Текст книги "Сарабанда банди Сари"

Щонайменше про те, як можна завести собаку, коли цього

не плануєш. А також про роботу, Нону та Єву

Спати я не мiг. Хоча Мiлiк та Гестапо поводилися тихо, повернувшись пiсля проводжання Вiолончелi. Вони швидко вклалися, не турбували мене. Не бiгали на кухню по воду, сiк, каву. А шкода, бо я вже приготував кiлька вбивчих фраз як реакцiю на їхню бiганину. Часто буває, що коли хтось з представникiв нашого славетного людства не робить того, що тобi стовiдсотково зiпсує настрiй, але ти цього вiд нього так само стовiдсотково очiкуєш, настрiй в тебе виявляється зiпсованим вщент.

Неподалiк постiйно ворушився, хропiв та плямкав Террi. Звiсно, якщо в тебе мiцний сон, на такi порухи та звуки ти не звертаєш уваги. А от коли погано спиш – чуєш навiть шепотiння кухонних фiранок. Про що вони взагалi можуть розмовляти? Яке воно, мiжфiранкове життя? Коли я всiвся на диванi, змучений безсонням, розмiрковуючи, що б таке зробити, Террi миттєво прокинувся. «Уфуф», – сказав вiн, немов пугач. Певне, це значило: «Вгамуйся зрештою та вкладайся спати, шалений ти тип». Я вклався, але не вгамувався. Органiзмом розливався полуничний сiк. Мабуть, вiн перетворювався на вино Тимофiя «Сестричка-полуничка»…

Я думав про Вiолончель. Про те, якi стосунки були в нього та могли бути з Сарою. Про те, що вiн подумає, коли побачить свого пiвника на капелюсi, а не на комiрцi гольфа. Подумає, мабуть: «О, курчатко перетворилося на справжнього пiвня i навчилося лiтати!» Ну чому таке глупство вiчно лiзе до моєї голови? А ще – шкарпетки.

Якби я повернувся з вечiрки та знайшов у кишенях своїх штанiв чоловiчi шкарпетки, не знаю навiть, про що б я подумав. Якби поруч зi мною на цей момент була присутня Iнна, вона б вiдразу вказала менi на латентний гомосексуалiзм. «А я тебе застерiгала», – зауважила б вона, i її вказiвний палець косив би в мiй бiк. Треба було наректи цей палець фалосом, бо вiн завжди вказує якийсь напрям. «Урурур», – дав знати про себе Террi. Я його непокоїв. «Знай, що я в себе вдома! Хочу – сплю, а хочу – не сплю!» I посилив свої слова вказiвним пальцем-фалосом. «Рурххх», – вiдповiв менi Террi. Вiн навiть голови не пiдвiв. Я заплющив очi та уявив кiлька речень анонiмних мемуарiв: «Вiн завжди ходив у шкарпетках, на яких було вигаптувано кроликiв з конвалiями. Його сучасники досi не знають вiдповiдi, хто вигаптував йому цi шкарпетки, i що символiзують кролики. Родючiсть?»

Писнув мобiльник. «Сара!» Але то була не Сара, це був Вiолончель. «Павиче (я забув повiдомити про те, що коли Вiолончель не на жарт розiйшовся, вiн почав кликати мене «Павич», а я його – «Валiко»), одну шкарпетку вигаптувано. Незабаром буде друга. Не спати!» Телефон показував третю годину ночi. «Дякую, Валiко!» Вiдправити. Якщо о третiй годинi ночi майже незнайома людина вигаптовує тобi кроликiв на шкарпетках, мабуть, ти не остання наволоч у всесвiтi. Подумав я, посмiхнувся до себе, вимкнув звук на мобiлцi i заснув.

Прокинувся я вiд того, що сонце розпалювало вогнище на моїй потилицi, а ранковий Бог суворо мене роздивлявся. Я не люблю, коли мене роздивляються, а тим паче не люблю, коли на мене дивляться, а я того не бачу. Ранковим Богом виявився Гестапо. Хоча на мене вiн не дивився – це я вже дофантазував. Вiн копирсався на полицях, щось шукаючи. При цьому вiн нiчим не грюкав. Шпигун. Террi десь зник. «Доброго ранку», – сказав я. Гестапо також привiтався. «А де курва?», – запитав я не без подиву. «Перепрошую?» «Де курва?» «Я не втручаюсь у ваше особисте життя, юначе. Я вам про це сказав ще вчора. Вiдповiдь буде така: не знаю я, де ваша курва, мене це не обходить. Називайте все власними iменами!Чи ви когось конкретного маєте на увазi? Може, Валентина? Його немає, ми вiдправили його вчора на таксi, якщо ви не забули». «Пам'ятаю. I не Валентина. Я говорю про вашу курву, а не мою». «Мою?» Господи, який вiн марудний телепень. Я зiтхнув та промовив: «Пiдiймайся, курво! Пiдiймайся, будь людиною! Чого ж ти ще лежиш, курво? Пiдiймай свою смердючу дупу та йди в люди, холєра ясна!» «Тобто ви мали на увазi будильник? Менi просто цiкаво, звiдки у вас взялася звичка так засоромiтнювати свою мову?»

Але ж вiн мене дiстав. «Слухайте, це не я засоромiтнюю. Принаймнi, в мене немає такого будильника. Це ж ваш, погодьтеся, будильник, проголошує всi цi курви, дупи, холєри!» «Мiй, – поважно вiдповiв Гестапо. – Але до чого тут слова? Не треба до них дослухатися. Ви вiдчуйте iнтонацiю! Догори, догори! Вона така, що кортить встати, зробити щось корисне для людства, хiба нi? Не знаєте, де кава?» Я розгубився. Коли людина, з якою ти наче сваришся, запитує про такi мирнi речi, як мiсцезнаходження кави, продовжувати з'ясування стосункiв не iнтелiгентно. Мама мене не похвалила б за це. Тимофiй також. Сара, можливо, похвалила б. Хоча – не впевнений. В будь-якому разi, де ти Саро, чорт тебе повертай!

«Кава має бути там. Велика чорна банка. На нiй так i написано: кава». Треба заспокоїтися, не варто нервово починати новий день. «Iншої немає?» «А чим вас ця не влаштовує?» «Тим, що її немає«. «Чому це?» «Ми вчора її вiддали Валентиновi«. «Дууууже цiкаво. А можна трохи детальнiше?» «Вiн сказав, що буде вигаптовувати вам шкарпетки, i йому треба пiдтримувати бадьорiсть органiзму. Тому було вирiшено вiддати йому для пiдбадьорювання каву в чорнiй банцi». Я в принципi не знав, як реагувати на подiбнi речi. Тому мовчав. Гестапо ж продовжував пошуки. «Кава була тiльки там», – сказав я похмуро. «Слухайте, припиняйте кривити мармизу. Що, кiнець свiту настав? Купимо i банку, i каву».

«А якби от я взяв вашу колбу, ви знаєте про що я. I подарував Валiко. Як вам таке? Подобається?» «Ну, знаєте, тут не можна порiвнювати». «Ну, знаєте, залежить вiд того, як на це дивитися. З моєї точки зору, все це однопорядковi речi». Я думав, що пiсля такої не дуже вдалої розмови Гестапо залишить кухню, але ж нi. Вiн поставив чайник i приготував все для чаю. В принципi, люди, яких постiйно звинувачують у тому, що в черговий раз вони прибрехали з погодою, мають тренованi нерви. «Ви ж не проти?» Поцiкавився вiн, демонструючи менi заварника. «Нi». Я подивився на телефон. Двi sms. Одна вiд Валiко. Вiн повiдомляв, що другу шкарпетку вигаптувано, i бажав менi спокiйного залишку ночi. Отримано в 4:30. Iнша була вiд Тимофiя. Вiн цiкавився, як мої справи. «В мене все ок, як ти?»

Я з тих людей, яких пригнiчує концентроване мовчання, коли поруч знаходиться хтось iнший. Менi таке мовчання заважає набагато бiльше нiж крик, обурення, сварки, пустопорожня балаканина. Не те, що я потребую постiйних балачок. Нi. Але менi потрiбен контакт. Важко пояснити, це треба вiдчувати. Контакт може бути мовчазним, але об'єднуючим, в будь-якому разi не таким як зараз. «Кхм. А ви не запiзнитесь на роботу?» Запитав я. Пiдiйшов, взяв цигарки, вiдкрив кватирку. «Не заперечуєте? Це я так загартовую свої легенi на випадок хiмiчної вiйни». Пояснив я. Заперечити вiн не наважився, хоча я бачив, що йому це не до вподоби. «Нi, сьогоднi в мене бiблiотечний день. Працюю вдома. Єдине, що б я вас попросив, не палити у присутностi Емiля».

Залунала Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. За кiлька хвилин в кухнi з'явилися Емiль та Террi. Обидва кудлатi та заспанi. «Чобiтка пiд подушкою знайшов?» Вмить пожвавiшав Мiлiк, вгледiвши, що я вже не сплю. Террi, перевiривши миску (порожня), застрибнув на диван i вклався на мою випрану футболку. «Знайшов», – пiдтвердив я. «Ну?» «Я не думаю, що повинен з тобою гратися». «А ти не думай, ти грай! От коли Iраклiй Петрович… пам'ятаєш його? Так от, коли Iраклiй Петрович просто грав в карти (а вiн був гравцем), вiн був непереможним, а от коли вiн почав мiркувати про те, а чи варто грати в карти, налякав фортуну! Скiнчилася його карто-гральна кар'єра, а вiн на цих статках кооператив побудував! Розумiєш?»

«Ти до школи запiзнишся». Буркотнув я. Треба покласти всiх цих стареньких саранських (цiкаво, як їх звали, коли вони не були старенькими?), iраклiя петровича, дядька тараса, олеську, алiка, неонiлку, жорiка, ельку, iраїду разом з iллями расвєтовичами (кого я там ще забув?) до колби Гестапо i нiколи не вiдкривати! «А менi не треба сьогоднi до школи! Сьогоднi за розкладом день неважливих предметiв. Я буду готуватися до академконцерту цiлий день, щоправда, з перервами. Тому погуляю з Террi, а ще менi треба Цунамi вигуляти. Ти ключа де поклав?» «Якого ключа?» «Тамарантонiвського!» «Тамарантонiвськi ключi, тарантинiвськi стрiчки, тамариск, тарталетки, тарантас… Цiкаво. То ось для чого вона його менi передала. Зрозумiло. У вiтальнi».

Я думав про те, що залишатися за таких умов вдома – самогубство. «Емiлю, снiданок собi приготуй сам, нагодуй Террi, а я пiшов до себе працювати. Тримайтеся, хлопцi». Гестапо налив собi велику чашку чаю та подався геть. «До себе» вiн пiшов – ви це чули?

«Ти снiдав?» Запитав малий. Я сказав, що поснiдаю в мiстi. I вiдразу ж зрозумiв, що дiйсно буду звiдси вшиватися. «Ех, кавоман ти нещасний, не можна дозволяти собi вiд чогось залежати! Залежнiсть псує карму. Я можу зробити тобi напiй з тертого шоколаду, з того, що ми вчора не встигли затягти до носа! Не кава, звiсно, але тебе трохи попустить!» «Це хто робив цi казковi напої? Старенька Саранська? Гаррi Потер?» Гмикнув я. «Нi. Старенька Саранська не може пити каву та їсти шоколад. Тиск зависокий. Натомiсть в неї завжди є чорноплiдна горобина, мате та перець чiлi». «Це ще для чого, для ворожби?» «Можливо, можна використовувати i для ворожби. Точно не знаю. Старенька Саранська вживає це для зниження тиску. Додає в мате перцю чiлi i п'є. I тиск – трамблям – скотився! А я буду млинцi з сиром!» «Для зниження тиску?» «Для пiдвищення iмунiтету!»

«Ти коли повернешся?» «Не знаю, а що?» «Ти хоча б пообiдати прийшов, буде щось свiженьке, замiсть знову споживати смiття!» «Побачимо». «Про чобiт не забувай! Я ж старався!» «Ок, ок. Все. Сiдай грати». «Менi ще з собакою виходити. Агов, куди ти? Зайди до батька сказати йому "бувай"!» «Це ще навiщо?» «Бо в нашiй родинi так заведено! Щоб батько не турбувався, куди ти подiвся». «Я не думаю, що вiн аж так турбуватиметься». «Буде, буде. Я його знаю». «Еее. Я пiшов. До побачення». «Щасти, Павле! Дякую, що попередив!» Гестапо вийшов з кухнi, зайшов в мою-свою кiмнату i перетворився на iншу людину. Неймовiрно!

На п'ятому поверсi мiй лiфтовий простiр стиснули Вазука та її господар, визначений Мiлiком як ММ. Я вирiшив, що слiд привiтатися. «О», – сказав ММ. Сука-Вазука нiчого не сказала. Я завмер, очiкуючи. Коли людина промовляє до тебе «о», в бiльшостi випадкiв цим «о» вона не обмежується. Так воно й було. «Це ж твiй малий патлатий обносок з нiмбом на головешцi?» Взагалi я не звик, коли люди, з якими я ранiше навiть не вiтався, кидають в мене подiбними запитаннями, тому перепросив. «Та не треба менi цi «перепрошую». Ти йому перекажи: ще раз почую чи побачу, як вiн пiдбрьохуватиме щось у мiй бiк, я цей нiмб до його голови цвяхами приб'ю, зрозумiло?» «Що таке?» «Саме таке». В головi крутилося «айвоннабiлавбайю». Ми доїхали. «Як на Мерелiн, ви занадто агресивна постать», – сказав йому я. «Не будете шануватися – можете також погано скiнчити». Не переказуватиму, що почула моя спина вiд ММ, сука-Вазука ж сказала менi «ууууггггггрр».

Хоча я захистив Мiлiка, я скаженiв. Ще бракувало, щоб в моєму будинку множилися люди, яким кортить гопакувати на моїй могилi. Я рiшуче витяг телефон, набрав Сарин номер – зв'язку ще не було. Дiаболо, блiн! Тодi я написав sms: «Негайно набери мене! Негайно!» Я почав думати, а чи не умисно вона вимкнула телефон, щоб подивитися, як я впораюся з її навiженими родичами, чи можна на мене покластися в моменти скрути й таке iнше? Я це ненавидiв. Той, хто за все своє життя нiкому не влаштовував перевiрок, не заслуговує на те, щоб його перевiряли всi, кому заманеться. «Навчання – для Перевiрок, Життя – для Життя». Таким був мiй девiз.

Моє навчання давно закiнчилося i я хотiв просто жити. Я закурив, а потiм iз задоволенням пiдкинув свiй недопалок на балкон Євгенiї Петрiвнi. Вперше у своєму життi. На тобi – спокусився. Коли я повернувся, щоб iти далi, то побачив Нону. Цiкаво, чому щоразу, коли ти розлючений на свою дiвчину, iншi дiвчата миттєво перетворюються на спокусливих янголiв? Янголiв з нiжними губами, зворушливими очима та вiями, що стрiпують, наче янгольськi крильця. Янголiв, що несуть утiху та втихомирення занепокоєному, подертому серцю. «Якби я вас не знала, подумала б, що ви пiдкладаєте бомбу! Привiт!» Звернулася до мене вона. «Де вашi?» Це вона, мабуть, має на увазi Емiля й Террi. «Привiт, мої вдома. А ви гуляєте?»

Я вирiшив не зважати на слова про бомбу. «Вже погуляла, прямую на роботу, побачила вас, вирiшила привiтатися!» Бувають же в людей такi життєрадiснi обличчя та iнтонацiя, вони наче завжди готовi виголосити пiднесену промову та втулити комусь непотрiбний приз! Тiльки подаруй їм таку нагоду!

Я подумав: а чи не можу я собi дозволити запросити Нону на ранкову каву? Зрештою, в мене був дуже важкий ранок, день також не обiцяє полегшення, а щодо вечора – годi й сподiватися. Нона була вдягнена в джемпер з шаховим вiзерунком (з таким самим чудовим викотом, який я вчора примiтив на її попередньому джемперi), чорну спiдницю звабливої довжини та чорнi замшевi в дiрочку чобiтки. Я от нiколи не розумiв, навiщо таке шити i навiщо таке носити. Iнна вважала їх взуттям для хвойд. Втiм, Нона не була подiбною до хвойди. Думаю, Iннi довелося б це визнати. А ще я не розумiв, чому нiколи не бачив Нону ранiше – вона ж постiйно крутиться зi своїм собакою фактично пiд моїм носом, кiлька разiв на день! «А ви теж на роботу?» Тим часом запитала вона.

Я дивився на живого коника-стрибунця, що вмощувався на її бюстi другого розмiру, складав свої колiнця, ворушив вусами, а вона його не помiчала i не вiдчувала. А от мiй погляд i те, куди його спрямовано, не помiтити i не вiдчути було важко. Я пiдозрював, що зараз вона почне або нiяковiти, або злитися, i тодi жодних кав. Так i уявляю собi, як вона розповiдає своїй подрузi на роботi: «А потiм вiн уп'явся в мої цицьки поглядом манiяка, наче хоче їх вiдгризти, я ледь не збожеволiла…» Треба термiново щось говорити.

«Ноно, у вас… ееее, на светрi, на рiвнi є-4, якщо ви граєте бiлими, а я – чорними, коник. Треба якось того…» «Ха-ха, – сказала моя сусiдка. – Хто б мiг подумати, що ви такий винахiдливий чоловiк, – вона мружилася на сонцi. – На рiвнi є-4, так?» «Приблизно», – пiдтвердив я. «Якщо я граю бiлими?» «Так». «Тобто свiй хiд я вже зробила, правильно?» Я розгубився. «То тепер роби свiй. Ну то з'їжте цього коника, Павле, ну?» I тут вiн стрибнув! Слава Богу, бо я просто не знав, як поводитися, їсти чи нi. Мої скронi палали так, наче хтось розрядив в них кольт. Нона, що цiлком природно, заверещала. «Ой-ой-ой». «Та все вже добре. Вiн зiскочив». «Боже, який жах, – продовжувала вона. – Боже, який жах. Менi вже треба бiгти. Вибачте, бувайте, до зустрiчi!» От задрiботiла, звабниця. Коли гра перетворюється на життя, дуже важко знову перетворити її на гру. Принаймнi, Нона була не з таких. А от Сара… годi про Сару. «Легкого дня!» Побажав я Нонi i пiшов собi.

Треба було улестити себе смачною кавою. Неподалiк є дуже приємна кав'ярня, я подався туди. Вона тiльки вiдкрилася; крiм мене там сидiв охоронець, який читав статтю про британських принцiв. Мабуть, стаття була доволi суперечлива, тому що вiн постiйно вiдволiкався вiд лiтер, аби подивитися на фотокартки принцiв та похитати головою. «Можна замовити омлет з шинкою та подвiйну каву?» Офiцiантка, що крутила тацею, обнадiяла мене, що можна. Потiм нахилилася до охоронця. «Що цього разу встругнув цей красунчик?» Охоронець знову кинув оком на фотокартки принцiв. «Хто?» Запитав вiн. Вона зробила бровами «море хвилюється, раз» i пiшла до барної стiйки.

В цьому мiсцi я часто снiдав з Iнною. Ми сварилися, мирилися, узгоджували рiзноманiтнi родинно-хатнi питання. Раптом захотiлося почути її голос. Не знаю навiщо. Але я набрав номер її мобiльного. Вона не вiдповiдала. Однак надiслала sms: «Це – Iнна Дудник, адвокат, ви тiльки що менi телефонували. Ви – хто?» Не можна людинi, яка постiйно сумнiвається, ставити такi запитання.

Бо вона може втратити залишки глузду. Принесли каву. Вона питає: ви хто? Тобто вона знищила номер мого мобiльного зi своєї пам'ятi, а також з пам'ятi свого телефону. А я лише переставив номер її мобiльного з групи «родина» (коли вона телефонувала, з'являлася iконка – три дерева, бо таким було уявлення дизайнера мого телефону про родину) до «поза груп», причому тiльки пiсля переїзду Сари до мене. «Вiн захотiв утекти з власного весiлля, коли пiсля свого розлучення усвiдомив, що його дружина стерла з пам'ятi номер його телефону. А може, нiколи й не заносила його туди». Аб-сур-ди-сти-ка.

«А я мiг би спокiйно по динi настукати. Цiлком. Раз, i усе готово!» Це був тутешнiй охоронець. «Не варто», – сказав я. «Та звiсно, що не варто. Думається менi, що їх хтось точно охороняв. Потiм би менi та-аак настукали. Я просто констатую ймовiрнiсть». Охоронець був людиною з картотеки Тимофiя. Я попросив ще одну каву i заразом рахунок. Мiж тим вiн пiдсiв ближче. «Бачив їх?» Це вiн про принцiв. «Ну, так». «Не бреши! От я їх – бачив. На власнi очi. Як тебе. Бо я там працював». «Де?» «Та по лондонських клубах, вiн пiдробляв фактурною горилою, теж менi, праця», – озвалася офiцiантка. «Юлько, заздрiсть не найкраща риса твого характеру!» «Вова», – представився охоронець. «Павло». «Так от, Павле, я їх бачив, як тебе. Там принци запросто по кабаках вештаються». Я ковтнув кави. «Взагалi країна, я тобi скажу… В кожному туалетi хтось пiпчиться або кокаїн нюхає«. «Невже? Навiть в Лондонськiй Нацiональнiй галереї?» «Я ж тобi казав, що я там працював, а не туристом тинявся. Слухай, а на фiга менi ця твоя галерея?» Я подумав: а на фiга тобi, Володєчка, туалети? Але уточнювати передумав. Розплатився та вшився. Все, немає мене.

Попрямував я до контори Таллiя. З ним завжди приємно погомонiти про китiв, дельфiнiв та iншi приємнi речi. Шкода, що приємних речей меншає. Але там на мене очiкував сюрприз: нiкого не було.

Всi пiшли на фронт. Навiть старожили. Нi секретарки Марини Довгопанчохи, з якою я колись переспав через алкогольну необережнiсть, а потiм боявся телефонувати в контору та приходити, поки не з'ясував, що вона цього не пам'ятає. А надалi поводилася так, що їй конче необхiдно затягнути мене в лiжко (начебто цього ще не сталося, от дiвка!), але пильностi я вже не втрачав. Для цього потрiбно було всього-на-всього не залишатися з нею сам-на-сам, а коли вже залишаєшся – не пити.

Нi охоронця Кiндратича, якого всi називали Кант Сократич Нiцше за фiлософський погляд на життя. Кант Сократич був непересiчною людиною. Наприклад, вiн любив запитувати: «Ну, що новенького?» I коли ти починав йому розповiдати, наприклад, що лiкуєш зуби i свiта бiлого не бачиш, вiн давав вiдсiч: «Хiба це новеньке? Зубами люди мучилися стiльки, скiльки iснує людство. I стiльки ж їх лiкують. А я тебе питаю: що новенького? От ранiше не було спiвакiв, якi спiвають зябрами, а зараз з'являються. Брехня чи нi – нiхто не знає, але це – новеньке!» Або мiг спитати: «От з ким би зараз мiг листуватися Вольтер, га? Ну, я маю на увазi, щоб йому соромно за цю людину не було? Нi з ким. Може, з Кастро, хоча… це ж iспанську вчити. Може, i вивчив би. Вoльтер – хлоп завзятий. Бо якби не листувався – здох би вiд туги. Iнтелiгентнiй людинi без листування нiяк. От ти з кимось листуєшся? Я ж i кажу, без цього не можна.

От… Мао Дзе Дун – ото була людина. Жив за iнтуiцiєю, i ще фен-шуй в них. А от Фiдель Кастро – я взагалi ним захоплююся. П'ятдесят рокiв керував, США поруч, а йому хоч би що! Це тому, що iнтуїцiю використовував правильно, нашi не вмiють так. У фен-шуй точно щось є. От в нас там люстро стоїть, бачиш? В пiвденно-схiднiй зонi. Там воно впливає на погiршення фiнансових справ. Я вже Таллiю кажу, кажу, а йому хоч би що! Не Кастро наш Таллiй. Поки в труну не покладеш – не заворушиться. А я ж перевiряв: перетягував люстро в iншу зону, i що? Грошва!

А ви оце шефу вiнок похоронний на дверi навiсили для чого? Хоча б вже стрiчками прикрасили, а то сидиш тут, дивишся, жах охоплює. Хто вигадав цi вiнки? Не офiс, а ритуалка. Мабуть, американцi, всю iнтуїцiю профукали… Нещодавно бачив в Iнтернетi одну вiдому спiвачку. Ну, шанованого такого вiку. Так от, вона каже, що ледь тягне ножиська, хоче зняти останнього клiпа, – i все. Пiти. А я от що хочу сказати: так треба ж було з аквалангом з хлопами пiрнати, кораблi шукати, що потонули, на сноубордах згори i-разззз. От Кастро – вiн же стiльки рокiв правив, а ти – останнiй клiп i вже здаєшся?»

Крiм того, Кiндратич привчив увесь офiс пити чай виключно о 12:00 та о 17:00, а коли бачив когось iз заварником чи чашкою у невстановлений час, ставав надзвичайно незадоволеним i занотовував щось до блокнота.

А потiм через мiсяць найнедисциплiнованiшому чаювальнику – системному адмiнiстратору Сергiю – сказав, що за його розрахунками у того буде рак шлунку через десять рокiв. Словом, старого теж в офiсi не було. А шкода, iнколи менi хотiлося слухати його балачки. А зараз я розумiв, що обов'язково слiд запросити його до себе в гостi та всадовити з Емiлем за один стiл. Цiкаво було б послухати їхню бесiду. Старенькi Саранськi проти Вольтера та Фiделя Кастро.

«Таллiю, привiт, де ви всi?» «Ти що, до пошти сьогоднi не влазив?» «Нi». «От чортяка. Слухай, тобi цiкаво буде дiзнатися, що ми зараз на пiкнiку. Разом з конторою Роми Аврамовича» (Рому Аврамовича в наших колах звали «жертва однiєї лiтери». В кожному договорi з новими клiєнтами або партнерами Рома сумлiнно виправляв «б» на «в»: люди люблять вiрити в чудеса). Я також працював на контору Роми. «Що ви робите?» «Не повiриш. Ми на островi. А-ааагов, хтось знає, як це зветься? Холєра, а ще – туроператори, географи, топографи. Не знають, уявляєш? Я би назвав цей острiв Захащений Негнучкими Людьми та Гнучкими Вербами. Вiн невеличкий, кiлометрiв з десять. А може, й менше. Десь бiля пiдшлункової залози Днiпра. Знаєш, де днiпровське серце? Це – орiєнтир. За програмою в нас – рибалка, горiлка, барди. А я, як ти напевне знаєш, не вживаю риби, не п'ю горiлку i авторську пiсню не сприймаю зi школи. А тут – цiлий костюм-трiйка. Спiймалася рибка на трояка. Я нiколи б не повiрив, що може бути таке невдале поєднання, i от – маєш. Сиджу тут, канапку iз сиром жую пiд фанту». «Гарного вам вiдпочинку», – промимрив я. Весело менi не було. Я теж не фанатiв вiд бардiв, але це було краще нiж Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя.

Я усвiдомив: менi немає куди йти. Дурня. Мене проковтнуло метро. Я вирiшив, що сяду в тому напрямку, де буде менший натовп. Людей дiйсно було не дуже багато. Я навiть сiв. Навпроти мене розташувався чолов'яга, який ховав обличчя в бiлому пакетi. Зеленi стрiлки цибулi, якi стирчали назовнi, були настiльки подiбними на хвiст папуги Ара, що складалося враження, наче чолов'яга його жере. Намариться ж таке, тьфу! Заплющив очi. «От якщо хтось з'явиться з квiткою-маком на одязi, вийду за нею/ним та пiду в найближчий до станцiї метро Макдональдс», – загадав я.

Поруч стояла парочка. «А я вже придумала, що подарую тобi на день народження! Вiдгадай!» «Дороге?» «Дороге». «Порш?» «Нi, не вгадав. Давай далi». «Велике?» «Дуже велике». «Ха-ха, футбольний клуб?» «А от i нi! Воно пов'язане з матерiальним, але не матерiальне». Я дивувався, як йому вистачає ентузiазму в таке гратися. В мене вже болiла голова. Нiкого з маками не було. «Як це не матерiальне? А я можу це помацати?» «Не можеш!» «Кохання? Зiрка?» «Нi-iiii». Я її зараз вб'ю. Я побачив жiнку з дрiбними маками на спiдницi. Нарештi! Я знав, я знав! «Я вже тiпа втомився. Ну що це – дороге, велике, нематерiальне? Острiв чи що?» Макова жiнка наблизилася до дверей, я – за нею. «А ти краще думай!» «Ти взагалi сама розумiєш, що таке нематерiальне? Наведи приклад». «Не буду я нiчого наводити, сам думай». «Станцiя Поштова площа». «Що ти йому подаруєш, швидко кажи, бо менi треба виходити!» Я такого вiд себе не очiкував. «Курси англiйської мови», – прозвiтувала вона. «Та що це тiпа за фiгня! Чого ти говориш це аби кому? Вiн тобi хто?» Почув я, вислизаючи.

Вона сидiла та копирсалася в коробцi «хеппi мiл». Єва. Iграшки поруч не було, я згадав, що вона їх колекцiонує. Мабуть вже сховала в свою бездонну сумку. «I що носять тернопiльськi тер'єри – крислатi капелюхи чи ковпачки?» Єва нагадувала танцюристку вар'єте. Довгi ноги, короткi штанцi (а може i шорти), бюстьє, високi пiдбори; молочно-шоколадне волосся, таке рiвнесеньке та блискуче, що дивуєшся, як вона ним досi не порiзала шию; яскраво-червонi губи. «То як справи, дiво? Прокидайся, це я!» Раптом я вiдчув, що справдi радий її бачити. Вона ж завжди менi подобалася i я не розумiв, чому вони з Тимофiєм розiйшлися.

«Несподiвано, – промовила Єва. – Приєднаєшся?» Я сказав, що приєднаюся, i саме зараз. «Ти нiчого не замовиш?» Поцiкавилася вона. «За тобою слiд пильнувати. Тiльки я до вiльної каси – ти до вiльного мiста Тернопiль». «Облиш це, нiкуди я не дiнуся, йди давай». Я замовив крильця, картоплю, два американо та вишневий пирiг. Вона мовчки їла. Я сказав, що радий її бачити. «Я теж». Сказала вона. «А я майже одружився». «А я – нi». Я подумав, що зарано тiшився з Євиної появи. «Слухай, ми ж колись нормально спiлкувалися i цiлком ладнали, то що зараз таке?» «Не знаю. Розумiєш, в мене вiдчуття, що я в тебе щось вкрала та втекла з цим, а зараз ти мене знайшов i думаєш: тягти мене до вiддiлка чи нi. А iнодi менi здається, що це ти в мене щось вкрав». «Одного разу Тiм хотiв оголосити тебе померлою, але я йому не дозволив цього зробити». «Померлою?» «Угу». «А якби оголосив, тодi що?» «Не знаю. Може, банкiвськi картки тобi анулювали б. Або: приходиш ти вклеювати нову фотокартку до паспорта, а паспортистка втрачає свiдомiсть». «Померлою. Так, так. Треба було постiйно писати йому листи, а тодi подивитися, що б вiн робив. Навiщо йому це було потрiбно?» «Одружитися хотiв». «Але не одружився?» «Нi. Вона поїхала до Тернополя». «А твоя не поїхала, тому ти майже одружився?» «Так. Її звуть Сара». «Це не та Сара, котра з тобою вчилася? Цицьката така? Вона ще жартувала щодо твоєї дупи». «Та». «Що, доля з'єднала? Чи цицьки?» «Можливо. Якщо доля вдягається, як п'яний моряк». «Не знала, що тобi подобаються великi цицьки». «Я теж не знав та й зараз не впевнений, якщо це тебе втiшить».

«Вона поїхала до Мексики. По роботi». «То ти сам, сумуєш?» «Не сам». «Зрозумiло. В неї також великi?» «Що?» «Цицьки». «В кого?» «В неї. В тiєї, з ким ти не сам». «А, нi, це не те. В мене живуть родичi Сари. Цицьки в них невеликi, якщо тобi цiкаво, бо вони – хлопчик та його батько. Правда, ще є спанiель, але вiн теж без великих цицьок. Кобель». «Щось ти похмурий. А чого вони гамузом до тебе припхалися?» «В них ремонт. Принаймнi, вони це так пояснюють. Хочеш трохи правди? Я дуже змучився, я не звик, щоб поруч постiйно мешкало стiльки людей». «Не враховуючи собаки». «Його можна не рахувати, але рахуватися з ним доводиться». «I ти на неї злий, що вона тебе про це не попередила? На Цицькасту Сару?» «Злий, твоя правда. Дуже». «А спiлкуватися вона не хоче?» «Може – не хоче, а може – не має можливостi, телефон постiйно поза межею досяжностi, дика країна. Знаєш, я вже почав припускати, що це для неї нормально. Ну, я маю на увазi, нормально, коли хтось гостювати приходить без попередження та залишається на кiлька тижнiв? У неї гiперкомунiкабельна родина. Хоча вона знає, що сам я i моя родина не дуже схильнi до контактiв. Тобто вони – родина-гуртожиток, а ми, моя родина, – хатка вiдлюдника. З iншого боку, сама вона контролює власну вiдкритiсть. Я зовсiм заплутався. От ти, багато говорила Тимофiєвi про себе?» «Загалом не дуже багато. В будь-якому випадку, не настiльки багато, щоб захотiти оголосити мене померлою». «А про свiй перший раз розповiдала?» «Нi, не розповiдала, вiн не питав». «А я питав. Кiлька разiв». «I що?» «Сара каже, що нiкого не попереджала, що це в неї вперше. А якщо не попереджала – вже сама не пам'ятає, з ким в неї це вперше було». «А ти їй про це розповiдав?» «Розповiдав, я взагалi вважаю це доволi свiтлим спогадом». «Тобто це було вдень?» «Єво!» «А чого ти обурюєшся, ти ж сам почав. З Iнкою?» «Нi. Вiдчепися». «Ну як я можу вiдчепитися, якщо менi цiкаво. Як це не з Iнкою? Ти ж з нею з першого класу!» «Ну то й що? Це нiчого не означає«. «Як це нiчого не означає? Я ж пам'ятаю: вона як цербериця з тобою поводилася, наче перша вчителька. I вона проґавила таке? Посвята в чоловiки Павлика Дудника без її участi? Ого. Як вона тiльки тобi пробачила? Ти потiм не виправдовувався, що тебе зґвалтували?»

«Та нiякого «ого». Це випадково сталося. Коли ми їздили допомагати колгоспникам збирати кукурудзу, а Iнка тодi хворiла». «То ти це в кукурудзi?» «Ну, так. Чого смiєшся?» «Та нiчого. Я просто подумала, якби ти був дiвчинкою, я б спитала: в кукурудзi з кукурудзиною?» «Фу». «Ну, а як її звали, твою кукурудзяну панянку, пам'ятаєш?» «Наталка Собко». «З вашого ж класу?» «Нi, навiть з iншої школи». «А звiдки ти знаєш, що вона Собко? Вона що, тобi сказала: Наталка Собко. А ти – Павло Дудник. Ви вклонилися одне одному i почали робити ЦЕ?» «Нi, ти що – хвора? Її вчителька кликала: де ти, Собко? Собко Наталка, негайно пiдходь сюди. I вона пiдхопилася, натягла штанцi й побiгла».

«Ясно. Старша за тебе?» «Та я досi не знаю, старша чи молодша. Я навiть не знаю, чи то в неї було вперше, бо я думав тiльки про те, що це вперше в мене. Хоча навiть налякатися не встиг. Ми зненацька зiйшлися, зробили це i усе». «Кхм-кхм. Тобто склеїлися та вiдразу розбiглися?» «Не зовсiм вiдразу. Вона ще скалку менi витягла. Кукурудзяний волос…» «А куди ти її загнав? Невже в…» «Єво! В руку. I було дуже боляче, хочу тобi сказати. I все. Тепер ти менi розповiдай, як то було в тебе вперше. Пiдтримай друга». «Цiкаво було б послухати, що розповiдає ця Наталка Собко про свiй перший раз. Присягаюся, вона навiть iменi твого не пригадає!» «Чого це?» «Ага! Тобi цього не хочеться, так? Ти думаєш, вона марить тим першим разом та твоїм iм'ям все своє наталкособкiвське життя? I вночi шепоче: Павле, о, Павле… Ну, звiсно». «От щодо iнших, ти дуже балакуча. А як щодо самої себе? Яким був твiй перший раз?»

«Навiщо це тобi?» «Щоб було чесно. Я тобi розповiв, то тепер – ти». «Ох, це ще менi комунiстичне виховання. Щоб чесно. Щоб по справедливостi. По-таварiщєскi. Добре. Це сталося дуже екзотично, ти не здогадаєшся нiзащо, як воно сталося!» «Тiльки давай без здогадування, менi вистачило метро». «Метро?» «Це неважливо. Розповiдай!» «В мене була подруга. Зараз вона перетворилася на щось iнше, тобто подругою менi вона вже не є. А її мати – циганка. I звати її хрестоматiйно – Рада. Вона любила нам ворожити. I от вона менi наворожила мiй перший раз. Буцiмто, це станеться до того, як менi виповниться сiмнадцять рокiв, у лiтаку та з iноземцем». «Я б сказав – круто!» «Ще й як. Ворожила вона менi у чотирнадцять рокiв i на той час я нiколи нiкуди не лiтала. А от в п'ятнадцять вилетiла з батьками до Криму. Ти собi не уявляєш, що зi мною було напередоднi. Я боялася, чи не буде в той час у мене мiсячних, i вони закiнчилися за день до вильоту! Я подумала, що це знак. Вдягла параднi труси. В тебе є параднi труси?» «Наче немає. В мене будь-якi чистi труси – параднi».