Текст книги "Енн із Зелених Дахів"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 19
КОНЦЕРТ, КАТАСТРОФА Й КАЯТТЯ

– Марілло, а можна я лише на одну хвилинку забіжу до Діани? – спитала одного лютневого вечора задихана Енн, прожогом вискочивши на кухню зі своєї кімнатки на піддашші.

– Уже темно, я не розумію, навіщо вештатися о такій порі? – коротко відказала Марілла. – Ви з Діаною разом ішли додому зі школи, а тоді ще півгодини стовбичили отам у снігу, і весь цей час пропатякали! Тож я не думаю, що до неї конче треба знову бігти.

– Але вона хоче, щоб я прийшла, – благала Енн. – Вона має сказати мені щось важливе.

– Звідки ти це знаєш?

– Вона сама повідомила мені з вікна. Ми придумали, як можна перемовлятися, коли є свічки й маленький клаптик картону. Треба поставити свічку на підвіконня, а тоді затуляти й відтуляти полум’я картонкою. Певна кількість спалахів означає певну звістку. Це я таке вигадала, Марілло!

– Авжеж, не сумніваюся, – із притиском мовила Марілла. – Як і в тім, що із цією дурною сигналізацією ви поспалюєте всі фіранки.

– О, ми дуже обережні, Марілло. І це так цікаво! Два спалахи означають: «Ти мене бачиш?», три – «Так», а чотири – «Ні». П’ять спалахів – це «Приходь швидше, я маю сказати тобі щось важливе». З Діаниного вікна щойно блимнуло п’ять спалахів, і я аж умираю із цікавості, у чому там річ.

– Ну, можеш більше не вмирати, – саркастично відповіла Марілла. – Біжи. Але не забудь, що повернутися мусиш за десять хвилин.

Енн не забула й повернулася точно тоді, коли було наказано, хоч, певне, жоден смертний ніколи не дізнається, чого їй коштувало обмежити якимись десятьма хвилинами обговорення важливої Діаниної звістки. Проте час вона використала з розумом.

– О, Марілло, знаєте що? Завтра в Діани день народження. Її мама дозволила запросити мене після школи, і щоб я навіть лишилася в них на всю ніч. А ще завтра ввечері в дискусійному клубі буде концерт, то приїдуть Діанині кузени з Ньюбриджа на великих санях. Вони нас теж хочуть узяти на концерт… ну, якщо ви дозволите. Ви ж дозволите, Марілло, правда? О, я така надзвичайно схвильована!

– То заспокойся, бо ти нікуди не підеш. Спатимеш вдома, у власному ліжку, а щодо концерту в клубі – це все дурниці, і взагалі малих дівчат не слід відпускати в такі місця.

– Я впевнена, що дискусійний клуб – це дуже пристойне місце, – боронилася Енн.

– Не сумніваюся. Але я не дозволю тобі тинятися по концертах і ночувати бозна-де. Нічогенька розвага для дітей. Дивно, що пані Баррі відпускає Діану.

– Та це ж дуже особлива нагода, – простогнала Енн, готова розридатися. – У Діани день народження лише раз на рік. А день народження – це зовсім не буденна подія, Марілло. Пріссі Ендрюс декламуватиме «Не пролунають вечірні дзвони». Це невимовно повчальний вірш, Марілло, я певна, що мені буде корисно його послухати. А тоді ще хор заспіває чотири дуже гарних зворушливих пісні, майже так само прекрасних, як релігійні гімни. І навіть сам пастор прийде, чесне слово, Марілло, і виголосить промову! Це майже те саме, що проповідь. Будь ласка, Марілло, дозвольте мені піти!

– Енн, ти чула, що я кажу? Роззувайся і йди спати. Вже по дев’ятій.

– Я ще тільки одне скажу, Марілло, – мовила Енн, і з обличчя її було видно, що вона викидає останній козир, – пані Баррі каже, що ми спатимемо в гостьовій спальні. Подумайте, яка це честь для вашої маленької Енн – спати в гостьовій спальні!

– Честь, яка на твою долю не випаде. Енн, іди спати, і щоб я більше жодного слова про це не чула.

