Текст книги "Сарабанда банди Сари"
Автор книги: Лариса Денисенко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)
РОЗДIЛ IV
Щонайменше про дитячi ребуси, програмування майбутнього,
металеву колбу та Тимофiя
Моя спальня мала вигляд, наче спина хворого на бронхiт, яку турботлива мамця обклеїла гiрчичниками. По стiнах, на пiдлозi i навiть на стелi хтось (це я так кажу «хтось», насправдi менi було зрозумiло, що то зробила мала потвора Емiль) порозклеював, на перший погляд, чистi та бiлi аркушi паперу. Але коли я наблизився до першого з них, то побачив, що на аркушах щось надряпано. На тому, який нахабно вмостився на моїй стiнцi навпроти лiжка, було написано: «Нона. Богиня ранкових полюцiй».
Я закинув склянку та тарiлку з нарiзаним яблуком, яке вже встигло заiржавiтись, i почав розглядати все навколо. Ще на одному аркушi зазначалося: «I. Рєпiн. Портрет хлопчика. Дарунок Таганрозького музею мистецтва видатному українському дiячевi Емiлю Полонському. Ви – душа вашого народу». Вздовж чотирьох скрiплених мiж собою аркушiв Емiль вивiв: «Книжкова полиця, мої улюбленi книжки та книжки, подарованi авторами», вздовж iнших чотирьох аркушiв – «Диски. Кiно. Музика. Мої улюбленi. Та подарованi».
Ще кiлька аркушiв свiдчили про те, що «видатний український дiяч Емiль Полонський» був першим українським євреєм-космонавтом, який не приховував того, що вiн – єврей;
«видатний український дiяч Емiль Полонський» – лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi (Больцано, 2008), лауреат (друга премiя (пiсля переламу зап'ястка) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi А. Рубiнштейна (Iзраїль, 2009); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Вiоттi (Епiнал, 2011); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу iменi П. I. Чайковського (Москва, 2012), лауреат (перша премiя, майстернiсть руки генiя вiдновлено!) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Марiї Калас (Афiни, 2014), лауреат (гран-прi!) Мiжнародного конкурсу iменi В. Клайберна (Форт-Уорт, США, 2015);
«видатний український дiяч Емiль Полонський» нагороджений спецiальною вiдзнакою Президента США Хiлларi Клiнтон – найкращому пiанiстовi Всесвiту (2015, Вашингтон, США);
на аукцiонi Сотбi вперше за iсторiю аукцiону продано партитуру опери (виконано олiвцем) «Хiба гудуть свiдомi бджоли?» видатного українського дiяча Емiля Полонського за три мiльйони фунтiв (2020 рiк, Лондон);
«видатний український дiяч Емiль Полонський» – лауреат Нобелевської премiї з фiзiологiї та медицини за розшифрування коду стовiдсоткового спортивного переможця (2021, Женева).
Поки я все це читав – я спiтнiв. Руки були настiльки вологими, що коли я сперся ними на офiцiйне свiдоцтво Нобелiвського лауреатства Емiля Полонського, його ледь не змило повiнню, накликаною мною. Мої вуха горiли так, нiби мене згадували всi китайцi Планети. Гамузом. Я озирнувся у пошуках рому. Склянка стояла на тумбочцi. Дякувати Боговi, є щось таке, що служить нам орiєнтиром у цьому життi. Я впав на лiжко, схопив склянку, але – зарано, бо щось важкеньке гепнулося на лiжко так, що я розплескав пiвсклянки. На себе i на простирадло. То був Террi. «Чого тобi?» Запитав я. Террi нагавкнув, що мiг би з'їсти яблука. Звiсно, якщо менi не шкода. Вiн заслинив мої ноги. Я жбурнув яблука на пiдлогу.
Не треба було. Террi зiстрибнув так, що рому залишилося буквально на денцi. «Та що це таке?» Обурився я. Террi миттю впорався з яблуками i лупав на мене вiдданими очима. «Террi, раби не ми, ми не раби!» Кажу йому я. Хвiст Террi каже менi «Нi-нi-нi, хлопче». Або «Ну-ну-ну». Я намагаюся зрозумiти собачого хвоста. Боже мiй… Я пiдтягнувся на лiжку та поправив подушку. Рука намацала ще один аркуш. Я витяг його.
«Привiт, падупа! Так i думав, що ти будеш нишпорити в моїй кiмнатi. Нiчого такого я не приховую, розслабся. Нiяких голих бабiв! Аркушi зi стiн, пiдлоги та стелi легко вiддерти, вони закрiпленi на спецiальних штуках. Тож не нервуйся. А краще вгадай, що таке «2515»? Емiль».
Я втупився у пiдлогу. Террi вмостився на бiлому аркушi так, що я нiчого не мiг прочитати. Може, й на краще. Я подивився на стелю. Щоб прочитати написи на аркушi, прикрiпленому до стелi, довелося пiдводитися та ставати на лiжко. Террi зрадiв i миттєво склав менi компанiю. Собацi для радощiв мало треба, його тiшать будь-якi з ваших рухiв. На настельному аркушi було зазначено: «Стеля прикрашена поцiлунками жiнок, пiд склом, у прозорих рамках, все це пiдсвiтлюється галогенними лампами. Це поцiлунки тих жiнок, якi були в мене закоханi». Тепер Террi був поруч зi мною i я мiг подивитися, що написано на тому аркушi, який Емiль приклеїв до пiдлоги, але боявся читати. За порцiєю рому треба було йти на кухню. Перед тим, як це зробити, я набрав sms малому негiдниковi. «Емiлю, пiд час перерви негайно менi вiддзвони. Павло».
Телефон Сари не вiдповiдав.
«Sueno que me suenas en color
Viviendo, llendo, y viendote con mi
Para ti todo mi amor
Todo mi amor…»
Я подумав, що варто наступного разу купити дуже багато алкоголю та розставити його по всiх кiмнатах. «Пiду, гляну, що там у кабiнетi».
Сказав я Террi, бо вiн так азартно спостерiгав за мною, що не подiлитися з ним своїми найближчими планами я просто не змiг. В кабiнетi наче все було так, як i за моїх часiв. Втiм, деякi змiни його не оминули: стiл виглядав впорядкованiшим, а пiдлога чистiшою. Гестапо був напрочуд акуратним. Наче жодних кабiнетних новинок. От тiльки на столi з'явилася фотокартка в рамцi. На нiй у фотелi розвалився невiдомий менi чолов'яга чи то в халатi, чи то в пальто. Напевне, пальто, бо мало хто одночасно вдягає халат i капелюх (а чолов'яга був у капелюсi). Обличчя чоловiка було соковитим, а рот такий, наче пiсля фотографування вiн зiбрався впитися у вуста знесиленої вiд кохання красунi, або в запечену качку. Мабуть, це таки халат. Я взяв фотокартку в руки. Чорно-бiлий брюнет у турецьких капцях. Капцi та капелюх. Капелюх та капцi. «Про що це свiдчить?» Запитав я в Террi. Вiн не вiдповiв, але зручненько вмостився на диванi. Атмосфера кабiнету була заспокiйливою.
Може, менi теж поспати? Я не дуже добре почувався. Здається, зжертим сирникам виробництва мами Емiля не дуже сподобалося, що до них завiтав Барадеро Ан'єхо. «Ола, друже, нiхто тобi не радiє так, як я. Цiнуй, цiнуй моє товариство. Треба лягти, щоб все вклалося». Подумав я. I тiльки зiбрався наслiдувати Террi, як побачив це. Воно стояло у шафовiй фрамузi. Там, де ранiше стояла скульптура, яку я привiз з Осло. Копiя однiєї зi скульптур Густава Вiгерланда, що символiзувала здоров'я та родиннi цiнностi. Батько, який бавиться зi своїми дiтьми. Скульпура виглядала дуже дивно: якщо не збагнеш, що вона означає родиннi цiнностi та здоровий спосiб життя, цiлком можна припустити, що батько монструє власних дiточок, жбурляє їх задля власного задоволення. Я це придбав назло Iннi. Якраз тодi вона агресивно звинувачувала мене в тому, що мої батькiвськi почуття атрофованi.
Тепер замiсть турботливого атлета-татуся у фрамузi стояло дещо на кшталт невеличкого термоса. Металева колба. Я почув своє важке дихання. Нiколи. Нi-ко-ли моя власна квартира так не лякала мене, як цього дня. Що б там могло бути? Шипшиновий узвар? Iдеальна погода? Вибухiвка? Ненароджений братик Емiля, прости Господи? А може – крайня плоть? Адже євреї це роблять, правильно? Обрiзання…
«Привiт, ну що, вiдгадав? 2515? Заприсягаюся, що нi!» Телефонував Емiль. «Тобi робили обрiзання?» «Якщо чесно, не думаю, що це тебе стосується. Але оскiльки в тебе голос навiженого, можу сказати, що циркумцiзiо менi не робили, хоча старенька Саранська говорила, що чоловiки з обрiзаним чле…» «Емiль, не патякай. Не патякай. Не обрiзаний. Добре. Тодi що в батьковiй колбi? Вiн обрiзаний?» «Ти зациклився. Якщо я не буду патякати, ти не почуєш моїх вiдповiдей! В колбi святе повiтря. Не вiдкривай її, бо я вже одного разу це зробив, не уявляєш собi, що менi за це було. Краще не експериментуй». «Святе повiтря?» «Слухай, ти щось хотiв? Перерва за п'ять хвилин вже закiнчується. Моя тобi порада: формулюй точнiше i не захоплюйся повторами, так завжди каже наш математик, Мозес Лазаревич, i вiн має рацiю, тому що…» «Мозес? Добре. Перше. Яке святе повiтря? Друге. Що ти зробив з моєю кiмнатою? Третє. Коли ти будеш вдома?»
«Перше. Святе повiтря Iєрусалиму. Батько його спецiально набрав у колбу, вiн ним дуже дорожить. Звiсно, можна вiдкрити колбу, випустити повiтря та запустити iнше, але я б тобi не радив. Друге. Iз твоєї спальнi я зробив свою iдеальну кiмнату майбутнього. Мама каже, якщо моделювати своє життя, використовуючи всi можливостi та предмети, воно таким i буде. Третє. За пiвтори години. Па-па».
Я почувався самотнiм. Найдужче менi зараз кортiло вiдкрити колбу та випустити святе повiтря Iєрусалиму до бiсової бабцi, але я усвiдомлював, що це менi не допоможе. Чи допоможе? Я пiдвiвся. Террi вiдчув мої вагання i теж зiстрибнув з дивана. Судячи з махання хвоста, колба його також iнтригувала. 2515. 2515 – це матюк. Якщо це примiтивний шифр i це – лiтери, то тодi це… бдад. Бдад – дух святої колби. Iнколи технiка, яку створено для об'єднання людей, тiльки поглиблює твою самотнiсть.
Тимофiй також був поза зоною досяжностi. Можливо десь там, в цiй невiдомiй зонi, разом iз Сарою вони танцюють тарантелу. Я пiшов на кухню, вiдкрив лeп-топ. Жодного листа. Навiть Iраклiй Iванович Кожевнiков не надiслав менi пропозицiю придбати чергове лайно, Олекса Ватутiн не подiлився рецептом орендування землi, Джейн Смiллi та решта недоумкiв не запропонували купити вiагру, гумовi насадки на пенiс у формi сердець та компаси ролекс, i навiть нiхто зi штатних працiвникiв тих трьох офiсiв, з якими я спiвпрацював, не надiслав китайського бога грошей та iнших провiдникiв до заможного щастя. Коли вам не надходить спам – вас не iснує. Террi поблажливо дивився на мене тепер вже з кухонного дивану. Вiн солодко позiхнув, – у своєму iснуваннi вiн не сумнiвався.
Написати листа. «Саро, якщо в тебе читається кирилиця – дай знати. Бдад». Написав я. Вiдправив. «I love you!» Навздогiн надiслав ще одного. «Тиме, привiт. Ти де? Бдад». На цього листа я отримав швидку вiдповiдь, чемний автомат повiдомляв менi, що Тимофiй Тополюк аут оф офiс, i чекають вони його не ранiше, нiж через три днi. А якщо менi щось конче потрiбно, можна звернутися до Ганни Мiнько. Ця iнформацiя мене трохи здивувала. Я не можу сказати, що ми з Тимофiєм щодня спiлкуємося, але коли вiн кудись їде, то принаймнi, запитує мене, що менi звiдти привезти. Тому я зателефонував. Але не Ганнi Мiнько, а Тимофiєвiй мамi.
«Привiт, Павлику. А Фiйки немає«. Сказала вона. Все-таки мамам друзiв ми пробачаємо багато чого. Зокрема, цих жахливих павликiв, фiйкiв, катюсiкiв, олегунькiв, колясикiв, лорикiв, свiтулькiв, дрюсiкiв, нюсiкiв… Персонажi комашино-папужкового свiту. «А де вiн, часом не знаєте?» «На змаганнях з шахiв». «На змаганнях з шахiв? А чого вiн туди попхався, адже вiн не грає у шахи?» «А хiба я тобi говорила, що вiн поїхав грати? Нi, вiн поїхав туди вiдпочити. Змагання влаштувала спiлка психологiв-аматорiв задля спiлкування». «Зрозумiло». Я мовчав, але слухавку чомусь не поклав.
Звiсно, мати Тимофiя збагнула, що треба про щось мене запитати. «А як у тебе справи?» Ну, звiсно, як справи. «Та нiчого. Можна сказати, все о'кей, в нормi. От тiльки сьогоднi вранцi Гестапо забрав у мене комрада Барадеро Ан'єхо». «Я, звiсно, розумiю, Павлику, що ти – доросла людина, трохи розхитана пiсля розлучення, тим бiльш iз такою розумницею як Нюсiк, i зараз ти заслабкий. Звiсно, ти можеш будувати стосунки з будь-ким. I менi б не хотiлося втручатися у твоє життя, але оскiльки ти вже зателефонував, i оскiльки ти менi не чужа людина, то я хочу сказати тобi, що я просто не можу зрозумiти, що в твоїй хатi робило гестапо, i чому ти живеш з латиноамериканцем? Павлику, ти вживаєш наркотики?» Менi було важко знайти правильнi слова, тому я ввiчливо подякував за турботу, сказав, що наркотикiв я не вживаю, перепросив за клопiт i попрощався.
Я вже трохи розповiдав про Тимофiя. Вiн не був психологом, але дуже любив висловлюватися як психолог, аналiзувати вчинки людей та їхнi слова. Тимофiй, так само як i Iнна, був моїм однокласником.
Вона його терпiти не могла. Коли Iнна його бачила, її брови знищували її ж очi, опускаючись на них, як прес. «Реальний придурок та латентний гомосексуалiст». Говорила про Тимофiя Iнна. Я цiкавився в Тимофiя, чого вiн дiйсно розмовляє та поводиться з Iнною, немов iдiот. У нього була спецiальна манера «пiд-Iнничати», як вiн говорив. Коли вiн з нею спiлкувався, то постiйно перепитував, запинався, клiпав очима та мав розгублено-млосний вигляд. Крiм того, вiн жестикулював – правою рукою, наче постiйно щось пропонував: серце Данко, вiзьмияблучкоапельсинчик, або щось подiбне. «Ти розумiєш, якби я дозволив собi говорити з нею так, як, власне, з усiма, вона б мене викрила i заборонила нам спiлкуватись. Їй не потрiбно, щоб ти товаришував з кимось, хто розумнiший за неї. I, вибач, ти нiчого б не вдiяв. А я не рослинка-самосiйка, щоб навколо мене самi по собi з'являлися люди, подiбнi до мене. Я цiную друзiв, старий. Я дорожу тобою. Менi простiше вдавати з себе недоумка».
«Чого ти казишся через Тимофiя, що вiн такого робить?» Запитував я Iнну. «А ти вважаєш нормальною людину, яка спiлкується зi штативами?» Тимофiй дiйсно спiлкувався зi штативами – вiн захоплювався фiзикою та хiмiєю. «Ти вважаєш, що нормальна людина називатиме штативи «жирафками»? I те, що вiн їх гладить, ти теж вважаєш нормальним? А я так не вважаю». Менi було байдуже, що каже Тимофiй штативам i як вiн їх гладить, мене вiн жирафкою не кликав та не проводив рукою по моїй шиї. Тому я вiдповiв, що, на мiй погляд, кожна людина ладна встановлювати стососунки з будь-чим, в тому числi зi штативами. Я помiтив, як Iнна язиком торкається дiрки мiж зубiв – їй нещодавно видалили одного зуба i вона так робить щоразу, коли намагається стримати себе.
«Добре. От скажи менi, особисто ти збираєш срiбних пiвникiв, ти носиш светри бузкового кольору? Ти наслiдуєш спiви Вертинського?» Я не носив, не наслiдував, не збирав. Єдине, що зi шкiльної програми Iнна вмiла робити краще за мене, це креслити. Особливо трикутники. Можливо, саме це її вмiння допомагало забивати людину в кут. «Слухай, я не думаю, що все це збирання-носiння-наслiдування свiдчить про те, що вiн – гей. В будь-якому разi до мене вiн нiколи не чiплявся». Iнна знизувала плечима. «До пори, до часу!» Пророкувала вона. Певне, я також був пiд Iнниною пiдозрою. Напевне, вона вже уявила, як це зi мною та Тимофiєм вiдбудеться вперше, якщо ще не вiдбулося. «Навiщо ти носиш светри бузкового кольору?» Запитав я якось у Тимофiя. «Бо вони менi пасують. А що?» Вiдповiв той. «А чого ти не хочеш збирати замiсть пiвникiв песикiв або рибок?» «Бо менi подобаються срiбнi пiвники. А що?» Про Вертинського я вже не запитував.
Зараз Тимофiй працював головним фахiвцем у вiддiлi звернень громадян в однiй державнiй установi. Ми з ним називали це «головний по тарiлочках», бо значний вiдсоток тих, хто звертався до Тимофiя (звiсно, не до самого Тимофiя, а до керiвника установи), були люди, що найкраще зналися на НЛО, прибульцях, впливi космосу на наявнiсть гарячої води в кранi, перемозi того чи iншого кандидата на виборах, шикарному волоссi сусiдки, а також на тому, що «сусiдський пес вигинає спину як кiт, вiн не собака». Вiд всього цього я б збожеволiв, а Тимофiй отримував задоволення. Я знаю точно, що деяким респондентам вiн вiдповiдав самовiльно, давав поради, зустрiчався з ними, вигадував їм зайняття. Вiн вiв картотеку: всi особи країни, дах яких похитувався, потрапляли на спецiальнi Тимофiєвi картки. Iнна б спокiйно спати не могла, якби дiзналася про картотеку, тому цього я їй не розповiдав.
«От ти ж знаєш, що я зрештою став хiмiком. Говорили, що з мене буде другий Мєндєлєєв, а менi хотiлося тiльки одного: створити лiки вiд самотностi, своєрiдну мiкстуру щастя». Розпочав якось Тимофiй. На це я вiдказав, що мiкстуру щастя якраз i винайшов Мєндєлєєв, i ця мiкстура зветься «водка» (горiлка). Тимофiй мовчки дивився на мене, а тодi запитував: «Ти, дiйсно так думаєш?» Я сказав, що iнодi думаю саме так.
«Мої пошуки завершилися тим, що я отримав червоного диплома, захистив дисертацiю, влаштувався до фармацевтичної компанiї та розробив формулу пiгулок вiд погладшання, вiд яких худне тiльки голова. Бо випадає волосся. Так, я з самого дитинства хотiв бути чарiвником, але хiба це привiд перетворюватися на наволоч?» Я все знав про першу роботу Тимофiя. Про першу роботу Тимофiя, першу жiнку Тимофiя, першого кота Тимофiя, першi пiгулки Тимофiя.
Знав також й про те, як вiн знайшов цi «чарiвнi пiгулки» на тумбочцi своєї коханки. Вона бiльше вiрила в цi пiгулки, нiж у слова Тимофiя про те, що вони є профанацiєю, i вживати їх шкiдливо. Це не завадило їй вважати його брехуном.
Наступною роботою мого друга був виноробний завод. Туди його покликав один з пiгулкових менеджерiв. Я вiдразу йому сказав, що, як на мене, немає жодної пiдстави сподiватися, що це буде нормальна робота. На це вiн менi проспiвав, м'яко гаркавлячи:
«Время, обходя случайности, идет вперед,
Но не безнадежен твой растерянный полет,
Сильному даны крылья высоты,
Должен кто-то верить, верить чтобы побеждать,
Первый луч надежды будем терпеливо ждать».
Можливо, час i оминає випадковостi, але то випадковостi! А не закономiрностi. На заводi Тимофiй розробляв нове вино. Полуничне.
Воно мало називатися «Сестричка-полуничка». Я запитав у Iнни, чи купила б вона вино з такою назвою. Iнна сказала, що взагалi не купує вин того виробника, де працює Тимофiй. «Упередженiсть тут нi до чого, – обурилася вона у вiдповiдь на моє звинувачення. – Просто це якiсь пройдисвiти». Звiдти Тимофiй також пiшов, не забарився.
На той час вiн одружився з Євою. Єва шила одяг для котiв, собак, щурiв та iнших домашнiх тваринок. «Єво, слухай, ну от скажи ти йому (мене вiн не слухає), що вiн займається iдiотизмом. Хiба хтось буде купувати це iдiотське полуничне вино? Це ж сурогат! На що вiн витрачає свої здiбностi?» Обурювався я у телефонну трубку. «Слухай, я не думаю, що це ще бiльший iдiотизм, нiж шити курточку для бiлого пацюка, вигаптовуючи по нiй вбитих котiв». Я не мав чим крити.
«Ти i тепер будеш стверджувати, що Тимофiй – латентний гомосексуалiст?» Поцiкавився я в Iнни. «Звiсно. А що змiнилося?» «Якщо ти не помiтила, повiдомляю: вiн одружився». «Ну одружився, i що? Мало хто одружується. От Вайлд також був одруженим чоловiком. Я тобi от що хочу сказати. Тiльки iдiот або латентний гей одружується на жiнцi, яка носить iм'я вiдомої звабницi яблуками i шиє капелюхи для мишей та ховрашок».
Коли ж Тимофiй iз захопленням повiдомив, що пiгулково-полуничний менеджер пропонує йому займатись антикварним бiзнесом, я висловився категоричнiше, нiж минулого разу. «Це – шахрай. I ти потрапиш за ґрати. Ти не погодишся на цю роботу». Сказав я. Тимофiй мав розгублений вигляд – з цiєї точки зору вiн нiколи не розглядав свого приятеля-пiдприємця. Потому Тимофiй певний час працював в магазинi взуття, спецiалiзуючись на кремах для чищення замшi. До сьогоднiшнього дня вiн нiколи не вживає пiгулок, лiкується виключно травами i п'є тiльки горiлку.
Ну i звичайно, про креми для взуття вiн знає все!
До того моменту, як Тимофiй влаштувався у вiддiл звернень громадян (а сталося це випадково – вiн врятував життя начальника вiддiлу, в якого на вулицi прихопило серце, вливши в цього добродiя пiвпляшки валерiани), Тимофiй складав тести та гороскопи для одного модного жiночого журналу. Iнна припинила купувати цей журнал. Я гмикнув, але промовчав. На цей момент я збагнув, що говорити нам з Iнною нема про що. Єва поїхала до мами в Тернопiль i досi не поверталася. Єдине, що ми дiзналися, то це те, що в Тернополi Євиної мами нiколи не було.
Одного разу Тимофiєвi спало на думку оголосити Єву померлою. Це сталося, коли вiн, було, закохався в Мар'яну. I не просто закохався, а захотiв одружитися. Про свої намiри Тимофiй поiнформував кохану, яка наступного дня вiдбула в Тернопiль у вiдрядження i дотепер не повернулася. «Вона поїхала шукати Єву». Так звучало припущення Тимофiя. Я мовчав. «Тернопiль – це як Твiн Пiкс, – додав Тимофiй. – Я думаю, що й менi слiд туди поїхати». Я взяв з нього обiцянку не їздити в Тернопiль без мене. Поки вiн її дотримується, але невiдомо, чи дiйсно вiн поїхав спостерiгати за гравцями у шахи. А може, не витримав та чкурнув у файне мiсто Тернопiль шукати маму Єви, Єву та Мар'яну.
Вiдчуття моєї самотностi посилювалося. Це було схоже на те, як твоя шкiра поступово набуває кольору сутiнкiв. Я – кинутий непотрiб, iграшковий заєць без однiєї лапки, залишений на лавцi. Поруч зi мною колба з чужим святим повiтрям на iм'я Бдад, жахлива кiмната навiженої дитини, чужий собака i зона недосяжностi. Але ж є i кити!! Кити, касатки, дельфiни! Мої, не такi вже й маленькi друзяки.
Я згадав про китiв i вирiшив спробувати трохи попрацювати. Вiдкритий файл нагадував бiле простирадло, на якому хтось збирався вкластися спати. Я подумав, що цим кимось, мабуть, буду я, бо працювати не хотiлося. «Я так просто не здамся. Я не здамся без бою-юююю!» Виголосив я. Террi вiдiрвав морду вiд дивану. Подивився на мене. I про всяк випадок гавкнув. «Друже, ти, мабуть, знаєш, що таке не здаватися. Що таке виборювати собi диван, право обов'язкового шматочка зi столу, право брати в лiжко свою качку та решта, правильно?» Террi махнув хвостом та двiчi гавкнув. З собаками ладнати набагато простiше, нiж з людьми.
I я почав писати. «Orcinus orca. Латинськi назви тварин та рослин завжди романтизують та утаємничують їхнi образи. Orcinus orca – чим не iм'я для казкового велетня морiв? Касатка – справжнiй космополiт. Цей дельфiн плаває всiма океанами вiд Арктики до Антарктики. Величезним хвостом вiн розбовтує кригу, наче збиває гiгантський коктейль. Загалом, касатка iгнорує лише Чорне море та море Лаптєвих, натомiсть її можна помiтити в таких арктичних морях, як Карське та Схiдно-Сибiрське. Касатцi бiльш до душi прохолоднi води, в тропiках вона зустрiчається рiдше. Очевидно, в прохолодних водах краще зберiгаються її ласощi: язики вбитих китiв…»
На цьому мiсцi я зупинився. Не мiг уявити, який на вигляд язик вбитого кита. Для того, щоб зрозумiти, навiщо тi клятi язики касаткам, я мав чiтко цi язики уявити. Мозком блукала назва оповiдання Редьярда Кiплiнга «Чому в кита така горлянка?» Але не зумiв згадати – чому? Може, щоб вмiщувати язика? Тому я швиденько написав листа редакторовi того журналу, для якого писав про китiв. «Таллiй, як виглядає язик кита?» Вiталiй Маркiн був людиною, яка, якщо всього i не знала, то примудрялася своє незнання дуже вдало приховувати. Вiн працював швидше за Google. Якби Сергiй Брiн дiзнався про Вiталiя Маркiна в той самий час, коли почав розробляти свiй всесвiтньовiдомий пошуковик, вiн назвав би його Taalliy. Вiталiй був блискучим брюнетом. В офiсi дiвчата час вiд часу сперечалися, що в нього вилискує бiльше – волосся чи взуття. Своїм зовнiшнiм виглядом та манерою спiлкування Вiталiй Маркiн, якого всi переважно звали Таллiєм, нагадував менi соняшникове насiння. Наче нiчого особливого, маленьке, чорнявеньке, проте нiяк не можна вiдiрватися. I – блищить!
Через три хвилини я отримав вiд нього листа. Таллiй завжди спiлкувався з людьми так, наче промовляв з екрана телебачення. «Тобi цiкаво буде дiзнатися про те, що язик кита (довжина якого близько 30 метрiв, а вага близько 20 тонн (я маю на увазi довжину та вагу самого кита!), важить 400 кiлограмiв». Я закляк. Механiчно клацнув на вiконце «оновлення пошти». Ще один лист. «Варто додати, що язик синього кита (це – найбiльший з китiв!) має лантухоподiбну форму, а його вага доходить до 3 тонн. Щоб тобi краще уявлялося, це є вага дорослого африканського слона». Я замислився. Дорослий африканський слон в пащi кита. Кит ворушить слоном… У кита паща чи що? А! У кита горлянка. Так сказав Кiплiнг. Африканський слон в китовiй пащi, як у засiдцi. Цiкаво, а хто вмiщується в пащу Емiля? Бдад. А хоча б ховрашок помiститься? Чи заважкий? Купка мух? Пацюченя? Хто-небудь зважував язик людини? Треба пошукати мемуари Ганнiбала Лектора. Не мiг вiн його не зважити.
Я десь прочитав, що церемонiальний Оскарiвський червоний килим важить п'ять тонн, а довжина сягає ста п'ятдесяти метрiв. Може, прототипом йому слугував язик кита? Розкладають цей килим два днi. Процедура потребує зусиль двадцять однiєї людини. Китовi язики розкладають? Може, по них ходять китобiйники-манiяки?
А чи цiлуються кити по-французьки? Чи це технiчно можливо з отакезними язиками? «Французький поцiлунок». Так у нас в школi називали поцiлунки з проникненням язика до рота. Мене його навчила Iнна.
Пам'ятаю, що вперше я почувався наче пташеня, яке мати-пташка годує сумiшшю з хробакiв. З єдиною вiдмiннiстю – я не хотiв їсти.
Невгамовний Таллiй надiслав менi ще одного листа. Там повiдомлялося, що американськi науковцi визначили п'ятiрку мов, з носiями яких вступили б у контакт iнопланетяни. На п'ятому мiсцi – англiйська мова, на четвертому – мова племен Майя, на третьому – росiйська, на другому – китайська, а на першому – мова китiв!
Допитливий Таллiй. Можливо, вони вже розмовляють з китами, цi потойбiчнi iстоти. Африканськi дорослi слони ворушаться у горлянках китiв, велетнi-кити за допомогою велетнiв-слонiв повiльно та розважливо розповiдають про те, як люди нищать їхню планету…
Террi зiрвався з дивану й побiг у бiк коридору. Картина – «Повернення Емiля». Здогадався я. Це дiйсно був вiн. «Привiт, ну що 2515? Вгадав?» «Не вгадав. Але я хотiв би з тобою поговорити». «Та поговоримо, я ж сьогоднi ще не з'їжджаю. Побiг вигулювати Террi. Розiгрiй менi дiєтичний супик!» Розiгрiти дiєтичний супик? Звiдки я його вiзьму? Я працюю на розiгрiвi у малого вiдчайдуха.
«Супика» я не знайшов. Заблукав у своєму холодильнику. Каструлi мене пригнiчували. Їх було занадто багато, крiм того вони були занадто пихатi. Натомiсть я знайшов буженину, яку i з'їв. «Розiгрiв?» «Не знайшов». «А де шукав?» «В холодильнику, звiсно. А що, в тебе є спецiальна колба з супиком? Не здивуюся. В батька – колба, i в сина також колба. Зi святим супиком». «Мабуть, ти вже доклався до спиртного. Ну, це твоя справа. Менi за твоїми дiтьми-олiгофренами слину не витирати». Я щосили стискав зуби. «В холодильнику не варто було шукати. Я нiколи не їм несвiжого супика. Це – шкiдливо. Мама до мене навiдалася спецiально, щоб забезпечити нас свiжим супиком. А ще головною стравою на честь гостювання Вiолончелi. Ти не забув?» З цими словами Емiль пiдбiг до шафки, де вже не було пляшок. «Так i знав! Тобi доведеться пхатися до супермаркету за спиртним. Дороге та незвичайне, бо Вiолончель такий. Сам побачиш. Не те, щоб менi подобалося пригощати цю потолоч файними напоями, але повiр менi, то нам дешевше обiйдеться, нiж вислуховувати все, що вiн зазвичай рипить, коли напої його не задовольняють. То краще йди. А я зараз поїм та буду грати». «Менi це сниться». Сказав я. «Менi це мариться».
«Колись Мумi (це один приятель батька) постiйно марилася пожежа. От уяви собi, щойно вiн заплющував очi, вiдразу бачив, як мала, налякана вогнем дитина, благає про допомогу. Iнодi вiн чув сморiд паленого. Вiн почав збирати газетнi вирiзки, де йшлося про пожежу. Купив собi вогнегасника, а виявилося що?» «Що виявилося?» «Виявилося, що його сусiда щодня карав самок тарганiв на балконi – палив їх! Вiн називав їх «жаннадарки». Пiсля цього мама тарганiв так i називає. Типу – треба купити труїлку для жаннадаркiв! Уявляєш собi?» «Уявляю. Мумi вiн чого? Мукалтiн Мiкаелович чи що?» «Мумi вiн тому, що Мумi».
Я увiмкнув телевiзор. Малий поставив миску з супом у мiкрохвильовик. «Мiлiонер з Бердичева має намiр створити власну полiтичну партiю», – повiдомляла бiлява дiвчина з приштиреним обличчям. «Краще б вiн створив новий Бердичiв. Грошей немає куди подiти», – прогуркотiв кришками Емiль. Тепер вiн добряче намащував хлiб з висiвками вершковим маслом. «З гiркою мастить, – так казала моя мама. – То що таке 2515?» Чого вiн до мене причепився?
«Взагалi-то я не пiдписувався на те, щоб розгадувати iдiотськi загадки, зрозумiло? Але якщо тобi вже так кортить дiзнатися, то я вирiшив, що 2515 – це бдад». «Нi, це не «бдад». Ну подумай, подумай. Старенький Саранський колись працював кримiналiстом…» «Щось я цього не пригадую», – вирвалося в мене. «Звiсно, не пригадуєш, бо не знаєш i знати поки що не можеш! Але будеш знати. Так от, старенький Саранський, коли ще не був таким стареньким, працював кримiналiстом. Вiн менi завжди казав, що злочин можна розкрити тiльки завдяки тому, що роздлубаєш особу, яка цей злочин скоїла, та розкладеш її жменьками по баняках, i тiльки так! Ну, ще може бути випадковiсть – якщо злодiй щось забув, повернувся забрати, аж тут – цiла бригада… i його цоп! А я вважаю так.
Йдеш щось красти або когось вбивати – не чiпляй на себе предмети, якi можуть зiсковзнути, i не бери нiчого коштовного». «Ну i що з того?»
Малий зiтхнув. «Дивися, 2515. Не думай про загадку – думай про мене, я – твiй дешифрувальник». «Я не хочу думати про тебе. Я пiшов купувати дороге питво для вашої Вiолончелi». «Нi, зачекай! Ну давай дограємо! Я ж потiм заграю Генделя, а за столом ми в це гратися не зможемо…» Дитина вiн все-таки, цей балакучий Емiль! «Добре. Судячи з того, що я побачив в моїй, пардон, тепер твоїй кiмнатi, ти вважаєш себе генiєм». Присягаюся, малий почервонiв! «Скажу тобi чесно. Усвiдомлення цього факту не полегшує менi життя. Тiльки додає обов'язкiв та вiдповiдальностi». Вiн глибоко зiтхнув. Террi також. Менi не залишалося нiчого iншого, нiж зiтхнути услiд за ними.
«Ми можемо забаритися з такими темпами, активнiше думай, ну!» «Я не знаю. Мiй мозок не налаштований сприймати подiбнi речi. От дивися, наприклад, телевiзор. Деякi канали вiн транслює, а деякi – нi. Так само влаштовано й мене». «Та це я розумiю. Шкода, що ситуацiю з тобою не виправити за допомогою антени та кабельного пакета». «Все. Набридло менi твоє патякання. Я пiшов». Повiдомив я. «Чекай. Дивись, я займаюся музикою, я займаюся математикою, про що це свiдчить?» «I про що?» «Ох. 2 – це пара; 5 – це соль, п'ята нота в гамi; 15 – це лiтера «ка», що є п'ятнадцятою в абетцi. От i виходить пара-соль-ка. Зрозумiв тепер? Проста загадка».
Я вибiг з квартири. Лiфт зупинився на п'ятому поверсi, я побачив двi морди. Абрикосову та засмаглу. «Карiна. Абр. пудель. Злюща тiтка Ганна», – догодила менi моя пам'ять. «Ви без свого?» Почув я. «Цiкаво, без свого чого?» Вона протискувалася в лiфт. Ото дивнi є люди – наче ж достатньо мiсця, але вони все одно поводяться так, наче ледь протискуються. «Вже погуляли?» Я вирiшив, що на такi питання найвдалiшою вiдповiддю буде невимушене похитування головою. Чим i скористався. «А ми тiльки йдемо!» Скiльки ж в нiй ентузiазму! Та я нiколи з нею не говорив, навiщо менi знати, куди вона йде? Що це з нею? «Знаєте, Костiк дуже хотiв саме спанiеля, але менi сказали, що пуделi не завовнюють квартиру. Так воно i є – Карiша нiколи не линяє. А ваш? Мабуть, щодня прибираєте – це ж стiльки шерстi, мабуть, пилосмок ледь впорується, фiльтри часто змiнюєте?» Нарештi – перший!
