Українська народна кулінарія

Текст добавлен: 25 июня 2025, 23:36

Текст книги "Українська народна кулінарія"

Автор книги: Лідія Артюх

Жанры:

Кулинария

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Широко відзначають трудящі села Міжнародний жіночий день. І поруч з урочистим чествуванням жінки-трудівниці, жінки-матері відбуваються вечори відпочинку, концерти.

Свято Перемоги стало одним з найбільш хвилюючих державних свят. Відмічаючи одну з величніших перемог Країни Рад, наш народ водночас вшановує пам’ять полеглих в ім’я цієї перемоги. У цей день, крім урочистих зборів, відбуваються і траурні мітинги біля пам’ятників героям Великої Вітчизняної війни, біля братських могил на кладовищі. Завершуються такі мітинги громадськими поминками, на які сходиться все село. Громадський обід роблять у складчину. В деяких же селах (ст. Кабани Уманського р-ну, с. Романівка Тальнівського р-ну Черкаської обл.) виділяють для цього дня куховарок, які готують традиційні поминальні (капусту, кисіль тощо) та інші страви. Певну кількість продуктів виділяє і колгосп.

* * *

З трудових свят найбільш значним у житті трудівників села є свято врожаю, яке виникло на грунті традиційних обжинків. Ще подекуди в народі зберігається й ця остання назва свята.

Якщо в старих обжинкових обрядах дуже чітко звучить прагнення умилостивити природу, віра в майбутній добробут після тяжкої безкінечної праці землероба, то сучасне радянське свято врожаю вносить в них нові, оптимістичні мотиви. Свято врожаю завжди підводить підсумки сільськогосподарського року. Мітинги і виставки досягнень трудівників села, концерти колективів художньої самодіяльності і театралізовані вистави з обжинковим вінком всюди супроводжують це свято. Але одним з найважливіших символів свята поруч із обжинковим вінком є хліб, випечений із зерна нового врожаю. Зростання матеріального добробуту трудового селянства, піднесення культурного рівня впевнено витісняють з свідомості людей пережитки древніх вірувань і забобонів. Прославлення хліборобської праці, впевненість у завтрашньому дні втілюється у традиційний перший хліб і обжинковий вінок. Це досить яскраво виражається у нових за змістом радянських обжинкових піснях:

А наші віночки

З золота колосся,

Щоб нам у колгоспі

Заможно жилося

(с. Княгинин Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.^[41], колгосп ім. Т. Г. Шевченка Ярмолинецького р-ну Хмельницької обл.)^[42].

* * *

Велика Жовтнева соціалістична революція поклала початок розвиткові календарних свят і обрядів на новому грунті. Радянські календарно-побутові свята й обряди, що виникали на основі кращих старих традицій, тісно переплітаючись з новими сучасними елементами, стають невід’ємною частиною сучасного побуту трудящих нашої країни.

По-новому зустрічають Новий рік в українському радянському селі. Магія першого дня перетворюється на символ, який вільний від релігійного осадку і уособлює впевненість у майбутньому благополуччі. Переддень Нового року традиційно кінчається святковою «багатою» вечерею. Проте, якщо раніше ця вечеря була вузькосімейною, то тепер вона дедалі більше набирає громадських рис. Молодь і люди середнього віку нерідко віддають перевагу зустрічі Нового року в клубах і будинках культури, в своєму колективі, де, крім масових ігор і розваг, обов’язково влаштовується святковий стіл. Зустріч Нового року вдома знову ж таки не обмежується тісним колом сім’ї, а завжди відбувається з друзями і товаришами по роботі. Святковий новорічний стіл тепер надзвичайно різноманітний, склад страв наближається до міського.

В деяких районах, за традицією, величають друзів, знайомих, кращих трудівників села щедрівками, наповненими новим, соціалістичним змістом. Обряд щедрування тепер часто поєднується з посипанням. Щедрувальники, вітаючи з Новим роком, посипають господарів пшеницею, промовляючи традиційні і нові примовки.

Сійся-родися

Жито-пшениця,

Всяка пашниця… і т. ін.

та

Сієм, вієм, посіваєм.

З Новим роком Вас вітаєм!

Сієм зерном ваговитим

Добрим людям працьовитим!

Не з сівалок, а з долоні.

По долівці, по ослоні,

Сієм густо перехресним

На добробут людям чесним.

Примовляєм з кожним кроком:

З Новим щастям!

З Новим роком!^[43]

Щедрувальників приймають гостинно, частують і наділяють калачами, паляницями, ковбасою та іншими продуктами. Звичай щедрування зберіг добру традицію вітати найбільш шановних трударів села і наповнився новим, соціалістичним змістом.

Ще існують в нашому побуті деякі шкідливі традиції, зокрема релігійні (різдвяні, великодні), роз’єднувальна роль яких особливо сильна. Подекуди досі зберігається звичай святкування різдва. Він побутує здебільшого в середовищі людей похилого віку. Для цього дня готується традиційні кутя й узвар, накривається святковий пісний стіл. Переважна більшість святкуючих відзначають різдво за звичкою, не надаючи йому колишнього релігійного змісту, але сам процес святкування грає реакційну роль у суспільному житті радянського села, певною мірою прив’язуючи святкуючих до церкви та церковної обрядовості, сприяючи збереженню релігійних пережитків.

Широко відзначають і в наші дні масляну (сирну) неділю. Тепер це свято в багатьох місцях носить назву свята зустрічі весни або проводів зими, чим підкреслюється його традиційний зміст. Якщо раніше це свято було останнім днем ситості перед великим постом і характеризувалося непомірним (по можливості) вживанням вареників і млинців, то тепер, із зникненням постів, необхідність подібного перенасичення втратила сенс, і сучасна масляна стала святом масових зимових ігор і розваг.

Такі свята літньо-осіннього сезону, як маковій, спас, поступово перестають побутувати і не відіграють значної ролі в житті сучасного села.

Однак не всі традиції переосмислюються в нових соціальних умовах радянського села і можуть бути свідомо використані в процесі комуністичного виховання трудящих. До традицій, історична доля яких вирішена соціалістичною перебудовою села і які мають в наш час лише негативне значення, належать суто релігійні свята, зокрема так звані «престольні празники». Сьогодні вони для більшості учасників уже не несуть релігійного змісту. Але церква спекулює на прагненні людей зміцнити сімейне коло та коло знайомств, прийняти гостей, використовуючи широкі можливості, що їх дає зростання добробуту трудящих. Відзначення подекуди престольних свят з обов’язковим щедрим пригощанням горілкою негативно відбивається на трудовому ритмі сучасного села, на станові громадської дисципліни, певною мірою підриває атеїстичні норми, втілені в новий побут села.

* * *

У сімейній обрядовості збереглося значно більше позитивних традиційних елементів, ніж у календарно-побутових святах, пов’язаних, зокрема, з обрядовою їжею.

Неухильне зростання культурного рівня села, духовне збагачення його трудівників створили передумови для виникнення нової, соціалістичної обрядовості, яка певною мірою грунтується на кращих високоморальних старих народних традиціях. Тут повністю можна пристати до думки Б. О. Рибакова: «Уявлення попередніх епох… можуть бути ослабленими, відсунутими на другий план, дещо трансформованими, але вони лишаються відчутними майже до наших днів. Заклинання може перетворитися в приказку, урочистий релігійний обряд – у дитячу хороводну гру, ритуальна учта – в новорічний келих вина, а первісний амулет-оберег збереже своє значення талісману на щастя»^[44].

Соціальні функції обряду в цілому, і обрядової їжі як його елементу зокрема, не лишаються незмінними, а зі зміною соціально-економічних умов, з розвитком засобів масової комунікації або ж відмирають, або переосмислюються й трансформуються.

В сучасних умовах основним засобом передачі досвіду минулих поколінь є не традиція, а система масової комунікації. Відбувається активний процес утворення нових традицій, обрядів, які, відбираючи найбільш прогресивні елементи існуючих обрядів, витісняють їх пережиткові форми.

У весільному дійстві на Україні здавна існував ряд емоційних підрозділів, багато з яких збереглися до наших днів. Одними з найважливіших були і є випікання короваю і спільна весільна трапеза. Дедалі більшого значення в церемонії укладання шлюбу набуває урочиста реєстрація. І цілком справедливим було висловлення М. Т. Рильського, що «від сучасного весілля відпала церковна і в цілому релігійна частина»^[45]. Натомість радянською (громадянською) весільною обрядовістю засвоюються кращі народні традиції, символи. Символ єдності шлюбу і утворення сім’ї – коровай, хліб тепер стає необхідним елементом урочистої реєстрації шлюбу. Так, у селах Коженики Білоцерківського р-ну Київської обл., Ст. Бабани Уманського р-ну Черкаської обл. молоді приходять до клубу, де їх зустрічають вже принесеним туди весільним короваєм^[46], а у с. Слобода Яришівська на Вінниччині голова сільради зустрічає молодих з хлібом-сіллю на вишиваному рушнику^[47]. Коровай кладуть на рушник поряд із громадянською атрибутикою – прапорцями СРСР та УРСР, документами про одруження тощо. Перше вітання – благословіння батьками молодих відбувається саме короваєм (або хлібом).

Традиція частувати присутніх короваєм при виході з кімнати урочистих подій подекуди збереглася на Черкащині, Полтавщині, Івано-Франківщині, Волині^[48]. У с. Слобода Яришівська Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл. нанашки (весільні батьки) беруть з собою до клубу по парі калачів, перев’язаних червоними стрічками^[49]. В с. Дударків Бориспільського р-ну Київської обл. коровай після урочистої реєстрації ділять на сцені клубу під час поздоровлення молодих^[50].

У сільскій місцевості зберігся звичай обсипання молодих хлібним зерном, хмелем, цукерками, грішми, який тепер відбувається при виході молодих з приміщення після церемонії реєстрації шлюбу. Таке обсипання є певною мірою і частуванням дітей і молоді, присутніх на церемонії.

Слід зауважити, що народна символіка зберігає до наших днів здебільшого ті дії, які спрямовані на побажання добра, щастя, добробуту, продовження роду тощо, відкидаючи забобони і пережитки, пов’язані з вірою у недобрі сили. Як відомо, за традицією, коровайницями мали бути обов’язково «парні», тобто одружені, щоб і новостворена сім’я не розпалася. Цього звичаю у весільній обрядовості нерідко дотримуються й досі. Однак тепер трапляються випадки запрошування в коровайниці навіть удів, якщо вони близькі родички або товаришки матері когось із молодих (с. Чайківка Радомишльського р-ну Житомирської обл.). Одним з прикладів стійкості традицій в побуті трудящих села є відведення і в наш час великої ролі весіллю, весільному обіду. Так, у деяких районах навіть після реєстрації шлюбу молоді живуть окремо, поки не відгуляють весілля^[51].

Із зростанням добробуту трудящих села стало можливим відзначати весілля як одне з найбільших свят, влаштовуючи багатий обід. Наприклад, у с. Дмитрушки Уманського р-ну Черкаської обл. готують на весілля традиційний борщ, холодець з півня, тушковану капусту м’ясом або ковбасою роблять «закуску» з картоплі й капусти, тушкованої з м’ясом і ковбасою, рідше готують затірку (локшину) до молока, фруктово-ягідний кисіль, вареники. Поряд з традиційними стравами, калорійність і смакові якості яких значно поліпшились, впевнено входять в побут і зовсім нові: котлети, м’ясні й овочеві салати, пироги з м’ясом, а також риба смажена, риба «холодяна» (холодець із риби), фарширована риба. Звичайні на весільному столі страви входять часом і в ритуал. Якщо раніше співали лише під час краяння короваю, то тепер у с. Слобода Яришівська дружки й дружби співають «під холодець». Старший дружба крає холодець, а молодь супроводжує цю дію традиційною піснею:

Крає дружбочка, крає,

Золотий ножик має

На золотім тарелі,

Ручки в нього, як папери,

Очі в нього, як терночок,

Брови в нього, як шнурочок,

Як би я такі мала,

Медом би ся вмивала,

Скоро би ся віддала^[52].

Мотив приспіву збігається з мотивами пісень при поділі короваю на сучасному весіллі. Так, в с. Крупа Луцького р-ну Волинської обл. співають:

Дружко коровай крає,

Срібний ножик має,

Золотую тарілочку,

Обсилає родиночку^[53].

Крім традиційних квасу і вареної, на столі обов’язковими вже стали фруктові і мінеральні води, пиво.

Цікаво, що аж до наших днів збереглися у весільних піснях згадки про мед, які, очевидно, продовжують жити у пісенному фольклорі з тих давніх часів, коли напій з меду був звичайним явищем на весіллі:

Візьми, дружба, бардочку

Та вирубай кадочку,

Та принеси водиці

З холодної криниці,

Та принеси меду

З-під холодного леду

(с. Слобода Яришівська Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.)^[54].

Гей мід-вино се проливано,

Дєдика честовано

(с. Рожнів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)^[55].

Ой пропивці, братіки, пропивці,

Пропили сестрицю на горілці,

На солодкому медочку

У вишневому садочку

(с. Дударків Бориспільського р-ну Київської обл.)^[56].

У середньому на весілля (за підрахунками самих селян) витрачається біля 60 кг м’яса, 20 кг риби, 2 відер капусти, 6—7 кг ковбаси (домашньої або купованої), 100—150 яєць, 20 банок консервованого горошку, 20 банок майонезу, центнер борошна, по 5 ящиків пива і фруктової води та ін.^[57]

Чисельність страв, достаток оспівуються у подяці господарям при прощанні:

А це ж нам були калачі,

А це ж нам були пшеничні,

Ой устаньмо ми, підоймімося,

Господареві поклонімося,

Господареві, господиноньці.

Всій челядонці,

Ще й тим препишним кухарочкам,

За хлібопоставління,

За пивоприношення

Ще й за добрую волю,

Ще й за щасливу долю.

А це ж нам була печеня,

А це ж нам була перчена,

Ой устаньмо ми…

А це ж нам була горілка,

А це ж нам була наливка,

Ой устаньмо ми…

(с. Слобода Яришівська Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.)^[58].

Нового звучання набуває і традиційне весільне печиво: коровай, шишки, колачі, барила та ін. Однак древня символіка вже перестала тлумачитись, оскільки корені її давно забуті. Якщо раніше дарування тістової борони, куріня, праника, гребіня тощо батькам молодих були насичені магічним змістом (принесення достатку в господарство хлібороба), то зараз ці дійства перетворилися на веселу забаву ігрового характеру.

Змінилося і традиційне пісенне оформлення коровайного обряду. Поділ дружкою короваю у с. Руська Поляна на Черкащині супроводжується словами:

Ти зростав, короваю, під небом високим у полі,

Де мотори гули, а полегле врятовував серп,

У тобі наша радість, турботи, надії і болі,

А на скатерті ти, як державний на прапорі герб^[59].

Символіка обрядового весільного печива майже повністю втрачає магічний зміст, вона з часом поступається місцем естетичній функції, значення якої зростає. Як пише дослідниця української весільної обрядовості Н. І. Здоровега, «коровай у наш час – це також символ єднання радянської родини, прикраса весільного столу, справжній мистецький витвір»^[60]. Короваї, уквітчані барвінком, калиною, червоними стрічками, житнім колоссям, прикрашені ріжками, тістовими гільцями, теренками, шишечками й голубками, по праву займають почесне місце на весільному столі. Коровай у деяких місцях вже не призначають для розподілу під час обдаровування молодих, а лишають до кінця весілля як прикрасу столу, ділячи натомість калачі (с. Чайківка Радомишльського р-ну Житомирської обл.). В багатьох сучасних варіантах весілля фігурують не один-два як того вимагав колись звичай, а декілька короваїв^[61]. У старому волинському селі Крупа (Луцького р-ну) гості приходять із своїми уквітчаними короваями, меншими за головний (коровай молодої чи молодого), з галузкою, перев’язаною стрічкою^[62]. Таким чином, помітне посилення художньо-естетичної функції короваю.

Хліб як символ достатку, добробуту, щасливого майбутнього продовжує відігравати основну роль і в обряді надання імені дитині. З хлібом гості перший раз відвідують породіллю з немовлям, хлібом або кондитерськими виробами з тіста обдаровують тепер акушерок.

У сучасному поховальному обряді на селі продовжує зберігати певну роль традиційне коливо. Здебільшого тепер його готують не з пшениці чи ячменю, а з білої булки, политої медовою ситою, рідше з рису. Виступаючи у давні часи в ролі жертовної каші, символізуючи необхідність продовження роду людського на землі, коливо тепер втрачає ці тлумачення. Не можна твердити, що в сучасному похоронному обряді вживання колива свідчить про збереження старих релігійних уявлень. І хоча древня символіка колива вже втрачена, поняття святенності, пошани до цього елемента традиційної культури сприяє збереженню його в наш час. Порушення цієї традиції вважається неетичним. Подібні твердження можуть бути справедливими і щодо збереження традиції поминального обіду. Стійкість її можна засвідчити не лише обов’язковим вшануванням померлого на 9-й, 40-й та в день роковин, а й у сталості обідніх страв: борщ (капусняк), риба, кисіль, варена. Однією з причин такої стійкості атрибутів поховальних обрядів можна вважати те, що проведення їх майже завжди є привілеєм людей старшого покоління, які є найбільш стійкими носіями традицій.

Негативною рисою у відзначенні як сімейних, так і календарно-побутових, трудових і радянських свят слід вважати подекуди надмірне вживання алкогольних напоїв, що суперечить нормам соціалістичної моралі.

* * *

Зміни в соціально-економічному укладі села викликали перетворення старої і становлення нової обрядовості. Форма і зміст існуючих в наш час обрядів будуються на основі творчого переосмислення кращих традиційних і виникнення нових, загальнорадянських рис культури.

За словами Л. І. Брежнєва, «комуністична мораль по праву успадковує і розвиває гуманістичні норми моральності, вироблені людством»^[63]. Тенденція скорочення традиційних обрядових форм поклала початок виділенню з них найбільш стійких, високоморальних ланок і органічному вростанню їх у нові сучасні обряди. Традиційні обрядові атрибути (наприклад, весільне печиво) стають суттєвою підтримкою новому змістові сучасних обрядів, дедалі впевненіше входять в загальнорадянські урочисті ритуали реєстрації шлюбу, надання імені дитині тощо.

Сучасні обряди і свята звільнені від національної обмеженості, вони «уніфікуються в процесі консолідації народу (злиття етнічних і етнографічних груп, зникнення залишків поділу племен) або інтеграції різнонаціонального населення кожної історико-культурної області»^[64].

Висновки

Дослідження розвитку їжі та харчування українського народу протягом останнього століття свідчить про ті величезні соціально-економічні й культурні зрушення, що їх викликали Велика Жовтнева соціалістична революція та соціалістична перебудова сільського господарства, про небачене в історії піднесення матеріального та культурного рівня життя трудящих. Українське село назавжди покінчило із злиднями та голодом завдяки соціалізмові, завдяки величезній організаторській роботі Комуністичної партії, завдяки союзові братніх народів нашої країни. Ліквідація експлуатації людини людиною, стрімкий розвиток продуктивних сил села, невпинне зростання добробуту колгоспного селянства, інтернаціоналізація всього суспільного життя, зокрема побуту, є тими вирішальними факторами, що визначають характер етнічного розвитку за нових, соціалістичних умов, характер змін у їжі та харчуванні радянських людей.

Вивчення кращих традицій народної кулінарії має велике господарське значення. Прагнучи урізноманітнювати продукцію сфери громадського харчування, робити її дедалі більш оригінальною і естетичною, радянські харчовики все частіше звертаються до того кращого, що створено трудящими масами, і збагачують давні традиції сучасною культурою кулінарної справи. Аналіз тенденцій розвитку народної їжі і харчування має також велике значення і з точки зору етнографічної науки.

Розглядаючи традиційну народну їжу не як засіб задоволення біологічних потреб, а як вияв соціальних відносин, як етноутворюючий чинник зокрема, можна зробити певні висновки. У сфері харчування, де традиції особливо стійко тримаються, відображаються особливості господарського побуту, пов’язані з характером природних умов, а також особливості звичаїв та вірувань як етносу в цілому, так і окремих груп його. Разом з тим, характеризуючи повсякденну їжу, не можна не помітити, що багато її рис властиві не тільки даному етносові, тобто українцям, а й ширшим етнокультурним регіонам, населення яких пов’язане і спільністю походження, і культурними контактами. Матеріали про характер та поширення найдавніших страв свідчать про спільність багатьох елементів культури й побуту українців, росіян, білорусів, а також народів Прибалтики, деяких народів угро-фінської мовної групи тощо. Особливості повсякденної їжі і пов’язані з ними вірування та обряди, характерні для українців як етносу, не настільки відрізняють їх від сусідів, щоб бути засобом протиставлення іншим етносам.

Більш істотними були особливості їжі і харчування закріплені в релігійній обрядовості: вони крім інших соціальних аспектів релігійної обрядовості мали значення протиставлення православних іновірцям. Проте аналіз характеру їжі і харчування, пов’язаних з релігійною обрядовістю, і тут застерігає від надто поспішних висновків. У переважній більшості харчові обмеження і особливості порядку прийому їжі, специфіка продуктів харчування свідчать швидше не про переважання християнських обрядів і уявлень в народній свідомості, а про збереження решток давніх дохристиянських землеробських обрядів у новій формі, часто переосмисленій, подекуди вже й чисто естетичній, ігровій функції.

Нерідко використання окремих продуктів перебуває у прямій протилежності біблійним заборонам (наприклад, традиційне споживання крові тварин в українській народній кулінарії). Церква прагнула використати стародавні традиції в галузі їжі і харчування, надавши їм суто релігійного значення, однак символіка предметів харчування навіть у релігійних обрядах здебільшого виходить далеко за рамки релігії, залишаючись символікою давнього землеробського народу.

Як у святково-обрядовій, так і в буденній їжі визначне місце посідає символіка, пов’язана з ідеєю зміцнення сімейних, родинних, сусідсько-територіальних контактів. Проте за умов класового розшарування на селі пов’язані з їжею обряди, що первісно несли смислове навантаження етносоціальної спільності їх учасників, стають не лише неоднаковими у різних соціальних верств, а й символами соціальної нерівності. Демонстративне пригощання найбагатшими стравами в день паски служило для сільського багатія не засобом встановлення спільності з бідняками, а засобом ствердження своєї соціальної позиції, демонстрації своїх переваг над ними. Селянська біднота жила за умов вічного посту. Факти рішуче свідчать проти націоналістичних спроб ідеалізації побуту селянина: безпросвітні злидні більшості трудового селянства різко контрастували з достатком куркуля і в щоденному, і в святково-обрядовому харчуванні.

З перемогою колгоспного ладу сталися докорінні зміни в побуті трудового селянства. В новій, соціалістичній обрядовості їжа та харчування вже не відіграють такої важливої ролі, як у попередні епохи. У зв’язку з цим виникає питання, чи не відпадають символічна і естетична функції їжі в ході культурного розвитку села?

Наведені матеріали дають підставу вважати, що, незважаючи на зменшення питомої ваги їжі в новій обрядовості в цілому, традиції сімейного та товариського спільного застілля не зникають, а набувають нового соціального сенсу. Слід також сказати, то в ряді випадків треба рішуче підтримати окремі традиції, пов’язані з їжею. Так, інколи представники молодого покоління вже не знають традиційної поваги до хліба, не бережуть його решток, що викликає справедливе невдоволення у старших людей, і наші симпатії тут цілком на стороні старовинних «умовностей», проти ламки традиції. Для землеробського народу, який важкою працею здобував собі хліб, сам процес прийняття їжі природно супроводжувався урочистістю; в наших умовах їжа заробляється порівняно легше, але потреба боротися за традиційну повагу до хліба, властиву трудовому селянству, не зникла.

Нового змісту за умов комуністичного будівництва набули й етнічні відмінності в їжі і харчуванні. Навіть колишні харчові заборони, перетворившись на традиційні смаки, не стають тепер на перешкоді спілкуванню різних народів. Пропонуючи в Ташкенті українцеві плов, а в Києві узбекові – борщ, радянські люди розцінюють це як прояв гостинності і поваги до народів братньої сім’ї.

Інтернаціоналізація побуту, посилення міських елементів у їжі і харчуванні трудящих села наповнює народні традиції новим змістом. Разом з тим існує необхідність боротися проти деяких шкідливих традицій, пов’язаних з великими витратами на застілля, надмірним вживанням алкогольних напоїв. Рішучу боротьбу ведуть трудящі проти решток релігійної обрядовості, що знаходять прояв, зокрема, у відзначенні різдва, паски, престольних свят тощо. Завдання науковців полягає в тому, щоб допомогти дбайливо відібрати кращі традиції, які б стверджували моральні норми й принципи, що зберігають своє значення в соціалістичному суспільстві.

notes

Зноски

Матеріали XXV з’їзду КПРС. К., 1976, с. 81.

Ленін В. І. Повне зібр. творів. Пер. з 5-го рос. вид., т. 41, с. 290.

XXV з’їзд Комуністичної партії України. Стенографічний звіт К., 1976, с. 114—115.

Вишенський Іван. Твори. К., 1959; Українські інтермедії XVII—XVIII ст. К„ 1960; Описание Украины. Сочинение Боплана. Пер. с французского. Спб., 1832; Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. Вып. 1—4. М. 1896—1899; Странствования Василия Григоровича-Барского по святым местам Востока с 1723 по 1747 г., ч. 2. Спб., 1886; ч. 3, 1887.

Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії. К. 1964, с. 179 і далі.

Архів Всесоюзного географічного товариства, розр. 31, оп. 1, од. зб. 23 (далі – Архів ВГТ).

Горленко В. Ф. Вказ. праця, с. 180.

Полтавские губернские ведомости. 1855, № 34—35.

Архів ВГТ. розр. 30. оп. 1, од. зб. 23.

Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР ім. М. Г. Рильського. Відділ фондів, ф. 2—11 (далі – ІМФЕ)

Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К., 1860.

Записки Юго-Западного отдела Географического общества, т. 2. М., 1874.

Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским, т. 7. Спб., 1877.

Матеріали до українсько-руської етнології, 1899, т. 1; 1918, т. 18.

Маланчук В. А. Побут українців у дослідженнях Володимира Гнатюка.– Народна творчість та етнографія, 1973, № 2, с. 28.

Киевская старина, 1902, № 4, 6, 10; 1903, № 2, 3, 7, 8; 1904, № 5, 6.

Ящуржинский Хр. Культ хлеба в малорусских колядках.– Киевская старина, 1893, № 12; Ястребов В. Свадебные обрядовые хлебы в Малороссии.– Киевская старина, 1897, № 11; Дикарел М. Малорусское слово «паляниця» и греческое «πελανος».– Киевская старина, 1898, № 10.

Сумцов Н. Ф. Культурные переживания. К., 1890; Сумцов Н. Ф. Хлеб в обрядах и песнях. Харьков, 1885; Сумцов Н. Ф. Религиозно-мифическое значение малорусской свадьбы. К., 1885.

Украинский народ в его прошлом и настоящем, т. 2. Пг., 1916.

Moszyński K. Kultura ludowa słowian, t. 1. Warszawa, 1967.

Народы Европейской части СССР, т. 1. М., 1964.

Розквіт культури. К., 1967.

Шевченко Л. Громадське харчування та його роль у боротьбі за новий побут.– В кн.: Комунізм і побут. К., 1963.

Гонтар Т. О. Народна їжа бойків в кінці XIX – поч. XX ст.– Культура та побут населення Українських Карпат. Матеріали респ. наук. конф. Ужгород, 1972.

Іваньо В. М. Народна кулінарія закарпатських українців кінця XIX – поч. XX ст.– Культура та побут населення Українських Карпат. Матеріали респ. наук. конф. Ужгород, 1972.

Українські страви. К., 1960; Українська кухня. К., 1967; Сучасна українська кухня. К., 1974.

Токарев С. А. К методике этнографического изучения материальной культуры.– Советская этнография, 1970, № 4.

Бромлей Ю. В. Этнос и этнография. М., 1973, с. 67.

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 20, с. 163.

Історія селянства Української РСР. т. 1. К., 1967, с. 362.

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 20, с. 163.

Там же, с. 167.

Історія селянства Української РСР, т. 1, с. 384.

Горленко В. Ф., Бойко і. Д., Кунацький О. С. Народна землеробська техніка українців. К., 1971, с. 110.

Історія селянства Української РСР, т. 1. с. 396.

Історія селянства Української РСР, т. 1. с. 390, 391; Гуржій І. О. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX століття. К., 1968, с. 73.

Історія селянства Української РСР, т. 1, с. 391.

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 3, с. 150.

Там же, с. 163.

Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 20, с. 164.

Семенов С. А. Происхождение земледелия. Л., 1974, с. 23.

Барбарич А. І. Наші культурні рослини, К., 1952.

Гуржій І. О. Вказ. праця, с. 53; Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кумицький О. С. Народна землеробська техніка українців, с. 115; Атлас картограмм и диаграмм к своду статистических сведений по сельскому хозяйству России к концу XIX века. Вып. 1 и 2. Спб., 1903, табл. III. 5.

Гуржій I. О. Вказ. праця, с. 52.

Атлас картограмм и диаграмм к своду статистических сведений.., табл. III. 9.

Довженок В. Й. Землеробство древньої Русі. К., 1961, с. 137.

Гуржій І. О. Вказ. праця, с. 53.

Петров В. С. Харчові рештки з Пастирського городища.– Археологія, т. 2. К., 1948, с. 79.

Довженок В. Й. Вказ. праця, с. 135—136.

Там же, с. 134—135.

Темпир 3. Распространение сельскохозяйственных растений на нынешней территории ЧССР в доисторическую и раннеисторическую эпоху.– Труды Междунар. конгресса антропол. и этногр. наук, т. 5. М., 1970, с. 517.

Косвен М. О. Очерки истории первобытной культуры. М., 1953, с. 77; Барбарич А. І. Вказ. праця.

Ответы на вопросы, касающиеся до земледелия и домостроительства по Слободской Украинской губернии.– Труды Вольного эконом. об-ва, вып. 8, 1768, с. 113.

Там же, с. 198.

Дружинина Е. И. Южная Украина в 1800—1825 гг. М., 1970, с. 217.

Бехтерев Ф. X. Очерки истории и географии важнейших культурних растений. М., 1960, с. 318

Гуржій І. О. Вказ. праця, с. 60.

Архів ВГТ, розр. 30, оп. 1, од. зб. 32.

Історія Української РСР, т. 1. К., 1955, с. 536.

Атлас картограмм и диаграмм к своду статистических сведений.., табл. III.9.

Барбарич А. І. Вказ. праця.

Там же; Довженок В. Й. Вказ. праця.

Там же.

Очерки русской культуры XIII—XV веков. М., 1969, с. 102.

Барбарич А. І. Вказ. праця.