Текст книги "Енн із Зелених Дахів"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 14
ЕНН ВИЗНАЄ СЕБЕ ВИННОЮ

Увечері в понеділок, за день до пікніка, Марілла вийшла зі своєї кімнати стурбована.

– Енн, – звернулася вона до скромної особи, котра, сидячи за бездоганно чистим столом, лущила горох і наспівувала «Неллі в ліщині» – бадьоро й виразно, що свідчило про неабиякі педагогічні здібності Діани, – ти не бачила моєї аметистової брошки? Вчора після церкви я начебто поклала її на подушечку для шпильок, а сьогодні не можу ніде знайти.

– Я… я бачила її сьогодні, коли ви ходили на збори Спільноти милосердя, – поволі відповіла Енн. – Я проходила повз вашу кімнату, а вона лежала на подушечці, то я зайшла на неї подивитися.

– Ти брала її до рук? – суворо запитала Марілла.

– Т-т-так, – неохоче зізналася Енн. – Я взяла її й почепила собі на груди, просто щоб поглянути, чи гарно буде.

– Не слід було нічого такого робити. Брати чужі речі дуже погано. Не слід було заходити до моєї кімнати, і не слід було чіпати брошку, що тобі не належить. Куди ти її поклала?

– Назад на комод. Я всього на хвилинку її вчепила. Я й не думала брати її назовсім, чесне слово, Марілло. Я навіть не здогадувалася, що не можна зайти й поміряти брошку, але тепер я це знаю і більше ніколи так не зроблю. Це моя чудова риса. Я ніколи не повторюю своїх поганих учинків.

– Ти не поклала її назад, – відповіла Марілла. – Брошки на комоді немає. Енн, ти забрала її деінде.

– Ні, я поклала її на комод, – швидко й навіть зухвало, на думку Марілли, заперечила Енн. – Не пам’ятаю, чи причепила до подушечки, а чи поклала на порцелянову тарілочку, але я її не забирала.

– Ну, то я піду й подивлюся ще раз, – мовила Марілла, прагнучи бути справедливою. – Якщо ти поклала брошку на комод, вона має досі там лежати. Якщо ж її там нема, отже, ти її забрала.

Марілла пішла до себе в кімнату й ще раз усе ретельно оглянула: не тільки на комоді, а й в усіх інших місцях, де могла би бути аметистова брошка, проте її не знайшла й повернулася на кухню.

– Енн, брошки немає. Ти сама визнала, що тримала її в руках останньою. Що ти накоїла? Скажи мені правду негайно. Ти взяла її і десь загубила?

– Ні, я її не брала, – пишномовно відказала Енн, відважно зустрівшись очима із гнівним поглядом Марілли. – Я нікуди не виносила брошки з вашої кімнати, і це правда, навіть якщо за неї мене чекає плаха… хоч я й не зовсім розумію, що воно таке, ця плаха. От воно як, Марілло.

Словами «от воно як» Енн хотіла підкреслити свою певність, та Марілла сприйняла це як вияв неповаги.

– Енн, мені здається, ти брешеш, – пролунав її суворий голос. – Я впевнена, що це так. Більше не кажи ні слова, якщо не вирішиш розповісти, як усе було насправді. Іди до себе; вийдеш аж тоді, коли готова будеш зізнатися.

– Горох мені взяти із собою? – покірно запитала дівчинка.

– Не треба, далі я лущитиму сама. Роби, що я кажу.

Енн пішла, а Марілла дуже неспокійно взялася до своїх вечірніх справ. Її не полишали думки про коштовну брошку. А що, як Енн її загубила? І як неприємно, коли дівчинка стверджує, буцім поклала брошку назад, хоча видно ж, що це неправда.

«Не знаю, що й гадати, – міркувала Марілла, знервовано лущачи горох. – Звісно, я не думаю, що вона хотіла її вкрасти, ні – просто взяла побавитися чи щось собі про неї намріяти. Та вона таки взяла її, це очевидно, бо в кімнаті після неї ні душі не було, аж доки я пішла спати – вона сама це каже. А брошки немає, це теж очевидно. Мабуть, вона десь її загубила й боїться покарання, тому не хоче зізнаватися. Мені й подумати лячно, що Енн бреше, це гірше за всі її нестримані вибрики. Це така страшна відповідальність – мати в домі дитину, якій не віриш. Підступність і брехливість – ось які риси вона мені явила, і, Бог мені свідок, я цим журюся більше, ніж тим, що брошка зникла. Якби ж дитина сказала мені правду, я вже би так не переймалася».