Коли Енн, уся в сльозах, почалапала нагору, Метью, котрий, здавалося, спокійно спав тим часом на диванчику, розплющив очі й мовив упевнено:

– Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.

– А я ні, – відказала Марілла. – Хто виховує дитину, Метью, – ти чи я?

– Ну-у-у… ти, звісно, – визнав Метью.

– Тоді не втручайся.

– Ну-у-у… я не втручаюся. Адже казати, що думаєш – це не втручання. А я думаю, ти повинна відпустити Енн.

– Не сумніваюся. Ти думав би, що я мушу відпустити її на Місяць, якби їй і такого забаглося, – добродушно заперечила Марілла. – Я могла б дозволити їй переночувати в Діани, якби то було все. Але цієї ідеї з концертом я не схвалюю. Вона там неодмінно застудиться, понавигадує собі, чого тільки зможе, і потім іще тиждень її годі буде заспокоїти. Я розумію вдачу цієї дитини, і краще за тебе знаю, що для неї добре, Метью.

– Я думаю, ти повинна відпустити Енн, – упевнено повторив Метью. Вмінням доводити й переконувати він не відзначався, проте був достатньо впертий. Марілла безпорадно зітхнула й вирішила, що ліпше буде промовчати.

Наступного дня, доки Енн мила посуд на кухні після сніданку, Метью дорогою в клуню спинився й повторив:

– Марілло, я думаю, ти повинна відпустити Енн.

На якусь мить обличчя Марілли набуло виразу, який неможливо описати словами. Тоді вона скорилася неминучому й уїдливо відповіла:

– Ну добре, хай іде, коли вже крім цього, ніщо тебе не втішить.

Енн вилетіла з кухні, розбризкуючи воду з мокрої ганчірки, якою щойно мила посуд.

– О, Марілло, Марілло, повторіть-но ще раз ці благодатні слова!

– Я вже сказала один раз – і досить. Дякуй за це Метью, а я вмиваю руки. Якщо ти схопиш запалення легень, коли спатимеш у чужому ліжку чи виходитимеш серед ночі надвір зі спекотного залу, звинувачуй не мене, а Метью. Енн Ширлі, ти вже брудною водою всю підлогу заляпала. У житті не бачила такої недбалої дитини.

– О, Марілло, я страхітлива кара для вас, я знаю, – винувато мовила Енн. – Я роблю стільки помилок… Але подумайте, скількох помилок я уникнула, хоч могла і їх наробити. Я принесу піску й відчищу перед уроками всі-всі плями. О, Марілло, я всім серцем так надзвичайно хочу піти на концерт! Я ще ніколи в житті не була на концерті, і коли інші дівчата в школі щось про це розказують, я почуваюся такою відірваною від них. Ви не розумієте, як воно мені, але бачите – Метью зрозумів. А це так приємно – коли тебе розуміють, Марілло.

Того дня в школі Енн була надто щаслива, щоб зосередитися як слід на уроках. Гілберт Блайт переміг її в письмі й випередив в усному рахунку. Втім, коли перед нею була перспектива концерту й ночівлі в гостьовій спальні, Енн почувалася не такою приниженою, як можна було очікувати. Весь день вони з Діаною так бурхливо обговорювали прийдешні розваги, що, маючи суворішого вчителя, ніж пан Філіпс, неодмінно дістали б на горіхи.

Енн відчувала, що якби їй не дозволили піти на концерт, вона б цього не витримала, адже в школі ні про що інше не говорилося. Ейвонлійський дискусійний клуб, який збирався двічі на місяць упродовж усієї зими, уже давав кілька невеличких безкоштовних вечорів, та цей концерт мав стати великою подією: квиток на нього коштував десять центів, а всі гроші відходили у фонд бібліотеки. Вже кілька тижнів ейвонлійська молодь провадила репетиції, а особливо цікавилися концертом ті учні, що мали старших братів і сестер, котрим належало там виступати. Всі школярі, старші за дев’ять років, збиралися йти – окрім Керрі Слоун, чий тато, як і Марілла, не був схильний відпускати на концерти маленьких дівчат. Керрі, затулившись граматикою, плакала увесь день, гадаючи собі, що тепер і жити на світі не варто.

