Текст книги "Сарабанда банди Сари"
Автор книги: Лариса Денисенко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)
Вiн мовчав.
«Ви дiйсно хочете поговорити про Сару?» «Так. Вона ж не чужа менi людина. Як у вас все?» «Вона зараз в Мексицi. Робота. Я скучив, у мене таке враження, що її немає довго-довго. Хоча минуло кiлька днiв. Але в мене тут постiйнi гостi, новi враження, i я…» «Розумiю. Вибачте за вторгнення, але ви мене дiйсно виручили. Не люблю готелiв. Навiть церковних. Геннадiй мене запевнив в тому, що вам я не заважитиму». «Добре що не сказав, що я буду нестримно радий вас бачити. Хоча попередити про це – мiг. Про те, що ви можете завiтати. Або хоча б про те, що ви маєте сан». «У вас неприємностi iз церквою?» «Нi. Зi священим синодом також – жодних неприємностей. Але розумiєте, усвiдомлення того, що чоловiк твоєї жiнки на початку стосункiв був вiйськовим, потiм вони розлучилися, а потiм ти побачив його в рясi – породжує певнi запитання, хочеться перечитати який-небудь сльозоточивий роман англiканок».
«Ви читаєте романи англiканок»? «Не щодня. Тiльки коли загострюються почуття, в мене крадуть вiру в людство або на День Святого Патрика. Щоправда, на День Святого Патрика я читаю книжки виключно в зелених обкладинках». «Зрозумiло. Щодо Сари, мого вибору та нашого розлучення. Це все сталося абсолютно не через Сару. Емiль був правий, ми одне одного не кохали. Хоча намагалися жити правильно. В цьому була основна помилка – не можна жити правильно тiльки заради того, щоб все було правильно. Розумiєте? Ми були юнi та впертi, хоча не можу збагнути, навiщо ми працювали над тим, чого не було. Мабуть, недофантазували у дитинствi». «Ви дiйсно хотiли емiгрувати?» «Так, я не з патрiотiв». Я замислився. Я був з патрiотiв. А з яких був Христос?
«А потiм, коли вас не пiдтримали, ви вирiшили, що досить з вас шлюбу?» «Якщо все спрощувати (або ускладнювати) – так воно i було. Менi важко було жити iз Сарою. Вона не вмiє спiвчувати, але вмiє вiдчувати життя як свято. Проживати життя як свято. А менi необхiдно, щоб спiвчували, щоб тихо йшли поруч, заспокоювали, а не затягували у вир подiй та смiху. Я не люблю свят, не вмiю i не хочу нiчого святкувати. Тiльки через Церкву, зараз, прийшов до усвiдомлення святкування певних подiй, але щодо свiтських урочистостей – думка моя залишилася незмiнною. Свято – це виняток. Крихiтнi яскравi вкраплення на спокiйно-сiрому тлi килима. Я не хочу жити постiйними яскравими вкрапленнями, якi щоразу збiльшуються. Менi необхiдне звичайне життя: сiре, синє, бiле – без вкраплень, ну, хiба що iз кiлькома». Я заздрив людям, якi розумiли, що за життя їм потрiбне.
«Часто, коли я повертався вночi з чергування, я бачив, як вона вже спала, затиснута з одного боку Мюллером, з iншого – Нойгером. Вiд них у неї подекуди з'являлися синцi: шкiра дуже тонка, а вони затвердi. Я усвiдомлював, що менi немає мiсця поруч з нею. Куди менi до них?» Мене пересмикнуло. Нi, я розумiю, що то минулося, але слухати таке однаково незручно. Те саме, що прати чужi засперменi простирадла. «Часом хтось iз них лежав бiля лiжка. I я тодi ставив його на мiсце». «Нойгера?» «Або Мюллера. Частiше – Мюллера». Все-таки вiйськовi люди – особлива порода. Знайти пiд лiжком дружини вночi якогось Нойгера або Мюллера, ще й мати сили ставити його на мiсце. О Господи, обрана професiя. А як щодо обраного народу? Точнiше, однiєї з його донечок.
Подейкують, що китайськi старцi кладуть до себе в лiжко молоденьких китаянок, аби залишатися при розумi. А що робить єврейська дiвчина? Спить при живому чоловiковi з Нойгером та Мюллером, щоб помудрiшати? Нарештi отець Макарiй повернувся до мене та побачив вираз мого обличчя. «О. Я бачу, що ви не те…» Почав виплутуватися вiн. «Як ви могли подумати, що… Це – словники! Мюллер та Нойгер. Словники. Тобто упорядники словникiв». Вiн плутався у власних свiдченнях. «Що?» «Ну, я маю на увазi, що так називають словники. За iм'ям упорядникiв. Англо-росiйський – Мюллером, а iспано-росiйський – Нойгером. Сара серйозно ставилася до вивчення iноземних мов, розумiєте? А ви вже встигли казна що подумати». Я розумiв, i я встиг.
Про перший раз Сари я не став в нього запитувати. А також про їхнiй спiльний перший раз, хай навiть цi рази збiгаються. Вистачило Нойгера з Мюллером. Хотiлося випити, але напиватися в присутностi священика було незручно. Менi не вистачало вiдваги, через це я на себе сердився. Мiлiк вовтузився в своїй кiмнатi, Террi знищував їжу. З прогулянки вони повернулися, треба було про щось говорити, а я не знав про що. «Гестапо щось немає«. «В нього нарада». «Ви менi ковдру якусь знайдете?» «Звiсно». Раптом залунав мобiльник. Отець Макарiй заворушив рукою пiд рясою, – це мало вигляд на межi пристойностi. З-пiд ряси волав Демiс Русос. «From Souvenirs to Souvenirs». Чого ж не псалом? З iншого боку – Демiс Русос – православний, це вже точно. Не Таркан же в нього з-пiд ряси волає!
I з цiєю людиною я проведу сьогоднiшню нiч. «Павло Дудник представляє. Блокбастер «Люди в рясах». Спiльний проект Стiвена Кiнга та Джоан Роулiнг». «Великий мандрiвник та першовiдкривач ново-європейського континенту, а наразi й режисер, Павло Дудник розповiв нам в iнтерв'ю про те, як вiн переспав зi священиком, котрий в радянськi часи був чоловiком його дружини. Саме ця зворушливо-огидна iсторiя i стала основою циклу романiв англiйської письменницi
Джоан Роулiнг про альтер-его Гаррi Поттера. Стiвен Кiнг погодився стати автором дiалогiв». Якщо бути чесним iз собою – я недалеко вiдiйшов вiд Мiлiка. Треба припиняти вигадувати дурнi iсторiї, iнакше не встигнеш оговтатися, як понавiшуєш фальшивих дипломiв на стiнах.
Отець Макарiй тим часом говорив про «об'єкти»: хтось здав об'єкти, а хтось не прийняв. Якби я почув цю розмову деiнде, подумав би, що говорять мiж собою прораби (щоправда, вiруючi прораби, бо поведiнку тих, хто не приймав таємничi об'єкти, отець Макарiй називав не богоугодною). «Менi треба грати!» Ось вiн, мiй порятунок. Iнодi вiн приходить у виглядi Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. «Прошу, Мiлько!» Мiлiк недовiрливо подивився на мене. Але всiвся бiля склепу не вiдразу. Спочатку ця чарiвна ельфiйська дитина пiдскочила до пляшки з моравським, наповнила келих та простягнула менi разом з фаршированим лисичками яйцем. Я ледь не заплакав, чесно. «Ось ти яка – остання склянка води, що приходить з рук вдячної дитини до рук її заслаблих родичiв!» «Треба закушувати. Так важче спитись».
Хтось дзвонив у дверi. Я було пiдхопився, але отець мене випередив. «Вечеряйте», – сказав вiн поблажливо i пiшов вiдчиняти. А я продовжував вечеряти вином. «Гестапо», – вирiшив я. Але то був не Гестапо, бо на гостя сварився Террi. Крiм Террi нiкого не було чутно, тому я пiдвiвся, щоб подивитись, що там, власне, вiдбувається. На отця Макарiя мовчки дивився мiй сусiд знизу, – як його звати, я не знав. Але для чого вiн прийшов – здогадувався. Сусiд дивився на отця зачаровано, з виглядом розгубленої дитини.
Ще б пак! Не часто тобi вiдкриває дверi святий отець. Особливо, коли ти прийшов з твердим намiром посваритися!
Я прагнув допомагати розгубленим дiтям, за що одного разу був вiдлупцьований гарячкуватою матусею, яка дала менi копняка чудовим турецьким черевиком i пошила в педофiли. Я не знав, як звали мого сусiда знизу, але часто бачив його на балконi, там вiн курив. I знав, що вiн був прихильником тишi. Всi джерела галасу – лiтаки, дiтей, прибиральникiв, машини, собак, м'ячi – вiн звав однаково, «суканах». Звучить, як гарне арабське iм'я. I погрожував усiм «суканахам» вiдiрвати яйця. Те саме вiн сказав на мою адресу, тобто на адресу Мiлiка, фактично пiсля першого ж виконання останнiм Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. А сьогоднi з поштової скринi я витяг невеличкого листа, де було зазначено, хто я i що вiн зi мною зробить, якщо я не припиню грати.
А зараз сусiд дивився на отця Макарiя i не розумiв, що з усiм цим робити. Коли людина в рясi виявляється «суканахом», повiрити в це набагато важче, нiж можна собi уявити. Нарештi вiн промовив: «Зхрррггг». Обличчя отця Макарiя свiтилося добром. Але навiть вiн, такий уважний та щедрий на свiтлi почуття, не мiг зрозумiти, що вiд нього хочуть. «Суканах!» – сказав сусiда Террi, перехрестився та пiшов геть. Хочу додати, що через тиждень ми з Сарою годину вiдмивали напис: «Обаратєнь в рясi – хрестасос», який з'явився на наших дверях.
Але це станеться через тиждень, а сьогоднi вночi менi зателефонувала мати i сказала, що батько помер.
РОЗДIЛ X
Останнiй. Щонайменше
про втрату та знахiдки
«Павле, це мама, вибач, що пiзно, але батько помер». На вулицi щось гупало. Вибач, що пiзно. Вибачте всi. Мати розповiдала про те, як це трапилось, а я слухав та кивав, хоча вона того не бачила. Я сам не розумiю, навiщо я кивав, чому пiдтакував. Вона казала про те, як «його вхопило, випив карєольчик, наче вiдпустило». Потiм його ще раз «вхопило» i вони викликали швидку. Тодi батьковi зробили укол, помiряли тиск та повiдомили, що не бачать жодних проблем. В принципi, бiльше нiяких проблем вони вiд батька не дiстали i не побачили. Бо вiн помер.
На вулицi щось гупало. Святкувалося. Реалiями мого дитинства в двадцятому сторiччi було гупання за вiкном: господинi вибивали килими. Реалiями моєї зрiлостi в двадцять першому сторiччi також є гупання: щоденне гупання феєрверкiв. Так сутнiсть того, до чого ми звикли, непомiтно обертається на щось iнше. Вiд теплого, турботливого та домашнього до вiдстороненого, святкового та вуличного, залишаючись, на перший погляд, тим самим: гуп-гуп-гуп…
Взимку, коли я був школярем, мати вiдправляла нас iз батьком чистити снiгом килими. Снiг мусив бути трохи пiдпресований морозцем. Треба було перевiряти: лiпиться вiн чи нi. Якщо лiпиться – чистити килими не можна. Дивна картина: бiле тло, на якому розкидано килими. У двiр виходили родинами. Гуп-гуп-гуп, швiр-швiр-швiр. А потiм прискiпливо дивилися, пiсля якого килима залишався найчорнiший слiд. Полегшення, коли такий слiд залишався вiд сусiдського, а не вiд твого килима. Ми – вправнi господарi, пiсля нашого – трохи сiре, а от пiсля «тихзп'ятдесятшостоїквартири» – Матiр Божа, чорнiше не буває. «I не соромно їм? Що вони з ним робили?» «Не кажи, я б постидалася виносити таке на двiр». Це були ми. Тi, що з п'ятдесят шостої квартири. I соромно нам трохи було, особливо – матерi.
«Павле, треба якось… я маю на увазi – похорон. Алло, алло, Павле, ти чуєш мене?» «Алло, доброго вечора. Нi, це – отець Макарiй. З Павлом все наче нормально, але вiн мовчить. Зараз, вибачте. Гено, Емiлю!» Я мовчав. Чого вiн не покликав Террi та Зiггi? Похорон. Таке тупе слово. Гупаюче. Вибачте, що так пiзно. «Налийте йому… будь-чого». «Так, я вас слухаю. Перепрошую, як ваше iм'я? Лариса Георгiївна, дуже приємно. А я – отець Макарiй. Нi, це не жарт, нi. Ну що ви. Перепрошую? Хто наче вiдчував? Павло? Ну, це ми з'ясуємо згодом. Я просто приїхав на конференцiю, от зупинився в Павла». «З питань туризму, – додав я. – Розробляються маршрути до пекла та едему. Ол iнклюзiв систем. Постiйним клiєнтам – знижки, ги-ги-ги-ииии». «Доброго вечора, Ларисо Георгiївно, а це – Геннадiй Станiславович, дядько нареченої Павла. Так, в нього є наречена. Живуть разом, так. Що у вас сталося? Нi, зараз вона не з ним. Так трапилося, що зараз з ним я та мiй син. Нi, мiй син не отець Макарiй. Так, отець Макарiй також тут. Присягаюся, що я не Тимофiй i ми нiчого не вживаємо. Це довго пояснювати, Ларисо Георгiївно, менi дуже шкода… Добре. В нашiй хатi – ремонт, ну от i… Ларисо Георгiївно, я вам залюбки все поясню згодом. Все-таки, що сталося? Так. Зрозумiло. Дозвольте висловити нашi спiвчуття. Ларисо Георгiївно, розумiю, як вам важко, але, може, спробуємо зараз поговорити про те, як ми маємо дiяти найближчими днями».
Свiтка звала батька «пляжний Iiсус». Тому що вiн засмагав виключно стоячи. При цьому батько спирався на дерев'яний лежак, притуляючи його до бетонної пляжної стiни. Батько розкидав руки, схиляв голову, блiдий, худорлявий на тлi дерев'яного лежако-хреста. Менi не подобалося, що Свiтка його так зве. Час вiд часу менi кортiло битися з нею, але я не мiг цього утнути, бо вже вийшов з того вiку, коли з дiвчатками б'ються, i не набyв того вiку, коли з дiвчатками сплять. Межа була тонкою, нiхто менi нiчого не пояснював, але коли я хотiв ударити Свiтку – мiй власний пах тиснув на мене i заважав концентруватися. Я бентежився та залишав її у спокої до наступного разу, який траплявся швидко. I знову мої руки тягнулися до неї, i знову зупинялися. Свiтка, донька колеги батька, була старша за мене, носила короткi шорти кольору хакi та величезного («американського», так звала це мати) капелюха з малюнком зi схiдних огiркiв помаранчевого кольору. Її навiть брали грати в карти та частували солодкавим вином. Зi мною ж могли зiграти тiльки в «дурника» – приз за те, що я з'їм порцiю супу в санаторiйськiй їдальнi, не каверзуючи. Про вино не було й мови. Батьковi подобалося, що Свiтка зве його пляжним Iiсусом, через це менi ще сильнiше кортiло її вдарити. Батько називав її «свiтляк», вони разом долали величезнi воднi вiдстанi та обговорювали викладачiв бiофаку. Свiтка була студенткою.
«Емiлю, що ти йому налив?» «Це – вiскi», – поiнформував я Гестапо.
Мати дуже любила бiлий колiр, але нiколи не носила бiлих суконь, сорочок, спiдниць, бо я прохворiв на пiєлонефрiт усе дитинство, тому нервово реагував на бiлий одяг, – вiн нагадував менi медичний персонал. Але батько постiйно дарував їй бiлi сукнi. А одного разу змусив її бiловдягтися. «Все. Досить», – сказав вiн менi, коли я вже вiдкопилив губу, щоб заперечливо зарюмсати. Тодi я вперше подався з дому. Утiк. Як я ненавидiв його, як я його ненавидiв! Я йшов навмання та говорив «ненавиджуненавиджуненавиджугадгадгад».
Якось вiн написав книжку. Про наших котiв. У нас постiйно жили коти, коли я був маленький. Не знаю, кому з нас подобалися коти. Можливо, це ми їм подобалися (з котами не можна знати таких речей на сто вiдсоткiв), тому це вони з нами жили. Отже, батько написав книжку «Мої коти» i попросив, щоб я її прочитав. «Як буде час». Коли ж час в мене знайшовся i я її прочитав, то був обурений так само як тодi, коли мама вдяглася в бiле. Батько написав про котiв так, наче тiльки його хвилювали коти. Наче крiм котiв його нiчого не хвилювало. Наче тiльки вiн ними займався, годував, прибирав, вилаював за пошарпанi шпалери та фiранки, бiгав по ветеринарах, вилiковував Єремiя, коли той стрибнув з четвертого поверху та пошкодив спину. Це в батька болiло серце, коли з котами щось траплялося. Це вiн дивувався, як Iнокентiй може їсти горохову кашу зi свининою. Коти та батько, батько та коти. Ми з мамою, якщо i з'являлися в батьковому котожиттi, то тiльки для того, щоб дорiкати йому котами, безладом та зiпсованими шпалерами.
Але остаточно мене добив опис того, як батько присипляв та ховав Єремiя. Батько не шкодував деталей. Вiн розповiв, як знайшов ветеринара, як притримував невилiковно хворого Єрьому, коли йому кололи смертельну вакцину. Як потiм накрив його ковдрою. Аж через годину зайшов перевiрити: а може, Єремiй ще живий? Торкнувся його задублої спини, – аж тут Єремiй втягнув та випростав кiгтики. Вже мертвим. А потiм вiн загорнув Єремiя в нову ковдру та понiс ховати в коробцi. На пустирi, пiд вербовими кущами. I як потiм вiн плакав та просив пробачення…
Все так i було, але батько взяв та вкрав мої спогади. Не позичив, а саме вкрав. Бо це ми з Тимофiєм шукали ветеринара, вислуховували безнадiйний вирок (в Єремiя був рак легенiв), потiм знайшли ще одного ветеринара i ще одного, але всi говорили, що Єремiй не виживе i буде довго мучитися. Вiн захлинався кров'ю, часто йому не вистачало кисню, тодi вiн просто падав на пiдлогу. Бачити це було нестерпно. Ось тодi ми вирiшили приспати Єремiя. Це я тримав кота, коли ветеринар колов вакцину, це я боявся поховати його живим, тому нiяк не мiг збагнути: помер вiн чи нi. Це я торкнувся його твердої, як корiнець енциклопедiї спини, а Єремiй показав та сховав свої кiгтики, нiби моє торкання було йому приємним… Це ми з Тимофiєм шукали, у що його обмотати, як винести з хати, а вiн здавався таким важким – чи то ми просто боялися тримати його на руках, закрученого в ковдру? Це ми з Тимофiєм знайшли мiсцинку пiд вербовими кущами, викопували яму та думали: достатньо глибоко чи нi; а потiм думали: розмотувати ковдру чи класти нашого кота в ковдрi. Зрештою, поклали туди заковдрованого Єремiя, а потiм довго сидiли та згадували, яким вiн був. А ще тодi я присягнувся бiльше не курити. Нiколи. I не курив цiлий рiк. Бо менi здавалося, що через моє палiння Єремiй дiстав рак легенiв…
Батько виправдовувався та казав, що то художнiй засiб. «Чого ти казишся? Я пам'ятаю, що саме ти займався Єремiєм, але ж це – дуже сильна сцена, як я мiг цього не написати?» «Як ти мiг написати, що то був ти?» «Бо я писав вiд першої особи! Так – виразнiше, так – достовiрнiше! Яка рiзниця, зрештою, що було, важливо те, що коти були частинкою нашої родини». Батько в текстi i страджав замiсть мене. «Наче павук спiймав у павутиння моє серце, Єремiю, брате мiй, чи вибачиш ти менi?» Менi вже було пiд тридцять. Але я лютував, як пiдлiток. Як вiн наважився вкрасти мої вiдчуття, мiй бiль, мої спогади, мою провину? «Як ти взагалi мiг таке зробити?» Я сказав, що не розмовлятиму з ним бiльше. Нiколи. I не розмовляв цiлий рiк.
«Павле, кажуть, що ваш приятель працює в Секретарiатi?» «Що?» «Справа в тому, що виникла проблема з мiсцем». «З мiсцем? На конференцiї?» «На цвинтарi». «Ви думаєте, що хтось iз психiв, якими займається Тимофiй, директор цвинтаря?» «Нi. Я думаю, що в них є квоти». «У психiв?» «У працiвникiв Секретарiату». «А… Може. Так. Ось його телефон. Але я йому нiколи не дзвоню так пiзно. Не треба його турбувати зараз». «А ти йому й не будеш телефонувати», – заспокоїв мене Емiль. «Йому зателефонує Валєра. Валєрi можна турбувати всiх i коли завгодно. Бо слово Боже не знає меж». «Емiлю!» Гримнув на малого Гестапо.
Я розумiв, що нiчого не знаю про батька. Нiчого. Пляжний Iiсус, що вкрав життя та смерть моїх котiв. Я не знав, що йому смакує, крiм мiцного чаю без цукру. Вiн жартував з приводу цiєї звички – смакувати мiцним чаєм (чiфiром) i говорив, що у минулому життi був злодiєм. В його минулому життi. А от в цьому його життi, яке зараз вже є минулим, ким вiн був? Як можна схарактеризувати стосунки двох дорослих чоловiкiв, якщо краще за все їх iлюструє такий дiалог:
«Привiт. Привiт. Як твої справи? Нормально. А в тебе? Добре. Дякую». Цього не вистачає навiть на те, щоб допалити цигарку. Сприйняття одне одного на пiвцигарки – теплота та увага, нема що сказати…
Раптом прямо перед собою я побачив гарнi жiночi ноги. Невже отець Макарiй пiдiпнув рясу, гигиги? Нi. Це не отець Макарiй, що готується вiдмочити нам канкан. Це була Нона. «Ноно?» Про всяк випадок перепитав у нiг я. «Павле, тримайтеся, дорогий. Бог дав – Бог узяв. Спiвчуваю. Земля вашому батьковi пухом». «Так. Вiннi-пухом. Не смiшно, сам бачу. Взагалi, Ноно, що ви тут робите?» «О, я думала, що вам про це вiдомо. Я – похоронний менеджер. Займатимуся вашим батьком». «Ага. Батьковi це сподобалося б. Я маю на увазi те, що ви будете ним займатися. Шкода, що не при життi. Свiт не досконалий, еге ж? То ви, виявляється, янгол смертi, а не Богиня ранкових полюцiй?» Нона мовчала, не знала, що на таке вiдповiдати. Я i сам не знав. Вiннi-пуха вона, мабуть, не розчула, а от Богиня ранкових полюцiй зробила з Нони трохи спантеличену богиню. Посмiхнутися вона не наважилася. Навiть сумною посмiшкою всепробачення. Чорт забирай. Як взагалi реагувати на спiвчуття? Я нiколи не вмiв їх висловлювати, а приймати не доводилося, i от тепер…
«Павле, еге-гей». Це – малий. «Що?» «Вона дiйсно працює в похороннiй конторi. Я думав, що ти знаєш. Ти ж з нею спiлкувався». «Малий». «Що?» «Я з нею спiлкувався, можливо, двiчi чи тричi. З батьком я спiлкувався все-таки частiше…» «I що?» «В тому й справа, що нiчого. Я – нiчого. Нiчогiсеньки. Абсолютно. Про нього не знаю». Я чекав, що капосний Мiлiк зараз скаже менi щось виразно-огидне або переповiсть чергову полонсько-родинну iсторiю (а, можливо, й сарансько-родинну), але вiн просто поклав голову менi на колiна.
Люди в чорному. Дивно, чому так назвали бойовик? Мати тримала мене за руку. Вона одночасно пiдтримувала мене i трималася за мене. Ми перетворилися на предмет з обов'язковою пiдпоркою. Було нiяково. Останнiм часом я з нею не спiлкувався, i от знайшов привiд дати на себе спертися: похорон батька. Словом, мати дочекалася, якщо вона цього чекала. Люди в чорному пiдходили, мацали мiй пiджак, тобто обiймали мене, пiдтримуючи. Iнколи я бачив Тимофiя, але нiяк не мiг сфокусуватися на ньому, хоча вiн кiлька разiв до мене пiдходив i щось говорив. Я не розумiв, хто всi цi люди? Задзвонив мобiльний. «Павле? Це – Єва. Я дiзналася про твого батька. Щиро спiвчуваю тобi, тримайся, будь-ласка! Прийти не можу, бо там Тимофiй. Розумiєш? Я обов'язково згодом зателефоную». На спiвчуття можна не вiдповiдати. Я не мiг примушувати себе дякувати, менi здавалося це диким, – дякувати? За що? За те, що хтось каже кiлька слiв спiвчуття щодо батькової смертi? Дикiсть. Яке це все дикунство. Отець Макарiй бубонiв щось належно-церковне. «Ма, хiба батько був вiруючим?» «Павле, цсссс». В цьому «цссс» вся мати. Якби менше в моєму життi було цього «Павлецсссс», iмовiрно, я б знав про їхнє та своє життя трохи бiльше…
«А то хiба не Вiолончель?» «Павле, це – Валентин Юрiйович, вiн привiв знайомих музик, Геннадiй його порадив». Мати, не зважаючи на свою повсякденну розгубленiсть, порядкувала. Неподалiк вiд Валентина я побачив самотню жiнку. Я бачив, як вона намагається врегулювати власне дихання. Худенька жiнка, рокiв за п'ятдесят (хоча – хто знає?), замiсть чорної хустки на її головi був чорний обруч, – ним вона нагадала менi Сару та Мiлiка. «Хто то?» «Це – Ольга. Колишня дружина батька. Я не могла не повiдомити їй, подумала, що в цей момент неважливо, хто i кому завинив. Не час боргами мiрятися». Мати навмисне не дивилася в її бiк. Я ж нiчого не знав про те, що до нас у батька була iнша родина. «А де мої… брати, сестри? Теж десь тут?» «Нi. Твiй брат помер. Два роки тому. Автокатастрофа». Цiкаво, це завжди так? Завжди похорон перетворюється на мильну оперу? Чи це тiльки менi з тим таланить? Варто чи нi пiдiйти до неї, висловити спiвчуття? Варто чи нi пiдтримати її за лiкоть, як я зараз пiдтримую маму? Зрештою, вона також була його дружиною. Варто чи нi пiдiйти та запитати, чому нiхто не спромiгся познайомити мене з братом? Як його взагалi звали? «Славком. Його звали Славком». Вiдгукнулася мати, i я збагнув, що принаймнi останнi речення вимовив вголос. «Ольга не хотiла вас знайомити. Вiн – теж. Батько. Вони не любили колгосп. Спiльнi обiди. Кому це потрiбно?» Я мовчав. Славковi це точно вже не було потрiбно. О, Господи.
«Пощастило – дощу немає«. Я смикнувся. Це про умови працi або погоднi умови розмовляли працiвники цвинтаря, чи як їх звуть? «Пощастило неабияк! Просто клас! Супер!» Голосно пiдтримав я їх. Вони подивилися на мене з абсолютно однаковим виразом на обличчях: мирозумiємовашускорботуалевийолоп. Мати почала колисати мою руку. «Павлику, цсссс, заспокойся, дуже тебе прошу, заспокойся. Ти ж розумiєш, що нiхто не має на увазi нiчого поганого». Не можу сказати, що я непокоївся. Пiзно.
За столом я не мiг нiчого їсти. «Треба їсти – це неповага, Павлику». Казала мама. I не тiльки вона. «Хоча б борщик посьорбай, Павлику, не можна так не поважати батька». «Неповага». Нi, це не неповага. Неповага – все життя не вiдчувати близькостi з людиною. Неповага – вiддалятися, неповага – навiть не намагатися потоваришувати. Неповага – тiльки зараз вiдшукувати рiзнi спогади, колисати їх, смiятися, плакати, обурюватися, жити поруч. Саме зараз жити поруч, коли його поруч вже немає. От що таке неповага. Це, а не борщ. Неповага – не знати його друзiв. «Ма, хто це?» «Анатоль. Батькiв приятель. Колись працювали разом. Хiба ти не пам'ятаєш? Вiн до нас у гостi приходив». Я не пам'ятав. Бiльшiсть людей, що сидiли зараз поруч зi мною, їли, пили, висловлювали спiвчуття, говорили належнi слова, були незнайомими менi особами. Втiм, нав'язлива увага незнайомих людей дратує менше, нiж увага рiдних. Я був невиправним самiтником. Уявна близькiсть на пiвцигарки – от що я мiг їм запропонувати.
Як це не смiшно, або як це не гiрко, я упiзнавав тiльки знайомих та родичiв Полонських, я знав майже всiх. Вiолончель пiдходив та сказав, що вiн пам'ятає про мої шкарпетки, але зараз не захопив, бо подумав, що це не доречно. Я уявив, як вiн менi їх передає в чорному пакетику, перев'язаному траурною стрiчкою. Нiсенiтниця. Добре, що я упiзнавав хоча б когось. Знайомi обличчя були для моїх очей точками заземлення. Це – як палицi для старих, коли є на що спертися. Знайомi обличчя були тим, на що я мiг спертися, щоб не втратити розум i не впасти.
Перiодично хтось пiдводився з келихом у руцi i говорив про те, яким був батько. Я не мiг того слухати, менi здавалося, що всi вони брешуть. Його перша дружина (втiм, хто сказав, що вона перша? Можливо, вона була другою, третьою, нiхто нiчого не повiдомляв, можливо, батько був Синьою Бородою) нiчого не розповiдала про те, яким вiн був, мiй батько, її чоловiк, батько її померлого сина. Вона намагалася дивитись на всiх нас гонорово, на матiр, на мене, але погляд її був сповнений провини. Як i мiй. Тому я вiдчував до неї незрозумiлу близькiсть, якої соромився.
Раптом менi спало на думку таке: а якщо б батька вбили? Тодi б до мене прийшов слiдчий, – вони завжди приходять до найближчих родичiв. Вiн запитав би мене, обов'язково запитав: «Що ви можете розповiсти про батька? Вам вiдомо чим i як вiн жив? З ким спiлкувався останнiм часом? Чи не позичав комусь грошей, а може, комусь заборгував? Можливо, в нього були вороги або неприємностi з коханками. В батька були коханки? Може – коханець? Його цiкавлять неповнолiтнi дiвчата? Вiн грав у казино? Пиячив? Ви не помiтили, можливо, в нього почалася депресiя або з'явилися неадекватнi реакцiї на звичайнi речi? А якi у вас з ним були стосунки? Гарнi чи поганi? Виникали суперечки, чвари, фiнансовi розбiжностi?» I що тодi я?
Я б запропонував йому випити. I налив би собi. Ми цмулили б вiскi або ром – не знаю, що саме – i тодi я намагався б пояснити стороннiй людинi, як так сталося, що менi нiчого не вiдомо про батька. Нi-чо-го. Нi останнiм часом, нi взагалi. Хiба що… спогади дитинства. «Погляньте в калейдоскоп моїх спогадiв про батька», – запропонував би я. Слiдчий проглянув би всi картинки тричi. «Це все?» «Iнших картинок в цьому калейдоскопi немає«. I вiн тодi подивився б на мене зневажливо. Хоча… вiн, мабуть, не та людина, котра може дивуватися з подiбного стану речей, вiн чув ще й не таке. Але навiть зараз, коли я це просто уявляю, я вiдчуваю до себе огиду…
«Павлушо, але ж так не можна! Не хочеться їсти – хоча б горiлочки випий!» – голосно й надривно звернулася до мене невiдома жiнка iз зiбраним пiд чорною трояндою волосям. У неї був такий оперний вигляд, що я б не здивувася, якби вона заспiвала менi про цю горiлочку. Не пам'ятаю, коли таке було, щоб мене вмовляли випити.
Мiлiк сидiв поруч зi мною та наминав пирiжки з печiнкою. «Смачнi», – упiймав вiн мiй погляд. «Ти чого не їси?» «Думаю». «Про що?» «Про вiнки. Їх дуже багато i вони однаковi». «Це я замовив». «Ти?» «Так, мене попросила твоя мати». Напевне, менi варто припинити дивуватися як iз прохань моєї матерi, так i з вчинкiв Емiля Полонського. «I що ти на них написав?» «Написав? Нiчого. Хто б менi дав?» «Я маю на увазi, якi написи ти замовив». «Нормальнi. З iнтернету». «Що?» «Що-що! Є такi сервiси: можна переписати тости, написи на тортах та на вiнках. Корисна штука.
Ти пробував коли-небудь вигадувати написи на похоронних вiнках?» «Нi. Хоча… так. Пробував». «I коли це? Ти ж казав, що нiколи нiкого не ховав». «Ну… це я себе ховав. У певному розумiннi».
Я замовчав, не хотiв продовжувати, бо довелося б розповiсти, що коли я себе хоронив, то уявляв наступником Спiлберга. I вiнок, напис на якому я собi вигадав, був саме вiд нього. Бо я трагiчно загинув пiд час зйомок вiд камери навiженого оператора. Напис вiд Спiлберга був такий: «Загалом неважливо, чи харчується людина квiтковим нектаром, чи є канiбалом, бо на виходi все однакове: гiвно. Вiн не любив людей, але нiколи ними не харчувався». Iнший вiнок був вiд Бiлла Гейтса. Там було написано: «Направду розумна людина вирiзняється тим, що вмiє логiкою переконати iдiота. Йому це вдалося двiчi». Я досi не пам'ятаю, що я мав на увазi, особливо пiд «двiчi», але напис пам'ятав чудово. Ще я вигадав, як хтось пiдклав менi вiнка вiд Мерелiн. Там було написано: «Кращих вбиває кiно». Може, то була дружина оператора, – вона отримала його страховку, моя смерть допомогла їй здихатися чоловiка та отримати суттєву компенсацiю за життя з цiєю потолоччю. Написами я пишався, але говорити про це Мiлiку не хотiв.
«Ти поминального рису точно не хочеш? Вiн з фруктиками. Корисний. Точно? Ну добре. А ти знаєш, що ти – латентний єврей?» «Не верзи дурниць, Емiлю». «Я тобi точно кажу. Нiде, крiм єврейських родин, Ларис не звуть Лялями. А твою маму багато хто зве Лялею. Я чув». «Добре. А ти не знаєш, може, в нас, євреїв, не заведено вiдзначати дев'ять днiв та сороковини?» Емiль цього не знав. Але пообiцяв, що обов'язково з'ясує.
Вдома було тихо, всi радили менi трохи поспати. Основнi рятувальнi засоби, що застосовують до людини, яка втратила iншу людину: їсти поминальний рис з борщем та спати. Собаки, навiть малий Зiггi, вiдчували атмосферу i поводилися тихiше, нiж звичайно. Жодна гумова гидота, якими була сповнена моя хата, не верещала. Спати я не хотiв. Дивно, але я не хотiв навiть випити. Зробив собi чай. По-батькiвськи. Мiцний та несолодкий. Менi здалося це доречнiшим, нiж сотнi тисяч спiвчувань та склянка горiлки, накрита кусенем чорного хлiба.
«А я тобi розповiдав про Лолу?» «Це хто, богиня вечiрнiх полюцiй?» «Нi, це моя сестра. Вона загинула, коли їй було десять рокiв». «Вибач, я дiйсно цього не знав. Вибач». «Взагалi її звали Лолiта, так назвав її батько, бо вiн любить Набокова. Ти читав «Лолiту»?» «Який жах. Слухай, вибач менi за цю богиню, за полюцiї цi, я просто не мiг подумати, що…» «То ти читав?» «Читав». «Я б нiколи не назвав свою доньку цим iменем, а ти?» «Не знаю. Я нiколи не думав про дiтей». «Я просто хотiв сказати тобi, що я її зовсiм не пам'ятаю. Ну, як ти – батька. Бо вона нiколи не прагнула спiлкуватися зi мною. У неї було своє життя, подруги, таємницi, iграшки. Вона дуже пишалася тим, що її iм'ям названо епатажний роман».