І аж до пізнього вечора Марілла подеколи навідувалася до своєї кімнати, шукала брошку й не знаходила. Відвідини кімнатки на піддашші перед сном також були марні. Енн казала, що не знає, де поділася брошка, та Марілла щораз більше впевнювалася в протилежному.

Наступного ранку вона все розповіла братові. Метью був спантеличений: не міг отак враз розчаруватися в Енн, хоч і мусив визнати, що обставини свідчать проти неї.

– А ти певна, що брошка не впала за комод? – ось і все, що він спромігся припустити.

– Я відсунула комод, витягла з нього всі шухляди й зазирнула до кожнісінької шпарки, – переконано відказала Марілла. – Брошки ніде немає. Енн узяла її й збрехала мені. Ось така правда, Метью, гірка правда, якій ми мусимо поглянути у вічі.

– То що ти робитимеш? – спитав зажурений Метью, потай радіючи, що не він, а Марілла даватиме цьому раду. Зараз він понад усе хотів лишитися осторонь.

– Вона сидітиме в себе, аж доки вирішить зізнатися, – похмуро відповіла Марілла, пригадуючи, яким успішним виявився цей метод минулого разу. – Тоді побачимо. Якщо вона скаже, куди забрала мою брошку, то, може, знайдемо її. Якщо ж ні – Енн доведеться суворо покарати.

– Так, авжеж, ти мусиш її покарати, – сказав Метью, беручи капелюха. – Але я тут ні до чого, пам’ятай, Марілло, ти сама веліла мені не втручатися.

Марілла почувалася геть самотньою, всіма покинутою. Навіть у пані Лінд не могла спитати поради. Тож вона замислено рушила в кімнатку на піддашші – і вийшла звідти ще більш замислена. Енн уперто наполягала, що брошки нікуди не виносила. Було видно, що дівчинка допіру плакала, і Маріллі раптом стало її жаль, та це почуття вона рішучо притлумила. До вечора Марілла була вже, як сама висловилася, «геть розтерзана».

– Енн, ти не вийдеш звідси, поки не зізнаєшся. Раджу добре обміркувати мої слова, – рішучо мовила вона.

– Але ж, Марілло, пікнік уже завтра, – заплакала Енн. – Ви ж дозволите мені піти, правда? І завтра випустите мене, правда? Всього на день! Потім я радо сидітиму тут так довго, як скажете. Але я мушу піти на пікнік.

– Енн, ти не підеш на жодний пікнік – і взагалі нікуди – поки не зізнаєшся.

– Ох, Марілло! – вигукнула Енн.

Та Маріллла вже пішла, зачинивши за собою двері.

Ранок середи був погожий і яскравий – наче зумисне для пікніка. Довкола Зелених Дахів виспівували пташки, від білосніжних лілій у саду в повітря линув тонкий аромат, що його незримий вітер задмухував в усі двері й вікна, і він ширився кімнатами, ніби дух благословення. Берези в долині весело махали гілками, наче сподіваючись звичного привітання від Енн з її вікна. Та Енн при вікні не було. Коли Марілла віднесла їй сніданок, дівчинка сиділа на своєму ліжку, пряма, бліда й рішуча, з міцно стиснутими губами й сяючими очима.

– Марілло, я готова зізнатися.

– Невже? – Марілла поставила тацю. Її метод знову виявився успішним, та гіркий був цей успіх. – Ну ж бо, Енн, я слухаю, що ти скажеш.

– Я взяла аметистову брошку, – мовила Енн, як ніби повторювала завчений урок. – Так, я її взяла, ви правильно сказали. Коли я ще тільки заходила в кімнату, то не думала, що візьму. Але вона була така гарна, Марілло! Я приколола її собі на груди й мене охопила нездоланна спокуса. Я уявила, як це буде надзвичайно трепетно й гарно – взяти її в Господу Бездіяльності й погратися, наче я леді Корделія Фітцджеральд. Якби на мені була справжня аметистова брошка, то було б набагато легше уявити, що я леді Корделія. Ми з Діаною робили собі намиста із шипшинових ягід, та хіба можна їх порівнювати з аметистами? То я взяла брошку. Думала, що покладу її назад, доки ви повернетеся. Я пішла манівцями, щоб якнайдовше йти із брошкою. А коли переходила міст понад Озером Осяйних Вод, я витягла брошку, щоб знову нею помилуватися. О, як вона сяяла під сонцем! А тоді я перехилилася через поруччя, а вона вислизнула в мене з-поміж пальців і почала тонути – глибше, глибше, глибше – і так гарно, бузково сяяла, аж поки озеро довіку не зімкнуло над нею своїх осяйних вод. Краще зізнатися я не можу.