Справжнє хвилювання почалося для Енн після закінчення уроків – і стрімко зростало, аж доки сягнуло вершини блаженства під час самого концерту. Спершу вони «неймовірно гарно почаювали», а тоді настала захоплива мить убирання в Діаниній кімнатці нагорі. Діана прилаштувала волосся Енн спереду у зачіску в новому стилі «помпадур», а Енн зав’язала Діані банти у свій особливий спосіб; після того дівчата випробували ще з десяток можливостей зачесати волосся ззаду. Аж ось нарешті вони були готові, їхні щоки пашіли, а очі сяяли, мов зірки, у передчутті великої радості.

Хоч насправді, коли Енн порівняла свій простий чорний берет і вузьке мішкувате сіре пальтечко з Діаниною кокетливою хутряною шапочкою й гарненьким кожушком, їй мимоволі зробилося дуже гірко, та вона вчасно згадала, що має уяву і може до неї вдатися.

Приїхали Мюрреї, Діанині кузени з Ньюбриджа; всі вмостилися у великих санях, вистелених соломою, і закуталися в хутро. Енн дуже тішилася поїздці: сани мчали вперед гладенькою, ніби шовковою дорогою, під полозами рипів сніг. Захід сонця був казково прекрасний, засніжені пагорби й темно-сині води Затоки Святого Лаврентія мовби випромінювали сяйво, як величезна чаша з перлів та сапфірів, по вінця налита вином і вогнем. Зусібіч долинало теленькання дзвіночків з інших саней і сміх, що нагадував про забави лісових ельфів.

– О, Діано, – видихнула Енн, стискаючи під хутряною пелериною Діанину руку в рукавиці, – хіба це не дивовижний сон? Невже я лишилася такою, як завжди? Я почуваюся геть інакшою, і мені здається, що по мені це помітно.

– Ти страшенно гарна, – відповіла Діана, котра допіру вислухала комплімент від однієї зі своїх кузин і відчувала, що мусить передати його далі. – У тебе такі милі рум’яні щічки.

Того вечора на концерті щонайменше одну слухачку раз по раз охоплював трепет і, як Енн запевняла Діану, з кожним новим виконавцем цей трепет посилювався. Коли Пріссі Ендрюс, у новій рожевій шовковій блузці, з разком перлів на гладенькій білій шиї та живими гвоздиками у волоссі – подейкували, буцім учитель замовляв їх аж у місті – «долала в непроглядній сутемряві старі півзогнилі сходи», Енн тремтіла, уся немов розчинившись у співчутті; коли хор заспівав «Понад ніжними стокротками», Енн дивилася на стелю, так, наче на ній були зображені янголи; коли Сем Слоун показував і розповідав «Як Сокері квочку висаджував», Енн сміялася, аж глядачі, що сиділи коло неї, і собі почали хихотіти – радше із приязні до неї, ніж від сценки, яка встигла вже навіть ейвонлійцям набриднути; коли ж пан Філіпс декламував монолог Марка Антонія над тілом Цезаря – із щонайбільш несамовитими інтонаціями, та ще й поглядаючи наприкінці кожної фрази на Пріссі Ендрюс – Енн була готова враз підняти заколот, якби котрийсь із римських громадян показав їй шлях.

І лиш єдиний номер програми нітрохи її не зацікавив. Коли Гілберт Блайт почав декламувати «Бінґен-на-Рейні», Енн витягла книжку, і читала, доки закінчився його виступ. Вона сиділа гордовита й непорушна, тоді як Діана плескала в долоні, аж вони їй затерпли.

Додому вони приїхали об одинадцятій, сповнені захвату від концерту, наперед смакуючи радість від майбутнього детального обговорення. Усі, здавалося, вже спали, дім поринув у тишу й темряву. Дівчата навшпиньках прослизнули в довгу вузьку вітальню, з якої можна було вийти в гостьову кімнату. Там було тепло й затишно; у каміні ледь мерехтіли незгаслі жаринки.

– Давай тут роздягнемося, – сказала Діана, – тут так тепло й добре.

– Правда ж, чудовий був концерт? – захоплено видихнула Енн. – Яке це, певно, дивовижне відчуття, коли виходиш на сцену читати вірші. А як ти гадаєш, Діано, нас теж покличуть так виступати?

– Звісно, колись покличуть. Вони завжди кличуть старших учнів. Гілберт Блайт часто виступає, а він лише на два роки старший за нас. О, Енн, як ти могла вдавати, буцім геть його не слухаєш? Він, коли дійшов до рядка «А інша, не сестра…», – дивився просто на тебе.

– Діано, – з гідністю відказала Енн, – ти моя найближча подруга, але навіть тобі я не дозволю говорити зі мною про цю людину. Ти вже вдягла нічну сорочку? То біжімо наввипередки до ліжка – хто швидше?

Діані пропозиція видалася спокусливою; дві маленькі фігурки в білих льолях полетіли вздовж вітальні до дверей у гостьову кімнату і, стрибнувши, одночасно впали на ліжко. А тоді… щось… ворухнулося під ними, хтось застогнав, скрикнув і здушено промовив:

– Боже милосердний!

Енн і Діана самі незчулися, як зіскочили на підлогу й вибігли з кімнати геть. Отямилися вони, поспішно гайнувши до сходів, якими тепер піднімалися навшпиньках.

– О, хто… що то було? – пошепки спитала Енн; зуби її цокотіли від холоду й переляку.

– Тітка Джозефіна, – відповіла Діана, задихаючись від сміху. – Ох, Енн, тітка Джозефіна, хтозна-як вона там опинилася. І я знаю, що вона буде страшенно люта. Це погано, дуже-дуже погано, але Енн… чи ти можеш собі уявити щось смішніше?

– А хто ця тітка Джозефіна?

– Татова тітка. Вона живе в Шарлоттауні. Дуже стара, їй уже, напевно, цілих сімдесят років. І я не вірю, що вона колись була малою. Ми чекали її в гості, але не так скоро. Вона страшенно сувора й пихата, і дуже-дуже за це сваритиметься. Отож мусимо спати з Мінні-Мей, а знаєш, як вона боляче стусає ніжками уві сні?

Вранці панна Джозефіна Баррі до сніданку не вийшла. Пані Баррі лагідно всміхнулася дівчатам.

– Як вам учора сподобався концерт? Я хотіла вас дочекатися – сказати, що приїхала тітка Джозефіна, і що вам таки доведеться спати нагорі, – та дуже втомилася й заснула. Сподіваюся, Діано, ви не потурбували тітку?

Діана розважливо змовчала, втім, потайки обмінялася з Енн провинними, хоч і лукавими усмішками понад столом. Після сніданку Енн побігла додому: отак і вийшло, що про подальший шквал у родині Баррі вона дізналася аж надвечір, коли Марілла вирядила її з дорученням до пані Лінд – перебувши весь цей час у блаженному невіданні.

– То це ви з Діаною вчора ледь не до смерті перелякали сердешну стару панну Баррі? – суворо запитала пані Лінд; в очах їй, проте, майнув сміхотливий вогник. – Пані Баррі заходила кілька хвилин тому дорогою до Кармоді. Ох, і гнівалася ж вона через цю витівку. Стара панна Баррі нині прокинулася розлючена, а лють Джозефіни Баррі – це тобі не абищо, будь певна. Вона й розмовляти з Діаною не бажає.

– Діана не винна, – скрушно мовила Енн. – То я запропонувала бігти наввипередки, щоб подивитися, хто швидше стрибне в ліжко.

– Я знала! – урочисто вигукнула кмітлива пані Лінд. – Я знала, що то все твої жарти. А клопотів там тепер – хоч гать гати, от що. Стара панна Баррі приїхала була на місяць, а тепер каже, що жодного дня там більш не проведе, і вже завтра хоче повертатися до міста – байдуже, що завтра неділя й узагалі. Вона б і сьогодні поїхала, якби її могли відвезти. І на уроки музики для Діани вона обіцяла дати грошей – за цілий квартал; а тут як відрубала, мовляв, нічого й не робитиме для такої збитошниці. Ото, мабуть, кипіла у них буря ввесь ранок. І це їх страшенно пригнічує. Стара панна Баррі заможна, то, певна річ, краще б їм жити з нею в злагоді. Хоч пані Баррі такого мені й не казала, звісно, та я людську вдачу добре знаю, будь певна.

– Я така нещаслива, – зажурилася Енн. – Сама на себе щоразу халепи накликаю, ще й мушу своїх найліпших друзів повтягувати. А я ж задля них усю кров ладна віддати! Ви не знаєте, чому так відбувається, пані Лінд?

– Бо ти дуже запальна й неуважна дитина, от що. Ти ніколи не спиняєшся, не замислюєшся – що спаде тобі на гадку, те одразу й кажеш чи робиш, нітрохи не подумавши.

– Та це ж і є найсолодше, – заперечила Енн, – коли промайне щось у голові, таке невимовно цікаве, що мусиш тут-таки зробити. А коли спинишся й замислишся, то ніякої радості вже не буде. Хіба ви ніколи не відчували цього, пані Лінд?

Ні, пані Лінд цього відчути не довелося. Вона розважливо похитала головою.

– Енн, ти мусиш навчитися хоч трошки думати, от що. Як то мовиться в прислів’ї: «Спершу дивися, тоді стрибай…» – тим паче, на ліжко в гостьовій кімнаті.

І пані Лінд весело засміялася зі свого нехитрого дотепу, та Енн і далі була зажурена. Становище видавалося їй надзвичайно серйозним, і нічого кумедного дівчинка в ньому не бачила. Від обійстя пані Лінд вона рушила крізь обмерзлі поля просто до Садового Схилу. Біля кухонних дверей її зустріла Діана.

– Тітка Джозефіна дуже сердилася? – ледь чутно запитала Енн.

– Так, – відповіла Діана, здушуючи в собі сміх і боязко озираючись на зачинені двері до вітальні. – Енн, вона аж нетямилася від люті. Ох, і як сварилася! Вона сказала, що в житті не бачила такого нестерпного дівчиська, як я, і що батькам повинно бути соромно за моє виховання. І ще каже, що не хоче більше тут лишатися; ну, та мені байдуже. Але татові з мамою прикро.

– А чому ти не розповіла, що то я винна? – спитала Енн.

– Хіба ж я можу так учинити? – обурилася Діана. – Енн, я не донощиця, та й винна нітрохи не менше, ніж ти.

– Тоді я це зроблю, – рішучо мовила Енн.

Діана була вражена.

– Не ходи, Енн! Вона ж тебе живцем проковтне!

– Не лякай мене, я й сама вже налякалася, – благала Енн. – Я радше б увійшла в лігво дракона. Та я мушу це зробити, Діано. Я винна, і мушу в цьому зізнатися. А зізнаватися я вже вмію, на щастя.

– Вона в кімнаті, – відповіла на те Діана. – Якщо хочеш, можеш зайти. Я б не наважилася. І, боюся, у тебе теж нічого не вийде.

Підбадьорена цими словами, Енн рушила прямісінько до лігва дракона – точніше, впевнено підійшла до дверей вітальні й легенько постукала. Пролунало коротке «заходьте».

Панна Джозефіна Баррі, пряма, сувора й бундючна, сиділа коло вогню із в’язанням і досі гнівалася: очі її люто блискотіли під окулярами в золотій оправі. Вона крутнулася на стільці, гадаючи, що зараз побачить Діану, аж тут перед нею постало бліде дівча, у чиїх величезних очах крилася безмежна відвага й неймовірний переляк.

– Ти хто така? – запитала панна Джозефіна Баррі без жодних церемоній.

– Енн із Зелених Дахів, – полохливо проказала мала відвідувачка, як завжди молитовно склавши руки, – і я, коли дозволите, прийшла зізнатися.

– У чому зізнатися?

– То я винна, що ми стрибнули на вас учора вночі. Я намовила Діану. А їй ніколи й на думку це б не спало, я певна. Діана – справжня дама, панно Баррі. Ви мусите збагнути, як несправедливо її звинувачуєте.

– О, я мушу? Діана все-таки добряче пострибала по мені. Так поводитися в пристойному домі!

– То ж була тільки забава, – не поступалася Енн. – Я вважаю, що ви мали б нам пробачити, коли ми перепросили. І я вас дуже, дуже благаю – дозвольте Діані брати уроки музики. Вона всім серцем так мріяла брати уроки музики, панно Баррі, а я добре знаю, як це – коли мрієш про щось усім серцем, а тоді нічого не одержуєш. Та якщо ви мусите на когось гніватися – гнівайтеся на мене. Я вже з найменших літ звикла, що на мене гніваються, і витерплю це легше, ніж Діана.

Тим часом лютий блиск в очах старої дами поступився місцем привітній зацікавленості. Та все ж вона суворо мовила:

– Хоч то була й забава, але вас це не виправдовує. За моєї юності діти так не бавилися. Ти не знаєш, як воно, коли після довгої виснажливої мандрівки тебе раптом будить двоє величеньких дівчат, що їм закортіло на тебе стрибнути.

– Не знаю, але можу уявити, – жваво сказала Енн. – Певно, що ми вас дуже потурбували. Та зважте, як було тоді нам. Ви маєте уяву, панно Баррі? Коли маєте, уявіть себе на нашому місці. Ми не знали, що в тому ліжку хтось є, ви нас ледь не до смерті настрашили. О, яке жахіття! Та ще й ми не могли спати в гостьовій спальні, як нам обіцяли. Ви, мабуть, звикли вже спати в гостьових спальнях. Та уявіть, що б ви відчули, якби були маленькою сиротою, що їй ніколи в житті не випадало такої честі.

Аж тепер лютий блиск в очах панни Баррі геть-чисто згас. Вона розсміялася; почувши це, Діана, котра з німим занепокоєнням чекала Енн у кухні, радісно зітхнула.

– Боюсь, уява моя вже трохи заіржавіла – давно я до неї не вдавалася! – мовила панна Баррі. – Мабуть-таки ви теж заслужили на співчуття. Залежить, з якого боку на це глянути. Сідай-но отут і розкажи мені про себе.

– Мені так прикро, але я не можу, – беззаперечно відповіла Енн. – Я й хотіла би, адже ви мені здаєтеся цікавою особою, і можете навіть виявитись рідною душею, хоч зовні цього й не помітно, – та я мушу вертатися додому до панни Марілли Катберт. Панна Марілла Катберт – це дуже ласкава жінка, що лишила мене в себе й виховує як належить. Вона так надзвичайно старається, але це невдячна праця. Не звинувачуйте її, що я стрибнула на ваше ліжко. Та перш ніж я піду – скажіть, що ви пробачите Діані й залишитеся в Ейвонлі на весь час, що його сподівалися провести тут.

– Мабуть, лишуся, якщо ти будеш зрідка до мене приходити, – зглянулася панна Баррі.

Того ж вечора вона подарувала Діані срібного браслета, а її батькам повідомила, що валізи розпаковано.

– Я лишуся тільки для того, щоб краще познайомитися з тією дівчинкою, маленькою Енн, – відверто мовила панна Баррі. – Вона мене зацікавила, а в моєму віці мене далебі мало хто здатен зацікавити.

Коли про цю історію дізналася Марілла, єдині її слова були: «Я ж тобі казала». Зверталася вона до Метью.

Панна Баррі лишилася в Ейвонлі навіть більше, ніж на цілий місяць. Тепер вона була багато милішою гостею, ніж зазвичай, бо в доброму гуморі її підтримувала Енн. Вони стали щирими друзями.

Перед від’їздом панна Баррі сказала:

– Не забудь, маленька Енн, завітати до мене, коли приїдеш до міста. Я покладу тебе спати в найбільшій зі своїх гостьових кімнат.

– Отож, панна Баррі виявилася рідною душею, – розповідала Енн Маріллі, – хоч і зовсім не була на неї схожа. Я це не одразу помітила, як з Метью, але згодом таки завважила. А рідні душі трапляються частіше, ніж я звикла собі гадати. І це просто чудово бачити, що їх у світі так багато.