Текст книги "Сарабанда банди Сари"
Автор книги: Лариса Денисенко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)
«Одного разу приятель Льонi (ну, його iм'я тобi нi до чого) подарував Льонi на день народження маленьку коробочку з чимось металевим. I Неонiла подумала, що то сережка. Навiть двi. I ще вона подумала, якщо хлопець хлопцевi на день народження дарує сережку (навiть двi!) в гарнiй коробочцi iз золотавою стрiчечкою, про що це свiдчить?» Я приблизно здогадувався, про що це може свiдчити. «Це свiдчить про те, що Льоня – голубий. Як вона вбивалася, ти б чув. Мамi телефонувала тричi на день, i вночi також. Так плакала, нам всiм було її шкода. Вона Льоню любила, а гомосексуалiстiв дуже не любила, – завжди, коли бачила їх на екранi чи в газетах – плювалася. То виходить, що плювалася вона й на власну кровиночку. Хоча моя мама була здивована огидним ставленням Неонiли до голубих. Маючи такого чоловiка, як Жорiк, який за бабами бiгає, мов пияк по горiлку, треба цiнувати, що iснують чоловiки, якi поза тими справами. Але ти сам знаєш, що таке жiноча логiка! Неонiлка повiрити не могла, що Льоня – таки так. Вiн. Вона, вiрнiше». «I що?» Знову поцiкавився я. «А нiчого. Потiм Жорiк знайшов цю коробочку, – добре, ще до того, як Неонiлка полiзла з сином стосунки з'ясовувати. I виявилося, що в тiй коробочцi – риболовний гачок та зимова риболовна мормишка». Я почав реготати.
«А ще є iсторiя про хiмiю та саркому. Якось старенька Саранська подумала, що їхня Елька захворiла на саркому». «Господи, хай Бог милує вiд такого. Що ти верзеш?» «Правду. Елька по телефону говорила подрузi, що йде на хiмiю, хоча й волосся в неї випадає, але однаково треба йти». «I що?» «Старенька Саранська миттєво подумала, що в Ельки – рак. I почала обдзвонювати всiх наших». «Ого». Сказав я. «Еге». Пiдтвердив Мiлiк. «А коли Елька повернулася з жахливим перепаленим волоссям, старенька ще бiльше перелякалась! I тiльки потiм з'ясувалося, що Елька ходила до перукарки». «Бiдна ваша Елька, постiйно з нею щось трапляється». «Ти розумiєш, що випадковостей не буває? Є купа предметiв, якi несуть нам iнформацiю, варто тiльки знайти шифр. Навiть казки. От дивися: килим, що лiтає. Вiн свiдчив про те, що в нас будуть лiтаки. А яблуко, яке котиться по тарiлцi i показує майбутнє? Це – прообраз ультразвукового дослiдження!» Мiлiк захопився.
«Бiльше iсторiй не буде?» «Нi! Але буде географiя. То ти сходиш до географiчки?» «Слухай, ну якого бiса менi туди пхатися»? «А тобi що, важко?» «Та нi, не важко, але якось по-iдiотськи, на мiй погляд». «Подаруй їй свiже число журналу з твоєю найновiшою статтею, бажано, щоб там була твоя фотка, напиши автограф – вона дуже зрадiє. Треба робити людям приємне, приносити подарунки, хiба нi?»
I я пiшов робити людинi приємне, понiс подарунка. Повiрити в це не можу. Навiщо я цим займаюся? Я нiколи не прагнув бути Дiдусем Морозом, навiть перевдягатися в нього не хотiв нiколи. А зараз в мене подарунковий пакунок, в ньому лежать цукерки та купа журналiв з моїми генiальними викладами. Школа Емiля неподалiк вiд мого будинку, хоча б в цьому менi пощастило – не пхатися на iнший кiнець мiста.
Вона сидiла за столом. Звичайна жiнка. Можна назвати її елегантною. Блузка перлинно-сiрого кольору, свiтлi штани класичного покрою, туфлi-човники. Попелясте коротке волосся. Як на п'ятдесят три роки, виглядала чудово. Вона читала один з журналiв, куди я також вiддавав свої статтi. Коли вона на мене подивилась, я вiдчув, мабуть, те саме, що вiдчувають попервах всi зiрки-початкiвцi. В її поглядi було i захоплення, i неможливiсть повiрити в своє щастя: невже це дiйсно ВIН? Вона дивилася на мене i тицяла пальцем в аркуш журналу. Мабуть, там було моє прiзвище пiд статтею. Або маленька фотка.