Марілла відчула, як до серця їй підкотила хвиля пекучого гніву. Ця дитина взяла й загубила її коштовну аметистову брошку, а тепер сидить собі спокійнісінько, переповідає подробиці, і найменшого каяття чи докорів сумління на її лиці не видно!

– Енн, це жахливий учинок, – вдавано спокійно проказала вона. – Ти найнестерпніша дівчинка, про яку мені доводилося чути!

– О так, авжеж, – безбарвно відповіла Енн. – І я знаю, що мене треба покарати. Ви просто зобов’язані це зробити, Марілло. Тож покарайте мене, будь ласка, негайно, бо я хочу піти на пікнік із чистим сумлінням.

– На пікнік, аякже! Не підеш ти на пікнік, Енн Ширлі. Оце твоє покарання. І воно й наполовину не так суворе, як те, на що ти заслужила!

– Я не піду на пікнік?! – Енн підскочила й учепилася пальцями в Маріллину руку. – Але ж ви обіцяли відпустити мене! Ох, Марілло, я мушу піти на пікнік! Я для цього й зізналася! Покарайте мене як захочете, тільки не так! Марілло, прошу вас, будь ласка, дозвольте мені піти! А як же морозиво? Благаю вас, адже потім у мене може ніколи не бути нагоди скуштувати морозива!

Марілла з кам’яним обличчям вивільнилася з рук Енн.

– Можеш не просити. Ти не підеш на пікнік. І чути про це не хочу.

Енн збагнула, що пом’якшити серце Марілли не вдасться. Вона заламала руки, пронизливо зойкнула й кинулася навзнак на ліжко, ридаючи й здригаючись від розчарування й відчаю.

– Господи! – здушено промовила Марілла, тікаючи з кімнати. – Вона збожеволіла! Жодна дитина при здоровому глузді так би не поводилася, хіба остаточно зіпсована. Ох, боюся, Рейчел іще від самого початку мала рацію. Та я вже взялася вести цей плуг і не повинна озиратися назад.

Ранок був понурий. Марілла несамовито працювала, а коли не мала чого робити – шарувала ґанок і полиці в молочарні. Ні ґанок, ні полиці того не потребували – проте це було потрібно Маріллі. Після того вона вискородила граблями подвір’я. Коли обід був готовий, Марілла підійшла до сходів і гукнула Енн. З-над поруччя визирнуло мокре від сліз скорботне личко.

– Енн, іди обідати.

– Я не хочу обідати, Марілло, – схлипнула Енн. – Я нічого не зможу їсти. Моє серце розбите. Я надіюся, колись вас буде гризти сумління, Марілло, за те, що розбили його, та я пробачаю вам. Згадайте, коли настане ця мить, що я вам пробачила. Але не просіть мене їсти нічого, надто відвареної свинини з овочами. Це така неромантична їжа, коли душу терзає горе.

Сердита Марілла повернулася на кухню, де вилила всі свої печалі Метью, котрого роздирали бажання справедливості та водночас безпідставне співчуття до Енн, тож він почувався дуже нещасним.

– Ну, їй не слід було чіпати брошку, Марілло, а потім вигадувати теж не варто, – визнав він, сумовито оглядаючи тарілку неромантичної свинини з овочами, немовби так само, як Енн, уважав цю їжу недоречною для таких душевних страждань, – але вона ще така маленька… і дуже цікава дівчинка. Тобі не здається, що це надто жорстоко – не пускати її на пікнік, коли вона так про нього мріяла?

– Метью Катберте, я вражена! Мені здається, Енн і так надто легко відбулася. І здається, що їй самій невтямки, як погано вона вчинила – от що турбує мене найбільше. І тобі невтямки: я ж бачу, що ти постійно шукаєш їй виправдання!

– Але ж вона ще така маленька! – безпорадно повторив Метью. – І не забувай, Марілло – її ж ніколи ніхто не виховував.

– Тепер її виховують! – відказала Марілла.

І якщо ці слова не переконали Метью, то принаймні змусили замовкнути. Обід також був понурий. Тішився йому тільки наймит Джеррі Бут, і його веселий настрій був для Марілли особистою образою.

