Текст книги "Енн із Зелених Дахів"

Автор книги: Люси Монтгомери

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

– Так, я це знаю, – сумно визнала Енн. – Але ви завважили, Марілло, що одна моя риса таки дарує сподівання на краще? Я ніколи не повторюю тієї самої помилки двічі.

– Хтозна, чи є з того якась користь, бо ти ж постійно вчиняєш нові.

– О, Марілло, хіба ви не розумієте? Має бути якась межа помилкам, що їх може накоїти одна людина, і коли я перейду цю межу, то більше ніяких помилок не робитиму. Мене ця думка надзвичайно втішає.

– Ну, то піди й викинь цей пиріг свиням, – відказала Марілла. – Такого жодна людина не їстиме, навіть Джеррі Бут.

Розділ 22
ЕНН ДІСТАЄ ЗАПРОШЕННЯ НА ЧАЙ

– Ну, а тепер чого очі в тебе такі радісні? – запитала Марілла, коли Енн повернулася додому з пошти. – Знайшла собі ще якусь рідну душу?

Щастя оповивало Енн хмаринкою, яскріло їй з очей, осявало кожнісіньку рисочку. Додому вона примчала вистрибом, як невагомий дух у сутінках поміж м’яких тіней серпневого вечора.

– Ні, Марілло, та… ох, знаєте що? Завтра по обіді мене запрошують на чай у дім пастора. Пані Аллан залишила для мене листа на пошті. Ось, погляньте, Марілло. «Панні Енн Ширлі, Зелені Дахи». О, мене вперше в житті назвали панною. Який трепет мене охопив! Цей спогад я довіку берегтиму як найбільшу коштовність.

– Пані Аллан казала мені, що всіх своїх учениць із недільної школи по черзі проситиме до себе на чай, – відповіла Марілла, незворушно вислухавши звістку про цю надзвичайну подію. – І чого б ото я так вистрибувала? Навчися реагувати на такі речі спокійніше, дитино.

Та для Енн «реагувати спокійніше» означало би піти проти власної природи. Адже воістину в неї «зорі над колискою зійшлись в стихії полум’я, роси і духу», тож усі радощі й прикрощі вона переживала з потрійним завзяттям. Марілла це відчувала й дещо непокоїлася, усвідомлюючи, що життєві успіхи й невдачі важким тягарем лягатимуть на цю невгамовну душу, не розуміючи проте, що така ж сильна здатність радіти й тішитися щедро віддячить їй за всі незгоди. Отож Марілла вважала своїм обов’язком закликати Енн до непорушного одноманітного спокою, неприродного й неможливого для дівчинки так само, як для сонячного променя, що витанцьовує в струмку на мілководді. А втім, Марілла із сумом мусила визнати, що жодного поступу так і не досягла. Щойно котресь виплекане сподівання не втілювалося в життя, Енн поринала «в безодню розпуки», коли ж утілювалося – її підхоплював запаморочливий і трепетний вир блаженства. Марілла вже майже зневірилася у власній спроможності якось призвичаїти малу дикунку до цього світу, перетворивши її на взірцеву скромну дівчинку зі штивними манерами. Та їй самій і на думку не спадало, що насправді Енн, така, як вона є, була їй значно миліша.

Того вечора Енн ішла спати німа від горя, бо ж Метью повідомив, що вітер звертає на північний схід і завтра, напевне, дощитиме. Її лякав шурхіт тополевого листя за вікном, який так нагадував стукотіння дощових крапель, а далекий лункий гуркіт хвиль у затоці, котрий вона любила й завжди з насолодою вслухалася в цей дивний, розміряний потойбічний звук, тепер видавався дівчинці, що так гаряче жадала ясного безхмарного дня, провісником бурі й нещастя. Енн гадала, що ранок не настане ніколи.

Та все має свій кінець, ба навіть ночі напередодні чаювання в пасторському домі. Зранку, попри невтішний прогноз Метью, сяяло сонце, тож настрій Енн піднісся до найвищих вершин.