Я уявив собi таку картину. Сиджу я на лавочцi, читаю «XXL» (може, з «читаю» я погарячкував, скажiмо – роздивляюся), аж раптом бачу – Дiвчина мiсяця. Посмiхається до мене i запрошує пройтися. Або – Стiвен Спiлберг. I каже менi: «Хай, Пол! Хау свiт ту сi ю хiа…»
«Павле, то це дiйсно ви? Яка радiсть!» Саме так мiг звернутися до мене Стiввi. Мiлiк не помилився, його вчителька щиро радiла моєму вiзиту. «Доброго дня, Е-еее-еее». Я так i знав, що забуду її iм'я. «Так, це – я. Ось прийшов до вас. Журнали принiс». «То сiдайте, чого ж ви стоїте! Я в захватi вiд того, як ви пишете. Емiль казав, що ви його дядько, але в такi речi спочатку не вiриш. Знаєте цих хлопчакiв, вони люблять фантазувати. Але потiм я подумала: але ж вiн не каже, що його дядько – Кусто або Тур Хейєрдал, то, хто його знає, а раптом не бреше?» Я хотiв сказати, що Мiлiк не бреше нiколи, але вiдразу передумав.
«Мене звати Енсерпнiя Сергiївна. Для вас – просто Енсерпнiя, менi буде приємно. Ви, мабуть, дивуєтеся, що за гарне iм'я?» Хоча менi б нiколи не спало на думку вiднести це iм'я до гарних, на пiдтвердження того, що здивований, я покiрно кивнув. «Ой, це цiла iсторiя. Коли я народилася – мене назвали Наталiєю, а все моє дитинство кликали просто Ен, я й сама себе так називала. А потiм я пiшла до школи, i в нашому класi було двi Наталки: я та ще одна дiвчинка. I що цiкаво, iншу Наталку також звали Ен, тож нас почали плутати, бо на iнше iм'я ми не вiдгукувалися. Я досi не люблю нiяких наталкотворень. I тодi вирiшили називати мене – Ен Серпнева, бо я народилася в серпнi, а її – Ен Лютнева, бо вона народилася в лютому. Слiдкуєте за перебiгом подiй? Белетристика, чи не так?» Я слiдкував.
«А чого вас за прiзвищами не називали? Тодi б нiхто нiкого не плутав. У вас же є прiзвище?» Поцiкавився я. «Звiсно, є. Але нам не подобалося, коли до нас зверталися на прiзвище, ми ж були дiтьми! Вам подобалося в дитинствi, коли вас нарiкали Дудником? Менi б це не сподобалося!» Я подумав i вирiшив, що менi б теж було не до вподоби, якби її нарiкали Дудником. «Отож. Мати нiколи не зверталася до мене на прiзвище!» «Зрозумiло». «Вчилися ми, зростали, а коли отримували паспорти, то Ен Лютнева записала себе як Енлюта, а я стала Енсерпнiєю. Бiльше нi в кого немає таких iмен!» Життєрадiсно пiдсумувала вона.
«Дуже цiкаво! Дякую вам за цю iсторiю. Дуже у вас затишний кабiнет, але менi час iти. Справи, справи». Проте Енсерпнiя так не думала. Вона почала закип'ячувати воду на чай. «Що ви, Павлику, зачекайте. Ми не встигли поговорити про вашу творчiсть, мандри. Менi дуже цiкаво, якої ви думки про викладання географiї в школах! Зараз наїмося ваших чудових цукерок! Прощавай iдеальна фiгура!» По-змовницьки пiдморгнула менi вона.
Тiльки цього менi й бракувало! Я уявлення не мав про викладання географiї в школах, мало мене цiкавило й викладання географiї у вищих учбових закладах, я був поза цим. Можна назвати мене письменником. Останнiм часом мене вабив пiдхiд – залишатися вдома, мандрувати Iнтернетом i писати чудовi статтi. А iнколи хотiлося побачити щось на власнi очi. Крiм того, я обожнював вiдкривати для себе новi спиртнi напої, а вiдкривати новi спиртнi напої теоретично – сумна та невдячна справа. «Якби не вина – чорта лисого вам всiм, а не вiдрядження». Так приблизно я думав. Але сказати таке Енсерпнiї не наважився
б. Нi, не за цього життя. «Власне, я нiколи не думав про методи викладання географiї, якщо бути вiдвертим». Повiдомив я. «Шкода. Дуже шкода! На моє тверде переконання, вам потрiбно про це думати. Щодня! Оскiльки, якщо такi люди як ви, подiляться рецептами зачарування предметом, ми зможемо виховати здорове, географiчно активне поколiння. Ну?» Я на неї дивився. «Ну»? Повторила вона. «Безперечно?» Спробував вгадати я.