Пізніше, вимивши посуд, учинивши розчину на хліб і нагодувавши курей, Марілла пригадала, що після повернення зі зборів Спільноти милосердя в понеділок увечері завважила на своїй святковій чорній мереживній шалі маленьку дірочку. Тож вона пішла по неї, щоб заштопати. Шаль лежала в коробці у скрині. Марілла витягла її звідти, і промінь сонця, що зазирав у кімнату крізь виноградні лози, котрі міцно обплели вікно, осяяв щось, причеплене до шалі, що розсипало довкола бузкові іскри. Вона взяла цю річ у руки і їй перехопило подих. Це аметистова брошка зачепилася шпилькою за мереживо!

– Боже милий! – здивувалася Марілла. – Що це має означати? Ось моя брошка, ціла й неушкоджена, а я ж думала, вона лежить на дні ставка Баррі! І чого ця дитина розказувала, буцім узяла її й загубила? Зелені Дахи напевне зачакловані, я вже не сумніваюся в цьому. Зараз я пригадую, що скинувши шаль у понеділок, на хвилинку поклала її на комод. А брошка, мабуть, якось до неї причепилася. Оце дивина!

І з брошкою в руці Марілла рушила в кімнатку нагорі. Енн тим часом виплакалася й смутна сиділа при вікні.

– Енн, – урочисто мовила Марілла, – ось я знайшла свою брошку, що причепилася до чорної мереживної шалі. Поясни, будь ласка, що то за нісенітниці ти мені розповідала сьогодні зранку?

– Ви ж сказали, що я звідси не вийду, аж доки зізнаюся, – мляво відповіла Енн, – то я вирішила зізнатися, бо мені так хотілося піти на пікнік. Учора ввечері я вляглася й почала вигадувати зізнання. І дуже-дуже старалася, щоб воно вийшло якомога цікавіше. Я повторювала його собі знову й знову – щоб не забути. А ви однаково не відпустили мене на пікнік, тож усі зусилля пішли намарне.

Попри власне бажання, Марілла розсміялася. Але тут-таки відчула докір сумління.

– Енн, з тобою нудьгувати не доводиться! Я визнаю, що не мала рації. Я не повинна була сумніватися у твоїх словах, коли ти жодного разу мені не збрехала. Звісно, і ти не повинна була зізнаватися в тому, чого не робила. Це було дуже кепсько, проте я сама тебе змусила. Тож якщо ти мені пробачиш, Енн, я пробачу тобі, і помирімося. А тепер збирайся на пікнік.

Енн підскочила як вихор.

– О, Марілло, а хіба ще не пізно?

– Ні, зараз тільки друга. Вони, мабуть, оце допіру зібралися, і ще мине ціла година, поки сядуть чаювати. Вмийся, зачеши волосся й надінь картату сукню. У нас повно пиріжків. Я накажу Джеррі запрягти кобилку й відвезти тебе.

– Ох, Марілло! – вигукнула Енн, підлітаючи до умивальника. – П’ять хвилин тому я була така нещасна, і думала, що краще б я узагалі не уздріла Божого світу, а тепер би не згодилася помінятися місцями навіть з янголом!

Увечері щаслива, хоч і геть виснажена Енн повернулася до Зелених Дахів у стані невимовного блаженства.

– О, Марілло, це було фантастично! «Фантастично» – це нове слово, що я сьогодні вивчила. Так казала Мері-Еліс Белл. Правда ж, воно дуже виразне? Пікнік був чудовий. Чай дуже смачний, і ще пан Гармон Ендрюс катав нас усіх Озером Осяйних Вод – по шестеро в човні. А Джейн Ендрюс мало не впала у воду. Перехилилася, щоб нарвати латаття, і якби пан Ендрюс не впіймав її за пасок, то вона б напевно випала й потонула. Я хотіла б опинитися на її місці. Це, мабуть, так романтично – коли ти ледь не тонеш. Була б така неймовірна історія, котру б я усім переповідала. І ще ми їли морозиво. Мені бракує слів, щоб його описати! Запевняю вас, Марілло, то була моя найбільша насолода.

Пізніше, церуючи панчохи, Марілла все переказала Метью.

– Звісно, я помилилася, – щиро зізналася вона, – та це мені стане научкою. Як згадаю те «зізнання», то сміюся, хоч і не варто було цього тоді робити, бо ж вона мені збрехала. Щоправда, брехня, в якій я її звинувачувала, була б іще гірша. І як не крути, а це моя провина. Тяжко буває зрозуміти це дівча. Та я думаю, вона виросте хороша. А ще скажу напевне – у домі, де вона живе, ніколи не буде нудно.