– О, Марілло, сьогодні щось мене просто змушує любити всіх, кого я бачу, – вигукнула дівчинка, миючи посуд після сніданку. – Ви не уявляєте, якою чудовою я сама собі здаюся. Мабуть, коли б мене щодня запрошували на чай, я могла би стати взірцевою дитиною. Але – ох, Марілло, це ж така врочиста оказія! Я так хвилююся! А раптом я не зможу поводитися, як слід? Мене ж іще ніколи не запрошували на чай до пасторського дому, і я, мабуть, не всі правила етикету ще знаю, хоча відколи приїхала сюди, усі правила поведінки в «Родинному віснику» перечитую дуже сумлінно. Я так боюся, що втну якусь дурницю чи не зроблю того, що буде треба. А це чемно – брати собі другу порцію чогось, коли дуже хочеться?

– Енн, ти так переймаєшся, бо забагато думаєш про себе. А мусиш думати про пані Аллан і про те, що найбільше її втішить, – відповіла Марілла, уперше хтозна-відколи даючи слушну й чітку пораду. Енн миттю збагнула, що так воно і є.

– Ваша правда, Марілло. Я намагатимуся зовсім не думати про себе.

Гостина, вочевидь, минула без будь-яких серйозних порушень «етикету», позаяк додому надвечір, коли неосяжне високе небо вкрилося мерехтливими шафранно-рожевими хмарами, Енн повернулася щаслива і, вмостившись на величенькій брилі червоного пісковику біля кухонних дверей та поклавши втомлену кучеряву голову Маріллі на коліна, узялася натхненно розповідати.

– О, Марілло, я дивовижно провела час. Тепер я відчуваю, що жила недарма – і завжди відчуватиму, навіть якщо ніколи більше мене не покличуть на чай у дім пастора. Коли я прийшла, пані Аллан зустріла мене у дверях. Вона була вбрана у прегарну сукню із блідо-рожевого серпанку з мереживом і рукавами до ліктя – мовби серафим. Я теж хочу бути дружиною пастора, як виросту, Марілло. Пастор не зважатиме на мої руді коси, бо йому не личить думати про такі земні речі. Але тоді мусиш бути природно хорошою, а такою мені стати не судилося, тож і мріяти про це, мабуть, не варто. Бачте, одні люди хороші від природи, а інші – ні, і я належу до тих інших. Пані Лінд каже, що я сповнена первородного гріха. Тож хоч як я старатимуся бути хорошою, а такого успіху, як ті, хто є хорошими від природи, не досягну. Це, напевно, так, як із геометрією. А як ви гадаєте, може, коли дуже-дуже старатися, це теж матиме якесь значення? Пані Аллан належить до тих, що є хорошими від природи. Я так сильно її люблю! Є люди, яких одразу можна легко полюбити, як Метью чи пані Аллан. А є такі, що їх мусиш іще дуже старатися любити, як пані Лінд. Коли знаєш, що повинен їх любити, бо вони такі мудрі, і для церкви стільки всього роблять, але доводиться весь час собі про це нагадувати, бо інакше забудеш. Там у гостях була ще одна дівчинка, з вайтсендзької недільної школи. Її звуть Лоретта Бредлі, і вона дуже мила. Не зовсім рідна душа, проте однаково мила. Ми так гарно почаювали, і мені здається, що я дотрималася всіх правил етикету. А потім пані Аллан грала й співала, і ми з Лореттою співали теж. Пані Аллан сказала, що в мене гарний голос і що тепер я співатиму в хорі недільної школи. Ви не уявляєте, який мене трепет охопив від самої думки про це. Я так мріяла співати в хорі, як Діана, але боялася, що ніколи не заслужу такої честі. Лоретта мусила рано їхати додому, бо сьогодні у вайтсендзькому готелі великий концерт, і там декламуватиме її сестра. Лоретта каже, що американці в готелі раз на два тижні дають благодійний концерт на користь шарлоттаунської лікарні, і багатьох вайтсендзців кличуть виступати. То вона сподівається, що колись її теж запросять. Я дивилася на неї з таким захопленням! А коли вона поїхала, ми з пані Аллан мали сердечну розмову. Я все їй розповіла – про пані Томас та її двійнят, про Кеті Моріс і Віолетту, і про те, як я приїхала в Зелені Дахи, і про свої негаразди з геометрією. І знаєте що, Марілло? Пані Аллан каже, що теж нічогісінько не тямила в геометрії! Мене це так надихнуло! А коли я вже рушала додому, прийшла пані Лінд, і знаєте що, Марілло? Опікунська рада найняла нового вчителя, і це – дама. Її звуть панна Мюрієль Стейсі: Хіба не романтичне ім’я? Пані Лінд каже, що досі в Ейвонлі ще не було жодної вчительки і що це, на її думку, небезпечне нововведення. Але я гадаю, що буде прекрасно мати вчительку, і вже дуже хочу, щоб швидше минали два тижні до початку навчання. Мені страх як кортить її побачити!

Розділ 23
ЕНН СТРАЖДАЄ, ЗАХИЩАЮЧИ ВЛАСНУ ЧЕСТЬ

Утім, зустрічі з новою вчителькою Енн мусила чекати довше, ніж два тижні. Майже місяць минув від історії із «заспокійливим» пирогом; саме час їй було вскочити в якусь нову халепу. Дрібних помилок, як-от, що замріявшись, вона вилила цілий глечик збираного молока до кошика з вовною в коморі замість свинячого корита чи того, що поринувши у свої фантазії, ступила із кладки прямісінько в струмок, і рахувати було не варто.

За тиждень після чаювання в пастора Діана Баррі влаштовувала вечірку.

– Найдобірніше товаристю, – запевняла Енн Маріллу. – Лише кілька дівчат із нашого класу.

Вони собі гарно бавились, і ніякого лиха не сталося аж доти, коли після чаю, ледь утомлені розвагами, проте готові скористатися першою-ліпшою нагодою побешкетувати, умостилися на траві в саду Баррі. Їхнє бажання тут-таки втілилося в гру у «виклики». Тоді серед ейвонлійських дітлахів це була справжня пошесть – кидати одне одному виклики. Почалося все із хлопців, та невдовзі й дівчата підхопили забаву. Усі дурниці, спричинені викликами й скоєні того літа школярами в Ейвонлі, могли би скласти цілу книжку, якби взятися про них розповісти.

Спершу Рубі Джилліс дістала виклик від Керрі Слоун: долізти до певної гілки на старій велетенській вербі, що росла коло ґанку. І хоч як смертельно боялася Рубі тлустих зелених гусеней, котрі обсіли крислате дерево, та гніву матері, якби порвала нову муслінову сукню, а таки спритно долізла, втерши носа Керрі. Потім Джозі Пай кинула виклик Джейн Ендрюс: проскакати довкруж саду на одній нозі, не спиняючись і не ставлячи другої ноги на землю. Джейн відважно намагалася прийняти виклик, та вже на третьому розі знесиліла й мусила визнати свою поразку. Оскільки ж Джозі Пай тріумфувала далеко відвертіше, ніж це дозволяли правила доброго тону, Енн Ширлі кинула виклик їй – пройти парканом, який огороджував сад зі східного боку; а завважмо, що ходіння парканами вимагає значно більшої вправності й обережності, ніж може здатися тому, хто ніколи цього не робив. Проте Джозі, хоч і позбавлена тих чеснот, які могли би здобути їй приязнь інших, до прогулянок парканами мала вроджену й дбайливо виплекану схильність. Парканом Баррі вона пройшлася легко й безтурботно, мовби кажучи, що така дурничка не варта жодних «викликів». Дівчата привітали її перемогу стриманим захопленням: майже всі вони могли оцінити її по заслузі, бо самі неодноразово постраждали, намагаючись пройти парканом. Джозі, переможно сяючи, зістрибнула на землю й кинула на Енн зухвалий погляд. Енн трусонула рудими косами.

– Ніякої дивовижі не бачу в тім, щоби пройти низеньким широким парканом, – заявила вона. – Я знала одну дівчинку в Мерісвіллі, то вона могла пройти по гребеню даху.

– Не вірю, – категорично відрубала Джозі. – Я не вірю, що хтось може пройти по гребеню. Принаймні ти не зможеш.

– Я не зможу? – необачно вигукнула Енн.

– Тоді я кидаю тобі виклик, – демонстративно проголосила Джозі, – на те, щоб залізти он туди й пройти по гребеню над кухнею пані Баррі.

Енн пополотніла, проте виходу не було. Вона рушила до будинку, з того боку, де стояла драбина, зіперта на кухонний дах. Усі п’ятикласниці в один голос вимовили «Ох!» захоплено, та водночас перелякано.

– Не роби цього, Енн, – благала Діана. – Ти впадеш і вб’єшся. Не слухай Джозі Пай. Це підступно – кидати виклик на таку небезпеку.

– Я мушу. Мушу захистити свою честь, – урочисто відказала Енн. – Я пройду цим гребенем, Діано, або загину під час спроби. Якщо вб’юся – візьмеш собі мого перстеника з намистинок.

Енн полізла драбиною на дах. Дівчата затамували подих, боячись навіть слово зронити. Аж ось вона видерлася на тонкий непевний гребінь, помалу випросталася й пішла, тільки тепер невиразно усвідомивши, на якій загрозливій висоті перебуває, і зрозумівши, що в ходінні по гребеню даху буйна уява їй геть не допоможе. Втім, на кілька кроків вона таки спромоглася, перш ніж сталася біда. Тоді Енн згубила рівновагу, похитнулася і впала, зісковзнувши гарячим від сонця дахом і ламаючи міцно переплетені лози віргінського винограду, що ріс попід ним – усе це швидше, ніж перелякані однокласниці внизу встигли дружно зойкнути від жаху.

Якби Енн упала з того ж боку, з якого вилізла на дах, найімовірніше, Діана тієї ж миті успадкувала би перстеника. Та на щастя, звалилася вона з іншого боку, де понад ґанком дах схилявся до землі так низько, що падіння звідти було набагато м’якшим. А проте, коли до неї, оминаючи будинок, стрімголов побігли дівчата, усі, крім Рубі Джилліс, яка мовби вросла в землю й заходилась істерично плакати, Енн лежала на землі, непорушна й бліда, серед потрощених виноградних лоз.

– Енн, ти жива? – зойкнула Діана, припадаючи на коліна біля подруги, – Енн, люба моя Енн, дай мені хоч словом знати, чи ти жива?

На превелике полегшення всіх дівчат, а надто Джозі Пай, котрій, попри відсутність уяви, вже ввижалося страхітливе майбутнє, у якому вона довіку буде затаврована як винуватиця ранньої трагічної загибелі Енн Ширлі, Енн сіла, хитаючись, і кволим голосом відповіла:

– Так, Діано, я жива, але, здається, знепритомніла.

– Як це сталося? – плакала Керрі Слоун. – Як це сталося?

Та перш ніж Енн устигла відповісти, надвір вибігла пані Баррі. При появі її Енн спробувала підвестися, але знову впала, різко скрикнувши від болю.

– Що таке? Що тобі болить? – запитала пані Баррі.

– Гомілка, – прошепотіла Енн. – О, Діано, благаю, знайди свого тата й попроси віднести мене додому. Я сама не подужаю цього шляху. І на одній нозі не дострибаю, коли Джейн не змогла проскакати навіть довкола саду.

Марілла збирала яблука в саду, коли побачила пана Баррі, який перейшов місток і рушив схилом угору. Поруч із ним ішла пані Баррі, а ззаду вервечкою дріботіли дівчата. На руках він ніс Енн, голова якої безсило впала йому на плече.

Тієї миті Марілла збагнула все. Пекучий страх ужалив її в самісіньке серце, і лиш тепер вона зрозуміла, чим стала для неї Енн. Вона й досі визнавала, що ця дівчинка їй подобається, ба навіть, що встигла до неї прихилитися, але тепер, квапливо збігаючи схилом униз, вона вже знала, що Енн їй найдорожча у світі.

– Пане Баррі, що з нею сталося? – видихнула вона, бліднучи й тремтячи сильніше, ніж будь-коли доводилося стриманій, розважливій Маріллі.

Енн, підвівши голову, відповіла сама:

– Не лякайтеся так, Марілло. Я ходила по гребеню даху і впала. Оце, мабуть, вивихнула гомілку. Але, Марілло, я ж могла й шию зламати. Тож навіть у цій пригоді є щось хороше.

– Я мусила знати, що таке станеться, коли я тебе туди відпущу, – заспокоївшись, мовила Марілла у звичній буркотливій і в’їдливій манері. – Несіть її сюди, пане Баррі, і кладіть на диван. Боже мій, та вона зомліла!

Це була правда. Здійснилося ще одне заповітне бажання Енн – вона зомліла, виснажена болем.

Метью поспіхом викликали з поля й негайно відправили по лікаря, який констатував, що травма серйозніша, ніж гадалося. Гомілка в Енн була зламана.

Увечері, коли Марілла піднялася в кімнатку на піддашші, де лежала бліда знесилена дівчина, з її ліжка пролунав жалісливий голос:

– Вам дуже мене шкода, Марілло?

– Ти сама винна, – відповіла Марілла, опускаючи віконницю й запалюючи лампу.

– Тому ви й маєте мене пожаліти, – сказала Енн, – бо від думки про те, що я сама винна, мені стає так тяжко. Якби можна було нарікати на когось іншого, я почувалася б краще. А що зробили б ви, Марілло, якби вам кинули виклик пройти по гребеню даху?

– Я лишилася б твердо стояти на рівній землі, а вони хай би собі кидали виклики. Оце дурниці! – відповіла Марілла.

Енн зітхнула.

– Але у вас така сильна воля, Марілло. А в мене – ні. Я відчула, що не можу стерпіти глузувань Джозі Пай. А вона би зневажала мене довіку, я знаю. І ще я думаю, що й так уже достатньо покарана, тож вам немає потреби гніватись на мене. Виявляється, зомліти – це нітрохи не приємно. І лікар зробив мені страшенно боляче, коли вправляв гомілку. Я цілих шість чи сім тижнів не зможу виходити й не побачу нової вчительки, бо коли нарешті прийду до школи, вона вже не буде новою. А Гіл… а всі інші в класі будуть мене випереджати. О, я найбезталанніша зі смертних! Та я намагатимусь відважно стерпіти всі муки, тільки не гнівайтеся на мене, Марілло!

– Ну, ну, я не гніваюся, – відказала Марілла. – Не пощастило тобі, тут сумнівів немає, та ти й сама розумієш, що покарана за це. А тепер на ось, повечеряй.

– Зате пощастило, що я маю уяву, правда? – мовила Енн. – Я сподіваюся, вона мене врятує. А що роблять ті, у кого уяви зовсім нема, коли вони ламають собі кістки, як ви гадаєте, Марілло?

Упродовж наступних семи нудних тижнів Енн мала не один привід благословити свою уяву. Втім, це була не єдина її втіха. Її багато хто провідував, і не минало й дня, щоб не зайшла одна чи кілька однокласниць – принести їй книжки чи квіти та розповісти про всі ейвонлійські шкільні події.

– Вони всі такі до мене добрі, Марілло, – щасливо зітхнула Енн того дня, коли вперше підвелася, щоб, кульгаючи, пройтися кімнатою. – Погано, коли мусиш весь час лежати, але й у цьому є щось хороше. Можна довідатися, скільки в тебе друзів. Навіть пан директор Белл приходив до мене – і він дуже-дуже хороший. Хоч і не рідна душа, звісно, та все одно він мені подобається, і я вже шкодую, що критикувала його молитви. Я тепер вірю, що він молиться щиро, просто звик так проказувати молитву, наче це його анітрохи не цікавить. Він міг би це подолати, якби захотів. Я дуже виразно йому натякнула. Розказала, як я сама старалася зробити свої маленькі молитви цікавими. А він розповів, що теж зламав гомілку в дитинстві. Дивно уявляти пана директора Белла маленьким хлопчиком. Навіть моя уява має межі, бо цього уявити я не можу. Хай як намагаюся, а постійно бачу його із сивими бакенбардами і в окулярах, достоту такого, як у недільній школі, тільки меншого. А пані Аллан дуже легко уявити маленькою дівчинкою. Пані Аллан приходила мене провідати цілих чотирнадцять разів. Хіба не варто цим пишатися, Марілло? Адже в неї стільки клопотів! Мені завжди так радісно, коли вона приходить. Не каже, що це я сама винна, чи що після цього, як вона сподівається, я буду кращою. Пані Лінд мені щоразу це повторює. І вона так це казала, ніби й сподівається, що я буду кращою, але насправді не дуже в це вірить. Навіть Джозі Пай мене провідувала. Я прийняла її щонайчемніше, бо їй, здається, дуже шкода, що вона кинула мені той виклик пройти по гребеню даху. Я могла вбитися, і тоді вона мусила б до кінця своїх днів знемагати під важким тягарем каяття. Діана – дуже віддана подруга. Вона щодня приходила й сиділа біля мого самітного ложа. Але, ох, я буду така щаслива, коли зможу піти до школи, бо вже стільки цікавого чула про нову вчительку. Всі дівчата кажуть, що вона напрочуд мила. Діана розповідає, що в неї страшенно гарні кучері й дивовижно прекрасні очі. А ще вона дуже модно вдягається, і буфи в неї на рукавах більші, ніж у будь-кого в Ейвонлі. Щодва тижні, по п’ятницях, вона влаштовує в класі читання, і кожен мусить продекламувати якийсь уривок чи розучити з кимось діалог. О, як втішно мені про це думати! Джозі Пай наші читання геть не подобаються, але це тому, що в неї зовсім немає уяви. Діана, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс розучують до наступної п’ятниці діалог, що називається «Вранішній візит». А по тих п’ятницях, коли читань немає, панна Стейсі веде всіх до лісу на так звані «вихідні» уроки, і вони там вивчають усе про папороть, квіти й птахів. А зранку й увечері роблять фізичні вправи. Пані Лінд каже, що вона про таке й не чула, і що все це – наслідки того, що опікунська рада найняла вчительку, а не вчителя. Але мені здається, що все це чудово, і я вірю, що панна Стейсі теж виявиться рідною душею.

– Енн, мені ясно одне, – відповіла на те Марілла, – що впавши з даху Баррі, язика ти собі нітрохи не ушкодила.

Розділ 24
ПАННА СТЕЙСІ ТА ЇЇ УЧНІ ГОТУЮТЬ КОНЦЕРТ

Коли Енн повернулася до школи, був жовтень, розкішний багряно-золотий жовтень із м’якими оксамитними ранками, коли долини були повні пухнастих туманів, неначе дух осені наповнив їх, аби щедро напоїти сонце; тумани мінилися всіма барвами: аметистовою, перлинною, сріблястою, рожевою й серпанковою блакиттю. Поля, укриті рясними росами, сяяли, мов срібна парча, а у видолинках густого лісу купчилося шурхітливе листя, що шелестіло під ногами. Березовий Шлях оповився жовтим балдахіном, папороті обабіч нього зав’яли й побуріли.

У повітрі витав особливий дух, що спонукав юних учениць не повзти, мов равлики, до школи знехотя, а линути туди радо, як на крилах. Та й справді, велике щастя було знову сісти за маленьку коричневу парту поряд з Діаною, завважити, як через прохід киває Рубі Джилліс, отримати записку від Керрі Слоун та смоляну «жуйку» із задньої лави від Джулії Белл. Нагостривши олівця й розклавши в парті свої малюнки, Енн радісно зітхнула. О, так, життя надзвичайно цікаве!

Нова вчителька теж стала їй справжнім добрим другом. Панна Стейсі була милою й дуже гарною молодою жінкою зі щасливим даром завойовувати й зберігати любов своїх учнів і розвивати найкращі їхні розумові та духовні риси. Енн розквітала під таким добродійним впливом і приносила додому, захопленому Метью та критичній Маріллі, палкі звіти про всі шкільні справи й плани.

– Марілло, я всім серцем люблю панну Стейсі! Вона справжня леді, і в неї дуже приємний голос. Коли панна Стейсі вимовляє моє ім’я, я інстинктивно відчуваю, що я для неї не Енні, а справжнісінька Енн. Сьогодні в нас були читання. Мені так шкода, що вас там не було, і ви не чули, як я декламувала «Марію, королеву шотландську». Я всю душу вклала в ці вірші. Рубі Джилліс каже, що коли я дійшла до рядка «За волю батькову жіноче серце гине», у неї кров похолола в жилах.

– Може, якось прочитаєш мені це в клуні? – спитав Метью.

– Авжеж прочитаю, – задумано відповіла Енн, – та, напевно, у мене вже не вийде так само добре. Я зовсім не хвилюватимуся, як тоді перед усім класом, який, затамувавши подих, ловив кожнісіньке моє слово, і не зроблю так, щоб у вас кров похолола в жилах.

– Пані Лінд каже, що це в неї кров похолола в жилах минулої п’ятниці, коли вона побачила, що хлопці лізуть на верхівки отих дерев на Белловому пагорбі по воронячі гнізда, – відказала Марілла. – Дивно, що панна Стейсі таке заохочує.

– Але вороняче гніздо було потрібне для природознавства, – пояснила Енн. – То був наш «вихідний» урок. Ці уроки такі чудові, Марілло. І панна Стейсі дуже гарно все пояснює. Ми про ті «вихідні» уроки ще пишемо твори, і мої – найкращі.

– Яке марнославство. Так казати про твої твори може лише вчителька.

– Та це ж вона й сказала, Марілло. А я нітрохи не марнославна – бо як це можливо, коли я нічого не тямлю в геометрії? Хоч її теж почала розуміти краще. Це панна Стейсі вміє так пояснити! Проте я все одно ніколи її не здолаю, і будьте певні, Марілло – це дуже принизливо відчувати. Зате я люблю писати твори. Зазвичай панна Стейсі дозволяє нам самим обирати тему, але наступного тижня ми всі будемо писати твір про видатну людину. А видатних людей так багато, що мені дуже тяжко вибрати. Правда ж, це чудово – бути видатним, і щоби після вашої смерті про вас писали твори? О, я б дуже хотіла бути видатною. Я, мабуть, вивчуся на медсестру, коли виросту, і поїду із Червоним Хрестом на поле битви, посланницею милосердя, якщо не стану місіонеркою в чужих краях. Це було б надзвичайно романтично. Але місіонерка ж повинна бути дуже хорошою, а це мій камінь спотикання. І також ми щодня робимо фізичні вправи. Вони поліпшують статуру й травлення.

– Дурниці! – сказала Марілла, якій і справді здавалося, що це маячня.

Проте всі «вихідні» уроки, читання по п’ятницях і фізичні вправи тьмяніли перед новиною, що її панна Стейсі повідомила в листопаді. Вона запропонувала школярам підготувати концерт, щоб показати його на Святвечір зі шляхетною метою придбати для школи прапор. На це учні пристали із захватом, і підготовка розпочалася. З усіх радісно збуджених майбутніх артистів ніхто так не хвилювався, як Енн Ширлі, котра всією душею й серцем віддалася новій справі, стримувана лише відвертим осудом Марілли, яка вважала все це великою нісенітницею.

– Забиваєте собі голови дурницями, замість уроки вчити, – буркотіла вона. – Хіба то добре, коли діти готують концерти й бігають на репетиції? Вони тоді стають марнославні, зухвалі й ледачі.

– Подумайте лиш, яка гідна мета! – боронилася Енн. – Прапор буде живити в нас дух патріотизму, Марілло.

– Казна-що! Жодне з вас патріотизму й на думці не має. Вам аби розважатися.

– Але ж добре, коли можна поєднати патріотизм і розвагу, правда? Це така велика втіха, коли готуєш концерт. Хор має вивчити шість пісень, а Діана співатиме соло. Я братиму участь у двох діалогах – «Товариство протидії пліткам» та «Королева фей». Хлопці теж розучують діалог. А ще я читатиму два вірші. Мене трепет проймає від думки про це – але то дуже приємний трепет. А наприкінці буде жива картина «Віра, Надія, Любов». Ми з Діаною й Рубі стоятимемо в білих сукнях і з розпущеним волоссям. Я буду Надією – руки складу отак, а очі здійму до неба. Вірші я вчитиму у своїй кімнаті. Не лякайтеся, коли почуєте стогони. Мені в одному вірші треба несамовито застогнати, але ох, Марілло, як це тяжко – видобути справжній артистичний стогін. Джозі Пай образилася, що їй не дали бажаної ролі. Вона мріяла бути королевою фей. Це смішно, бо хто ж бачив, щоб королева фей була така гладка, як Джозі? Вона має бути дуже тендітною. Королевою буде Джейн Ендрюс, а я – придворною феєю. Джозі каже, що руда фея – це ще смішніше, ніж гладка, та я не зважаю. У мене буде вінок із білих троянд, а Рубі Джилліс позичить мені туфельки, бо в мене своїх немає, а фея неодмінно мусить бути в туфельках. Не можна ж уявити собі фею в черевиках, правда? Надто в черевиках з окутими міддю носаками. Ми прикрасимо залу сосновими та смерековими гілочками й причепимо до них рожеві паперові троянди. А коли публіка всядеться, Емма Вайт зіграє марш на органі, а ми врочисто зайдемо парами – одна за одною. О, Марілло, я знаю, ви не сповнені такого завзяття, як я, та хіба ж не надієтеся, що ваша маленька Енн стане окрасою сцени?

– Я лише сподіваюся, що ти будеш поводитись, як слід. І дуже втішуся, коли ця метушня скінчиться, а ти заспокоїшся. Бо тобі не робота в голові, а самі діалоги, стогони й живі картини. А язик твій хіба дивом іще геть не стерся.

Енн зітхнула й рушила на заднє подвір’я, куди місяць-молодик зазирав із зеленкуватого західного неба крізь безлисте віття тополь, і де Метью рубав дрова. Вона сіла на колоду й заговорила з Метью про концерт, упевнена, що бодай тут її доброзичливо й уважно вислухають.

– Ну-у-у… я думаю, пречудовий у вас буде концерт. І ти свою роль дуже гарно зіграєш, – мовив він, усміхаючись і поглядаючи згори вниз на її веселе жваве личко. Енн усміхнулася йому у відповідь. Це були двоє найкращих друзів, і Метью ввесь час невтомно дякував небесам, що не мусив перейматися її вихованням, бо це був виключний обов’язок Марілли. Якби ж йому теж довелося виховувати Енн, його неодмінно роздирали би протиріччя між прихильністю до неї і тим-таки суворим обов’язком. А тут він міг, за висловом сестри, «псувати дитину» скільки заманеться. Та це, зрештою, було не так і погано – адже час від часу похвала буває не менш корисна, ніж постійне сумлінне «виховання».