«От i добре! Тiльки не забудьте подiлитися своїми роздумами зi мною!» З «безперечно» я вцiлив у десятку. «От i чай». Я взяв чашку. «Ви, певне, здивувалися, Павлику, як то я не питаю, який чай ви любите?» Я посмiхнувся, про всяк випадок. Але повторювати трюк з «безперечно» остерiгся. «А це тому, що я дуже уважний читач! Я читала вашу статтю про правильне заварювання чаю! I ось. Ну?» Я здогадався, що мушу скуштувати. «О, чудово, дякую!» «Бачите! Якщо ви переконали таку стару та вперту жiнку як я в тому, що вона не вмiє заварювати чай, а потiм її перевчили – i це тiльки за допомогою свого слова – то з молодими, гнучкими мiзками ви здатнi творити дива, Павлику, просто дива!»
А я думав, що б таке сказати, щоб не образити її, й отримати шанс зникнути звiдти? Ото було б справжнє диво. Вона розповiдала менi про своє бачення викладацького процесу, про мої статтi, про неймовiрнiсть Флоренцiї, де вона побувала цього лiта (в неї там живе сестра), про сучаснi iнформацiйнi технологiї i про те, що субтропiки наступають. «Енсерпнiє Сергiївно», – нарештi наважився я. «Так?» Здається, я обiрвав її думку з приводу помiдорного фiтофторозу, який впливає на свiдомiсть людини майже так само як ЛСД. Звiдки вона знає про вплив ЛСД? Я вже не кажу про те, навiщо ласувати фiтофторою? «Розумiєте, сьогоднi в мене заплановано дуже важливу зустрiч. Якраз з фахiвцями по хворобах помiдорiв». Менi вже було зле вiд того, яке казнащо я несу, та зупинитися я не мiг. «Тому дуже вдячний вам за цi думки. Вони допоможуть менi пiд час розмови. Але я змушений вас залишити. На мене чекають». Невже вийде? «Ну?» Чергове ну. «Безперечно!» Впевнено сказав я. «Добре, тодi до наступного тижня!» «До наступного!» «Звiсно, я вам ще нагадаю, i тему вашої лекцiї ми проговоримо на вихiдних, але дiтей до зустрiчi з вами я почну готувати завтра!»
Я так i не зрозумiв, в який спосiб я погодився дати урок однокласникам Емiля Полонського? Вiн менi за це дорого заплатить.
РОЗДIЛ IX
Щонайменше про колишнiх чоловiкiв ваших дiвчат та колишнiх
вiйськових, а також про церкву
«Доброго вечора!» Цiкаво, цих слiдчих вчать розмовляти таким тоном, що навiть простi слова звучать, як звинувачення? Хай знайдуться сили її витримати пiсля Енсерпнiї! «Доброго вечора. Еее… Тамаро Антонiвно». «Тримай». З цими словами Тамара-ментяра втулила менi до рук цупкого папiрця. «Дякую».
Про всяк випадок сказав я. Цупкий папiрець виявився почесною грамотою, пiдписаною мiнiстром внутрiшнiх справ. «Це точно менi?» «Певною мiрою так». «За що?» «Що за що?» «Це менi за що?» Не змiг стриматися я. «Це – почесна грамота для твого малого». «Для Мiлiка? За що?» «Неймовiрно допитлива людина. Ти. В органах би працювати. Малий твiй запитав, чи є в нас почеснi грамоти. Я кажу, що звiсно, є. Тодi вiн попросив принести. Я принесла. Не уявляю, для чого йому це знадобилося. Може, тебе хоче нагородити? Тiльки не питай за що. Досить з мене цього защокання на сьогоднi». Далi ми їхали мовчки. Тамара-ментяра та я з Почесною грамотою вiд Мiнiстра внутрiшнiх справ.
Квартира знову зустрiла мене тишею. Цiкаво, а куди зникла Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя? Невже мiй план iз затиканням молоточкiв спрацював настiльки, що малий не впорався з цiєю проблемою дотепер? Хоча… Може, вовтузиться досi з вираховуванням прiзвища генiального футболiста? «Привiт! Є хто вдома?» Менi назустрiч вибiг Террi, привiтався, та знову зник на кухнi. Харчується, чи що? Зiггi зустрiчати мене не вийшов, важко йому: поки збереш лапки до купи – вже й втомився.
На кухнi, куди я попрямував, крiм собак та Мiлiка, якi окупували мiй диван, за столом сидiв чоловiк в довгому чорному плащi. Його сиве волосся було зiбране у низький хвiст, а на пiдлозi, ближче до шафок, лежав широкий матрац. На мiй погляд, саме такий вигляд мають люди, якi приносять у дiм сумнi звiстки. Але чи приходять цi люди з матрацами, я знати не мiг. Менi здається, що це занадто – приносити одночасно поганi звiстки та матраци. Визначитися треба, що з собою тягти. З iншого боку, може, це «Расвєтович», той, хто лагодить роялi? «Доброго дня, Павле», – тим часом промовила до мене Чорна Людина глибоким проникливим голосом. Таким голосом якось в метро мене вмовляли пожертвувати грошi на полiпшення стану київських дитячих майданчикiв. Я тодi не пожертвував, тому в нас дитячi майданчики й залишаються схожими на миршавенькi сарайчики.
«Ви, мабуть, трохи здивованi моєю присутнiстю у вашому домi. Я – отець Макарiй». Своєю посмiшкою незнайомий отець Макарiй пропонував менi порадiти зi своєї присутностi в моїй оселi. Порадiти з того, що вiн завiтав саме до мене! Поки я збирав свої думки до купи, малий вихопив почесну грамоту. «Це – менi!» «Тобто Ви хочете освятити пiанiно?» Чомусь це здалося менi природним. Пiанiно вiдмовлялося грати – Расвєтович йому не допомiг, тому, якщо справа нечиста, Гестапо викликав отця. «Пiанiно? Не бачу в цьому потреби. Емiлю, дитино, тобi потрiбно освятити пiанiно?» «Не хоче вiн святити пiанiно! Це тебе совiсть мучить, запхав туди свої папiрцi!» Ага. То папiрцi цей вихвостень знайшов та витяг самотужки. Ну звiсно, майбутнiй нобелiвський лауреат. Пiткрадiй1.
«А, ви зовсiм про мене нiчого не знаєте, так?» Я хитнув головою. Соромно менi має бути, чи нi? Я що, повинен про нього щось знати? Вiн вiдомий святий чи що? Отець Макарiй. То це не плащ, а ряса. Колись секретарка Таллiя сказала, що їй дуже пасуватиме ряса. Я довго думав, невже вона хоче усамiтнитися в монастирi, аж поки менi не пояснили, що вона мала на увазi сарi. Якби я був Мiлiком, обов'язково б розповiв цю чудову iсторiю. Священикiв я уникав.
Не можу сказати, що я їх боявся чи завинив їм. Нiчого такого. Але менi нiколи не хотiлося з ними спiлкуватися. Не знаю, чи буває з кимось таке, зi мною от буває.
Я навiть не знав, як до них звертатися. Щоб було чемно та доречно. Подiбна проблема iснувала в мене з вiйськовими. Я не розбираюся у вiйськових званнях, але ж принаймнi в них є зiрочки, якi треба рахувати (одна зiрочка – це такий-то, двi – ще якийсь, три – щось iнше), а в цих – тiльки хрест. Один. На всiх.
На них, на нас. Все. Як їх розрiзняти? «Ваше преосвященство?» Спробував я. Отець Макарiй перехрестився. Про всяк випадок – саме так, як я дякував (про всяк випадок) представницi правоохоронних органiв Тамарi-ментярi за грамоту для Мiлiка. «Цiлком достатньо, якщо ви будете звертатися до мене просто – отець Макарiй». Чомусь менi закортiло запитати, чи обмивають вони «священицькi звання» i чи заливають горiлкою образки Божoї матерi чи хрестики.
«Чого ти вирячився на нього як ультраправий нацiоналiст на пам'ятник дiдусю Ленiну? Моя школа вплинула? Це – чоловiк Сари. Валєрка!» Внiс свої правки Мiлiк. «Шануйся, дитино! Не забувайся!» Дорiкнув Мiлiковi «Валєрка».
Не сподобалося щось. Не через дiдуся ж Ленiна вiн його шпиганув? Але як я мiг не вирячитися? Чоловiк Сари? В моєму будинку? Господи милий, вiн – колишнiй вiйськовий i теперiшнiй священик. Гiрше й не вигадати. Менi зле вiд цього поєднання особистостей. Як на мене, з нього було б достатньо бути або чоловiком Сари, або священиком, або вiйськовим. Нi, вiн примудрився це все поєднати! А ще борода та сивий хвiст. Цього я також не виношу.
«Колишнiй чоловiк Сари». Тим не менш буркотнув я, наголошучи на словi «колишнiй». «Ви ж вiйськовий!» Мене охопило обурення. Зрештою, що це за бал-маскарад? Вiйськовий – то й будь ним. Нi, вони примудряються ще й у рясу розряджатися. Блазнi. «Колись був, ви правi. Безперечно». «Тобто, як це колись? Ви ж офiцер, я навiть пам'ятаю ваш силует пiд нашим унiверситетом бiля червоного автомобiля. Та що це взагалi таке?» «А яка тобi рiзниця? Ну от яка тобi рiзниця, чим вiн, тобто Валєрка, займається? Яка тобi рiзниця, чиї накази вiн виконує – мiнiстра оборони чи Господа?» Поцiкавився Мiлiк. Я його проiгнорував. «Заспокойтеся. Невже ви або хто-небудь з ваших друзiв нiколи не вiдчували покликання? Не змiнювали долю?» «Змiнював. Але не настiльки. Це вже занадто». «Як це не настiльки? Твiй Тимофiй колись отруював людей горiлкою та пiгулками, а зараз допомагає їм порадами. Це фактично те саме! Голос покликання та змiна долi!» Знову Мiлiк. «Я зараз заб'ю тебе». Попередив я малого. «Рiднi мої, браття, вгамуйтеся. Подумайте про те, як важливо зберегти мир за умов вiйни статей, вiку, мiста та села…»
Я уявлення не мав, як з ним спiлкуватися. Колишнiй чоловiк Сари. Валєрка. Вiйськовий. Отець Макарiй. Я не вмiв спiлкуватися зi священиками. Принаймнi, коли я бачив когось iз релiгiйникiв, менi хотiлося говорити з ними пошепки, а я не хотiв шепотiти весь час у власному будинку. Так, наче хтось тут помер. Щодо вiйськових, то в мозку кружляло одне запитання: «В якому полку служили?» Я усвiдомлював,
що воно iдiотське. I вiдчував, що потiм бесiда обов'язково розвиватиметься у напрямi: «Чоловiк, що не служив в армiї, не чоловiк. Баба, що не народжувала, не баба». Я не служив, уникав цього, i нiкому не порадив би йти до армiї. Але цей вовкулака Валєра мене розумiти не буде. Вiйськовозобов'язаний розумiти пацюка цивiльного не зобов'язаний, гигиги. Хоча, може, зараз i зрозумiв би, адже вiн посланець Божий. Я не служив, тобто не був мужиком, i не народжував, себто не був бабою, я був воно – iстота, яку не приймали чоловiчий та жiночий свiти.
На вiдмiну вiд вiйськового та отця Макарiя, до Валєрки, як до колишнього Сариного чоловiка, в мене було багато запитань. Я от нiяк не мiг зрозумiти, як вона могла вийти за нього замiж, як вони жили, чого розiйшлися, вже не кажучи про сумнозвiсний перший раз Сари, який менi спокою не дає. Але як про все це запитати, коли вiн тепер у рясi, чорти його забирай? (Прости мене, Господи! Сподiваюся, ти вiдчуваєш рiзницю мiж щирими вiруючими та нещирими служками твоїми.)
«А ти обiдав?» Знову Мiлiк. Зрештою, я був вдячний йому за цю пропозицiю. Хоча бiльш за все менi кортiло зараз на нього визвiритися. Ряса Валєрки стримувала моє визвiрювання. Невже я такий побожний? Ймовiрно. Але моя побожнiсть на Емiля не поширювалася, тому я пiшов у наступ на малого Сарабандиста. «Ти! Тепер з тобою. Навiщо тобi грамота МВС? Це тобi що, дитячi забавки? На стiнку собi хочеш повiсити для формування героїчного образу?» «Яке ж там! У нас бачив, яка родина? Купа неадекватних персоналiй, ще й ти додався. А раптом щось? А тут – бланк! Тiльки прiзвище впиши – i все готово! Можна показувати будь-якому суддi. «Пе-ггге-кон-лi-ва шитюка»! Сказав би Конрад Карлович. Вiн тодi мiг би встати на першiй стадiї процесу або для ефекту навiть трохи пiзнiше, промовляючи: «Шановний суд, шановнi сторони процесу, прошу розглянути клопотання про приєднання до матерiалiв справи доказ захисту № 2 – Почесну грамоту МВС, якою було нагороджено пiдсудного!»
«Який Конрад Карлович? Який суд?» «Суд спочатку районний». Пояснив Мiлiк. «Конрад Карлович Полонський – вiдомий житомирський адвокат, фактичний голова житомирського роду Полонських». Люб'язно увiв мене в курс «Державний лад та право Полонських» отець Макарiй. «Треба було кiлька грамот взяти! Але це вже я трохи пiзнiше». Отець Макарiй торкнувся хреста, я ж взяв до рук Зiггi. В кожного своє заспокiйливе.
«Давайте обiдати!» Мiлiк-миротворець почав займатися харчами. I тут я помiтив це. Не розумiю, як я ранiше цього не помiчав.
Стiл вiдцентровувала одна з моїх мисок, наповнена картоплею. Нiчого незвичайного, з першого погляду. Хоча я миски з неочищеною картоплею на стiл не виставляю, але то неважливо. Справа була в iншому. На всiх картоплинах було зображено хрест. «Це що таке?» «Картопля!» «Я розумiю. Отець… е… Ви її що, охрещували?» Обличчя отця Макарiя сповнилося патоковим добром. Мабуть, вiн остаточно усвiдомив, що я – психопат. I шкiрою вiдчув: зi мною треба поводитись обережно. Як з голубами – раптом хтось з них заплiднив Дiву Марiю? Казна що верзу…
«В якому розумiннi?» Тим не менш запитав вiн. «У православному, батюшко, виключно в православному». Вiдповiв я. Отець Макарiй повiльно клiпав очима. Може, вiн не православний? «Чи святили? Може, у вас програма така в патрiархатi: кожну овочину, яка може виявитися пiдступним буддистом, у зародку перетворити на палкого християнина?»
«Яку овочину? Якi буддисти? Про що ви говорите?» Отець Макарiй вимогливо дивився на Емiля, який, в свою чергу, весело дивився на мене. «Емiлю, про що йдеться?» «Про картоплю», – вiдповiли ми з малим. Отець Макарiй наблизив до миски своє обличчя. I перехрестився. «Господи милий, що то?» «Це я у вас питаю, що то?» «Емiлю, що вiдбувається з картоплею? Якщо це жарт, то мушу тебе переконати: вiн не вдався, i я обов'язково матиму розмову сьогоднi ввечерi з твоїм батьком. Це Павло тебе навчив, дитино?» «Я не його вчитель, щоб ви знали. Я – коханець вашої колишньої дружини». Я був у запалi. «А, ось ви про що». Вiдгукнувся Емiль, який встиг прилаштувати пательню та глечик на плиту. «Я спочатку не зрозумiв. Це мама позначила ту картопельку, яку краще запекти! Вона так завжди робить. Давайте вже їсти!»
I ми почали їсти. «Послухайте, – я все не мiг заспокоїтися. – Але як ви, ну тобто як сталося, що ви…» Важко менi було, ой важко. «Прийшов до Бога?» «Так!» «Ну а що тут такого дивного, на ваш погляд?» «Менi складно збагнути, як вiйськовий може перетворитися на отця. Ну, не в сенсi отця, як отця, а в сенсi Отця… В православному сенсi!» «Знаєте, менi здається, що нас багато чого поєднує i окрiм Бога. Для мене, вiйськового, святинею тодi був статут, для мене зараз – це Бiблiя. Правила, порядок, пошана до вищих чинiв».
Я мовчав i думав: чи нормально буде, якщо я запропоную випити. «Ви вiруюча людина?» Раптом почулося. «Нi, я агностик». Я таки пiдвiвся та полiз до дерев'яної пiдставки для вина. Агностиковi можна. «Агностик» – просто назва для якогось гидкого пiдшкiрного паразита, – це ж треба було так назвати людину з тверезим поглядом на життя. «Зараз пiст?» Поцiкавився я. «Нi». «I нiчого такого iншого?» «Не знаю, що ви маєте на увазi пiд iншим. Сьогоднi, зокрема, державне свято Чеської республiки». «Треба вiдсвяткувати. Ви таке святкуєте, отче?» «Запрошений до амбасади». Вiдказав сором'язливець. «Я обов'язково мушу випити! Нас iз Сарою, зрештою, поєднав справжньо-фальшивий моряк, якого ми частували пивом у Празi! А ви, до речi, як з нею познайомилися?» Раптом настрiй в мене покращився, я згадав про рожеве винце Rulandskе modrе rosе врожаю 2006 року моравскої винокурнi Bzenec!
«Вони познайомилися на курсах iвриту. Я не знав, що тобi це цiкаво, а то б ранiше тобi переповiв! Треба було мене попросити – я б все, як у романi, виклав! Послiдовно. Мене всi за це хвалять – я вмiю розповiдати послiдовно». Це було першим, що я почув, коли прибiг з пляшкою. «Ви єврей?» Запитав я в отця. «Нi, але вiн дуже хотiв ним бути. Хоча от мiй батько вважає, що всi, хто вiрує в Бога, не проти бути євреями». «Емiлю! Шануйся!» «А що тут такого? Ти ж сам говорив тодi про те, що в української армiї немає перспективи, а от в iзраїльської є, i чому б вам не податися в Хайфу? Вiн обрав Сару, тому що думав, що вона його вивезе туди!» В принципi, я не знав, як реагувати.
«Я не тому її обрав». Невiдомо чому сказав я. Нiхто не цiкавився моєю думкою. «А вiн – тому, тому! Хотiв чкурнути з Батькiвщини!» Я на мiсцi отця Макарiя сказав би хоча б щось, бо Емiль не любить мовчазних пауз, безмовних пустощiв. Вiн все миттєво заповнює словами. Там, де мали б бути вашi слова, – притуляє свої. Ваших три – його десять. Треба пильнувати, отче Макарiю! «Але вiн помилявся, бо Сара – не стовiдсоткова єврейка! У Сари мати – гойка! Це її iм'я ввело його в оману».
«Як це?» Перепитав я. «Так! Вiн думав, що дiвчина з таким iм'ям як Сара – не може бути нiким iншим, нiж єврейкою.
А Сара отримала своє iм'я завдяки компромiсу». Тут в мiй мозок увiйшов пронизливий здогад! «То Сару назвали на честь стареньких Саранських?» «Нi, хоча на цю тему часто жартували. Не думай, що ти перший такий дотепник. Її так назвали, тому що мати хотiла назвати її Сашею, а батько – Радмилою, вони довго чубилися, а потiм вирiшили назвати її або Расою або Сарою, щоб поєднати два iменi. Перемогла Сара. Бо iм'я Раса всiм видалося надзвичайно агресивним. Хоча, на мiй погляд, Раса – це вiнтажно! Раса Полонська – клас! А Валєрка про це не знав!»
«Давайте краще вип'ємо за чехiв!» Запропонував я, бо Валерiя менi стало шкода. Я уявив собi, що могли б розповiсти батьки Iнни про причини нашого одруження. Хоча, з iншого боку, якби в мене була можливiсть пiдслухати їхнi розмiрковування щодо даного предмету, я б це зробив. Цiкаво, наче побувати на власному похоронi. Але я забув, що Мiлiк не п'є, тому не стане вiдволiкатися на мою пропозицiю, бо для нього це зовсiм не краще. Що стосується отця, то випити йому хотiлося, та вiн не знав як про це сказати, щоб не зашкодити власнiй репутацiї. «У нас вся родина була проти шлюбу! Навiть Сара! Але потiм вона зробила це навмисне, щоб на неї не тиснули. Продемонструвала дорослiсть. Це як курити, трахатися пiд парканом, плюватися, пити портвєшку. Всього цього вона не робила, натомiсть погодилася вийти замiж за Валєрку. Ну, а ще вона була пухкою, їй здавалося, що чоловiкiв вона не цiкавить, крiм тих, якi поширюють пiгулки для схуднення». «Валерiю, себто отцю, отче… еее…» «Можете звертатися до мене як до Валерiя, що це змiнить»? «Дякую. А будучи вiйськовиком, ви чим займалися?» «А вiн був «особистом» в Комiтетi державної безпеки. Нами займався, євреями, гигиги. Ось ким вiн був. Реiнкарнацiя iнквiзитора». Мiлiку було весело.
«А ви дiйсно не вiрите в Бога?» Нiчого iншого отець вигадати не мiг, крiм запитати в мене саме про це. Вiн ще б у ката поцiкавився: «А ви справдi за смертну кару?» «Колись я читав на нiч «Отче наш» перед сном. А потiм подумав, що це те саме, що й примовки в пiонерському таборi: треба їх читати, всi цього вiд тебе чекають, от ти i примовляєш. «Всiм, всiм доброго дня, з кожним ми вiтаємося, всiм, всiм доброго дня – з вiтром сперечаємося». «Вперше чую таке порiвняння. Але ж читати молитву можна щиро, чи не так?» «Загалом – так. Але розумiєте, я от не люблю адвокатiв та страхових агентiв, якi представляють iнтереси людей. А насправдi просто викачують з них грошi. Тим паче, не долюблюю людей Церкви, якi представляють iнтереси Бога фактично з циx самих причин, що й адвокати зi страховиками, тiльки масштаби у них бiльшi». «Знаєте, я би не став звинувачувати усiх скопом…» «А знахарки? Ви їм шили вiдьомство та звинувачували саме скопом. I бiлих, i чорних! А ще – вчених та бунтiвникiв!» Сучаснi дiти дуже багато читають. Я бачив цi думки на обличчi отця Макарiя.
«Потiм, менi не подобається, що до Бога я можу звертатися на ти, а от до вас – тiльки на ви. Чого б це? Зрештою, мої стосунки з Богом, це мої стосунки з Богом, яке ви маєте до них вiдношення? Свiчку тримаєте? Це ви вмiєте, навiть культ з цього зробили. Менi не потрiбнi посередники». «Церква єднає людей, вона пiдсилює Боже добро, Боже слово, чому ви не можете цього усвiдомити?» «Менi не треба нiчого пiдсилювати, я добре чую. А ще вам цiкаво буде дiзнатися про те (тут в мене наче вселився Таллiй), що пошукова система Google на слово «партiя» видає 1 350 000 сайтiв, а на слово «церква» – 965 000, але якщо додати данi слова «релiгiя» (690 000), то виходить сумна картина. Фактично партiя та церква дорiвнюють одна однiй. I мене вiд цього нудить. Сайти, гостьовi iнтернет-сторiнки: «замовляй у нас молитву», «напиши записочку єпископу». Ви вважаєте, це нормальним»? «Освiта, прагнення опанувати рiзноманiтнi науки – завжди були милi Господу».
Так, зрозумiло, я – пас з ним розмовляти. Це я так думаю, проте мене все одно несе: «Знаєте ж, мабуть, як вашi молодi попи церкви називають? Точками! Точнiсiнько, як бариги. Чия точка багатша, чия бiднiша, чию краще розташовано, чия бiльша. А ви пiсля цього хочете, щоб я йшов до церкви? З чистим серцем? Приносив туди свої сумнiви, грiхи, думки?» «Може, й знайдеться один такий лиходiй на все наше братство, але то – виняток!» «Невже? Одного разу, коли я перевiряв новий туристичний маршрут, побував на прийомi у мера, ну i звiсно, там були вашi – церковнi чини. Без вас жодне прийняття не обходиться. I от один, старший, каже iншому, нижчому за рангом. «Отже так. Якщо в тебе найближчим часом щось у черговий раз замироточить, можеш готуватися на роботу в народне господарство!» Ви з усього готовi робити бiзнес. Навiть з дива. Як Девiд Коперфiльд. Але вiн – на вiдмiну вiд вас – Бога до своїх справ не приплiтає«.
«Я бачу, що ви, Павле, агресивно налаштованi. Тому я не думаю, що в нас вийде дiалог. Знаєте, коли я був молодшим, я не пропускав жодної дискусiї, але цi часи минули». «А знаєш, Валєрко, вашi дiйсно як бандюгани поводяться». Озвався Мiлiк. Наче «пас» я йому не давав, «фас» не кричав, але вiн вступає. «Емiлю, ти звичайно можеш поводитись, як тобi заманеться. Й у тому числi звати мене «валєркою», але принаймнi з гостями свого дому ти мусиш поводитися гiдно». Як зворушливо.
До речi, про «гостя» i про «дiм». «Отче, а скажiть менi, будь-ласка, я тут примiтив матрац. Вiн – ваш?» «Так».
Поважно вiдповiв отець Макарiй, лагiдно подивившись на матрац. «Тобто я так розумiю, ви хочете ночувати в моїй квартирi?» «Цiлком справедливо». «Щодо справедливостi та її цiлковитостi в мене є певнi сумнiви. У мене з приводу цих явищ власне бачення. Проте я хочу запитати iнше: а чого це раптом?» «Що?» «Павло цiкавиться, чого ти до нього вдерся!» «А, ви про це. Маєте право. У нас оголошено дводенний збiр. В Лаврi. Як правило, я зупиняюся в Емiлiї та Геннадiя, оскiльки вони мешкають неподалiк святинi, але в них, як вам вiдомо, ремонт». «Ага. В них – ремонт, то ви до мене?» «Безперечно. Проте не хвилюйтеся – завтра я вже поїду до свого приходу. Точки». Додав вiн та випустив посмiшку блукати бородою. Гляди, не подряпайся!
«Чи от, наприклад, вашi конфесiйнi чвари – до чого вони доводять людей. Дружина мого товариша готувалась народжувати. Вона вже була в пологовому будинку. Почалися перейми. Їй було страшенно боляче, ледь терпiла. Ходить, згинається, шепоче, щоб все скорiше скiнчилося, щоб швидше народилася дитинка. Аж ось мiж майбутнiх матусь з'явився пiп. I почав пропонувати освятити їх, щоб пологи були легкими. I що, ви гадаєте, запитали майже всi жiнки? «А з якої ви конфесiї? З нормальної чи з ненормальної?» Бо всi знають, що ви безперервно визначаєте, де справжня церква,
а де нi, когось звинувачуєте та позбавляєте статусу. То про що з вами розмовляти?» Отець Макарiй зiтхнув. Цiкаво, в них iснує чорний список? Ну, куди вносять людей, яким за жодних умов не вiдпускаються грiхи? Ти приходиш – душа прагне спокути. Отець впiзнає тебе за фотороботом. Ти стараєшся, зiзнаєшся в усьому, вiриш у вiдпущення грiхiв. Тим часом вiн крутить дулi пiд рясою i лагiдно тобi посмiхається: я все тобi прощу, i Бог простить. А сам… псує твою карму.
«Я можу закурити? Вас це не дуже обтяжить?» «Мене? Аж нiяк. Це вас потiм може обтяжити рак. Але мене ваш рак не обтяжить, буду вiдвертим. Та, звiсно, я помолюся за вас». Задерикуватий отець, ти бач. I зовсiм не чадолюбний. Цап бородатий. «Наврочите – я на вас скаргу подам. Через ваш сайт. Прозвiтую, що ви – чорний магун». «Чаклун!» Виправив мене Мiлiк. «Емiлю, а тобi не час пройтися iз Террi?» «Здихатися мене хочеш? Про Сарку поговорити? Добре. У вас п'ятнадцять хвилин». Я додав ще вина. «Вас пригостити?» Вiн узяв до рук пляшку. «Незважаючи на те, що це вино виробляли католики, а пляшку євреї, вино не зазiхає на православнi канони. Скiльки я з ним спiлкуюся – жодної крамоли не почув». Отець подивився на мене так, наче намагався зрозумiти, якi на смак сказанi мною слова.