Розділ 15
БУРЯ В ШКІЛЬНІЙ СКЛЯНЦІ ВОДИ

– Яка чудова днина! – мовила Енн, вдихаючи повітря на повні груди. – Правда ж, це прекрасно – жити в такий день, як сьогодні? Мені шкода тих, хто ще не народився, бо вони його не застануть. У них, звісно, теж будуть гарні дні, але цього вже не буде. А ще чудовіше – йти до школи таким розкішним шляхом, правда?

– Набагато ліпше, ніж кружною дорогою; там гаряче й стільки пилюки, – сказала на те розважливо Діана, зазираючи у свій кошик зі шкільним полуденком і подумки намагаючись підрахувати: якщо три смачнючих, соковитих малинових тістечка розділити між десятьма дівчатами – скільки відкусить кожна з них?

Ейвонлійські школярки мали звичай полуднувати всі разом. З’їсти три тістечка самій чи навіть розділити їх лише з найкращою подругою було неприпустимо: до такої дівчинки навіки приставало прізвисько «бридкої жаднюги». Втім, коли тістечка ділилися між десятьма товаришками, кожна діставала малесенький шматочок, що міг тільки розбурхати апетит. А дорога, якою Енн та Діана ходили до школи, була справді гарна. Енн гадала, що ці прогулянки туди й назад з Діаною навіть в уяві не можна зробити приємнішими. Іти гостинцем було б геть неромантично. Натомість, що могло бути романтичніше, ніж іти Стежиною Закоханих повз Купіль Верболозу Долиною Фіалок та Березовим Шляхом.

Стежина Закоханих починалася за садом і тяглася аж до лісу, де закінчувалася ферма Катбертів. Нею виганяли корів на дальнє пасовище, а взимку – тягали додому дрова. Назву їй Енн дала, проживши заледве місяць у Зелених Дахах.

– Не тому, що нею справді гуляють закохані, – пояснила вона Маріллі, – а просто ми з Діаною читаємо одну страшенно чудову книжку, і там теж є Стежина Закоханих. То ми вирішили й собі таку мати. Правда ж, назва дуже гарна? Така романтична! А закоханих на ній і уявляти собі не варто. Я люблю цю стежину, бо там можна думати вголос, і ніхто не скаже, що ти божевільна.

Щоранку Енн виходила з дому сама й чимчикувала Стежиною Закоханих аж до струмка. Там на неї чекала Діана, і вже вдвох дівчата простували далі, під шатром із переплетених кленових гілок.

– Клени такі товариські, – казала Енн. – Завжди тобі щось шурхочуть і нашіптують. – Так вони доходили до моста, звертали зі стежини і, перетнувши один із ланів пана Баррі, минали Купіль Верболозу. А тоді перед ними розгорталася Долина Фіалок – невеличка зелена западинка в тіні густого лісу пана Ендрю Белла. – Звісно, тепер там немає фіалок, – розказувала Енн Маріллі, – проте Діана каже, що навесні їх там цілі мільйони. Ох, Марілло, ви можете собі таке уявити? Мені аж подих перехоплює. Я назвала її Долиною Фіалок. Діана каже, що ніхто не вміє придумувати назви для різних місцин так легко, як я. Це добре, коли тобі щось удається, правда? Та Березовий Шлях назвала вже Діана. Вона так хотіла, то я дозволила; хоча мені здається, що я би придумала й більш поетичну назву. «Березовий Шлях» – таку просту назву хто завгодно придумає. Але, Марілло, це – одне з найпрекрасніших місць на землі.

Так воно й було. Так думали й інші, забрідаючи на той шлях – не тільки Енн.

То була вузька звивиста стежка, котра мовби збігала з високого пагорба просто в ліс пана Белла, де світло просіювалося крізь таке густе сито смарагдового листя, що врешті-решт сяяло бездоганно, наче щирий діамант. По всій довжині його обрамляли молоді стрункі берізки з білими стовбурами й пружним гіллям, огірочники й папороть, білі конвалії та багряні грона лаконосів; повітря довкола завжди було приємно-солодкаве, а десь високо в кронах дерев співали пташки й сміявся-перешіптувався в листі лісовий вітерець. Подекуди стежку перебігали зайці – якщо завмерти й не рухатися, можна було їх побачити; втім, Енн і Діані це майже ніколи не вдавалося. Унизу, у долині, Березовий Шлях добігав до гостинця, а там неподалік, на порослому ялицями пагорбі вже стояла ейвонлійська школа.

То була чисто вибілена будівля з низькою покрівлею й широкими вікнами, заставлена ізсередини міцними зручними партами, кришки в яких відкривалися й закривалися; і три покоління учнів різьбили на них свої ініціали та ієрогліфи. Школа розташувалася трохи вбік од вулиці, за нею був похмурий хвойний ліс і струмок, куди зранку діти складали свої пляшки з молоком, щоб до обіду воно лишалося свіже й прохолодне.

Першого вересня Марілла відвела Енн до школи не без остраху в серці. Енн була такою дивною дівчинкою. Як вона порозуміється з іншими дітьми? І, Боже милий, чи вдасться їй тримати язика за зубами на уроках?

А проте все сталося краще, ніж гадалося Маріллі. Того вечора Енн повернулася додому весела.

– Мабуть, я полюблю школу, – заявила вона. – Хоча про вчителя я невисокої думки. Він постійно підкручує собі вуса й підморгує до Пріссі Ендрюс. Пріссі вже доросла, ви знаєте. Їй шістнадцять, і вона готується наступного року складати вступний іспит до Королівської вчительської семінарії в Шарлоттауні. Тіллі Болтер каже, що вчитель за нею гине. Вона дуже вродлива, з довгим каштановим волоссям, і в неї завжди такі гарні зачіски. Вона сидить ззаду на довгій лаві, і він сидить поряд неї, майже весь час: каже, що пояснює їй уроки. Але Рубі Джилліс якось бачила, що він їй щось написав на грифельній дошці, а коли Пріссі прочитала, то вся зашарілася й почала хихотіти, і Рубі Джилліс сказала, що вочевидь, ніякого уроку це не стосувалося.

– Енн Ширлі, я не хочу більше чути таких відгуків про вчителя, – суворо відповіла Марілла. – Ти ходиш до школи не для того, щоб його судити. Будь певна, ти маєш чого в нього навчитися, тож роби свою справу – вчися. А ще дуже тебе прошу затямити, що пліткам про нього вдома не місце. Я цього не схвалюю. Сподіваюся, поводилась ти добре?

– Певна річ, – задоволено мовила Енн. – Це було не так важко, як уявлялося. Я сиджу з Діаною. Наша парта біля вікна, а з нього можна дивитися на Озеро Осяйних Вод. У школі дуже багато чудових дівчат, і ми з ними так гарно гралися на обідній перерві. Але, звісно, Діану я люблю найбільше, і завжди любитиму найбільше. Я Діану просто обожнюю. Я жахливо відстала від інших. Вони всі вивчають уже п’ятий розділ підручника, а я – тільки четвертий. І мені здається, це ганьба. Але я швидко зрозуміла, що ні в кого з них немає такої уяви, як у мене. Сьогодні в нас було читання, географія, історія Канади й диктант. І пан Філіпс сказав, що я пишу зі страшнючими помилками, повиправляв їх усі, підняв мою дошку й усім показав. Ох, Марілло, я ледь не вмерла від сорому. Я ж новенька, і думаю, що він міг би поставитися до мене поблажливіше. Рубі Джилліс пригостила мене яблуком, а Софія Слоун позичила таку гарну рожеву листівку, на ній написано: «Дозвольте завітати в гості». Я мушу їй завтра листівку повернути. А Тіллі Болтер дозволила мені аж до вечора поносити свого перстеника з намистинок. А можна, я відпорю кілька перлин зі старої подушечки для голок у моїй кімнаті, і теж зроблю собі перстеника? А ще – ох, Марілло, Джейн Ендрюс мені розповіла, що Мінні Макферсон їй сказала, що чула, як Пріссі Ендрюс сказала Сарі Джилліс, що в мене дуже гарний ніс. Марілло, це перший комплімент, який я почула в житті, і ви собі не уявляєте, яке дивне відчуття мене охопило. Марілло, а в мене справді гарний ніс? Я знаю, що ви скажете правду.

– Твій ніс цілком нормальний, – коротко відповіла Марілла. Насправді вона вважала, що ніс у Енн надзвичайно гарний, але не збиралася їй цього казати.

Було це три тижні тому, і відтоді все йшло гладенько. І ось настав цей свіжий вересневий ранок. Енн і Діана, двійко найщасливіших ейвонлійських дівчаток, безтурботно чимчикували Березовим Шляхом.

– Напевно, сьогодні в школі буде Гілберт Блайт, – сказала Діана. – Він усе літо гостював у Нью-Брансвіку, у своїх кузенів, і оце щойно в суботу ввечері повернувся. Він страх який вродливий, Енн. І з дівчат просто жахливо збиткується. Він нам просто спокою не дає.

З Діаниного тону було чути, що відсутність спокою її тішить значно більше, ніж найсвятіший спокій.

– Гілберт Блайт? – запитала Енн. – Це його ім’я написане біля ґанку на стіні поряд із Джулією Белл, а над ними великими літерами «Зверніть увагу»?

– Так, – кивнула головою Діана, – хоч я певна, що Джулія Белл йому не подобається. Я чула, як він казав, що вчив таблицю множення за її ластовинням.

– Ох, не кажи мені про ластовиння, – благально мовила Енн. – Це дуже нетактовно, бо в мене теж його не злічити. Та я вважаю, що писати на стіні про хлопців і дівчат «Зверніть увагу» – це неймовірне безглуздя. Хотіла б я подивитися, як моє ім’я хтось нашкрябає на стіні поряд із хлопчачим! Але ні, – додала вона поспіхом, – на таке ніхто не зважиться.

Енн зітхнула. Їй не хотілося побачити власне ім’я на стіні. Проте усвідомлення того, що їй це не загрожує, було трохи принизливим.

– Дурниці, – сказала Діана, чиї темні очі й лискучі коси сіяли таке сум’яття в серцях ейвонлійських школярів, що написів з її іменем на стіні було вже з півдесятка. – Це ж вони жартома пишуть. І чому ти така певна, що твого імені там не буде? Чарлі Слоун за тобою гине. Він сказав своїй мамі, – розумієш, мамі! – що ти найкмітливіша дівчинка в школі. А це краще, ніж бути просто гарною.

– Ні, не краще, – відповіла Енн, яка була справжньою жінкою. – Я б воліла бути гарною. А Чарлі Слоун мені геть не подобається. Терпіти не можу витрішкуватих хлопців. Якщо моє ім’я напишуть поруч із його – я цього не переживу, Діано! Але приємно бути першою в класі.

– Тепер у твоєму класі буде Гілберт Блайт, – сказала на те Діана. – А він уже звик бути першим. Він зараз вивчає тільки четвертий розділ, хоч йому скоро чотирнадцять. Його батько хворів чотири роки тому, їздив лікуватися до Альберти, і Гілберт був там із ним. Вони там прожили три роки, і весь цей час Гіл не ходив до школи, аж доки вони повернулися. Важко буде тобі втримати першість, Енн.

– От і добре, – швидко відказала Енн. – Бо я не могла пишатися тим, що була першою з дітлахів, яким по дев’ять чи десять років. Учора я відповідала, як правильно пишеться «верховіття». Джозі Пай була першою з мови, але – уяви собі – вона підглядала в книжку! Пан Філіпс того не зауважив, бо дивився на Пріссі Ендрюс, але я бачила. Я спопелила її зневажливим поглядом, вона почервоніла, як буряк, і таки написала неправильно.

– Ці сестри Пай – страшенні брехухи, – обурено мовила Діана, коли вони перелазили через паркан, що відділяв їх від дороги. – Учора Герті Пай поклала свою пляшку з молоком на моє місце в ручаї. Уявляєш? Тепер я з нею не розмовлятиму.

У класі пан Філіпс сидів на задній лаві, слухаючи відповідь Пріссі Ендрюс з латини. Тим часом Діана зашепотіла:

– Онде Гілберт Блайт, через прохід від тебе, Енн. Глянь на нього й скажи – невже він не гарний?

Енн подивилася туди, куди вказала Діана. І подивилася в слушну мить, бо ж отой славетний Гілберт Блайт саме був зайнятий: потайки припинав довгу світлу косу Рубі Джилліс, яка сиділа попереду, до спинки лави. То був високий кучерявий хлопець із каштановим волоссям, пустотливими карими очима й задерикуватою усмішкою. Невдовзі по тому Рубі Джилліс підвелася, щоб показати вчителю розв’язок задачі, але тут-таки й гепнулася назад на лаву, верескнувши, певна, що волосся їй видерли з корінням. Усі озирнулися в її бік, а пан Філіпс глянув так суворо, що вона розплакалася. Гілберт швидко витяг шпильку і з безневинним виразом обличчя втупився у свій підручник з історії, та коли галас затих, він перехопив погляд Енн і лукаво до неї підморгнув.

– Цей Гілберт Блайт і справді гарний, – зізналася Енн Діані, – хоча й страшенний нахаба. Це дуже нечемно – підморгувати до незнайомої дівчини.

Та найголовніше сталося аж по обідній перерві.

Пан Філіпс на задній лаві пояснював Пріссі Ендрюс завдання з алгебри. Решта учнів бавилися, як хотіли: їли зелені яблука, перешіптувалися, малювали на своїх грифельних дошках і ганяли поміж партами прив’язаних за нитки цвіркунів. Гілберт Блайт марно докладав зусиль, щоб Енн Ширлі бодай глянула на нього, та Енн тієї миті геть забула про існування не лише його, а й будь-якого іншого учня ейвонлійської школи. Оперши підборіддя на руки, вона споглядала мерехтливу блакить Озера Осяйних Вод, яке було так добре видно із західного вікна, а думками тим часом ширяла в пишній країні мрій, сліпа й глуха до всього, окрім власних фантазій.

Гілберт Блайт не звик зазнавати поразки, змушуючи дівчат подивитися в його бік. Вона мусить глянути на нього, ця руда Ширлі з маленьким гострим підборіддям і велетенськими очима, так не схожими на очі всіх інших ейвонлійських школярок.

Тож Гілберт перехилився через прохід, схопив Енн за довгу руду косу, смикнув її до себе й пронизливо зашепотів:

– Морква! Морква!

Тоді Енн мстиво глянула на нього.

Та хіба ж лише глянула!

Вона схопилася на рівні ноги; яскраві картини з її уяви мовби розлетілися на друзки. Енн метнула в Гілберта обурений погляд, проте люті іскри в її очах швидко загасили так само люті сльози.

– Гидкий, поганий хлопчисько! – гнівно крикнула вона. – Як ти смієш?!

А потім – трісь! Енн грифельною дошкою хряснула Гілберта по голові, і вона – дошка, не голова – розламалася навпіл.

Ейвонлійські школярі обожнювали ефектні сцени. Ця ж була найефектніша з усіх, що їм доводилося бачити. Нажахано, а проте й із захопленням учні видихнули: «О!» Діані відібрало мову. Схильна до істерик Рубі Джилліс знову розплакалася. Томмі Слоун упустив своїх цвіркунів, і вони втекли, доки він, роззявивши рота, спостерігав цю надзвичайну подію.

Пан Філіпс пройшов уздовж класу, і його рука важко лягла на плече Енн.

– Що це означає, Енн Ширлі? – сердито запитав він. Енн не відповіла. Та невже ж учитель гадав, буцім вона перед усією школою зізнається, що її названо «морквою»? Гілберт рішуче заходився пояснювати:

– Це я винен, пане Філіпс. Я дражнив її.

Пан Філіпс не звернув на Гілберта уваги.

– Прикро, що моя учениця виявила таку нестриманість і мстивість, – сказав він бундючно, наче сама лише приналежність до його учнів мусила враз викоренити всі лихі почуття із сердець малих недосконалих смертних. – Енн, іди стань біля дошки. Стоятимеш так аж до кінця уроків.

Енн воліла би, щоб її відшмагали різкою, ніж зазнати кари, від якої вразлива душа її здригалася, мов під ударами батога. Вона скорилася – із блідим закам’янілим обличчям. Пан Філіпс узяв крейду й написав над її головою на дошці: «У нашої Енні Ширлі жахлива вдача. Наша Енні Ширлі мусить навчитися приборкувати свій гнів», – а тоді прочитав уголос, щоб навіть першачки, які вміли читати ще тільки друковані літери, зрозуміли, про що йдеться.

Так і простояла Енн під тим написом аж до вечора, не плачучи й не опускаючи голови. Гнів досі вирував у її душі; це помагало здолати муки приниження. Із сердитим поглядом і палаючими від обурення щоками вона раз по раз перехоплювала співчутливий Діанин погляд чи лиховісну посмішку Джозі Пай, чи завважувала, як Чарлі Слоун несхвально хитає головою. Що ж до Гілберта Блайта – вона й голови не повернула в його бік. Вона більше ніколи на нього не гляне! І не розмовлятиме з ним!

По закінченні уроків Енн пішла, високо несучи руду голову. Гілберт Блайт намагався перепинити її біля дверей: