що ніколи більше не дозволить мені з тобою гратися. Я плакала й плакала, і казала, що ти не винна, та все дарма. Я лише вмовила її відпустити мене сюди, попрощатися з тобою. Вона дала мені тільки десять хвилин і сказала, що дивитиметься на годинник.

– Десять хвилин… хіба ж цього вистачить попрощатися навіки? – мовила Енн, заливаючись слізьми. – О, Діано, присягнися, що ніколи не забудеш мене, подруги своєї юності, хай які чудові друзі ще зігріватимуть твоє життя!

– Авжеж, я не забуду, – схлипнула Діана, – і ніколи не матиму іншої сердечної подруги. Не треба мені іншої. Я нікого не зможу полюбити так, як тебе.

– Ох, Діано, – вигукнула Енн, молитовно сплітаючи долоні, – ти мене любиш?

– Звісно, люблю. Ти хіба не знала?

– Ні, – Енн тяжко зітхнула. – Я думала, що ти прихильна до мене, так… але й надіятися не сміла, що ти мене любиш. І не думала, що мене хтось може полюбити. Бо за все життя, скільки пам’ять сягає, ніхто мене ніколи не любив. О, як це чудово! Це той промінь світла, що довіку осяватиме похмуру стезю, якою віднині я йтиму без тебе, Діано. О, скажи це ще раз!

– Я дуже-дуже люблю тебе, Енн, – запевнила Діана. – І завжди любитиму, обіцяю.

– Я теж завжди любитиму тебе, Діано, – мовила Енн, урочисто простягаючи руку. – І з плином років спомин про тебе яснітиме, наче зірка, над моїм самотинним життям, як сказано в тій останній книжці, що ми читали з тобою вдвох. О, Діано, ти даси мені на прощання пасмо твого чорного, мов гагат, волосся, котре я повік берегтиму, як найбільшу свою коштовність?

– А ти маєш чим відрізати? – поцікавилася Діана, втираючи нові сльози від зворушливої промови Енн і вертаючись до прози життя.

– Так, на щастя, я прихопила із собою ножиці, ось вони, у кишені фартуха, – сказала Енн і врочисто зрізала один з Діаниних кучериків. – Прощавай, найдорожча моя подруго. Відтепер судилося нам бути чужими одна одній, хоч ми й живемо так близько. Та серце моє лишиться щирим у невідступній вірності тобі.

Енн стояла й дивилася вслід Діані, аж доки та зникла з очей. Діана раз по раз озиралася на неї; тоді Енн знову й знову сумно махала їй рукою. Потім повернулася додому, нітрохи не втішена цим романтичним прощанням.

– Все, – заявила вона Маріллі, – я більше не матиму подруги. А зараз воно ще й гірше, ніж досі, бо Кеті Моріс і Віолетти в мене вже теж немає. Та й з ними тепер було б не краще. Чомусь після справжньої подруги уявні втішити геть не можуть. Ми дуже зворушливо попрощалися з Діаною біля струмка. Це буде мій довічний священний спогад. Я промовляла всі найбільш урочисті слова, які могла згадати. Бо мені здається, коли кажуть «стезя», а не «дорога», це звучить романтичніше… А ще я взяла в Діани пасмо її волосся. Покладу його в капшучок і носитиму на шиї до кінця своїх днів. Будь ласка, зробіть так, щоб його поховали зі мною разом, бо я впевнена, що довго вже не проживу. Може, коли пані Баррі на власні очі побачить мене, усю мертву й закоцюблу, у її душі ворухнеться жаль за свій учинок, і вона дозволить Діані прийти на мій похорон.

– Думаю, Енн, коли вже ти здатна стільки патякати, смерть від горя тобі не загрожує, – безжально відповіла Марілла.

Наступного понеділка Енн вельми її здивувала, спустившись зі своєї кімнати із книжками в кошику й рішучо стиснутими вустами.

– Я повертаюся до школи, – оголосила дівчинка. – Це єдине, що лишається мені в житті тепер, коли сердечну мою подругу було так жорстоко від мене одірвано. А в школі я зможу на неї дивитися, думками поринаючи в минулі дні.

– Краще поринай думками в уроки й задачі, – відказала Марілла, ніяк не виявляючи втіхи такому розвиткові подій. – Позаяк ти вертаєшся до школи, надіюся, нам більше не випаде слухати про дошки, розбиті об чиїсь голови, та інше подібне казна-що. Будь чемна й роби, що велітиме вчитель.

– Я намагатимуся стати взірцевою ученицею, – страдницьки згодилася Енн. – Це напевне буде геть нецікаво. Пан Філіпс каже, що Мінні Ендрюс – взірцева учениця, а в ній немає ні крихти уяви, і життя, здається, теж немає. Вона млява, нудна й зовсім ніколи нічому не тішиться. Але зараз я страшенно пригнічена, тож легко перетворюся на таку, як вона. Я піду кружною дорогою. Самотньо простувати Березовим Шляхом – це буде нестерпно. Я тоді зрошу його щонайгіркішими слізьми.

У школі Енн зустріли з відкритими обіймами. Її уяви так бракувало в іграх, голосу – у співах, а драматичних здібностей – під час обідніх перерв, за книжками, що їх учні читали одне одному. Рубі Джилліс потайки передала їй три сині сливи, доки в класі читали Святе Письмо, Елла-Мей Макферсон подарувала велетенську фіалку, вирізану з обкладинки квіткового каталогу – різновид прикраси на парту, що високо цінувався в ейвонлійській школі. Софія Слоун запропонувала навчити її виплітати гачком нове мереживо, яким так чудово можна було оздобити фартуха. Кеті Болтер подарувала пляшечку з-під парфумів, щоб носити в ній воду для грифельної дошки, а Джулія Белл на аркуш світло-рожевого паперу із зубцями по краях переписала щонайгарнішим почерком вірш:

 
Коли у сутінковім небі
Вечірня спалахне зоря,
Згадай, що думає про тебе
Далека подруга твоя.
 

– Так приємно, коли тебе цінують, – радісно зітхала того вечора Енн, переповідаючи все Маріллі.

Втім, «цінували» її не лише дівчата. Коли по обідній перерві Енн сіла на своє місце – пан Філіпс посадовив її із взірцевою ученицею Мінні Ендрюс – то виявила на парті велике запашне червонобоке яблуко. Енн схопила його й уже хотіла була вкусити, коли раптом згадала, що єдиним в усьому Ейвонлі місцем, де росли такі яблука, був старий сад Блайтів по той бік Озера Осяйних Вод. Вона кинула яблуко, мов розжарену вуглину й демонстративно витерла пальці носовичком. Неторкане яблуко лежало на парті аж до наступного ранку – тоді малий Тімоті Ендрюс, що замітав підлогу в школі й розпалював грубку, взяв його собі як винагороду за ревну працю. Олівець від Чарлі Слоуна, в яскравій червоно-жовтій обгортці, що коштував аж два центи – вдвічі дорожче за звичайні олівці, – був прийнятий значно ласкавіше. Чарлі передав його після обіду. Енн милостиво взяла олівця, віддячивши юному кавалерові усмішкою, від якої той злетів на сьоме небо, а згодом наробив у диктанті таких жахливих помилок, що пан Філіпс мусив лишити його все переписувати після уроків.

Та як «тріумф у Цезаря, де не побачиш Брута – це пустка без найкращого з римлян»,[5]5
  Цитата з поеми Дж. Ґ. Байрона «Паломництво Чайлда Гарольда», пісня IV, вірш LIX у пер. Ірини Піговської (прим. пер.).


[Закрыть]
так і Енн, попри власний маленький тріумф, гірко було, що Діана Баррі, яка тепер сиділа з Герті Пай, нічим не виявляла свого доброго до неї ставлення.

– Я думаю, Діана могла б мені хоч єдиний раз усміхнутися, – скаржилася вона того вечора Маріллі. Та наступного ж ранку Енн передали маленького пакуночка, а до нього – ретельно й охайно складену записку.

Люба Енн, – мовилося в ній, – мама забороняє мені гратися й розмовляти з тобою навіть у школі. Не сердься на мене, бо я не винна, і я люблю тебе так само сильно, як завжди. Без тебе я не маю кому звірити своїх таємниць, я дуже скучила, а ще мені зовсім не подобається Герті Пай. Я зробила тобі книжкову закладку із червоного цигаркового паперу. Вони страшенно модні зараз, і в усій школі тільки троє дівчат уміють їх робити. Дивися на неї і згадуй свою щиру подругу Діану Баррі.

Енн прочитала записку, поцілувала закладку, і невдовзі в інший кінець класу помандрувала відповідь:

Найдорожча моя Діано!

Звістно, я не серджуся на тебе, адже ти повинна коритися мамі. Та духом ми будемо нерозлучні. Я навіки зберижу твій пригарний подарунок. Мінні Ендрюс чудова дівчинка, хоч і зовсім не має уяви, та я вже була твоєю сердечною подругою, і не зможу так само дружити з Мінні. Пробач мені всі-всі помилки, бо я ще не дуже добре пишу, хоча вже набагато краще.

Твоя, доки смерть не розлучить нас,

Енн, або ж Корделія Ширлі.

P. S.: Я сьогодні спатиму із твоїм листом під подушкою. Е., або ж К. Ш.

Енн повернулася до школи, тож Марілла з песимізмом очікувала нових пригод. Але нічого страшного так і не сталося. Мабуть, Енн, сидячи з Мінні Ендрюс, запозичила деякі з її «взірцевих» рис; принаймні взаємини з паном Філіпсом у неї складалися якнайкращі. Її цілковито захопило навчання: дівчинка намагалася із жодного предмета не відставати від Гілберта Блайта. Доволі скоро змагання між ними стало явним, та хоч Гілберт поводився досить доброзичливо, то цього не можна було сказати про Енн, що явно керувалася ворожими почуттями. Вона була однаково затята в любові й ненависті, і нізащо не хотіла принижувати себе, визнаючи, буцім змагається з Гілбертом. Адже тоді довелося б визнати його існування, якого Енн уперто не помічала. Проте змагання було беззаперечне й усі шкільні відзнаки діставалися їм почергово. Одного дня Гілберт одержував найвищу оцінку з письма, іншого – Енн, труснувши довгими рудими косами, легко відвойовувала перемогу. Якось Гілберт правильно розв’язав усі задачі, і його прізвище додалося до почесного списку на дошці. Наступного ж ранку Енн, котра цілий вечір напередодні провадила битву з десятковими дробами, виборола собі чільне місце з-поміж відмінників. А тоді настав жахливий день: вони здобули першість удвох і їхні прізвища опинилися на дошці в одному рядку. Це було майже так само нестерпно, як побачити власне ім’я на стіні під закликом «Зверніть увагу»; Енн була безсумнівно зажурена, а Гілберт – безсумнівно втішений. Щомісяця під час контрольних робіт напруження ставало ще запеклішим. Першого місяця Гілберт випередив Енн на три бали. Наступного – вона обійшла його на п’ять. Тріумф її, проте, затьмарило сердечне Гілбертове привітання на очах у всієї школи. Їй було б набагато миліше й солодше, якби цей хлопчисько відчув пекучий біль поразки.

Пан Філіпс, може, і не був добрим учителем, та Енн, з її незламною волею до навчання, було не уникнути успіхів, байдуже, під чиєю опікою. Наприкінці семестру її й Гілберта перевели у п’ятий клас, і вони обоє дістали дозвіл вивчати «елементи галузей науки» – себто латину, геометрію, французьку мову й алгебру. Геометрія стала для Енн особистим Ватерлоо.[6]6
  Місцевість у Бельгії, де 1815 році Наполеон зазнав нищівної поразки (прим. пер.).


[Закрыть]

– Це неймовірно жахливий предмет, Марілло, – бідкалася дівчинка. – Я впевнена, що ніколи нічого в ній не збагну. Тут геть немає простору для уяви. Пан Філіпс каже, що в житті не бачив такої невдалюги з геометрії, як я. А Гіл… а дехто, навпаки, виявляється дуже тямущим. Це так надзвичайно принизливо, Марілло! Навіть у Діани все виходить краще, ніж у мене. Але я не проти, щоб вона була розумніша. Хоч тепер ми зустрічаємося, ніби чужі, я досі люблю її невигубною любов’ю. Я часом, бува, думаю про неї, і мені стає так сумно… Але ж, Марілло, у такому цікавому світі довго сумувати не можна, правда?

Розділ 18
ЕНН ПРИХОДИТЬ НА ДОПОМОГУ

Усі великі події нерозривно пов’язані з подіями дрібнішими. З першого погляду те, що рішення тогочасного прем’єр-міністра Канади включити Острів Принца Едварда до програми своїх офіційних візитів мало значний чи бодай якийсь вплив на долю маленької Енн Ширлі із Зелених Дахів, здавалося неочевидним. Проте було саме так.

Прем’єр-міністр завітав у січні, щоб звернутися до своїх відданих прибічників, а також противників, що вирішили бути присутніми на велелюдному мітингу в Шарлоттауні. Більшість ейвонлійців підтримували прем’єра, тож у день мітингу майже всі чоловіки й чимало жінок вирушили до міста, за тридцять миль від своїх домівок – а серед них і пані Рейчел Лінд. Адже вона була запеклим політиком і вважала, що такий мітинг без її участі просто не може відбутися, хоч і дотримувалась опозиційних поглядів. У місто вона прихопила із собою чоловіка – Томасові було доручено глядіти коня – і Маріллу Катберт. Марілла й сама нишком цікавилася політикою, тож, розміркувавши, що іншої нагоди побачити справжнього живого прем’єр-міністра вона не матиме, поїхала без вагань, лишивши Енн і Метью самих на господарстві аж до наступного дня.

Отак і вийшло, що, поки Марілла та пані Рейчел гарно проводили час на мітингу, Енн і Метью вдвох бавили вечір на затишній кухні в Зелених Дахах. У старосвітській грубі весело гуготів вогонь, на шибах мерехтіла біло-синя паморозь. Метью на дивані куняв над журналом «Друг фер

мера», Енн за столом з похмурою рішучістю вчила уроки, зиркаючи раз по раз на полицю, де стояв годинник і лежала нова книжка, яку дала їй того дня Джейн Ендрюс. Джейн запевняла, що від тієї книжки всіх охоплює неймовірний трепет, чи щось у такому дусі, тому Енн аж руки свербіли допастися до неї. Але це означало неминучий завтрашній тріумф Гілберта Блайта. Тож дівчинка всілася спиною до полиці, сумлінно намагаючись уявити, буцім книжки там немає.

– Метью, а ви в школі вивчали геометрію?

– Ну-у-у… ні, не вивчав, – відповів Метью, враз прокидаючись.

– Шкода, – зітхнула Енн, – бо тоді ви могли б мені поспівчувати. А коли ви її не вивчали, то й не поспівчуваєте, бо ви ж не знали, що воно таке. Через неї в мене геть не лишається радості в житті. Метью, я нічогісінько не тямлю в геометрії.

– Ну-у-у… навряд, – лагідно сказав Метью. – Я думаю, ти до всякої науки вдатна. Минулого тижня в крамниці Блера в Кармоді пан Філіпс мені сказав, що ти на всю школу найтямущіша учениця, і робиш величезні успіхи. «Величезні успіхи» – це його власні слова. Хоча є такі, що кажуть, буцім негодящий з Тедді Філіпса вчитель, але я гадаю, він таки розумака.

Метью кожного, хто хвалив Енн, уважав би «розумакою».

– Я впевнена, що й з геометрією все було б краще, якби він повсякчас не змінював літер, – поскаржилася Енн. – Я вивчаю теорему напам’ять, а він тоді креслить на дошці й пише літери не такі, як у підручнику, і все летить шкереберть. Мені здається, що вчитель не повинен так хитрувати, ви згодні? Ми ще зараз вивчаємо сільське господарство, і я нарешті дізналася, чому наші дороги червоні. Це так приємно. Цікаво, як там Марілла й пані Лінд? Вона каже, що за нинішньої політики Оттави в Канаді все зійде на пси, і що це страшенно промовисте попередження для виборців. І каже, що якби жінки теж могли голосувати, то благословенні зміни не забарилися б. А за кого ви голосуєте, Метью?

– За консерваторів, – негайно відповів Метью. Голосувати за консерваторів – то була частина його релігії.

– Тоді я теж за консерваторів, – рішуче сказала Енн. – Це добре, бо Гіл… бо деякі хлопці в школі – за радикальних реформаторів. І пан Філіпс, напевно, теж, бо тато Пріссі Ендрюс голосує за реформаторів, а Рубі Джилліс каже, що коли чоловік женихається, то мусить погоджуватися з матір’ю дівчини щодо релігії, а з батьком – щодо політики. Це правда, Метью?

– Ну-у-у… не знаю, – відказав Метью.

– А ви колись женихалися, Метью?

– Ну-у-у… ні, здається, ніколи, – відповів Метью, що за все своє життя й не думав про такі речі.

Енн міркувала, сперши підборіддя на руки.

– А це, мабуть, цікаво, як ви вважаєте, Метью? Рубі Джилліс каже, що коли виросте, хоче мати багато женихів і крутити їм усім голови, а мені здається, що це надто клопітка справа. Я хочу мати одного, і щоб голова в нього була на місці. Але Рубі Джилліс у цьому краще тямить, бо має стількох дорослих сестер, а пані Лінд каже, що дівчат у Джиллісів хапають, мов гарячі пиріжки. Пан Філіпс майже щовечора зазирає до Пріссі Ендрюс. Каже, що мусить помагати їй з уроками, але Міранда Слоун теж готується до іспиту в Королівську вчительську семінарію, а їй допомога потрібна значно більше, ніж Пріссі, бо вона майже зовсім дурна, але їй помагати він вечорами не ходить. У цьому світі стільки всього, що я не розумію, Метью.

– Ну-у-у… я сам теж не все розумію, – визнав Метью.

– Мушу закінчувати уроки. А доки закінчу – міцно постановлю собі не розгортати тієї нової книжки, що дала мені Джейн. Але це така жахлива спокуса, Метью. Навіть коли я сиджу до неї спиною, то все одно бачу перед собою цю книжку. Джейн сказала, що вона собі над нею всі очі виплакала. Я люблю книжки, від яких плачеш. Але цю, напевно, віднесу до їдальні, замкну в буфеті й залишу вам ключа. А ви нізащо його мені не віддавайте, Метью, доки я не вивчу всіх уроків, навіть якщо я благатиму на колінах. Воно добре казати, що опиратимешся спокусі, але ж простіше їй опиратися без ключа. А можна, я побіжу в льох і принесу яблук, Метью? Хочете поїсти яблук?

– Ну-у-у… не знаю, може, й хочу, – відповів Метью, котрий хоч яблук і не любив, зате добре пам’ятав, що Енн має до них слабкість.

А коли дівчинка, набравши повну миску яблук, тріумфально вилізла з льоху, з обмерзлої доріжки перед кухнею долинули чиїсь поспішні кроки – і вже за мить рвучко відчинилися двері й на кухню влетіла Діана Баррі, бліда й задихана, у похапцем намотаній на голову шалі. Від подиву Енн випустила з рук свічку й миску, і вони впереміш із яблуками покотилися драбиною у льох, звідки наступного дня все це, вимазане розтопленим лоєм, прибирала Марілла, дякуючи небесам, що в будинку не сталося пожежі.

– О, Діано! – вигукнула Енн. – Невже твоя мама нарешті зглянулася?

– Будь ласка, Енн, ходімо швидше! – схвильовано благала Діана. – Наша Мінні-Мей дуже хвора, у неї круп… це молода Мері-Джо так каже, а тато з мамою поїхали в місто, і нікому навіть лікаря привезти, а Мінні-Мей дуже зле, і Мері-Джо не знає, що робити, і… ох, Енн, мені так страшно!

Метью мовчки схопив шапку й пальто, вислизнув геть повз Діану й зник у темряві подвір’я.

– Він побіг запрягати кобилку, щоб їхати до Кармоді по лікаря, – пояснила Енн, і собі натягаючи пальто й капор. – Я цього певна так, наче він сам про це сказав. Ми з ним рідні душі, я можу читати його думки й для цього мені зовсім не треба слів.

– Він не застане лікаря в Кармоді, – схлипнула Діана. – Я знаю, що лікар Блер поїхав до міста, і лікар Спенсер, мабуть, теж. Мері-Джо ніколи не бачила хворих на круп, і пані Лінд немає. О, Енн!

– Не плач, Ді, – заспокійливо мовила Енн, – я знаю, що робити. Не забувай, що в пані Геммонд тричі знаходилися двійнята. А із трьома парами двійнят так чи сяк набуваєш великого досвіду. І вони всі теж одне за одним хворіли на круп. Зажди тільки, я візьму пляшечку з іпекакуаною – у вас може й не бути. Ну от, усе, тепер ходімо.

І дві дівчинки, взявшись за руки, побігли Стежиною Закоханих крізь обмерзле поле – адже коротшу дорогу в лісі засипав глибокий сніг.

Енн, хоч і щиро співчувала бідолашній Мінні-Мей, не могла не подумати, яка ж то романтична видається мить, і як то солодко – знову переживати цю романтичність удвох із рідною душею.

Ніч була ясна й морозна, довкола громадилися чорні тіні дерев і сріблисто мерехтів засніжений схил; подекуди темні стрункі ялиці простягали гілки, запорошені снігом – а поміж ними висвистував вітер. Енн думала, як надзвичайно приємно бігти крізь цю таємничу красу за руку із сердечною подругою після такої довгої розлуки.

Трирічна Мінні-Мей і справді була дуже хвора. Вона лежала на кухонному дивані, виснажена гарячкою, і хрипке дихання її було чути по всьому будинку. Молода Мері-Джо, кремезна широколиця француженка з-над затоки, яку пані Баррі найняла пригледіти дітей на час своєї відсутності, перелякалася й не могла ані подумати, що робити, ані зробити щось, навіть якби й знала, що саме.

Енн узялася до діла швидко і вправно.

– Еге ж, у Мінні круп; тяжкий випадок, та я бачила й гірші. Насамперед мусимо зігріти багато води. Будь певна, Діано, у чайнику хіба на одну чашку стане. Ось, я його наповнила, а ви, Мері-Джо, підкиньте дров у грубу. Не хочу кривдити ваших почуттів, але якби ви мали хоч дрібку уяви, то могли б і самі про це здогадатися. Тепер я роздягну Мінні-Мей і покладу її в ліжко. Діано, пошукай м’яку фланелеву одежину. Зараз я дам їй дозу іпекакуани.

Мінні-Мей пручалася й відмовлялася пити ліки, та недаремно Енн мусила глядіти аж три пари двійнят у пані Геммонд. Їй удалося влити іпекакуану в горлянку хворої і тоді, і згодом – ще не раз упродовж тієї нескінченної, тривожної ночі, коли дві дівчинки терпляче виходжували бідолашну Мінні, а молода Мері-Джо, щиро намагаючись зробити все, на що була здатна, так розпалила полум’я в грубі, що воно аж гуготіло, і зігріла води більше, ніж потрібно було б на цілу лікарню із крупозними дітьми.

О третій годині Метью привіз лікаря, по якого мусив їздити аж до Спенсервейла. Проте нагальної потреби в його допомозі вже не було. Мінні-Мей почувалася значно краще й нарешті міцно заснула.

– Я була вже зовсім готова впасти у відчай, – розповідала згодом Енн. – Їй ставало дедалі гірше, навіть гірше, ніж останнім двійнятам пані Геммонд. Я аж подумала, що вона задихнеться й помре. Видала їй усю пляшечку іпекакуани, і коли Мінні проковтнула останню ложку, я сказала собі – не Діані чи Мері-Джо, бо не хотіла їх лякати – але собі я сказала, щоб дати волю почуттям: «Це остання моя відчайдушна надія, та боюся, вона марна». Проте минуло три хвилини, вона відкашляла слиз і одразу стала почуватися краще. Ви, пане лікарю, можете хіба уявити, яке полегшення я відчула, бо словами це описати неможливо. Адже ви знаєте – бувають такі речі, що їх ніяк не можна описати словами.

– Знаю, знаю, – кивнув лікар. Він так дивився на Енн, буцім думку його про неї теж неможливо було описати словами. Втім, невдовзі він усе описав панові й пані Баррі:

– Ця руденька дівчинка, що живе в Катбертів, – диво Господнє. Вона, безумовно, порятувала життя вашій доньці, бо інакше я дістався б запізно. І впоралася пречудово, як на свої літа, і не розгубилася. Я ще ні в кого не бачив таких очей, як у неї, коли вона мені розповідала, як усе було.

Веселого морозно-білого зимового ранку Енн верталася додому з важкими після безсонної ночі повіками. А проте, чимчикуючи з Метью довгим засніженим полем, а тоді Стежиною Закоханих попід чарівним розкішним кленовим шатром, вона без упину базікала.

– О, Метью, хіба не чудовий сьогодні ранок? І світ такий, наче Бог його створив, щоб порадіти, правда? Дерева немов готові злетіти, щойно дмухнеш на них, отак – х-ху! Як добре жити на світі, де є такі білі морози, правда? І як прекрасно, виявляється, що в пані Геммонд тричі знаходилися двійнята. Бо інакше я зовсім би не знала, як урятувати Мінні-Мей. А тепер дуже-дуже шкодую, що сердилася на пані Геммонд за стількох двійнят. Але… ох, Метью, мені так хочеться спати. Не можу сьогодні йти до школи. Бо очі самі заплющуються, я нічогісінько не тямлю. А вдома лишатися теж не можна, бо Гіл… бо хтось інший стане першим у класі, а тоді важко буде знову його обійти. Хоча, звісно, коли важко, то й перемога більше тішить, правда?

– Ну-у-у… я гадаю, що все в тебе вийде, – відповів Метью, зиркаючи на бліде личко Енн і на темні кола, що залягли їй попід очима. – Ти собі ляж одразу в ліжко й виспися гарненько. А в хаті, що треба, я сам усе зроблю.

Енн слухняно лягла, і спала так довго й міцно, що прокинулася вже блідо-рожевого зимового пообіддя, а спустившись до кухні, застала при вікні Маріллу, яка тим часом повернулася додому й тепер сиділа із в’язанням.

– О, ви бачили прем’єр-міністра? – вигукнула дівчинка. – Який він, Марілло?

– Ну, певно, що вибирали його не за вроду. Та й носище ж у нього! Проте говорити він уміє. Я пишалася, що підтримую консерваторів. А Рейчел Лінд була дуже невдоволена, звісно, бо ж вона за лібералів. Енн, твій обід у печі, і можеш узяти сливового варення в коморі. Ти, мабуть, голодна. Метью розповів мені, що було вночі. Це несказанне щастя – що ти знала, як лікувати Мінні-Мей. Я сама нічогісінько б не вдіяла, бо ніколи не бачила хворих на круп. Ні-ні, спершу поїж, а тоді говоритимеш. Я вже по тобі бачу, скільки всього ти хочеш розповісти, але все це потім.

У Марілли теж були новини для Енн; втім, вона не поспішала ними ділитися, знаючи, що коли дівчинка розхвилюється, то зосередитися на таких прозаїчних речах як обід чи апетит уже буде геть не спроможна. Отож вона зачекала, доки Енн доїсть сливове варення, і аж тоді повідомила:

– Енн, сьогодні приходила пані Баррі. До тебе приходила, та я вирішила не будити. Вона каже, що ти врятувала життя Мінні-Мей, і що їй дуже прикро за свою поведінку в тій історії зі смородинівкою. Тепер вона, мовляв, розуміє, що ти не хотіла споїти Діану, і дуже надіється, що ти їй пробачиш, і що ви з Діаною знову будете добрими подругами. Коли хочеш, увечері можеш піти до них, бо Діана вночі застудилася й мусить сидіти вдома. Заради Бога, Енн Ширлі, заспокойся, чого ти так скачеш?!

Марілла мала рацію: Енн схопилася на рівні ноги, мовби невагома від щастя; лице її пашіло радісним вогнем.

– О, Марілло! А можна, я піду вже зараз, негайно? Дозвольте мені не мити посуду. Я все перемию, коли повернуся, бо зараз, у цю радісну мить, геть не можу примусити себе робити щось таке неромантичне, як мити посуд.

– Біжи, певна річ, біжи, – з розумінням мовила Марілла. – Енн Ширлі! Чи ти збожеволіла? Негайно повернися, куди ти летиш роздягнена? Та це однаково, що до вітру гукати. Вискочила боса й простоволоса, онде вже в саду мерехтить руда голова; диво буде, коли не застудиться на смерть.

Енн прибігла додому в багряних зимових сутінках, що лягали над засніженою околицею. Удалині, на південному заході, мерехтіла величезна, схожа на сяючу перлину, вечірня зоря. Блідо-золоте й ніжно-рожеве небо простягалося над сліпучими білими просторами й темною, порослою ялинами, долиною річки. Дзеленчання дзвіночків саней, які мчали між засніжених пагорбів, лунало в морозяному повітрі так, наче то були дзвіночки ельфів, проте їхня музика не могла бути солодшою, ніж пісня, що жила в серці Енн та на її вустах.

– Ось перед вами цілком щаслива людина, Марілло, – заявила дівчинка. – О так, я цілком щаслива, навіть попри те, що коси маю руді. Зараз моїй душі байдуже до рудих кіс. Пані Баррі цілувала мене й плакала, і казала, що їй дуже шкода, і що вона довіку не знатиме, як мені віддячити. А я так страшенно ніяково почувалася, Марілло, та все ж якнайчемніше сказала: «Я не тримаю зла на вас, пані Баррі. Я запевняю раз і назавжди, що не хотіла споїти Діану, і хай відтепер минуле вкриється пеленою забуття». То були дуже шляхетні слова, правда ж, Марілло? Я відчуваю, що відплатила пані Баррі добром за зло. А ми з Діаною так надзвичайно гарно провели день! Вона показала, як її тітка в Кармоді навчила нового способу вив’язування гачком петель. Більше ніхто в Ейвонлі так не вміє, і ми урочисто присягнулися нікому й ніколи не відкривати цієї таємниці. А ще Діана подарувала мені таку розкішну листівку – на ній намальований трояндовий віночок і написаний вірш:

 
Коли в серцях любов палає,
їх біль розлуки не спіткає, —
 

і це правда, Марілло. Ми попросимо пана Філіпса, хай він знову посадить нас у класі разом, а Герті Пай може сісти до Мінні Ендрюс. А як ми смачно почаювали! Пані Баррі витягла свій найкращий сервіз – так, наче я була справжня доросла гостя. Мене від цього охопив такий солодкий трепет, бо ще ніхто ніколи не витягав для мене своїх найкращих сервізів. А до чаю був фруктовий пиріг і кекс, і пончики, і аж два різних варення, Марілло! І пані Баррі питала, чи налити мені чаю, і казала: «Татусю, чому ти не даєш печива Енн?» О, Марілло, як воно, мабуть, чудово – бути дорослою, коли вже навіть те, що до тебе ставляться, як до дорослої – це так надзвичайно прекрасно!

– Я про це нічого не знаю, – коротко зітхнула Марілла.

– Ну, хай там що, а я, коли виросту, – рішуче сказала Енн, – завжди говоритиму з малими дівчатами, як з дорослими, і ніколи не сміятимуся, якщо вони казатимуть пишні слова, бо знаю, як це гірко кривдить почуття. А після чаю ми з Діаною робили іриски. Але вони, мабуть, вийшли погані, бо ні я, ні Діана ще ніколи не робили ірисок. Діана лишила мене їх перевертати, а сама пішла дека змащувати маслом, та я забула й спалила їх усі. А тоді ми їх виставили на підвіконня, щоб вони охололи, і по одному деку пройшов кіт, і ті іриски довелося викинути. Але все одно було дуже-дуже цікаво їх робити. А коли я вже йшла додому, пані Баррі казала, щоб я приходила частіше, а Діана стояла при вікні й посилала мені цілунки всю дорогу, поки я йшла Стежиною Закоханих. О, Марілло, будьте певні, сьогодні я дуже-дуже хочу помолитися й навіть скласти особливу зовсім нову молитву на честь цієї події.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю